Вам розказували, що першим убогим пастирям сповістив янгол Божий про народження Ісуса Христа. Та ось послухайте, як розповідають дуже старі люди. Не пастирі дізналися про це перші, а волові очка, найменші з усіх пташок, що мали свої гнізда в вертепі при дорозі до Вифлеєму. Раннім ранком з'явився перед ними білий янгол і мовить: — Сьогодні народиться тут поміж вами Дитятко Боже. Подбайте, щоб достойно Його прийняти. І щез, а пташки заніміли, зачудовані незвичайною новиною і великою честю, яка їм припала, — побачити першими Божого Сина. А потім кинулися порядкувати домівку. — Та що зробимо з волом і ослом? Вони так багато місця займають і так голосно ремиґають, — журилися. — Не бійтеся! — відізвався осел. — Ми теж хочемо побачити Дитятко, та будемо гріти Його своїм подихом, бо ніч холодна. — То залишайтесь! Але миші треба жоконче прогнати, вони цілу ніч шарудять і гризуть, спати не зможе Маленький. — О, ні! Залиште нас! — просилися мишки. — Ми вам долівку позамітаємо хвостиками чистенько, а потім заховаємося в куточку. І ми хочемо бачити Боже Дитятко. — Ну, то залишайтесь і робіть порядки. Але павуків не можна ніяк залишати, вони позатягали скрізь по стінах і кутках своє павутиння. Це ж негарно! — О, ні! Залиште і нас! — просились павуки. — У стінах і стелі є діри, крізь них дує вночі холодний вітер, а ми заснуємо їх щільно нашим полотенцем, щоб Дитятко не змерзло. — Ну, то залишайтесь і робіть свою роботу! Та де покладе Мати дитину? — питали волові очка один одного. — Авжеж ніде інде, тільки в наших яслах, — відізвався віл. — Господар приніс нам ще звечора свіжого сіна, м'якенько й тепло буде в ньому лежати. — Ні, сіно колотиме тільце Дитинки, треба подбати про щось краще, — говорили мишки. — А що ж м'якше від пташиного пір'я? — волове-очко мати. — Я своїм дітям вистеляю завжди гніздо пір'ям.Скиньмося по пір'ячку і буде Дитинці постілька. — Справді! Полечу я і оповіщу всіх птахів довкола, чого нам треба, — промовив волове очко-батько. — А ми, — задзібоніли мишки, — скочимо до лисиць і вивірок, — у них є завжди багато вичесаної шерсти. Ще далеко було до вечора, а вже птахи й звірі стали сходитися до вертепу зі своїми приносами. Найкраще пір'ячко принесли голуби і дикі гуси, — найм'якшу шерсть кози-анґори. — Ах! — зідхнула волове очко-мати. — Коли б сотникова пава схотіла нам дати кілька пер зі свого хвоста! Ми ними прибрали б ясла в головах Дитятка. — Можу її спитати, — порадив голуб. — Я з нею знайомий, полечу, попрошу. А та пава жила в городі римського сотника Кая Клявдія. А була вона і справді гарна: не звичайна, як бувають наші пави, а вся сніжнобіла, тільки чубок на голові й пера в хвості мала блідорожеві. І пишалася ж вона цією красою, а ще більш своїм голосом, яким чарувала оточення. Перед нею з'явився посол-голуб і, вклонившися низенько, мовить: — Я до вашої милости з проханням. — А саме? — спитала пава, гордо крутнувши головою. — У вертепі, недалеко відсіля, має народитися цієї ночі Боже Дитятко. Волові очка прибирають домівку на Його прийняття. Чи не хотіли б і ви дати нам для прикраси кілька своїх пер — тих із хвоста? — Я? — засміялася пава. — Чудне справді прохання! Для якогось бідного Дитяти — адже багаті не родяться в стайні — маю я псувати свою красу! Зрештою, сьогодні я виступаю у пана сотника перед римськими гістьми зі співом, і якраз чекає мене проба. Прощайте! І голуб повернувся з нічим до вертепу. — Не журіться! — потішав він волові очка. — Обійдемося без її пер. А ось що я вам пораджу: запросіть польових коників на музикантів, а світлячків на свічкарів. — Ми таки зараз по них скочимо! — зголосилися мишки, завжди готові до послуг. А коли сонце зайшло і стало сутеніти, вилетіли волові очка на дах вертепу, щоб зорити на дорогу, чи не йдуть сподівані гості. Ось вони! Молода жінка і білобородий старець підходять поволі, втомлені довгою дорогою. А коли ввійшли в вертеп, Пречиста Дівка поклала Дитятко в ясла на пір'яній постільці. І в цю мить засяяла над вертепом велика косата зоря, а світлячки засвітили свої ліхтарики; польові коники настроїли свої струменти, а павучки поспускали зі стелі вниз тонесенькі срібні ниточки, що переливалися кольорами веселки. Мишки з куточків виставляли раз-у-раз свої мордочки, а віл і осел стояли мовчки, киваючи тільки повагом головами над Малим у яслах. І було тихо, неначе світ увесь передумував якусь велику думу. Раптом серед тієї тиші почувся знадвору пронизливий, хрипливий крик-зойк. — Що воно таке? — питали стривожені волові очка. — Хто це сміє непокоїти в пізню ніч Боже Дитятко? За часок прилетів голуб з розвідки. — Новина у віллі римського сотника. Біла пава втратила голос. Лікарі кажуть, що вже ніколи ніколи не буде співати ні вона, ні її рід. — А так хизувалася своїм співом і своєю красою, — промовила волове очко-мати, і глянула на Дитятко в яслах. Але Воно лежало тихенько, тільки ручкою перебирало м'яке пір'ячко своєї постільки.