Київські сонети
Київські сонети
КИЇВСЬКІ СОНЕТИ<br /> * * *
Майнула мить одна в краю чужому,<br /> Але здалося, що пройшли віки.<br /> Гуділи сни мої, мов літаки,<br /> Будився я від ранку, як від грому.
І ось тепер вертаюся додому<br /> Розбитий, наче глек, на черепки.<br /> Та, ніби дотик дружньої руки,<br /> Знімає рідне місто з мене втому.
Вздоровлює мене ріка століть,<br /> Знов у мені напружується й грає<br /> Коріння слова й мислі верховіть.
Це щастя, як життя, одне й безкрає, —<br /> І в тому знак його, що сонце сяє,<br /> Тече Дніпро, і Київ наш стоїть.
1976<br /> * * *
Коли каштани в Києві цвітуть<br /> І пахнуть медом голоси киянок,<br /> Моя душа світлішає, мов ранок,<br /> Вивітрюється з крові каламуть,
Бентежить сонце, як жіноча грудь,<br /> Побачена крізь марево фіранок…<br /> І прагну я свого життя останок<br /> На білу свічку цвіту обернуть.
Світитися жадаю між братами<br /> Добром і радощами. По світах —<br /> Розвіятись ясними пелюстками.
А коли ні, опасти хочу в прах,<br /> Щоб вистелився світлом вічний шлях<br /> Світам — під Києва зелені брами.<br /> 1976
АНДРІЄВІ НІМЕНКУ
Експромт
Кохай жінок, мій дорогий Андрію,<br /> Бо в тій любові, що дають жінки,<br /> Відкриті нам безсмертя тайники,<br /> Шляхи до зір, у найяснішу мрію.
Та перше слово другим я розвію:<br /> Вогонь кохання спалює зірки,<br /> І падають вони, як мертвяки,<br /> В темноти небуття! "Не розумію! —
Ти закричиш, — як поєднать мені<br /> Могил темниці і висоти неба,<br /> Золу і далечизни осяйні?!"
Скажу: горіти так любові треба,<br /> Щоб не лиш дух, але й уся ганеба<br /> Людської плоті зникла в тім вогні!
1976<br /> * * *
Ось незнайома жінка. Відпалало<br /> Її волосся. Попіл — над чолом.<br /> І на лиці, що гарно так прив'яло, —<br /> Не усмішка, а радості надлом.
Нічого в ній нема, що б заволало<br /> До мого серця, що б мене крилом<br /> До себе пригорнуло, що б упало<br /> В мою печаль, як зірка в темний стром.
Чого ж я обертаюся в актора,<br /> Як бог у лебедя, чого тремтить<br /> Моя душа, як ніч блакитнозора?
Хто напинає поміж нами нить<br /> Незриму, та спроможну замінить<br /> Мене в хлоп'я, що світ уздріло вчора?
1977<br /> * * *
Люблю вночі на небеса дивитись,<br /> Коли зірки, немов бджолиний рій,<br /> Поблискують крильми, і повен мрій<br /> Виходить місяць, як прадавній витязь.
Блакитом неба прагну оповитись,<br /> Неначе димом тютюну — курій,<br /> Лишити все на цій Землі старій<br /> І в безмірі небеснім загубитись.
Там десь моя вітчизна неземна,<br /> Де пахнуть зорі, ніби євшан-зілля,<br /> В сивинах сяйва мріє далина.
Та день іде блідий, як породілля,<br /> І знову я в руках того свавілля,<br /> Що звершує колиска і труна.
1977<br /> * * *
Як олень, що надбіг із Оболоні<br /> І над рікою у стрибку застиг,<br /> Повис на вантах сонця золотих<br /> Широкий міст в залізі та в бетоні.
Але в його розкриленім пілоні<br /> Я відчуваю серця рівний дих,<br /> Спекоту рук натхненно-молодих,<br /> Твердь, що була на батьківській долоні.
Так чує будівник в своїх руках<br /> Натомлених — гудіння арматури<br /> Моста, що не затихне у віках!
Там з людської снаги сталеві шнури<br /> Напнулися, як приструнки бандури,<br /> І засвітив мелодією шлях.
