* * *

Кобзарю,<br />
знаєш,<br />
нелегка епоха<br />
оцей двадцятий невгомонний вік.<br />
Завихрень — безліч.<br />
Тиші — анітрохи.<br />
А струсам різним утрачаєш лік.

Звичайні норми починають старіти,<br />
вже всі канони мертві, як неон,<br />
коли стоїть історія на старті<br />
перед ривком в космічний стадіон.

Вона грудьми на фініші розірве<br />
Чумацький шлях, мов стрічку золоту.<br />
І, невагома, у блакитній прірві<br />
відчує враз вагому самоту.<br />
І позивні прокотяться луною<br />
крізь далі неосяжно-голубі...

А як же ми,<br />
співці краси земної?<br />
Чи голоси у нас не заслабі?<br />
Чи не потонуть у вітрах простору?<br />
Чи сприймуть сенс новітньої краси?

Тарас гранітний дивиться суворо:<br />
— А ви гартуйте ваші голоси!

Не пустослів'ям пишним та барвистим,<br />
не скаргами,<br />
не белькотом надій,

не криком,<br />
не переспівом на місці,<br />
а заспівом в дорозі нелегкій.

Бо пам'ятайте,<br />
що на цій планеті,<br />
відколи сотворив її пан Бог,<br />
ще не було епохи для поетів,<br />
але були поети для епох!