ДО МІСЯЦЯ Було вже десь поза північ, а він молотив на тоці збіжжя до місяця. Дужими грудьми втягав свіже повітря теплої ночі, а ціпом махав з такою силою, як коли би хотів за один раз змолотити усе своє збіжжя і проголосити світові свою славу — доброго й ревного господаря. З хати вийшла його жінка. Станула в сінях на порозі і виглянула на подвір'я. Поправила торочки від спідниці і знизила на чоло хустку, що зсунулася була аж на тім'я. Сорочка отвиралася на грудях. З пазухи визирали білі груди та дрожали до місйця, як два голубині серця на мережаній молоком і кров'ю постільці. Крадькома зиркнула на свого чоловіка... — Кликала би-м та й ми стидно... гм... Почіхалася поза вухо й позіхнула якби з нудів. — Андрі'! — прошептала ледве чутно. Він не чув її голосу, лишень далі гопаіз ціпом по снопах. Зерно вискакувало з пупінок вгору, розскакувалося набоки і шолопало між стеблами. — Андрі'! — кликнула ще раз тихо і ніби сама застидала-ся... Сховалася за одвірок. Стояла довго боса в сінях і з-за стіни позирала то на повний місяць, то на чоловіка... Він вибив штири снопи, відложив ціп набік і зігнувся, щоби підняти вимолочені околоти і поскладати їх в оденок — най би чекали до завтра, то буде їх витрісати на пуки... їй бурилася чомусь кров у жилах і розходилася по тілі, як струя теплої купелі, ноги дрожали ніби від студіні, а під грудьми тріпоталося серце — якби бажало сподіваного ви-сліду дивної новини. Підкралася як ласиця і побігла на тік. Положилася горілиць на снопи і всміхнулася, якби хотіла заманити'Андрія до себе. — А ти чо' ту? — Або що? Не можна? — Чому не спиш? — Не хочеться самій. — Тікай гет,— не перешкаджай! — Ой ґаздо мій, та чо' ся так квапиш? Ще помолотиш — не бійся. — Ей, тікай, кажу, бо буду молотити. Як би зі злості підоймив ціп з землі, сплюнув в долоню та й замахнув два рази біяком в повітрі. Стримав жінці над головою і вдарив її легонько по стегнах. — Про мене, й забий — то не вступлюся. Повернулася лицем до нього і вишкірила білі зуби. Цікава була, що він тепер скаже... Виділа, як повний місяць зазирав їй у розхилену пазуху і студеним світлом цілував її біле тіло між двома грудьми... Бачилося їй, що Андрій вп'ялив свої очі саме у ту долинку, що білілася у тіні під її грудьми. Загорнула рубці пазухи один на другий і видуту сорочку заткнула за пояс. — Йди, Насте, спати...—сказав уже лагідніше. Не слухала — мовчала. — ...я домолочу та й зараз прийду. Видивилася йому в очі, похитала головою і закусила червоні губи. Жінчин непослух збив Андрія з толку. — Чому мене не слухаєш? — А ти мене чому не слухаєш? — Бо я злий на тебе. — А я таки недобра. Дивився на жінку і щось собі думав... Мовчали. — Тебе хто навчив — на жінку з ціпом розганятися? Кинув ціп на тік, випрямив голову і взявся запідбоки. — Так то я люблю. Тепер тобі щось скажу. Підвелася з землі і станула коло Андрія. Поклала йому руку на плече і дивилася чоловікові в очі. — Чому, Насте, не спиш? — ЯК маю спати, коли молотиш та спати не даєш? — Ади, яка мені пані! Засвіти лампу та роби що. — Та коби-м мала дитину, то би-м бавила, а так що буду дурно сиділа? — Ну, то кужіль пряди. — Та коли не видко ся прясти. — Ну, то засвіти собі. — Ей, я не маю що прясти, нащо дурно світити? — Ну, то блохи бий. — Коли і бліх не маю. — Ну, то чо' мене нудиш? Кажи, що маєш казати, і йди собі. Притулилася до нього і лівою груддю гріла його праве рам'я. — Ну, що-сь мені мала казати?.. — Чекай, ще скажу... Маємо час... Взяла його за шию і повела поволі до хати... Посідали обоє на ослін під вікном. Вона поцілувала його, її лице пашіло вогнем, а губи розхилялися* ніби у сні. Віддихала скоріше і здавалося їй, що не може добре говорити. Воліла цілувати Андрієві губи... міцно... міцніше... А він соромився і за свою жінку, і за самого себе — за свою "слабість". Почіхався в голові і скривився. — Ти чо' такий нині ніякий? Га, чоловіче? Скажи! — Коли я помолочу моє збіжє? — Ей, ще маєш час... колись помолотиш. І знов присунулася ближче до нього. — Не штука сказати: колись, але коли? — Коли пан біг дасть. — Ей, ти все своє — видко, не господарська дочка. — Я тобі поможу. — Ну-ну, цікавий би я видіти, чи ти вмієш ціп в руки взяти. — Андрі'... а тобі що таке? — Та яке? — Ет, не питайся, бо я вже зла... Знаєш, що я тобі скажу? — Що таке? — Ходи спати. Видивилися одно одному в очі... — Як файно місяць світить. Вона лежала на постелі від стіни, а він скраю. Дивився у вікно і щось собі думав... — Андрію! Чому що не говориш? — Та що буду говорити, коли не маю що? — Чого ти нині надувся... Андрі'!.. Що тобі не рехт? — Та нічого... що би мало бути? Обернулася і потермосила його легко за плече. — Скажи мені, ти ще фурт думаєш про свою криву Ганнуську? Що? — Або вона моя? — Га, чому ні... Багачка... та й робітниця з неї добра, не така нероба, як твоя жінка. — А дай ми чисту годину — тобі все дурниці в голові. Хотіла тільки подразнити його. Любила, коли він сердився. Вона тоді ласилася до нього і робила з ним, що хотіла. Поцілувалися, бо... не мали що балакати... — Як гадаєш, Насте, та хіба вже будемо спати? — Та певно. Встав і пішов засунути двері від сіней. Добув з кишені тютюн, скрутив дзиґар, закурив і знов ліг на постіль та дивився в темний сволок на стелі. Докурив і примкнув очі, аби заснути. Вона вдавала, що спить... — Насте! Ти спиш? — Ні, або що? — А мого ціпа ніхто не возьме? — Ей, та кому би треба нашого ціпа? — Коби-м був бодай в мандлі сховав. — Та я би вчула, якби хто йшов красти. — Коби-сьмо хоч рано не заспали...— сказав трохи згодом. — Не бійся — ще далеко до раня. Зітхнув якось поважно, глибоко. Вона й собі зітхнула... — Що тобі так тяжко? — Нічо — оттак... І витягнулася ніби з невиспання. — Диви, яка я маленька напротив тебе. — Ще виростеш. Позіхнула. — Хочеш спатик Насте? — Не дуже... — То говори що. — Та що буду говорила? * * * Місяць погасав на блідій синяві осіннього неба й останніми лучами заглянув у хату... Його рука була у жінки за пазухою, а її біле рам'я обгортало його смагляву шию... Л[ьвів]. 11 жовтня 1899