Побравшись за руки, Валіка й Панніка ступали вулицею. Вони поверталися з школи додому. Дівчатка завжди розлучалися на розі. Панніка завертала у провулок, а Валіка дріботіла далі. Але на цей раз Валіка не випустила руку Панніки, а потягнула дівчинку за собою. — Та ходи ж, ходи ж! У нас пообідаєш! Не соромся, чуєш? — Ні... — Тьотя вчителька сказала,— отже, підеш. — Та ні-і-і... Валіка не слухала Панніку — повела її за собою. Валіка була повніша, міцніша й сміливіша за свою подругу. Панніка знала: тьотя вчителька звеліла Валіці попросити тата, аби дозволив харчуватися у них котрійсь бідній учениці з їхнього класу. Учителька не заперечувала, щоб це була Панніка, бо дівчатка приязнували між собою. Однак Панніці не хотілось іти на обід до Валіки. Вона і сама не могла сказати чому саме, але не хотілося. А Валіка знала, що Панніка сьогодні належить їй, і нізащо в світі не дала б подрузі втекти від неї. Вона тримала її міцно за руку і вела, майже тягла за собою. Валіка пишалася тим, що веде подругу до себе, і з нетерпінням чекала, коли вже опиняться за воротами... Тоді Панніці вже не вдасться втекти. — Мамусю, мамусю! — загукала Валіка, вбігши в кімнату.— Панніка обідатиме в нас аж до великодня! Так сказала тьотя вчителька. Мати засміялася й розцілувала дочку. Вона була дуже щаслива, що її Валіка така добра, гарненька, здоровенька і вміє так мило лепетати. — Тьотя вчителька сказала? Ой, та тьотя вчителька!.. Знов розцілувала дочку, а тоді оглянула школярку, яку Валіка привела з собою. — Це правда, дівчинко? Але та не озивалася — опустила повіки й теребила поділ сукні. А Валіка торохтіла далі: — Бо вона бідна, а кожна бідна дитина мусить ходити до когось на обід. Так тьотя вчителька сказала. Валіка скинула ранець, вийняла з нього листа, якого написала мамусі тьотя вчителька. Мати взяла листа, прочитала його і сказала: — Ну гаразд, дівчинко! Залиш свої речі в передпокої, потім зайди до ванної кімнати й гарненько помий руки. І ти змий свої брудненькі лапочки! — поплескала дочку по руках, ще й поцілувала невмиті пальчики. Потім господиня повела дівчаток до ванної кімнати й відкрила кран. З лискучої труби потекла вода. Мамуся набрала в миску води і поставила на прегарну білу табуретку. Спочатку вона ретельно помила руки Валіці й знов обцілувала її порожевілі пучечки. А тоді сказала Панніці: — Ну, тепер і ти помий собі руки, але добре! — і пройшла до їдальні сказати покоївці, щоб поставила на стіл ще один прибор.—Підіть, Рожі,—мовила згодом,— до ванної й помийте тій дівчинці руки, але ретельно! Вельможний пан настирливо вимагає, щоб діти сідали до столу з чистими руками. Рожі подалася до ванної кімнати. Добре, що зайшла, бо Панніка навіть і не вмочила рук у воду. Та Рожі схопила дівчинку, дбайливо помила їй рученята, навіть обличчя, потім вибрала з свого волосся гребінець і зачесала. — Ну ось! — задоволено кинула покоївка. Валіка і Панніка повернулися до їдальні — і саме впору, бо прийшов господар. Він одразу спитав: — Хто ця дівчинка? Валіка кинулася на шию таткові й сказала: — Вона обідатиме у нас щодня, аж до великодня! — Ого! — Тьотя вчителька так сказала. Мамуся коротко пояснила таткові в чім річ і показала листа. Панніка стояла похнюпивши голову й чекала. — А як тебе звати, дівчинко? — тихо спитав татко. — Панніка! — вискнула Валіка. — Я не тебе питаю,— дорікнув татко дочці.— Скажи гарненько, як тебе звати. — Панніка,— відповіла дівчинка. — Дуже добре. А як звати твого батька? — Тато,— сказала Панніка. — Це ти його так називаєш. А як його називають інші? — Дядько,— відказала Панніка. — А імені не знаєш?.. Наприклад, Янош Варта?.. Або Мігаль Ковач?.. Має ж бо він якесь ім'я. Ну? То яке ж його ім'я? — Не знаю. — Ая-яй, батько тебе навіть цього-не навчив!.. А тебе як звати? — звернувся до своєї дочки. — Валіка,— відповіла дівчинка. — Правильно. А мене як називають? — Татусь. — Ой яке ж ти дурненьке ослятко! Як називають мене інші? — Вельможний пан! — Ая-яй, і ти вже навчилася від цієї... Правду я кажу: нікуди не годяться ті школи, де вчаться діти різних батьків. Тільки тупішають там наші діти... А тепер ходімо обідати, бо я вже голоден. Посідали до столу. Валіка сіла на своє місце. Покоївка поклала на стілець подушку і, всміхаючись, посадила на неї Панніку. Стіл застелено білою скатертиною. На скатертині стояли білі тарілки, а посередині — біла миска. Всередині кожна тарілка була оздоблена золотим