Найбільше любить Ганя вечірні присмерки — сонце пішло спати за далекий ліс, залишивши на обрії тремтіння золотого усміху, в селі шибки вже не грають відблисками, залиті темною водою мовчання, а по вулицях чи то курява застигла, чи легкий іуманець. Тоді їй хочеться бігати. Наче вселяється в неї якесь чортеня — моторне, веселе, пустотливе — й чортеня веде її то на край городу межею, то поза городами несе так, що аж у голові макітриться, чи в поле вижене, а в полі сивий спокій лежить на бадиллі бур'янів. Дивиться на все те, потроху заспокоюється, ноги вже не тремтять од збудження, та раптом знов чортеня ворухнулось у ній, шкрябнуло гострим пазуриком у грудях — і вже Ганя знову біжить, коси розвіюються, руді й густі, а платтячко лопотить на ній, наче дощ періщить... У сутінках діти збираються біля розбитої війною хати, яку ніхто й не полагодив, і тепер стоїть вона пусткою, та й починають гратися. За листоношу виступає тітки Огірчихи синок, цибатий, миловидний хлопець, з якого всі кепкують, проте в глибині душі кожне любить. За листоношу він тому, що в Огірчука є польова сумка на ремінці, а в ту сумку може 11 а класти скільки хоч і повідомлень усяких із фронту, і листів, і похоронних. Накульгуючи на ліву ногу так, як накульгує їхня сільська поштарка, зупиняється перед гуртом дітвори, що сидить хто на чому, і вдавано хрипкувато каже: — Доброго здоров'я вам! Йому невлад відповідають. Огірчук, подумавши, додає: — Боже поможи вам! — Поможи господи й вам,— тепер уже дружніше відповіда-к )ть. Огірчук підходить до Гані, залазить худою рукою до сумки і порпається, наче й справді щось там важко знайти. — Вам, тітко Олено, сьогодні нема нічого. — Чого ж це нема? — материним голосом запитує Ганя. — І минулого разу не було, і цього. — Пишуть,— статечно відказує Огірчук. — Господи,— по-материному заломлює Ганя руки й закочує очі під лоба,— коли вже та війна скінчиться! — Скінчиться,— зовсім як їхня сільська поштарка заспокоює Огірчук— Уже де той німець. — Ти ж, дивись, хоч завтра вісточку од чоловіка принеси. — Принесу,— обіцяє Огірчук— Хіба я ваші листи собі забираю? Той, кому сьогодні принесено листа, радіє. Ось усілася на колоді Килинка Мохор, і хоч не вміє читати, проте читає для всіх уголос із забрудненого папірця, якого Огірчук підібрав десь у рову. — Вірна моя жінко Секлето Іванівно,— співучим голоском читає Килинка, і щоки в неї пашать,— а також дорогі мої діти Грицько, Микола й Килина! Кланяюсь вам низько й передаю низький фронтовий привіт! У перших рядках свого листа поспішаю сказати вам, що я живий і здоровий, чого і вам усім бажаю від усього серця. Трохи осторонь від гурту сидить смаглява, чорноока дівчинка — вона схожа на перелякану пташку, що й хотіла б полетіти звідси, та не може, крила їй підтято. Звати цю дівчинку Харитею. Харитя щулиться, коли чує дитячий сміх, і раз у раз втуплює очі в землю, наче силкується щось побачити... Зрештою, підходить черга й до неї. Огірчук, накульгуючи, наближається до Хариті і так покашлює, ніби йому й справді лоскоче в горлі. — Боже поможи! — вітається. — Поможи господи й вам! — тихо відказує Харитя. І згодом: — А чи мені там нічого нема? — Та...— мнеться Огірчук, який уже не вперше розігрує цю сцену. — Ой лишенько! — скрикує мала Харитя, яка теж не вперше отак скрикує. — Ось вам, тітко...— стиха проказує Огірчук і дістає з сумки заяложеного у мазут чи дьоготь папірця. Це — похоронна. Й так, якузяла колись похоронну з пошта-ревих рук Харитина мати, так само бере зараз і дочка. Повільно, з округленими очима. І, навіть не розгорнувши, навіть не глянувши, починає плакати. А що сльози спершу не течуть, то вона лише тре кулаками очі, лише вдавано схлипує. Згодом — уже по-справжньому, бо все-таки шкода батька, який ніколи не повернеться... Смеркло, діти розходяться. Ганя, Харитя й худий Огірчук живуть на одному кутку. — Чуєш,— по дорозі додому звертається Харитя до Огірчу-ка,— може б, ти мені вже не приносив похоронної, коли вдруге гратимемось? — Та хіба я хочу? — спроквола відказує Огірчук.