1976<br /> * * *
Підводиться на древньому Дніпрі<br /> Новітнього моста будівля строга.<br /> В будущину злетить нова дорога,<br /> Як промінь світанкової зорі.
Майстри, монтажники, бетонярі,<br /> Тут ваша праця, пісня і тривога<br /> Тектиме вічно, як ріка розлога,<br /> Де ви купались о нічній порі.
Для когось там цей міст — бетон і криця,<br /> Сухі закони твердості й числа,<br /> Споруда мертва, а для вас — це птиця,
Що палить душу помахом крила,<br /> Струнка і тонконога танцівниця,<br /> Що руки над водою простягла.
1976<br /> * * *
Наморені вертаються додому<br /> Робітники, і в електричках сплять,<br /> І рейки гнуться, й поїзди скриплять,<br /> Мов сталь везуть, а не робочу втому.
І видно при освітленні грузькому<br /> На кам'яних обличчях снів печать:<br /> Змивають мрії з душ пилюку й чадь,<br /> Турбот вагу, буденщини оскому.
О, скільки причаїли далини<br /> Усміхнені, хоч і закриті, очі,<br /> Благословенні, хоч короткі, сни!
Мені здається, що по темній ночі<br /> У погляд сонця і в слова пророчі<br /> Нових натхнень обернуться вони.
1976<br /> * * *
Купатися в Дніпрі посеред ночі,<br /> Коли прозорий місяць, мов янтар,<br /> Над Лаврою і, наче тіні хмар,<br /> У водах темних береги співочі;
І хвилі радо йдуть, немов жіночі<br /> Єдвабні груди, в рук твоїх пожар,<br /> І чути срібні жалощі гітар<br /> Біля багать у заростях обочі…
Любов твоя — столиця всіх столиць —<br /> Збудована із полум'я й блакиті,<br /> Де на піску лежав ти горілиць.
В душі — Карпати, синявою вкриті,<br /> І безміри пшениць несамовиті,<br /> А місто це — на дні твоїх зіниць!
1976<br /> * * *
Як діамантова сяйлива грань,<br /> Яріє сніг на булаві Богдана.<br /> І днина гріється благоуханна<br /> Над ватрами софійських злотних бань.
Нові будови в сітях риштувань<br /> Просвітлюються сонцем спонадрана.<br /> Тремтить моя душа, як та мембрана,<br /> Ясніє неба голуба гортань.
Пройдуся по майдану білим цвітом<br /> І загублюсь навіки в далині<br /> За містом, за одвічним заповітом…
Та погляд мій не вмре на стремені,<br /> А, на гетьманській мислі самоцвітом<br /> Сяйнувши, мчатиме в майбутні дні.
1977<br /> * * *
"Прииди ко мне, брате, у Москову".<br /> Іпатіївський літопис, 1137 р.
"Прийди до мене, брате, у Москву", —<br /> Мене покликав голос побратима.<br /> І мрія про братерство невгасима<br /> Вела мене крізь далеч снігову.
А брат мою державну корогву<br /> Під ноги кинув і спалив очима.<br /> Катівня і Сибір неісходима<br /> Мені судилась за любов живу.
Але мій брат, прихильник правди й права,<br /> Жалів мене й не видав з доброти<br /> В тюрму, де вже чекала смерть кривава.
Він лиш питав щодня: "Як ми брати,<br /> Як спільні в нас хрести і хомути,<br /> Навіщо тобі мова і держава?!"
2000<br /> * * *
О рідне слово, хто без тебе я?<br /> Німий жебрак, старцюючий нетяга,<br /> Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,<br /> Прах, купа жалюгідного рам'я.
Моя ти — пісня, сила і відвага,<br /> Моє вселюдське й мамине ім'я.<br /> Тобою палахтить душа моя,<br /> Втишається тобою серця спрага.
Тебе у спадок віддали мені<br /> Батьки мої і предки невідомі,<br /> Що гинули за тебе на вогні.
Тож не засни в запиленому томі,<br /> В неткнутій коленкоровій труні —<br /> Дзвени в моїм і правнуковім домі!
