Через день після того, як ми приїхали до піонертабору, наш вожатий Вітя сказав, що в нас буде свій город. Ми зібрались і стали вирішувати, як будемо обробляти землю і що садити. Ухвалили поділити ломлю на ділянки і щоб на кожній ділянці бригада з двох осіб працювала. Відразу буде видно, хто попереду, а хто відстає. Тим, хто відставатиме, ухвалили допомагати, щоб уся земля була добре оброблена й дала високий урожай. Ми з Мишком попросили записати нас до однієї бригади. Ми ще в місті домовилися, що будемо працювати разом і рибу ловитимемо разом. Усе в нас було спільне: і заступи, й вудки. — Хлопці, — сказав Вадик Зайцев, — я пропоную виготовити червоний прапор і на ньому написати: "Найкращому городникові". Хто перший скопає ділянку, в того на ділянці поставимо прапор. — Правильно, — погодилися хлопці. — А тоді будемо за цей прапор боротися. Хто краще посадить, до того перейде на ділянку прапор. Потім прапор передаватимемо за прополювання. А в кого виявиться найбільший урожай, тому подаруємо восени цей прапор, і хай він везе його з собою до міста. Ми з Мишком поклали собі боротися за червоний прапор. — Як візьмемо його з самого початку, то до кінця не випустимо й додому повеземо, — казав Мишко. Наш город був недалеко від річки. Ми виміряли землю рулеткою, намітили ділянки і забили кілочки з номерами. Нам з Мишком дісталася дванадцята ділянка. Мишко тут же зчинив галас, що нам дали найгіршу ділянку. — Та чим вона погана? — запитує Вітя. — Дірка отут у землі! — Ну, що це за дірка! — засміявся Вітя. — Коняка копитом продавила. — І пень он стирчить, — каже Мишко. — І на інших ділянках є пні, подивись. Та Мишко вже нікуди не хотів дивитись і кричав: — Його ж із землі викорчувати треба! — Що ж, викорчуєте. Самі не подужаєте, хлопці допоможуть. — Уже коли візьмемося — подужаємо, — образився Мишко. — Ще й хлопцям допоможемо, на буксир кого треба візьмемо. — От і добре, — каже Вітя. Усі хлопці почали копати землю. І ми з Мишком почали копати. Мишко раз по раз бігав дивитися, скільки інші хлопці накопали. Я кажу йому: — Ти не бігай, працюй, а то ми менше від усіх накопаємо. — Нічого, — каже, — я ще візьмуся як слід. І став братися. Візьметься, візьметься і знову побіжить куди-небудь. У цей день ми мало працювали. Незабаром вожатий Вітя покликав усіх обідати. По обіді ми з Мишком ухопили заступи й знову хотіли на город бігти, але Вітя не дозволив. Він сказав: — Працювати будем тільки до обіду. По обіді — відпочивати, а то в нас знайдуться такі хлопці, які першого ж дня перетрудяться і потім не зможуть працювати. Наступного ранку ми раніше від усіх примчали на город і стали копати. Потім Мишко випросив у Віті рулетку і заходився землю міряти, скільки в нас на ділянці скопано і скільки залишилося. Покопає трохи і знову міряє. І все йому здається мало. Я кажу: — Звичайно, буде мало, якщо я один копаю, а ти тільки міряєш! Він кинув рулетку і заходився копати. Тільки недовго копав. Корінь йому в землі попався, то він цей корінь почав із землі виривати. Виривав його, виривав, усю ділянку розрив. Навіть на сусідню ділянку заліз і там витягає цей корінь. — Та кинь ти його, — кажу. — Чого ти до нього причепився? — Я, — каже, — думав, що він короткий, а він он який довгий, наче удав. — Ну й годі з ним вовтузитись! — Але ж повинен він де-небудь кінчитися! — А тобі ніби не байдуже? — Ні, — каже, — я така людина: коли до чого-небудь узявся, то обов'язково до кінця зроблю. 1 знову схопився руками за кореня. Тоді я розсердився, підійшов і підрубав цей корінь заступом. А Мишко корінь рулеткою виміряв і каже: — Ого! Шість з половиною метрів! А коли б ти не відрубав, то він, може, метрів двадцять мав би! Я кажу: — Коли б я знав, що ти так працюватимеш, то з тобою не зв'язувався б. А він: — Можеш окремо. Я ж тебе не силую. — Як же тепер окремо, коли в нас стільки накопано! Ось не одержимо через тебе червоного прапора. — Чому не одержимо? Ти подивися, скільки в Іванка Ложкіна та Семенка Боброва. Ще менше, ніж у нас. Він побіг на ділянку Іванка та Семенка і почав з них сміятися: — Ех ви! Доведеться вас на буксир