Клайв Стейплз Льюїс

Хроніки Нарнії

ОСТАННЯ БИТВА

Розділ 1

На озері Чан

Це трапилося в останні дні Нарнії. Далеко-далеко від Ліхтарної пустки, поруч із Великим водоспадом, жив-був такий собі облизян. Саме так: сказати, що він мавпа, – не скажеш, а втім, вирішуйте самі. Був він такий старий, що ніхто вже й не пам'ятав, як і коли з'явився він у тих краях, а ще він був найхитрючішим, найогиднішим та найзморшкуватішим за всіх у лісі – таким, що й уявити собі неможливо. А мешкав він у маленькій хатинці під стріхою з листячка та гілочок, що гніздилася у розгалуженні великого крислатого дерева, а звали його Круть. Із сусідами в нього якось не склалося, бо й сусідів, власне кажучи, не було, а не було тому, що майже всі розумні звірі, а так само й люди, а так само й гноми чомусь той ліс оминали. Та хай як там було, але був-таки в нього один сусіда, а можна сказати, й друзяка, віслючок на ім'я Верть. Принаймні, усі вважали їх за друзів, та якщо б ви мали змогу придивитися до тієї дружби, ви вирішили б, що ніяка то не дружба, а просто Круть попихає Вертем, як йому заманеться, а той при ньому такий собі служка. Усю роботу виконував саме він. От підуть вони, бува, по воду, набере Круть води у шкіряні бурдюки, закине їх Вертю на спину, а той вже тягне їх на собі додому. Або знадобиться їм щось у місті, а воно далеченько – аж за річкою, то саме Верть трусить до міста з порожніми мішками, а потім чвалає додому з мішками, набитими харчами, що їх вторгував Круть. А вдома Круть з'їдав усі солодощі, бо, як він сам казав:

– От не можу я харчуватися травою та будяками, як ти, мій друже Верть, тож, бач, і доводиться крутитися, аби перехопити то те, то се.

На що Верть, бува, відповість:

– Та бачу, бачу, авжеж, друже!

Верть ніколи не скаржився, бо розумів, що Круть хоч куди розумніший за нього, тому вважав, що той взагалі робить йому неабияку честь, товаришуючи з ним. Та інколи навіть у нього уривався терпець, та щойно він розтуляв рота, як Круть одразу ж рота йому затикав:

– От хто з нас краще знає? – спитає, бува, він, і сам же відповість: – А знає той, хто розумніший, а розумніший тут я! А ти – телепень, та й годі!

На що Верть тільки зітхне:

– Авжеж, Крутю, ти в нас розумний, а я – хто… телепень і є! – та й піде робити, що йому Круть наказав.

Одного весняного ранку двоє приятелів вирушили на прогулянку берегом озера Чан. Лежало те озеро біля підніжжя скелястого пасма на дикому заході Нарнії. Із тих скель падав у Чан великий водоспад, що ревів так, наче з того краю озера вдень та вночі йшла злива та нескінченно гримів грім. А з протилежного боку з озера витікала одна-єдина річечка, що далі за течією, набравши сил, перетворювалася на найвеличнішу ріку Нарнії. Через водоспад вода в озері постійно пінилася бульбашками, танцювала у коловоротах та вирувала, наче то вариво кипіло у великому чані. Звідси озеро й взяло таку чудернацьку назву. Подейкують, що найкращий вигляд водоспад має навесні, коли він набухає талою водою з далеких гір вже за межами Нарнії.

Отже, саме ранньою весною, коли у західних землях сходив сніг, вийшли наші приятелі на прогулянку та почимчикували до озера, аби помилуватися краєвидом. Аж раптом Круть тицьнув пальцем у напрямку водоспаду.

– Диви-но, що там таке? – спитав він.

– Що там що "от таке"? – здивувався Верть.

– Та ондечки – жовтіє щось просто у водоспаді. А тепер знову пірнуло, а тепер – знов пливе. А що воно там плаває – ми й повинні з'ясувати, мій друже.

– Так от уже й повинні?! – спробував був заперечити Верть.

– Авжеж! – відказав Круть. – А що, як воно стане в пригоді? Тож, мій любий друже, доведеться тобі лізти у воду, аби витягнути оте – що воно там таке? – на берег. Тоді й роздивимося, що воно й до чого.

– Мені? Лізти у воду? Аби принести те сюди? – сумно перепитав, прядучи довгими вухами, віслюк.

– Авжеж, бо як інакше ми роздивимося, що воно таке? – знизав плечима Круть.

– Але… Але ж… – вперся був віслюк, – чи не краще було б тобі полізти у воду, бо це ж тобі кортить дізнатися, що воно там пірнає, а мені – щось не дуже… До того ж у тебе є пальці, то ти в нас хвацький не гірш за тих же людей чи гномів, а в мене – що? Самі копита… Що ти ними вхопиш?

– Не чекав я, ох, не чекав я від тебе такої відповіді, – зітхнув Круть. – Від когось іншого – хай так, але від ліпшого приятеля…

– А що я такого сказав? – спитав віслюк тремтячим голосом, бо відчув, що чимось дуже образив свого друга, і поспішив виправдатися: – Я – чого? Тільки й того, що намагався…

– …загнати! Мене! У холодну воду?! Ніби й не чув про те, які ми, мавпи, слабкі здоров'ям і що нам спіймати застуду, як іншим – чхнути! Гаразд, я полізу! Дарма, що в мене вже й так зуб об зуб скаче, я таки полізу. Нехай я застуджуся та помру… Нехай мій друг ще гірко пожалкує. – Іще мить, і Круть був ладен розридатися.

– О, не ридай, мій друже! – напівзаволав-напівзаридав Віслюк. – Про те я навіть і не думав. Ти ж мене знаєш: телепень – він телепень і є, для нього й однієї думки забагато, а тут одразу ж дві. Через них я і забув про всі твої хвороби. Авжеж полізу я, а ти й думати забудь про те, аби мочити ноги, обіцяєш?

Круть пообіцяв, і Верть почвалав берегом – цок, цок, цок! – шукаючи поміж скель та брил місце, де б зайти у воду, аби не поламати ноги. Що ж, холоднеча холоднечею, а скелясті береги теж змушували замислитися, перш ніж пірнати у клекотливу пінну каламуть. Тож довгу хвилину Верть ще простояв на березі, тремтячи усім тілом, і все не міг зважитися на рішучий крок, доки позаду не почувся голос приятеля:

– Мабуть, таки доведеться мені!

– Облиш! Ти ж пообіцяв! Уже плигаю! – обізвався Верть. І шубовснув у воду.

В обличчя йому одразу жбурнуло мало не цілий жбан піни, з наступною хвилею він вже наковтався води, а третя накрила його з головою так, що він уже й нічого не бачив. Випірнув він за декілька секунд далеко від того місця, де пірнув під воду. А далі вир підхопив його та потяг усе швидше й швидше по колу, доки він не опинився посередині коловороту і знову булькнув під воду. Якимось дивом він встиг набрати повітря, інакше б йому не виплисти, бо коловорот затягував його все глибше й глибше, і він уже встиг розпрощатися з життям, як раптом його викинуло на поверхню. Насилу перевівши дух, він одразу заходився гребти у напрямку жовтої плями, як вона бачилася у воді, та коли до неї було вже копитом кинути, вона, ніби знущаючись, тихенько попливла собі геть, дісталася водоспаду і зникла у вирі. Коли вона вигулькнула знов, плисти до неї було навіть далі, ніж від початку.

Так по колу вони й ходили, доки віслюк уже посинів від холоднечі, набив синців об гостре каміння і тіла свого від втоми не відчував, коли якоїсь миті йому пощастило і він вчепився і ту штуку зубами. От так, зубами, і витяг він її на берег, плутаючись у тій штуковині ногами, бо вона виявилася набагато більшою, ніж то здавалося у воді, – завбільшки з килим, що кладуть перед комином, а до того ж іще й важка, слизька й холодна.

Хитаючись на неслухняних копитах, він вдерся на берег і скинув ту річ біля ніг свого друга, а сам став осторонь. Із нього рікою текла вода, та в нього вже не було сил обтруситися. Він лише тремтів усім тілом та шмигав носом. А от друзяка – той навіть і не спитав, як він почувається, бо його вкрай зацікавив віслючий улов. Він обійшов його з одного боку, а потім – з іншого, потім розгорнув на березі наче той килим і навіть тицьнув пальцем. В очах у нього спалахнув шельмуватий вогник, і він оголосив:

– Та це ж не що інше, як левова шкура!

– Не-не-невже? – не в змозі втамувати ляскіт зубів, спитав Верть.

– Цікаво… цікаво… цікаво… – розмовляючи сам із собою, мовив Круть, вочевидь глибоко замислившись.

– …Хто міг вбити бідного лева? – допоміг Верть. – Як тепер дізнаєшся? Нам залишається гідно його поховати…

– Е-е-е… – все ще розмірковуючи, мовив Круть. – А лев то був не справжній, себто звичайний, нерозумний. Тож не переймайся. Там, за водоспадом, на дикому заході немає розумних звірів. Тож цю шкуру носив дикий звір.

До речі, то була правда: невідомий мисливець, звісно, людина, вполював того лева десь на дикому заході та, знявши з нього шкиру, либонь, на трофей, чомусь покинув її напризволяще. А сталося це за кілька місяців до того. Та оскільки відбувалося те далеко за межами Нарнії, то до нашої історії потрапили лише наслідки тієї історії.

– Нехай так, – не заперечував Верть. – Нехай навіть цю шкуру носив найлютіший з усіх диких левів дикого заходу, хіба ми не повинні поховати її як слід? Тим паче, що це ж лев, а лев у нас, сам знаєш, хто… Отже, я думаю…

– Облиш, друже, – відказав Круть, – думати! Не ображайся, друже, але думати тобі якось не личить. Ми зробимо от що: ми зробимо з тієї шкури тобі зимову… е-е-е… хутряну шубку.

– Щось мені ця думка не до вподоби, – затрусив головою віслюк. – Ти тільки уяви, на кого я буду схожий у тій шубі: наче той віслюк у левиній… Що казатимуть про мене інші звірі? Я не хочу, аби про мене казали…

– Та що там про тебе казати? – відказав Круть і заходився чухатися, як то зазвичай роблять мавпи, чим, до речі, вони й відрізняються від вихованих людей.

– Та скажуть, яка ганьба, що я, віслюк, напнув на себе левину шкуру! Яка непошана до великого лева Аслана! І як таке зухвальство мені взагалі спало на думку? – насмілився зауважити Верть.

– Що я чую? – Круть аж чухатися кинув. – Мені перечить якийсь віслюк. От вигадав – так вигадав: та нікому й на думку не спаде, що таке взагалі може спасти на думку кому? Віслюкові! Усі ж розуміють, що нічого тобі на думку спасти не може, тому не переймайся, мій друже, і дозволь вирішувати тим, у кого вистачає на те клепок. Погодься, я ж бо не лізу в ті справи, у яких ти справніший за мене, бо краще за тебе я розумію, що ти зробиш те краще. Саме з цих міркувань я й умовляв тебе скупатися в озері, і, як бачиш, не даремно. Тож чому б і тобі не ставитися до мене так само – з розумінням того, що є речі, на яких я розуміюся краще. Чому ти вважаєш, що я й зовсім ні на що не годжуся? Будьмо справедливі: хай кожен робить те, що вміє!

– Авжеж, якщо так – то так, краще, либонь, і не скажеш, – погодився Верть.

– Отож я й кажу, – вів далі Круть, – що саме зараз саме час тобі зробити невеличку пробіжку вздовж річки до Чипінгфорда та подивитися, чи торгують там помаранчами або бананами.

– Але ж я… я… без задніх ніг від втоми, – вже вдруге за сьогодні уперся був віслюк.

– Розумію, – не сперечався Круть, – та не забудь, що крім того, що ти вкрай втомлений, та ще й мокрий, як рядно, а від холоднечі у тебе зуб на зуб не попадає, – тобі конче потрібно зігрітися! А що може бути краще для зігріву, аніж біг трухцем. До того ж у Чипінгфорді саме сьогодні ярмарок.

Верть не знайшовся, що й відповісти, окрім "гаразд", та й побрьохав собі до міста.

Випровадивши приятеля, Круть і собі почвалав, але не до міста, а до свого дерева: то на двох ногах, як то робить більшість люди, то на всіх чотирьох, як то робить більшість тварин. Опинившись біля дерева, він хутко почав здиратися наверх: з гілки на гілку, встигаючи ще й буркотіти собі під ніс та посміхатися якимсь своїм думкам. Удома, не гаючи часу, він дістав із шухляди голку, нитки та ножиці, бо саме йому виходило братися до справи, на яку був не здатен його приятель, а саме – шити. А шити, помітивши у нього хист, його колись навчили гноми. Клубок суворих ниток (суворих настільки, що краще було б назвати їх мотузком) він поклав собі за щоку, від чого вона роздулася так, ніби він напхав туди ледь не з півкіло льодяників; голку зажав у зубах, а ножиці – в жмені, з'їхав з дерева та почвалав назад до левиної шкури. Тут він сів навпочіпки і взявся до справи.

Розправивши шкуру, він на око прикинув, що вона задовга як на віслюка, а от у шиї, навпаки – закоротка, бо у віслюка шия довша, ніж у звичайного лева. Не знітившись, він відчикрижив частину від тулуба та викроїв із неї довгенький комірець, аби туди влізла осляча шия. Потім відкремсав голову та знову її пришив, але тепер уже до комірця. Не забув він і про те, аби лишити шворки, аби було як застібати віслюка та череві та у грудях. Деінколи над головою у Крутя пролітали пташки, тоді він одразу ж кидав роботу, роблячи вигляд, ніби то він так – вийшов подихати свіжим повітрям. Йому аж ніяк не кортіло, аби хоча б хто-небудь дізнався, що він там робить. Утім, пташки його не помічали, а навіть якщо й помічали, розповісти про те, що вони бачили, нікому б не змогли, бо то були дикі пташки, які могли лише цвірінькати або тьохкати, тож пересторога виявилася зайвою.

Уже надвечір приплентався Верть. Він, звісно, вже не біг трухцем, а терпляче шкандибав, ледь-ледь пересуваючи ноги, як справжній пересічний віслюк.

– На ринку помаранчів не було… – повідомив він. – Бананів – теж… Зате я такий виснажений, що мені то байдуже! – сказав. І впав де стояв.

– Та нічого, – махнув рукою Круть. – Ти краще подивися, яку чудову обнову я тобі справив! Вставай-но приміряти!

– Та хай їй, тій старій шкурі! – заледве підвівши голову, відповів Верть. – Зрання прикинемо. Бо зараз мені й підвестися несила…

– Який же ти невдячний, друже, – підстрибнув Круть. – То ти, виходить, утомлений, а я, виходить, ні? Увесь, якщо хочеш знати, день, поки ти прохолоджувався прогулянкою берегом річки, я, не згортаючи лап, шив тобі, моєму другові, пальто! Надвечір я не те що голки, а навіть і ножиць у пальцях не втримаю – ось який я зморений! І що ж я чую замість слів подяки? Мій друг навіть дивитися не хоче на витвір рук моїх! Він каже, що йому, мовляв, начхати… І що…

– О, Круть, мій друже, – одразу ж підскочив Верть, – пробач мені мою невдячність! Який же я віслюк! Я – йолоп, та й годі! Авжеж, я готовий приміряти все, що завгодно, аби догодити тобі, навіть цю… як ти кажеш – "чудову обнову", просто зараз! Будь ласочка!

– Гаразд, – змилостивився Круть, – стій і не рухайся!

Шкура виявилася заважкою, аби накинути її на Вертя як пальто. Та врешті-решт, пихкаючи та відхекуючись, Крутю вдалося затягнути її на віслюка, якось прилагодити, зав'язати на шворки і навіть причепити левиний хвіст із китицею. Відступивши за крок, він подивився, що з того вийшло. А вийшло те, що сумна віслюча пика, як не крути, виглядала крізь відкриту левину пащу. Жоден з тих, хто хоч раз бачив справжнього лева, нізащо не подумав би на нього. А з іншого боку, якщо не дуже прискіпатися до крою, якщо дивитися здаля, і щоб світло було таким собі поганеньким, і якщо не давати віслюку волі, аби той не волав, як оглашенний, та щоб копитами не тупотів, а головне – якби усі інші й гадки не мали, який він, справжній лев, то чом би й не сплутати віслюка з левом?

– Чудовий вигляд, мій друже, просто чудовий! – мовив Круть, коли надивився вдосталь. – Якби тебе хто побачив просто зараз, він сприйняв би тебе за самого Аслана, Великого Лева.

– Якби мене хоч хтось побачив просто зараз, то був би суцільний жах! – уже вкотре за сьогодні вперся віслюк.

– Навпаки, мій друже, навпаки, – поплескав його по спині Круть. – Будь-кому покажися у цій шкурі, і він зробить для тебе будь-що – все, що накажеш!

– Але ж я не збираюся нікому нічого наказувати! – здивувався віслюк.

– То ти ще не думав, – заохотив його Круть. – Але гарний радник тебе завжди напоумить, що наказати. Радник у тебе вже є, тож не хвилюйся – я особисто обмізкую, які саме розумні накази ти видаватимеш. А всім-всім-всім тільки й залишиться, що слухняно виконувати наші накази, навіть королю. Ми з тобою наведемо лад у Нарнії.

– Може, воно й без нас… теє… усе до ладу? – засумнівався був віслюк.

– Що?! – гримнув на нього Круть. – Яке там "до ладу", коли на ринку немає ані помаранчів, ані бананів?!

