Чудово нам з Мишком жилось на дачі! От де було привілля! Роби що хочеш, іди куди хочеш. Можеш у ліс по гриби ходити чи по ягоди або купатися в річці, а не хочеш купатися — лови рибу, і ніхто слова тобі не скаже. Коли в мами закінчилася відпустка і треба було збиратися назад до міста, ми навіть засумували з Мишком. Тітка Наталка помітила, що ми обоє ходимо як мокрі курки, і ну вмовляти маму, щоб ми з Мишком залишилися ще пожити. Мама погодилась і домовилася з тіткою Наталкою, щоб вона нас годувала й таке інше, а сама поїхала. Ми з Мишком зостались у тітки Наталки. А в тітки Наталки була собака Діанка. І от саме того дня, коли мама поїхала, Діанка раптом ощенилася: шестеро цуценят привела. П'ятеро чорних з рудими латочками й одне — зовсім руде, тільки одне вухо в нього було чорне. Тітка Наталка побачила цуценят і каже: — От лихо мені з цією Діанкою! Щоліта вона цуценят приводить! Що з ними робити, не знаю. Доведеться їх утопити. Ми з Мишком кажемо: — Навіщо топити? Адже вони також хочуть жити. Краще віддати сусідам. — Та сусіди не хочуть брати, у них своїх собак повно, — сказала тітка Наталка. — А мені теж не треба стільки собак. Ми з Мишком стали просити: — Тітонько, не треба їх топити! Нехай вони підростуть трішечки, тоді ми самі їх кому-небудь віддамо. Тітка Наталка погодилась, і цуценятка лишились. Незабаром вони підросли, стали бігати подвір'ям і дзявкати: "Дзяв! Дзяв!" — зовсім як справжні собаки. Ми з Мишком цілими днями гралися з ними. Тітка Наталка кілька разів нагадувала нам, щоб ми роздали цуценят, але нам було жалко Діанку. Адже вона скучатиме за своїми дітьми, думали ми. — Даремно я вам повірила, — сказала. тітка Наталка. — Тепер я бачу, що всі цуценята зостануться в мене. Що я робитиму з такою зграєю собак? На них самого корму скільки треба! Довелося нам з Мишком братися до діла. Ну й намучилися ж ми! Ніхто не хотів цуценят. Кілька днів підряд ми носили їх по всьому селищу й насилу прилаштували трьох цуценят. Ще двох ми віднесли до сусіднього села. У нас лишилось одне цуценя, те, що було руде з чорним вухом. Нам воно найбільше подобалось. У нього був такий гарний писок і дуже красиві очі, такі великі, ніби воно весь час із чогось дивувалось. Мишко ніяк не хотів розлучатися з цим цуценям і написав своїй мамі такого листа: "Люба матусю! Дозволь мені тримати цуценятко маленьке. Воно дуже гарне, все руде, а вухо чорне, і я його дуже люблю. За це я тебе слухатиму, і добре вчитимусь, і цуценятко вчитиму, щоб з нього виріс хороший, великий собака". Ми назвали цуценятко Дружком. Мишко казав, що купить книжку про те, як дресирувати собак, і вчитиме Дружка по книжці. Минуло кілька днів, а від Мишкової мами так і не було відповіді. Тобто надійшов лист, але в ньому зовсім нічого про Дружка не говорилось. Мишкова мама писала, щоб ми приїжджали додому, бо вона турбується, як ми тут живемо самі. Ми з Мишком того ж дня поклали собі їхати, і він сказав, що повезе Дружка без дозволу, бо він не винен, що лист не дійшов. — Як же ви повезете своє цуценя? — запитала тітка Наталка. — Адже в поїзді не дозволяють возити собак. Побачить кондуктор і оштрафує. — Нічого, — каже Мишко, — ми його в чемодан сховаємо, ніхто й не побачить. Ми переклали з Мишкового чемодана все до мене в рюкзак, просвердлили їв чемодані дірки цвяхом, щоб Дружок, не задихнувся, поклали туди окраєць хліба і шматок смаженої курки на випадок, якщо Дружок зголодніє, а