1956<br /> * * *
Схитнувсь на ожеледі інвалід<br /> І впав, немовби ноги по коліна<br /> Йому вогнем відбила вдруге міна,<br /> Пораненого кинула на лід.
Розчахнутий, колючий, наче глід,<br /> Розбитий, ніби статуя камінна,<br /> Піднявся він, і кров його кармінна<br /> Палила сніг, що й сам від болю зблід.
Ні, не було ні вибуху, ні крові.<br /> Шумів тролейбус, будувався дім,<br /> Виблискувала вулиця в обнові.
Лиш я, немов на полі бойовім,<br /> Спинився і, закований у грім,<br /> Застиг на півжитті, як на півслові.
1977<br /> * * *
Ходивши біля Бабиного Яру,<br /> Де плаче вітер сивий, як пророк,<br /> Я на червоний наступив листок,<br /> Що з клена впав на плити тротуару.
І бризнула, як полум'я пожару,<br /> Із нього кров, і послизнувся крок,<br /> Озвався кулемет, і в темний змрок,<br /> Неначе в яму, впав я від удару.
Там я помер від кулі й там воскрес,<br /> Але навік, як блискавка шалена,<br /> В душі моїй зостався крик небес.
Вступила в мене сила незнищенна,<br /> А наді мною листя, як знамена,<br /> Палало в глибині небесних плес.
1976<br /> * * *
Край Бабиного Яру в небеса<br /> Звелася телевежа. А під нею<br /> Сіяння дивне стелеться землею,<br /> Немов осінніх яворів яса…
Та ні! Там сяє мамина сльоза<br /> Крізь товщу закривавленого глею,<br /> Там біле світло, схоже на лілею,<br /> Запалює блакить, як та гроза.
А там димують гори, наче рани,<br /> Вкриваються вогнем материки,<br /> Болінням людства світять океани.
Куди ж те сяйво лине? Де зірки,<br /> Що повертають на свої екрани<br /> Забитих душ невигаслі думки?!
1977<br /> * * *
У кратері нічного стадіону<br /> Я був один, як в небі молодик.<br /> Плив наді мною хмари темний лик,<br /> Нагадуючи Перуна з бетону.
Летів літак. Він іскру ніс червону<br /> Між крилами, немов букет гвоздик…<br /> Втім, вибухнув футбольний шум і крик<br /> У серці перекинутого дзвону.
Болільники ревіли звідусіль.<br /> Перун кривив божественного рота.<br /> Літак у сітці бився, як мотиль.
Світ рвався в порожнечу — за ворота.<br /> М'яч розпадався, мов трагічна нота,<br /> Що прагне збожеволілих зусиль.
1978<br /> * * *
Вже в надвечір'ї гаснуть осокори,<br /> Мерехкотить підфарниками шлях.<br /> На автостраду в стемнених полях<br /> Далеке світло кидають мотори.
Чорніють рідні пагорби і гори,<br /> Мов батькова долоня в мозолях.<br /> Не доторкаючи небесних блях,<br /> Летить моє життя, як промінь, скоре.
На стрілах і на схрещенні доріг<br /> Шукає погляд мій дороговказу,<br /> Та не в пітьму, де жде м'який нічліг.
Не прагну темряви подібно плазу,<br /> А лиш туди, де згасну я одразу,<br /> Крізь ніч до сонця — мій летючий біг.
1978<br /> * * *
В душі я чую неясний мотив —<br /> Неначе десь під вітром опівночі<br /> Дзвенить води весняної розлив<br /> Над нивами, чи ніби десь в обочі
Осінній лист у золоті поплив —<br /> Аж споминів моїх осліпли очі,<br /> Чи ніби перший сніг оповістив,<br /> Що йдуть зимові дні, як поторочі.
Я прислухаюсь. Осінь і весна,<br /> А там зима — три паралельні ноти,<br /> Над ними — літа золота струна…
Скажи, душе, чого тремтять висоти,<br /> І звідки йде життя моє, і хто ти?<br /> Чотири пісні там, — а ти одна!