– Так-то воно й так, але ж якогось дуже великого попиту на банани я на ринку щось не помітив. Може, людям вони не так уже й потрібні, як на цю пору року? Саме людям, а не тобі…

– А цукор? Невже й на цукор немає попиту?

– Гм-гм… – облизнувся віслюк. – А от цукру таки не вистачає…

– Тоді… вдаримо по руках! Ти вдаєш із себе Аслана, а я тобі підказую, що казати.

– Ні-ні-ні, – перелякався Верть. – Які страшні речі ти ведеш! Того аж ніяк не можна робити! Може, я й телепень, може, чогось і не кумекаю, але ж не настільки, щоб цього не розуміти! От що як з'явиться справжній Аслан – що він скаже?

– Либонь, порадіє за нас, – знизав плечима Круть. – А що як не хто інший, як він сам, і послав нам цю шкуру, мовляв, ось вам левина шкура, аби ви навели тут ладу, бо самому, бач, ніколи. От сам ти – ти хоч коли-небудь бачив його на власні очі? Отож-бо й воно!

Тільки він те мовив, як серед ясного неба гримнув грім та під ногами здригнулася земля, ніби стався невеличкий землетрус, від якого обидві тваринки як стояли, так і впали долілиць, носом у землю.

– Ось, – видихнув Верть, коли до нього повернулася здатність мовити хоч слово. – Це знак! Це попередження, аби ми не робили дурниць! Нумо, скидай з мене цю шкуру, хутко!

– А от і ні, – мов нічого й не трапилося, мовив Круть і навіть руки заховав за спину (мавпа мавпою, та віддаючи йому належне – він і дійсно кумекав швидше за віслюка), – це дійсно знак, та не той, що ти гадаєш, а зовсім інший знак. Я що хтів сказати – я саме загадав: якщо Аслан існує та якщо він воліє, аби ми виконали його волю, нехай дасть знак, щось на кшталт грому серед ясного неба або невеличкого землетрусу. І що ж? Тільки-но я встиг подумати і саме розтуляв рота, аби проказати те уголос, як усе й сталося! Відтепер зворотної путі у тебе, друже, немає. Тому припини сперечатися і роби, що тобі кажуть. От де ви бачили віслюка, який би розумівся на знаках? Тим паче – згори!

Розділ 2

Король робить хибний крок

Кілька тижнів по тому останній король Нарнії спочивав собі під кремезним дубом, що ріс поряд з його мисливською хатинкою, до якої він деінколи наїжджав відпочити від державних справ на тиждень-другий, зокрема навесні. Хатиночка під очеретяною стріхою стояла неподалік місця злиття двох річок на східному краї Ліхтарної пустки. Саме тут король знаходив притулок, віддаючи перевагу життю простому і невибагливому перед пишністю та розкошами Кейр-Паравелю, королівського замку в стольному місті Нарнії. Звали короля Тіріан, а було йому років десь двадцять-двадцять п'ять. Попри зовсім ще юний вік, він був широкий у плечах, мав тверді м'язи, наче литі, от лише бородою не вдався – деінде вона пробивалася окремими кущиками. Очі в нього були блакитні, обличчя – відкрите й чесне.

Того ранку нікого поряд із ним не було, крім вірного його друга, єдинорога на ім'я Діамант. Одне-одному вони були наче брати, бо не раз рятували одне-одному життя у найзапекліших битвах. Та тепер благородне створіння було зайняте іншою важливою справою: стоячи біля королівського крісла та вигнувши шию, воно лощило свій блакитний ріг до блиску об свій власний молочно-білий бік.

– Щось у мене сьогодні все із рук валиться і навіть до ловів думки не лежать, – казав король єдинорогу, – все дивні новини не йдуть з голови! Як ти гадаєш, мій друже, чи прийдуть до нас сьогодні нові вістки?

– Що тут гадати, володарю? Новина і справді нечувана з давніх часів, бо ані діди, ані прадіди того не пам'ятають, – кивнув єдиноріг, – якщо, звісно, то не чутки та не плітки, а щира, як вона є, правда.

– Які ж то можуть бути плітки, якщо… – почав загинати пальці король, – ще тиждень тому над головою в нас кружляли пташки з криками: "Аслан іде! Він повернувся! Він знову в Нарнії!" А потім ми почули білочок, що їм казали їхні родичі, що бачили його. А потім і олень: той казав, що справді бачив його вже тут, на Ліхтарній пустці; бачив у місячному сяйві саме на повний місяць, хоч і далеченько, та вже на власні очі. А слідом за ним хіба не зустріли ми того темношкірого бороданя, купця з Остраханства, – той взагалі стверджував, що поява Аслана – поза всіляких сумнівів. До його слів варто прислухатися, бо самі остраханці в Аслана не вірять, то до чого ж йому плітки плести? І нарешті вчора вночі звістку про нього приніс борсук – він тварина нічна і теж бачив його вночі.

– Усе так, сір, – відповів на те Діамант. – А якщо здається, ніби я не радію, а лише сію сумніви, то те від того, що радість була б занадто велика, аби просто так – взяти й повірити.

– Добре сказано, – зітхнув король, і голос його затремтів від хвилювання. – Мені й самому важко повірити в те, про що навіть і не мріяв!

– Чу! – раптом скинув голову Діамант, настороживши вуха.

– Що там? – упівголоса спитав король.

– Тупіт копит, сір, – відповів Діамант. – Хода така, схожа на галоп. Дуже важка хода. Дуже важкий кінь. А навіть і не кінь – а кентавр. А от і він, – додав він трохи згодом.

Справді, на дальньому краю галявини з'явився величний золотобородий кентавр. З чола він витирав великі краплі людського поту, а його каштанові боки лисніли кінською піною. Побачивши короля, він усе тим самим галопом пролетів усю галявину, зупинився та вклонився йому.

– Вітаю тебе, королю, – мовив він низьким голосом, який здалеку можна було прийняти за рев бика.

– Гей, хто-небудь! – король озирнувся на двері хатинки. – Келих вина благородному кентавру. Вітаю тебе, о мудріший Рунвіте[1]! Бачу, тобі спершу треба перевести дух, а потім ми воліли б знати: що привело тебе сюди?

Тим часом із хатинки вийшов паж і виволочив чималий дерев'яний келих, оздоблений вишуканою різьбою. Кентавр підніс келиха до вуст та, перш ніж випити, мовив:

– Піднімаю цей келих за Аслана, за істину та за вас, сір!

Єдиним духом він осушив келих (між іншим, достатній, аби напувати щонайменше шістьох дужих чоловіків) і передав його пажу.

– Отже, Рунвіте, – поквапив кентавра король, – чи не приніс ти нам часом останні вісті про Аслана?

У відповідь кентавр лише похмурнів, наче небо перед грозою, та брови насупив. На обличчі його читалася тривога.

– Сір, – нарешті зітхнув він, – вам має бути відомо, що я давно спостерігаю за зірками на нічному небі. А спостерігаю я за ними дуже й дуже давно, бо ми, кентаври, і живемо довго-довго, значно довше за людей і тварин та навіть, як на те, єдинорогів. І от що я скажу вам: ніколи за своє довге життя не бачив я знаків тривожніших за ті, що нині накреслено на небесах. Зірки не провіщають ані скорого приходу Аслана, ані довгого миру, ані спокою. Не провіщають вони й радощів. Більш того, тривожнішого розташування зірок, як підказує мені моя наука, я взагалі не бачив за всі ті п'ятсот років, що вдивляюся в небо. Із тим я збирався був у дорогу, аби попередити вашу величність, що великі біди чатують на Нарнію найближчим часом, коли вчора ввечері долетіли до вух моїх чутки, мов, Аслан прийшов до Нарнії. І дехто буцімто бачив його на власні очі! Не вірте тим чуткам – то казки, мій королю! Зірки не брешуть – брехати можуть люди чи тварини, та тільки не зірки. Якби Аслан був тут, то першими про те сповістили б саме вони: найблагородніші зірки зібралися б на його честь – то й був би добрий знак, якому можна вірити. Все інше – то неправда…

– Неправда? Як так? – суворо насупив брови король. – Хто у нас у Нарнії та й в усьому світі насмілився б на брехню у справі, з якою і жарти ніхто не жартує? – сказав він те, і мимоволі рука його лягла на рукоять меча.

– Те мені невідомо, – похитав головою кентавр. – Та я знаю одне: на землі брехуни є, та їх немає серед зірок небесних!

– Хай так, – зауважив єдиноріг, – а чи не міг Аслан прийти всупереч тому, що підказують зірки? Бо як то розповідають стародавні легенди: зірки – його створіння, а він не той лев, якого можна приручити.

– Добре сказано, брате Діамант, – підтримав того король, – я теж чув ці слова стародавніх легенд: не той він лев, якого можна приручити.

Рунвіт підняв був руку і навіть подався вперед, немов застерігаючи короля, як раптом із лісу почулося жалібне голосіння, і всі разом повернули голови на звук. Хто плакався у лісі за деревами, було не видно, та голос швидко наближався, і за хвилину можна було розчути окремі слова.

– Ой, лихо, лихе лихо, ой лихо коїться в лісі! О, горе вам, мої брати та сестри! Горе всім священним деревам! Сокири січуть без жалю! Вмирають… вмирають… вмирають…

З останнім "вмирають" на галявину вибігла і сама плакальниця. Висока та струнка, зростом така, що й кентавру могла заглянути в очі, дивна плакальниця водночас нагадувала і жінку, і дерево. Це навіть важко уявити тому, кому не доводилося зустрічати дріад, та ті, кому вони не в дивину, не тільки безпомилково відрізняють їх від інших мешканців лісів, але й одну від одної. Король Тіріан, так само як і кентавр чи єдиноріг – істинні нарнійці, – одразу ж упізнали дріаду букового дерева.

– Справедливості та правосуддя! – кинулася вона до короля. – Захистіть свій відданий народ! Благаю вас про порятунок! Там, на заході, вирубують Ліхтарну пустку під корінь. Уже сорок моїх братів і сестер стовбурами без життя лежать на сирій землі!

– Що?! Як це може бути, моя чарівна пані, хто підняв руку на священну для всіх нас Ліхтарну пустку?! Як вони сміють?! І хто вони? Та хто б вони не були… – Король вихопив меча. – Ім'ям Аслана…

Та дріада цього вже не чула. Не встиг король договорити, як пролунав тихий протяглий стогін "а-а-аах", дріада здригнулася, наче її хтось вдарив – раз, другий, третій, – похитнулася, ноги її підкосилися, і поки присутні ще не зрозуміли, що сталося, як вона впала, мов підрублена. Якусь мить усі бачили перед собою бездиханне тіло на траві, а ще за мить воно наче розчинилося в повітрі. Тільки тепер вони зрозуміли, що сталося: десь далеко звідси хтось зрубав дерево, дух якого щойно благав про порятунок. Щонайменше з хвилину від гніву та скорботи король був не в змозі вимовити ані слова. Ледве отямившись, він вигукнув:

– За мною, друзі! Ми це так не залишимо! Найшвидший шлях до західного краю пустки – уздовж річки. Присягаюся, жоден злодій живим від мене не втече!

– Від нас, сір! – рішуче додав єдиноріг.

Та всіх зупинив Рунвіт.

– Навіть у праведному гніві королю не слід давати владу почуттям. Ви повинні зрозуміти, що в Нарнії коїться щось нечуване, таке, чого ще не було. Якщо це бунтівники, більш того – бунтівники озброєні, утрьох нам із ними не впоратися. От якби ваша величність воліли дочекатися…

– Чекати? Про те ми навіть думати не воліємо! – розсердився король. – Утім, аби не гаяти часу, ми розділимося: ми з Діамантом – на допомогу деревам, а ти, друже, скачи галопом по допомогу нам. Ти знайдеш її у Кейр-Паравелі. І от іще що: ось тобі моя печатка, аби було зрозуміло, що ти виконуєш мій наказ. Збери загін вершників у повних обладунках, дюжину розумних хортів, десяток гномів (вони найкращі лучники з усіх). У нагоді може стати і леопард. А поки всі збиратимуться, спробуй докликатися нашого знайомого велетня, Горогрюка, та перекажи усім, нехай поквапляться.

– Наказ зрозумів, уже виконую, сір! – мовив кентавр, повернувся, і вже за хвилину зі східного краю долини чулося лиш відлуння його важкого чвалу.

Король ішов швидким широким кроком, ніде не зупиняючись ані на хвильку і деінколи нечутно щось промовляючи крізь зуби та стискуючи кулаки. Діамант мовчки йшов поруч. Порушувало тишу лиш дзвякання золотого ланцюжка на шиї єдинорога, шурхіт двох людських ніг та легкий стукіт чотирьох кінських копит.

Невдовзі вони опинилися на березі річки. Тут, не змовляючись, вони рішуче повернули праворуч і пішли заплавною стежиною, що петляла вздовж річки. Тож ріка була ліворуч, а праворуч височів темний ліс. Що вище за течією, то земля ставала кам'янистішою, трава рідшала й рідшала, а ліс, що густішав і густішав, підступав майже до води. Невдовзі і стежинка добігла води та зникла. Випірнала вона вже з іншого, північного, боку ріки. Вочевидь, тут і був брід. На середині вода сягала королю майже пахв, а швидкий потік погрожував от-от збити його з ніг. І так би воно, мабуть, і вийшло б, якби не Діамант, який весь час тримався поруч, а Тіріан тримав його за карк (треба визнати, чотири ноги таки краще за дві, коли йдеться про збереження рівноваги, особливо коли треба перетнути швидкий потік). Вода, що текла з гір, була крижана, та король, у якого від обурення кров аж кипіла у жилах, цього навіть не помічав. Заледве викараскавшись на протилежний берег, він одразу ж витер меча об єдиний клаптик плаща, що залишався сухим, – той, що прикривав рамена.

Тепер ріка була праворуч, а Ліхтарна пустка – просто попереду. Та не пройшли вони й чверті путі, як побачили на річці щось дивне.

– А це що таке?! – спитав король.

– Поглянь! – мовив єдиноріг.

Це вихопилося в обох одночасно.

– Та це ж пліт! – придивившись, ошелешено ще за мить тільки й мовив король.

Так воно й було. Пліт, зв'язаний із півдюжини струнких стовбурів щойно повалених дерев, з яких тільки-но обрубали віття, хутко сплавлявся річкою долу. Попереду з довгою жердиною, аби керувати плотом, стояв чудний, як на стороннє око, плотар – водяний щур.

– Агов, щуре! Ти що ж таке робиш?! – загорлав король, перекрикуючи шум бурхливої води.

– Та ось – колоди сплавляю річкою на продаж, – теж перекрикуючи плескіт води об каміння, заволав щур, прикладаючи долоні до вуха (за відсутністю капелюха), наче віддавав честь. – Остраханці залюбки купують.

– Що? Які остраханці?! – на мить обімлів король. – Хто взагалі дозволив рубати дерева?!

Навесні напоєна талими снігами ріка біжить ой як швидко, особливо у верхів'ях, тому пліт, як стріла, промайнув повз короля з єдинорогом і вже завертав за закрут, коли здалеку долинула відповідь:

– Лев, ваша величність! То наказ самого Аслана! – Щур намагався докричатися, та що він там ще кричав – вони не почули.

Із тим пліт зник за річковим закрутом, залишивши друзів, що спантеличено переглядалися одне з одним, на березі. В очах у обох застигло одне й те саме питання, відповіді на яке не мав жоден з них. Більш того, їм раптом стало лячно, як ніколи не було перед жодним найзапеклішим боєм.

– Аслан… – нарешті вимовив король глухо. – Аслан… Як таке може бути? Рубати під корінь священні дерева та вбивати їхні душі – дріад?!

– А що як самі дріади вчинили щось таке жахливе, що це не рубання, а покарання? – майже пошепки висловив припущення Діамант.

– Але… продавати бездиханні тіла остраханцям? Хіба таке можливо? – заперечив Тіріан.

– Ох, не знаю, не знаю, – зітхнув єдиноріг, як здалося, жалісним голосом. – Та не той він лев, якого можна приборкати. А як не можна приборкати, то не можна й зрозуміти.

– Що ж, – мовив король, – хай там що, а ми вже вийшли в путь, і тепер нам слід дізнатися, що чекає на нас там, попереду, у кінці путі.

– І ми те дізнаємося будь-що, сір, – мовив на те Діамант. Ані на мить відважний супутник короля не сумнівався у справедливості такого рішення, хоча б навіть їх і було тільки двоє супроти невідомо скількох ворогів. Не сумнівався й сам король. Гнів застив їм очі, тож бачити хоча б на крок далі свого праведного гніву вони не могли.

Король лише обійняв свого друга та чолом ткнувся тому в шию.

– Діаманте, – тільки й сказав він, – не знаю, що нас чекає попереду, та як же тяжко мені на серці. Здається, краще було б і зовсім не дожити до цього дня.

– Так, – не сперечався Діамант. – Може, й насправді зажилися ми занадто на цьому світі, тому на краще годі й чекати…

Ще хвилину чи дві вони ось так постояли мовчки, а потім рішуче попрямували вперед.

Невдовзі попереду почувся мірний стукіт: "хек-хек-хек" – то вправно працювали сокири. Самих дроворубів поки видно не було – їх приховував великий пагорб. Та коли король зійшов на верхівку та окинув поглядом те, що колись було Ліхтарною пусткою, красою та гордістю Нарнії, він змінився в обличчі.

