Іван Вишенський
Іван Вишенський
<blockquote>Присвячую А. Кримському</blockquote>
І
Мов зелена піраміда<br /> на хвилястім синім полі,<br /> на рівнині лазуровій<br /> велетенський ізмарагд,-
так облита дивним морем,<br /> під безхмарим, теплим небом<br /> зноситься, шумить, пишаєсь,<br /> спить Афонськая гора.
Спить? Та ні! Природа-мати<br /> ненастанно тут працює,<br /> ненастанно строїть, башіть<br /> ту пестіечку свою.
Унизу, де з хвиль кипучих<br /> гранітові сірі скали<br /> гордо, просто вгору пнуться —<br /> стіни, колоси,стовпи,-
там внизу музика дика<br /> не вгаває на хвилину,<br /> б'ються хвилі о каміння,<br /> бризка піни срібний вал.
А вверху хребти гірськії,<br /> віковим покриті лісом,<br /> вічну, тиху пісню грають<br /> у задумі без кінця,
Та, проте, гора дрімає;<br /> день і піч пливе над нею<br /> мов рожева легка хмара,<br /> крику,гомону її о чуть.
Хоч повзуть тут скрізь по горах<br /> стежечки, немов гадюки,<br /> то, проте, не оживляє<br /> їх розмова, спів, ні сміх.
Хоч розсипані по горах,<br /> по лісах, ярах і скелях,<br /> по полянах пречудових<br /> і оселі, і хатки,-
то, проте, тиша глибока<br /> заляга на тих оселях<br /> і лежить печать мовчання<br /> на сотках старечих уст.
Скрізь тиша, і скрізь мовчання,<br /> сірий одяг, хід повільний,<br /> і худі, попурі лиця,<br /> непритомний, сонний вид.
Тричі лиш на день по горах<br /> пролупає голос дзвонів,<br /> мов проквилить над горою<br /> стадо дивних лебедят.
Плачуть жалібно ті дзвони,<br /> мов нарікання, докори<br /> на людей, що замсртвили<br /> пречудовий сей куток.
Що гніздо думок високих,<br /> школу поривів геройських,<br /> пристань для орлів змінили<br /> на сумну тюрму для душ.
II
На Афоні дзвони дзвонять<br /> у неділю по вечірні;<br /> починав Прот великий,<br /> окликавсь Ватопед.
Далі зойкнув Есфігмену,<br /> загудів Ксеропотаму,<br /> там Зографу, далі Павлю,<br /> розгудівся Іверон.
Покотилися по горах<br /> ті ридання металеві,<br /> окликаєсь кожда скеля,<br /> кождий яр і кождий скит.
І вторують їм зітхання,<br /> і руді хрестяться руки,<br /> і несеться тихий шепіт:<br /> "Cо святими упокой!"
Ті ридання металеві —<br /> знак, що хтось розстався з світом,-<br /> тут нікого не тривожать:<br /> се щоденна новина.
Чи то скитник вмер у скиті<br /> так, як жив,— самотній, тихий,-<br /> і про смерть його дізнались<br /> аж у кілька день пізніш —
тим дізнались, що покійник<br /> не явився в монастир свій,<br /> не приніс свою роботу,<br /> бобу пригорщі не взяв?
Чи то вмер чернець у кельї,<br /> пишучи святую книгу,<br /> мінею, та кіноваром<br /> в'язні титли красячи?
Чи то вмер послушник смирний —<br /> пан колись, чи князь, чи вояк,<br /> але тут віддавна в кухні<br /> монастирській послугач?
Чи то вмер якийсь достойник,<br /> еромонах чи ігумен —<br /> тут усім однака шана:<br /> "Cо святими упокой!"
Чи то, врешті, хтось живий ще<br /> сходить на "останній ступінь",<br /> покидав світ і волю,<br /> щоб в печері смерті ждать?
Глянь, у скелях височенних,<br /> у стрімких, гранітних стінах,<br /> що вад морським валом висять,-<br /> чи там гнізда ластівок?
Ні, се нори жолоблені,<br /> недоступні, темні ями,<br /> січені в скалі печери,<br /> схованки для мев хіба.
Ні, се нори для аскетів,<br /> се "остатній ступінь", подвиг<br /> крайній і безповоротний,<br /> брама вічності вузька.
Хто пройшов новипьку службу,<br /> монастирське строге право<br /> і важкую, мовчазливу<br /> працю в тихому скиту,
хто бажає довершити<br /> аскетичний, острий подвиг,<br /> в пості, самоті, мовчанні<br /> слухать голосу душі,
хто порвав зо світом зв'язки,<br /> поборов бажання тіла,<br /> чує силу і охоту<br /> в очі вічності глядіть,
той за дозволом найстарших<br /> вибира собі печеру,<br /> вибира собі могилу,<br /> відки вороття нема.
