
 <blockquote>прощай, свободная стихия".<br />
Пушкін.</blockquote><br />
З налитого асфальтом бруку<br />
прийшов я в муці та в журбі<br />
сказати тільки на розлуку<br />
,,прощай" останнєє тобі.

І не тому, що я до гуду<br />
уже чутливіший твого,<br />
але тому, що не забуду<br />
ніде, ніде уже його.

Бо гнувся ти в яри тьмо-тьмущі,<br />
і роззявляв ти довгий рев,<br />
аби я йшов в найглибші пущі,<br />
до наймогутніших дерев.

І хоч завжди в гудінні-свисті<br />
я розумів думки твої,<br />
але не йшов по палім листі<br />
у невідомії краї,

бо на горі, де в соснах мряка<br />
приховує гадючий лаз,<br />
бездружній, я тужив і плакав<br />
у самоті тяжкій не раз,<br />
І з свідками і сліз, і горя<br />
було розлуку брати жаль,<br />
але тепер в червоних зорях<br />
сюди вже близиться москаль.

І через те прощай, стихіє,<br />
стрічатися не хочу з тим,<br />
який на душу гірше діє,<br />
ніж на рої бджолині дим.

І заґратований в ґраніті<br />
щасливіший напевно є<br />
від отакого серця в світі,<br />
як змучене життям моє:

бо він у далечінь байдужу<br />
вдивляється чуттям живим,<br />
і бачить ту єдину душу,<br />
яка ще журиться за ним.

А я ж куди, в яку путь сіру<br />
покличу спогад дорогий,<br />
щоб воскресити в серці віру,<br />
що ще й для мене єсть боги?

Нема, нема й сердечні луни<br />
мої не гомонять ніде:<br />
на Сході батьківськії труни,<br />
на Заході ж моя десь жде.

А в тебе ж тільки те, що треба<br />
чужим музикам на баси,<br />
і дивляться з твойого неба<br />
чужі боги, неначе пси.

І ти вже тут, хоч наостанці<br />
затям цей горопашний гріх,<br />
щоб знати все, чого вигнанці<br />
бояться закликів твоїх ...

Шуми ж, мій боре, вий протяжно<br />
про вільну в себе давнину,<br />
щоб я зустріти міг відважно<br />
нове прийдешнє і труну!