І знов доводиться ридати…
І знов доводиться ридати…
І знов доводиться ридати<br /> Над трупом вбитого бажання<br /> І в скорбнім серці будувати<br /> Терем для лютого страждання.<br /> Невже до скону доведеться<br /> Під хресним бременем стогнати,<br /> І вже ніколи не займеться<br /> Світ сонця верх моєї хати?<br /> Я сто разів сягав рукою<br /> На лотосові білі квіти,<br /> Та сто разів росив кервою<br /> Геранію й тернові віти.<br /> А нині вже дивлюсь спокійно<br /> На чорні злидні й безталанне<br /> І плачу гірко, безнадійно:<br /> Судьбо! Остри твій меч востаннє.