І тоді ридають дзвони,<br /> і тоді по всім Афоні<br /> тихий шепт іде'старечий:<br /> "Cо святими упокой!"
III
На Афоні дзвони дзвонять<br /> у неділю по вечерні:<br /> починає Прот великий,<br /> окликаесь Ватопед.
Далі зойкнув Есфігмену,<br /> загудів Ксеропотаму,<br /> там Зографу, далі Павлю,<br /> розгудівся Іверон.
Покотилися по горах<br /> ті ридання металеві,<br /> окликаєсь кожда скеля,<br /> кождий яр і кождий скит.
Стихли дзвони, у повітрі<br /> довго ще тремтів їх голос,<br /> і в монастирі Зографу<br /> заскрипіли ретязі.
Відчинилась темна брама;<br /> з монастирського подвір'я<br /> виступає хід церковний,<br /> монотонний чути спів.
Віють хоругви червоні,<br /> наче проблиски пожежі;<br /> дерев'яний хрест з розп'ятим<br /> передом помалу йде.
Йдуть монахи бородаті<br /> у фелонах-багряницях,<br /> знов монахи бородаті<br /> босі, в простих сіряках.
Серед них дідусь похилий,<br /> зморщений, сивобородий,<br /> в сіряці на голім тілі,<br /> хрест березовий несе.
Простий хрест, в корі береза,<br /> а від моря вітер віє,<br /> білу бороду старечу<br /> по березі розвіва.
І пливе старечий голос<br /> із тим співом монотонним,<br /> що виводить сумовито:<br /> "Со святими упокой!"
Стежкою, що круто в'ється,<br /> тягнеться той хід церковний<br /> зразу лугом, далі лісом,<br /> там, де чути моря рев.
Серед розкошів природи<br /> похоронний спів лунає,<br /> серед пахощів вечірніх<br /> куриться кадила дим.
Ось спинився хід церковний<br /> на обірвищі крутому,<br /> над безоднею страшною,-<br /> глянеш вниз — аж жах бере.
Мов гігантський мур гранітний,<br /> прямовисне голі скелі<br /> пнуться із безодні моря<br /> в лазурову височінь.
Глянь з гори — на морі човен,<br /> що покрай скали гойдавсь,<br /> видасться, мов білий лебідь,<br /> що гойдаєсь на воді.
Глянь з долини — всі ті люди,<br /> що стоять над тим обривом,<br /> видадуться, мов ягнята,<br /> що пасуться на скалі.
В тій скалі з долини видно<br /> штиригранну чорну пляму,<br /> мов печатку величезну,<br /> в половині висоти.
Се в вхід в живу могилу,<br /> у печеру пустельницьку,<br /> висічену там бог зна ким<br /> і бог зна кому й нащо.
Не дійти туди ногами,<br /> ні драбиною не улізти,<br /> лиш на шпурі у повітрі<br /> долетіти, наче птах.
У окрайчику скальному<br /> рівчачок протертий шнуром —<br /> знак нехибний того місця,<br /> де внизу печери вхід.
Тут спинився хід церковний,<br /> стали править панахиду...<br /> Де ж той мрець, кого ховають?<br /> Де блаженний той аскет?
IV
От скінчилися відправи<br /> і останнюю молитву<br /> на колінах прошептали<br /> всі пустинники й черці.
І встає ігумен перший,<br /> і всі встали за чергою,<br /> і довкола тихо стало,<br /> море лиш реве внизу.
І підніс ігумен голос,<br /> і звертається до діда,<br /> що стояв серед монахів<br /> із березовим хрестом.
Ігумен<br /> Старче Йване, перед богом,<br /> перед алотосяйним сонцем<br /> і перед хрестом спасенним<br /> заклинаю тут тебе.
Щиро нам скажи, по правді:<br /> чи по добрій своїй волі,<br /> чи по зрілій постанові<br /> йдеш у сю печеру?
Старець<br /> Так.
Ігумен<br /> Чи немає в твоїм серпі<br /> ще прихильності до світу<br /> і прив'язання до рідних,<br /> дум і бажань світових?
Чи навіки ти відрікся<br /> всього, що відводить духа<br /> від єдиного бажання<br /> вічного спокою?
Старець<br /> Так.
Ігумен<br /> Чи обдумав ти всю важкість<br /> самоти, безповоротність<br /> отого життя в печері,<br /> всі страховини спокус?
Чи обдумав ти всю гіркість<br /> жалю, що явиться може,<br /> каяття, що затроїти<br /> може тут твій подвиг?
Старець<br /> Так.
Ігумен<br /> Будь же бог благословенний,<br /> що вітхнув тобі сю думку!<br /> Най же він тобі поможе<br /> до кінця пройти сей шлях!
Дотепер ти між живими<br /> був наш брат Іван Вишенський;<br /> відтепер в житті земному<br /> змазане ім'я твоє.