— Але ж воно так. — Ти не принось,— каже Харитя, в якої вже сльози висохли і голос рішучий став. — Я б і не приніс...— знову своє править Огірчук — Чому мені та й мені? Комусь іншому принеси! — Кому ж? У них не повбивало, а твого батька вбило. Як же ми тоді гратись будемо? — А ти принеси похоронну Гані, хай вона поплаче. її батько теж на фронті. — Але ж його не вбило... — То, може, вб'є! — доказує Харитя. — Ну, добре,— нехотя згоджується худий Огірчук. Ганя спершу так собі слухає, наче то й не про неї. Раптом ;u > неї доходить зміст сказаного — і вона починає кричати на Харитю: — Дурна ти! Безсовісна! Хай мій батько живе! Не треба на нього похоронної! Ти хочеш, щоб його вбило? — Тепер уже і к >чинає плакати і страх як ненавидить Харитю, яку перед цим жаліла і якій співчувала. — Ну, баби,— заспокоює худий Огірчук — І чого ото ви зчепилися? Коли не хочете, більше й гратись у пошту не будемо, нічого вам не носитиму. — Не йди біля моєї хати,— заступає Ганя дорогу Хариті.— Йди десь отам, городами, а біля моєї хати не йди! — Та чи це твоя дорога? — Біля моєї хати моя дорога — не ходи! Що робити бідній Хариті? Хоч-не-хоч, а мусиш таки обминати Ганину хату, бо глянь на неї лишень, як розпасіювалася, зелені іскри з очей скачуть... Мати вдома. Картоплю тре на тертушці, отже, картопляники гарячі на вечерю будуть! — Де це ти ходиш? — сердиться.— Де тебе носить? — А-а, засиділися,— бурмоче. — Бач, вона засиділася! То ти, дівко, дівувати? То тобі, дівко, гулі на мислі? Ганя не заперечує проти материної "дівки", бо звикла. — Та ми в пошту грались... — Побудь удома, а я побіжу олії позичу в когось, бо карто-і ілі натерла, та на чому смажити? Доглядай малого, бо воно не ісраще за тебе, десь ускочить... — Бурчите й бурчите,— проказує Ганя тихенько услід матері, коли та вже ступає за поріг. У Гані є менший брат Сергій. Народився уже ген-ген після того, як батька забрали на фронт. Сергій удався крикливий і вередливий. Хоч і малий іще зовсім, проте все робить по-своєму, нікого не слухає. — Ти що там товчешся під тапчаном? —запитує Ганя. — Сиджу,— відказує не обертаючись, а сам якимись цяцьками грається. — Так-таки й сидиш? — Сиджу,— каже впертий Сергій. — Ну й сиди, коли ти такий! Тоді Сергій вилазить із-під тапчана й каже: — Не хочу сидіти. — То не сиди,— згоджується Ганя. І Сергій, підозріливо глянувши на сестру, знову пірнає в схованку. — Слухай,— звертається Ганя,— чого ти такий? — Почалося,— бубонить Сергій.— Ти як мати стала... — Ходи до мене, я тобі дірку залатаю на сорочці, а то світиш голим тілом. — А, знаю я тебе, знову вколеш. Мати приходить не так і скоро. — Оце,— починає розказувати дітям,— до кого не піду, то ні в кого допроситись не можу. Нема олії та й нема! А не одне пообіцяло на картопляники прийти... Ледве в тітки Мушихи дістала трохи,— й показує дітям маленьку пляшку, де на дні жовтіє пальців на три золотистої рідини. У печі тріщить бур'ян — ще за дня ходила Ганя по ровах та поназбирувала. Пахне гірким димом і першими картопляниками. Мати накладає дітям із пательні в миску, вони хочуть їсти — хіба ж їстимеш коли гаряче, коли обпікає язик. Мати сердиться, що вони почекати не можуть, поки вихолоне, але де ж тут чекати, коли картопляники такі смачні, що самі до рота просяться. У сінях зашеберхало, далі щось за клямку взяло, ніяк не годне двері відчинити. Рипнуло — і вже на порозі стала тітка Мушиха, мружиться на світло каганця та на полум'я в печі, і в самої обличчя полагіднішало від усмішки. — Заходьте,— припрошує мати,— і не стійте, бо в ногах правди нема. — Авжеж, нема, — згоджується Мушиха. Проте не сідає, а стоїть посеред хати і дивиться у вогонь. Уже згодом каже: — А Танасюкова жінка вчора листа одержала від свого Танасюка, що лежить у госпіталі, що все добре, бо тільки одну руку відірвало. — Він же кравець який!—налякано каже мати.