Дружка посадили в чемодан і пішли з тіткою Наталкою на станцію. Цілу дорогу Дружок сидів у чемодані мовчки, і ми були впевнені, що довеземо його благополучно. На станції тітка Наталка пішла по квитки, а ми вирішили подивитися, що робить Дружок. Мишко відчинив чемодан. Дружок спокійно лежав на дні і, задерши голову догори, мружив очі від світла. — Молодець Дружок! — радів Мишко. — Це такий розумний пес!.. Розуміє, що ми веземо його тайкома. Ми погладили Дружка й зачинили чемодан. Невдовзі підійшов поїзд. Тітка Наталка посадила нас у вагон, і ми попрощалися з нею. У вагоні ми вибрали для себе затишне місце. Одна лавочка була зовсім вільна, а напроти сиділа бабуся і дрімала. Більше нікого не було. Мишко засунув чемодан під лавку. Поїзд рушив, і ми поїхали. * * * Спочатку все йшло добре, але на наступній станції почали сідати нові пасажири. До нас підбігло якесь довгоноге дівчисько з кісками й зацокотіло, як сорока: — Тьотю Надю! Дядю Федю! Ходіть сюди! Швидше, швидше, тут місця є! Тітка Надія і дядько Федір пробрались до нашої лавочки. — Сюди, сюди! — цокотіло дівчисько. — Сідайте! Я отут сяду з тітонькою Надійкою, а дядечко Федечко нехай сяде поруч з хлопчиками. — Не галасуй так, Оленочко, — сказала тітка Надія. І вони разом сіли навпроти нас, поруч з бабусею, а дядько Федір засунув свого чемодана під лавку і сів поруч з нами. — Ой, як гарно! — заплескала в долоні Оленочка. — З одного боку три дядечки сидять, а з другого — три тітоньки. Ми з Мишком відвернулись і стали дивитись у вікно. Спочатку все було тихо, тільки колеса постукували. Потім під лавкою почулося шарудіння і щось зашкреблося, ніби миша. — Це Дружок! — зашепотів Мишко. — А що, коли кондуктор прийде? — Нічого, може, він і не почує. — А якщо Дружок гавкати почне? Дружок потихеньку шкрябав, ніби хотів прошкребти в чемодані дірку. — Ой, мамуню, миша! — заверещала ця дзига Оленочка і підібгала під себе ноги. — Що ти вигадуєш! — сказала тітка Надія. — Звідки тут миша? — А ось послухай! Послухай! Тут Мишко щосили закашляв і штовхнув чемодан ногою. Дружок на хвилину вгамувався, потім потихеньку заскавулів. Усі здивовано переглянулись, а Мишко ну мерщій терти по шибці пальцем так, щоб скло пищало. Дядько Федір подивився на Мишка суворо й сказав: — Хлопчику, перестань! Це на нерви діє. У цей час позаду хтось заграв на гармошці, і Дружка не стало чути. Ми зраділи. Але гармошка скоро затихла. — Нумо пісень співати! — шепоче Мишко. — Незручно, — кажу я. — То давай голосно вірші читати. — Давай. Починай. З-під лавки запищало. Мишко закашляв і швидше почав вірші: Травка зеленіє, сонечко блищить, Ластівка з весною з-за моря летить. У вагоні пролунав сміх. Хтось сказав: — Надворі скоро осінь, а в нас тут весна починається! Оленка захихикала й каже: — Які хлоп'ята кумедні! То шкрябають, як миші, то по шибці пальцями скриплять, то вірші читають. Та Мишко ні на кого не звертав уваги. Коли цей вірш закінчився, він розпочав іншого й відбивав такт ногами: Мій садок зелений, свіжий, В нім бузку палахкотінь. Від пахучої черемхи І від лип розлогих тінь. — Ну, ось і літо прийшло: бузок, бачте, зацвів! — жартували пасажири. А в Мишка без будь-якого попередження настала зима: Зима!.. Радіючи, в ґринджоли Конячку селянин запріг; По первопуттю через поле Вона чвалає, вчувши сніг…[1] А потім чомусь усе пішло шкереберть, і після зими настала раптом осінь. Знуджена картина! Хмари