Давня втіхо душі, дам я тобі ім'я<br />
Матері і складу пісню безхитрісну,<br />
Бо з спогляданих мною<br />
Красне ти над усі міста.

Наче птиця лісів понад вершинами,<br />
Лине через ріку, сріблами сяючу,<br />
Міст могучий і ле?гкий;<br />
Кіньми й людом лунає він.

Мов дарунок богів, чар ціпенив мене<br />
На мосту, як колись ним переходив я,<br />
I, мов заклик у гори,<br />
Даль принадна цвіла мені;

А ріка, молода, рвалась на рівняву,<br />
Смутно-рада, немов серце, що скарб собі,<br />
Хтівши вмерти з любові,<br />
В часу хвилі паде само.

Ти джерела вручив їй, пробігаючій,<br />
Тіні свіжі подав, і береги глядять<br />
Їй услід, а їх милий<br />
Образ тепло з води тремтить.

Але тяжко навис понад долиною<br />
Замок, долі відун, гостро розколотий<br />
Гнівом бур до основи;<br />
Сонце вічне з висот живих

Промінь сипле, проте,— і відмолодливе<br />
Світло глибоко п'є велет старіючий,<br />
Плющ яріє, на замок<br />
Дружній котять ліси свій шум.

З гір збігають кущі в діл яснорадісний,<br />
Де на схилах горба любо покоїться<br />
Вулиць плетиво чисте,<br />
Де пливе аромат садів.