Дніпро, Дніпро! Ти покохав,<br />
Як матір, Україну,<br />
Ти рідним братом и став<br />
І другом до загину.

Давно колись, в часи війни,<br />
Гуляв ти з козаками,<br />
Носив на плечах їх човни,<br />
Ховав очеретами.

Але думки летять в віки,<br />
У час походів княжих —<br />
Хіба ж не ти встеляв шляхи<br />
Єдвабом, шовком вражим?

Хто ж чеше кучері твої<br />
І мед-вином частує?<br />
Хто сріблом пояс тобі тче<br />
І золотом гаптує?

Вітри розчісують тебе,<br />
Річки вином частують,<br />
Русалки пояс тобі тчуть<br />
І золотом гаптують.

Дніпро! Хто бачив раз тебе,<br />
Не зможе вже забути.<br />
Ти наче вільний, як орел,<br />
В кайдани не закутий.

Ти тихо в день ясний пливеш,<br />
Заглиблений в минуле,<br />
І сумно згадуєш про тих,<br />
Що вже давно поснули.

На кого ж думкою куєш<br />
У кузні свою зброю?<br />
Крилаті іскри золоті<br />
Кого зовуть до бою?

Чому ти часом в день ясний<br />
Кувати перестанеш?<br />
Чому насупишся, як сич,<br />
Темніший ночі станеш?

І хвилі буйні поженеш,<br />
Неначе чорні коні,<br />
На сірі скелі й береги,<br />
На греблі-перепони?

Та все ж розіб'ються вони<br />
В боях нерівних, лютих,<br />
І знов застогнеш тяжко ти,<br />
І знов невільник скутий.

Та в ранній час весни, коли<br />
Все в світі хоче жити,<br />
Немає сили і тобі<br />
Конати і тужити.

І знов, могучий, кличеш ти<br />
Боротися за волю,<br />
І хвилі вже твої летять,<br />
Гудуть, ревуть по полю.

І ти вже, сивий, не Дніпро,<br />
А ціле буйне море!<br />
Лише твої тепер степи,<br />
Поля, ліси і гори.

Невільник, вбогий вчора ще,<br />
Сьогодні — цар розкутий...<br />
Дніпро! Хто бачив раз тебе,<br />
Не в силі вже забути.

Коли збагне думки твої<br />
Рибалка в час вечірній,<br />
Уже до смерті стане він<br />
Тобі товариш вірний.