Пан Ґустав Трацький, найстарший син пана Станїслава Трацького, дїдича гірського села Н., був зовсїм своєрідна і немаловажна фіґура в тій шляхотській родинї. Батько його посїдав колись значні добра в Конґресівцї, але вмішавши ся в пов­станє 1863 року, мусїв опісля еміґрувати і стратив усе. Тілько спадок, котрий по кількох роках діста­ла його жінка, виратував його від крайньої бідности і дав йому можність закупити отсе невеличке сїльце в горах східної Галичини. Ґустав Трацький, уро­джений кілька лїт перед повстанєм, зазнав іще і заховав у памяти крихту того пишного та щасли­вого панського житя, яке йшло перед увільненєм мужиків із кріпацтва і перед тою руїною, яку на його батька навело повстанє. Контраст того без­журного а так достатного житя з пізнїйшим еміґра­ційним бідованєм та циганським кочованнєм з го­рода в город глубоко врізав ся в його молоду ду­шу і породив у нїй вчасно незгладжену ненависть до всего того, що було причиною тої поганої пере­міни: до всяких повстань, революцій, бунтів не тілько в обрубі полїтики, але і в обрубі думки, чу­тя та дісціплїни, до волї хлопської і до самих хло­пів. Гордий арістократізм та релїґійна біґотерія матери скріпляли сей напрям його думок, даючи йому дві віковічні і тверді підвалини: традіцію ро­дову і традіцію релїґійну. Батько за вічними клопо­тами, біганиною, конспіраціями, а опісля в Галичинї за господарськими гризотами при першім упорядкованю ново набутої посїлости мало міг мати впли­ву на склад його думок. Мало що доброго дала йому й школа. Вчасно заправлений отрутою заздрости та ненависти ум показував ся надзвичайно тупим та непонятливим до науки. Упімненя та кари, які накладали на нього вчителї за слабі поступи в науцї та за погане пово­дженє зі співучениками, особливо з хлопськими та жидівськими синами, не поправляли, не лагодили але ще тілько гірше роздразнювали його. З тяж­кою бідою, висиджуючи мало що не в кождій клясі по два роки, переходячи з ґімназії до ґімназії, про­гонюваний то за пакости роблені учителям, то за прилюдні скандали в родї битя вікон Жидам, розва­люваня жидівських кучок і и., Ґустав нарештї скін­чив ґімназію, потративши на неї цїлих чотирнацять лїт. І на унїверсітетї з разу йому йшло не лїпше. Зараз першого року він наробив скандалу на якімось вечерку і за те видержав два поєдинки, з котрих сам вийшов цїло, розтявши одному противникови лице від рота до вуха, а другому відрубавши вухо. За те з екзаменами не так легка була справа, і от лед­ви по семи лїтах унїверсітетського житя, котре багато коштувало батька і значно підірвало його фінанси, Ґустав вернув до дому, поробивши всї дер­жавні екзамени і два ріґороза і виєднавши собі протекцію, через котру йому обіцяно з початком вересня приняти його до намісництва з платою на разї 500 ґульд. річно і з надїєю, що плата ся по роцї служби підвисшена буде до 800 ґульд. Аж тепер, по осягненю тої цїли, почув Ґустав, що змора заздрости, котра доси гнїтила його, на­раз, звалила ся з його грудий, — аж тепер, коли десятки і сотнї далеко здібнїйших товаришів по­завидїли йому. Многі з тих, що кількома роками випередили його в науках, summa cum laude ви­держали екзамени і поробили докторати, бідували тепер як безплатні практиканти судові, голодні кандідати адвокатські та нотаріяльні, або як практиканти при скарбовій дірекції, дожидаючи якої-такої плати, мов у моря погоди. А він, по­горджений усїми "слабеуш", зненавиджений за гор­дість та нетовариське поступованє, таки всїх їх пе­регнав! Його амбіція, котра доси не мала куди роз­вернути ся і що крок дізнавала гірких принижень, тепер побачила перед собою