До Манлія Торквата
До Манлія Торквата
Збігли струмками сніги... Уже зеленіють долини,<br /> Закучерявився гай.<br /> В свіжім убранні земля, і ріки, що в повідь гриміли,<br /> В ложе вертаються знов.
Грації й німфи, одкинувши шати й серпанки прозорі,<br /> Йдуть у веснянім танку...<br /> Все на землі перемінне — так кажуть нам роки текучі<br /> Й сутінь померклого дня.
Тільки повіє весною, і літо уже на порозі;<br /> Літо перейде — і глянь:<br /> Осінь розсипала овочі стиглі; за осінню слідом<br /> Мертва ступає зима.
Місяця круг защербиться і знову пливе, повновидий,-<br /> Смертним віднови нема.<br /> В темнім житлі, де владика Еней, де Анк і Гостілій*,<br /> Будем ми — порох і тінь.
Хто тобі скаже — докинуть до інших могутні безсмертні<br /> Ще один, завтрашній, день?<br /> Тож потішай свою душу! не хочеш, то візьме нащадок<br /> Спадки незбуті твої.
А як умер ти, і Мінос-суддя проказав урочисто<br /> Праведний присуд тобі,<br /> Вже не воскреснеш, Торквате! безсила побожність і рід твій.<br /> I красномовство твоє!
Бо від підземної тьми не звільнила свого Іполита<br /> Навіть Діана сама,<br /> Навіть могутній Тесей не подужав зірвать з Піріфоя<br /> Вічних Аїдових пут. [467]<br /> [* Тулл Гостілій, Анк Марцій — легендарні царі Риму (див. уривок з "Енеїди" "Пророцтво Анхізове").]