У стінах храмів і колиб<br />
сіяв нам святково,<br />
як сонце, випечений хліб<br />
і виплекане слово.

І люблять люди з давнини,<br />
як сонце незагасне1[1],<br />
і свій духмяний хліб ясний,<br />
і рідне слово красне.

Бо як запахне людям хліб,<br />
їм тихо дзвонить колос,<br />
і золотом сіяє сніп<br />
під жайворона голос.

І, мабуть, тому кожну мить<br />
бешкетнику-харцизі2[2]<br />
їх слово батьківське звучить,<br />
як заповідь у книзі,

цей сплав чудесний, золотий<br />
з ядристих зерен літер:<br />
"Не кидай хліба, він-святий,<br />
не кидай слів на вітер!"

1[1] Незагасне — те, що не можна загасити.<br />
2[2] Харциз — розбійник, грабіжник.