Просто поперек віковічного пралісу, того самого пралісу, де колись дивували погляд могутні дерева, що зросли з золотих та срібних зерняток того самого пралісу, де колись людське дитя з нашого світу посадило дерево-оберіг Нарнії, тепер пролягла широка просіка – вона скидалася на кровоточиву рану на живому тілі землі. Від просіки аж до ріки тягнулися нерівні брудні подряпини рівчаків, якими стовбури повалених дерев волочили до сплаву. Робота аж кипіла: стукали сокири, клацали батоги, коні хрипіли, ледь-ледь тягнучи могутні стовбури до річки. Та перш за все вражало навіть не це: ані король, ані єдиноріг не очікували побачити на вирубці стільки людей – половина з тих, хто рубав священний ліс, були саме люди, а не розумні нарнійські звірі. Іще один погляд – і стало зрозуміло, що то зовсім не русяві нарнійці, а засмаглі бородані, які прийшли з Остраханства, країни, що лежала на півдні, і навіть не поряд, а далеко за межами Нарнії, аж за Древляндією та Великою пустелею, що простягалася поза нею.

Авжеж, не існувало причини з якої в Нарнії не можна було зустріти остраханця: чи то купця з караваном, чи то амбасадора з почтом – у ті дні між Нарнією та Остраханством відносини були досить мирними. Та чому їх зібралися в Нарнії десятки та чому вони прийшли рубати нарнійський ліс – збагнути цього Тіріан аж ніяк не міг. Він перехопив меча зручніше, а плащ намотав на ліву руку, і пішов до непрошених гостей.

Найближче були двоє остраханців, що понукали та сварили коня, який застряг у ритвині з багнюкою, намагаючись витягти чималий стовбур. Коли король опинився поруч, вони саме намагалися зрушити коня з місця батогами.

– Ворушися, ти, ледачий син лінивця! От знайшла свинюка багнюку! – горлали вони, клацаючи батогами. Кінь і без того тягнув щосили: очі в нього почервоніли, того й диви – повилазять, з боків стікала піна, та все дарма.

– Чи ти заснув там, ледача тварюко?! – гримнув один з остраханців, якому, певно, увірвався терпець, та шмагнув коня батогом. І тут сталося неймовірне.

З першого погляду на лісоповал Тіріан одразу ж про себе вирішив, що коні, якими остраханці вивозять ліс, були їх власними – такими собі нерозумними та безпорадними істотами (яких, до речі, і в нашому світі чимало). Нічого іншого він і припустити не міг. Ось чому як не прикро йому було за безпорадних остраханських коней, з яких знущаються жорстокі хазяї, а за живі дерева йому було болючіше (бо на відміну від коней вони навіть втекти не могли). Йому й на думку не спадало, що якісь там остраханці ладні приборкати волелюбного та розумного нарнійського коня, не кажучи про те, аби огріти того батогом. Аж тут, тільки-но батіг опустився йому на спину, кінь спочатку став дибки, а потім позадкував та жалісно так мовив:

– Навіщо ж за батіг одразу хапатися, дурень ти та сатрап! Не бачиш – я й так роблю все, на що ладен.

Дивитися на те, як чужинці знущаються з вільних нарнійських коней, паплюжачи священний нарнійський ліс, було вже занадто. Рука з мечем сама здійнялася, єдиноріг рішуче виставив свій грізний ріг, і разом вони кинулися вперед. Наступної миті обидва остраханці лежали мертвими в багнюці: одному меч відтяв голову, а іншого прямо в серце вразив ріг.

Розділ 3

Круть у всій красі

– Добрий мій пане коню, ох, пане коню, – звернувся король до звільненого, як він гадав, коня, поспіхом рубаючи шворки. – Як же так сталося, що вас загнобили чужинці? Чи вони вже й Нарнію захопили? Чи, може, відбулася яка битва, а нам про те й невідомо?

– Та ні, сір, – важко дихаючи від непосильної праці, відповів кінь, – нічого такого не було. Прийшов от Аслан і повелів…

– Бережіться! Небезпека, мій королю! – перервав коня на півслові Діамант.

Тіріан підняв очі й побачив, що з усіх боків до них біжать остраханці, а з ними й нарнійські звірі. Ті двоє загинули мовчки, навіть злякатися не встигли, тому інші второпали, що щось трапилося не одразу, а лише коли помітили сторонніх там, де щойно були їх товариші. Та, помітивши, одразу ж кинулися мститися. Хтось біг із сокирою, а хтось (таких була більшість) – з ятаганом наголо.

– Нумо, швидше! Стрибайте мені на спину! – встиг крикнути єдиноріг, підставляючи бік королю. Той злетів верхи вже на скаку, і не встигли нападники оговтатись, як спритний єдиноріг рвонув з місця в кар'єр та зник з очей. Дорогою він двічі змінював напрямок, перетнув ручай і, не збавляючи ходи, через плече спитав:

– Куди далі, сір, до Кейр-Паравелю?

– Зажди, друже, – стримав його Тіріан, – дай-но мені злізти. – Він зісковзнув зі спини єдинорога та став обличчям до нього. – Діаманте, ми вчинили страшне, – мовив.

– Але ж нас змусили, – заперечив Діамант. – Спро-во-ку-ва-ли!

– Хай там як! Кидатися на когось, не кинувши перед тим виклику, до того ж, здається, на неозброєних – то аж ніяк не звитяга, Діаманте! Ми – не месники, ми – вбивці! Я вкрив себе ганьбою на віки вічні.

Діамант опустив голову. Йому теж було соромно.

– І от іще що: кінь обмовився, буцімто все відбувається за наказом Аслановим. Щось таке казав і щур. Усі одноголосно твердять, що Аслан тут, у Нарнії. А що як це правда?

– Сір, невже ви й справді гадаєте, що Асланові може спасти на думку вдатися до такого безчинства?

– Але ж це не той лев, якого можна приборкати, а коли так, то як зрозуміти, що може спасти йому на думку? Ти як знаєш, Діаманте, а я мушу повернутися. Я покладу свого меча перед остраханцями і попрошу віддати мене на суд Асланів, хай він вирішить ступінь моєї провини і сам покарає мене.

– То ви віддаєте себе не в руки правосуддя, а в руки ката, – розсудив Діамант.

– Прийняти смерть, якщо таким буде його суд, то не ганьба, мій друже. Ганьба відсиджуватися у кущах і тремтіти з остраху, гадаючи: чи прийшов він чи ні, і якщо прийшов – то чи той це Аслан, у якого ми вірили, чи зовсім інший, грізний і лячний. Це наче одного ранку побачити, як зійшло чорне сонце – то воно ще сонце чи вже ні?

– Це наче припасти до води, аби втамувати жагу, а вода… суха. Ось що це таке! Та ваша правда: це кінець усім речам, які ми знали. Навіщо ж мені таке життя? І якщо вже нічого не вдієш – що ж, ходімо здаватися на милість тих, що рубають ліси.

– Немає потреби йти здаватися обом, – відповів король.

– Усі ці роки ми були разом і жоден з нас ніколи не полишав іншого у скруті – невже ви гадаєте, що я покину вас тепер? Якщо не буде вас і якщо Аслан – не Аслан, то краще вже померти разом із вами сьогодні, ніж завтра жалкувати, що ми не померли разом.

Більше нічого вони один одному не сказали, а повернули і пішли назад. В очах у них стояли гіркі сльози.

Коли вони знову повернулися туди, де на них аж ніяк не чекали, остраханці зчинили страшенний ґвалт і, розмахуючи ятаганами та сокирами, кинулися до прибульців. Та король не збирався чинити опір – він простягнув їм меча, тримаючи його лезом до себе, а рукояттю до них, та мовив:

– Я той, хто ще вранці був королем Нарнії. А тепер лише нещасний лицар, який зганьбив свою честь і ввіряє себе на милість Аслана. Відведіть мене до нього!

– Мене теж, я теж здаюся, – коротко додав Діамант.

Чорняві бородані тісним колом оточили їх, обдаючи запахами часнику та цибулі; їхні вирячені очі люто блищали на засмаглих обличчях. Меч у короля одразу ж відібрали, руки скрутили за спиною, а Діаманту на шию накинули зашморг. Остраханець, який, судячи з того, що на голові мав шолом, а не тюрбан, як у інших, був тут за ватажка, одразу ж зірвав із Тіріана золоту тіару і швиденько заховав її серед складок свого пишного вбрання. А потім полонених повели кудись углиб вирубки, де над лісом (або краще сказати "над колишнім лісом") здіймався пагорб, а все навкруги вже було порубано вщент. І ось що там побачили полонені.

На верхівці пагорба, де раніше росли дерева, тепер стояла хатина не хатина, а щось таке, більше схоже на хлів під очеретяною стріхою. Двері у хлів були щільно зачинені. Коло дверей, просто на траві, сиділо якесь плюгаве людиноподібне створіння: мавпа не мавпа, а такий собі облизян. Тіріан і Діамант, які сподівалися побачити Аслана, а про якусь там мавпу, чи що воно таке, навіть не чули, щонайменше дуже здивувалися. Плюгавою мавпою біля входу в хлів, як ви вже, мабуть, здогадалися, був не хто інший, як Круть. З того часу як ми востаннє про нього чули, а було це ще тоді, коли він мешкав на дереві поблизу озера Чан, Круть дещо погладшав, та попри те зробився огиднішим разів у десять, бо тепер він був не просто мавпою, а мавпою, одягненою по-людськи. Він був запханий у пурпурову оксамитову камізельку, що стискала його під пахвами, а знизу випирало пузо – бо що там не кажи, а шили та кроїли її на гнома. На ногах він мав справжні пантофлі, та ще й які: щоправда без задників, але ж з носами, оздобленими дорогоцінними камінцями. Авжеж, ті теж сиділи якось недолуго, бо задні ноги в мавп, вони – як руки, добре пристосовані, аби лазити по деревах, але аж ніяк не носити пантофлі. На голові у нього красувалося щось на кшталт корони – на вигляд, щоправда, з паперу. Біля його ніг височіла величезна купа горіхів, які він хвацько хрупав один за одним, клацаючи щелепами та випльовуючи шкарлупки. Час від часу він підтягував камізельку аж під пахви, аби почухрати пуза.

Обличчям до нього у декілька рядів вишикувалась добра юрба нарнійських розумних звірів – усі вони мали стривожений і розгублений вигляд. Коли вони побачили полонених, що їх привели остраханці, над юрбою почулися стогін і плач.

– О, ясновельможний пане Круть, Асланів речник, – мовив остраханський ватажок. – Ми привели вам двох полонених злочинців, завдяки нашій воїнській доблесті та вмінню, а також волею великого бога нашого Таша, нам вдалося захопити цих окаянних головорізів живими.

– Ти ж бач який меч! А дайте-но мені його сюди! – наказав Круть.

Йому з поклоном передали королівський меч із перев'яззю та усім іншим, і він одразу ж начепив те собі на шию. Жалюгіднішого видовища, ніж мавпа в камізельці з мечем, ніхто й ніколи не бачив.

– Долю цих двох ми вирішимо трохи пізніше, – мовив облизян, спльовуючи шкарлупки у їх напрямку. – Вони заждуть, але є справа, яка чекати не може. Ця справа зветься "горіхи". У зв'язку з цією справою ми воліли б бачити Старшу Білку, відповідальну за заготівлю.

– Я тут, сір! – мовила руда Білка, ступивши крок уперед та поспіхом уклонившись.

– Ага! Ось де ти! – Круть зміряв її поглядом, який не віщував нічого доброго. – Тож слухай нас уважно! Я бажаю, себто Аслан бажає більше горіхів. Ти чуєш мене? Більше горіхів! Цієї жменьки, що ви тут наносили, – він вказав на купу, – і близько не досить! Горіхів має бути більше. Удвічі більше! І всі вони мають бути тут до заходу сонця завтра! І щоб ніяких пустих чи гнилих – я, себто він, цього не любить!

По рядах, де вишикувалися білки, пронісся тривожний вереск, і Старша, зібравшись із духом, насмілилася запитати:

– Дуже вибачаюся, а чи не міг би Аслан сам про те нам сказати? Якщо нам буде дозволено побачитися з ним…

– На все свій час, – не розгубився Круть. – Добре, він зробить вам таку ласку (хоча, між нами, ви на неї і не заслуговуєте) – і явить себе вам сьогодні ж уночі… та тільки на хвилинку, не більш. І ви зможете дивитися на нього скільки завгодно. Та за однієї умови: він не потерпить, аби навколо нього збирався цілий натовп, а також – ніяких питань. Усе, що ви збираєтесь йому переказати, можна переказати мені, його речнику. А мені вже вирішувати, чи заслуговує ваша справа на те, аби його турбувати. А тепер на вашому місці я якнайшвидше кинувся б виконувати наказ і збирати горіхи – ви ще згадаєте мої слова, а то вам самим дістанеться на горіхи.

Нещасні білки чкурнули врозсип, ніби за ними женеться зграя хортів. Нові горіхові побори були для них остаточним розоренням: зимові запаси майже скінчилися, а ті, що залишилися до нового врожаю, вони вже віддали ненажерливому Крутю, і тепер їм загрожував голод.

Тут з іншого краю натовпу почувся глибокий, майже трубний, голос. То був голос ікластого та кошлатого дикого кабана – вепра.

– А чого це нам не можна юрмитися коло Аслана та розмовляти з ним? До чого нам речник? Подейкують, у давню добу, як прийде він до нас, то підходь до нього хто завгодно – нікому він не відмовляв!

– Ви досі вірите в бабусині байки? – відказав Круть. – Навіть якщо припустити, що то правда, часи змінилися – змінився й Аслан. Тепер він вважає, що був занадто ласкавим до всіх звірів, а ті вже геть розбалувалися, та так, що хтось вважає його, грізного лева, хіба що не свійською худобою. Та все буде інакше, він наведе тут лад! Ось яким було його слово до мене!

У натовпі почулися скиглення та скавучання, а потім запала мертва тиша, що була навіть жалісніша за скавучання.

– І запам'ятайте ще одне, – у тій жалісній тиші загрозливо пролунав голос Крутя, – дійшли до мене чутки, що дехто з вас обзиває мене мавпою – так от, це наклеп! Перед вами людина, яка, скажімо так, через свій похилий вік, може, комусь і нагадує мавпу, але ж віку тій людині сотні й сотні років. Саме через свій віковічний досвід це вже не просто людина, а людина розумна, либонь, чули про таку? Саме тому, що я така вже розумна людина, Аслан і готовий спілкуватися зі мною, а не з тими дурними тваринами, що дошкуляють йому кожного разу, як він з'являється тут. Тож аби не дратувати його, прийміть мою пораду: глянув краєм ока – і мерщій тікай!

Тишу, яка запала після цих його слів, можна було б назвати мертвішою за мертву, якби не голосний пискіт малого борсученятка, вгамувати якого, попри всі зусилля, матері ніяк не вдавалося.

– І закарбуйте собі хоч на лобі, – аби продовжити промову, Крутю довелося іще підвищити голос, що, втім, не завадило йому вкинути до рота черговий горіх, – дійшли до мене чутки, нібито коні між собою домовляються: мовляв, нумо, напружимося, перетягаємо усі дрова за день-два, а там – знову на волю! Попереджаю: викиньте те з голови! Кожен, хто в змозі працювати, віднині мусить працювати! І це стосується не тільки коней, а всіх без винятку – так сказав Аслан! І не тільки сказав, а й домовився з правителем Остраханства, великим тісроком – так остраханці, наші смаглолиці друзі, звуть свого правителя, щоб ви, боронь Аслане, не забули. А домовився він про те, що всі ви, коні, бики, так само як і віслюки, маєте вирушити до Остраханства, аби самим заробляти собі на житло та харчі: возити воду, дрова, цеглу та все таке, як то роблять усі порядні коні в інших країнах. Ті ж із вас, у кого природний хист копирсатися у землі, а саме: кроти, кролі та гноми – йдуть працювати до тісрокових копалень, а ті, котрі…

– …Ні-ні-ні!!! – разом заволали всі звірі. – Цього не може бути! Не може бути такого, аби Аслан віддав нас у рабство до Остраханства.

– Цить, невгамовні! – гримнув Круть. – Хто сказав, що у рабство? Ніякого рабства! Ви матимете зарплатню! І дуже добру зарплатню! А все, що ви заробите, піде у казну! Асланову казну. А він уже витратить ці кошти на благо кожного – яке ж це рабство! – тут Круть поглянув на ватажка остраханців і, здається, навіть підморгнув тому.

Той зробив Крутю уклін та відповів у красномовній остраханській манері:

– О, наймудріший речнику Асланів! Я радий повідомити, що великий тісрок – хай будуть вічними його літа! – однієї думки з вашим володарем щодо необхідності працювати усім: хоч розумним, хоч ні.

– Ось, чули? – сповістив Круть, ніби закликаючи остраханця у свідки. – Про це вже домовлено та узгоджено, і все для вашого ж блага! На ті гроші, що ви заробите, ми зробимо Нарнію країною всім іншим на заздрість: тут розквітнуть помаранчеві гаї та зазеленіють бананові плантації! Ми збудуємо великі міста та поєднаємо їх великими дорогами, а в кожному місті будуть свої школи та офіси, батоги та намордники, залізні клітки, собачі будки, буцегарні та тюрми – геть усе, що має бути у кожному місті!

– Але нічого з того нам не потрібно! – буркнув старий ведмідь. – Нам потрібна воля! Іще ми бажаємо, аби свою волю Аслан висловлював сам, а не передавав через когось іншого!

– От вже ж буркало так буркало, – одразу ж присік подальші суперечки Круть. – Ось чого я терпіти не можу – це коли хтось бурчить і бурчить! А чого тут бурчати, коли з нас двох я один людина, а ти – усього лише дурний товстий ведмідь! От що ти знаєш про волю? Либонь, гадаєш, що воля – це коли кожен робить те, що йому заманеться? А от і ні! То ніяка не воля! А воля – це коли кожен виконує мою волю, второпав?

