Георгіки
Георгіки
Публій Вергілій Марон<br /> Георгіки
Перекладач: Микола Зеров<br /> Джерело: З книги:Микола Зеров. Твори в двох томах. К.: Дніпро, 1990
На костях (I, в. 483-497)
В ті вікопомні дні все віщувало нам<br /> Криваві зграї бід. Нелагідним богам,<br /> О, як даремно ми офірами годили:<br /> В утробі наших жертв лише зловісні жили<br /> Знаходили жерці; кров била в джерелaх,<br /> I ніч розносила по вимерлих містах<br /> Погрозливе виття голодної вовчиці.<br /> Серед ясного дня спадали блискавиці<br /> Й комети в темрявих палали небесах.<br /> В лихій усобиці, в погибельних боях<br /> Знов зустрічалися братерські легіони,<br /> I вдруге римська кров точилася червона<br /> Під мурами Філіпп, на ярий цвіт долин.<br /> Колись настане час, і мирний селянин,<br /> В тім краї ідучи облогом-новиною,<br /> Віднайде меч і спис, поточений іржою,<br /> I білим лемешем у чорній борозні<br /> Натрапить на шолом і стріли мідяні,<br /> I стане, вражений розбіжними чуттями,<br /> На полі тім страшнім, над білими костями.
Похвала Італії (II, в. 136-176)
Так... Ні Мідійська земля, горовими лісами багата,<br /> Ані уславлений Ганг, ні Герма потік злотоносний<br /> Не дорівняють Італії — ні Бактріана, ні Інди,<br /> Ні узбережжя Панхеї, смолою пахучою славне...<br /> Тут не впрягали до плуга биків з полум'яним диханням,<br /> Не засівали ланів дивоглядним драконовим зубом;<br /> Поле не їжилось тут вояцтвом, у ратища збройним,-<br /> Буйноколосі пшениці, масійські зате виногради,<br /> Луки, оливні гаї споконвіку тут тішили око;<br /> Коні гарячі зате на полях бойових вигравали.<br /> Звідси, Клітумне, твої білорунні отари; омиті<br /> В водах священних твоїх, бики для жертовника білі<br /> Звідси рушали на Рим і в походах ішли тріумфальних.<br /> Тут повносила весна за призначені межі сягала;<br /> Двічі худоба пліднa і двічі тут дерево родить.<br /> Але ні хижого тигра, ні дикого лева немає,<br /> Ні аконіту, що смертю грозить збирачам легковажним.<br /> Гада такого нема, як по інших країнах, і змії<br /> Тут не плазують так хутко, у кільця страшні беручися.<br /> А пригадаймо міста і всі величаві споруди,<br /> Замки на урвищах гір, муровані хитро, згадаймо<br /> Ріки в долинах, що мури старинних осель обпливають.<br /> Море додаймо на сході і долішнє, західне море,<br /> I повноводі озера — тебе, щонайбільше, Ларійське,<br /> I, гомінливе, тебе, прибоями знане Бенакське,<br /> Славний згадаймо Лукрін, і греблю на смузі піщаній,<br /> Де з таким шумом і плеском лютують розбурхані води,<br /> Юліїв порт і загати, що море відгонять і разом<br /> Аж до Авернського плеса Тірренський бурун пропускають,<br /> Надра, іздавна славетні рудою червоної міді,<br /> Золотоносними жилами та срібляними річками.<br /> Край, де марсієць змагавсь войовничий, і молодь сабейська,<br /> I терпеливі в біді лігурійці, і вольськ списоносний,<br /> Маріїв плем'я хоробре, народ величавих Каміллів,<br /> Грізні в боях Сціпіони і ти, наш Цезарю хвальний,<br /> Що переможцем щасливим з найдальших земель азіатських<br /> Індії пещений люд до римських твердинь навертаєш.<br /> Мати хлібів золотих, вітай же, Сатурнова земле,<br /> Мати великих людей!.. Для твого добра я підношу<br /> Давні багатства твої, джерелa викриваю забуті,<br /> I по містах італійських дзвоню Гесіодовим віршем.
Життя хліборобів (II, в. 458-542)
Найщасливіше було б, коли б щастя свого пильнували,<br /> Просте життя хліборобів! Оподаль боїв та незгоди,<br /> Гойні грунта постачають самі їм поживу солодку.<br /> Хоч у палатах високих з важкими порталами вранці<br /> Не напливає на них привітальників хвиля кипуча,<br /> Не привертають очей черепахою биті одвірки,<br /> Золотом ткані убрання та бронзові вази корінфські;<br /> Хоч і біліє шорстка, багрецем фінікійським неткнута,<br /> Тога на них старосвітська, і простим єлеєм мастяться,-<br /> Мають зате вони спокій, безпечність, нерушену щирість,<br /> Всяких дарунків землі подостатком, а втіху дають їм<br /> Гроші, проточні стави, прохолода міжгір'їв Темпійських,<br /> Мукання дальнє корів та дрімота в гаю під кущами.<br /> Випаси в них соковиті, гаї дичиною багаті,<br /> I працьовита, до вбогих потреб призвичаєна молодь;<br /> Свята веселі, шанована старість. Злітаючи в небо,<br /> Слід найостанніший свій поміж ними покинула Правда.