Так іди в свою дорогу!<br /> Хрест, що маєш у долонях,<br /> се тобі наш дар єдиний,<br /> інших і не тра тобі.
Що потрібно для поживи<br /> твому тілу, раз на тиждень<br /> брат ключар на посторонку<br /> спустить відсіля тобі.
Прощавай! Прийми від мене<br /> сей остатній поцілунок,<br /> і дай бог нам пострічаться<br /> швидко в ясності його!"
Цілував ігумен старця,<br /> інші монахи нотихо<br /> цілували його руки,<br /> поли сіряка його.
Потім два щонаймолодші<br /> шнуром старця обв'язали<br /> попід пахи, кінці шнура<br /> в руки міцно приняли.
І перехрестився старець,<br /> над безодню вийшов сміло,<br /> сів і звільна став спускаться<br /> у страшенную глибінь.
Вітер буйно дув від моря,<br /> бороду його й волосся<br /> розвівав, і він, притисши<br /> хрест до себе, швидко щез.
V
"О, вітай, моя домівко,<br /> тиха пристане по бурях,<br /> до якої ненастанно<br /> здавна-здавна я тужив!
Камінь тут довкола мене —<br /> се тверда, незламна віра,<br /> се мій дім і мій притулок,<br /> подушка і накриття.
Хрест отсей — то мій товариш,<br /> мій повірпиі; у дпі смутку,<br /> оборона від спокуси<br /> і підпора в скону час.
Небо синє, що крізь отвір<br /> загляда в мою печеру,-<br /> се надія, що полине<br /> у той шлях душа моя.
Сонце ясне, що при сході<br /> на часок в мою домівку<br /> сипле золото й порфіру,-<br /> се великий божий дух,
що в блаженнії хвилини<br /> грішну, скорбну людську вдачу<br /> ущасливлює безмірних<br /> райських розкошів чуттям.
А те море лазурове,<br /> що там гріється на сонці,<br /> а внизу тут б'єсь о скали,<br /> і хлюпочеться, й реве,-
се життя земного образ<br /> ясний, тихий та принадний,<br /> коли здалека дивиться,<br /> а гіркий, страшний вблизу.
Се мій світ. Усе змінчиве<br /> щезло геть. Затихли крики,<br /> гомін бою життьового<br /> тут мене не долетить.
Щезло все дрібне, болюще,<br /> що чуття в душі ворушить<br /> і увагу відвертав<br /> від найвищого єства.
Полишилось лиш постійне,<br /> супокійне і величне.<br /> Про постійне і величне<br /> думай тут, душе моя".
Так балакав сам до себе<br /> у яскині своїй старець,<br /> що ще вчора звавсь Вишенський,<br /> а сьогодні вмер для всіх.
Так балакав не устами —<br /> він устами вже давненько<br /> відовчився промовляти,<br /> тільки голос духа чув.
І в яскині у куточку<br /> сів на камені, плечима<br /> сперся о стіну холодну,<br /> голову схилив униз.
Голова його могутня<br /> на худій, жилястій шиї<br /> гнулася сама вдолину,<br /> мов на тичці той гарбуз.
Сперши бороду на груди,<br /> впер він зір у одну точку<br /> і сидів отак недвижно<br /> довго-довго, наче спав.
Зразу все немов померкло<br /> перед ним, і дрож пробігла<br /> по худім, старечім тілі,<br /> і зомліли змисли всі.
Потім мов теплом дихнуло,<br /> і по тілі розлилося<br /> щось солодке, м'яко-м'яко<br /> попід шиєю пройшло.
І в душі мелькнула мати,<br /> як його малим хлоп'ятком<br /> попід шийку лоскотала,<br /> ах, а він сміявсь, сміявсь!
Потім слух його прочнувся;<br /> мов діамантова нитка,<br /> тон якийсь потягся довгий —<br /> любий, радісний такий!
І душа, мов той метелик,<br /> десь летить за любим тоном;<br /> та чимдалі тонів більше<br /> і все дужчають вони.
Вже гармонія могутня<br /> ллється синьою рікою,<br /> і розкішні тони, бачся,<br /> небо й землю обняли.
І пливе душа аскета<br /> на гармонії величній,<br /> мов на морських хвилях лебідь,<br /> вверх гойдається, то вниз.
Поміж небом і землею<br /> вверх, то вниз душа аскета<br /> розколисана несеться<br /> швидше, швидше, розкішніші
І гармонія велична<br /> робиться фіолетова,<br /> далі синьо-лазурова,<br /> далі пурпуром ярким.
Ось із хвиль тих пурпурових<br /> стрілив промінь золотистий,<br /> вибухнув вулкан огнистий,<br /> ріки світла иотенли.
Розлилось безмежне море<br /> світла ясно-золотого,<br /> і зелено-золотого,<br /> й білого, неначе сніг.
Грають світляні каскади,<br /> величезнії колеса<br /> у всіх кольорах веселки<br /> котяться по небесах.