— Як він шитиме тепер? — Однією наловчиться. Добре, що одна зосталася. Та й додому тепер пришлють, бо з однією рукою багато не навоюєш. Це ж бо радість його жінці. "Як подумати, то й справді наче радість,— сотається в материній голові,— бо спишуть його в чисту. Але як жити без руки?.." — Ви знаєте,—далі провадить Мушиха, — тепер не тільки чоловіки інваліди приходять, а й жінки. Я недавно бачила якусь молодицю в районі, сама вона в солдатській гімнастерці, а замість руки правої висить порожній рукав. — Хіба війна вибирає,— сумно проказує мати.— Вона ні старого не помилує, ні малого. — А я до вас чого це прийшла,— вже якимось іншим, ласкавішим голосом починає Мушиха. — Скажете, ми почуємо,— відповідає мати і кладе перед дітьми свіжі картопляники з пательні. Діти вже трохи під'їли, то чекають тепер, коли вистигнуть. — А скажу, скажу,— згоджується Мушиха. І на Ганю кинула своїм великим карим оком.— Чи не погадала б мені ваша дівка, га? — На картах? — мати їй. — На картах. — І ви їй вірите? — з серцем мати.— Десь навчилася, що я й не скажу вам. Тулить докупи слова, аж смішно! — Даремно ви так,— Мушиха своєї.— Бо вгадала ж вона Танасючці, що її Танасюк додому вернеться. Хай і на мого Федора кине. — Ти чуєш, Ганько? — звертається мати до Гані. Звертається чи то сердито, чи то лагідно — не втямкуєш. — Де ж ті карти в мене,— відповідає Ганя.— Позичила баба Тетяна, казала, що завтра віддасть. — Бач, як не повезло,— зітхає Мушиха.— А я ж так сподівалася. Ти як погадала Танасючці — усю їй правду сказала, ось і лист прийшов, що руку відірвало. Мати несподівано таки починає сердитись: — Ти людям лихо не накликай! Розумна мені знайшлась. Угадуватимеш людям біду, то й сама від них біди начуєшся! — І чого ви ото,— Мушиха до неї — Хіба дитина зла комусь зичить? Все зло не від неї. — Не показуй мені карти, бо горітимуть у печі. І де ти доп'яла їх? — ніяк не заспокоїться мати біля печі. — Не ви їх діставали, не вам їх і палити! Мати, либонь, не чує цього, а то вона б не змовчала. Не чує мати, бо в сінях знову зачовгало, хтосьутемряві шукав клямку, долонею водив по дверях. Усі втупилися перед собою — хто ввійде? Увійшов старий Швачко Денис. Мовчки голову схилив у поклоні, мовчки до ослона посунув — і вже сидить, наче давно тут сів. І завжди цей Швачко так увійде непомітно, завжди непомітно примоститься та й дивиться по кутках, наче щось цікаве хоче видивитися. Живе самітно, отак і ходить по людях, а найчастіше навідується в цю хату, де двоє дітей та солдатка. — Яка там погода надворі?—обізвалася мати. Обізвалась так, для годиться, аби не мовчати. Швачко лише поглянув на неї ласкаво — й не відповів. Мати спитала, чи він картопляників не хоче, та Швачко позирнув уважно на дітей, як вони їдять, і заперечливо крутнув головою. Мушиха сказала: — У вашій хаті хоч і голо, та затишно, тому й кортить посидіти, тому і йдуть сюди всі. — Сидіть собі, сидіть, чи я кого виганяю,— мати їй на те. Згодом ще кількоро людей надійшло — ось і посиденьки. А на таких посиденьках про що розмова? Тепер одна скрізь точиться розмова — про лихо. Бо хоч і погнали німців, хоч і війні начебто скоро кінець, але ж не закінчилась! Ось і жди, чи не станеться чого із чоловіком твоїм, чи з братом, чи з сином... Наговорились, помовчали, а потім ота Мушиха знов до Гані: — Може, ти нам заспіваєш? — Чи ви, тітко, самі співати не вмієте? — серйозно відповіла їй Ганя, що уважно слухала балачку. Вона завжди так — коли зберуться старші гуртом, сидить і прислухається, а й своє слово докине таке, наче вже стара. — Чи в мене такий голос, як у тебе? — Може, й кращий, ви лишень спробуйте. Всі засміялися, аж каганець блимнув. — Е-е, куди вже мені проти тебе. Замолоду, може, й співала.— Тут Ганя уважно подивилась на Мушиху — чи справді ця зжовтіла, висмоктана лихоліттям жінка могла співати колись.