угорі. Дощик так і ллється, Мокро у дворі. Тут Дружок жалібно заскиглив у чемодані, і Мишко закричав щосили: Що ти рано в гості, Осене, прийшла? Ще ж бо просить серце Світла і тепла! Бабуся, яка дрімала навпроти, прокинулася, закивала головою і каже: — Правильно, дитинко, правильно! Рано осінь до нас прийшла. Ще діткам погуляти хочеться, на сонечку погрітися, а тут осінь! Ти, любенький, гарно віршики говориш, гарно! І вона погладила Мишка по голові. Мишко непомітно штовхнув мене під лавкою ногою, щоб я читав далі, а в мене, як на те, усі вірші з голови вилетіли, тільки одна пісня крутилась. Не довго роздумуючи, я гаркнув щосили на зразок віршів: Копав, копав криниченьку У вишневому саду… Дядько Федір скривився: — От лихо! Ще один виконавець знайшовся! А Оленка надула губки і каже: — Пхе! Знайшов що читати! Якусь криниченьку. А я відтарабанив цю пісню двічі підряд і взявся до іншої: Сиджу у закові, в темниці сирій, Змужнілий в неволі орел молодий…[2] — От би тебе засадити куди-небудь, щоб ти не псував людям нервів! — пробурчав дядько Федір. — Ти не хвилюйся, — говорила йому тітка Надія. — Хлопці віршики повторюють, що тут такого! Але дядько Федір все ж таки хвилювався і тер лоба рукою, неначе в нього голова боліла. Я замовк, але тут Мишко прийшов на допомогу й став читати з виразом: Спокійна українська ніч. Прозоре небо, зорі сяють…[3] — О! — засміялись у вагоні. — На Україну потрапив! Куди ж іще залетить? На зупинці увійшли нові пасажири: — Ого, та тут вірші читають! Весело буде їхати. А Мишко вже подорожував Кавказом: Кавказ піді мною. Стою в вишині Німий і самотній край яру страшного…[4] Так він об'їхав мало не весь світ і попав навіть на Північ. Там він охрип і знову штовхнув мене під лавкою ногою. Я ніяк не міг пригадати, які ще бувають вірші, і знову взявся до пісні: Занедужав я в дорозі, Та й набрався я біди… — А цей усе якісь пісні читає, — засміялась Оленка. — А я винен, що Мишко усі вірші перечитав? — сказав я і взявся до нової пісні: Де ти бродиш, моя доле? Не докличусь я тебе… — Ні, братику, — пробурчав дядько Федір, — якщо так допікатимеш усіх своїми віршами, то не докличешся своєї долі! Він знову заходився терти рукою лоба, потім узяв з-під лавки чемодан і вийшов на площадку. Поїзд підходив до міста. Пасажири загомоніли, брали свої речі і товпилися коло виходу. Ми теж схопили чемодан та рюкзак і стали пролазити на площадку. Поїзд зупинився. Ми вилізли з вагона і пішли додому. В чемодані було тихо. — Дивись, — сказав Мишко, — коли не треба, то він мовчить, а коли треба було мовчати, він цілу дорогу скавулів. — Треба подивитись, — може, він там задихнувся? — кажу я. Мишко поставив чемодан на землю, відкрив його… і ми остовпіли: Дружка в чемодані не було! Замість нього лежали якісь книжки, зошити, рушник, мило, окуляри в роговій оправі, в'язальні спиці. — Що це? — каже Мишко. — Куди ж Дружок подівся? Тут я зрозумів, у чому справа. — Стій! — кажу. — Та це ж не наш чемодан! Мишко подивився і каже: — Правда! В нашому чемодані були дірки просвердлені, і потім, наш був коричневий, а цей рудий якийсь. Ох я і роззява! Схопив чужий чемодан! — Біжімо мерщій назад, може, наш чемодан так і стоїть під лавкою, — сказав я. Прибігли ми на вокзал. Поїзд ще не відійшов. Та ми забули, в якому вагоні їхали. Стали бігати по всіх вагонах і заглядати під лавки. Обшукали весь поїзд. Я кажу: — Напевне, його забрав хто-небудь. — Давай ще