І рука якась незрима<br /> розпуски барвисті пасма,<br /> розпуска могутні тони<br /> з краю світу аж на край.
Розпускає, порядкує,<br /> і збирає, і мішає —<br /> мов калейдоскоп гігантський,<br /> грає світ весь перед ним.
Мов дитя, душа аскета<br /> потонула в тому морі<br /> тонів, фарб, у тім розкішнім<br /> захваті — і він заснув.
VI
День за днем минав рівно,<br /> як на морі безбережнім<br /> хвиля хвилю рівно гонить,<br /> хмара хмару в небесах.
У своїй печері старець<br /> знов на камені недвижно<br /> спочиває, вперши очі<br /> в лазуровий неба звід.
Втім — о диво! Щось живеє<br /> ворухнулось! На незримій<br /> нитці понад вхід печери<br /> зі скали спускавсь павук.
Старець пильно, дух заперши,<br /> придивлявся павукові,<br /> мов його не бачив зроду,<br /> мов се з того світу гість.
А павук собі швиденько<br /> від верха до споду входу<br /> нитку натягав, по нитці<br /> зараз догори поліз.
І почав як стій снувати,<br /> протягати, заплітати<br /> ниточки, і швидко сітка<br /> вхід яскині заплела.
Старець думав: "Висилав<br /> ще, мабуть, своїх шпіонів<br /> земнеє життя за мною,<br /> хиче вислідить, мабуть,
чи ще де хоч павутинка<br /> духу мойого не в'яже<br /> з тим життям, аби за неї<br /> потягти думки мої.
Сей павук, се, може, ворог,<br /> що свою зрадливу сітку<br /> заставля на мої мрії,<br /> на думки мої й на зір".
І вже ось підняв він руку,<br /> щоб зірвати павутину,<br /> та нова шибнула думка<br /> у старечій голові.
"Сім братів колись, тікавши<br /> від поганської погоні,<br /> схоронились у яскиню<br /> і заснули твердо в ній.
А павук отак самісько<br /> заснував весь хід яскині,<br /> врятував їх від погоні,<br /> спас для божої хвали.
Тою сіткою закриті<br /> спали ті брати в яскині<br /> триста літ, аж поки бог їх<br /> на свідоцтво не позвав.
Збуджені господнім словом,<br /> стали свідками безсмертя,<br /> свідками того, що в бога<br /> три століття — се момент.
Може, з божого наказу<br /> сей павук тут сіть мотав,<br /> може, бог мене на свідка<br /> теж для себе зберіга?"
Втім тихенько забриніла<br /> павутина; чорна муха<br /> замоталася в ту сітку,<br /> стала сіпатись, пищать.
І павук прибіг щодуху<br /> і давай мотати живо<br /> павутину і в'язати<br /> мусі крила і лапки.
То прискочить, муху вкусить,<br /> то відскочить, знов мотав;<br /> муха сіпавсь щосили,<br /> і тріпочесь, і пищить.
"Га, поганий кровопійце,-<br /> мовив старець,— чи на те ти<br /> аж мою найшов яскиню,<br /> щоб і тут життя вбивать?"
І вже руку піднімав,<br /> щоб розшарпать павутину,<br /> увільнити бідну муху,-<br /> та знов думка зупини.
"Без господнього хотіння<br /> навіть мушка ся не згине;<br /> бог і сьому павукові<br /> дав отсей його талан.
І яке ж я маю право<br /> відбирать йому сю страву,<br /> на котру він своїм робом<br /> таки тяжко працював?"
І він став поклони класти,<br /> гаряче почав молиться,<br /> та весь час він, молячися,<br /> чув, як муха, мов дитя,
сіпалась у павутинні,<br /> і пищала, і квилила.<br /> Серце в старця тріпоталось,<br /> та рука не піднеслась.
VII
"Цілу ніч гуляв тут вітер,<br /> скиглив по щербатих скелях,<br /> вило море й кам'янії<br /> стіни гризло і товкло.
Цілу ніч страшенний холод<br /> проникав мене до кості,<br /> і немов на божім суді<br /> я тремтів, зубами сік.
Я тремтів, у кут яскині<br /> заховавшись, і тривога<br /> проняла мене, й молитва<br /> не ворушилась в душі.
І я чув себе безсильним,<br /> бідним, хорим, одиноким,<br /> мов дитя, сирітка кругла<br /> без матусі, без вітця.
Бачилось, земля завмерла,<br /> вимерли всі люди в світі,<br /> я один лишивсь остатній<br /> у страховищах отих.
Бачилось, і бог у небі<br /> вмер, один лиш чорний демон<br /> тепер паном у вселенній<br /> і гуляє, і реве.
І я був, мов та пилина,<br /> згублена з порядку світу,<br /> що про неї всім байдуже —<br /> богу, й людям, і чортам.
А тепер заблисло сонце,<br /> щезли демони півночі,<br /> уляглись вітри скажені,<br /> теплотою подиха.
