У гостинній бавилися розмовою три добре знайомі особи. Обі панночки торочили свою звичайну, мляву розмову, мололи дрібними язичками, як на коловороті, закрашували забаву штучними, але пустими дотепами, перекидалися за-мітними поглядами, переплітали невинну розмову більше або менше невинними сплетнями. Він сидів набоці вигідно у кріслі, слухав оклепаного розговору і банальних дотепів, нудився і... від часу до часу зівав. Думав свою думку і впертим мовчанням, себто маломов-ністю, в товаристві доводив панночок до... пасії. — Заграй що...— сказала одна панночка. — Заграйте! — докинула друга. Зробив такий нечемний вираз лиця, якби зовсім не мав охоти рушитися з крісла. їх бавило його лінивство. Взяли його під руки і завели майже силоміць до другої, просторої кімнати. Добув з футерала свою скрипку і почав строїти. Приложив до вуха і потягнув смичком дві гармонійні сексти чудових флажолетів. — Аа! дзвіночки! цсс...— сказали нараз обі панночки з очевидним вдоволенням. Знов відоймив скрипку від бороди і положив на коліна. — Та-бо не давай себе просити — ой які ж ви всі нудярі. — Аж то трудно вас допроситися. Тоді почав грати свою власну фантазію. . Він розумів її і говорив собі, бувало, що та композиція годиться з його долею і настроєм, як дві мольові терції !. Так осудив її один його товариш і сказав, що він сам розуміє цілу історію, переказану музикою... "Після фантастичного заспіву починалося — житє. Звучали акорди, гуділи пасажі, шуміли фуги, пищали тріллери, щебетала веселість, котився сміх, стогнав смуток, плакав жаль і — далі тягнулася тужна нута життєвої пісні — непевний переспів трудного проблему". — Знаєш, Маню, що скрипка сама про себе — то дуже нудний і невдячний інструмент,— сказала між тим панна Ніна. Чув ту оцінку, може й алюзію до себе, але... грав своє далі. Відложив на хвилю смичок і наложив сурдинку. Струна плакала під його пальцями, зітхала і стогнала, як уста хорої людини. Отак він грав досить довго. — Заграйте щось веселого — не мучте нас. Спаленів від невинного жарту панни Ніни, але не переставав грати з чуттям і зрозумінням. "Фантазія промовляла до його душі ніжними звуками гарної поезії, гладила нерви пестощами любого кохання". Відтак... "зранене серце плакало слізьми зломаного щастя". "Шуміли стони злобного вихру і дикий спів смерті колов душу осиротілої людини". "Молоде жите клали у трумно, а над домовиною конав живий живчик зломаного організму. На могилі плакали люди, співали похоронної пісні, одна тільки душа добивала себе останніми хлипаннями кровавого болю". — Овва — "святий боже" — то й наш реент добре співає. Викривив лице ніби від наглого болю, але кінчив свою драму — твір молодої фантазії. Ніжні флажолети доспівували кінця сумної історії. Ще раз забреніли акорди — трогаю-чий поспів — сумні еха глухих флажолетів — кровавої нути невмирущий фінал. — Браво! Славно! — озвалися іронічно знуджені слухачки. — Але чому ви не граєте танців? Маню! Заграй нам мазура, маю нині спеціальну охоту гуляти. Панна Маня сіла при фортеп'яні і почала бубнити підскоч-ного мазура... Він сидів якийсь невдоволений, лихий і ніби пригноблений. Похнюпившись, просидів так мовчки хвилину. А далі переміг себе і... розрухався. Приложив скрипку до самого вуха, вхопив смик по середині і почав акомпанувати панні Мані — ладом і жестом корчемних музикантів на провінціональних весіллях. Панна Ніна набрала ще більшого гумору та почала вертітися і бігати по кімнаті, як надзвичайно охоча танеч-ниця. — Ах! маю охоту вас обоїх вицілувати за вашу музику. ...Танець урвався. — Знаєте — ви славно граєте. Справді — знаменито. Подякував поклоном за комплімент і сховав скрипку назад до скриньки. Станув при вікні і видивився на подвір'я, де в калабані таляпалися гуси. — Прошу-но подивитися,— сказав таким тоном, щоби викликати заінтересовання. — Панно Ніно! Чи ви бачили таку поезію? Що за гарна ідилія! — Що таке? — запитали цікаво панночки і підбігли скоренько до вікна. — Ну що таке? — спитала ще раз панна Ніна і з зачудованням поглянула йому в очі. — Нічо,— відповіла панна Маня,— гуси таляпаються в болоті, — Ей, ні — прошу-но ліпше придивитися. Яка висока поезія: чи не бачите?.. Патлата гуска розказує історію гусячої культури, а ціле стадо подивляє її геніальну здібність. — Як ви се можете знати? Що то має бути? Я вас зовсім не розумію,— щебетала панна Ніна. — А я вас тим менше. — Але я знаю, о що ту ходить,— сказала панна Маня.— Символіка! Правда, Ясю? — і загадочно усміхнулася. — Що то всьо має значити? Маню! Скажи мені! — просила сердешно панна Ніна. Л[ьвів]. 12 жовтня 1899