Ти, що був бійцем і сурмачем<br />
Люду чистосердого свойого,<br />
Рушив, опромінений плачем,<br />
У далеку, у нічну дорогу.

Знаю, що немає вороття<br />
З того шляху, благородний Янко,<br />
Що не стрів на покоті життя<br />
Ти нового, ярого світанку,

Знаю все, поете, і журюсь,<br />
Як журився ти крізь гнів великий,<br />
Що твою зелену Білорусь<br />
Залили криваво-чорні ріки.

Але й інше знаю я: дуду,<br />
Що ти хлопцем вирізав у гаї,<br />
Я в твою могилу покладу,—<br />
Хай калина з неї виростає.

Інший хлопець прийде молодий,<br />
Щоб сопілку вирізать з калини,<br />
Заспіває знов вона про бій<br />
За веселі предківські долини,

Знов Ореса-річка зашумить,<br />
Знову заквітчається Олеся,<br />
І в незгасній радості в ту мить<br />
Ти з Тарасом, Янко, обіймешся.

1942