(Фотографія з життя) Господар Василь справляв празник в честь свого сина Павла, що перед кількома днями здав гімназіяльну матуру. Гостей зійшлося повна хата; прийшли ближчі й дальші свояки, сусіди й чужі люди, щоб подивитися на Василевого "пана". Навіть старенька тітка Фрузя з Глухого Кута, поза котрий ніколи не виходила, прийшла, бо чула, що Василів Павло привіз зі Львова дуже добру братруру, якої вона саме потребувала до своєї печі. А коли Кость (його звали Кость Єгомосць) їй об'яснив, що се така братрура, що її в голову вставляють, то вона відповіла: — Шкода, я думала, що правдива. При столі сів батько Василь, коло нього Павло, народний учитель, війт Дуць, дядько Дмитро, Кость Єгомосць і т. д. Павлова мати ходила коло кухні, щоб прийняти гостей, як бог приказав. Гості, особливо жінки, дивилися на Павла, як на святого. За кожною чаркою сипалися побажання щастя, здоров'я, доброї й гарної жінки, а тітка Хима (у неї дуже добре кури ведуться) бажала здоров'я не тільки Павлові, але й його матері. Коли гості висказували свої побажання, звичайно, при першій чарці, то Кость Єгомосць примовляє майже за кожною чаркою і все мусив сказати щось нового. Ось тепер стояв він перед столом із чаркою в руці і говорив: — Павлуня, сину коханий! Дай вам боже все, що тільки собі замислите в своїй мудрій голові. Як подивлюся на вас, Павлуню, то мені, старому, аж серце радується. Дожили ми до такої хвилі, що можемо сказати: з нашої фамілії вийшла дитина, що їй навіть пани завидують. А вам, Василю, любий тату і шваґре, бажаю, щоб ви все мали зі свого сина таку радість, як нині, і щоб усі хлопи мали таких синів, як Павлуньо, а тоді не ми будемо журитися бідою, але біда нами. Кость цілував Павла і його батька. Павло дякував за віншування і просив Костя, щоб йому не "викав", бо він прецінь йому вуйко. На те сказав Кость Єгомосць: — Борони боже, щоб я вас інакше кликав. Ви, Павлуню, що іншого, а я же іншого. Ви — учена голова, а я темний хлоп Іван. Адже ви, Павлуню любий, маєте більше мудрості в голові, ніж я, мовляв, у своїм мізиннім пальці. А коли війт Луць вияснив Костеві, що він ті слова про голову і мізинний палець обернув догори ногами, Кость сказав: — Павлуню і ви, пане учителю, не дивуйтеся мені, простому хлопові. Де хлоп нині скаже що путнього. Хлопові тільки до мотики, а не до розмови з людьми. Павло перервав: — Ви не кажіть так, дядьку. У вашій голові більше розуму, ніж в одного великого пана. На те Кость Єгомосць: — Павлуню любий! Кожде ваше слово, то так, як би мені з губи вийняв.— Я вас так люблю, Павлуню любий, так вас люблю, що не знаю, як се сказати. Тут підніс свої очі на образи і, простягши руки, говорив: — Господи милостивий, Сусе Христе! Тебе люблю на першім місці, нашого пана цісаря на другім, а ви, Павлуню, ідете зараз по цісареві. — Чому ж я доперва на третім, а не на другім місці? — питав Павло, засміявшись. — Бо так стоїть у святім письмі. — А в котрім параграфі? — питав війт Луць. — У святім письмі нема параграфів. — Ніби ви читали святе письмо? На те сказав господар Василь: — А де ж ви бачили, щоб єгомосць, та й не читав святого письма? Кость Єгомосць говорив більше до себе, як до других: — Ей, коб мене були вчили, коби були вчили, то знав би я тепер, на чім світ стоїть. — Дядьку Костю, сядьте коло нас та й спічніть, ви нездужаєте,— просив Павло. — Дай вам боже, Павлуню, все найліпше за те, що ви за мене дбаєте. Старий я, то правда, вже сім-десятку доганяю. Але з мене ще козак. Ще свою стару добре зицирую. Так ходить переді мною, як на цізорику. Може, не правда, стара? А де ти? Старій, що сиділа коло печі, не дуже подобалось, як Кость казав, що її зицирує (вона була хлопська феміністка), тож відказала напівжартом, напів з обуренням: — От хтось би там боявся такого старого штурпака. — Стара, чого ж ти на мене коркаєшся? Чи ж я тобі ворог? Дай тобі, боже, всього добра, а вам, мій Павле, якнайбільше. Кость сів коло Павла, який став розказувати про матуру. Зворушений, Кость завважав: — Сусе Христе! Такі довгі літа сушити голову, а потім ще таку муку перейти! Най вам не здається, що се — взяти оріх та й, мовляв, розкусити. Коли Павло згадав за матуральний зелений стіл, то Кость у тім місці