рівне, відкрите поле карієри. За рік конціпіст намісництва, за пять лїт комісар при старостві, а за десять лїт староста — отсе перші кроки, котрі він назначив собі. А там, далї — обставини покажуть, куди прямувати. Коли тільки ті перші кроки зроблені будуть основно і певно, то нїщо сумнївати ся, будущина його забез­печена. В почуваню тої блискучої будущини пан Ґу­став і дома виступив зовсїм не так, як виступав доси. То звичайно понурий, забурмошений ходив по покоях, не любив нї з ким заходити в розмову, не говорив, а тільки немов огризав ся, і хоч гля­дїв на всї господарські та. домашні забіги родичів з якимось гордим милосердєм, але не мішав ся нї в які дїла, не накидував ся нїкому зі своєю волею. Мабуть чув, що в тім господарстві, підточуванім не­вянучим дефіцітом, мов біблїйна диня червяком, його власна особа грає ролю трохи що не того са­мого червяка. Але тепер инше дїло. Тепер він міг виступити як повноправний пан, як самостійна економічна сила, коли не висша батьківської, то певно нїчим її не низша. — Прошу тата, — сказав він до батька зараз кілька день по своїм приїздї, — я би хотїв виро­бити собі понятє про стан наших інтересів. Знають тато, вступаю до намісництва, то може міг би я де — чим допомогти до їх поправи. А впрочім. добре впорядковані родинні інтереси там більше нїж де — перша підстава карієри. Старий Трацький видивив ся на нього з під своїх насуплених бров і випустив із рота такий клуб тютюнового диму, що з цїлої його голови тільки й всего стало видно, що шпаковатий, гребенем у гору настобурчений чуб. — Про стан наших інтересів?—сказав він,—Щож, виробляй собі, як хочеш! — Але можеб тато були ласкаві показати менї книжки, рахунки? — Книжки? Рахунки? Нїяких книжок анї рахун­ків у мене нема, хиба тілько рахунки тих гроший, що посилав тобі та братам твоїм. — І то треба переглянути,, — сказав з незруше­ним спокоєм Ґустав, — але я думав про книжки та рахунки з веденя господарства. — Нїяких таких книжок анї рахунків у мене нема. — Нема? А якже тато господарство ведуть? — Так веду, як умію. Що зробимо, те й зробле­не; що кому треба заплатити, плачу; що продати, продаю сам, не оциганить мене нїхто. Ну, а видат­ків крім на вас та на сплату процентів у мене, як знаєш, дуже мало. Нїщо й рахувати. — Алеж татку, то половина руїни — не вести рахунків. От татко кажуть щось про довги. Що се за довги? У кого затягнені ? На який процент ? Як стоять сплати? Адже се все доконечно треба знати і наперед з кождим крейцаром обчислити ся, коли тато не хочуть піти з торбами, заки ще ми будемо могли вам допомогти. — Спасибі тобі за добру волю, — сказав гнїв­но пан Трацький, — але я маю в Бозї надїю, що твоєї помочи потребувути не буду. Проживу й без неї, як і доси жив! Колиб тілько ти перестав під­сисати мене, то вже я сам дав би собі раду. — Прошу тата, най тато не гнївають ся, — ска­зав з високим, крихіточку навіть згірдним спокоєм Ґустав. — Прошу тямити, що тут дїло йде не лиш о татову особу, але також о маму і о сестру. Нехай тато не забувають, що вона ще панна, що її треба видати замуж, по змозї добре видати! А ченьже тато признають, що я, як найстарший син, а те­пер уже не тілько повнолїтний, але й повноправний (Ґуставови як раз минуло 29 лїт), маю право вглянути в наші родині дїла, поінтересувати ся ни­ми і заняти ся по змозї їх направою. Я не перечу, що доси я був татови тягаром, великим тягаром, і не забуду нїколи, як багато я татови винен подяки за те, що ви так терпливо і з таким самовідрече­нєм несли той тягар (при тім він поцїлував батька в руку), але від нині все мусить піти инакше! Пан Трацький