Теплота огріла тіло,<br /> і душа воскресла в тілі,<br /> віднайшла свойого бога<br /> і молитву віднайшла.
Що ж се за крутії дебрі,<br /> у які мій ум заходить?<br /> Сеї теплоти крихітка<br /> в тілі душу виклика!
Так удар кресала іскру<br /> викликає із креміня,<br /> а ся іскра — се пожежа,<br /> жар і блиск, тепло й життя.
Жар, життя, тепло і світло,<br /> разом з тим і смерть, руїна,<br /> і нове життя, й безсмертя —<br /> се душа всесвітня — бог.
Крихта теплоти і світла —<br /> іскра в тілі у мертвому<br /> душу будить, без тієї<br /> теплоти душі нема.
А в душі розводить ясність,<br /> порив, віру — без тієї<br /> теплоти немає віри, .<br /> ані ясності в душі.
А та віра творить чуда,<br /> творить і найвище чудо<br /> над всі чуда — творить бога,<br /> відкрива його для нас.
Бог відкрився нам — от дивно!<br /> Все він відкривався в днину,<br /> у гарячім, теплім краї,<br /> в світлі, в блискавці, в огні.
В реві вихру, в пітьмі ночі,<br /> у ледах, снігах ціпущих<br /> вія не відкривавсь нікому.<br /> Бог — се світло і теплої
Але ж бог — творець усього,<br /> він творець тепла і світла...<br /> Чи творець морозу й леду?<br /> Ні, про се мовчить письмо.
Се тепло — воно за хвилю<br /> в мертвім тілі творить душу,<br /> у душі тій родить віру,<br /> вицвіт віри тої — бог...
Чом не можна би подумать,<br /> що душа, і її віра,<br /> і сам бог — то тільки витвір<br /> тої дрібки теплоти?
Боже, може, гріх так думать?<br /> Але ти ж велів шукати<br /> правди!.. Без твоєї волі<br /> думка не прийде на уи".
Так з думками бився старець,<br /> і молився, і томився,<br /> але давне просвітління<br /> не хотіло вже вернуть.
І він плакав: "Чи на те ж я<br /> тиху келію покинув,<br /> скит відлюдний, щоб аж тута<br /> в путах сумніву скінчить?"
VIII
"Що за незвичайні гості<br /> в мою яму заблудили?<br /> Що се за посли і відки<br /> вітер ось мені приніс?
Ті платочки сніжно-білі —<br /> чи це сніг? Але ж не тають!..<br /> Дивний запах з них несеться...<br /> Боже мій, вишневий цвіті
Цвіт вишневий — тут — в тих скелях!<br /> Де тут вишні на Афоні?<br /> О, скажіть, таємні гості,<br /> повідайте, відки ви?
Запах ваш такий чудовий,<br /> аж до серця він доходить,<br /> в душу сипле насолоду,<br /> чимось рідним вавіва.
О, скажіть,— ви з України,<br /> із далеких рідних селищ,<br /> що тепер вишневим цвітом<br /> скрізь обсипані стоять?
Чую, чую рідний запах,<br /> і мое старее еерце<br /> грає в грудях? Боже милий,<br /> та невже ж я не забув?
Та невже ж та Україна —<br /> сей квітчастий рай веселий,<br /> се важке, кроваве пекло —<br /> ще для мене не чужа?
Що мені до неї? Важко<br /> їй, небозі, там бороться<br /> з єзуїтами й ляхами,<br /> та не легко ж і мені.
Є своя борба у мене,<br /> та борба, що кождий мусить<br /> сам перевести з собою,<br /> поки іншим помагать.
А чи ж я свої найкращі<br /> думи, і чуття, й змагання<br /> не віддав їй на услугу<br /> в тій великій боротьбі?
Чи ж не був я їй порадник<br /> на непевнім роздорожжі?<br /> Чи не додавав відваги<br /> її втомлений борцям?
Ах, і чи то не ранила<br /> мою душу їх невдяка,<br /> непокірність і зневага,<br /> нетямучість їх тупа?
Чи ж мене не відіпхнуло<br /> їх гордеє недовірство?<br /> Чи я не отряс назавше<br /> пил їх із своїх чобіт?
Так чого ж ви, білі гості,<br /> сиротята веснянії,<br /> тут із вихром заблукали<br /> і свій запах принесли?
Не для меяе вже ваш запах!<br /> Не для мене ті далекі<br /> спомини про Україну —<br /> я давно для неї вмері
Вмер! А гом же серце скаче,<br /> чом же кров живіше б'ється,<br /> думка чайкою літає<br /> над садками рідних сел?
Пігі! Пігі! Квіти, трави-<br /> Вишні, молоком облиті...<br /> Верби, мов зелені копи...<br /> Дим зо стріх угору в'єсь...
