Оповідання народне Ой, кажу, не то що, але й порох аби їм святився, тим молодим літам! Учорашнє не пам’ятаю, а що тогді діялося — що й до крихіточки тямлю. А нікого я вже так гаразд не запам’ятав, як ту стару Лавриху, що сиділа онде у Тисницькій. Багатирка, знаєте: і полонина своя, і худоби без ліку, а що вже двори побудувала собі, двори... батьки мої! Аж з лядського боку майстри в її робили, та писали, та малювали, та перемальовували. Лавра я не зазнав. Кажуть, що він ще замолоду отемнів та й скоро і помер. А славлять люди, що йому, покійникові, ні раз якось не велося. Чи мушка, чи скотинка: де що, бувало, піде — відти не прийде, де що пішло — відти не прийшло. Мабуть, йому так уже починено, чи що. Вороги, знаєте, та лихі душі,— бог би їх не простив! От скоро, кажуть, Лавра спрятали — молода удова не загнула руки, як то друга зробила б, але приймилася за діло: і сему дала розвід, і тому дала розвід, а все розумно, все обачно. От і дав їй господь парть: діждалася і худібки помалу, і пасіку собі розвела, і полонину купила, і ще докупила, ба відтак і побудувалася, що вже краще таки не може бути. Усі їй, бувало, дивуються. — Ви, лєлє Матроно, далі нас заплатите,— жартують не раз передні газди у селі, чи там ідучи з церкви, чи як. — Батьки мої любі, голуби мої сизі,— стане вона їм, бувало, правити.— А я ж би гріха не мала, якби я для своїх сиріт не старалась? В мене господар, знаєте, як був... (а тут, бувало, як заплаче!). Я мушу своїм діточкам бути і вітцем, і матір’ю. Ой, так, газди мої славні, газди мої любі! А діточок було в її лиш двійко: дві дівчині. Одну звали Калиною, а меншеньку Оленою. Господи, що красні обі в світі були! Як з образа, а що вже господині! — то пари їм не було: чи упрясти, чи виткати, чи вишити, чи закрасити — ніхто, як вони; а що вже коло худоби та до пасіки знали — то най і старе сховається! Але жив у сусідстві молоденький легінь хорошого зросту та личка рум’яного; Марком його звали. Господи, що покохала його наша тихонька Калинка, а він її! Одно за другим аж гине. Було, зійде місяць з зіроньками — Калинка викрадеться з хати да й уже у садочку, уже коло свого Марочка білявенького. Нічо не говорять, лиш цілуються та обнімаються... Ох!.. — Марочку, серденько, а чого ти оце такий смутний та невеселий? Уповіж мені, душечко. — Фіялочко моя препишная! Мабіть, літа твої молоденькі баламучу. Я сирота без вітця і без матері, я бідний, дуже бідний, а ти...— та й не доказав, лиш слізоньки покотились по мальованім личку та по молоденькому вусочку.— Дівчино моя, лишім ми хіба кохатись. — Ти мене можеш лишити, а я тебе не лишу ніколи! — промовила та й прилипла йому, мов листочок, до серденька. — Ні, я тебе не покину, ангеле мій небесний,— дійся божа воля! — аж скрикнув Марко, да й знов цілувались да пригортались до самого світа. А вічні зорі усе сіяли над ними. Хто би знав прочитати, що там написано!.. Кохаються наші молодята якийсь час, аж тут їдуть старости кіньми, далекі дуже люди — аж геть десь з Лядщини. Сватають Калину за одного вдівця, багатиря без міри. Він покойному Лаврові якось і родич доводився. — А який бог вас аж на нашу Волощину приніс? — питає стара. — Та гаразд, паніматочко! Та й стали розказувати, як старий Микитула повдовів, як чув через майстри, що тогідь в її робили, про Калину та як їх аж сюда за рушниками вирядив. — Пов’яжіть, паніматочко,— кажуть.