Хулігани коло селян узялись, що приходять на заробітки до Києва. Нема того й дня, щоб вони не обчистили чоловіка скільки на Сінному майдані. Що виймають, що крадуть, а більш виграють. Виграють вони так. Підходить один з їх до якого-небудь чоловічка в свиті, виймає три карти і почина: — Оце один артист з звіринця дав розіграти грошей на бідних. Хто рубля виграє, тому два даю, хто два виграє — чотири даю. Оця карта виграє, ці дві програють. Підходять по. одному і другі хулігани. Питають того, що й як,— нібито вони зроду й не бачили такого. Перший хуліган присідає, кладе карти йа землю вічками вниз, пересовує, помаленьку пересовує, так, що легко можна помітити карту, що "виграє". — Вгадуйте,— каже, а сам ще й одвернеться, руки одна об одну тре. Другий хуліган підзирне ту карту, та ще й ріжечок заломить на їй. — На 2 карбованці граю,— каже. Виграв. — Знов на два! — гука. — Е, ні,— каже перший хуліган йому,— у мене хто раз виграв, з тим я більш і на копійку не граю. Тоді той йому: — Хм, а так можна, щоб за мене-хто карту підняв? — Можна. Хуліган дивиться, дивиться по всіх; далі чоловіка в свиті за руку: — Підійміть за мене, пожалуста. Чоловік той — чому ж неї піднять, коли вгадати не можна? — підійма і вгадує. • — Спасибі! — хуліган йому. Получа гроші. — Є в вас здачі з рубля? 20 копієчок за труди вам. Чоловік радий такий, шука здачі. І ото аби гроші показав їм! Оточать його з усіх боків. — Дядьку, нуте, нуте заграйте на свої,— починають, вмовляти. Перший хуліган ще тихше пересовує карти. Ще довше руки тре. Другі хулігани указують на карту дядькові, заламують ще дужче ріжечок на їй. — Чи так-, то й так. На рубля мені! — каже дядько, спокусившись. Хуліган уже швидше пересовує карти і назад не озирається вже. Ріжок заламлений є. Підіймає дядько, аж... карта — та... не та! Як на їй ріжечок загнувся, як розправивсь на тій — дядько не бачив. Оддає карбованця. Хулігани знов: — Ану, дядьку, ще!.. Ми завернем у його, сякого-такого, карбованця того, то ти недодивився... Так і так треба. — Так у мене ні копійки вже,— каже дядько. — Нічого, на чоботи вставай. І буває, що дядько зостається з торбиною тільки. Інший .би з сторонніх людей чи кивнув би, чи що на чоловіка,— так страшно: хижі очі помітять і тоді тобі або ніж, або камінь. Трапляється, що якийсь дядько й сам не піддається їм, то й дядька того і насуляють, і пику обплюють. Поліція явна й тайна так скрізь і лазить, а цього не бачить. Це воно, мабуть, годиться так?