Душе моя убога,<br />
Відкіль цей тужний біль<br />
I смертна ця тривога,<br />
Коли жада зусиль<br />
Від тебе доля строга?

Чом, дика і пуста,<br />
Ти скорбно ламлеш руки,<br />
Чому твої уста<br />
Судомляться з розпуки,<br />
А в зорі — мла густа?

Усі твої страждання,<br />
Ти тільки зрозумій,-<br />
Це визволу жадання,<br />
Це благісних надій<br />
Тверде заповідання.

Те мариво бліде<br />
Вже скоро щезне, згине —<br />
Великий день гряде!<br />
Ти не заспи години,<br />
Дивись, он сонце йде!

Нового дня промінність<br />
Опукло, у різьбі,<br />
Усіх речей первинність<br />
Являє і тобі<br />
Показує Повинність.

Здаля вона грізна<br />
Здається і сувора,<br />
Та ближче хто пізна,<br />
Той сам побачить скоро,<br />
Яка вона ясна.

У неї є на схові<br />
З прадавньої доби<br />
Нечувані, казкові,<br />
Небачені скарби<br />
Премудрості й любові:

Незриме золоття,<br />
Екстази триблаженні,<br />
Просвітлене буття,<br />
Душі преображення<br />
I тліну забуття.

— I тліну забуття!