— Там стадо коней, там п’ятеро сот рогатого товару, там кошара нерахована, а сам удовець бездітний. Стара така рада! — Іди,— каже,— доню, та пошукай, що там понатикала та понашивала. — Калина бух! — до землі: — Ненечко, ох, ненечко моя, не топіть мене за нелюба! Або лучче встроміть ніж у серце — та ліпше мені буде. Стара мов і не чує. — Що ти знаєш,— каже,— ти ще молода! Або, може, я тобі не мати? Іди та давай лиш рушники. Присилувала, віддала. * * * По весіллю забрав молоду з собою. Посагу й ниточки не хотів. — Нащо мені,— каже,— посагу, нащо мені віна, коли в мене скриня грошей в земнику. Поїхали... По новій господі ходить Калина, мов не по свому світу. Все лиш він один їй на гадці. Що старий не вмовляє, що не діє,— дарма. Одної неділеньки сидять собі обоє — одно в один бік дивиться, а друге в другий: нічичирк. Аж тут уходить у світлицю легінь молоденький, увесь чорно убраний. Поклонився. — А відки, легінь? — пита старий.— Куди дорогою? — Буковинський,— каже.— Іду, служби шукаючи. — Наймися в мене. — Та добре. — А що правиш? — Що другим даєте, то й мені дасте,— каже. — Згода. Просимо ж у хату. Старий сказав та й пошкатульгав у корчму. Бачив він свою недоленьку та й топив її у горілці. День в день у корчмі напивається. А молода молодичка дома умліває: — Марку, коханнячко моє незабутнє, іди, іди від нас, не рви моє серце! Він за кресаню. — Іду,— каже,— до Черемошу глибокого — не далеко. Вона його за ручку: — Не йди,— каже,— або й мене бери. Остались обоє, обгорнулись — нічо не говорять, лиш плачуть. А він нарешті промовив: — А чого тобі,— каже,— попід вічка такі синці? Чого, голубко? — та й знов став цілувати. — Нелюб убиває,— каже.— Ох, Марочку, серце моє, коби ж то ти знав, як він б’є! Ох, да як же він мене б’є, б’є! А ти не чув? — Чув, голубко моя нещасливая. Продав зараз і грунтик, і хату, а сам пішов сюда. Буду, гадаю собі, до їх в найми проситься, та й не дам мою квітку толочити. Я тебе не дам, кришечко моя! — Так говорив, обіймаючи її, як голуб голубку. А старий із корчми. П’яний-п’яний! Та й до жінки: — А чому ти мене не любиш, га? Ти сяка-така дочко! Вона мовчить. — Чому ти мене не любиш? — я тебе ще раз питаюся! Вона мовчить. — Ех! — відмахнув сокирою та хоче її в голову. А Марко лап! — за руку: — Стій! Марко був сильний хлопець. Старий згвалтував та пустив топорище, а сокирка відвинулася — та йому право в чоло. Відразу пав без душі. * * * Марка зв’язали та віддали до неволі. Казали, що він стрия зарубав. Що божився, що присягався — дарма: не ймили німці віри. Хотіли і з неї, сердешної, протоколи тягнути, та годі вже було: від тої годиноньки, як головництво сталося, вона — без ума. Нічо, бувало, не робить, лиш сидить у віконці та все питає-випитує: — А не йде,— каже,— Марочко, га? Не йде мій милесенький? Ох, що ж бо то бавиться коханнячко моє молоденьке! Де ти пробуваєш?.. А він пробуває у славнім місті Станіславі, у темниціз на руки і на ноги кайданнячко гостре. На другім місяці і поховали... Не раз там оповідає старенький гайдук, що хворих невільників дозирає: "Я приходжу,— каже,— одної неділеньки вранці, а він лежить на постелі — ручки на грудях. — А ти хворий, небоже, ти дуже хворий? — питаю. Він на мене пильно-пильно подивився. — Хворий, батечку,— та й хопив мене за руку.