Стала в лазурі туча,
туча чорнокипуча.
Як корабель — загриміла, заплакала — як немовля…
спочуває їй земля. Тим часом сонечко на небі чорні кайдани порозбивало,
порозбивало, в десять сурмок променистих заграло. Шипшина щаслива, троянда радіє. Тільки верби зеленоволосі
в поривах печалі й досі; —
світлі краплі ронять, ронять сивий лист
на голубиний міст… А там сизокрилі: — мир вам! — протуркотали,
пурхнули та й позникали. От тоді-то, поправивши чорні шати,
дрозд почав чарувати. Світиться в світі радість, як небо, велика.
Дерева славлять небо; навіть і терен-каліка. Дитяточко переходило через міст,
узнало пісні добрий зміст. — Люба птася! — тихо сказало,
рученькою привітало. Голівонька русява. Одеженька — лілія рожева.
Славлять небо дерева. Стелися в шумі клена-каштана,
над потоком піщана дорого… О, свіжість несказанна
життя земного!.