– Гм, гм, гр-р-р, – загарчав був з роззявленим ротом ведмідь та пошкрябав потилицю, бо нічого він не второпав, тому що, правду кажучи, второпати щось було дуже важко.

– Будь ласочка! – почувся чийсь тоненький голосочок. Усі озирнулися і побачили ягня, таке мале й кучеряве, що всі навіть здивувалися, як воно взагалі наважилося щось мовити.

– Чого тобі? – вищирився на нього Круть. – Кажи вже, тільки стисло, бо в мене обмаль часу!

– Перепрошую, – озвався той, – може, я чогось і не розумію, але що в нас спільного з остраханцями? Ми – діти Асланові, вони – нащадки Таша, ми – віримо в Аслана, вони – у свого бога! Їхній Таш, як самі вони кажуть, має чотири руки та голову стерв'ятника. Аби умилостивити його, вони приносять у жертву людей на його олтарі. Від нас Аслан не вимагає жертв! Сам я аж ніяк не вірю у те, що така істота, як Таш, взагалі існує на світі. Та навіть якби існувала, чи може наш Аслан укладати з нею угоди?

Юрба, що майже зовсім принишкла, знов заворушилася – у Крутя вп'ялися допитливі палаючі очі. Усі зрозуміли, що тільки-но почули найважливіше питання за всі збори.

Сам Круть мало горіхом не подавився. Він аж підплигнув на місці та сплюнув у напрямку ягняти.

– Тьху ти! Хто пустив малечу на збори?! Слухай-но, сосунцю! Мерщій до мамки – ти диви, ще молоко на вустах не обсохло, а він уже на збори ходить та питання ставить! А ви, всі інші, слухайте! Правда полягає в тому, що Таш – це лише інше ім'я Аслана. Усі стародавні байки про те, що ми з остраханцями вороги, бо віримо у різних богів, – то нісенітниця! Тепер достеменно відомо: хай ми з ними вживаємо різні слова, та розуміємо під ними одні й ті ж речі. А речі залишаються собою, хоч як їх не назви. Ось чому Аслан і Таш – це просто два різних імені одного й того ж, самі знаєте кого! І саме тому немає нам чого ворогувати з ними: бо Таш – це Аслан, а Аслан – то Таш. Отак і втовкмачте собі: Таш – Аслан, Аслан – Таш…

Усі, хто тримає вдома собаку, знають, які ж печальні бувають інколи у нього очі. Якщо ви це знаєте, то вам не так уже й важко буде уявити собі очі всіх розумних звіряток: всіх тих безмежно чесних та довірливих, але збитих з пантелику ведмедиків та борсуків, кролів та кротів, мишенят і пташенят, – бо всі вони видавалися вдесятеро жалюгіднішими за того вашого собаку. Хвости підібгали, вуса й вуха обвисли. Якби ви побачили їх на власні очі, у вас, мабуть, серце не витримало б від жалю. Та був у натовпі один звір, кого, здається, усе не обходило.

Це був величенький такий собі рудий кіт у повному розквіті котячих сил. Він сидів чи не найближче до Крутя з остраханцем, обвивши хвостом лапки та не відводячи від них тяжкого незмигного погляду. За весь цей час він, здається, жодного разу й оком не кліпнув.

– Перепрошую, – напівмуркочучи, ввічливо спитав він, – мене от що цікавить: а цей ваш друг з Остраханства – він теж притримується тих самих поглядів, що й ви?

– Можна й не сумніватися! – гаряче відповів остраханець. – Просвітлення, що найшло, тобто зійшло, на цю найдосвідченішу мавпу, я маю на увазі – найосвіченішу людину, заслуговує на те, аби осяяти всіх: Аслан означає не більше не менше, ніж Таш!

– Отже, Аслан означає не більше, ніж Таш? – чомусь уточнив кіт.

– Аж ніяк не більш! – відповів остраханець, подивившись коту просто в очі.

– Чи ти вдоволений, Рудий? – у свою чергу спитав Круть.

– О-о-о, цілковито! – відповів той із виглядом стороннього спостерігача. – Просто хотілося дещо уточнити. Дякую за роз'яснення. Ось тепер я щось починаю розуміти.

До цієї миті король з єдинорогом зберігали мовчання, сподіваючись що от-от та балакуча мавпа дасть їм слово, бо переривати когось на півслові вважали неввічливим і недоцільним. Але тепер, побачивши невимовно сумні обличчя нарнійців, які вже ладні були повірити у те, що Аслан – це те ж саме, що й Таш, король не витримав:

– Ти брешеш! – прогримів над натовпом його гучний голос. – Ти брешеш, мавпо! Без жодних докорів сумління! Ти брешеш, як бреше остраханець! Ти брешеш як мавпа, якою ти і є!

Він волів спитати всіх присутніх, як може жахливий бог Таш, якого треба напувати людською кров'ю, бути одночасно і благородним левом, який пролив власну кров заради спасіння Нарнії. Якби в нього була змога сказати все, що він жадав, то влада Крутя не протрималася б, може, й одного дня; нарнійський народ почув би правду та скинув би ненависного облизяна. Та сталося не так. Тіріан не встиг сказати більше жодного слова. Двоє дужих остраханців із двох боків щосили вдарили його в обличчя, а третій, що стояв позаду, пнув ногою та звалив на землю. Поки він падав, він ще почув, як у люті заверещав облизян:

– Заберіть його звідси! Негайно! Щоб він нікого не чув і щоб ніхто не чув його! Прив'яжіть його до дерева! Його долю я… я маю на увазі Аслан… вирішить трохи пізніше!

Розділ 4

Нічні пригоди

Король поволі повертався до тями. Він досі не розумів, що коїться, коли остраханці спершу розв'язали йому руки, а потім відтягли куди подалі та, поставивши спиною до великого ясена[2], примотали його до стовбура від шиї до ніг, а самі пішли геть. Що дратувало його в ту мить більш за все інше (бо, як відомо, саме дрібниці нам і дошкуляють більш за все) – то була розбита губа, з якої сочилася кров, а він був не в змозі ані зупинити її, ані змахнути; тож цівка крові лоскотала його до нестями.

З місця, де його залишили остраханці, він добре бачив верхівку пагорба, на якому вивищувалася та дерев'яна споруда – чи то хлів, чи сарай, перед якою сидів Круть. Він також бачив, що Круть і далі патякає про те й про се, а час від часу до нього долинав гул натовпу, але про що там йшлося, Тіріан міг лише здогадуватися.

"Де ж він, мій Діамант? Що вони зробили з ним?" – ятрила його думка.

Невдовзі натовп порідішав, розбившись на окремі ручаї, що побігли з пагорба врізнобіч. Один чи два таких ручаї пробігли повз Тіріана, та звірі боялися навіть дивитися в його бік, а деякі навіть робили вигляд, що його не помічають, бо зайняті важливою розмовою. А потім у лісі запала тиша. Так проминула година, за нею – інша, а там і третя: час спливав, і Тіріана вже мучила спрага, до якої трохи згодом додався й голод; а коли сонце похилилося до заходу, то ще й холоднеча. Спину вже зводила судома. Ось так він почувався, коли сонце сіло і на землю впали сутінки.

Уже стемніло, як він не те що почув, а скоріш, відчув, тупотіння маленьких лапок, що швидко наближалися до нього. Зліва з темряви до нього прибігли троє мишенят, справа – двоє кротів, а спереду – кроленя. Кожен із них тягнув на собі чи то кошик, чи то бурдючок, від чого у напівтемряві Тіріану вони спочатку здалися якимось невідомими в Нарнії звірами. Та ось вони опинилися біля його ніг, стали на задні лапки і кожен по черзі поцілував йому коліно (нарнійські миші та кроти легко дістають до колін дорослій людині, бо в Нарнії розумні тварини більші за наших звичайних, яких ви бачили в Англії), торкаючись його м'якими та прохолодними лапками.

– Ох, ваша величносте, ох, любий наш добрий королю! – пролунали їхні тоненькі голосочки. – Нам дуже і дуже прикро, але повірте, ми радо перегризли б пута і визволили б вас, але дуже вже боїмося Асланового гніву! Проте ніхто нам не забороняв принести вам попоїсти…

Одразу ж перша миша хутко забігла вервечкою до верхнього витка, що міцно стискав королю груди, та зачепившись за нього задніми лапками, стала стовпчиком так, що вусами майже лоскотала Тіріану обличчя. Слідом за нею викараскалася друга миша, яка влаштувалася трохи нижче за першу. Інші залишилися внизу та налагодилися передавати що там вони принесли наверх.

– Трохи попийте, сір, – мовила перша миша (чи краще вже сказати миш), – і ви одразу ж відчуєте, що не проти й попоїсти.

Губами на дотик Тіріан відчув щось вологе – то з маленького дерев'яного келиха миш намагався напоїти його молодим вином. Келих був завбільшки з виїдене яйце або, хто знає, за таку собі підставочку для ґоґель-моґеля, тому Тіріан навіть не розібрав, яке воно, те вино, на смак. Та миш одразу ж передав келих (а для мишей він був завбільшки з цеберку) донизу, де його знову наповнили вином та передали вгору. Тіріан тільки сьорбнув, як одразу ж осушив і цей келих. Келих знову відправили на землю, наповнили та підняли вгору. На п'ятому чи шостому спрага вже відступила, бо, як відомо, якщо бажаєш втамувати спрагу, то краще пити маленькими ковточками, аніж допастися до води й пити, доки не луснеш.

– А тепер би сиру скуштували, – запропонував той миш, що стояв нагорі. – Та дуже не налягайте, бо знову спрага нападе!

Після сиру короля нагодували вівсяними балабушками з маслом, а потім дали ще вина запити.

– Гей, хто там унизу? Передайте-но мені цеберку води, – коли з вечерею було покінчено, мовив перший миш. – Короля треба умити – у нього все обличчя в кривавій юшці!

За мить Тіріан відчув, як обличчя торкнулося щось м'яке та вологе, схоже на губку, що їм миш відтирав закипілу кров, і одразу почувся краще, ніби набрався свіжих сил.

– Мої маленькі друзі, – мовив він, – як мені віддячити вам за все, що ви зробили для мене?

– О, ні-ні, даруйте! – відповіли тоненькі голоси. – Це ми мусили віддячити вам за те, що ви наш король! А іншого нам і не треба! Ми завжди були й залишимося підданими вашої величності! Якби супроти вас вийшла лише та мавпа зі своїми остраханцями, то їм довелося б спочатку пошматувати нас, перш ніж ми дозволили б їм хоча б торкнутися вашої величності, не кажучи вже про те, аби зв'язати вас, як останнього злочинця! Адже нас голими руками не візьмеш, та й шаблюкою замахаєшся! Та як ми можемо йти проти волі Аслана?

– А чому ви вирішили, що те, що коїться, коїться з його волі? Ви що ж, бачили його?

– О, саме так, сір, саме так! – відповів за всіх кролик. – Саме вчора вночі він виходив із того хліва, що на пагорбі, – його всі бачили!

– А який він на вигляд? – спитав король.

– Саме такий, яким має бути лев: дуже великий і дуже й дуже грізний! – відповів найменший миш.

– То ви вирішили, що саме Аслан і наказав рубати ліси та знищувати дріад, а вас віддати в рабство до остраханських копалень?!

– Так, кепські наші справи, чи не так? – похнюпився інший миш. – Може, й справді краще було померти до того, як все почалося, і нічого собі не знати, не бачити й не чути? Та нічого не поробиш: усі все бачать, чують та кажуть, що така вже, мабуть, його воля… Ми й самі бачили й дивувалися: хіба на такого Аслана ми чекали? Але ж ми чекали на нього і мріяли, аби він прийшов… Ось він і прийшов.

– А прийшов він, здається, дуже й дуже розлюченим! – Підхопив перший миш. – Таким, ніби ми скоїли щось таке, що йому вкрай не до вподоби, а що саме – нам і невтямки. Отже, тепер нам непереливки, а за що – хоч би хтось сказав!

– Як на мене, ми й тепер робимо те, що йому не до вподоби, – обережно зауважив кролик.

– А мені начхати, – відповів на те кріт. – Якщо буде в тому потреба, я вчиню так само – і хай мене шукають!

Та всі інші разом тільки цитьнули на нього:

– Тихіше! Думай, що кажеш! – і почали озиратися на всі боки, а потім додали: – Ми дуже вибачаємося, наш королю, та нам конче потрібно бігти далі у справах! Нам і уявити важко, що станеться, якщо нас тут побачать!

– То не зволікайте, друзі мої, – відповів король. – Навіть заради всієї Нарнії я не маю права вимагати від вас, аби ви легковажили своїм життям.

– На добраніч! На добраніч! – одне за одним маленькі звірятка підходили потертися носом об його коліно. – Ми ще повернемося! Неодмінно! Звісно, якщо вдасться…

По тому їх крихітні ніжки дрібно затупотіли та розтанули в нічній тиші. У лісі одразу ж стало ще холодніше, темніше й наче безпорадніше, ніж було до того, як вони приходили.

Визирнули зірки, час тягнувся так повільно, що й уявити собі неможливо, а останній король Нарнії стояв біля дерева, зв'язаний по руках і ногах, не в змозі зарадити саму собі та втративши лік часу. Та раптом попереду щось сталося.

Далеко-далеко замерехтів червоний вогник. Не встиг король придивитися пильніше, як той раптом зник. Але вже за мить запалав яскравіше й потужніше. У світлі заметушилися тіні, підносячи оберемки чогось темного до вогника і кидаючи поруч із ним. Тіріан вже здогадався, що там розклали багаття, тіні – то люди, які носять хмиз, а палає те багаття на самісінькій верхівці пагорба. Коли вогонь здійнявся високо вгору, Тіріан навіть зумів розгледіти темний хлів, на який багаття відкидало червоні відблиски, та великий натовп людей і звірів між будівлею та багаттям. А потім біля багаття з'явилася сутула незграбна постать з довгими руками – судячи з усього Круть. Хвилину чи дві він щось втлумачував громаді, хоча здаля здавалося, ніби він просто махає руками, як той млин, а потім повернувся, тричі одвісив доземний уклін хліву, підвівся та розчахнув двері. Почулося голосне "ох", і на порозі з'явилося щось на чотирьох ногах, таке ж незграбне, як і Круть у людському одязі, та ступило один лише крок уперед до натовпу.

У відповідь здійнявся такий галас, що до Тіріана долетіли навіть окремі слова.

– Аслане! Аслане! Аслане! – заволав натовп на всі звірячі голоси. – Мов хоч слово! Скажи нам щось втішне! Заспокой нас! Не гнівайся! Пробач!

Від ясена, до якого його приторочили остраханці, Тіріан як не придивлявся, а розгледіти, що воно там таке на чотирьох ногах стоїть перед сараєм, не вдавалося. От у чому можна було бути певним, то це те, що воно рухається, воно жовте, велике й волохате. Тіріан ніколи в житті не бачив Великого Лева. Ніколи в житті не бачив він і звичайного лева. Тому беззаперечно стверджувати, що та примара у світлі багаття – не Аслан, він би не наважився. Та з іншого боку, як та примара могла бути Асланом, коли вона ледь-ледь пересувала ноги та мовчала, немов води в рота набрала.

Ще хвилину король вагався, вірити чи не вірити очам своїм, аж раптом в голові промайнула страшна думка. Він згадав, як Круть намагався переконати всіх і кожного, буцімто Аслан і Таш одне й те саме, і зрозумів: він свідок великої Омани!

Тим часом мавпа нахилила голову до блідої примари, начебто прислухаючись до височайших вказівок, що їх повелитель нашіптує їй на вухо, потім бовкнула щось до натовпу, і натовп знову заволав. По тому жовта бліда постать на кволих ногах розвернулася та мовчки пошкандибала – інакше і не скажеш! – назад у хлів… Мавпа швиденько зачинила двері. Одразу ж хтось, мабуть, хлюпнув у багаття води, бо воно згасло зненацька так само, як і запалало, – либонь, і розпалювали багаття саме для цієї вистави. Тіріан знову лишився на самоті в холодній темряві ночі.

Мимоволі він почав пригадувати все, що йому було відомо про колишніх королів Нарнії – тих, хто правив країною задовго до нього у славетну давнину, і дійшов висновку, що жоден із них – принаймні так здавалося йому – ніколи не переживав такі часи, як він.

Він пригадав навіть історію прапрадіда свого прапрапрадіда короля Ріліана, як того викрала підступна чаклунка, коли він був ще зеленим парубком, та як довгі роки тримала його у непроглядних печерах підземного королівства, що залягало під землею, тобто під землями суворих північних велетнів, – то й то, у якій, здавалося б, безвиході був його пращур, а врешті-решт з невідомих країв, що були десь по той бік Ліхтарної пустки, далеко-далеко за межами Нарнії, прийшли йому на допомогу двоє невідомих, але дуже кмітливих дітлахів, які здолали злі чари та витягли його з підзем'я на білий світ, і повернувся той додому живий і здоровий, а потім ще й правив країною довго та щасливо.

– Ех, не те, що я, – зітхнув про себе Тіріан.

З Ріліана думки його перекинулися на ще давнішу історію – історію Ріліанового батька, Каспіана Мореплавця; як той змушений був тікати від свого дядька, самозваного короля Міраза, який будь-що хотів позбутися свого небожа, та переховувався у гномів, аж поки не зібрав військо та не викинув заморців із Нарнії. Ця історія теж мала щасливий кінець, бо знов-таки, у лиху годину на допомогу йому прийшли діти, які теж з'явилися в Нарнії з-поза меж цього світу; а було їх навіть не двоє, а четверо, і всі вони брали участь у великій битві, де вирішувалася доля Нарнії. Каспіан тоді посів законний трон свого батька.