дивував ся, слухаючи сеї рації. Він нїколи не надїяв ся по Ґуставі такої енерґії і такої холодної видержки. Як чоловік слабого ха­рактеру, склонний радше до хвилевих поривів енер­ґії під впливом розбудженого чутя, нїж до видер­жаної, сістематичної з гори обдуманої роботи, він легко улягав усякому проявови енерґічної волї. То й тепер не змагав ся, віддав синови ключі до бюр­ка, що було заразом і касою, і сказав: — Ну, щож, я не бороню! На ключі; там у верх­нїй шуфлядї бюрка маєш усї папери, контракти, квіти, рецепіси, інвентарі, — роздивляй ся в них. кільки хочеш. А в низу готівка, книжочки подат­кові і банкові. Побачимо, що ти з усего того зробиш.; Ґустав узяв ключі, не зважаючи на той вираз­ний докір, який тремтїв у батьковім голосї, пішов до кабінету і запер ся в нїм. Старий довгий час си­дїв на ґанку, пакаючи люльку та дивлячи ся на противлежачі двері кабінету, що заперли ся за Ґу­ставом. Він думав з разу, чи не домагає ся син від нього таким аллєґоричним способом гроший і майже надїяв ся, що Ґустав переконавши ся, що в бюрку всеї каси є тільки 150 ґульденів, зараз же вийде назад із кабінету. Але він помилив ся. Минула годи­на, ба й друга, — Ґустав не виходив. У кабінетї було тихо. Покликали до кави. Трацький тихо вій­шов до кабінету. Ґустав сидїв при столику і пи­сав. Батько підійшов до нього і заглянув через плечі; перед Ґуставом лежав цїлий аркуш покритий циф­рами, — обік поскладані в купки і упорядковані лежали ріжні свистки, квіти, помяті й пошарпані контракти, рецепіси і довжні записи, банкові упім­неня і податкові аркушики. Щось немов стид, а немов острах переняло пана Трацького на вид тих паперів, нїмих а незбитих свідків його хаотичного та безладного господарюваня. — Ну, що сину? — спитав батько. Ґустав не відповідав, муркотячи під носом цифри, котрі то додавав, то відтягав. — Виходить лад? — ще раз спитав батько. — Прошу тата не перешкаджати, — коротко від­казав Ґустав і муркотїв дальше. — Але до кави кличуть, покинь! — сказав бать­ко. — Опісля дорахуєш. Густав не від разу покинув, але попереду звів якусь чималу суму. — Ну, що? — повторив своє питанє Трацький. Ґуставова робота справдї зацїкавила його. Доси він хоч з бідою, а все таки якось зводив кінцї з кінця­ми, то єсть, як у тій казцї каже ся, поли врізував, а комір латав. Але давно вже згубив лад і лїк у такій роботї, і господарював на вгад, на божу волю, з року в рік надїючи ся то на якийсь надзвичайний добрий урожай, то на кориснїйшу нїж звичайно продаж випасеної худоби, на лїпші цїни сїна, — і з року в рік хоч деяка спекуляція й удавала ся, за те друга не дописувала. На вид бачило ся, що видатки не нарушують основи господарства, що колиб тілько се або те добре вдало ся то й молотилку купить ся. Але взяти ся до докладного обрахунку та порівнаня дїйсних актівів з пасівами, до зроб­леня правдивого ладу в тих купах свистків, пожовк­лих та помнятих паперів, до виказаня хиб минув­шини задля запобіженя хибам будущини, — для того не ставало старому Трацькому анї смілости анї витревалости. Від часів кріпацтва привик він до того, що всю господарську машину вели чужі йому підвладні люди; зі школи і з практики не ви­нїс знаня основ і методи господарства, а винїс хи­ба доривкове знанє деяких подробиць, ділєтантський інтерес для певних частий господарства. В там­тих часах і порядках се вистарчало, але ту, де треба було самому вести все, вглянути в кожду дрібку і цїлу масу тих дрібок ненастанно держати в памяти, аби все в свій час ішло в дїло, а нї­що не марнїло та не пропадало, — тут здібно­сти і сили пана Трацького показались за надто малі. Правда, він