брати. А вони його проганяють: — Гляди, коли б тебе не взяли! Я кажу: — Дивак ти! З інших смієшся, а сам скільки зробив? І чого я тільки з гобою зв'язався! — Нічого, — каже, — я одну штуковину придумав. Завтра прапор буде на нашій ділянці! — Збожеволів! — кажу. — Тут на два дні роботи, а з тобою й чотири прововтузишся. — От побачиш, я потім тобі розкажу. — Ти краще працюй. Земля сама не скопається. Він узяв заступ, але тут Вітя сказав, щоб усі йшли обідати. Ну, Мишко заступ на плече і помчав поперед усіх до табору. По обіді Вітя став червоний прапор виготовляти, а ми всі йому допомагали: хто палицю стругав, хто матерію підшивав, хто розчиняв фарби. Прапор вийшов гарний. Палицю пофарбували золотою фарбою, а на червоній матерії Вітя написав срібними літерами: "Найкращому городникові". Мишко сказав: — Нумо ще опудало зробимо, щоб ворони город не видзьобували. Ця вигадка всім дуже сподобалась. Узяли ми жердину і до неї хрест-навхрест палицю прив'язали, роздобули старий мішок і пошили з нього сорочку. Потім натягнули цю сорочку на жердину, а зверху глиняний горщик наділи. На горщику Мишко намалював вуглиною ніс, рот, очі. Страхітлива пика вийшла! Поставили це опудало посеред подвір'я. Всі дивилися на нього і сміялися. Мишко відвів мене вбік і каже: — Ось що я придумав: нумо, коли всі полягають спати, втечемо на город і скопаємо свою ділянку. Залишимо на ранок маленький клаптик, завтра скопаємо й одержимо прапор. Я кажу: — Якби ж ти працював! А то ж з різними дурницями морочишся. — Я добре працюватиму, ось побачиш! — Ну, гаразд, тільки якщо ти знову візьмешся за старе, кину все й піду собі. Увечері всі полягали спати. І ми з Мишком лягли, тільки для годиться. Я вже почав дрімати. Раптом мене Мишко штурхає в бік: — Уставай! А то не бачити нам прапора, як своїх вух! Підвівся я. Ми вийшли так, щоб ніхто нас не бачив. Взяли заступи й пішли на город. Місяць світив, і все було видно. Прийшли на город. — Ось наша ділянка, — каже Мишко. — Бачиш, і пень стирчить. Стали ми копати. Цього разу Мишко добре працював, і ми багато скопали. Дійшли до пня і вирішили його викорчувати. Обкопали з усіх боків і почали із землі витягувати. Тягли, тягли, а він не лізе. Довелось обрубати коріння заступом. Утомилися, як коні! Однак витягли. Землю зарівняли, а пень Мишко на сусідню ділянку кинув. Я кажу: — Це ти недобре вчинив! — А куди його подіти? — Не можна на чужу ділянку! — Ну, давай його в річку кинемо! Узяли ми пень і потягли до річки. А він важкий! Насилу дотягли — і шубовсть у воду! Він поплив річкою, ніби спрут чи восьминіг якийсь. Ми подивилися йому вслід і пішли додому. Більше вже не могли працювати. Утомилися дуже. Та нам зовсім невеличкий клаптик лишилося скопати. Вранці прокинулись ми пізніше від усіх. Усе тіло в нас болить: руки болять, ноги болять, спина болить. — Що це? — запитує Мишко. — Перетрудились, — кажу, — занадто багато працювали. Підвелися ми, розім'ялися трохи. За сніданком Мишко завів перед хлопцями хвалитися, що червоний прапор нам дістанеться. Після сніданку всі помчали на город, а ми з Мишком пішли не поспішаючи. Куди нам поспішати! Прийшли на город. Усі, як кроти, риють, а ми ходимо та посміхаємося. — Не бачити вам прапора, — кажемо, — як своїх вух! Хлопці відповідають: — Ви б працювали! Тільки іншим заважаєте. Тут Мишко каже: — А це ось чия ділянка? Зовсім мало скопано. І господарів нема. Напевне, досі задають хропака? Я подивився: — Номер дванадцятий. Та це ж наша ділянка! — Не може бути, — каже Мишко. — Ми більше скопали. — Мені, — кажу, — теж здавалося, що більше. — Може, умисне хто-небудь номерки перемінив? — Ні, все правильно. Ось одинадцятий, а там тринадцятий. Дивимось, і пень стирчить. Ми розгубилися навіть. — Послухай, — кажу я. — Якщо це наша ділянка, то звідки ж пень узявся? Адже ми його вже викорчували! — Правда, — каже Мишко. — Не міг же за ніч новий пень вирости. Раптом чуємо, Іванко Ложкін на своїй ділянці кричить: — Хлопці, гляньте, яке диво! У нас тут учора пень був, а сьогодні нема. Куди він подівся? Усі побігли на те диво поглянути. Підійшли й ми з Мишком. "Що