раз пройдемо по вагонах, — каже Мишко. Ми ще раз обшукали всі вагони. Нічого не знайшли. Стоїмо з чужим чемоданом і не знаємо, що робити. Тут прийшов провідник і прогнав нас. — Нічого, — каже, — по вагонах шастати! Пішли ми додому. Я зайшов до Мишка, щоб вивантажити з рюкзака його речі. Мишкова мама побачила, що він мало не плаче, і питає: — Що з тобою? — Дружок пропав! — Який Дружок? — Ну, цуценя. Хіба не одержувала листа? — Ні, не одержувала. — Ну от! А я писав. Мишко став розповідати, який гарний був Дружок, як ми його везли і як він загубився. Наприкінці Мишко заплакав, а я пішов додому й не знаю, що було далі. * * * Наступного дня Мишко приходить до мене й каже: — Знаєш, тепер виходить — я злодій! — Чому? — Ну, я ж чужий чемодан узяв. — Ти ж помилково. — Злодій теж може сказати, що він помилково. — Тобі ж ніхто не каже, що ти злодій. — Не каже, а все-таки совісно. Може, тій людині цей чемодан потрібний. Я повинен повернути. — Та як же ти знайдеш що людину? — А я напишу записки, що знайшов чемодан, і розклею по всьому місту. Господар побачить записку і прийде по свій чемодан. — Правильно! — кажу я. — Давай записки писати. Накраяли ми паперу й стали писати: "Ми знайшли чемодан у вагоні. Одержати в Мишка Козлова. Піщана вулиця, № 8, кв. 3". Написали десь із двадцять таких записок. Я кажу: — Напишімо ще записки, щоб нам повернули Дружка. Може, наш чемодан теж хтось помилково взяв. — Напевне, його той громадянин узяв, який з нами у поїзді їхав, — сказав Мишко. Накраяли ми ще паперу й ну писати: "Хто знайшов у чемодані цуценя, дуже просимо повернути Козлову Мишку або написати на адресу: Піщана вулиця, № 8, кв. 3". Написали і цих записок десь із двадцять і пішли їх по місту розклеювати. Клеїли на розі кожної вулиці, на ліхтарних стовпах… Тільки записок виявилося мало. Ми повернулися додому і стали ще записки писати. Писали, писали — раптом дзвінок. Мишко побіг відчиняти. Увійшла незнайома тітонька. — Вам кого? — запитує Мишко. — Мишка Козлова. Мишко здивувався: звідки вона його знає? — А навіщо? — Я, — каже, — чемодан загубила. — А! — зрадів Мишко. — Ходіть сюди. Ось він, ваш чемодан. Тітонька подивилася і каже: — Це не мій. — Як — не ваш? — здивувався Мишко. — Мій був більший, чорний, а цей рудий. — Ну, тоді вашого у нас нема, — каже Мишко. — Ми іншого не знаходили. От коли знайдемо, тоді будь ласка. Тітонька засміялася і каже: — Ви неправильно робите, хлопці. Чемодан треба сховати і нікому не показувати, а якщо прийдуть по нього, то ви спочатку запитайте, який був чемодан і що в ньому лежало. Коли вам дадуть правильну відповідь, тоді повертайте чемодан. А так вам хто-небудь скаже: "Мій чемодан", і забере, а це й не його зовсім. Усякі люди бувають! — Правильно! — каже Мишко. — А ми й не подумали! Тітонька пішла. — От бачиш, — каже Мишко, — відразу подіяло! Не встигли ми записки наклеїти, а люди вже приходять. Нічого, може й Дружок знайдеться! Ми сховали чемодан під ліжко, але в цей день до нас більше ніхто не прийшов. Зате наступного дня у нас перебувало чимало народу. Ми з Мишком навіть дивувались, як багато людей гублять свої чемодани й різні інші речі. Один громадянин забув чемодан у трамваї і теж прийшов до нас, інший забув в автобусі скриньку з цвяхами, у третього торік пропала скриня — усі йшли до нас, неначе тут було бюро знахідок. З кожним днем приходило чимраз більше народу. — Дивуюся! — казав Мишко. — Приходять