Були ті часи, як тобі я до ніг,<br />
Убогий народе, схилявся.<br />
І в думах улюблених чистих моїх<br />
У дні ті щасливії мрій молодих<br />
Мені божеством ти здавався.

Любив я тебе почуванням палким,<br />
Бажав я на тебе робити,<br />
І праці віддавсь цілим серцем моїм,<br />
І тільки для тебе й тобою самим<br />
Хотів я і на світі жити.

І певна надія у мене була,<br />
Що ти привітаєш, народе,<br />
Ту душу, що тільки тобою й жила,<br />
Що в мріях у сяйво тебе повила,<br />
Й зазнаєм ми братньої згоди.

Але я побачив не те, чого ждав,<br />
І що сподівавсь, що побачу,<br />
Бо той ідеал ти щодня зневажав,<br />
Який я у мріях собі малював,<br />
Мав інший ти звичай і вдачу.

Замість ідеалу я вздрів на селі<br />
Зубожений люд занімілий.<br />
Темнота й незгода у нашій землі,<br />
Здавалося, скрізь панували й жили<br />
І люд той безщасний гнітили.

Чи я працювати для тебе не вмів,<br />
Чи ти не діймав мені віри,<br />
Та вкупі зо мною ти йти не схотів,<br />
На працю мою ти з невірством глядів,<br />
Мов бачив нещирі заміри.

І поглядом іншим я глянув тоді<br />
На тебе, народе коханий.<br />
І зникли рожевих тих мрій і сліди,<br />
Неначе од сонечка краплі з води,—<br />
Ти знову мені був незнаний.

Але ж я не кидав і далі робить,<br />
Робив, бо якіїсь надії<br />
На те, що розрада тяжка ця на мить,<br />
Що знову у згоді ми будемо жить —<br />
Були ще хоч трохи у мрії.

Що більше і важче невтомно робив,<br />
Що більш віддававсь я роботі,<br />
То більше мені все твій образ яснів<br />
І в поті чола я того зрозумів,

Хто сам працювать звик у поті.

Чи той — я спитався — кому засягти<br />
Ти дав і культури, й освіти,<br />
Братався з тобою, схотів принести<br />
Тобі свого світла у темні хати,

Щоб міг ти свій шлях зрозуміти?

Ні! здавна хто світло в руках своїх мав —<br />
Не йшов він до тебе світити,<br />
І той тільки в хату до тебе вступав,<br />
Що заздро на працю твою зазіхав<br />
І вмів тебе тільки гнітити.

Не дивно ж, що темрява — доля твоя,<br />
Що темними йдучи лісами,<br />
Забув навіть власне своє ти ім'я,<br />
Забув, що існує з народів сім'я,<br />
Що рівний ти в їй із братами.

Як міг ти, пригнічений вниз до землі,<br />
Недавній ще раб в своїй хаті<br />
І наймит часами на власній ріллі,<br />
Тепер, після всіх, що дурить тебе йшли,<br />
Як друзів ти міг упізнати?

Я це зрозумів. І вагання, і страх —<br />
Все зникло, і знов до роботи<br />
Іду я, і певний лежить мені шлях,<br />
Я силу новую почув у руках,<br />
Щоб зло і темноту бороти.

І вже чи дійду до своєї мети,<br />
Чи зламаний вмру серед шляху,<br />
Але не покину до неї іти,<br />
За правду, за волю все зможу знести —<br />
І жити, і вмерти без страху!..

1884