"Чом іржеш, мій коню-друже,<br />
Не гребеш копитом пил,<br />
Шию хилиш, мов недужий,<br />
Не гризеш своїх вудил?<br />
Чи тебе я не шкодую,<br />
Чистим зерном не годую?<br />
Чи то збруя не ясна?<br />
Чи повіддя не шовкове,<br />
Не сріблянії підкови,<br />
Не червлені стремена?"

Відмовляє кінь печальний:<br />
"Посмутнів я недарма,<br />
Чую, чую тупіт дальній,<br />
Стріли мчать, звучить сурма!<br />
Тим іржу я, що на волі<br />
Не гуляти довгі дні,<br />
Злотом збруї в чистім полі<br />
Не пишатися мені!<br />
Що враги-злочинці люті<br />
Злоту збрую заберуть,<br />
І підкови, сріблом куті,<br />
З ніг легких моїх здеруть;<br />
Смутно з думоньки тієї,<br />
Що помчу я під врагом,<br />
Вкритий шкірою твоєю,<br />
А не пишним чепраком".

1832