Соловейко на калині<br /> так лящить, аж серцю любо...<br /> Діти бігають... Дівчата<br /> десь співають у садку...
Геть, о геть, далекі гостії<br /> Ви внесли мені тривогу<br /> в пристань тихого спокою,<br /> вир життя в мою труну".
IX
Вечоріє. Тінь довжезна<br /> від скали лягла на море,<br /> а там ген легенькі хвилі<br /> злотом, пурпуром горять.
Із гнізда скального старець<br /> тихо дивиться на море,<br /> з хвиль тих злото-пурпурових<br /> десь мостить далеко шлях.
Шлях мостить у край далекий,<br /> через гори і долини,<br /> аж на рідную Вкраїну,<br /> а тим шляхом думи шле.
Шле сердечне привітання,<br /> і любов свою, і тугу,<br /> що, здавалося, давно вже<br /> похоронені були.
Аж ось, глянь, тим ясним шляхом<br /> звільна барка надпливав,<br /> бризка золото й пурпура<br /> з-під весел і з-під руля.
Теплий вітерець вечірній<br /> роздував білий парус,<br /> і пливе, мов лебідь, барка<br /> до Афонської гори.
Чи то братчики вертають,<br /> що ходили в край далекий<br /> на монастирі просити?<br /> Чи то прості гендлярі?
Чи побожні пілігрими,<br /> паломники правовірні,<br /> прибувають на поклони?<br /> Чи то Прота се посли?
Старець прослідив очима<br /> барку, поки за скалою<br /> не сховалась аж у пристань,<br /> як сховалась — він зітхнув.
Знать, привиділись старому<br /> в барці кунтуші козацькі<br /> і шапки червоноверхі —<br /> ні, се, певно, привид був!..
Х
Знову ніч, і знову ранок,<br /> і поклони, і молитва,<br /> і в старій душі тривога,<br /> сумніви і неспокій.
Аж нараз почувся стукіт —<br /> на горі хтось, по закону,<br /> каменем о скали стукав,<br /> старець стуком відповів.
І спускавться на шнурі<br /> кіш з поживою для нього,<br /> а на дні коша білів<br /> запечатане письмо.
Затряслись у старця руки:<br /> на письмі слова знайомі,<br /> український той скоропис<br /> і знайомая печать.
"Старцю чесному Івану,<br /> що в Афонській самотині<br /> шлях важкий, тісний верстає,<br /> шлях, показаний Христом,
православні з України,<br /> зібрані у місті Луцьку<br /> ііа братерськую пораду,<br /> шлють благанкя і привіт.
Богу дякуєм святому,<br /> він про нас не забуває<br /> і важкії нам спокуси<br /> шле для нашого добра.
Що важкі його удари<br /> нас кують, мов те залізо,<br /> з жужелиці, очищають<br /> і гартують, наче сталь.
Богу дякуєм святому<br /> й молитвам тих богомольців,<br /> що тягар хреста на плечі<br /> за братів своїх беруть.
Ласкою його святою<br /> й молитвами богомольців<br /> стоїмо ще твердо в вірі<br /> і не тратимо надій.
Б'ють на нас і явно, й тайно<br /> вороги непримиримі,<br /> напасті, і брехві, й зрада<br /> нас підкопують і рвуть.
Відреклись нас сильні світу —<br /> і князі, і воєводи,-<br /> кинули Христова стадо,<br /> [за мамоною біжать.
Наші пастирі духовні<br /> поробилися вовками,<br /> шарпають Христове стаде]<br /> і отруту в душі ллють.
Мов голодний лев пусїииі,<br /> так ричить у нашій горі<br /> голос лютої наруги:<br /> "Де ваш бог? Де ваша міць?"
Тим-то ми, маленький човпик<br /> серед хвиль отих бурхливих,<br /> з молитвами і сльозами<br /> раду радити зійшлись.
Тямлячи сдова Христові:<br /> царство боже — труд великий,<br /> і трудівники одпі лиш<br /> завойовують його,-
тямлячи твою науку,<br /> що, як пастирі нас зрадять,<br /> треба нам, самому стаду,<br /> про свое спасіння дбать,-
обмірковували разом,<br /> як би нам від сеї бурі<br /> хоч малесевьким оплотом<br /> церков божу захистить.
І прирадили азбрати<br /> в "даю огяшие всі сиди,<br /> щоб велике, спільне діло<br /> поспівало і росло.
І отеє шдемо до тебе,<br /> чесднй батьку наш Іване,<br /> своїх братчиків з благанням і<br /> будь ти вашим стерником.
Поверни ти на Вкраїну,<br /> зігрівай вас своїм словом,<br /> будь між нами, мов та аатра<br /> у кошарі пастухів.
Ватра, що холодних гріє,<br /> дає світло серед ночі<br /> і лякає злу звірюку,<br /> душі радує живі.
Будь ти вам духовим батьком,<br /> будь нам прикладом високим,<br /> будь молитвою душ наших,<br /> нашим гаслом бойовим.
