Пласка, як стіл,<br />
на котрому лежить.<br />
Ніщо під нею не здвигається<br />
і виходу для себе не шукає.<br />
Над нею – подих мій людський<br />
не творить вихорів повітря,<br />
її поверхню жодним чином<br />
не тривожить.

Її низини, доли – завжди зелені,<br />
височини, гори – жовті і брунатні,<br />
а моря, океани – це приязна блакить<br />
між берегів роздертих.

Усе тут маленьке, доступне й близьке.<br />
Кінчиком нігтя вулкани можу притискати,<br />
гладити полюси без грубих рукавиць,<br />
Можу єдиним поглядом<br />
кожну пустелю охопити,<br />
разом з рікою, що із нею поруч.

Ліси позначені лиш декількома деревцями,<br />
поміж якими важко заблукати.

На сході і на заході,<br />
над і під екватором –<br />
тиша, хоч маком сій,<br />
а в кожнім чорнім зернятку<br />
живуть собі люди.<br />
Масові поховання і руїни наглі –<br />
то не на цій картинці.

Країн кордони – ледь помітні,<br />
немов вагаються: чи бути чи не бути.

Люблю я карти, бо вводять в оману,<br />
не допускають напасливу правду.<br />
Бо на столі великодушно, з гумором поштивим<br />
переді мною розстилають світ,<br />
що не від світу цього.