Пішли ми якось у гості. До Генки. Він нам двері вичиняє з відром у руці. І в коридорі підлога мокра. — Ой, — ми кажемо, — в тебе так чисто! А де ваш килимок, щоб ноги витирати? А він: — Знаєте, хлопці, я оце щойно в квартирі прибрав, бачите, навіть підлогу помив. У мене зараз просто стерильна чистота. — Так що ж нам зайти не можна? — я питаю. — Зайти можна, — він у відповідь, — але я килимок поправ, і мені, е-е-е, не хотілося б, е-е-е, щоб ви його зразу забруднили. — Ну, то почепи його над ліжком. — Митько каже, — і милуйся. Ходім, Сергію. — Та що ви, хлопці, що ви! Витирати ноги можна, але я хотів, щоб мама з роботи прийшла, подивилась, як усе чисто в мене, навіть килимок, і пораділа, а потім ви уже витирайте ноги скільки завгодно. Хоч цілий день витирайте — мені не школа. Митько питає: — Що ж нам отак під дверима стояти, поки твоя мама прийде? — А ви краще ноги он об отой килимок витріть. Він же сухий. Ми підійшли до сусідського килимка й стали витирати ноги, щоб Генчина мама пораділа, який у неї син, але в цей час сусідські двері відчинилися, й ми побачили дядечка — в окулярах і високого. — Ви до мене? — спитав дядечко. — До… До вас, — збрехав Митько й озирнувсь на Генку. — Прошу, заходьте! — посміхнувся дядечко, але ми так і стояли на тому килимку, думаючи, що ж нам сказати (чи, може, краще втекти?) — і весь час при цьому човгали ногами. — Заходьте! — повторив дядечко, і ми зайшли. — Ну, чим можу… — почав було він, але Митько його швидко перебив. — А у вас металобрухту нема?! — закричав він. — Нема, — здивувавсь од такого крику дядечко. — А макулатури?! — ще голосніше закричав Митько. Я зрозумів, що то він кричить од розгубленості, але ж дядечко цього не знав. Він трохи одійшов і сказав: — Та ти, хлопчику, не горлай! Я не глухий! — Потім глянув на нас крізь окуляри і додав: — А макулатуру можете забирати, — і повів нас на кухню. Там він заліз на табуретку й став діставати з антресолей цілі стоси якихось журналів, списаних аркушів паперу. — О, як чудово! О, як чудово! — понуро повторював Митько. — Ми принесемо більше за всіх! Насправді ж ніякої макулатури нам не треба було. Бо в школі ми її збирали минулого тижня, і тоді нам ніде у квартирах багато не давали. А тепер, коли ми просто не знали, що з нею робити, дядечко викладав усе більше й більше, і приказував: — Добре, що ви нагодились. А то накопичилося за кілька років, ніяк не зберуся викинути. — О, як чудово! — дедалі сумовитіше повторював Митько. Зрештою я не витримав. — Знаєте, ми стільки за один раз не донесемо. — Ох, і то правда, — засміявся дядечко. — Щось я захопився. Ну нічого, прийдете ще. Ми вийшли за двері й звернули до Генки, але дядечко гукнув: — Куди ви? Ліфт он там!.. Ми вдали, що йдемо до ліфта, почекали, доки дядечко зачинить двері, і навшпиньках, тримаючи перед собою по здоровенному оберемку, прокралися до Генчиних дверей. — Дзвони! — сказав я Митькові. — Краще ти! — Як же я подзвоню, коли в мене руки зайняті? — А в мене, по-твоему, вільні? Ми постояли деякий час під дверима. Можна було постукати ногами, але ми боялися, шо вийде дядечко, а покласти папір на підлогу просто не здогадалися. Я спробував подзвонити головою, звівшись навшпиньки, але тільки вдаривсь об одвірок. Тоді я спитав у Митька: — Що ж, ми довго так будемо стояти? Ходімо краще. — Давай хоч мотузку в нього попросимо, — відповів він. А потім додав: — Поклади свій папір на мій і подзвони. — А ти втримаєш? — Постараюсь! Я поклав свій оберемок на Митьків, — він аж похитнувсь, — і подзвонив. Клацнув замок, і тут я побачив, що Митько притулив отой здоровенний стос до дверей, щоб легше тримати. — Зараз я тобі поможу, — сказав я, але в ту ж мить двері відчинились і мій друг разом із усією горою макулатури повалився на Генку. Почувся одчайдушний крик, я аж заплющив очі. А коли розплющив — на вже висохлій підлозі в купі журналів і всякого паперу лежали Генка Й Митько. — Ви що, збожеволіли! — став кричати Генка. — Що ви мені з квартири зробили! Я старався цілий день, прибирав! А ви! Що мені тепер мама скаже? Тут він замовк і глянув кудись через моє плече. Я теж озирнувсь. У дверях стояла Генчина мама і оторопіло дивилась на підлогу, завалену паперами, які сусідній дядечко накопичував кілька років. Добре, що ми не все забрали, а то купа була б куди більшою… — Це не я, мамо! — заскиглив Генка. — А вони. Я все прибрав. — Атож, — сказати тоді ми з Митьком. — Генка все прибрав, слово честі. І ми навперебій стали розповідати, як прийшли до Генки і яка в нього була стерильна чистота, що він навіть пускати не хотів і відправив витирати ноги до сусідського дядечка, щоб вона, тобто мама, пораділа… І як дядечко дав нам стільки макулатури, що ми тепер просто не знаємо, шо з цією макулатурою робити, бо в школі її зараз не приймуть — адже збір макулатури був минулого тижня… Але не встигли ми розповісти все до кінця, як Генчина мама стала сміятись, і що далі ми розповідали, то дужче вона сміялась. — Ох!.. Ноги витирати!.. До Петра Миколайовича (це, виявляється, дядечка так звати). Щоб килимок!.. Не забруднити!.. А потім, коли вже вдосталь насміялась, дістала якусь газету і говорить: — Ось тут адреса приймального пункту. Збирайте свій папір і здавайте його — Генка вам допоможе. А за це вам датуть хорошу книжку. Ми хутко зібрали все у два стоси, перев’язали кожен мотузкою і поїхати трамваєм за тією адресою. Там ми здали макулатуру, а натомість одержали талончики, і ще нам сказали, в який книжковий магазин ці талончики треба одвезти. Ми сіли в тролейбус, приїхали в магазин, і нам видали казки Андерсена в двох томах. — Пхе, казки, — сказав Генка. — А у вас про шпигунів не видають? Йому відповіли, шо про шпигунів не видають, і ми поїхали назад. У тролейбусі Генка почав читати першу книжку, і вона йому дуже сподобалась. — Дайте мені почитати, — попросив він, — а ви поки другу будете! А потім обміняємось. — Так це ж не про шпигунів, — сказав Митько. — Нічого, вона теж цікава. — Нехай почитає, — сказав я. — Адже якби не Генка, то в нас жодної не було б. Ми дали Генці одну книжку, а потім поїхали до мене й весь вечір читали казки Андерсена, і вони нам теж дуже сподобались, хоч деякі з них ми вже знали. Але все одно ми і їх поперечитували також. — Треба й дядечкові дати прочитати, Петрові Миколайовичу, адже це його макулатура. — Правильно! От обміняємося з Генкою, а тоді одразу обидві йому занесемо. Тож тепер ми зовсім не шкодуємо, що все в нас так вийшло.