щиро і чесно ставив ся до свого дї­ла, старав ся як міг, кидав ся і турбував ся, на­віть сам не раз рук прикладав, але недостача по­рядку, сістеми і видержки у всякім дїлї не допу­скала до повної вдачі. Запопадливий у дрібницях, він не раз власне через дрібницю, через те, що згубив якийсь квіт, забув записати якийсь рахунок або тратив значні суми, мусїв доплачувати і пе­реплачувати. До своїх слуг і сусїдів то раз був до­вірливий аж над міру, то знов підозрівав усїх, лаяв злодїями та ошуканцями, не маючи на те нїякого доказу, через що деморалїзував їх; показував їм доочно, що сам не має ясного понятя про їх роботу та поведенє і наводив на всякі надужитя. Так само і з урядами не міг нїколи дійти до ладу: дер ся з інспектором податковим за крейцарі і пере­плачував ґульденами, демонстрував проти старости і за те програвав одну за другою провізорії з хло­пами, що користуючись його непорядністю, оче­видно захоплювали то тут то там по кусникови йо­го землї. Правда, вигравши провізорію, хлопи зви­чайно за оплатою коштів відступали панови захоп­лений ґрунт назад і навіть якийсь час пізнїйше добродушно признавали ся, що "пожартували", але такі хлопські жарти коштували пана Трацького що року по кількадесять ґульденів. Тому то й не диво, що пан Трацький з певним страхом глядїв на ті купи фатальних паперів, мов смітє накидані в його бюрку, і з певним недовірливим подивом мов на яке геройство глянув на роботу свого сина, котрий нї з сего нї з того, празника ради свого поступ­леня на службу до намісництва, взяв ся за упорядкованє тих паперів і за зведенє рахунків із довгих занедбаних —лїт. — Ну, що ? — питав він, поглядаючи синови прямо в лице. — Нїчого не знаю, ще рахунків не скінчив, хи­бує багато паперів, — відказав Ґустав. — Може ще там дещо в мене в шафі буде, — сказав батько. Після кави старий Трацький пішов по всїх шафах, столиках і комодах, полїз навіть на стрих, і з усїх усюдів назносив ще добру купу всякого шпарґаля. А Ґустав знов засїв за столик і почав писати та рахувати, рахувати та підчеркувати аж до вечера. — Ну, що ? — питав при вечері батько. — Нїчого, ще не скінчив рахунків, — відказав син. — Тут, щоб хоч до якого такого ладу дїйти, треба кілька день попрацювати. — Ну, і працюй! Ґустав справдї засїв і не кинув роботи, хоч і як нудна та томляча була вона. — Ну, що? — знов запитав батько по кількох днях. За той час він без свого відома привик гля­дїти на сина, як на силу, як на якусь повагу, кот­рої суд мусить мати велику вагу в його дїлах. — Щож, — сказав Ґустав, — рахунок на папе­рі готов, і на папері ваше господарство показує ся зовсїм не погане. Треба тепер придивити ся йому в натурі. — Добре, придивляй ся! — Е, таточку, годї вам так говорити! Придив­ляй ся ! Тут мої власні очи занадто слабі! Без вас я мало що побачу. Треба нам обом разом заняти ся тим. І гуменного оба разом лїпше проекзаменуємо. Зітхнув старий, але що було дїяти! Пішов. З нечуваною в тих сторонах докладністю та стро­гістю переводив Ґустав огляд усього батьківського маєтку. Гуменний потїв і на всї боки крутив ся, тол­куючи та поясняючи йому кожду дрібницю, а він, мов справжнїй судія слїдчий, не переставав тягти з нього жили тисячними питанями, що на око не мали нїякої цїли і значіня, але глянь — по хвилї запутають гуменного в якусь ключку: тут викриють недогляд, там крадїжку, а там иншу якусь страту через недобру роботу, припізненє, то-що. А Ґустав, узброєний у записну книжку і оловець усе спису­вав, усе списував і все до нових недоглядів, похи­бок та крадїжок докопував ся. Тут не ставало чверт­ки картофлї, там робітники за весь