Помалу скриплять вервечки... Ай нуй-нуй-но, котино, Засни, мала дитино... В кутку перед іконами тріщить, мов жива, червона лампадка, колихаючи тихими тінями, як завісочкою, над ликами святих: то одкриє, то знову запне. На скрині блідо горить низенько прикручене світло. В кочергах, під припічком і по всіх темиих закутках притаїлись, сумуючи, діди. На полу стиха тіпає колискою хлопчик Петько і в задумі дивиться поверх колиски великими темними очима. Коля, меншенький, лежить на полу, уткнувся лицем у подушку і, плутаючись у довгій сорочці, повагом молотить у два ціпи дрібними ніжками, бубонить щось сам до себе. Дивно в хаті — і чудно, й радісно. Чудно, що тепер глуха ніч, а в їх горить світло і вони, малі, самі вдома; що серед ночі вмивалися вони холодною водою з крашанками, в нові сорочки повиряджались. А радісно, що в хаті у їх — як у вінку: на столі новий килим, по стінах скрізь червоніють рушники, аж в очах од їх темно. Долівка, піч, лавки — все вимито й вимазано. Проте треба їм тихо сидіти, не пустувати: вони стережуть домівки... — Поле, поле, зелене, а по йому квітки-квітки! — розказував Коля, що мерещиться йому в заплющених очах.— Летять зірки — жовті, червоні, блакитні, та все рядками... А тепер засіки, а в них жито сиплеться, сиплеться, сиплеться... — Цить, Колю, а то Горпинку збудиш,— обізвався до його Петрик. Коля примовк і ще глибше уткнувся в подушку. Петько перестав колихати й схилився на бильце. — Петько! — перекинувся догори на подушці Коля.— А коли тато заженуть і Горпинчину маму на небо? Петько трохи помовчав. — Таку заженуть! — поважно одмовив він.— Наша мама була ніжна, так її й загнали. — Яка — ніжна? — здивувався Коля. — Така... біла. — Така, як гуска? — Дурний! — пояснив Петько.— Ніжна, що робить не вміє, а тато казали, що в нас треба робити, бо в нас худоба. От дядько Михайло не пустив би маму на той світ,— добавив він, зітхнувши. — Бо в дяді Михайла волів немає? — Воли дядько купить,— кивнув головою Петько,— у дяді теж худоба, тільки він нашу маму жалував; казав, що коли б мама у їх жила, то він би цілував її в руки; а нашого тата лаяв. Казав, що коли б тато не брав нашої мами, то він би тоді взяв її, а тато схилив голову та й мовчить. — А що, а...— хотів про щось спитать Коля, та тільки зітхнув та й замовк. В колисці зо сну заквилила дитина; Петько знову схопився за вервечки: Ай нуй-нуй-нуй, коточок... Коля довго качався по постелі, перекидаючи ногами, далі задивився у вікно й затих. Через вікно долітали здалеку дрібні передзвони. Коля одразу схопився на ноги, підняв подол сорочки й почапав по полу до Петька. Схилився до самого уха й страхає пальчиком. — Цить, Петько! — потайки шепоче йому.— Бо отам ходить злодій. Кричить — чуйте, кури, чуйте, гуси... — Мовчи,— спинив його Петько,— ось скоро паску привезуть.— Далі укрив дитину й пересунувся до вікна. — Йди, Колю, будемо виглядати! Коля подибав до його. Притулились головками до шибок і стали приглядатись. Видно було шлях, обсаджений вербами, леваду й зоряне небо. Ізсунули головку до головки й стиха гомонять. — Он бач, Колю,— показував Петько на купку зірок у небі,— ото немов груша на нашому городі, а ото чоловік робив у полі клуню, закопав сохи, а обгородити забув. — Де, де? — приглядається Коля. — А отам, де просторо... А он... дивись, дивись, Колю! Он панна з відрами... Бачиш? — Петько, то наша мама! — зрадів Коля. — Ні, то тільки зірки. — Ні, то мама! — завіряв Коля. Петько замовк. — Кажи, Петько, то мама? — допитувався Коля й лагодився вже заплакати. — Ну, годі, не плач, то мама,— погодився Петько. Коля засміявся. — То її бозя послав води брати до колодязя?.. — Еге,— кивнув головою Петько. — Вона прийде через поле до нас? — Не прийде, Колю. — Ні, прийде! — Вона нас не бачить. — А ми її гукнемо. Петько, давай гукати маму! Мамо! — крикнув Коля, піднявши очі в небо. — Не кричи, Колю! — спинив його Петько.— Маму треба кликати тихенько. Треба так казати,— Петько покірно звів очі до неба й одними губами, мов крізь сон, почав кликати: — Мамо, йдіть сюди! — Мамо, йдіть сюди! — ще тихше казав за ним Коля. — Це ми, Петя й Коля... — ...Петя й Коля,— оддавалося, як тихий шелест листу. І тільки так заговорили хлопці, все небо немов справді перемінилося перед очима: ожили на йому срібні звірі, будови, дерева, а між ними найясніша на все небо — їхня мама з відрами. І тихо там, тихо, гарно... — Ідіть-ідіть! — голосніше кликали хлопці.— Бо вже наша друга мама ваші хустки й спідниці поносила, намисто продала, а тато нас не жалує, а вона їсти не дає, гуляти не пускає, та все, щоб дитину гляділи!.. — І б’є... Мамо! — заплакав одразу Коля. А мама мовчить. Вирядилась у небі срібною мережкою із зорь, запишалася, не чує їх, немов чужа. Пекучий жаль дитячий обгортає хлопців на таку привабну, а нежалісливу й погордливу маму. І вже не здержуючись, вони обливалися слізьми і з докорами, перебиваючи один одного, поспішали розказати їй свої сирітські кривди. В колисці прокинулась дитина. Незабаром у хаті було повно плачу. Плакав Петько, тіпаючи колиску, плакала дитина, плакав Коля коло вікна, схиливши голову на лутку. А в сінешні двері щось стукало... тихенько, з осторогою, щоб не сполохати. Хлопці почули. — Мамо! — з криком радості кинулися обмарені діти до дверей. В одну мить защіпка злетіла з залізного гачка. В хату увійшов дядько Михайло, ласкавий і смутний. — Що у вас тут таке?.. Полякалися чого, що крик зняли? — спитав він дітей. Хлопці держалися за його поли й мовчали. — Мама... не йде,— промовив Коля й схлипнув. Дядьо помовчав, і його очі понялися слізьми. — Не йде? Ото горенько,— промовив він щиро.— Ну, не плачте: я оце зустрів вашу маму в переліску: вона ось вам крашанки подала,— і дядько дав їм по крашанці. Хлопці і вірили й не вірили, а їхні очі помалу почали загоратися тихою радістю. А дядьо сів на лаву, меншого взяв на руки, а Петька посадив поруч і став їм довго розказувати про маму. Казав, що мама їх не забула, що вона дивиться на їх з неба, бога за них благає, щоб дав їм долю щасливу. Казав, що коли вони плачуть, то й вона там плаче. Хлопці прищулились, як пташенята, слухають. А дядьо все розказує, розказує, а сльози котяться по його смуглявому, вітром запаленому обличчю. А десь дзвони серед ночі гудуть-гудуть. Замовкнуть, прислухаються та й знову загомонять, немов розказують про те, що там почули. 1912