На славнім Поділю, Там, де хліб по кілю, Десь недалеко Чорткова, Жив кметик заможний, Статочний, побожний, Софрон Крутиголова. Були в него статки І всякі достатки, Корови, коні і воли: Хоть робив триднівку, Не знав переднівку, Не бракло хліба ні соли. Чи будень, чи свято, Завсе там багато Накриті стояли столи; І бідним щось пало, І на свічку стало Перед святого Николи. А були в Софрона П'ять синів і доня, Й тішився ними, мов днині, І в своїй любові Не важив би крові Дати з-під серця дитині. І думав, бувало, Промишляв немало, Щоби їм доля готова, Так що люде з того Прозвали старого Ніби в глум: Крутиголова. І пройшов всі хати Та й розпіслав свати До найбагатших в обзори, І розділив в часті Синонькам і Насті Послідні роги з обори. А всіх роздав з дому, Лише Гнату свому Батьківську землю дав в віні, Щоб собі спочити І кості зложити При наймолодшій дитині. Ой та і жив красно, Весело і щасно, Як в квочці середня звіздка; Син шанував тата, Любили внучата, Вигоди несла невістка. Була мила днина, Була і гостина, Як прийшли другії діти, Був час і спічнути, В полуднє заснути, На печі кості нагріти. Но треба вам знати, Що Софрон лежати Не привик в будень ніколи. Нім ще сонце зійде, Старий перший вийде, Робить, як наймит, на поли. І всім ще до того В користь сина свого Давав до праці принуку. А як ніч настала, То невістка спала, А дідо колисав внуку. І робив щосили, А достатки плили До хати Гната росою, Так що другі діти Стали завидіти, Що все йде брату рукою. А все лиш за тата, Бо ж то мало Гната Видів хто з плугом на рілі, З косою на ниві, А з серпом при жниві, З ціпом, віячков в стодолі. "Ой тату миленький, Чому ти, бідненький, Силу так тиряєш в зною? — Казали раз діти, — Час би ти спочити, А ти не маєш спокою. Лиши братню хату, Ходи до нас, тату. Побачиш, як добре ти буде! Хіба царства з неба Буде тобі треба, А нам позавидять люди". "Не пійду, діточки, Не пійду, квіточки, Мені ту добре у Гната". Даремні розради, Прийшло і до звади, І діти витягли тата. І ходить дідина Від сина до сина, Щороку до іной стріхи, І плаче на старість, Що му бог дав радість З дітей. Ой плаче з утіхи! Ай, бо ж то щиренькі, Діточки миленькі, А жони їх, жони, о боже! Ще рік не минає, Уже прибагає Кожда для татка, що може. "До мене, татуню!" "Ні, до нас, дідуню! Ходила-м до міста зрана, Єсть з медом горілка І пива барилка, Пиріжки, калач, сметана". Дідом радість носить, А родина просить, Кожде до своєй рве хати, Бо где дід в кімнаті, Там бузьок на хаті, Слуги не треба наймати. Но і сила тата Не з криці зіллята, А в плузі й криця ся злиже. На голові сідо, Корчиться наш дідо Щодень і ниже, і ниже. Порохніють кості І моги — як трості, А руки — мов вбиті в кайдани. Дід-зробок маячить, Но ніхто не дячить Зробка. Чи правда, краяни? Не раз прийде з поля Збіджен, як неволя, Слабий, негоден, каліка; Най же му годинку Дозволить спочинку Яспідна, люта невістка. "Татуню, по воду! Татуню, до броду! Татуню, помийте миси! Ідіть дров, татуню! Колишіть Гануню! Діду, взяли би тя біси!" І взявся дідина Від сина до сина Ходить, шукає пристани; І ходить і плачет, Но ніхто не дячить Зробка. Чи правда, краяни? Раз іде з болоня До доні, а доня: "Діду, не твоя ту хата! І я не єдина У тебе дитина, Іди си, іди до Гната!" Крикнула з порога І з страху небога Вибігла, сперла ворота; А дідо знурений, Мов громом ражений, Упав, як глина, у плота. Упав з горя, болю, Оплакує долю, Плаче про діти і внуки, Же му бог на старість Дав з діточок радість. Плаче, ай плаче з розпуки! Надходить дяк з школи, Стає поневоли, Шепче щось дідові в ухо, Шепче, вопрошає; Що шепче? Бог знає, Бо шепче тихо і глухо. Дід взніс взрок на дяка, І востхнув сарака, І лізе весельший ко Гнату. А Гнато все в полі, А старий поволі Нишком, тихенько в загату. І щось там ділає, І щось там складає, Слідить очима вокола І носить до хати. Що? Нащо? Не знати! Хіба дяк знає та школа. Минула година, Готов дідовина; І бач, два хлопці із школи Надходять ко хаті І в'яжуть в кімнаті Скриньочку спору на коли. Помчали, подули, А коли-сь угнули, А дідо за ними, каліка, Як може взмагає, Сусід поздравляє Низько, велично, здалека. Як повінь на ярі, Як вихор в пожарі, Бухла вість в селі, на поли, Що Софрона гроші Два хлопи на ноші Ледве занесли до школи. Вість бухла по хатах, А в братніх кімнатах Грижа, мов в пеклі, і звади: "Ти го гнала з дому!" "Ай, ти винен тому! Пропаде праця, пропаде!" По службі в неділю Панотець в подвір'ю, Перед ним людей громада; П'ять синів і доня Єднають Софрона Виродні дітища тата. "Лиши чужу хату, Ходи до нас, тату, Побачиш, як добре ти буде; Хіба царства з неба Буде тобі треба — Нехай не сміються люди!" "Лишу, діти, лишу, Но письмо напишу, — Озвався дідо. — І кажу, Що тому, хто у себе Зайде мя, погребе, Все то, що в скриньці, відкажу". "До мене, татуню!", "До мене, дідуню!" — Гудьба завила добрана: "Єсть з медом горілка І пива барилка, Пиріжки, калач, сметана". Зашуміли свари, Мов вихор з-під хмари, Бо діти рвуться за татом; Треба було в спілку Завести тижнівку, Щоб брата згодити з братом. І ходить дідина Від сина до сина, Щотиждень до іншой стріхи; Ходить, прибагає, Що збагне, все має І смієсь тишком з утіхи. Но прийшла година, Умер дідовина; Кому ж честь погребу дана? Панотцю складають, Всі ся зажичають І гребуть діда, як пана. Погребли старого, Мов князя самого, І ставлять столи до ладу, І гості саджають, Стипи виправляють І несуть скриньку в громаду. І, бач, відчинили, І очі вліпили, Мов яструб в гніздо пташине. Втім, раптом назаді Сміх бухнув в громаді: В скриньці — череп'я, каміне...