Михайлик і Стасик сиділи в саду на лавочці й розмовляли. Тільки вони розмовляли не просто, як інші хлопці, а розповідали один одному різні небилиці, немов пішли в заклад, хто кого перебреше. — Скільки тобі років? — питає Мишко. — Дев'яносто п'ять. А тобі? — А мені сто сорок. Знаєш, — каже Мишко, — раніше я був великий, великий, як дядько Борис, а потім зробився маленький. — А я, — каже Стасик, — спочатку був маленький, а потім виріс великий, а тоді знову став маленький, а тепер знову скоро буду великий. — А я, коли був великий, всю річку міг переплисти, — каже Мишко. — У! А я море міг переплисти! — Подумаєш — море! Я океан перепливав! — А я колись літати вмів! — Ану, полети! — Зараз не можу: розучився. — А я одного разу купався в морі, — каже Мишко, — і на мене напала акула. Я її торох кулаком, а вона мене хап за голову — і відкусила. — Брешеш! — Ні, правда! — Чому ж ти не вмер? — А навіщо мені вмирати? Я виплив на берег і пішов додому. — Без голови? — Атож, без голови. Навіщо мені голова? — Як же ти йшов без голови? — Так і йшов. Неначе без голови ходити не можна! — Чому ж ти тепер з головою? — Друга виросла. "Ловко придумав!" — позаздрив Стасик. йому хотілося збрехати краще за Мишка. — Ну, це що! — сказав він. — От я одного разу був в Африці, і мене там крокодил з'їв! — Оце-то збрехав! — засміявся Мишко. — Зовсім ні. — Чому ж ти тепер живий? — Та він же мене потім виплюнув. Мишко замислився. Йому кортіло перебрехати Стасика. Він думав, думав, нарешті каже: — Одного разу я йшов вулицею. Навколо трамваї, автомобілі, вантажні… — Знаю, знаю! — загаласував Стасик. — Зараз розкажеш, як тебе трамвай переїхав. Ти вже брехав про це. — Нічого схожого. Я не про це. — Ну, гаразд. Бреши далі. — От я йду, нікого не чіпаю. Раптом назустріч автобус. Я його не помітив, наступив ногою — рраз! — і зробив з нього млинець. — Ха-ха-ха! Оце брехні! — А от і не брехні! — Як же ти міг розчавити автобус? — Та він же зовсім маленький був, іграшковий. Його хлопчик на мотузочці тягнув. — Ну, це не дивно, — сказав Стасик. — А я одного разу на Місяць літав. — Овва, куди гайнув! — засміявся Мишко. — Не віриш? Слово честі! — На чому ж ти літав? — На ракеті. На чому ж іще на Місяць літають? Неначе сам не знаєш! — Що ж ти там на Місяці бачив? — Ну, що… — зам'явся Стасик. — Що я там бачив? Нічого й не бачив. — Ха-ха-ха! — засміявся Мишко. — А каже, на Місяць літав! — Звичайно, літав. — Чому ж нічого не бачив? — А темно було. Я ж уночі літав. Уві сні. Сів на ракету і як полетів у космічний простір. У-у-у! А тоді як полечу назад… Летів, летів, і геп об землю… ну й прокинувся… — А-а, — протягнув Мишко. — Так би відразу й казав. Я ж не знав, що ти — уві сні. Тут прийшов сусідський Ігор і сів поруч на лавочці. Він слухав, слухав Мишка й Стасика, тоді й каже: — Ну й брешуть! І вам не соромно? — А чого соромно? Ми ж нікого не обдурюємо, — сказав Стасик. — Просто вигадуємо, ніби казки розповідаємо. — Казки! — зневажливо чмихнув Ігор. — Знайшли роботу! — А ти думаєш, легко вигадувати? — Простісінько! — Ну, вигадай що-небудь. — Зараз… — сказав Ігор. — Будь ласка. Мишко й Стасик зраділи і наготувалися слухати. — Зараз, — повторив Ігор. — Е-е-е… гм… кхм… е-е-е…. — Ну, що ти все "е" та "е"! — Зараз! Дайте подумати. — Ну, думай, думай! — Е-е-е, — знову сказав Ігор і подивився на небо. — Зараз, зараз… е-е-е… — Ну, чого ж ти не вигадуєш? Казав — простісінько! — Зараз… От! Одного разу я дражнив собаку, а він мене хап за ногу і вкусив. Ось навіть шрам лишився. — Ну й що ж ти тут вигадав? — запитав Стасик. — Нічого. Як було, так і розповів. — А казав, — вигадувати майстер! — Я майстер, але не такий, як ви. От ви все брешете, і що вам з того, а я вчора збрехав, мені від цього користь. — Яка користь? — А от. Учора ввечері мама й тато пішли, а ми з Ірою лишились дома. Іра лягла спати, а я заліз до буфета і з'їв півбанки варення. Потім думаю, коли б мені не перепало. Взяв Ірі губи варенням намастив. Мама прийшла: "Хто варення з'їв?" Я кажу: "Іра". Мама подивилась, а в неї всі губи у варенні. Сьогодні вранці їй від мами перепало, а мені мама ще варення дала. От і користь. — Значить, через тебе іншому перепало, а ти й радий! — сказав Мишко. — А тобі що? — Мені нічого. А от ти цей… як це називається… Брехун. От! — Самі ви брехуни! — Іди геть! Не бажаємо з тобою на лавочці сидіти. — Я й сам з вами не сидітиму. Ігор встав і пішов. Мишко й Стасик теж пішли додому. По дорозі їм трапилася палатка з морозивом. Вони зупинилися, стали порпатися в кишенях і лічити, скільки в них грошей. В обох назбиралось тільки на одну порцію морозива. Продавщиця дала їм морозиво на паличці. — Ходімо додому, — каже Мишко, — розріжемо, щоб було однаково. — Ходімо. На сходах вони зустріли Іру. Очі в неї були заплакані. — Ти чого ревла? — питає Мишко. — Мене мама гуляти не пускала. — За що? — За варення. А я його й не їла. Це Ігор на мене наговорив. Напевне, сам з'їв, а на мене сказав. — Звичайно, Ігор з'їв. Він сам нам хвалився. Ти не плач. Ходімо, я тобі свою півпорцію морозива дам, — сказав Мишко. — І я тобі свою порцію віддам, ось тільки покуштую разочок і віддам, — пообіцяв Стасик. — А ви хіба самі не хочете? — Не хочемо. Ми вже по десять порцій з'їли сьогодні, — сказав Стасик. — Краще це морозиво на трьох розділімо, — запропонувала Іра. — Правильно! — сказав Стасик. — А то в тебе заболить горло, якщо ти сама всю порцію з'їси. Пішли вони додому, розділили морозиво на три частини. — Смачна річ! — сказав Мишко. — Я дуже люблю морозиво. Одного разу я з'їв ціле відро морозива. — Ну, ти вигадуєш усе! — засміялась Іра. — Хто тобі повірить, що ти відро морозива з'їв? — Та воно ж зовсім маленьке було, відерце! Таке паперове, не більше від склянки…