Музи, дорожчі мені від усього на світі! Богині,<br /> Що найпильніше служу вам і серцем шаную я щирим,<br /> Хай мені вкажуть причини обходу сузір кругового,<br /> Сонця скорботних затемнень і місяця дивних зникань тих,<br /> Звідки у нас землетруси і хвиль невідпорних припливи,<br /> Що то за сили здіймають і знову осаджують море,<br /> Чом поспішає узимку зайти й потонуть в Океані<br /> Сонце, і що заважає коротким ночам залишатись.<br /> Як же не дано мені світових таємниць доступитись,<br /> Якщо холодної крові тяжить кругобiг надо мною,<br /> То, не шукаючи слави, вподобаю нoві джерела,<br /> Шану віддам я річкам та долинам. Рівнини Сперхея,<br /> Де ви? Верхів'я Тайгета, де Вакхове свято обходять<br /> Діви спартанські? О, хто б мене взяв на узбіччя холодне<br /> Гема і вмить під наметом дрімучого лісу поставив!
Щастя довідавсь, хто зміг розпізнатися в силах природи,<br /> Хто всі жахи потоптав і долю свою невідхильну<br /> Кинув до ніг і суворого рев Ахеронта зневажив.<br /> Але щасливий і той, хто спізнався з сільськими богами:<br /> Паном старезним, Сільваном і німф хоровими танками.<br /> Не причарують того ні різки громадянської влади,<br /> Ні багряниця царя, ні парфянських царевичів зграя,<br /> Ні наддунайське повстання, ні даків насмілених змова,<br /> Ні на поталу призначені землі. Над долею бідних<br /> Уболіває він серцем, скарбам багатійським не заздрить.<br /> Бо що доспіє в саду і що вродить рілля урожайна,-<br /> Досить йому на життя. Він не знає суворих законів<br /> Несамовитого Ринку, ні Сховища актів державних.
Інший турбує веслом простори морів небезпечних,<br /> Інший береться до зброї і важить на царські чертоги;<br /> Цей облягає міста і руйнує будинки нещасні,<br /> Щоб попивати із чаш многоцінних і спати на тірськім<br /> Пурпурі; той над закопаним золотом труситься, чахне;<br /> Той, остовпілий, стоїть перед рострами; ті розкошують,<br /> Оплески вчувши гучні по лавах усіх театральних!<br /> Ті ж, у затятих боях братерськую кров розкропивши,<br /> Йдуть на вигнання, покинувши рід і пороги вітчизни,<br /> Іншого краю собі під чужинним шукаючи сонцем.
Ратай розорює землю широко закривленим плугом;<br /> З неї живе цілий рік, підтримує дім і державу,<br /> З неї худобу годує і з гурту бичків надійнiших,<br /> I відпочинку не знає; то сад похилився гілками,<br /> То розродилися вівці, то копи нажатого хліба<br /> Звозити треба з ріллі, виповняючи збіжжям комори.<br /> Прийде зима — сікіонку сочисту пускай на олію;<br /> Жолудем ситих свиней завертай у хліви. Лісової<br /> Ягоди, овочу повно осіння пора посилає;<br /> I, розхилившись на всонні, рудіють важкі виногрона.<br /> Любі дітки обступають його, з поцілунками виснуть;<br /> Дім господарський додержує честі; молочні корови<br /> Щедро набілом його оділяють; на лузі веселім<br /> Вперті одне на однe цапенята наставили ріжки.<br /> Свята надходять. В траві розпростершись, у дружньому колі<br /> Круг святкового вогню та заквітчаних чаш, закликає<br /> Жертвою він і зливанням тебе, о Ленею; на в'язі<br /> Ставить мету для пастуших списів, і засмалене тіло,<br /> Звикле до вправ, оголяє пастух для сільських перегонів.
Тим старосвітським звичaєм жили і сабіняни давні;<br /> Ромул його шанував. З ним Етрурія сил набувала;<br /> Вірний звичаєві, Рим став найкращим містом у світі,<br /> Сім сусідніх горбів однією обвівши стіною.<br /> Поки всесвітнє берлo не дісталось цареві Діктеї;<br /> Поки зажерливий люд ще не різав биків на поживу,<br /> Так золотий утішався Сатурн на землі плодовитій.<br /> Сурем тоді бойових не чуть було звуку різкого,<br /> I на твердому ковадлі залізних мечів не кували...
Так, але всю уже путь ми на полі пройшли скаковому,-<br /> Коням з гарячої шиї пора хомути поздіймати.
