Я вже починав втрачати терпець, коли у двері подзвонили. Швиденько клацнув замком. — Нарешті,— зрадів, угледівши Сашка Мартиненка, з яким ми зібралися йти на риболовлю.— Чому так довго? Запізнюємося! Сашко відмахнувся: — Встигнеш. — Та ти що,— серджуся.— Через десять хвилин автобус відходить! Сашко вдав, що не чує мене. Ніби це не до нього, а горохом об стіну. — Вудки зібрав? — питає, оглядаючи мої снасті. — Не забув. Це лише мисливці інколи поспішають на полювання без рушниць. — Скільки? — Що скільки? — Вудок скільки? — Чотири. — А мені? — По дві кожному. Сашко задумався. — А не мало? — Вистачить! — розсердився я.— Ходімо. Мартиненко категорично заявив: — Поспішиш — людей насмішиш. Треба вдома все перевірити, щоб потім на річці за вухом не чухати.— І, подумавши, поцікавився: — Як з наживкою? — В коробці. — Коробка металева? — Звичайно, від цукерок. — А дірки є? — Є. Для вентиляції. — Давай поглянемо. Я відкрив коробку, і з неї почали виповзати черв'яки — Все в нормі,— похвалив мене Сашко. — Живі. Будуть вимахувати хвостами. Пильнуй, щоб коробки не переплутав. Не взяв із цукерками. — Дурень я, чи що? — запитую і закидаю на плече вудки в чохлі. Проте виявилось, що Мартиненка не так просто випхати з хати. — Торбу на рибу взяв? — Ось,— показую. — Дай-но перевірю, чи немає дірки. А то ловитемемо, а вона спокійнісінько у воду тікатиме. Були випадки. — Від мене нікуди не дінеться,— запевняю.— Прямо на сковорідку потрапить. — Відро, звичайно, краще,— розмірковував Володька. — А куди його всунемо? — Вередливий ти,— важко зітхнув він. Я від такого нахабства аж похлинувся. — Морочиш мені голову, а інших обзиваєш,— заскреготів зубами.— Де твій рюкзак? Чи ти думаєш, що я твої речі на шиї носитиму? — Не про мене мова,— поглянув Сашко на мене призирливо.— Перевірка, я тобі казав, не завадить. Іще згадаєш мене. Помітивши, що я вже ладен полізти у бійку, поцікавився: — Дощ буде чи ні? — Синоптики обіцяють ясну погоду. — Все може бути. Плащ узяв? Плаща я, на жаль, не взяв. Довелося терміново лізти до гардероба. — Усе? — питаю. — Ні! Як із харчами? — Не хвилюйся, вистачить. — Конкретніше. — Бутерброди. Чотири огірки. Помідори, котлети. — Сіль узяв? — Узяв. — Сірники? — не вгавав Сашко. — Навіщо? — Вогнище розкласти. Одяг просушити, відігрітися. Довелося взяти й сірники. — Аптечка швидкої медичної допомоги є? — Я остовпів. — Хворіти не збираюся. — На річці нежить або запалення легенів схопити швидше, ніж карася впіймати. — Ти думаєш? — Звичайно. Слухай старших. Сашко був старший від мене на 16 днів. Він поліз до нашого столика і, висунувши шухляду, швиденько підібрав потрібні медикаменти. — Ось оце,— показує,— від кашлю, а оце — від температури. Приймати три рази на день після їди по одній таблетці. Не переплутаєш? Для переконливості він ще раз популярно пояснив, що і як робити. Розіклав таблетки мені по кишенях. Повчав він мене з таким виглядом, ніби був професором медицини. — Сашку! — кажу тремтячим голосом.— Іще кілька хвилин — і твої лекції і таблетки від простуди мені будуть не потрібні. Мартиненко здивувався: — Чому? — Знадобляться краплі від серця, а то й "швидку допомогу" доведеться викликати. — Переживеш,— сказав він і опустив очі вниз.— Що в тебе на ногах? — Черевики,— відповідаю. — Надінь чоботи. — У мене немає. — Знайди. Насилу його умовив, що ловити можна і в черевиках, що там річка, а не болото, і береги сухі. Завдавши на плече рюкзак, я почав потроху тиснути на Сашка, щоб виштовхнути його в коридор. Проте Сашко щосили опирався, щоразу вигадуючи нову причіпку. Кинувши на підлогу речі, я схопив його за грудки. — Так ми їдемо по рибу чи ні? Мартиненко пручався, так що ґудзики посипалися. — Я прийшов,— сказав він.— Я п-п-ри-йшов тобі сказати, що мене по рибу не відпускають. І, грюкнувши дверима, пішов геть. Під вікнами прохурчав автобус.