Палац александрійський вкрила<br />
Солодкої знемоги тінь.<br />
Пушкін

І вже цілувала Антонія губи безкровні,<br />
Навколішках вже перед Августом сльози лила...<br />
І зрадили слуги. І труби гримлять невгамовні<br />
Під римським орлом, і вечірня вже стелеться мла.<br />
І входить останній, її полонений красою,<br />
Ставний і високий, а голос в сум'ятті зірвавсь:<br />
"В тріумфі пошле, як рабу тебе... перед собою..."<br />
Та вигин її лебединої шиї не згас.

А завтра дітей закують. О, як мало зосталось:<br />
Із ним ще потішитися, а потому на мить<br />
Рукою байдужою чорну змію, ніби жалість<br />
Прощальну, до персів смаглявих своїх притулить.

7 лютого 1940