Елегія

Мій давній друже! мушу я з тобою<br />
Розстатися надовго... Жаль мені!<br />
З тобою звикла я ділитися журбою,<br />
Вповідувать думки веселі і сумні.

То ж при тобі, мій друже давній, вірний,<br />
Пройшло життя дитячеє моє.<br />
Як сяду при тобі я в час вечірній,<br />
Багато спогадів тоді встає!

Картина повстає: зібравсь гурточок,<br />
Провадить речі, і співа, й гука,<br />
На клавішах твоїх швидкий, гучний таночок<br />
Чиясь весела виграва рука.

Та хто се плаче там, в другій хатині?<br />
Чиє ридання стримане, тяжке?..<br />
Несила тугу крить такій малій дитині,<br />
Здавило серце почуття гірке.

Чого я плакала тоді, чого ридала?<br />
Тоді ж кругом так весело було...<br />
Ох, певне, лихо серцем почувала,<br />
Що на мене, мов хмара грізна, йшло!

Коли я смуток свій на струни клала,<br />
З'являлась ціла зграя красних мрій,<br />
Веселкою моя надія грала,<br />
Далеко линув думок легкий рій.

Розстаємось надовго ми з тобою!<br />
Зостанешся ти в самоті німій,<br />
А я не матиму де дітися з журбою...<br />
Прощай же, давній, любий друже мій!

1890