– Але те було дуже й дуже давно, – зупинив себе Тіріан. – Нині такі дива вже, либонь, не трапляються.

Та обірвати спогади було не так просто. Він пригадав – недарма він гарно вивчав історію, коли був ще маленьким хлопчиком, – що саме ті четверо дітлахів, які допомогли Каспіану здобути перемогу над грізним Міразом, за тисячоліття до того вже бували в Нарнії; і тоді вони вчинили таке, про що нарнійці згадуватимуть доти, доки існує Нарнія. Бо здолали вони не когось там, а Велику Чаклунку, що наслала на землю віковічну зиму, а з дітьми на землю прийшла весна. Потім вони посіли трон у Кейр-Паравелі. Їхнє правління потім назвали золотою добою Нарнії… Дивно те, що в ті часи Аслан теж з'являвся у землі нарнійській частіше, ніж тепер, коли його допомога конче потрібна.

– Аслане… Тоді ти з іншого світу… – раптом осяяла його дивна думка. – Вони завжди разом і приходили лише тоді, коли справи тут були такі кепські, що, як то кажуть, далі нікуди. От чому, чому б їм не прийти просто зараз?!

Так подумав він і потроху почав гукати:

– Аслане! Аслане! Аслане! Прийди до нас! Несила нам без тебе!

Та відповіддю йому було те саме: тиша і темрява.

– Нехай я тут загину, – не витримав король. – Бо що мені моє життя без моєї країни?! Про одне благаю: прийдіть та врятуйте Нарнію!

Проте ніч залишалися ніччю, а ліс – лісом, а якщо вже щось і змінилося, то не навкруги, а лише в серці самого короля. У його серці зажевріла надія. І ця надія зростала з кожною хвилиною, а чому – він і сам не знав.

– О, Аслане, Аслане, – прошепотів самими вустами Тіріан. – Якщо ти сам не прийдеш, то надішли мені хоча б допомогу – тих дітлахів з іншого світу! Якщо ти сам не в змозі викликати їх, дозволь мені догукатися до них – нехай мій голос почують в інших світах!

І зібравши останні сили, а їх залишалося не так уже й багато, та відкинувши острахи, несподівано для себе він закричав на весь ліс:

– Гей, дітлахи! Ті, кому не байдужа Нарнія! Врятуйте нас! Крізь віки та світи закликаю вас я, Тіріан, король Нарнії, володар Кейр-Паравелю та Самотніх островів!

Тієї ж миті сили полишили його і він чи то впав у нестяму, чи то провалився в сон, якщо то дійсно був сон, адже він був значно яскравішим за будь-який сон, що він бачив за своє життя.

Отже, йому привиділося, ніби стоїть він у світлій кімнаті, у якій за столом зібралися семеро. Здається, у них щойно скінчилася трапеза. Двоє з них були досить похилого віку: чоловік із сивою бородою та літня жінка з незвичним для її віку вогником та усмішкою в очах. Праворуч від старого сидів юнак, за віком, здається, навіть молодший за Тіріана, та попри його юність обличчя його виказувало риси, притаманні особам королівської крові та справжнім воїнам. Те саме можна було сказати й про юнака праворуч від жінки. Просто навпроти Тіріана сиділа русява дівчина, на вигляд – молодша за обох хлопців. А ще тут були хлопчик та дівчинка, молодші навіть за неї. Нічого дивного в тому, що люди зібралися навколо стола, звісно, не було, а от що одразу кидалося в очі, то був просто таки чудернацький, як на Тіріана, одяг – дивнішого він і уявити собі не міг.

Та стояти-витріщатися, що в тому одязі й до чого, було ніколи. Побачивши його, троє з присутніх, ті, що сиділи навпроти, скочили на ноги; хтось зойкнув, а жіночка спершу стенулася, а потім зітхнула. Старий, хоч і залишився сидіти, як сидів, здається, з несподіванки зробив якийсь невдалий рух та змахнув з краю столу склянку – принаймні, Тіріан почув дзенькіт, із яким зазвичай скло розбивається об підлогу.

Тіріан побачив, що всі вп'ялися в нього, наче він сам був якимсь дивом, аж раптом збагнув, що вони вбачають у ньому не стільки диво, скільки примару. Він також помітив, що той хлопець, у якому вгадувалися королівські риси, аж ніяк не відсахнувся і не здригнувся, хоча і трохи зблід та стис пальці в кулак. Саме він і порушив мовчання.

– Мов! Якщо ти не тінь і не примара – мов! Ти схожий на нарнійця, а ми тут, усі семеро, – ті, кому не байдужа доля Нарнії.

Тіріан хотів був розповісти, що він не хто інший, як Тіріан, король Нарнії, і що Нарнії вкрай потрібна їхня допомога, та жодного слова не зірвалося з його вуст. Тоді він спробував теж саме прокричати, та (як воно буває уві сні, і в мене теж було) хоч як кричи – тебе не чують.

Він побачив, що хлопець, який звернувся до нього, підвівся на ноги.

– Тінь ти чи примара, чи будь-хто, – мовив він, заглядаючи Тіріану просто в очі, – іменем Аслановим заклинаю тебе: відповідай мені, бо я маю знати все. Я король Пітер.

Раптом кімната попливла перед очима Тіріана. Голоси – тепер усі семеро щось казали разом – почали віддалятися, і він чув лише окремі слова:

– Дивись! Він розчиняється в повітрі… Він тане… Зникає… Зник…

Тіріан розчахнув очі. Руки й ноги в нього вже зовсім заклякли, від холоднечі зуб на зуб не скочив, а він так само стояв, прив'язаний до старого ясена. Ліс потроху наповнювався блідим розмитим світлом, що передує світанку, одяг короля просяк вранішньою росою – починався новий день.

Це було гірке пробудження. Гіршого пробудження в його житті ще не було.

Розділ 5

Як до короля прийшла допомога

Страждання тривали недовго. Майже одразу почувся удар, потім ще один, і за мить перед ним стояли двоє дітей. Він точно знав, що вони з'явилися не з-за дерева, до якого він був прив'язаний, бо він почув би. Насправді, вони взялися нізвідки. Він одразу ж відзначив, що вони були одягнені у таку ж саму дивну неяскраву одежу, як і люди з його сну; одразу зрозумів він і те, що перед ним стояли наймолодші з тих сімох – хлопчик та дівчинка.

– Ох, – сказав хлопчик, – аж дух захопило! Мені навіть здалося…

– Скоріш розв'яжи його, – урвала його дівчинка, – поговоримо потім. – А тоді додала, повернувшись до Тіріана: – Вибачте, що так довго. Прийшли, щойно змогли.

Поки вона це казала, хлопчик витягнув із кишені ножа та поспіхом зрізав з короля пута – надто швидко. У короля настільки заніміло тіло, що, коли останню мотузку було зрізано, він завалився вперед на коліна та руки. Лише добряче розтерши ноги, він зміг підвестися.

– То були ви, – почала дівчинка, – то ви з'явилися до нас, коли ми вечеряли? Десь тиждень тому?

– Тиждень, добра дівчино? – здивувався Тіріан. – Із тієї пори й десяти хвилин не минуло.

– Звичайна плутанина з часом, Поул, – пояснив хлопчик.

– Я пригадую, – сказав Тіріан, – про це оповідалося у старих казках. Час у вашій дивній країні пливе не так, як у нас. До речі, уже час забиратися звідсіля, бо мої вороги близько. Чи підете ви зі мною?

– Звичайно, – відповіла дівчина. – Ми тут, аби допомогти вам.

Тіріан підвівся і повів їх униз пагорбом, на південь від хліва. Він уже знав, куди їм податися, але спершу потрібно було добратися до каменів, де вони не залишили б слідів, та перетнути річку, аби відбити будь-який запах. Добру годину вони обережно пробиралися кам'яними засадами та переходили вбрід річки, і весь цей час було не до балачок – не вистачало подиху. Але Тіріан ні-ні, а й зиркав на своїх супутників. Якось дивно і водночас ніяково було Тіріану йти поряд зі створіннями з іншого світу, але тепер і старі історії здавалися більш правдивими, аніж будь-коли… Ніби от-от могло трапитися що завгодно.

– Тепер, – сказав Тіріан, коли вони опинилися на краю маленької долини, яку з обох боків обступали березові гаї, – ми у відносній безпеці від тих лиходіїв і можемо йти повільніше.

Зійшло сонце, усюди блищала роса і співали пташки.

– Здається, не завадило б і щось перехопити. Ми-то з Поул уже поснідали, а от вам, сір, саме час, – зауважив хлопчик.

Тіріан замислився був над тим, що ж означає те "перехопити", але коли хлопчик відкрив опуклий ранець і витягнув звідтіля засмальцьований м'який пакунок, усе стало зрозуміло. Король зголоднів, мов звір, хоча й до цієї миті зовсім того не помічав. У пакунку знайшлися два сендвичі з яйцем, два с сиром та два з якоюсь пастою. Якби не голод, останні два Тіріан і до рота не взяв би, бо в Нарнії таке не їсть ніхто. Поки він доїдав останній сендвич, вони дійшли до низу долини і знайшли моховий стрімчак, з якого било маленьке піняве джерельце. Усі троє зупинилися, аби напитися і збризнути розпалені обличчя.

– Саме час, – сказала дівчина, відкидаючи з лоба мокре волосся, – тобі розповісти нам хто ти такий, чому був прив'язаний і що тут взагалі коїться.

– Із превеликим задоволенням, ясна панночко, – погодився Тіріан, – але не можна стояти на місці.

Вони продовжили свій шлях, і Тіріан розповів їм, хто він і що з ним трапилось.

– …Тепер, – закінчив він, – я направляюся до однієї вежі з тих трьох, що були зведені моїм предком у Ліхтарній пустці супроти зловмисників, що вешталися там колись. Хвала Асланові, у мене не вкрали ключі. У тій вежі ми знайдемо зброю і деякий провіант, хоч би і самі сухарі. Там ми будемо в безпеці, доки вирішимо, що робити далі. А тепер, будь на те ваша ласка, розкажіть мені, хто ви є, та вашу історію.

– Мене звуть Юстас Бяклі, а це Джил Поул, – сказав хлопчик, – ми вже якось були у Нарнії, але дуже і дуже давно, більш ніж рік за нашим часом, і був тут хлопчина на ім'я принц Ріліан, та тримали того хлопчину ув'язненим у підземеллі, а простоквак Трясогуз якось устромив його…

– Ха! – вигукнув Тіріан. – То ви ті самі Юстас та Джил, що врятували короля Ріліана з чаклунського полону?

– Так, то були ми, – сказала Джил. – Тож він тепер король Ріліан? Звичайно ж, король, я і забула.

– Так, – відповів Тіріан, – я його нащадок у сьомому коліні. Він помер більш ніж двісті років тому.

– Уф, – Джил скривила личко, – ось що найстрашніше у поверненні в Нарнію.

Та Юстас продовжив:

– Тепер ви знаєте, хто ми, сір. А ось що трапилося з нами. Професор та тітка Поллі зібрали нас "нарнійців" у себе…

– Ті двоє мені не знайомі, Юстасе, – сказав Тіріан.

– Вони двоє прийшли до Нарнії на початку часів, у той день, коли звірі почали говорити.

– Присягаюся гривою Лева! – вигукнув Тіріан. – Ці двоє? Лорд Діґорі та леді Поллі! З початку часів! І досі живі у вашому світі? Яке чудо! Але розповідайте ж далі!

– Не те що б вона була нашою рідною тіткою, – сказав Юстас, – Її звуть місс Пламер, але ми звемо її тітка Поллі. Тож вони двоє зібрали нас частково задля розваги – щоб вдосталь побалакати про Нарнію (бо більш ні з ким про такі речі балакати не можна), а частково тому, що Професору здалося, начебто ми чомусь потрібні в Нарнії. А потім, мов примара чи бозна-що, з'явилися ви, ваша величносте, майже до смерті нас налякали та зникли, не кажучи ні слова. Після того ми знали точно, що щось сталося. Наступним питанням було – як сюди потрапити, бо не можна ж просто захотіти і переміститися в інший світ. Тож ми добренько це обговорили, і Професор сказав, що єдиний шлях – то магічні кільця, ті самі, що завдяки їм він та тітка Поллі потрапили до Нарнії багато років тому, задовго до того, як народилися ми. Ті кільця було зарито в садку одного з будинків у Лондоні (це наш велике місто, сір), а будинок – давно вже проданий. Тому постала ще одна проблема – як ті кільця здобути. Ніколи не здогадаєтесь, чим закінчилось. Едмунд та Пітер – Великий король Пітер, саме він розмовляв із вами, – поїхали до Лондона, аби пробратися до того садку рано-вранці, доки всі сплять. Вони перевдяглись у робочих, щоб, якщо хтось їх побачить, – вони сказали б, що прийшли щось зробити з дренажем. Прикро, що мене з ними не було, – ох і славна ж, мабуть, була розвага! Здається, у них усе вийшло, бо наступного дня Пітер прислав нам телеграму – це такий собі лист, сір, як-небудь потім поясню, – що вони дістали кільця. Наступного дня нам із Поул потрібно було йти до школи – ми досі вчимося. Тож Пітер і Едмунд мали зустріти нас на шляху до школи та передати кільця. Бачте, лише ми можемо потрапити до Нарнії, бо дорослим сюди шлях закритий. Тому ми сіли на поїзд – це така штука, на якій люди подорожують у нашому світі, схожа на багато зв'язаних між собою екіпажів, – а Професор і тітка Полі та Люсі поїхали з нами, бо ми хотіли побути разом так довго, як тільки зможемо. Коли ми під'їжджали до станції, де Пітер с Едмундом повинні були нас зустріти і я видивлявся їх у вікно, стався якийсь страшенний ривок та шум – і ось ми в Нарнії, а ваша величність прив'язані до дерева.

– Тож ви не скористалися кільцями? – спитав Тіріан.

– Ні, – відповів Юстас, – ми їх навіть не бачили. Аслан зробив усе за нас одним йому відомим способом, навіть без усіляких кілець.

– Але у Великого короля Пітера вони є? – уточнив Тіріан.

– Так, – відповіла Джил. – Але не думаю, що він зможе ними скористатися. Коли інші двоє Певенсі, король Едмунд та королева Люсі, востаннє були тут, Аслан сказав, що вони більш ніколи не повернуться до Нарнії. Те саме він сказав і Великому королю Пітеру, але ще раніше. Будьте впевнені, якщо на те буде нагода, він одразу ж з'явиться тут.

– Фух, – сказав Юстас, – стає спекотно. Нам ще далеко, сір?

– Дивіться! – сказав Тіріан і тицьнув пальцем. Не так далеко над верхівками дерев виднілися сірі зубці стіни. Невдовзі вони вийшли на порослу травою галявину, яку перетинав струмок, а на дальньому краю потічка стояла приземкувата квадратна вежа з вузькими вікнами і масивними дверима у ближній стіні.

Тіріан оглянув місцевість і, переконавшись, що ворогів у полі зору немає, підійшов до вежі та якийсь час перебирав ключі, що на срібному ланцюжку висіли в нього на шиї під мисливським платтям. Напевно, ключі у Тіріана були від якихось потаємних кімнат у палацах або від дерев'яних, пахучих скринь із королівськими скарбами, бо з усіх ключів, що він дістав, два були золоті, а скільки було багато оздоблених – і не перелічити. Але ключ, який Тіріан встромив у замок, був великий та грубо вироблений. Спочатку замок не піддавався, і Тіріан почав був непокоїтися, що і зовсім не зможе його відімкнути, але нарешті йому вдалося – і двері відчинилися із приглушеним скрипом.

– Ласкаво прошу, любі друзі, – сказав Тіріан, – хоч, боюсь, це не найкраще місце, яке король Нарнії може запропонувати гостям.

Тіріану сподобалося, що незнайомці були добре вихованими. Обоє сказали, щоб він не переймався і вони більш ніж упевнені, що тут дуже гарно.

Насправді ж у вежі було не так уже і гарно – у єдиній кімнаті, що здіймалася аж до самого даху, було темно і пахло сирістю, а в куті була дерев'яна драбина, по якій можна було піднятися до люка на зубчасту стіну. У кімнаті було декілька грубих тюків для сну, чимало всіляких сундуків та пакунків і вогнище, яке начебто не запалювали вже багато років.

– Чому б нам не піти й не назбирати хмизу? – запропонувала Джил.

– Зарано, товаришу мій, – сказав Тіріан. Він був переконаний, що ворог не повинен спіймати їх без зброї, тож нишпорив по сундуках, вдячний сам собі за те, що дбав про те, щоб раз на рік ці вежі перевіряли, аби тут було все необхідне. Тятиви для луків знайшлися загорнутими у промащений шовк, мечі та списи були змащені проти іржи, а броня була начищена і запакована. Але було там і щось навіть ліпше. "Дивіться!" – сказав Тіріан, дістав звідкілясь довгу кольчугу з цікавим візерунком і показав її дітям.

– Дивна кольчуга, сір, – сказав Юстас.

– Так, хлопче, – відповів Тіріан, – бо кували її не нарнійські гноми. Це остраханська кольчуга, я зберіг декілька таких, бо ніколи не знаєш, коли тобі чи твоїм друзям доведеться пересуватися непоміченими по землях тісрока. А ось подивіться на цей кам'яний бутель. Тут сік, яким ми намажемося, аби бути схожими на остраханців!

– Ура! – Джил ледве втрималася, аби не заплескати в долоні. – Обожнюю маскуватися!

Тіріан показав їм, як намазати руки, обличчя, шию, плечі та, зрештою, руки до ліктів, і намазався сам.

