Я пам’ятаю голоси,<br />
Станційне плетиво предметів,<br />
і сутінки, які росли<br />
поміж пекарень і буфетів.

І сонце соком із цитрин<br />
розмащувалось по одежі,<br />
випалюючись, як бензин,<br />
ховалось за вокзальні вежі.

Й відчувши цей прогірклий смак,<br />
нічні коханки і мисливці<br />
ділили цукор і табак,<br />
немов вори на пересилці.

І підшивав старий торчок<br />
з шинелі зрізані нашивки,<br />
і теплі хмари вздовж річок<br />
пливли на кримські перешийки.

І озирнувшися нараз<br />
посеред тиші і огрому,<br />
я пригадав раптово вас<br />
і говорив собі самому,

що в цьому остиганні доль<br />
усе вирішує випадок,<br />
що чорна квітка алкоголь<br />
вам виростає між лопаток,

що кожного, хто стереже<br />
в цій тиші потяги товарні,<br />
по смерті пом’януть лише<br />
колійники на сортувальній,

що в мить, коли я відійду<br />
за бризками нічних припливів,<br />
вони оглушать пустоту<br />
сигналами локомотивів,

і що поштові багажі<br />
лежатимуть в станційних залах,<br />
криваві й гострі,<br />
як ножі,<br />
як перець,<br />
як смола на шпалах.