Поміркуй: тяжку негоди<br /> насаждають в душах злобу,<br /> ненастаннії наруги,<br /> замуровують уста.
Поміркуй: неправда й кривда,<br /> як та хижая вовчиця<br /> у своїм гнізді смердючім,<br /> родить хижих вовченят.
Поміркуй: лукавство й зради<br /> убивають правдомовність,<br /> а в кого затруте серце,<br /> той отрутою й плює.
Батьку, батьку! Люте горе<br /> вже калічить наші душі;<br /> вовченята, хоч беззубі,<br /> вже повзають серед нас!
Батьку, батьку! Від ударів<br /> гнуться наші чола й спини,<br /> і отрутою страшною<br /> накипає нам душа!
Покажися тут між нами,<br /> як старий борець незламний!<br /> Один вид твій нас, похилих,<br /> напростув, покріпить.
Слухай, рідна Україна,<br /> стара мати-жалібниця,<br /> голосом плачливим кличе<br /> свое любеє дитя.
Время йде на неї люте,<br /> перехресная дорога<br /> перед нею — хто покаже,<br /> яким шляхом їй іти?
Не згордуй же сим благанням!<br /> Поспішай спасати матір!<br /> Може, голос твій і ум твій<br /> все поверне на добро".
А на верхнім боці карти<br /> припис був: "Післанці руські<br /> ждуть на відповідь до завтра,<br /> завтра будуть на скалі".
XI
По печері ходить старець,<br /> хрест до груді притискає,<br /> молитви тихенько шепче<br /> і не думає про лист.
"Хрест — моє добро єдине,<br /> хрест — одна моя надія,<br /> хрест — одно моє страждання,<br /> одинока вітчина.
Все, що понад ним,— омана<br /> і чортячая спокуса;<br /> лиш один тут шлях правдивий<br /> і спасенний — шлях хреста.
Що сей лист і що сей голос?<br /> До кого? До старця Йвана.<br /> Старця Йвана вже немає,<br /> він умер, умер для всіх.
Що мені до України?<br /> Хай рятується, як знає, —<br /> а мені коли б самому<br /> дотиснуться до Христа.
Адже я слабий і грішний!<br /> Я не світоч, не месія,<br /> Їх від згуби не відкуплю,<br /> сам із ними пропаду.
Ні, не зраджу свого бога,<br /> не зламаю заповіту<br /> і ярмо хреста отсього<br /> до могили донесу.
Близько вже. Мабуть, для того<br /> б'є на мене вял остатній<br /> і остатня часть дороги<br /> так болюща і важка.
Вже недовго. Боже! Боже!<br /> Облегши мені тягар мій!<br /> Просвіти остатню стежку,<br /> що мов губиться у млі!"
Усю ніч молився старець,<br /> обливав лице сльозами,<br /> до хреста старечі груди,<br /> мов до матері, тулив.
Вів ридав, шептав і кликав,<br /> та було довкола темно,<br /> і в душі страшенно темно,<br /> і просвітлення не йшло.
А коли воскресло сонце,<br /> він сидів і ждав тривожно,<br /> поки камінь загуркоче,<br /> голос ізтори озвесь.
Ось гуркоче глухо камінь,<br /> старець разом стрепенувся,<br /> та рука не простяглася,<br /> він на знак не відізвавсь.
"Старче Йване! Старче Йване!" —<br /> кличе голос, і здається,<br /> що се крик тривоги, болю,<br /> що рятунку просить він.
"Старче Йване! Старче Йване!<br /> Се посланці з України,<br /> се твої убогі діти.<br /> Старче Йване, відізвись!"
Старець слухав, дух заперши,<br /> його ухо жадно ссало<br /> український любий голос,<br /> але він не відізвавсь.
"Старче Йване! Старче Иване!" —<br /> довго кликали посланці,<br /> а внизу лиш море вило,<br /> та не відізвавсь Іван.
XII
Вечоріє. Наче сизий<br /> килим, тінь лягла на море,<br /> а з-поза гори проміння<br /> скісно в морі порила.
Золотистий шлях простягся<br /> від тих морських хвиль рухливих<br /> до верха гори Афона,<br /> під скалою море гра.
У печері в самім вході<br /> згорблений сидить пустинник<br /> і письмо раз в раз читав<br /> і сльозами полива.
"Слухай, рідна Україна,<br /> стара мати-жалібниця,<br /> голосом плачливим кличе<br /> своє любеє дитя".
"Любеє, нема що мовить!<br /> Що в найтяжчую годину,<br /> в непрозору, люту скруту<br /> свою матір покидаї
Що в засліпленні безумнім<br /> сам лише спастися хоче,<br /> а братів тривожних, бідних<br /> без поради покида!
І яке ж ти маєш право,<br /> черепино недобита,<br /> про свое спасения дбати<br /> там, де гине міліон?
