1 Чомусь рішили: суці, значить – суче.
І склали пісню – душу відвели.
А вже мені від того, Орфенюче *,
побільшало і слави, і хвали. Хтось вип'є, заспіває і заплаче
над тим, як через Кути на Космач
мене вела не слава, Баюраче… **
Але кого тепер зупинить плач? І доспівають… "Вмер він через суку",
слова креснуть, немов топірці ті,
що піднятий на них я, Орфенюку,
понад комори наші золоті. …Ще пісня буде. Ви ще є. У плесо небес космацьких я іще не впав. Я тільки запитав себе: "Олексо,
а як би ти у ратуші вмирав?.." Поцілив Штефан. Довбуш падав.
Не вдарив грім і бурелім.
Не срібний волос нині зрадив.
І яре зерно ні при чім. Він завше Довбуш. Хай перерва на двісті літ – для нас пусте.
Навпроти смерті буде церква –
нащадок спалить, підмете. А хлоп є хлоп – він правду каже. Осудить сатанинську хіть.
Йому орати поле наше
і сина божого любить. "Бо що розбійник проти війська?
За нього кожен пас поров.
Йому ж би тільки масть курвинська –
Космач тут, хлопе, – будь здоров!" Всяк чує, і Дзвінчук почує,
й корчма, на вигадки тяжка:
Космач віднині – не для збуя,
а для Штефана Дзвінчука. Він має все. Він Дзвінку має. Він, навіть смирний – до пори,
космацькі лестощі приймає
й презирство польське і дари. ___________________________________
* ** Найближчі побратими Олекси Довбуша. 3 Зимарка в снігах. Тут опришки сумні зимували? Постаріли тут, у снігах… Й розуміли – коли. Над лісом стояли сніги. А вовки завивали ще вище. І зорі в морози, немов постоли, скрипіли. Взувайся, легіню! Й на лови, неборе! Викрешуй вогню. Перевір своє око і кріс. Один на всі гори. Пішли на мадяри цімбори. А ти зимувати в пору полонинську заліз. А сніг тебе видасть. А зорі плаєчок покажуть. А ватра підскочить, заб'ється у сивих очах. Це сниться, легіню. Виводь свою душу на пашу. Ридає у корчмах Космач при свічках і ножах.