день плату (по 20 кр.) узяли, а тілько о 10-тій годинї на роботу вийшли, тут забуто в пору асекурацію заплатити і всї досї вплачені рости пропали, і так далї і так далї. Помалу до того страшного та томлячого протоколу потягнено і всїх слуг та служниць, близьких і даль­ших сусїдів, і повикривали ся всякі справки, що вже від кількох лїт, бачилось, мохом поросли. Одні на других по волї й по неволї виговорювали. Тут по­бережник за кварту горівки дав хлопови дві ялицї вартости 10 ґульденів, там сусїда в звісний спосіб зажартував з провізорією, там парубок за пачку тютюну віднїс Жидови пів чвертки жита з пансько­го тока, а там свинар одно порося перед паном затаїв. І пішло, і пішло. таким робом! Пан Траць­кий стояв серед тої содоми, мов отуманїлий. Він побачив себе жертвою безконечного ряду ошу­канств, крадїжий та спроневірень. Волосє ставало йому на голові, коли подумав, якими глупими, а разом з тим і хитрими способами цїла громада не­мов по змові довгі роки по краплинї ссала з нього кров. А Ґустав усе списував та списував, і назви і провини і страти, міряв на цалї будинки, колу­пав пальцем стїни, чи не спорохнїло дерево, осмот­рював стріхи, чи не поперегнивали, вилазив на обо­роги і старав ся як найдокладнїйше змірити і об­числити, кілько сїна, вівса та соломи в них містить ся. Не менше старанно оглянув стайнї, хлїви і кучі, порахував та посписував худобу, конї, телята, свинї і дріб, важнїйші штуки осмотрив по хребтї і по ребрах і по ногах, і все нотував. В кінцї удав ся й на поле, взявши з собою мапу і шнур, міряв, бродив, палькував та принотовував кождий ступінь. Особливо сїнокоси завдали йому богато роботи та доводили часто до сварок із селянами. Були се зви­чайні гірські сїнокоси, далеко від села, за лїсами та хребтами, розкидані по недоступних чагарах та дебрах; про певні та постійні границї тут анї мови бути не могло. Перед кождою косовицею вирушала цїла громада. і при всїх розброджувано, розмірюва­но і розпальковувано, що кому припадає косити. Звісно, що громада собі рада, і не раз ставало на тім, що у пана й так землї богато а рук мало, то не буде й познаки, коли сей або той біднїйший ско­сить на панськім зайву копицю. Всему тому тепер "годї" сказано. Ґустав як почав міряти по мапі, то не тільки те, що хлопи доси завідомо як панське підкошували, а й богато такого, що вважали своїм віковістим, показало ся панським. Він казав на ме­жах бити товсті обсмоляні палї, сипати кіпцї, на­кладати могили каміня, садити корчі ялівцю. Хлопи кілька разів підіймали крик, але се нїчого не по­магало — "Йдїть до суду, коли хочете, — відпові­дав їм на се Ґустав, — а я міряю так, як на мапі стоїть. І судовий інженєр так само вам скаже!" — Хлопи похвалялись порозкидувати його кіпцї, по­виривати палї та корчі, але Ґустав про кождого з грозячих знав так богато поганих справок, що як тільки кождому по одинцї, в чотири очи загрозив криміналом, то хлопи притихли, мов і не вони. І з лїсом не инакше було. Особливо той лїс, що при­тикав до хлопських нив, був так повикусуваний та повищипуваний, мов пила з поломаними зубцями. А поглянувши до мапи, Ґустав побачив, що на нїй границя лїса визначена одною однїсїнькою, зовсїм простою лїнїєю. Показав се батькови, розтолкував, і старий аж за голову взяв ся. "А я старий дурень і дивлюсь і не бачу нїчого!" — скрикнув він. Знов Ґустав почав розпитувати, і знов відкрив цїкаву річ. яким то способом незамітно хлопи посували свої ниви в глуб лїса. На сам перед підоре ся під саме дерево, оборе його довкола, ще й сокирою в землі попідрубує грубе корінє, так що дерево че­рез рік усхне; для того, щоб