Стара бібліотечна миша вряди-годи ходила в гості до своїх двоюрідних сестер, що жили на високому горищі і мало тямили в земних справах. — Які ж бо ви невігласи,— казала миша своїм сумирним родичам.— Мабуть, і читати не вмієте. — Куди нам до тебе рівнятися,— зітхали сестри. — От чи їли ви коли-небудь кота? — Де вже нам! У нас не миші котів, а коти мишей їдять. — Ой, які ж ви недотепи! —Я вже не одного кота з'їла і скажу вам правду, що жоден не встиг навіть зойкнути. — А чим від них тхнуло? — Здається, папером і фарбою. Та з'їсти кота — то пусте. А от чи доводилось вам собаку їсти? — Крий боже! — Я саме вчора з'їла одного пса, завбільшки такого як вовк, та ще й з іклами... Схрумала його заіграшки, навіть не ойкнув. — А чим він пахнув? — Папером. А носорога ви коли-небудь їли? — Де там! Ми того носорога навіть не бачили. Який він? Схожий на парміджанський чи горгондольський сир? — Схожий на носорога, звісно. А верблюда, ченця, принцесу, ялинку ви куштували? В цю хвилину де не взявся кіт. Він сидів за скринею, прислухаючись до мишачої розмови. Кіт був не мальований, а справжній, вусатий і з пазурами. Мишенята дременули в нірку, бібліотечна ж миша з несподіванки заклякла на місці, ставши на задні лапки. Зловив кіт мишу й питається: — То це ти котів їси? — Я, Ваша Величносте... Але ж, розумієте... Я в бібліотеці... — Розумію, розумію. Ти гризеш котів, намальованих у книжках. — Інколи, та й то з навчальною метою. — Це діло добре, я теж люблю літературу. А чи не слід тобі навчитися дечого в справжнього кота? Слід би тобі знати, що не всі коти паперові і не всіх носорогів можна загризти. На превелике щастя для бідолашної миші, кіт побачив на підлозі павука і на хвильку відвернувся. Бібліотечна миша двома стрибками опинилася між книжок, а кіт мусив павуком задовольнятися.