1976<br /> * * *
Як дивно бачити своє життя<br /> В малій і супокійній брилі книжки!<br /> Там дні твої нещадні, як опришки,<br /> Щемливі, як дівоче каяття,
Густі і темні, як серцебиття<br /> Коня, що біг сто миль без передишки,<br /> Високі й золоті, як вікна вишки,<br /> Де сонця в склі поблискує лиття.
Невже це все вмістилося у слові?<br /> Невже в малюнок одного листка<br /> Сховалось листя, що жило в діброві?
Так! Це життя достойне і рядка,<br /> Що крізь віки нестиме, як ріка,<br /> Одну хвилину радості й любові!
1976<br /> * * *
В червоні обрядилися панчохи,<br /> До вуст приклали сурми голосні,<br /> І грають князю влесливі пісні<br /> В Софійському соборі скоморохи.
Хоч звуки їх облущилися трохи,<br /> Та все ж таки у фресках на стіні<br /> Вони звучать і спогади сумні<br /> Тобі несуть з далекої епохи.
Ото твій друг — один із тих музик,<br /> Що витинає владареві оду<br /> За гривну срібну чи за медяник,
А ти, хто мурував той храм від споду<br /> Аж до верха для величі народу,<br /> Закляв у камінь дух свій і язик.
1976<br /> * * *
На мене віє іскрами здалека,<br /> Пергаментів згорілих чую дим.<br /> Людей питаюсь голосом сідим:<br /> — Де Ярославова бібліотека?!
Горить! Страждання темного нестрим<br /> Мене катує, мов кострища спека.<br /> Немовби не Лукрецій і Сенека,<br /> А я згорів із Києвом старим.
Немає в цьому ложної прикмети,<br /> Мої книжки палитимуть не раз<br /> Батиї, геббельси і піночети.
Такого болю прагну, щоб не гас,<br /> Щоб сяяв крізь важкі словесні сплети<br /> І обертався на вогні в алмаз!
1978<br /> * * *
Стліває сніг від поблиску блакиті,<br /> Солодкий вітер віє із Дніпра,<br /> І птаство гомонить, як дітвора,<br /> І діти сяють, наче зорі вмиті.
Незримий струм, як бога тінь в санскриті,<br /> Запалює каштанів темні бра.<br /> Підносяться до світла і добра<br /> Мої думки, як руки розповиті.
Весна! Мене волають небеса<br /> І хмари, що летять, як білі коні,<br /> Як молодості вічної яса.
Я вже іду, я весь уже в розгоні…<br /> А сивина коло моєї скроні<br /> Бринить, як роздратована оса.
1976<br /> * * *
Моя душа не відає про Бога,<br /> Та в літаку молився я не раз,<br /> Коли машину грім ламав і тряс,<br /> Як брилами завалена дорога.
Мене безглузда й нескінченно вбога<br /> Лякала смерть, — бо ще в мені не згас<br /> Пісенний дар, натхнень моїх алмаз,<br /> Він ще не дав того, що дати змога!
А на землі стояв я під крилом,<br /> Яке несло мене і рятувало, —<br /> Йому співав я вдячності псалом,
Але на світ дививсь не так зухвало:<br /> В мені любові наче більше стало,<br /> Дух від молитви сповнився добром!
1976<br /> * * *
В моїй душі сьогодні сніг пішов,<br /> Якась велика проломилась хмара.<br /> І серце аж пригнулось, мов конара,<br /> Потрапивши під кам'яний покров.
Свої літа підрахував я знов,<br /> Немов коштовності — печальний скнара,<br /> І смерті несподівана примара<br /> Зморозила мою зрадливу кров.
Не чую втіхи з того, що травою,<br /> Чи деревом, чи поблиском води<br /> Я стану за межею гробовою.
Душе моя, ти в світло перейди,<br /> Що бачив я за горя та біди<br /> В моєї матері над головою.
1977<br /> * * *
В моїм селі на маминому гробі<br /> Росте калина. Знаю, то вона —<br /> Душа моєї матері сяйна<br /> Підводиться в нев'янучій подобі.
Супутники горять антеннолобі,<br /> Схиляючись до світового дна,<br /> Та оживає знову яснина<br /> В червоного куща святій утробі.