– Коли висохне, – сказав він, – цей сік не змити навіть водою. Тільки масло і попіл знову зроблять нас білими нарнійцями. А тепер, люба Джил, подивімося, чи пасуватиме тобі ця кольчуга. Трошки довгувата, але не настільки, як я боявся. Мабуть, належала пажу з почту якогось таркаана.

Після кольчуг вони вдягли круглі остраханські шоломи, які щільно припасували до голови. Потім Тіріан дістав сувій білої матерії і намотував її на шоломи доти, доки вони не стали схожими на тюрбани, але так, щоб маленькі сталеві шишаки на вершечку шоломів стирчали посеред імпровізованих тюрбанів. Для себе і Юстаса Тіріан підібрав остраханські мечі та невеличкі круглі щити. Для Джил легкого меча не знайшлося, тому він дав їй довгого мисливського ножа, який цілком міг використовуватися як меч.

– Чи вмієш ти вправлятися з луком, дівчино? – поцікавився Тіріан.

– Не так добре, аби те було варто уваги, – трохи наїжачилась Джил. – А ось у Бяклі непогано виходить.

– Не вірте їй, сір, – запротестував Юстас. – Після нашої подорожі до Нарнії ми обоє непогано пораємося з луком, і Джил не набагато гірша за мене, хоча, правду кажучи, ми обоє стріляємо не дуже добре.

Порозмисливши, Тіріан віддав Джил лук зі стрілами, і всі вони заходилися розпалювати вогнище – справа не з легких у вогкій вежі, що більше за будь-яке інше приміщення нагадувала печеру із холодним сирим повітрям, від якого тіло брали дрижаки. Але всі зігрілися, доки збирали хмиз: сонце стояло просто над головою і припікало мало не по-літньому, а коли в комині запалав вогонь, обличчя у всіх навіть трохи проясніли. В одному з сундуків вони знайшли зачерствіле печиво, покришили його в окріп та підсолили. Вийшла якась зовсім несмачна подоба каші – тим вони й повечеряли, запивши водою.

– Ех, – зітхнула Джил, – сюди б пакетик чаю.

– Або баночку какао, – додав Юстас.

– Барильце доброго вина у цих вежах було б зовсім незайвим, – погодився Тіріан.

Розділ 6

Пригода протягом ночі

Години за чотири Тіріан і собі всівся на лаву, аби трішки перепочити. Двоє дітлахів уже давно спали: він відіслав їх до ліжка набагато раніше, аніж пішов спати сам, – досхочу виспатися їм цієї ночі не вдасться, а Тіріан добре розумів, що без сну вони, у їхньому віці, довго не витримають. Та й він добряче їх утомив. Спочатку він дав Джил кілька уроків стрільби з лука. На його подив, невдовзі дівчинка вже непогано поралася із луком (хоча, звичайно, нічого було й порівнювати її із нарнійськими стрільцями). Вона навіть спромоглася самостійно вполювати кролика (звісно ж не розумного, а звичайнісінького собі кроля, яких чимало мешкає у західних землях Нарнії). Здобич її, вже оббілована та випатрана, висіла неподалік. На великий подив Тіріана, діти вельми вправно випатрали звіра – поратися зі здобиччю вони навчилися ще за часів принца Ріліана, коли мандрували суворими північними володіннями велетнів. За Джил настала черга тренувати Юстаса – його зброєю стали меч і щит. У своїх минулих пригодах Юстас чимало натренувався вправлятися із мечем, але в руках у нього завжди був прямий нарнійський меч, що дуже відрізнявся від кривого остраханського ятагана. Через те виникли певні труднощі, бо удари ятаганом значно відрізняються від того, як треба бити мечем, тож Юстасу довелося перевчатися. Але, за словами Тіріана, в нього був добрий окомір, а прудкості було й взагалі не позичати. Вельми здивувало Тіріана й те, якими дужими виявилися обоє дітлахів: нині вони здавалися значно дорослішими, сильнішими та здоровішими за тих дітей, що він їх зустрів лише кілька годин тому. То до справи взялося чарівне повітря Нарнії – саме так воно впливає на гостей з інших світів.

Подальші дії узгодили без сперечань: усі троє згодилися, що перш за все вони мають повернутися до Хлівного пагорба та визволити єдинорога Діаманта, а звідти, якщо їхній задум матиме успіх, вони повернуть на схід і спробують зустрітися із невеличкою армією, що її вів із Кейр-Паравелю кентавр Рунвіт.

Досвідченому воїну та мисливцю Тіріану неважко було прокидатися тоді, коли він сам того забажає, тож він дав собі час до дев'ятої вечора, викинув із голови всі тривоги й одразу ж заснув. Здавалося, промайнула лише мить, коли він прокинувся, але освітлення та якесь внутрішнє чуття підказували йому, що він прокинувся саме вчасно. Король підвівся на ноги, нап'яв на голову шолом та тюрбан (кольчугу він і не знімав) і заходився будити дітей, а ті, правду кажучи, прокинувшись та злізши зі своїх ліжок, видавалися сумними та похмурими та позіхали не припиняючи.

– Отож, – звернувся до них Тіріан, – звідси ми попрямуємо на північ. На щастя, небо осипане яскравими зорями і шлях наш цього разу буде значно коротшим за той, якого ми трималися вранці, бо тоді нам довелося йти в обхід, а тепер ми рушимо навпростець. Якщо нас зупинять, ви двоє зберігайте спокій, а я намагатимуся вдати, ніби я один із тих окаянних, жорстоких та зарозумілих остраханських лордів. Якщо ж мені доведеться витягти свого меча, ти, Юстасе, повинен зробити те саме, а Джил нехай займає місце за нами та тримає лук напоготові. Але якщо ж я скомандую: "Додому!" – то тікайте до вежі, тікайте з усіх ніг, і нехай жоден із вас навіть і не думає битися – жодного удару не чекаю я від вас, щойно віддам оцей наказ: хибна доблесть згубила чимало блискучих військових операцій. А тепер, друзі мої, в ім'я Аслана – вперед!

За дверима в обличчя їм вдарило холодне нічне повітря. Над верхівками темних дерев сяяли величні нарнійські зірки. Полярна зірка Нарнії зветься Вістря Списа, але вона значно яскравіша за нашу полярну зорю.

Деякий час їм удавалося йти на зірку, але невдовзі вони натрапили на густий чагарник, який довелося обходити, відхилившись від наміченого шляху. А після цього виявилося зовсім нелегко розгледіти небесне склепіння, сховане від поглядів путніх за густим віттям. На допомогу несподівано прийшла Джил, яка бувала вправним провідником удома, в Англії, а до того ж після стількох днів подорожі дикими північними землями, знала нарнійське небо, мов свої п'ять пальців. Вона могла знайти напрямок за зірками, навіть якщо не бачила Вістря Списа. Варто було Тіріану побачити, що з них трьох вона є найвправнішим слідопитом, він одразу ж пустив дівчинку на чоло їхнього маленького загону. Йому залишалося тільки дивуватися тому, як нечутно та майже непомітно лине вона темним лісом перед ним.

– Присягаюся гривою Лева! – пошепки зауважив він Юстасу. – Дівча те нагадує мені дивовижне лісове створіння. Вона не впоралася б ліпше, хоч би й у жилах її текла кров лісових дріад.

– Вона ж зовсім маленька, – також пошепки відізвався Юстас, – для неї те не складно.

– Тсс-с, тихіше, – перебила їх Джил, обертаючись та прикладаючи пальця до вуст.

Навколо стояла мертва, непорушна, незвична тиша. Зазвичай нарнійська ніч у лісі була напоєна найрізноманітнішими звуками: то вас привітав би їжачок, то над головою почулося б совине пугукання, то звідкись здаля долинули б звуки флейти, і неважко було б здогадатися, що то фавни звели свій танок, а з-під землі коли-не-коли, а долинали б глухе гупотіння та стукіт молотів – то поспішали у своїх справах гноми. Але нині не чутно було ані звуку – сум та острах накрили землі Нарнії непроникним покровом.

Трохи згодом шлях різко пішов угору, а дерева порідшали та дещо розтеклися по боках. Тіріан уже міг розгледіти знайомі обриси пагорба і хліва. Джил тепер пересувалася з ще більшою обережністю і все частіше оберталася до друзів, знаками наказуючи їм рухатися тихіше. Аж ось вона завмерла на місці, немов нежива, пригнулася до землі та ніби розчинилася у темряві. За мить вона випросталася, нагнулася до Тіріана та прошепотіла йому в саме вухо, так тихо, аби лише він зміг почути: "Униж, шір. Краще видно". Вона сказала "шір" замість "сір", не тому, що була шепелява, а тому, що знала, – краще за все у цілковитій тиші чутно саме звук "с". Тіріан не змусив її повторювати двічі й одразу ж привалився до землі, майже так само тихо, як і дівчинка, але все ж таки дещо чутніше, бо він був старший і важчий. Звідти на тлі неба темним обрисом виділявся й сам пагорб, і хлів на його вершині, а зовсім поруч, за кілька кроків від них – остраханський вартовий. Вартовий із нього був не з ліпших – він не ходив, як годиться, туди-сюди, і навіть не стояв, а сидів на землі, перекинувши спис за плече, а підборіддям упершись у груди.

– Дуже добре! – кинув Тіріан Джил, ледь ворушачи губами. Тепер він знав усе, що йому було потрібно.

Вони випросталися і дуже повільно, не наважуючись навіть зайвий раз видихнути, Тіріан повів їх уперед, під прикриття щільно скупчених дерев, що стояли за два чи три кроки від вартового.

– Зачекайте тут, – прошепотів він дітям. – Якщо мене спіткає невдача – тікайте!

Уже не криючись, він випірнув із тіні. Переляканий вартовий уже хотів скочити на ноги: подумав, що то з нічним візитом пожалувало остраханське начальство і зараз йому надають гарячих за те, що він розсівся та відпочиває замість того, аби пильнувати. Але підвестися він не встиг, бо Тіріан опустився перед ним на одне коліно і палко заговорив:

– Чи очі мої бачать воїна тісрока – хай будуть вічними його літа! Радісно на серці в мене від зустрічі з тобою серед дияволів та звірів нарнійських. Дай-но мені потиснути руку твою, друже!

Не встиг остраханський вартовий отямитися, як правицю його стиснуло, мов лещатами, його самого притиснули до землі коліном, а до горла приставили гострого кинджала.

– Ані звуку або на тебе чекає смерть! – пошепки застеріг його Тіріан. – Скажи мені, де єдиноріг, і я збережу тобі життя!

– З-з-за хлівом, мій повелителю, – затинаючись, ледь вичавив із себе невдаха.

– Добре. Вставай і веди мене до нього.

Холодне лезо кинджала й досі лоскотало горло вартового, тільки тепер воно перемістилося трохи ближче до вуха. Тремтячи, остраханець повів Тіріана за хлів.

Навіть у темряві Тіріан без зусиль розгледів білі обриси Діаманта.

– Тсс-с, – поквапився він вгамувати друга. – Тихіше, Діаманте, тихіше, не гомони! Це я, Тіріан. Як тебе зв'язано?

– Оплутано по всіх чотирьох ногах, а вузду прив'язано до кільця в стіні хліва, – відгукнувся Діамант.

– Ставай-но сюди, молодчику, спиною до стіни. А ти, Діаманте, упни ріг у груди цього остраханського вояки, аби він і не здумав поворухнутися.

– Із задоволенням, сір, – кивнув Діамант.

– А якщо він таки спробує поворухнутися, устроми йому ріг у самісіньке серце.

За кілька митей пута, що стягували Діаманта, впали додолу. Тим, що від них лишилося, вони зв'язали вартового-нещасливця по руках та ногах, напхали йому в рота трави, підв'язали підборіддя, аби він не міг видушити ані звуку, посадили на землю та притулили спиною до стіни.

– Я не занадто чемно до тебе поставився, – вибачився він перед вартовим, – але на те була моя потреба. Якщо нам доведеться зустрітися колись ізнов, я, може статися, дам тобі змогу мені відплатити. А тепер, Діаманте, рушай за мною, але ступай тихо-тихо, аби нас нівроку не почули.

Лівою рукою він обвив звіра за шию, нагнувся та поцілував його в носа, і обоє друзів радо привітали один одного. Тихо-тихо, зовсім нечутно, вони повернулися до схованки, де на них чекали діти. Тут, під деревами, стояла зовсім непроглядна темрява, і Тіріан мало не перечепився через Юстаса, побачивши його в останню мить.

– Усе гаразд, – прошепотів Тіріан. – Непогано попрацювали. А тепер додому!

Вони розвернулися і пройшли вже кілька кроків, коли Юстас спитав: "Поул, ти де?"

У відповідь не пролунало ані звуку.

– Джил десь із вашого боку, сір? – спитав він короля.

– Що? – схвильовано перепитав Тіріан. – Хіба вона не біля тебе?

Від жаху в них мало волосся дибки не стало. Вони не наважувалися гукати її вголос і шепотіли її ім'я на всі боки так голосно, як тільки могли. Але даремно – відповіді не було.

– Вона кудись пішла, доки мене не було? – допитувався Тіріан.

– Я не бачив і не чув, як вона зникла, – похитав головою Юстас. – Але вона могла піти непомітно – ви ж і самі бачили.

Десь здалеку почулися приглушені барабанні дрібушечки. Діамант повів вухом туди, звідки чувся звук, та лише кинув:

– Гноми.

– Не виключено, що й ті гноми – віроломні зрадники, – крізь зуби процідив Тіріан.

– А десь зовсім близько до нас наближається щось на чотирьох копитах, – додав Діамант.

Люди і єдиноріг застигли на місці – занадто про багато що треба було потурбуватися, і ніхто не знав, що ж їм робити. Стукіт копит усе наближувався. А потім, уже зовсім поруч, пролунав знайомий голос:

– Гей! Ви тут?

Дякувати небесам, то виявилася Джил.

– Де тебе носило! – пошепки гримнув на неї Юстас, який насправді добряче перелякався, коли її не виявилося поруч.

– У хліві, – видихнула Джил, але зовсім не перелякано, а немов переховуючи усмішку.

– Ах, – рикнув Юстас, – тож тобі здається, що це дуже смішно? Що ж, тепер мені нічого не лишається, як…

– Ви привели Діаманта, сір? – перебила його Джил.

– Так. Ось він. Але що то за звір із тобою?

– Це він, – відповіла Джил. – Але відійдемо звідси подалі, доки ніхто не прокинувся! – вона знову пирснула зі сміху.

Ніхто не сперечався, бо вони вже й без того задовго залишалися у небезпечній місцині, а барабанні дрібушечки гномів, здається, чулися вже ближче. Вони кілька хвилин йшли на південь у цілковитій тиші, коли Юстас нарешті перепитав:

– Він? Що ти маєш на увазі?

– Підставний Аслан, – пояснила Джил.

– Що? – не стримав свого здивування Тіріан. – Де ти взагалі була? І що зробила?

– Дозвольте пояснити, сір, – заходилася розповідати Джил. – Щойно ви розібралися з вартовим, я вирішила, що непогано було б зазирнути у хлів та подивитися, хто ж насправді там ховається. Тож я підповзла до нього, без жодних зусиль відчинила двері й зазирнула всередину. Там, звичайно, було темно та стояв сморід, як і в будь-якому іншому хліві, тож я запалила світло, і – ви не повірите! – але нічого й нікого там не побачила, окрім цього маленького віслючка із прив'язаною до спини лев'ячою шкурою. Тож я вийняла свого ножа і наказала йому йти за мною. Насправді ж погрожувати йому не було ніякої необхідності – цей хлів йому й самому вже поперек горла став і він охоче пішов зі мною сам, правда ж, Вертику?

– Овва! – Юстас навіть рота роззявив від подиву. – Що ж, ти геть збила мене із пантелику. Ще мить тому я був злий, мов собака, та й досі гадаю, що нечемно було з твого боку пробиратися туди крадькома, не сказавши нам ані слова. Але, мушу визнати, впоралася ти просто чудово. Якби вона була хлопцем, її можна було б посвятити у лицарі, чи не так, сір?

– Якби вона була хлопцем, її випороли б батогом за невиконання наказів, – відповів Тіріан, і в темряві незрозуміло було, чи то він хмуриться, чи то всміхається. А вже за мить почувся ляскіт металу.

– Що ви робите, сір? – різко спитав Діамант.

– Витягаю меча, аби відітнути голову цього клятого ішака, – жахливим голосом відповів Тіріан. – Відійди-но, дівчино!

– Ні, ні, благаю вас, ні, – кинулася на захист Вертя Джил. – Ви не повинні цього робити! То була не його провина! Він не винний і кається у тому, що накоїв! Він дуже гарний віслючок, звати його Верть, а руки мої обвивають його за шию.

– Джил, – промовив до неї Тіріан, – серед усіх моїх підданих ти – найхоробріша і найобізнаніша в лісовій справі, але, разом із тим, найзухваліша та найнеслухняніша. Що ж, нехай живе. Що ти можеш сказати у своє виправдання, віслюче?

– Я, сір? – почувся голос віслюка. – Мені, звичайно, дуже шкода за те, що я накоїв. Але облизян казав, що то Аслан хоче, аби я напнув на себе ту шкуру, а я гадав, що йому видніше, адже він набагато розумніший за мене. Я тільки робив те, що мені веліли. І зовсім несолодко мені прийшлося тут, у хліву. Я навіть не знаю, що коїлося там, за його межами, бо мене випускали назовні лише іноді, на кілька хвилин і тільки уночі. А іноді вони забували навіть мене напоїти.

– Сір, – втрутився Діамант, – гноми підходять ближче. Чи бажаємо ми із ними зустрітися?

