Казка про Оха-чародія
Казка про Оха-чародія
В тридев'ятім славнім царстві,<br /> де колись був цар Горох,<br /> є тепер на господарстві<br /> мудрий пан, вельможний Ох.
Сам той Ох на корх заввишки,<br /> а на сажень борода,<br /> знає край і вдовж, і вширшки,<br /> і кому яка біда.
Чи хто правий, чи неправий,<br /> чи хто прийде сам, чи вдвох, —<br /> всіх приймає пан ласкавий,<br /> тільки треба мовить: "Ох!"
На зеленому горбочку<br /> спершу він людей приймав,<br /> потім сів у холодочку,<br /> звідти голос подавав.
А як з ранку та й до ранку<br /> стали люди обридать,<br /> Ох зробив собі землянку,<br /> Оха більше не видать.
Але хто те місце знає,<br /> де трухлявий пень і мох,<br /> той приходить і волає<br /> або й тихо каже: "Ох!"
Хоч би навіть ненароком<br /> теє "ох!" промовив ти,<br /> знай, що вилізе те боком, —<br /> воріття вже не знайти!
Бо затягне з головою<br /> трясовиця мохова<br /> і з душею ще живою<br /> під землею похова.
Під землею ж там — палати,<br /> де вольможний Ох сидить,<br /> гарні, пишнії кімнати,<br /> срібло-злото скрізь ряхтить;
дорогії самоцвіти,<br /> наче зорі, миготять,<br /> скрізь заморські дивні квіти,<br /> по клітках пташки сидять;
золотії грають рибки<br /> в кришталевих скриньочках;<br /> і ведмеді ходять дибки<br /> в рукавичках, жупанках.
Враз тебе там обморочать<br /> блиск і пахощі міцні,<br /> попугаї заторочать<br /> приказки якісь дивні.
І безглузді очі втупить<br /> в тебе рибка, мов чига...<br /> Тут ведмедів гурт обступить,<br /> кожен лапу простяга, —
той бере тебе за руку,<br /> той торкає за плече;<br /> боронь боже ворухнутись! —<br /> кров одразу потече.
Бо крізь білі рукавички<br /> враз проб'ються пазурі<br /> гачкуваті, мов гаплички, —<br /> так і вп'ються, мов щурі.
Тож, коли вже раз попався, —<br /> наче в пастку бідна миш, —<br /> то сиди, мов прикувався,<br /> не рушай, мовчи та диші
Вийде Ох: "Вітай в гостині!<br /> Чи волієш нам служить?<br /> Чи волієш, може, нині<br /> головою наложить?"
Скажеш: "Я служить не згоден", —<br /> зараз цок тебе в лобок,<br /> якщо ти носить не годен<br /> рукавички й жупанок.
Стань на службу — подарують<br /> рукавички й жупанець,<br /> привітають, пошанують, —<br /> тільки ж там тобі й кінець!
Вічно будеш пробувати<br /> у підземному дворі,<br /> більш тобі вже не видати<br /> ані сонця, ні зорі.
Де торкнешся — всюди брами<br /> під замком та під ключем...<br /> Десь далеко хтось часами<br /> озивається плачем.
Спів на плач відповідає,<br /> плач на спів, так без кінця...<br /> Кажуть, бранка там ридає,<br /> жде юнака-молодця;
коло неї там жар-птиця<br /> співом душу потіша,<br /> та сумна міцна темниця,<br /> смутна в дівчини душа.
Якби хтів їй волю дати<br /> хто з хоробрих юнаків,<br /> мусить перше розрубати<br /> сімдесят ще й сім замків...
Вже вам казка обридає?<br /> Що ж! хто має кладенець,<br /> хай замки ті розрубає, —<br /> буде казочці кінець!
[7.ІІІ 1906]