Володимирові Вознюку

Дві афинки на сигліні… Однині<br />
Вони вже є. Чорніють у росі<br />
дві афинки на сигліні в долині:<br />
в траві, в росі – з небес і голосів.

Гуде гора навпроти них – Палита.<br />
На ній був зруб, і афини були.<br />
Тепер смеріччям до небес пришита,<br />
а буками прибита до скали

чорнющої, хоч там потік дзюркоче<br />
на дні каміннім, у застиглій тьмі…<br />
За крок до прірви зупинити хоче<br />
дві афинки на сигліні… Самі

за крок до прірви! І за крок до лісу,<br />
на крок випереджаючи грибів<br />
прибулий запах і Палиту, сизу<br />
від хмари недитинних голосів.

Дві афинки найперші… Чорні міти.<br />
Карби солодкі на крутій стезі,<br />
де й чорну душу можна прихистити,<br />
а їх – ніяк,

самих в траві, в росі.