Дуїнянські елегії
Дуїнянські елегії
Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну?<br /> Хай би якийсь і почув, і притис би мене<br /> раптом до серця,— я згину тоді, бо сильніший<br /> він є від мене. Адже ж красота — не що інше,<br /> як початок Жахливого. Ми іще терпим його<br /> і дивуємось дуже, чому красота не воліє<br /> знищити нас. Кожен-бо ангел — жахливий.
От я і стримуюсь, от я й ковтаю волання<br /> темних плачів своїх. Ах, чи хто-небудь<br /> ще нам потрібен? Ангели — ні, люди — ні.<br /> Навіть тварини, які найспритніші — ті знають,<br /> що почуваєм себе ми не зовсім, як вдома,<br /> в усвідомленім світі, з якого лишилось нам, може,<br /> дерево, бачене нами щодня десь над яром,<br /> та ще й дороги вчорашні, і пещена нами<br /> відданість наша отій застарілій звичці,<br /> що уподобала нас, і лишилася, і не відходить.
О, ще ця ніч, ця ніч, коли нам обличчя глодає<br /> всесвіту вітер,— хто ночі такої не звідав,<br /> знадної, ніжно зрадливої, на яку<br /> кожне натруджене серце самітно чекає?<br /> Може, вона для коханців і справді є легша?<br /> Ах, свою долю вони перед себе лиш криють.<br /> Ти ще не знаєш цього? То скинь же з плечей порожнечу<br /> в простір, який ми вдихаєм; можливо, лиш птиці<br /> почувають, як шириться в їхньому льоті повітря.
Так, ти потрібен був веснам. Сподівалися й зорі,<br /> що відчуєш ти їх. Перед тобою в минулім<br /> інколи зводилась хвиля або віддавалась<br /> скрипка тобі, коли мимо розчинених вікон<br /> ти переходив. Доручення в цьому було.<br /> Виправдав ти його? Чи не був ти чеканням<br /> надто розвіяний, наче це все віщувало<br /> близькість коханої? (Де ти її заховав би? —<br /> знано, що думи, чужі і великі, тебе<br /> часто відвідують, ще й залишаються на ніч).<br /> Якщо ти журишся, то заспівай про коханців,-<br /> славні чуття їх і нині не досить безсмертні.<br /> Або оспівай покинутих; кажуть,— вони<br /> глибше кохають, ніж втішені. Ти починай<br /> їм невичерпну хвалу і знову і знову співати.<br /> Зваж: для героя загибель,— це тільки привід,<br /> щоб існувати, щоб народитись востаннє,<br /> але закоханих виснажена природа<br /> в лоно своє знов приймає, бо сил їй бракує<br /> двічі народжувать їх. Ти про Гаспару Стампу1<br /> вдосталь надумався? За надихаючий приклад<br /> жінку закохану цю обирає для себе<br /> дівчина, котру невірний коханець покинув,-<br /> в думці у неї: чи буду така, як вона?<br /> Чи не повинні для нас найстаріші ці болі<br /> стати пліднішими? Чи не пора нам любовно<br /> любих відтрутити, з дрожем їм протистати,<br /> наче стріла, що протистоїть тятиві,-<br /> раптом відтручена, вона чимось більшим стає,<br /> ніж сама вона є, бо зупину немає ніде.
Кличі, кличі. Вслухайся в них, моє серце,<br /> так, як вслухались святі: од землі відривав їх<br /> поклик могутній,— вони ж, неймовірні, цього<br /> не відчували і далі вклякали покірно,<br /> так от заслухані. Голосу бога ти, серце,<br /> знести не зможеш,— бодай би відчуло хоч подув,<br /> цю ненастанну, утворену тишею, звістку.<br /> Нині її тобі юні померлі шепочуть.<br /> Чи не говорить спокійно їх доля з тобою,<br /> як увіходиш до церкви в Неаполі, в Римі?<br /> Чи не озвався недавно до тебе надгробок<br /> написом думним у Sancta Maria Formosa?<br /> Чого з мене хочуть? Я нишком готовий зректися<br /> натяку навіть на сумнів, що може<br /> трохи завадити чистому рухові душ їх.
Дивним, либонь, є покинути землю назавше,<br /> ледве набутих звичаїв назавше позбутись,<br /> позбавити троянди та інші жадані нам речі<br /> всякого значення для людського майбуття,<br /> більше не бути отим, кого пестили руки<br /> безкінечно тривожні, і навіть ім'я своє власне<br /> викинуть геть, наче іграшку зламану й марну.<br /> Дивно надалі бажань не бажати. Дивно<br /> бачить розпурханим в просторі все, що здавалось<br /> дуже важливим. Справа трудна — помирання,<br /> наздоганяння смерті, в якім поступово<br /> вічність вчувається. Роблять живі помилку,<br /> смерть од життя відрізняючи надто сильно.<br /> Кажуть, що ангели часто самі не знають,<br /> чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе<br /> вічності дужий потік крізь обидва терени<br /> всі покоління і глушить їх і там, і отут.
Врешті ми тим, хто дочасно помер, непотрібні.-<br /> м'яко вони від земного відвикли, як м'яко<br /> від материнських грудей відвикає дитя.<br /> Тільки ми, котрі прагнем таїн превеликих, що часто<br /> зріють в жалобі,— чи зможемо бути без вмерлих?<br /> Міф не дарма розповів, що в тужінні за Ліном2<br /> музика перша закляклість глуху пронизала.<br /> В зляканім просторі, звідки назавше пішов<br /> юний півбог, забриніла нараз порожнеча<br /> тим, що нас вабить, і нам помагає, і тішить.
Переклад М. Бажана