— Не був,— каже,— ніхто від нас? — Не був,— кажу. А він, сердешний, забув, що де Станіслав, а де Буковина. А що його любка уже без ума, мабіть, також не знав. Його вхопили, знаєте, як на воздухах, у темницю. — Я, дядечку, стрия не зарубав,— каже він,— Чи хоть ви мені на сім світочку вірите, що я не винен? Я стис з плечей, а він яв плакати: — Боже, боже,— каже,— в яку я годиночку народився! — Цить,— кажу,— цить, синку, не гнівай бога — він тобі допоможе. — О, вже! — каже та й накрив собі очі. Але за часок знов до мене обертається: — Я би, дядечку, пішов до віконця! Повів я його помаленьку до вікна. Відти було видкося геть-геть аж у гори, що так у ясному сонечку і леліли. А він дивиться, призирається — а далі як припаде ік залізним гратам, як заплаче-заплаче! Не знаю, як лиш ті залізні штаби не потріскали. — Іду,— каже,— зараз. Глянув ще раз у сині свої гори, притулив голівку ік холодним гратам — та й уже по нему. — Марку! — кричу.— Марку! Бог з тобою, опам’ятайся! А він лиш хляв на мене, як той явір підтятий". Так розповідав не раз старий гайдук, а сльози, як горох, котяться по снідій того тварі. * * * Пішла скоро поголоска й волоським повітом. Приїхала стара та й узяла дочку з собою. Да що з того, коли навіть і неню собі не пізнає. — А ти хто? — питає ув одно. — Таже я твоя неня, доню! — голубить стара, умиваючись кривавими слізоньками. Вона лиш покиває голівкою: — Та ти мені не неня! — каже.— А де ж ти мені неня?.. Одної неділеньки рано і змилася сама, і зчесалася сама, і убралася сама да так уже гарно! Навіть і заквітчалася. Стара вже не ходить по двору та не молиться богу! — Ачей, господь милий,— каже,— умилосердиться і на мене грішну. Ачей, матіночка Христова помилує дитину мою нещасливу! А вона, сердешна, припала перед образами, мов янгіль який молящий,— саме проти віконця, а сонічко присвітило на личко її біле-білесеньке та на чоло ясне. А вона зняла ручки до матері. — Матіночко,— каже,— ану, припадьте і ви та кажіть мені "отченаш", а я за вами казатиму. Стара припала та й проказала їй і "царю небесний", і "святий боже", а вона, сердешна, вже так красно та пильно говорить! Аж у "отченаші" зупинилась: — Ненечко,— каже (та й справляє пальчиком у віконце),-ах, матіночко моя, адіть — о-о!.. Ох, ненечко моя, любко! — Да бог з тобою, доню! — голубить стара.— Таже там нема нічо, серце, нічо нема; ади, у віконці — там лиш от склівочка з квіточками, з твоїми квіточками, душко. — А межи квіточками мій Марочко! Адіть, адіть, ненечко, як він мене мило кличе-викликає! А який же він красний! Ох, да який же він красний, ненечко моя! Да який же він ясний та убраний... а на чолу йому зіронька сяє! Ану, дивіть, ненечко: а так що зіронька? — Дитино моя дорогая, дитино моя люба! — просить мати, схопивши її за ручки.— Бог з тобою, там нема нічо... — Оф!! — скрикнула та й ухопилася у сердечка.— Іду, милий, іду, милесенький мій, жди... Та й повалилась мамці своїй на коліна — без душі. * * * У два роки віддавалася й Оленка. Господи, що за красива дівчина з неї вибралась: кров та молоко! Але стара її вже не силувала. — Іди,— каже,— доню, за кого тобі мило та любо; а я собі піду у монастир, чей бих там спокутувала гріхи свої неспасенні. Да чи і простить мені бог, що я три душечці погубила?.. Так стара, бувало. А її донечка вибрала собі молоденького слюсаря — легіника не то на всі гори та на всю Буковину, але на цілу руську Україну! Господи, що за речі він роблював: що креси, що пістолети, що ножі, а що вже за топірчики мудерні зсипав! — то не найдеться в світі. І оці порошниці, що на мені, то він робив. А ще хвалився оногди, що має піти до Станіслава та на Марковім гробу хрест покласти, але хрест раз такий, аби в світі не було такого. Най йому бог допомагає, на що гадає.