лише ті, у кого пропав чемодан чи хоч би скриня, а ті, котрі знайшли чемодан, спокійнісінько сидять дома. — А чого їм турбуватися? Хто загубив, той шукає, а хто знайшов, чого йому ще ходити? — Могли б хоч листа написати, — каже Мишко. — Ми б самі прийшли. * * * Якось ми з Мишком сиділи вдома. Раптом хтось постукав у двері. Мишко побіг відчиняти. Виявилось, листоноша. Мишко радісний вбіг до кімнати з листом у руках. — Може, це про нашого Дружка! — сказав він і заходився розбирати на конверті адресу, яка була написана нерозбірливими закарлюками. Весь конверт було поцятковано штемпелями та наклейками з написами. — Це не нам лист, — сказав нарешті Мишко. — Це мамі. Якась занадто грамотна людина писала. В одному слові дві помилки зробила: замість "Піщана" вулиця написала "Пічна". Певно, лист довго по місту ходив, поки куди треба дійшов… Мамо! — закричав Мишко. — Тобі лист від якогось грамотія! — Що це за грамотій? — А ось почитай листа. Мама розірвала конверт і стала читати напівголосно. — "Люба матусю! Дозволь мені тримати цуценятко маленьке. Воно дуже гарне, все руде, а вухо чорне, і я його дуже люблю…" Що це? — каже мама. — Це ж ти писав! Я засміявся і подивився на Мишка. А він почервонів, як варений рак, і втік. * * * Ми з Мишкам утратили надію відшукати Дружка, але Мишко часто згадував про нього: — Де він тепер? Який у нього господар? Може, він зла людина і кривдить Дружка? А може, Дружок так і залишився в чемодані й загинув там з голоду? Нехай би мені не повернули його, а тільки хоч би сказали, що він живий і що йому добре! Скоро канікули закінчились, і настав час іти до школи. Ми були. раді, бо дуже любили вчитись і вже скучили за школою. В цей день ми встали рано-рано, одяглись у все нове й чисте. Я пішов до Мишка, щоб розбудити його, й зустрівся з ним на сходах. Він якраз ішов до мене, щоб розбудити мене. Ми думали, що в цьому році пас навчатиме Віра Олександрівна, яка вчила нас торік, але виявилося, що в нас тепер буде зовсім нова вчителька. Надія Вікторівна, бо Віра Олександрівна перейшла до іншої школи. Надія Вікторівна дала нам розклад уроків, сказала, які будуть потрібні підручники, і стала викликати нас усіх по журналу, щоб познайомитися з нами. А потім запитала: — Діти, ви вчили минулого року вірш Пушкіна "Зима"? — Вчили! — загули всі хором. — Хто пам'ятає цей вірш? Всі мовчали. Я шепочу Мишкові: — Ти ж пам'ятаєш? — Пам'ятаю. — То піднімай руку! Мишко підніс руку. — Ну, виходь на середину й читай, — сказала вчителька. Мишко підійшов до столу й почав читати з виразом: Зима!.. Радіючи, в ґринджоли Конячку селянин запріг; По первопуттю через поле Вона чвалає, вчувши сніг… Він читав усе далі й далі, а вчителька спершу дивилась на нього пильно, потім наморщила лоба, ніби пригадала щось, тоді раптом простягла до Мишка руку й каже: — Стривай, стривай! Я пригадала: адже ти той хлопчик, який їхав у поїзді і всю дорогу читав вірші? Правда? Мишко засоромився і каже: — Правда. — Ну, сідай, а після уроків зайдеш до мене в учительську. — А вірші не треба кінчати? — запитав Мишко. — Не треба. Я й так бачу, що ти знаєш. Мишко сів і ну штовхати мене під партою ногою: — Це вона! Та тітонька, яка з нами у поїзді їхала. Ще з нею було дівчисько — Оленка й дядечко, який сердився. Дядько Федір, пам'ятаєш? — Пам'ятаю, — кажу. — Я її теж упізнав, тільки-но ти вірші почав читати. — Ну, що тепер буде? — турбувався Мишко. — Навіщо