Утиканий зорями, як жаром, тихо світив над селом серпневий вечір, і чітко печатувався на синьому безмежному дворищі, як срібний герб, блискучими бляхами накований, небесний шарабан — Віз. [28] Пізно. ...Трухлява веранда, абияк затулена рядном,— сцена. Зала — весь шкільний двір. Людей — мов хмара у двір упала. Стоять, сидять, гуртами лежать на моріжку. Рясно в темряві поблискують цигарки. Гудуть соняво й ліниво голоси. А за ряднами на сцені, як у казані: нервово забивають цвяхи, разом — гармошка, а над усім — азартна, безупинна, голосна сварка. Десь у дворі застогнало з нудьги: — Та починайте, бо вже ж пізно! За ним з усіх кінців однодушне обурення: — Доки це, справді, держатимуть нас? Півні скоро заспівають! — Починайте, бо вже люди поснули! На моріжку хтось, поклавши під голови шапку, висвистував носом. — Чуєте чи ні? Із-за рядна швидко висовується рука: "Дзелень-дзелень". Регіт: — Которий уже це раз: п’ятий чи шостий? Покірно втихають... — А за віщо вони завелись там? Хтось через плече: — За те, що й завжди: Марко хоче грати молодого, й Терешко хоче, той свого не попускає, і другий не попускає... — І кажіть же ви: чорт ї не взяв його... Слово-друге про Марка. А трапилась тому Маркові, казали, така пригода: на зелені свята, під час вистави, Марків партнер палахнув ізгарячу в його з обріза, замість порожнього, бойовим набоєм; на щастя, куля попала тільки в пахву, і, місяців зо два одлежавши в шпиталі, Марко знову вернувся в село, накульгуючи, правда, та уси вгору накрутивши і шапку, як завжди, збивши набакир. Сміються. — Та й не кається, знову за своє! — Де там вам кається: вертався вчора з шпиталю — додому не зайшов, покульгав зразу на репетицію. Хтось голосно позіхнув: — Оце актьор! Такого актьора... Застрибали рядна на веранді, захитались, розсовуються. — Стійте! Здається, таки починають. — Сла-ава богу, дождалися!.. Двір прокидається — радість, гомін, давкотня. — Тихше, тихше! Посідайте! Два хлопчики, змагаючись за місце на ослоні, застрибали перед сценою, як півники: лусь! лусь! — один одного. — Посідайте, каменем би ви сіли! Вщухли. Жовто світить на сцені злиденний каганець... Тихо. Ждуть — не чуть. — Та там же, здається, нікого й немає,— розчарований голос. Зразу зіпає щось за сценою з розпачем: — Марино, Марино! Завісу вже підняли! Миколо, та пускай її, бо їй же треба на сцену виходить. Вийшла: у квітках, у вишивках, щоки палають — мов з парні. Вбігла, похапцем соромливо розбиту косу на голові підбирає. Далі — круть сюди-туди, до суфльора: морг, морг. У будці, як у кадовбі, загуло на весь двір. Із-за куліс здавлений голос: — Тихше, ти, бугай! Притих. Двір німіє. Аж ось виривається із-за лаштунків жагуче, пристрасне: — Ти шкандалу хочеш? Кажи — ти хочеш шкандалу? З публіки роздражнено: — Та вам коли заціпить там чи ні? Ото, господи... Голоси тихішають за сценою, проте аж шипить у їх пристрасть: — Ти шкандалу хочеш? Ну побачимо! — Побачимо! Незабаром, гаряче дихаючи й поблискуючи очима, протовплювались до веранди три якісь зловісні силуети. Коло самої рампи загрозливо поставали вряд. Хтось злякано: — Гляньте: батько Терешків, зять і брат!.. Пройшла тривога. Зашепотіли. — Ну, це вже знову почнеться...— хтось безнадійно махнув рукою. Марина нашвидку, плутаючи, доказує абияк свій монолог і стає збоку, з гарячою цікавістю позираючи на двері. Із дверей задки виходив на сцену в синіх штанях розмальований любовник: один кулак держав він напоготові коло грудей, другий витяг, обороняючись, вперед. За ним, трохи накульгуючи, влітає другий, уже в червоних штанях — розпалений гнівом. Нашвидку замотуючи на собі довгий пояс, він блиснув очима, як крицею, і зробив виразний жест головою до дверей: — Уступись, тобі кажу. Публіка мимохіть підвелась із місць: зразу здавалось, що це незвичайної сили актьори блискуче почали свій вихід. Терешко скосив очі й мигнув до рампи. Троє, що стояли перед сценою, штурмом, як орда, кинулись на рампу і вмить стояли на сцені. — Зійди геть! Марко тривожно озирнув шеренгу родичів і, зразу повернувши голову до публіки: — Дядько Митро! Сюди! — Іди звідціля геть! — погрозливо казав похмурий бородатий батько.