Тіріан розмірковував зо хвилину, а потім зненацька голосно розсміявся. Після цього він заговорив, але вже не шепотом:

– Клянуся гривою Лева! – вигукнув він. – Щось у мене зовсім клепки розсохлися. Чи бажаємо ми зустрітися із ними? Звичайно, ми із ними зустрінемося! Ми тепер із ким завгодно можемо зустрітися! У нас є віслюк, якого ми можемо їм пред'явити. Нехай бачать, чому вони поклонялися та чого боялися. Ми покажемо їм, у чому полягав задум облизяна. Таємниця його вже не є таємницею, що геть усе міняє. Завтра облизян бовтатиметься на найвищому дереві в Нарнії. Годі переховуватися, шепотітися та ховатися. Де ці чесні гноми? У нас для них є гарна новина!

Після довгих годин шепотіння слова, вимовлені нормальним голосом, мають просто таки живодайну силу. Усі зненацька загомоніли, засміялися; навіть Верть підвів голову та зробив те, чого Круть не дозволяв йому робити вже давно, – видав своє улюблене: "Іа-іа-іа!" Невеличкий загін друзів попрямував назустріч барабанним дрібушкам, що ставали все голоснішими, і невдовзі попереду заграло світло смолоскипів. Вони йшли по одному із тих неходжених шляхів (в Англії ніхто б його і за шлях не вважав би), що пролягають через Ліхтарну пустку. Назустріч їм крокувало десь із тридцять гномів, кожен із лопатою чи сапою за спиною. У голові колони виступали двоє озброєних остраханців, а ще двоє замикали тил.

– Стійте! – гримнув Тіріан, виходячи на дорогу. – Стійте, солдати! Куди та за чиїм наказом ведете ви цих нарнійських гномів?

Розділ 7

Здебільшого про гномів

Побачивши мандрівників та прийнявши Тіріана за таркаана чи великого лорда, що подорожує із двома озброєними пажами, остраханські воїни в голові колони негайно зупинилися та підняли списи у вітанні.

– О, мій пане! – звернувся до Тіріана один із них. – Ми ведемо цих куцаків до Остраханства, працювати в копальнях тісрока, нехай будуть вічними його літа!

– Ташем присягаюся, покірності їм не позичати, – зазначив Тіріан і зненацька розвернувся обличчям до гномів. Приблизно кожен шостий із них тримав перед собою смолоскипа, тож в мерехтливому світлі вогню він мав змогу роздивитись їх бородаті обличчя: всі вони дивилися на нього понуро та зацьковано.

– Гноми, гноми, хіба ж то була велика битва і тісрок захопив ваші землі війною, – грізно запитав він, – що ви вирішили спокійнісінько вмерти в соляних шахтах Паграану?

Двоє солдатів злобливо зиркнули на нього, а гноми як один почали виправдовуватися:

– Наказ Аслана! Так наказав Аслан. Він продав нас. Як можемо ми йому перечити?

– Тісрок, авжеж! – докинув хтось із бороданів і сплюнув із ненавистю. – Хотів би я подивитися на ті немічні спроби!

– Ану, цить, лайдаки! – обірвав їх старший солдат.

– Дивиться! – вимовив Тіріан, витягуючи Вертя на світло. – Ось він, ваш Аслан! Справжнього ж Аслана в Нарнії й взагалі не було. Усіх вас надурив Круть. Ось кого він виводив зі стайні, аби збивати вас із пантелику. Подивіться лишень на нього!

Гномам уже доводилося бачити псевдо-Аслана, але можливості роздивитися його як слід у них ніколи не було, тож зараз їм достатньо було лише миті, аби вони почали запитувати один в одного, як взагалі вони могли так одуритися. Ще за часів Вертевого ув'язнення у хліві напнута на нього левова шкура позатиралася і втратила охайність, а після прогулянки по нічному лісу вона й взагалі стала кривою та пошарпаною: більша частина костюму збилася на одне плече, а косо посаджена голова чомусь злізла назад, тож тепер будь-хто міг побачити лагідне та трохи дурнувате обличчя віслюка, що визирало зі всього цього мотлоху. У куточку рота в нього стирчала травичка, яку він пощипував з того самого часу, як його взяли із собою, увесь час мимрячи:

– То не моя провина, я не зовсім розумний і ніколи нічого такого не стверджував.

Якусь мить гноми, роззявивши роти, розглядали віслюка, доки один із солдатів різко не спитав:

– Чи ви при своєму глузді, мій пане? Що ви робите з цими рабами?!

А інший з підозрою додав:

– І хто ви взагалі такі?

Жоден спис уже не салютував – обидва були опущенні та готові до бою…

– Кажіть пароль! – гаркнув остраханський командир.

– Ось мій пароль… – відповів король та стрімко оголив меча. – Світло приходить, виявляючи неправду. А тепер стережися, негіднику, бо перед тобою Тіріан, король нарнійський!

Мов блискавка налетів він на остраханського командира. Юстас, що витяг свого меча одночасно із королем, відчайдушно кинувся на іншого солдата: обличчя його зовсім зблідло, але ми не будемо його за це корити. До того ж він мав неабияку вдачу, що іноді приписують новачкам, бо з голови в нього геть повилітали усі ті уроки, які нещодавно втовкмачував йому в голову Тіріан, і він бився, мов дикун (можливо, навіть із заплющеними очами), коли несподівано виявив, на превеликий свій подив, що його остраханський супротивник лежить бездиханний коло його ніг. Попри відчуття значного полегшення йому на мить стало по-справжньому моторошно. Січа короля із його ворогом тривала зовсім недовго, і за кілька митей супротивник його теж пав, а сам Тіріан закричав Юстасу: "Десь неподалік іще двоє! Бережися!"

Але гноми вже розібралися із двома іншими остраханцями. Більше ворогів поблизу не було.

– Ну й удар у тебе, Юстасе, ого-го! – вигукував Тіріан, плескаючи хлопчика по спині. – Гноми, відтепер ви вільні! Завтра я вестиму вас у бій за визволення Нарнії. Тричі ура Аслану!

Але те, що за цим сталося, і справді нагадувало якесь жалюгідне видовище. Декілька гномів (приблизно зо п'ять) зробили якісь слабкі спроби, але одразу ж припинили. Деякі інші щось понуро прогарчали. Більшість не видало ані звуку.

– Вони що, не второпали, чи що? – нетерпляче мовила Джил. – Що це з вами, гноми? Чи ви не чуєте, що вам каже король? Усе скінчено. Круть більше не правитиме Нарнією. Усі зможуть повернутися до звичайного життя. Ви знову зможете радіти та розважатися. Хіба ви не щасливі?

Після хвилинної паузи не дуже привабливий гном із чорним, мов сажа, волоссям та бородою звернувся до неї:

– А ви хто така будете, хм, дівчино?

– Я Джил, – відповіла вона. – Та сама Джил, яка врятувала від закляття короля Ріліана, а це Юстас, він теж був зі мною – за волею Аслана через стільки століть ми повернулися з іншого світу.

Гноми з посмішкою перезирнулись, та посмішки ті були зовсім не веселими – в них проглядалося щось глузливе.

– Що ж… – нарешті вимовив чорний гном, якого звали Гріфл, – не знаю, як мої хлопці, а я вже достатньо наслухався про того Аслана – на все життя вистачить!

Почувши це, решта гномів одразу забурмотіли.

– Точно, точно! – забуркотіли інші гноми. – Квіти-квітучі-квіточки…

– Що ви таке верзете? – не зрозумів Тіріан. Він не зблід під час бою, а від їхніх слів аж пополотнів. Подумки він чекав від цієї миті чогось чарівного, а виходило все мов у дурному сні.

– Ти мабуть вважаєш, що ми глузд втратили? Літають бджілки та ростуть квітки в мозку, так ти вважаєш?! – сердито заголосив Гріфл. – Нас уже раз жорстоко надурили, і ти гадаєш, що й тепер кругом пальця нас обкрутиш? Ти що, не розумієш, що нам твої історії про Аслана аж ніяк не потрібні? Подивіться лиш на нього! Якийсь старий ішак із довжезними вухами!

– О, небо, ви зводите мене з розуму! – терпляче промовив Тіріан. – Ніхто з нас і не казав, що це справжній Аслан! Це той, кого Круть видавав за нього. Розумієте ви чи ні?

– Я так зрозумів, що ви лише пропонуєте кращу імітацію! – злісно вигукнув Гріфл. – Дякуємо, але нам цього не потрібно. Нас уже досить дурили, більше ми дурнями бути не хочемо.

– Я вас і не обманюю! – втрачаючи терпіння, сердито гаркнув Тіріан. – Я служу справжньому Аслану.

– І де він? Хто він? Покажи-но його нам! – вимовили декілька гномів.

– Вважаєте, я його із собою в кишені тягаю, дудлики? – Тіріан втрачав терпець. – Хто я такий, аби вказувати Аслану, коли йому з'являтися? Він не той лев, якого можна приручити!

І тільки коли ці слова злетіли з його вуст, він зрозумів, якої припустився помилки. Гноми всі як один почали глумливо виспівувати не його останні слова: "Не той лев, якого можна приручити, не той лев, якого можна приручити", – а повторювати фразу: "Не ручний лев, не ручний лев", – глумливо її виспівуючи. Один із них кивнув:

– Так само нам казали й інші!

– Ви хочете сказати, що не вірите в існування справжнього Аслана? – не повірила своїм вухам Джил. – Але ж я бачила його на власні очі! Саме він переніс нас двох з іншого світу!

– Ах! Ну, коли ви так кажете! – відповів їй Гріфл із глумливою посмішкою. – Вони гарно попрацювали, щоб ви робили свою справу як слід… Говориш, чого навчили, чи не так, дівчинко?

– Нечема! – прикрикнув на нього Тіріан. – Ти що, хочеш сказати, ніби пані бреше?

– Кому, кому, а не вам, пане, нагадувати мені про чемність… – озвався гном. – Гадається мені, що нам більше не потрібен король – навіть якщо ви й Тіріан, на якого зовсім не схожі. І тим паче не потрібен нам ніякий там Аслан. Від сьогодні ми – самі собі хазяї і коритися нікому більше не станемо. Зрозуміло?

– Правильно! – приєднались інші гноми. – Відтепер ми самі по собі. Ніяких Асланів, королів та дурних історій про інші світи. Гноми для гномів!

Після цих слів вони розбрелися по своїх місцях у лаві та вже готові були рушити туди, звідки прийшли, коли своє слово вставив Юстас:

– Невдячні тварюки, – злісно вимовив він. – Ви навіть не подякуєте нам за свій щасливий порятунок від рабства в соляних копальнях?

– О, тут усе цілком зрозуміло… – через плече кинув Гріфл. – Ви врятували нас тільки для того, аби згодом використати у своїх цілях. Маєте свої види на нас, якісь інтриги, але ми кажемо: грайте в свої ігри без нас. Ходімо, хлопці!

Гноми заграли трохи дивну марширувальну пісню з барабанними дрібушечками та розчинилися в темряві.

Тіріан із друзями дивилися їм услід. Потім король важко вимовив одне лише слово: "Ходімо", – і, не перехопившись жодним словом, усі мовчки попрямували слідом за ним.

Розмовляти не було настрою. Верть, що не зовсім второпав, що тут трапилося, і досі відчував себе в опалі. Джил, окрім відчуття огиди до тих гномів, відчувала захват від перемоги Юстаса над остраханцем, і їй було трошки соромно за себе. Що до Юстаса, то в нього і досі тривожно калатало серце. Замикали колону сумні Тіріан із Діамантом. Король тримав одну руку на шиї єдинорога, і час від часу єдиноріг по-дружньому тицявся своїм м'яким носом у щоку короля. Їм не потрібні були слова, аби втішати один одного. Та й важко було б знайти слушні слова в ту скрутну хвилину. Тіріану жодного разу не спадало на думку, якими жахливими можуть бути наслідки Крутевого шарлатанства. Тепер, після того як людям дурили голови підставним Асланом, вони припинили вірити у справжнього. Він уявляв собі, що варто лише буде показати гномам, як їх надурили, і вони одразу ж стануть на його бік. А потім, наступної ночі, він відвів би усіх до Хлівного пагорба та показав усім Вертя, й усі, побачивши його, повстали б проти Крутя, і, можливо, після короткої сутички із остраханцями на тому все й скінчилося б. Але, судячи з останніх подій, на те тепер нема чого розраховувати, бо хто знає, скільки ще нарнійців поведуться так само, як і ці гноми?

– Мені здається, що нас хтось переслідує, – несподівано зауважив Верть.

Вони зупинилися та нагострили вуха. І справді – позаду них почувся досить виразний тупіт маленьких ніжок.

– Хто йде?! – вигукнув король.

– Це я, пане, тільки один я, – пролунала відповідь. – Я гном Поґін. Мені тільки тепер вдалося втекти від інших. Я на вашому боці, пане, і на Аслановому. Якщо ви довірите в мої руки меча гномової роботи, я із радістю битимусь за праве діло, доки всіх не переможемо.

Усі згуртувались навколо нього, посипались вітання, похвальба та нескінченні поплескування по спині. Звісно, що один гном майже нічого змінити не міг, але все ж таки втішливо було заручитися хоча б його підтримкою. Усі, окрім Джил та Юстаса, що були занадто стомлені для того, щоб думати ще про щось, окрім ліжка, помітно повеселішали.

Коли вони повернулися до вежі, стояла найхолодніша година ночі перед самим світанком. Усі залюбки перехопили б чогось попоїсти, якби на них чекали готові страви, але на те, щоб щось приготувати, сил ні в кого вже не стало. Усі напилися зі струмка, трохи змочили водою стомлені обличчя та позалізали в ліжка. Верть із Діамантом влаштувалися надворі, бо, як ви могли б здогадатися, єдиноріг та товстенький дорослий віслюк займають забагато місця, аби вкладати їх спати у приміщенні.

Хоч якими б коротунами й не були нарнійські гноми, але для свого зросту вони вирізнялися винятковою силою та міццю. Тож раніше за всіх, попри тяжкий день та пізню ніч, прокинувся саме Поґін, прегарно при цьому відпочивши. Він одразу ж взявся за лука Джил, вполював кількох диких голубів і, присівши на ґанок, тут же попатрав їх, перемовляючись із Діамантом та Вертем, що влаштувалися поруч. На ранок Верть мав кращий вигляд і почувався набагато краще. Як і кожен єдиноріг, Діамант був одним із найвитонченіших та найшляхетніших створінь у світі, тож він поводився із Вертем так, ніби вони були давніми друзями, розмовляючи із ним про речі, на яких вони обидва добре розумілися, – про травичку, цукор чи догляд за копитами. Коли Джил та Юстас устали, широко позіхаючи та протираючи заспані очі, було вже о пів на одинадцяту. Гном показав їм, де можна назбирати нарнійської трави, що зветься дикою фреснією, – вона дуже схожа на наш щавель, але набагато смачніша, особливо якщо її правильно приготувати (їм би ще трохи масла та перцю – ото був би сніданок! Але, на жаль, чого не було – того не було). Це та те – і на сніданок – чи обід, як вам більше до вподоби – у них готувалося непогане собі рагу. Тіріан, взявши сокиру, прогулявся вглиб лісу і невдовзі повернувся з хмизом для вогнища. Доки готувалося їхнє "рагу" (а здавалося, що воно готувалося цілу вічність, особливо коли навкруги розповзався запаморочливий запах апетитної страви), король знайшов гномові повне бойове спорядження: коротку кольчугу, шолом, щит, меч, перев'язь і кинджал. Перевіривши меч Юстаса та помітивши, що той засунув його в піхви брудним одразу ж після своєї січі з остраханцем, Тіріан його посварив і змусив невідкладно почистити та відполірувати зброю.

Увесь цей час Джил ходила туди-сюди, іноді помішуючи їжу в горщику та час від часу зиркаючи на віслюка з єдинорогом, які із задоволенням паслися неподалеку. Скільки ж разів впродовж того ранку вона шкодувала, що не може їсти траву!

Але коли настав час снідати, усі згодилися, що приготована страва була варта очікування, тож однією порцією справа не обійшлася. Коли вже всі наїлись досхочу, троє людей та гном порозсідалися на ґанку, чотириногі порозсідалися до них лицем, гном (авжеж, із дозволу Тіріана) запалив свою люльку, а король промовив:

– А тепер, друже Поґіне, не міг би ти розповісти нам усе, що знаєш про ворога, – адже ти, напевно, знаєш більше за нас. Перш за все мене цікавить, як вони пояснили мою втечу?

– Вони не зрадили собі, сір, й вигадали найхитрішу казку, яку тільки знав світ… – почав Поґін. – Цю історію розповів кіт на ім'я Рудий, і цілком ймовірно, що саме він її і вигадав. Цей Рудий, мій пане… ох, він такий проноза, просто найхитріший з усіх котячих… так ось, він розповів, що проходив повз дерева, до якого ті негідники прив'язали вашу величність. І сказав, що ви ревіли, лаяли та проклинали Аслана і "при цьому такою грубою мовою, об яку мені і язика бруднити б не хотілося", і, проказуючи це, він видавався таким манірним та пристойним, якими завжди здаються коти, коли хочуть комусь догодити. А потім, як казав Рудий, несподівано у спалаху блискавки з'явився сам Аслан і одним махом проковтнув вашу величність. Усі звірі затріпотіли від цієї історії, деякі навіть на місці знепритомніли. Звісно, тут долучився Круть… Ось, говорив він, що Аслан робить із тими, хто його не поважає. Хай це буде для всіх попередженням. І бідні істоти одразу ж злякано заскиглили та зарюмсали. Тож втеча вашої величності не дала їм підстави думати, що у вас є вірні друзі, що можуть вас врятувати, а навпаки, змусила їх лише більше боятися та слухатися Крутя.