таке! — думаємо. — Вчора у них і до половини не було скопано, а сьогодні зовсім невеликий клаптик лишився". — Мишко, — кажу я, — та це ж ми вночі помилково на їхній ділянці працювали і пень їм викорчували! — Та ти що! — Правда! — Які ж ми віслюки! — каже Мишко. — Що ж нам тепер робити? За правилом, вони повинні нам свою ділянку віддати, а собі хай беруть нашу. Що ми, задарма у них працювали? — Мовчи! — кажу. — Хочеш, щоб із нас увесь табір сміявся? — Що ж робити? — Копати, — кажу, — от що! Вхопили ми заступи. Та де там: руки болять, ноги болять, спина не розгинається. Скоро Іванко Ложкін та Семенко Бобров на своїй ділянці роботу закінчили. Вітя привітав їх і віддав їм червоний прапор. Вони поставили його посеред ділянки. Усі зібрались довкола і в долоні заплескали. Мишко каже: — Це неправильно! — Чому неправильно? — запитує Вітя. — Тому й неправильно, що за них хтось пень викорчував. Вони самі сказали. — А ми винні? — каже Іванко. — Може, його хтось собі на дрова викорчував. Хіба ми заборонятимемо? — А може, його хтось помилково замість свого викорчував, — відповів Мишко. — Тоді б він тут був, а його ніде нема, — сказав Іванко. — А може, вони його в річку вкинули, — каже Мишко. — Ну що ти причепився: "може" та "може"! — Може, вам і ділянку хтось уночі скопав, — не вгамовувався Мишко. Я його штовхаю, щоб він не обмовився. Іванко каже: — Все може бути. Ми землі не міряли. Пішли ми на свою ділянку і почали копати. А Іванко та Семенко стали поруч і хихикають. — Оце працюють! — каже Семенко. — Ніби уві сні клоччя жують. — Треба їх на буксир брати, — сказав Іванко. — Бо в них найменше від усіх скопано. Ну й узяли нас на буксир. Допомогли нам копати і пень викорчувати. Однак ми пізніше від усіх закінчили. Хлопці кажуть: — Давайте на їхній ділянці, як на відстаючій, поставимо опудало. Всі погодились і поставили опудало на нашій ділянці. Ми з Мишком образились. А хлопці кажуть: — Добивайтеся, щоб ваша ділянка стала кращою, коли садити й полоти будемо, от і заберемо тоді з вашого городу опудало. Юрко Козлов запропонував: — Давайте опудало ставити тим, що відстають. — Давайте! — зраділи всі. — А восени подаруємо тому, в кого буде найгірший урожай, — каже Семенко Бобров. Ми з Мишком поклали собі старатися з усієї сили, щоб спекатися цього опудала. Тільки в нас так нічого й не вийшло Ціле літо простояло воно на нашій ділянці. Бо коли садили, Мишко все переплутав і посіяв буряки там, де вже була морква посіяна, а коли прополювали, замість бур'янів петрушку повисмикував. Довелося на цьому місці хутенько редиску сіяти. Скільки разів я хотів відкараскатися від Мишка, та ніяк не міг. "Хто ж, — думаю, — у біді товариша кидає!" Так і морочився з ним до кінця. Зате восени червоний прапор нам з Мишком дістався. У нас виявився найкращий урожай помідорів та кабачків. Хлопці почали сперечатися. — Це неправильно! — казали вони. — Весь час відставали, і раптом найбільший урожай! Але Вітя сказав: — Нічого, хлопці, все правильно. Хоч вони й відставали, але землю добре обробляли, старались і добивалися, щоб великий урожай був. Іванко Ложкін сказав: — У них земля була гарна. А от нам із Семенком погана земля дісталася. І врожай маленький, хоч ми як старалися. За що ж нам опудало подарували? Хай вони тоді й опудало беруть собі, якщо воно в них ціле літо стояло. — Нічого, — каже Мишко, — ми візьмемо і опудало. Давайте його сюди. Усі засміялись, а Мишко сказав: — Коли б не це опудало, то ми й прапора не мали б. — Це чому ж? — здивувалися всі. — Тому що на нашій ділянці воно ворон лякало, а на інших ворони не боялись, от і врожай вийшов менший. І потім, через це опудало ми не забували, що нам треба старатись і працювати краще. Я кажу Мишкові: — Навіщо ти взяв це опудало? Для чого воно нам? — Ну, давай його в річку кинемо, — каже Мишко. Взяли ми опудало й кинули в річку. Воно попливло по річці, розчепіривши руки. Ми подивилися йому вслід і ну в нього камінням жбурляти. А потім пішли до табору. Того ж дня Олекса Курочкін зняв нас фотоапаратом разом з прапором. Отож, якщо кому-небудь хочеться карточку, ми можемо прислати.