До ромашки,

підрізаної плугом у квітні 1786 р.

Ромашечко, як ти змарніла!<br />
В лихий ти час мене зустріла!<br />
Лягла твоя голівка біла<br />
Поміж груддя —<br />
И не верне вже ніяка сила<br />
Тобі життя!

Ні, це не твій коханий друг,<br />
Не жайворон, над виднокруг<br />
Злетівши з весняних яруг<br />
З веселим співом,<br />
Торкнув твого стебельця пруг<br />
Крилом грайливим.

Гей, холодно вітри весняні<br />
Свистіли на твоїм світанні,<br />
Коли в своїм легкім убранні,<br />
Така мала,<br />
Отут уста благоуханні<br />
Ти розняла!

Стрункі квітки в садах ростуть,<br />
Їх дощ не б'є, вітри не рвуть,<br />
А ти сама для себе путь<br />
Тут прокладала,<br />
Терпіла бур холодну лють<br />
I все зростала.

Одягнена в росу прозору,<br />
До сонця ти тяглася вгору,<br />
Аж поки борозну сувору<br />
Проклав леміш —<br />
I впала ти, і без докору<br />
В пилу лежиш.

Така буває доля в тих<br />
Дівчаток молодих сільських,<br />
Що після любощів і втіх,<br />
Всіма забуті,<br />
Приречені на глум і сміх,<br />
Мруть на розпутті.

Отак і барди простосерді,<br />
Не вміючи знайти на тверді<br />
Зір провідних, назустріч смерті<br />
Пливуть, пливуть —<br />
I раптом, бурею пожерті,<br />
На дно ідуть.

Так і достойність гине — глянь,<br />
Серед яких негод, страждань!<br />
Пихою кинута на грань<br />
Одчаю, вбога,<br />
Без захисту і сподівань,<br />
Хіба на Бога.

I навіть ти, що тут у полі<br />
Оплакуєш ці квіти кволі!<br />
Гей, не втечеш і ти від Долі!<br />
Ось чересло<br />
Надійне — і впадеш ти долі,<br />
Як те стебло!