– Який жахливий хід! – обурився Тіріан. – Цей Рудий, видно, близький радник Крутя.

– І тепер питання стоїть уже по-іншому, мій королю, а саме: чи не став уже Круть його радником, – похитав головою гном. – Ви бачите… річ у тому, що Круть запив. Здається мені, що тепер усім заправляє або Рудий, або Рішда – остраханський командир. І, як бачиться мені, саме на ті плітки, що їх пустив поміж гномів Рудий, можна списати вчорашню їхню поведінку. Я розповім чому саме. Одного разу, щойно по завершенні однієї з тих страшних опівнічних зустрічей, я вже був рушив додому, коли згадав, що лишив на тому місці свою люльку. То була й справді гарна люлька, одна з моїх улюблених, тож я вирішив по неї повернутися. Але не встиг я дійти до місця, де сидів (а темрява навколо стояла – хоч в око стрель), як раптом почулося котяче "няв", а у відповідь – голос остраханця: "Шшш… тихіше!" – тож я став там, мов у землю вритий. Ті двоє і були саме Рудий та таркаан Рішда, як вони його кличуть. "Славетний таркаане, – мовив кіт своїм медовим голосом, – я лише хотів прояснити для себе, що саме ми мали сьогодні на увазі, коли казали, що Аслан – то Таш, а Таш – то Аслан". – "Без сумніву, мій мудрий коте, ти добре зрозумів, про що йдеться", – відповів на те Рішда. "А йдеться про те, що їх обох не існує?" – на всяк випадок спитав Рудий. "Те відомо усім, не обділеним розумом та знаннями", – обізвався таркаан. "Виходить, ми гарно розуміємо один одного, – промуркотів кіт. – Чи ти, як і я, вже трохи стомився від Крутя?" – "Дурна та жадібна тварюка, – відповів йому інший, – але нам він іще знадобиться. Тому маємо тримати все в таємниці та зробити так, аби Круть скорився нашій волі". – "А також, чи не буде нам на руку, – додав Рудий, – якщо ми прийматимемо освічених нарнійців до нашої ради: лише тих, котрі справді стануть у пригоді? Звірі, що щиро вірять в Аслана, можуть з'явитися коли завгодно – і обов'язково з'являться, тільки-но Круть розбовкає свою таємницю. Але ті, хто чхав і на Таша, і на Аслана, дбаючи тільки про власний прибуток і про ту винагороду, яку може дати їм тісрок, коли Нарнія стане остраханською провінцією, будуть нам вірними служками". – "Чудово, просто чудово, коте! – відповів командир. – Але обирай обережніше".

Поки гном розповідав, день якось змінився… За сніданком сяяло сонце, а тепер… Верть тремтів, Діамант неспокійно вертів головою. Джил підвела очі.

– Небо затягає хмарами, – зауважила вона.

– І така холоднеча, – додав Верть.

– І справді, Левом присягаюся! – погодився Тіріан, дмухаючи на змерзлі руки. – Пхе! І що це ще смердить?

– Фу-у! – скривився Юстас. – Наче мертвечиною тягне. Чи то мертва пташка десь, чи що? І як це ми раніше не помітили?

Раптом Діамант скочив на копита та тицьнув кудись рогом:

– Дивіться! – закричав він. – Подивіться на це! Дивіться, дивіться!!

Усі перевели погляд туди, куди він вказував, і вклякли на місці, охоплені тваринним жахом.

Розділ 8

Які новини приніс орел

У тіні дерев, на дальньому боці прогалини, щось рухалося… Ду-у-уже повільно те "щось" немов повзло крізь повітря на північ. На перший погляд ви, певно, помилково сприйняли б те "щось" за дим, бо воно було сірим й напівпрозорим. Але той смертний сморід, яким від нього тхнуло, був аніяк не запахом диму. Крім того, створіння мало виразну та сталу форму, замість того, аби повсякчас здійматися та завиватися, як то робить звичний собі дим. Обрисом воно нагадувало людину, однак замість чоловічої голови, мало голову птаха – якогось страшного летючого хижака із лютим вигнутим дзьобом. У створіння було чотири руки, які воно тримало над головою, простягаючи їх на північ, немов у нестримному бажанні голими руками обхопити всі землі Нарнії. А його пальці… всього їх було двадцять: скручені, наче його дзьоб, із довгими, надзвичайно гострими пташиними кігтями. Це створіння наче пливло над землею, і здавалося, що й сама трава чахне там, де воно прослизнуло.

Тільки-но Верть його побачив, як одразу, із відчайдушним криком нажаханого віслюка, стрімко кинувся до вежі, а Джил (хоча, як ви знаєте, вона і була не з боязких) заховала обличчя в долоні, тільки б це не бачити. Інші ж спостерігали за тим десь зо хвилину, доки воно упливло праворуч, туди, де дерева стояли щільніше, і зникло з очей. Згодом знов вийшло сонце і пташки поновили свій лагідний спів.

Усі зітхнули з полегшенням, бо, доки створіння не сховалося із виду, вони стояли нерухомо, мов кам'яні статуї.

– Що то було?! – пошепки запитав Юстас.

– Я вже колись бачив це створіння… – відповів Тіріан, – але тоді воно було вирізьблене з каменю та вкрите золотом, а замість очей мало найчистіші алмази. Трапилося те, коли я був гостем при дворі тісрока, у Ташбаані, і років мені було не більше, аніж тепер тобі. Тісрок повів мене до великого храму Таша, і саме там я його й побачив – вирізьбленим у камені над вівтарем.

– Тоді то… те створіння… і є Таш?! – ошелешено вимовив Юстас.

Замість відповіді Тіріан, злегка обійнявши за плечі Джил, спитав у неї:

– А ви як себе почуваєте, моя леді?

– Усе… усе гаразд, – відповіла Джил, відводячи долоні від зблідлого обличчя та спромагаючись усміхнутися. – Зі мною все гаразд… Мені тільки на мить стало зле від цієї істоти, і все.

– Здається мені, – промовив єдиноріг, – що ми маємо визнати, що, хоч там що дехто гадає, а Таш все ж таки існує?

– Так! – докинув гном. – І цей бовдур Круть, що зовсім не вірить в існування Таша – гадаю, він вкусив більше, аніж зможе проковтнути… Він кликав Таша і – оце так несподіванка! – Таш не забарився з'явитися!

– Куди ж воно… він… це створіння подалося? – задумливо спитала Джил.

– На північ, у серце Нарнії, – відповів Тіріан. – Ось воно й оселилося поміж нас. Кликали його, він і прийшов…

– Ха-ха-ха! – зареготав гном, потираючи волохаті руки. – Оце так несподіванка чекає на Крутя. Нема чого викликати всіляких демонів, якщо направду не бажаєш із ними зустрітися.

– Хто зна, може, Таш Крутеві й не покажеться… – припустив Діамант.

– А куди це подівся Верть? – стурбовано запитав Юстас.

Усі почали гукати на Вертя, а Джил обійшла вежу з іншого боку, глянути, чи не забіг він туди.

Вони вже досить втомилися шукати, коли раптом велика сіра голова обережно визирнула з дверей вежі й мовила:

– Воно вже пішло?

Коли їм нарешті вдалося його вмовити, він вибрався зі свого укриття, весь тремтячи та здригаючись, мов собака перед грозою.

– Тепер я бачу, – картав себе Верть, – яким насправді я був: поганим і дурним віслюком. Не слід мені було слухати Крутя! Я й уявити собі не міг, до чого це призведе!

– На твоєму місці я б менше теревенив про те, яким був дурнем, а переймався б лише тим, як стати кмітливішим… – почав Юстас, але Джил його урвала:

– Ох, та відчепись ти від бідолашного Вертя! – докірливо мовила дівчинка. – То все було великою помилкою, чи не так, мій любий Вертюшенько?

І вона лагідно цмокнула його в ніс.

Хоча й досі дещо приголомшені побаченим, друзі порозсідалися та продовжили розмову.

Діамантові особливо про що розповідати не було: він майже весь час провів зв'язаним за хлівом і, звісно, не міг чути жодних ворожих планів. Його били (хоча у відповідь декому теж чимало дісталося) та погрожували смертю, і все це задля того, аби він погодився з тим, що той, хто з'являється і постає перед ними кожної ночі в тьмяному світлі вогнища, і є справжнім Асланом. До речі, якби його вчасно не врятували, його стратили б того ж самого ранку. Що ж до долі ягня, то про те він і гадки не мав.

Їм належало вирішити: повертатися того ж вечора до Хлівного пагорба, аби показати Вертя нарнійцям та спробувати пояснити їм, як їх надурили, або ж рушити на схід, зустрітися з підмогою, яку з Кейр-Паравелю вислав їм кентавр Рунвіт, та, повернувшись із нею, виступити проти Крутя та його остраханців. Тіріану значно більше подобався перший план, бо думка про те, щоб піти і залишити свій народ на поталу Крутя, краяла серце ножем. З іншого боку, те, як себе повели минулої ночі гноми, наштовхувало на тривожні думки. Ніхто не міг сказати, як люди відреагують на заклик, навіть якщо він покаже їм Вертя. До того ж там тирлувалося чимало остраханських солдатів, і на це не можна було не зважати. За словами Поґіна, їх зібралося щонайменше десятки зо три. Тіріан був певен, що, якщо всі нарнійці стануть на його бік, він із Діамантом, дітьми та Поґіном (на Вертя він не розраховував) матиме досить гарні шанси їх подолати. Але що трапиться, якщо половина нарнійців, зі всіма гномами включно, сидітимуть осторонь і байдуже спостерігатимуть за різнею? Чи ще гірше – битимуться на боці ворога? Ризик був аж занадто великий. І на додачу, авжеж, варто пам'ятати про того туманного Таша, дії якого й зовсім не можна передбачити.

І взагалі, як зазначив Поґін, нічого врешті-решт не трапиться, якщо вони залишать Крутя розбиратися зі своїми труднощами на день чи два. Тепер він залишився без Вертя, якого можна виводити і всім показувати. Годі й уявити собі, що ж він (або Рудий) вигадає, аби пояснити відсутність Аслана. Якщо звірі щоночі бажатимуть бачити Лева, а ніякого Лева нема, то, безсумнівно, навіть найлегковірніші щось, та запідозрять.

Зрештою вони вирішили, що ліпше за все таки спробувати зустрітися із Рунвітом.

Визначившись із подальшими діями, усі аж повеселішали. Я, чесно кажучи, не вважаю, що це через те, що хтось із них так уже побоювався сутички (хіба що, можливо, Джил та Юстас). Але наважусь припустити, що, ймовірніше за все, десь у глибині душі кожен із друзів вважав, що варто триматися якнайдалі від тієї жахливої істоти із головою птаха, яка, у видимій або невидимій формі, вже напевно з'явилася на Хлівному пагорбі. Хоч там як, але варто лише зважитися на щось – і одразу ж почуваєшся краще.

Тіріан завважив, що не хоче, аби їм, прийнявши їх за остраханців, відтяв голови перестрічний вірний нарнієць, тому перш за все варто позбутися чужої машкари. Гном змішав для них попіл із вогнища із олією для змащування мечів та наконечників списів. Суміш вийшла вельми огидною на вигляд, але всі познімали остраханські обладунки і спустилися до струмка. Гидка суміш пінилася наче справжнє мило: було щось тепле та домашнє в тому, як Тіріан і двоє дітлахів, схилившись над водою, чухали собі шиї та потилиці чи, форкаючи та сопучи, відплескували піну. До вежі вони повернулися із червоними, розпашілими обличчями, немов їх гарнесенько вмили перед важливою вечіркою. Тепер вони озброїлися мов справжні нарнійці, взявши прямі мечі та трикутні щити.

– Фух! – задоволено вимовив Тіріан. – Так значно краще – одразу почуваєш себе справжнім чоловіком!

Верть палко благав зняти із нього ту левову шкуру, скиглячи, що в ній занадто спекотно і йому незручно через ті складки, що збираються в нього на спині; до того ж, звісно, у такому вбранні він скидався на неабиякого дурника. Але йому не дозволили – відповіли, що доведеться ще деякий час походити так, бо однаково вони збираються його в тому вбранні показати ще декільком звірам, хоч би й до того вони мали зустріти Рунвіта.

Від голуб'ячого та кролячого м'яса лишилися самі об'їдки, тож із собою вони взяли лише трохи печива. За цим Тіріан замкнув вхід до вежі, і вони розпрощалися із гостинною стоянкою.

Минула вже друга година дня, коли вони зрештою вирушили в путь. У всій красі стояв перший, по-справжньому весняний, теплий день. Із бруньок повилазило молоде листячко, проліски вже зникли, але деінде вже траплялися перші первоцвіти. Сонячні промінчики проглядали крізь гілки дерев, пташки радісно цвірінькали, і десь поблизу без упину гомоніли зазвичай непомітні зору струмки. Важко було в такий чудовий день перейматися тяжкими думками про Таша. Діти вперше за весь час відчули, що й справді перебувають у Нарнії, і навіть у Тіріана на серці посвітлішало, і він, крокуючи на чолі їхнього маленького загону, наспівував старий-престарий нарнійський марш із приспівом:

Хей-хо, турум-тум-тум,

Бий, бий, бий в барабан!

Слідом за королем йшли Юстас і гном Поґін, що називав хлопчику незнайомі ті чи інші нарнійські дерева, пташок та рослини, а іноді й сам Юстас розказував про англійську флору та фауну.

Далі йшов Верть, а за ним Джил із Діамантом, що трималися дуже близько одне до одного. Єдиноріг, як ви б сказали, підкорив серце Джил. Вона вважала (і не дуже-то й помилялася), що він є найблискучішим, найвишуканішим, найграціознішим звіром з тих, кого їй доводилося бачити; і ті, хто не був із ним знайомий, ніколи б не повірили, що той ніжновустий та м'якоречний звір може бути таким безжалісним та нещадним до ворога, коли справа доходить до битви.

– Ох, до чого ж добре! – промовила всміхнена Джил. – Просто йти собі, ніби прогулюючись. Як же мені кортіло б, аби на час наших пригод випадало більше таких прогулянок. Шкода, що в Нарнії завжди стільки всього трапляється…

Єдинорогу довелося пояснити їй, що вона помиляється. Він розповів, що сини та доньки Адама та Єви з'являються зі свого загадкового світу лише в смутні для Нарнії часи, але це зовсім не означає, що таке трапляється часто. Навпаки, між їхніми появами зазвичай проходили сотні чи навіть тисячі років, коли одного миролюбного короля зміняв інший не менш миролюбний, аж доки майже неможливо було згадати їхні імена чи навіть скільки їх було, і майже нічого не відбувалося такого, про що можна було б згадати в книжках з історії. Він розповів їй про стародавніх королев та героїв, про котрих вона навіть і не чула: про королеву на ім'я Біла Либідь, що жила ще до часів Білої Відьми й одвічної зими і чия врода була такою, що коли вона дивилася на своє відображення десь у лісовій заплаві, її дивне обличчя ще цілий рік та один день виблискувало звідти зоряним світлом. Ще він розповів їй про зайця, якого звали Місячний Ліс, – той міг, сидячи біля озера Чан, за оглушливим ревінням водоспаду розчути, про що шепотілися люди в далекому Кейр-Паравелі. Розповів про короля Гейла (дев'ятого нащадка Френка – першого з нарнійських королів), що вирушив у плавання до далеких Східних морів і звільнив мешканців Самотніх островів від страшного дракона, і вони, аби віддячити йому за те, віддали Самотні острови в його володіння, навіки приєднавши ці землі до королівства Нарнія. Він розказував про століття, коли в Нарнії царювали щастя і злагода і єдиними визначними подіями були видатні танці та свята, а більш за все – лицарські турніри, і кожен день, кожен тиждень були кращими за попередні. Він усе розповідав й розповідав, а у Джил у голові вимальовувалися картини тих щасливих років, тих тисячоліть, і вона немов дивилася вниз із якогось пагорба на неземної краси рівнину, порослу деревами, оперезану струмками та нивами, які ширилися до обрію, аж доки не губилися вдалині. Врешті-решт вона вимовила:

– Ох, як же я сподіваюсь, що невдовзі ми вгамуємо Крутя і до Нарнії повернуться спокійні, щасливі часи. А ще більше я сподіваюся, що вони триватимуть довго-довго і ніколи не скінчаться. Коли-небудь наш світ спіткає кінець, але, можливо, на цей світ чекає щасливіша доля. О, Діаманте, хіба не було б чудово, якби в Нарнії завжди було саме так, як ти щойно казав?

– Е-е-е, ні, сестро, – похитав головою Діамант, – усі світи зустрінуть свій кінець. Лише на країну Аслана чекає інша доля.

– Що ж, тоді я маю надію, – відповіла Джил, – що кінець цього світу настане за мільйони-мільйонів років… Агов! Чого це ви стали?

Король, Юстас і гном мовчки вдивлялися в небо. Джил здригнулася, згадавши всі ті страхіття, які їм траплялися на шляху раніш. Але цього разу то було щось зовсім інше – маленька цяточка, що здавалася чорною на тлі блакитного весняного неба.

– Судячи з польоту, я ладен поклястися, що то розумний птах, – зауважив єдиноріг.

– Згоден, – кивнув король. – Питання лише в тому, хто перед нами: друг чи один із Крутевих шпигунів.

– Як на мою думку, ваша величносте, – втрутився гном, – він неабияк схожий на орла Гострозора.

– Чи не сховатися нам під деревами? – запропонував Юстас.

