О чорна, о страшна хвилина,<br />
Коли великий Галілей<br />
Упав, нещасний, на коліна,<br />
Щоб відректися від ідей.

І посміхались кардинали,<br />
Бо єретик упав у прах,<br />
І, отже, знов земля стояла,<br />
А не кружляла в небесах!

І веселились кардинали:<br />
Чортяче вирване зело!..<br />
А учні генія ридали,<br />
А учням соромно було.

І лиш один всміхався радо.<br />
І він дзвонив поміж людей,<br />
Що геній, бач, пішов на зраду,<br />
Що, бач, продався Галілей.

"Чому ж на нього кажуть— геній!?<br />
Чому говорите— титан?<br />
Відрікся ж! Отже — він не вчений,<br />
І не мудрець, а шарлатан.

От я — не в приклад Галілею!<br />
Хай би мене судив конклав,<br />
Та я згорів би за ідею,<br />
А на коліна б я не став".

А люди мовчки усміхались,<br />
А люди думали в ту мить:<br />
Земля могутньо оберталась, —<br />
Ніхто не міг її спинить!

А цей, що учень?..Ради бога!..<br />
Який із нього єретик?<br />
Якби ж була ідея в нього, —<br />
А в нього тільки був язик.

Він, звісно, мріяв про нетлінне,<br />
Він бути генієм хотів, —<br />
Та вік прожив чужою тінню<br />
І рупором невласних слів.

А Галілею, як признатись.<br />
(Та й похвалитись заодно)<br />
Було від чого відрікатись..<br />
А це — не кожному дано.