на певно усхло, на­кладе раз-другий під ним огонь, так щоб кора обго­ріла. Потім по кількох лїтах сухаря або вітрець повалить, або й сам господар зітне, заоравши ся тим часом знов дальше, так що той сухар стоїть уже серед ораницї, немов і виріс на ниві. Зітне його, настинає й инших таких сухарів, і на тім мі­сцї, де ще перед кількома лїтами стояв панський лїс, хлоп немов на власній ниві палить "пасїку". Пасїка під зиму згорить, випалить до кореня весь дрібний хабуз, а з весною Бойко вже безпечно корчує пеньки і сїє на спаленищу своє "збіже", т.є. овес. Така робота тягне ся ненастанно, лїта­ми. По однім або двох посївах поле випускає ся на кілька лїт у толоку, поростає швидко дрібними сме­річками, ялівцем, то-що, — глядши з далека, пан­ський лїс мов і не тиканий, а по кількох роках знов приходить Бойко, рубає пасїку, знов підрубує й кусник панського лїса, палить, оре і приорює новий кусень лїса, і так дальше та дальше. — От вам тату той "людек", про котрого про­стоту та чесноту ви такі поеми розводили! — з докором говорив Ґустав, і енерґічно приняв ся за дїло. Він рішив ся йти як можна дальше, обходячи ся без суду та позиваня, а надто впертих Бойків лякаючи криміналом. Знав, що коли тілько раз йому вдасть ся поставити на своїм і зацитька­ти хлопів, щоб не впоминали ся, то по роцї, по двох буде вже за пізно, тим більше, що й мапа свідчила на його користь. Скликавши грома­ду, він з мапою в руках почав викладати Бойкам усї їх штуки, назвав їх прямо злодїями та грабів­никами і приступив до реґулації границь панського лїса. Показало ся, що в кождого хлопа під орани­цею є хоч морґ, хоч пів морґа панського викорчованого лїса. Ґустав витягненим шнуром казав про­вести просту лїнїю через ті ораницї, облоги а то й вівси, і не зважаючи на крики, плачі та проклинаня, велїв по шнуру набити палїв і зараз же за палями копати глубокий рів. Хлопи знали, що прав­да була на його сторонї, то й не пішли до опору і стали на тім, що наклявши ся доволї, почали про­сити пана і панича, щоб хоч засїяного не переко­пували і позволили зібрати збіжє. Міркуючи, що се хоч троха залагодить прикре вражінє його поміру, Ґустав пристав, але за ту ласку зобовязав тих гос­подарів, щоб в осени, як зберуть збіжє, самі на своїх нивах повикопували рови поровень з тими, що будуть тепер покопані на незасїяних нивах. Хлопи кланяючись прирекли, раді, що їм удало ся проволїкти справу, а Ґустав правдиво пророцьким духом провидїв значінє тих поклонів і зараз же й огорошив їх: — Ви кланяйтесь чи не кланяйтесь, але не га­дайте менї, що се, що проволоче ся, то вам таки і втече ся, що я поїду з села, тай пропаде. Наперед вам кажу, що моє не пропаде! Я вже на вас найду спосіб. Поспускали носи бідні Бойки і похитуючи пат­латими головами пішли зо двора, тільки спльовуючи та воркотачи між собою: "Тьфу! Най Бог відвертат та заступат від такого! От-то-о! Росло серед нас, на наших очах, а ми й не знали, що воно за пти­ця! Аж нараз адїте-тко, який Ірод проявив ся ! Тьфу, пек йому! Світ би зажерло, преч би ся казало!" От так то розпочав Ґустав свою адмінїстра­ційну дїяльність, приучуючи ся на малім, як поряд­кувати великі дїла. Батько тільки руками розводив, бачучи, як перед його сином усе корить ся та хи­лить ся, як під його оком робота горить, стихають жарти і співи, щезає з лиць веселість, а зависає на них якась сїра трівога. "І відки він сего всего навчив ся? — думало ся старому. "Ріс хлопець на моїх очах якимось відлюдком непривітним, ішов че­рез усї школи туманом вісїмнацятим, і нїхто й не підозрівав, що в нїм дрімає і таїть ся такий адмі­нїстраційний ґенїй!"