так зворушився, що вийняв хустину та став обтирати вогкість із очей. Деякі жінки почали прямо хлипати. Чистий клопіт! Павло не бажав і не надіявся такого сумного наслідку свого оповідання. Проте перервав і, наливши пива, сказав: — Дядьку Костю! Ви всіх веселите, а самі сумуєте. Дай боже вам, дядьку, і нам усім сто літ прожити і сходитися та забавлятися разом у щастю й здоровлю якнайчастіше. Кость узяв склянку до руки і говорив до Павла: — Дивлюся на вас, любий Павле, та й мені мій син Юрко нагадується. Не хотів, шельма, вчитися, та й тепер мусить панські бики поганяти. Сусідка Настя, що служила колись у місті, сказала: — Коби був бодай хоч на якого возного вивчився. Тепер зійшла мова на те, як-то тяжко хлопській дитині дістатися до високих шкіл. Господар Василь оповідав: — Тільки зробіть перший крок, а вже вас лякають і відраджують. Пам'ятаю так, як нині. Виджу, що дитина має охоту до книжки, та й беру за руку і йду порадитися до попа. "Єгомосцю,— кажу,— мій малий не вдався ні до ціпа, ні до коси. "Тату,— говорить,— я хочу вчитися". Порадьте, отче духовний, що мені з ним робити?" А піп каже: "Та, маєте голову на карку, то радьте собі, як хочете". "Та голова знайшлася б, але кишені нема",— кажу я. А попадя, бодай здорова була, аж пікнула: "Захочується хлопам гімназії! От ліпше зробите, як дасте його до ремесла". А тепер, як син вийшов у люди, то піп перед усіма людьми прикидається його великим добродієм. "То через мене,— каже,— він покінчив школи. То я йому таке добро зробив". Що правда — то правда, одно добро мені піп зробив, що видав для сина метрику. Ну, але за те добро взяв гульдена. — То тільки наш ксьондз,— казав Дмитро,— такий незичливий. Але візьмім, наприклад, нивицького єгомосця. То раз добра душа. Він би хлопам неба прихилив, такий людяний. Василь розказував дальше: — Не в одні двері я мусив ударитися, заким знайшов дорогу. Але знайшов. Послідні слова сказав з гордістю чоловіка, що мимо різних перепон осягнув свою ціль. — Навіть при самій матурі можуть чоловіка знищити,— казав учитель Швед.— Хоч би студент був не знати як добре приготований, а як комісія не схоче його пустити, то він при іспиті упаде. Хіба треба дуже доброї голови, щоб не далася. Несправедливість нині на кождім кроці. На те замітив Василь: — Польща всюди запустила коріння. Мова розбилась тепер, як хвиля, на кілька частин. На лівім кінці стола ішла бесіда за тих студентів з околиці, що дістали з науки помішання розуму, як Клапків Іван, Купчинський Миханьо, Кметь з Кривого. Жінкам, що згуртувалися на лавах під піччю, розказувала Павлова мати ще за хлоп'ячий вік Павла. — Раз післала я його з Каською на панське: най заробить хоч на топку солі. Женці ідуть через стерню, і воно бідне йде за ними, та й що ступить крок, то йойкне, бо стерня його в ноженята коле. За хвилю, за дві та й уже ген-ген позаду остався. Такий уже делікатний вдався. Приходить додому та й плаче. Я йому дала їсти і кажу: "Не плач, вже більше не підеш на панське". Він узяв ложку страви та й зараз до книжки. То вам усе попрочитував, що тільки в обійстю було писаного чи мазаного: де яка біблія, де фирлядупки, табуляція — все мусив вивчити. А як уже не мав що читати, то, бувало, все просить старого: "Тату, купіть мені книжку". А що я з його письмом малася! Раз приходжу з поля та й дивлюся: падоньку ж мій, а то чого стіна від хати аж почорніла, а стодола біліє? А то він так стіни посписував; де біла стіна, то вуглем, а де чорна, то глиною. То я його тоді мало не забила; мусила хату білити. Тітка Пазя, Костева жінка, завважала: — То вже йому панбі дав таку цікавість до науки. — Нема-то нині, як письменним бути,— казала тітка Хима.