Орфей і Еврідіка<br /> (IV, в. 453-529, оповідання Протея)
Горе твоє і біду заподіяла божеська воля:<br /> Тяжкий покутуєш гріх, ще й кара ласкава занадто.<br /> Тільки б погодилась Доля, Орфей би нещасний подвоїв<br /> Міру твоїх бідувань за смерть Еврідіки дочасну.<br /> Та пригадай, як вона понад струмнем тікала від тебе.<br /> В травах високих, що берег вкривали, тоді ненароком<br /> На ядовиту гадюку вона наступила — о леле!..<br /> Приязні хори дріад плачем обізвалися в горах,<br /> Скелі Родопів по ній смуткували, і гетів країна,<br /> I верховини Пангеї, і люд войовничого Реса,<br /> I Оритiя, і Гебр многоводний... Співець же невтішний,<br /> Лірній струні довіряючи біль і скорботи любові,<br /> Тільки про тебе, кохана, на березі моря, самотній,<br /> Тільки про тебе співав од рана до сутінів ночі.<br /> Навіть в печери Тенара, в ті пащі Плутона неситі,<br /> В темні гаї непроглядні, понурого сповнені жаху,<br /> Він увіходить, простуючи в царство грізнoго владики,<br /> Де незворушні серця, неподатні на людські благання.<br /> Але на звук чарівний з глибин щонайглибших Ереба<br /> Товпляться тіні легкі, примари, позбавлені світла,<br /> Мов незліченних пташок в деревaх перелякані зграї,<br /> Як од вершин проганяє їх сніг або сльоти холодні.<br /> Тут матерi і батьки; змарнілі, знесилені смертю<br /> Постаті давніх героїв; дівчата, що вмерли до шлюбу,<br /> I юнаки, що на oчах батьків у вогні спопеліли,-<br /> Всі, кого чорне багно, невірні й гидкі очерети<br /> Та драговинна нетеча Коціту навік ув'язнили,<br /> Ще й дев'ятьма оборотами Стікс одділив од живущих.<br /> Ввесь, до найдальших осель, заслухавсь здивований Тартар,<br /> Сірі вужі Евменід — тії коси страшні — не сичали;<br /> Цербер не смів роззявляти потрійної пащі своєї,<br /> І Іксіонове колесо, гнане вітрами, спинилось...<br /> I вже вертався співець, підіймаючись вгору, до сонця,<br /> Муки пекельні пройшовши, здобувши свою Еврідіку,<br /> Що поспішала позаду, покірна словам Прозерпіни,<br /> Як, перейнятий нараз напівбожевільним бажанням<br /> (О, коли б чорний Аїд міг прощати такі почування!..),<br /> Він зупинивсь і, знеможений духом, забувши умову,<br /> На Еврідіку поглянув, уже на порозі яснoму.<br /> Жаль невимовний! Розбито угоду з царем попідземним!
Тричі нечуваний грім прокотився над плесом Аверну.<br /> "Леле! — озвалась вона...— Хто нас губить, Орфею нещасний,<br /> Хто прогнівився на нас?.. Недоля мене повертає<br /> В темрявий Орк, і ніч налягає на зір мій померклий...<br /> Любий, прощай! Я уже не твоя і даремне до тебе<br /> Я простягаю долоні, пойнята підземною ніччю".<br /> Так промовляла вона і раптом, як дим у повітрі,<br /> Щезла з очей... I даремно він мчить, розпростерши обійми,<br /> Тільки повітря він ловить руками. Даремно він рветься<br /> Щось наостанку сказати їй, крикнуть,— весляр невблаганний<br /> Вдруге його не бере на той бік багнистої хвилі...<br /> Що йому діять, як знову благати йому за дружину,<br /> Слізьми якими, якими словами й до кого молитись?..
Сім, переказують, місяців він побивався і, тужний,<br /> Попід бескетами в горах і над течією Стрімону,<br /> Горе своє повідаючи зорям півнoчі холодним,<br /> Лютих зворушував тигрів, дуби поривав за собою.<br /> Так Філомела в кущах, під широким наметом тополі,<br /> Ніжне поріддя шукає своє молоде і безпере,<br /> Як, постерігши гніздо, хто жорстокий поб'є пташенята.<br /> Плаче щоніч на гіллі, незрівнянну виплакує пісню<br /> I поновляє її, навіваючи тугу щемлячу.<br /> Серце співцеві не вабить ні шлюб, ні солодке кохання,-<br /> Гіперборейські льоди, Танаїду засніжені луки,<br /> Ниви Ріфейські, морозами куті, обходить, самотній,<br /> В скаргах своїх поминаючи Діта змарновану ласку<br /> Та незабутнє подружжя. Ціконські жінки, розлютившись<br /> За повсякчасну зневагу, на оргії Вакха всенощній<br /> Вбили Орфея і тіло його розметали по полю.<br /> I як, білішу від мармуру, мчав його голову стяту<br /> Гебр Еагрійський по вирах найглибших, уста похололі<br /> Все вимовляли ім'я Еврідіки. Тебе, Еврідіко,<br /> Кликала вірна співцева душа, покидаючи тіло,<br /> I "Еврідіко" луною той клич береги повторяли.