Гайдельберг
Гайдельберг
Давня втіхо душі, дам я тобі ім'я<br /> Матері і складу пісню безхитрісну,<br /> Бо з спогляданих мною<br /> Красне ти над усі міста.
Наче птиця лісів понад вершинами,<br /> Лине через ріку, сріблами сяючу,<br /> Міст могучий і ле?гкий;<br /> Кіньми й людом лунає він.
Мов дарунок богів, чар ціпенив мене<br /> На мосту, як колись ним переходив я,<br /> I, мов заклик у гори,<br /> Даль принадна цвіла мені;
А ріка, молода, рвалась на рівняву,<br /> Смутно-рада, немов серце, що скарб собі,<br /> Хтівши вмерти з любові,<br /> В часу хвилі паде само.
Ти джерела вручив їй, пробігаючій,<br /> Тіні свіжі подав, і береги глядять<br /> Їй услід, а їх милий<br /> Образ тепло з води тремтить.
Але тяжко навис понад долиною<br /> Замок, долі відун, гостро розколотий<br /> Гнівом бур до основи;<br /> Сонце вічне з висот живих
Промінь сипле, проте,— і відмолодливе<br /> Світло глибоко п'є велет старіючий,<br /> Плющ яріє, на замок<br /> Дружній котять ліси свій шум.
З гір збігають кущі в діл яснорадісний,<br /> Де на схилах горба любо покоїться<br /> Вулиць плетиво чисте,<br /> Де пливе аромат садів.