— Письмо нині — то так, як око в голові. От підете купити чи муки, чи цибулі, і як ви письменні, то жид вас не оциганить, хоч би хотів. Тітка Павлущиха говорила: — Казала мені Клапиха, що такі студенти, як Павло, мусять мати цілу копицю книжок і кожну книжку мусять вивчити напам'ять. На те відповіла мати живо: — Кумо, якби ви мали тілько дров, що мій Павлуньо книжок, то було б чим цілу зиму палити. Ті слова зробили незвичайне враження на тітку Фрузю, що дотепер майже мовчала, і вона дивувалась ось як: — Тож-то ти, Павле, десь тепер умієш читати й писати! Під впливом тих останніх слів став господар Гриць розказувати за те, що як він служив у війську, то з ним стояв у тій самій компанії один такий "маханік", що умів ногою писати. — Кажу вам, як узяв перо межи пальці на праву ногу, як написав, то могло було до самого цісаря іти. — А що ж він там написав? — питав сусід Незаривай. — Ба як мені знати, як я неписьменний? — відповів Гриць. На самім кінці стола велася розмова про недавно засновану "Січ" у селі і прибрала полемічний характер із-за того, що тут спорив поступ з реакцією. Господар Степан Бєць був консерватист (в його коморі все висіло торішнє сало), бо казав, що "Січі" не треба. — Прийде свята неділя,— казав,— то нічого на вигоні не чути, лише "вліво-вбік, вправо-вбік", аж ухами ллється. Десь, колись того всього не було, а тепер чортзна-що повигадували. Якби я був війтом, то я те все сейчас би скасував. Розуміється, що війт Луць мусив зі свого урядового обов'язку вмішатися в ту розмову і дав таке спростування: — Ви, Степане, аж тоді зрозумієте, що то є Січ, як для вас замість вліво, вправо-вбік йде така команда: соб-цабе. Поступ тріюмфував,— а реакція плюнула, і вже. Відтак замовкла. Кость Єгомосць, що дотепер сидів і прислухувався до розмови, промовив словами: — Не гнівайтеся, Павле, і ви, пане учителю, що я трохи встану, бо як довше сиджу, то мені ноги затерпнуть і не маю копу в голові. Кость став на своїм звичайнім місці перед столом і, звернувшись до них обох, говорив: — Вибачте мені, панове, що я старий, темний хлоп, а хочу вас, такі учені голови, взяти на екзамен. "Учені голови" дуже зацікавились і просили Костя аби їх сміло й остро брав. Кость так зачав іспит: — Як ви такі ученики, Павлуню, і ви, пане учителю, то скажіть мені, що є "пунктуальність"? — А ви звідки дірвали такого панського слова? — питав Павло. — Се є справедливе хлопське слово,— сказав Кость поважно. Павло старався при помочі філології (від чого ж він учена голова!) доказати, що слово "пунктуальність" чуже і панське. Але Кость обставав при своїм і сказав: — То я вам поможу розгадати. Пунктуальності є у панів дуже мало, а у хлопів дуже багато, є її більше по селах, як по містах, і тільки в літі, а в зимі її ніде нема. — Аж тепер пропав наш егзамен,— сказали учені голови по надумі. Кость Єгомосць так розв'язав загадку: — Пунктуальність — то є, уважаєте, ті пункта, що їх роблять на хлопських стінах мухи. Серед сміху об'яснювано ближче Костеві слова. Жінки не конче цікавились тою розмовою, бо негаразд її розуміли, а тітка Пазя навіть сказала: — Мій старий все плете, не знати що. Тітка Павлущиха питала Павла: — То ти, Павле, вже вийшов зі шкіл? Тепер уже будеш пенсію фасувати? Довідавшися, що до "пенсії" ще далеко і що ще науці не кінець, радила йому іти на ксьондза. — Нема-то на світі,— говорила,— як ксьондзові. Ксьондз і гонір має, бо де поступиться, всюди його в руку цілують, і тяжко робити не погребує, і гроші йому з живого і з мертвого. Раду тітки Павлущихи поділяла велика часть гостей, а Кость Єгомосць аргументував ось так: — Як будете, Павлуню, ксьондзом, то, напевно, до неба підете, та й нашій фамілії поможете там дістатися. На те замітив Василь: — Нині треба всюди плечей. — Та й як-то гарно буде,— казав Кость,— як у нашій фамілії буде двох Єгомосців: старий Кость Єгомосць і молодий Павло Єгомосць. Та одно Павло сказав, що задумує піти на філософію. Слово "філософ" здивувало багато жінок, а навіть викликало між деякими з них якийсь несмак. — Як-то,— дивувалась тітка Фрузя, якій тепер язик розв'язався,— то ти, Павле, сушився такі довгі літа над книжками та й на те, аби вийти на філософа? — Та Павло, кумо, так жартує,— успокоювала її тітка Хима. — Ні, не жартую, тітко, хочу бути філософом. Чому ж ви так дивуєтесь? — сміявся Павло. Тітка Фрузя відповіла: — Та бо Микита Гавриш не знає ні нумера прочитати, ні кілка затесати і пасе, вибачте, панські свині, а ціле село кличе його філософом! Уже треті півні співали і місяць сховався за стодолу, а гості все ще забавлялися. Кость, як звичайно, стояв на своїм місці перед столом і приспівував до Павла: "Напиймося, Павле, тут, Бо нам в небі не дадут, Нім до неба підемо, То ще по три шурнемо".