ободочком. Панніці припала тарілка без ободочка, однак і то була гарна тарілка. Мамуся налила юшки Валіці, потім татусеві, потім собі, а тоді вже — гості. — Ти любиш юшку? — спитала Панніку. Але дівчинка нічого не відповіла. Коли татусь з'їв юшку, звернувся до Валіки: — Невже ж ти й справді не знаєш мого імені? — Доктор Антал Вадкерті,— відповіла Валіка. — Ну бачиш, кожний має своє ім'я, кожна людина. Але твоя подружка не знає навіть, як називають її батька. Панніка опустила голову. Після юшки подали м'ясо з підливою. Мамуся порізала Валіці м'ясо на дрібненькі шматочки. Те саме вона зробила Панніці й сказала: — Треба їсти виделкою. Панніка подивилася на виделку, спробувала скористатися нею, але м'ясо падало з неї. — Нехай їсть ложкою, як дома звикла,— мовив татусь. І Панніка вже багато легше впоралася як з м'ясом, так і з підливою. Вона навіть накришила до підливи хліба. Та коли Валіка засміялася, дівчинка зашарілася й знов похнюпила голову. Потім подали локшину. Смачну білу локшину, густо посипану сиром. Панніці й це дозволили брати ложкою. — Згодом і тобі треба буде навчитися їсти виделкою. Бачиш, як їсть Валіка. Коли підвелися з-за столу, татусь сказав: — Ну, дівчинко, зараз іди додому і скажи батькові, нехай прийде до мене — хочу з ним поговорити. Панніка притьмом кинулася вдягати пальто й зібралася йти. — Підожди... Треба ж подякувати! Треба гарно подякувати за обід. А коли людина йде, то має з усіма попрощатися. Та Панніка стояла й мовчала. — Потім навчиться,— мовив татусь. — До великодня встигне навчитися. Татусь проказав це дуже ласкаво, навіть засміявся і зовсім не розсердився. Однак Панніка знов похнюпилась і ступнула до дверей. Валіку не пустили надвір, щоб, бува, не застудилася. — Скажи своєму батькові, нехай зараз прийде. Я хочу дати йому роботу... Господар ліг собі і з годину поспав. Коли прокинувся, батько Панніки вже чекав. Татусь вийшов до нього. На ганку стояв одягнений у лахміття чоловік. Коли підійшов господар, чоловік скинув капелюха. Вельможний пан був високий на зріст, огрядний, а батько Панніки — малий, худий, виснажений на виду. — Як вас звати? — Янош Такаро. — Гаразд... Ваша дочка до великодня щодня обідатиме у нас. Зрозуміли? Чоловік мовчки кивнув головою. — Коли шануватиметься, одержить доччину стару сукню й черевики. Одержить усе, що треба, нехай тільки слухається. А ви з чого живете? — Я безробітний. — Відколи? — Від жнив. Вельможний пан мовчки поглядав на батька Панніки. Тримаючи капелюха, мовчав і той. — З чого тоді живете? Чоловік знизав плечима і далі мовчав. — Скільки у вас дітей? — Шестеро. — Шестеро?!.. Гм.. Як ви дозволили собі мати шестеро дітей, коли не можете заробити на них? Ну, однаково!.. Ось що, друже, дочку вашу візьму на свої руки. До великодня вона щодня приходитиме до нас разом з моєю дочкою. І за це не треба буде вам нічого платити. Зрозуміли?.. Але я не хочу, щоб вам було прикро через те, що задарма годую вашу дівчинку. То ви за це щось зробите мені на господарстві. Ось там дровітня,— він показав на повітку в глибині двору.— Підіть туди й нарубайте дров. Нарубайте трохи дров, і ми з вами квит. На цьому пан одвернувся і зайшов до будинку. Янош Такаро теж повернувся, насунув капелюха і по розчищеній від снігу стежці подався через двір до повітки. Він знайшов сокиру й заходився рубати дрова. Рубав дві години, а тоді пішов собі геть, нікому не сказавши. Тільки покоївка Рожі прийшла надвечір і сповістила, що поденника вже нема. — Не біда,— відповів вельможний пан.— Коли пішов, то пішов. А я ж хотів почастувати його чаркою горілки. Назавтра Панніка не була в школі і не прийшла з Валікою обідати. Валіка плакала, що нема Панніки. — Прийде завтра. Але Панніка більше не приходила. Через кілька днів про дівчинку забули. Та якось вельможний пан побачив батька Панніки перед ратушею[1] і впізнав його. Він стояв серед безробітних і похмуро озирався. Вельможний пан окликнув його: — Ви Янош Такаро? — Я. — А де ж дівчинка? Чому не приходить обідати? Але той не озивався — мовчав. Нарешті, на панову настійну вимогу, відказав похмуро й гостро: — Не люблю я, коли розпитують, з чого живе бідняк. Вельможний пан здивовано глянув на нього й проказав: — Дивно. Невже ж вам не жаль, що ваша дочка голодує? Що за дивні ви люди! Янош Такаро нічого не сказав, а тільки відвернувся й похмуро задивився вдалину. [1] Ратуша — будинок, де містяться органи міського самоврядування.