Чи забув слова Христові:<br /> "Добрий пастир власну душу<br /> віддає за своє стадо"?<br /> Ти хіба не пастир їх?
Чи забув слова Христові:<br /> "Хто рече: кохаю бога,<br /> а не порятує брата,-<br /> той брехню на душу взяв"?
Адже ж за всі душі тії,<br /> що там впадуть у зневірі,<br /> а ти б піддержав їх, в тебе<br /> бог рахунку зажада.
Адже ж ті твої чернечі<br /> горді мрії про спасения<br /> тут, далеко від спокуси,-<br /> се ж спокуса, гріх тяжкий.
Се не божий шлях верстаєш,<br /> а дияволові служиш,<br /> майстру гордощів, що богу<br /> рівним бути забажав.
Се не божий шлях! Таж навіть<br /> якби в рай ти так дістався,<br /> а твій рідний край і люд твій<br /> на загибель би пішов —
адже ж рай тоді для тебе<br /> пеклом стане! Сама думка:<br /> "Я міг їх порятувати!" —<br /> тобі з неба зробить ад!"
І смертельная тривога<br /> зціпила старече серце<br /> і заперла дух у груді,<br /> зимний піт лице покрив.
Він зирнув на сине море,<br /> де рубцем золототканим<br /> зарисовувався обрис<br /> від Афонської гори.
Глянь, з Афонської затоки<br /> звільна барка випливає,<br /> із отіненого плаю<br /> ген на сонячний біжить.
Турчин баркою кермує,<br /> в барці кунтуші козацькі<br /> і шапки червоноверхі,<br /> бризка золото з весел.
Ах, посланці з України!<br /> В старця серце стрепенулось,<br /> і в тривозі, і в нестямі<br /> худі руки він простяг.
"Стійте! Стійте! Заверніться!<br /> Я живу ще! По-старому<br /> ще кохаю Україну,<br /> решту їй життя віддам!
Стійте! Стійте! Заверніться!"<br /> Та дарма! Не чують крику.<br /> І по хвилях золотистих<br /> барка геть пливе й пливе.
І ламає руки старець,<br /> і болюче серце тисне,<br /> і перед хрестом на камінь<br /> він кидається лицем.
"О розп'ятий! Ти ж лишив нам<br /> заповіт отой найвищий:<br /> свого ближнього любити,<br /> за рідню життя віддать!
О розп'ятий! Глянь на мене!<br /> О, не дай мені пропасти<br /> у безодні мук, розпуки,<br /> у зневір'я глибині!
Дай мені братів любити<br /> і для них життя віддати!<br /> Дай мені ще раз поглянуть<br /> на свій любий, рідний край!
Глянь, отеє остатня нитка,<br /> що мене тягла до праці!<br /> О, не дай же їй порваться!<br /> Заверни її сюди!
О, зішли противний вітер!<br /> Підійми грізную хвилто!<br /> Або дай мені злетіти,<br /> мов пташипі, зі скали!
Ти ж благий і всемогущий!<br /> О, коли моя молитва,<br /> і мов мовчання, й труди,<br /> і всі подвиги, й весь піст
мали хоч зерно заслуги,<br /> хоч пилиночку значіння,<br /> то я радо, о розп'ятий,<br /> все без жалощів віддам.
Все віддам, готов, як грішник,<br /> вічно у смолі кипіти —<br /> лиш тепер зроби для мене<br /> чудо: барку заверни!
Або дай мені до неї<br /> відси птахом долетіти,<br /> або збігти, мов по кладці,<br /> по промінню золотім.
Ох, таж ти, малим ще бувши,<br /> бігав з храму по промінню,<br /> і по морю серед бурі,<br /> мов по суші, ти ходив.
Дай, о дай мені се чудо!<br /> Лиш одно, на сю хвилину!<br /> Не лишай мене в розпуці,<br /> мов стривожене дитя!"
Так моливсь Іван Вишенський,<br /> хрест щосили тис до груді —<br /> і нараз почув, як дивна<br /> пільга біль його втиша.
Легко-легко так зробилось,<br /> щезла дикая тривога,<br /> ясна певність розлилася<br /> у обновленій душі.
Ясна певність, що послухав<br /> бог отес його благаїшя,<br /> що настала хвиля чуда —<br /> просвітління надійшло.
Те, чого він ждав так довго,<br /> обдало його, мов легіт,<br /> мов гармонія безмежна,<br /> райські пахощі святі.
І він радісно піднявся,<br /> і перехрестився тричі,<br /> і благословив промінний<br /> шлях, що скісно в море йшов.
Він нічого вже не бачив,<br /> тільки шлях той золотистий<br /> і ту барку ген на морі —<br /> і ступив і тихо щез.
А в печері иустельнццькш<br /> тільки білий хрест лишився,<br /> мов скелет всіх мрій, ілюзій,<br /> і невпинний моря шум.