— Іди, бо однаково не будеш грати: силою витягнем звідціль! Несподівано сварка перелітає в публіку — загули, залящали, заторохтіли — приятелі, матері, діти: — Геть Марка, хай грає Терешко! — Куди твій годиться недорікий Терешко? Марко грав і буде грати! — Марко — крутій: Варку мала грати моя Хима, а Пріську — Марина, а він оддає Марині Варку, а Химі... — Скинуть його, хай інший порядкує! Діти: — На галасування! — Скинуть, скинуть! Марко гримить: — Мене скинуть? Мене? Ніхто мене довіку не має тепер права скинуть! Я постраждав на цій сцені. Я кров свою... — Та чого ви дивитесь: в шию його, чорта кривого! Хлопчик, брат Терешків, що стояв поруч батька, скинув руки вгору, мов кидався вплинь, угнув голову в плечі — і з розгону — головою Марка в живіт. Всі, як по сигналу, кинувши сварку, ринули на Марка. — Дядьку Митро! Дядьку Митро! — одмахуючись кулаками, як од собак, гукав Марко. В гурті: — От, хай бог боронить: ще повбиваються... — Завісу! Завісу! — Дядьку Митро! — кричав Марко десь на дні кучі, що з-під неї червоніли тільки його штани.— Дядьку... Зацвірінчав невеличкий хлопчик: — Дядько пішли за повітку, ось я зараз їх гукну! — і — вітром назад... Та гукать дядька Митра вже не було потреби. Дядько ішов сам: глухо покашлюючи, як із бочки, ступаючи певними півсаженними кроками, з цигаркою в роті, з залізними вилами в руках, з кудлатою головою, як коренище, в якій стирчала солома, він протовплювався до сцени, легенько розштовхуючи людей, що летіли од його, як пір’я. Не торкнувшись рукою, переступив рампу — став на веранді. Велетенська, страхітня тінь од його і од його тризубця лягла на півдвору. Все завмерло. Кинув на поміст цигарку, обережно погасив її босою ногою, поставив вила ік стіні... Ніхто й незчувся, як щось зашуміло з веранди, гупнуло й застогнало. — Го-го-го...— ревом покотилось по двору. Другий! — Га-га-га...— дужче. Разом із тим, як один за одним лантухами летів із сцени Терешків рід, хвилі реготу підіймались громовою гамою вище й вище. Гвалт, лемент... — Мамо, мамо! — чути в гурті схвильований, радісний голос.— Це вони так приставляють чи це справді? — Оце, сину, таке приставленіє. Швидко сцена була порожня. — Завісу!.. ...Обізвався Терешко десь аж на задвірку: — Ну-ну! Ти мене попомниш! Я знайду дорогу й до Києва! Халтурник! — Далі до людей: — Товариші-громадяни! Ро-зіходьтесь по домах, бо це вистава неправильна — це старий режим! Загуло: — Годі вже! Чули! Свист. ...Перешуміло, перегриміло, стихло... Хтось позіхаючи: — Та це воно можна вже й додому йти, чи, мо', ще що буде? — А вам, дядьку Якиме, хіба цього мало? Сміх. — Ну-ну! Це так кумедія! Такої і в Києві не побачиш. Далі: — Ох-хо-хо-хо! — Зітхання глибоке, довге, важке: ну що ж, ждали більше, може, таки менше осталось. Підождемо ще. ...Дзвоник. Почалося знову тим самим: — Марино, Марино! Біжіть гукніть Марину! На цей раз Марина зопалу влітає на сцену з повним ротом. Спохватилась, одвернулась убік, доїдає, аж кривиться. — Марино, удавишся! Осміхається, крутить головою. Утерлась рукавом і,— кокетуючи, зводить на публіку винуваті очі... П’єса була незграбна, давня, як пліснявий книш. Постанова, грим, одіж — сміховище. Актьори товклися по маленькій сцені, як коні в топчаку, кректали, потіли, сопли. Аудиторія німа була, як скеля, серйозна, уважна. Дивились пильно, гостро, ніби бачили там крізь мутне скло, мутне, завожене й брудне, якийсь далекий, чарівний промінь. Ні однієї посмішки, ні одного незадоволеного обличчя. Наморщені чола, витягнуті шиї, часом аж ошкірені зуби і очі... Жадібні, гарячі... і молоді, ясні, і вицвілі, безцвітні... в усіх їх світилося одно: голод... жорстокий, звірячий голод, що трощить, не розбираючи ні кісток, ані пір’я. А зверху тисячами ласкавих очей дивилось на їх темне серпневе небо, і шугали над ними золоті метеори, мов у горидуба граючи. [29] [28] — Віз — народна назва сузір’я Велика Ведмедиця. [29] — ...у горидуба граючи... — народна гра (відповідає рос. горелки).