Долі своєї я не кляну —<br />
бути луною, будить луну.

Віршиком був я рунних полів —<br />
гнівом на дуків дух мій горів.

Пісня — посестра, степ — побратим, —<br />
вольная воля трьом нам усім.<br />
Двічі я зрадив ніжну сестру.<br />
Потім побачив: без неї умру...

Втретє ми стрілись на чужині,<br />
як запалали перші огні,<br />
і положив святий зарік —<br />
не розлучатись навік.

Брате мій, сестро, любі мої,<br />
вітер жене нас у дивні краї.

З вітром ми щирі: вітер — наш друг, —<br />
хто цей розірве четвертокруг?

Я і посестра, вітер і степ —<br />
ніжність і воля, сила і креп.

Бути луною, будить луну, —<br />
долі своєї я не кляну.<br />
1925. ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1925, ч. 9, с. 22. Передрук із збірки ПРОРОСТЕНЬ, 1926, с. 13-14.