Посіяв Максим пшеницю. Пшениця добре зародила. Максим покосив її і позвозив у клуню. При кінці всі колосочки зібрав граблями, а зерна віником. Залишилося тільки одне зернятко, і його разом знайшли миша і горобець. Горобець — Я перший побачив зернятко! А мишка: — Ні, не ти, а я перша! Сварилися, сварилися, нарешті пішли судитися. Суддя ніяк не міг розсудити і послав їх до царів: мишу до лева, а горобця до орла. Лев каже: — Авжеж, миша перша побачила зерно. Горобець літає вгорі, а миша нишпорить по землі. Тут і судити нема чого. Орел повинен був із цим погодитися, але саме тоді він дуже ворогував із левом і думав: — Підожди, — я тобі віддячуся. Підіймуся високо вгору і впаду тобі просто на голову. Не минути тобі лиха. Злетів орел угору, заховався ген за сині хмари, та лев здогадався і сів на скелі біля своєї підземної палати. Орел зненацька як упаде на нього, а він — шусть під скелю. Орел ударився об камінь і поламав собі крила. На той час ішов Максим із рушницею і побачив, що лежить орел із перебитими крилами. — Треба його добити, — міркує собі, — нехай не мучиться бідолаха. Тільки націлився, як орел почав благати: — Не вбивай мене, чоловіче добрий, я тобі прислужуся. Візьми мене з собою і щодня давай живу гуску; як загояться мої крила, я тобі неабияк віддячуся. Максим згодився і взяв орла до себе. Цілий рік давав йому щодня живу гуску. Перевів усі гуси, далі почав купувати. Майже все своє добро витратив на їжу орлові. Минув рік, орел і каже: — Вже мої крила погоїлися, зміцніли, і пір'я відросло. Настав час послужити тобі. Сідай на мене. Максим сів. Прилетіли вниз, у ліс. А там сім велетенських дубів, усі з одного кореня. Орел поставив Максима під найбільшим дубом та й каже до нього: — Прив'яжи себе якнайміцніше, щоб я мимоволі не поніс тебе вгору. Розіб'ю всі дуби, тільки твій залишиться цілий. Максим прив'язав себе мотузками як-найкріпше, і орел почав швидко-швидко підійматися, аж врешті зник з очей. А потім як упаде з висоти — загули вітри, здійнялася буря, геть поламало дуби і стерло їх на полову. Залишився лиш один, той, що до нього був прив'язаний Максим. — Це подяка за твою ласку до мене, — каже орел. — Відтепер ти стаєш велетнем, і ніяка сила не переможе тебе. Орел знявся і зник у хмарах, а Максим почув, що по його жилах тече якась незвичайна сила. Розправив плечі, щоби розірвати мотузки — і висмикнув дуба з корінням. — А що як я повештаюся по світі і спробую знайти людей, дужчих від себе, — подумав собі. Пішов Максим. Уже в чужий край зайшов. Дивиться, стоїть дуже вбога хатина, а в ній сидить чоловік у драній одежі й плаче. — Чого ти плачеш? — питає Максим чоловіка. — Як мені не плакати? Усе добро, що є у мене, — це кінь, та й той гине. Внадився до стайні чужий віл та все поїдає, що наготую для коня. Страшно навіть підійти до нього: візьме на роги — тут і смерть. Максим зайшов до стайні. Бачить, віл виїдає все з жолоба, а кінь і ворухнутися боїться. Віл страшний: голова, як діжа, очі, як добра диня, а роги, як коли, стирчать із лоба... Подивився Максим та як схопить вола за роги — так і перекинув через тин. Усі кістки потрощив. Йде далі. Бачить: хлібороб оре. Шкапа ледве-ледве ноги волочить. — Помагай Біг! — гукає. — А чи багато за день виореш, земляче? — Де там багато! Ореш, ореш, а й упруга за день не виореш. Максим відв'язав конячку, запрягся сам і швидко зорав із чоловіком цілісіньке поле. Попрощався й пішов. Іде — бачить, дідок везе тачку з камінням. Крехтить дідусь, не може. Узяв Максим тягар на плечі, відніс, куди було треба, та й помандрував собі далі. Дійшов до річки, прямує берегом та думає: — Вже смеркається — де ж я буду ночувати? Аж зирк — по тім боці стоїть хата. — Добре було б там переночувати, та ба — як річку перейти? Роздивляється навкруги, бачить, величезний дуб стоїть. Смикнув за стовбур і видер його з корінням. Перекинув дерево через річку і, мов по мості, перейшов по ньому на другий берег. В хаті на лаві сиділа баба й пряла ведмежу шерсть. — Помагай-бі, бабусю! — Спасибі, синку! — А чи не можна у вас переночувати? — Ласкаво просимо. Незабаром сини мої повернуться, то разом і повечеряємо. Недовго довелося ждати синів. Прийшов перший — сім живих оленів привів. Другий — сім убитих ведмедів. Третій — сім величезних осетрів приволік. Мати розпалила в печі, зварила цілого осетра, засмажила цілого ведмедя. Подала на стіл вечерю. Коли миски спорожніли, Максим каже: — Мені, бабусю, ще їсти хочеться. Старший син підморгнув матері, й вона зварила ще одного осетра і спекла ще одного ведмедя. Брати здивовано перезирнулися, коли побачили, як Максим взявся до їди і все поїв. — А що, сини мої,— звернулася стара, — гостя свого ви погодували, тепер покажіть йому свої іграшки. Всі четверо сіли по кутках, а Максима посадили посередині. Взяли два двосотнарові тягарі й почали їх кидати один одному через плече. Кидають та регочуться, мов діти. Максим почекав, поки вони втомляться, а тоді взяв тягарі та й почав перекидати їх з руки на РУКУ- Господарі тільки ахнули з дива. Полягали спати і скоро захропіли. Від того хропіння захиталися двері, задрижали вікна, зарухалися стіни. Від такого гуку Максим не міг заснути. Довго перевертався з боку на бік, а тоді як зітхне! Зірвалася з хати стеля й покрівля — мало не впали всім на голову, та Максим встиг скочити на ноги, підперти їх плечима і поставити на своє місце. Брати і бабуся спали так міцно, що нічого не почули. Лише вранці довідалися від Максима про нічну пригоду. — Гей, синку! — каже бабуся. — Велика у тебе сила! Не вештайся ти по чужих світах, не розтрачуй її даремно, а йди до тих людей, між якими родився, та обороняй їх від лиходіїв, що не дають їм розвивати орлині крила! Бабуня поклала руку на плечі Максима і щиро подивилася йому у вічі. Послухав Максим бабусиної поради, вернувся в рідний край і став допомагати своєму народові звільнитися від ворога, що гнобив його. А коли Максимові хто говорив про кращі землі, багатші міста, відповідав: — З цієї землі я взяв свою силу і тільки їй віддам усю міць своєї душі й тіла.