як довго ці дні переходять межу за межею, і сліду не видно, і видива окрай душі. за літери глею хіба відкотив лемеші обранець примари, що сіється голос за нею:
за літепло Боже, – і горнеться в ґлоди туман. якби на часинку – навзаєм – повірити ґлоду… витримуєш знову долучену з лона природу, плекаєш породу розкришених з каменя ран
і дивишся в очі – природжено, як чоловік. ув сотні очей, що самі настрахались очима. не час, а часник поміж ними чи разом із ними. чого ж йому з ока так голосно сочиться сік