вона мене в учительську викликала? Напевне, перепаде нам за те, що ми тоді галасували в поїзді! Ми з Мишком так хвилювалися, що навіть не помітили, як заняття закінчились. Останніми вийшли з класу, і Мишко пішов в учительську. Я зостався чекати його в коридорі. Нарешті він звідти вийшов. — Ну, що тобі вчителька сказала? — питаю я. — Виявляється, ми її чемодан узяли, тобто не її, а того дядечка. Та це однаково. Вона запитала, чи не взяли ми помилково чужий чемодан. Я сказав, що взяли. Вона почала розпитувати, що в цьому чемодані було, і взнала, що це їхній чемодані. Вона звеліла сьогодні ж принести їй чемодан і дала адресу. Мишко показав мені папірця, на якому була записана адреса. Ми швидше пішли додому, взяли чемодан і подалися за адресою. Нам відчинила двері Оленка, яку ми бачили в поїзді. — Вам кого? — запитала вона. А ми забули, як звати вчительку. — Почекайте, — каже Мишко. — Ось тут на папірці записано… Надію Вікторівну. Оленка каже: — Ви, певно, чемодан принесли? — Принесли. — Ну, заходьте. Вона провела нас до кімнати і закричала: — Тьотю Надю! Дядю Федю! Хлопчики чемодан принесли! Надія Вікторівна й дядько Федір зайшли до кімнати. Дядько Федір відкрив чемодан, побачив свої окуляри й одразу начепив їх на носа. — Ось вони, мої любі старі окуляри! — зрадів він. — Як добре, що вони знайшлися! А то я до нових окулярів ніяк не можу звикнути. Мишко каже: — Ми нічого не чіпали. Все чекали, коли господар знайдеться. Ми навіть скрізь оголошення наклеїли, що знайшли чемодан. — Ну от! — сказав дядько Федір. — А я ніколи не читаю об'яв на стінах. Ну, нічого, наступного разу буду розумніший — завжди читатиму. Оленка кудись пішла, а тоді повернулась до кімнати, а за нею бігло цуценя. Воно було все руде, тільки одне вухо мало чорне. — Глянь! — прошепотів Мишко. Цуценя насторожилося, трохи підняло своє вухо й подивилось на нас. — Дружок! — закричали ми. Дружок заскавулів од радості, кинувся до нас, стрибає, гавкає. Мишко схопив його на руки: — Дружок! Вірний мій пес! Значить, ти не забув нас? Дружок лизав йому щоки, а Мишко цілував його прямо в писок. Оленка сміялася, плескала в долоні й кричала: — Ми його в чемодані з поїзда принесли! Ми помилково ваш чемодан узяли. Це все дядечко Федір винен! — Так, — сказав дядько Федір, — це моя провина. Я перший узяв ваш чемодан, а тоді вже ви мій взяли. Вони віддали нам чемодан, в якому Дружок їхав у поїзді. Оленка, певно, дуже не хотіла розлучатися з Дружком. На очах у неї навіть сльози були. Мишко сказав, що наступного року в Діанки знов будуть цуценятка, тоді ми виберемо найкрасивіше і привеземо їй. — Неодмінно привезіть, — сказала Оленка. Ми попрощались і вийшли на вулицю. Дружок сидів на руках у Мишка, крутив на всі боки головою, і очі в нього були такі, ніби він з усього дивувався. Напевне, Оленка весь час тримала його вдома і нічого йому не показувала. Коли ми підійшли до будинку, у нас на ґанку сиділи дві тітки й дядько. Вони, виявляється, нас чекали. — Ви, напевне, по чемодан прийшли? — запитали ми їх. — Так, — сказали вони. — Це ви ті хлопці, котрі чемодан знайшли? — Так, це ми, — кажемо ми. — Тільки ніякого чемодана тепер у нас нема. Вже знайшовся господар, і ми віддали. — То ви б познімали свої записки, а то тільки людей бентежите. Доводиться через вас даремне час гаяти! Вони побуркотіли і розійшлись. А ми з Мишком того ж дня обійшли всі місця, де наклеїли записки, і обідрали їх.