Все розсипається, як ті вінки,<br /> Як хвої заржавілої корона,<br /> Лиш пісня пролітає крізь віки.
Живу — сльоза відкрита й безборонна —<br /> А над моїм життям багряні грона<br /> Ятряться, наче в небесах зірки.
1977<br /> * * *
Прийшов я сповідатися калині,<br /> Що на могилі матері зросла.<br /> "Моя спокревнице, я проти зла<br /> Стою — так ти стоїш на хуртовині;
Я вгору зводжу крила соколині,<br /> Як ти гілки — в дні літнього тепла.<br /> Я віддаю плоди свого живла,<br /> Як ти червоні кетяги — людині;
Корінням я торкаюсь так, як ти,<br /> До серця материнського. І неба<br /> Я на собі підношу три пласти,
Як ти, але мені ще сили треба<br /> На те, щоб сонце піднести в сльозі,<br /> Як піднімаєш ти його в росі!"
1978<br /> * * *
Степ навкруги. В траві — стежина біла.<br /> Безмежна тиша. Мирна далина.<br /> Втім, біля мене куля розривна<br /> Із присвистом скаженим пролетіла.
В землі, як та гадюка вогнетіла,<br /> Вмлівіч пропала — вибухла вона.<br /> Із квітки дим пішов, і тишина<br /> Під небесами знову затрубіла.
Давно воєнна стихла круговерть<br /> І світ стоїть у сонці, наче пава…<br /> Що ж розриває коло мене твердь?
Чи це мене наздоганяє слава<br /> Така, як думка недруга, лукава,<br /> Чия мені привиділася смерть?
1977<br /> * * *
Мені потрібно тільки олівця,<br /> Паперу, хліба, тихої оселі<br /> І, може, ще блакитної форелі,<br /> Одягненої в золоті сонця.
Так лячне криводушіє митця<br /> Жене у темні схованки й пустелі,<br /> Хоч ждуть його скорботні і веселі,<br /> Болючі і палаючі серця.
Мені явився голос той від стоми,<br /> Та не подався я в ліси за ним,<br /> Де селяться аскети, звірі й гноми.
О, я ненавиджу отруйний дим,<br /> Та спопеляю словом огняним<br /> Димучий бруд, а не сніпок соломи!
1977<br /> * * *
Не розкидай без намислу по світі<br /> Думки, як скарби, повні дивини.<br /> Ти їх у схов душевний зачини,<br /> А ключ до них сховай у заповіті!
Брехня! Думки в душі, як леви в кліті,<br /> Позападають у ліниві сни;<br /> До скону не розбудяться вони —<br /> Вже не царі, а жебраки в лахмітті!
Дай волю їм, допоки ще горять,<br /> Допоки до життя вони охочі —<br /> Крик і жага, любов і дивоглядь!
Те, що живе не в полум'ї, а в клоччі, —<br /> Дрімає і не відкриває очі,<br /> Хоч ніж ти в нього вбий по рукоять!
1977<br /> * * *
І вийшов я на гори, як Хорив,<br /> Поглянув на Дніпра важке свічадо,<br /> Братам далеким поклонився радо,<br /> Бо Київ разом з ними я творив.
Світила осінь. Берег златогрив<br /> Дививсь у воду, як русяве чадо<br /> Князів моїх. О таємнича ладо,<br /> Скажи, чиє життя я повторив?
Як я лежав, засипаний землею,<br /> Печаль віків — куди подітись їй? —<br /> Любов'ю обернулася моєю,
А місто Кия в пам'яті моїй<br /> Летіло понад степову гілею,<br /> Як блискавиця в хмарі грозовій.
1979<br /> * * *
Не вірю в те, що ми постали з глини,<br /> Що Бог нам з глею виліпив чоло.<br /> Немов стебло в міцне перевесло,<br /> Назавжди входжу в світлощі людини.
З глибин душі моєї промінь лине<br /> До серця, що на світ ще не прийшло.<br /> Від моїх мислей відпадає зло,<br /> Як відпадають од дахів льодини.
