— Прошу, панотченьки, до уваги,— промовив батюшка до гостей,— щось не ладиться у нас. Нехай краще матушка нам заспіває: голос у неї чудовий. Бери, душко, гітару. — Якої ж вам? — соромлячись, відповіла молода вродлива дружина панотцева, по-єпархіальному спускаючи свої блакитні оченята. — Малоросійської, небезпремінно малоросійської,— зауважив о. Анемподист.— Нема й краще над українську народну пісню. Оту знаєте — "Тяжко, важко в світі жити"? Чудова, чудова, й слова такі жалібні... Ось давайте, паніматко, вдвох. Я теж колись співав... Справді, о. Анемподист був непоганий співець і добре-таки окселентував матушці. Вони скінчили спів, і по хаті залунали оплески задоволених гостей і крики "браво"!.. — Що це? — підвівсь о. Сосіпатр — Ось стривайте, утнем вам удвох із матушкою дует... Кхм... — Така її до-оля, о Боже мій милий!.. Чудова, журна мелодія й прекрасні слова українського генія викликали справжній ентузіазм. — Оце пісня,— витираючи хусткою очі, зітхнув дяк. — Ні, панотченьки,— філософствував о. диякон, розмахуючи руками,— наш народ... народ наш... Його треба зрозуміти... Пісні — то скарб душі народної, творчість його духу... — Заткни фонтан, о. диякон... Давайте ще хором... Ті-та-та... Починаймо!.. — Реве та сто-о-гне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива... — Вникнуть треба, вникнуть,— знов почав диякон, коли всі вщухли в журлйвій задумі.— Ми живемо побіч, можна сказать, і не знаємо нашого народу... — Облиш, о. диякон, се тобі не мітинг. — А що ви думаєте? диякон правду каже. Ми й справді якось випадково навчились отсих пісень народних, а всього багатства їх не знаємо. — А які чудові слова, які мелодії. — Ану, матушко, соло. — Просим, просимо. — Ой одна я, одна, як билинонька в полі... — Браво! Браво! — Біс! повторить!.. Матушка знов заспівала. — Валяй — "Б'ють пороги". — Ні, краще— "Зацвіла в долині..." — Дует, дует... І широкую долину... — Ой, Дніпре, мій Дніпре!.. — Гетьмани, гетьмани!.. — Вам, батюшко, пакет,— перебив суперечку церковний сторож, увійшовши до кімнати. — Який там іще пакет? — Я об тім низвестен. Ось... — Хм... "Від Об'єднаного Комітету"... Ще що вигадали!.. —Що там таке, отче? — Просять збирати жертви на пам'ятник Шевченкові. — Якому Шевченкові? — Хто такий Шевченко? — Соцький у нас Шевченко Яким. — Ха-ха-ха! — Хо-хо-хо!.. То чи не йому пам'ятник? — По нерозумію глаголіте, отці,— обурився диякон.— Поет український — Шевченко. — Український? цебто мазепинський? Ну, зась: не розживуться. — Дзуськи! що він таке? — Ми його не знаємо... — Яка з нього користь... — Ну, та не хвилюйтесь, панотченьки, годі про се!.. Під сукно!.. Настрой, душко, гітару. — Хором, хором!.. — Бас, починай, бас... отець диякон!.. Ну-ну... — Як ум... Як умру, то поховайте Мене на-а моги-и-лі... Батюшки добре знали й тямили в співах і чудово виконували "малоросійські народні" пісні.