Я натикаюсь на біду й печаль<br /> І прокидаюсь, не сплячи, від болю;<br /> Я сонцем очищаюсь, мов кришталь;
Та чую в тиші й гуркотінні бою,<br /> Як духу вічного тривожна даль<br /> Тече під серцем, сяючи любов'ю.
1978<br /> * * *
Андріївський узвіз. Подолу злотна скриня.<br /> Свічадне полотно Дніпрової води.<br /> Вже є царі, та ще нема Сковороди,<br /> Нема богів, та вже будується святиня.
Тараса ще нема, але вже не рабиня<br /> Богданова земля, вся в струменях руди.<br /> Вітчизни ще нема, та скресли вже льоди,<br /> Цвіте над Києвом коругва жовто-синя.
Ще на моїй землі манкурти і хохли<br /> Плодяться і живуть, як пажерні блощиці,<br /> Ти їх не зачіпай — хіба весь край спали…
І завжди житимуть створіння темні й ниці,<br /> Щоб видно в їх ганьбі, в їх скверні і різниці,<br /> Що люди рідними їм бути не могли.
2004<br /> * * *
Крижини на Дніпрі проблискували з мли,<br /> А я, закоханий, ходив колядувати.<br /> Мій Київ був тоді у пазусі дівчати,<br /> І закривав кожух священні куполи.
А дівчина була подібна до бджоли,<br /> Жалила, а при тім навчалася кохати…<br /> Без нас колядники заходили до хати,<br /> І, мов апостоли, сідали за столи.
А ми — в замет, в сніги! Нас мучила тривога.<br /> Єднався подих наш, в одне зливався дух,<br /> Цілунки сяяли, як зоряна дорога.
І мить була така: зайшов я під кожух,<br /> Відчув долонею сорочечки рантух,<br /> Молитву заспівав із вдячності до Бога.
2004<br /> * * *
Сусіди, і щури, і миші, і газети,<br /> І телевізора смертельного мана —<br /> Все чужомовне, все. Сотаються з вікна<br /> Нещадних матюків і п'яних криків сплети.
Де я живу, скажіть? Чому проти рожна<br /> Щодня я мушу йти, кому найнявся в кмети,<br /> Для кого я пишу ці київські сонети,<br /> Коли надовкруги — суцільна чужина?
Та ні! Суцільністю не може бути горе,<br /> А тут — земля твоя, печаль твоїх небес,<br /> Тут пісня мамина кладе нові собори.
Ти вибрав сам свій шлях, ступав по гранях лез,<br /> Ти смерть свою спізнав, спізнав, коли воскрес,<br /> Тож пошануй свій дім, оселю непокори!
2004<br /> * * *
Свобода! Прапори! Юрба тісна, шалена,<br /> Мов океан, гуде, а я, немов з човна,<br /> З помосту річ веду: хоч мова голосна,<br /> Але слова старі, як жовте листя з клена.
Втім, я впізнав її! Обличчя з-під знамена<br /> Осяяло мене сльозами — це вона<br /> За мною плакала, так, начебто труна<br /> Стояла тут моя, а не для віча сцена.
Я перед матір'ю відкривсь до наготи,<br /> Я закликав народ повстати, я щосили<br /> Зривав з душі слова, неначе з ран бинти,
Хоч знав: прийшла вона, піднявшись із могили,<br /> Благати, щоб змовчав, щоб недруги не вбили…<br /> Від найдорожчих слів прийшла застерегти.
2004<br /> * * *
Воскресли храми! Київ сяє знов!<br /> Але не чути голосу Предтечі,<br /> І висить Бог, блідий від кровотечі,<br /> Сумний від фарисейських молитов.
Парторг вчорашній, наче богослов,<br /> Цитує Біблію, а з глибонечі<br /> Пітьми несе між голови старечі<br /> Церковну свічку шпик і грошолов.
Попи московські й сірі кардинали<br /> Знов розпинають так, як розпинали<br /> Велику землю, — довгі цвяхи б'ють…
А Київ жде, коли в його собори<br /> Дніпро пробитий і пробиті гори,<br /> Скалічені, але живі, прийдуть.
2004