— А ти ж пригадуєш, як для солдатів старалася, коли вони через наше село йшли? — А-а, що згадали,— наче й невдоволено буркнула, а самій приємно. І, насупившись, додала:— Ну, добре вже... Вийшла насеред хати — тоненька, руденька, очі швидкі й блискучі. Поглянула на матір, наче не впізнала її, бо вираз обличчя лишився серйозний. Голосок поллявся зненацька — хоч і дзвінкий, але переривчастий, неміцний. Ой джиґуне, джиґуне, який ти ледащо, ведуть тебе до пана, сам не знаєш за що... Дехто з жінок усміхнувся, а Швачко підпер кулаком підборіддя, втупився в Ганю, наче й не чув ніколи нічого кращого. Дивний цей Швачко, тільки те й робить, що мовчить. І чого ходить до них? Мати вже кілька разів не пускала його через поріг, а однаково навідується, наче й не сталося нічого... Тоді будеш знати, як будуть карати, і на руки, і на ноги диби надівати. Ой на ноги диби, на руки дибята. Оце ж тобі, джиґуне, молоді дівчата. Мати теж усміхнулась. Лише Сергійко та Швачко серйозні. Сергійко дивився на старшу сестричку не те що зачаровано, а якось вражено — він, либонь, нічого не міг утямити. Ой на ноги диби, на руки дибиці. Оце ж тобі, джиґуне, гарні молодиці! Ганя вже не співала, а майже викрикувала. Здається, теж нічого не розуміла в цій пісні, проте мала такий вигляд, наче дуже сердита на безпутного джиґуна за дівчат і молодиць. — І в кого ти навчилася? — запитала Мушиха, коли Ганя доспівала. Втрутилася мати: — Навчилася, чого б доброго! А хіба на картах гадати хтось учив? Я вчила? Побачила раз — і перейняла. Вона лише зиркне скоса — й запам'ятає. — Ніхто не вчив,— сказала Ганя.— Воно само... — А як її батько? — знову мати.— Він же ото на балалайці бренькав і бренькав,— та й показала на балалайку, що біля мисника на кілочку висіла, замотана в пілочку—Хіба вчився коли? Десь почує мотив, один лише раз почує, а потім сидить і награє вдома. — Вроджене,— мовила Мушиха. Замовкли, наче роздумували про тих, кого зараз немає з ними. Та й невідомо, чи будуть коли. Згодом стали просити в Гані, щоб іще заспівала. — Якої ж вам? — запитала, ніби знала тих пісень безліч. — Яку знаєш... Примружила очі, чи то пригадувала, чи збиралася на силі. І знов її голосок поллявся, немов народжувався не в маленьких грудях цього дівчатка, а десь осібно: Ой не світи, місяченьку, не світи нікому, тільки світи миленькому, як іде додому... Ще трохи погомонівши, посидільники розходяться. Останнім поріг переступає Швачко. Іще б трохи посидів, та якось і незручно, коли всі прощаються. Переступивши поріг, таки зупиняється, наче не може втрапити через сіни. Зрештою, вертається до хати і, непевно всміхаючись, озивається: — Оце мені сон приснився... — Який іще сон? — сердито перебиває мати.— Йдіть уже, бо он дітей треба класти спати. Швачко ніби й не чує. Провадить далі: — Сон приснився... Що лежу я на печі, а в вікно пташка залетіла й вилетіти назад не може... То, може б, Ганя відгадала мені, що до чого. Мати пирхає і вже мовчить. Ганя й каже: — Ну, гість якийсь приб'ється до вас, бо пташка — то душа людська. — Начебто й не ходять до мене гості. — З далекої дороги. Швачко щось розмірковує. З язика його, здається, проситься ще якесь запитання. Не хоче чоловік виходити з теплої хати, щось тягне й тягне сюди... Проте нічого більше не каже, бо господиня таки гнівається... Чути, як під вікнами шарудять його кроки, як щось бубонить до себе. — Ти, дівко, довго ще приманюватимеш сюди людей? — обізвалась мати.— Довго забиватимеш їм баки? — Чи я кличу? Самі йдуть. — І де ти брехати навчилась? — А я не брешу, я правду кажу. — Чого ж ви картопляників не поїли? — вже добрішим голосом мати. — Все нам і нам віддаєте, від свого рота одриваєте... — Ну, годі повчати, я тут старша, а не ти... Накинь якусь лахманину та віднеси картопляники своїй Хариті, хай покуштує... — Я...— почала була Ганя. — Що — боїшся? Язиком плескати не страшно, а тут боїшся посеред ночі на вулицю вийти? Хотіла сказати, що посварилася з Харитею, що не пускала її сьогодні мимо своєї хати. Але мати й так сердита, то навіщо більше гнівити. Та й, коли подумати, бідолашна-таки Харитя. Сиротою зосталась, а їй ото, граючись, діти весь час про це нагадують. Треба Огірчука відучити од гри та й інших, а то знайшли забавку. Поклала картопляники в миску — і з хати. А надворі студено, зоряно, вітерець гоструватий дме з причілка. Повільно пройти до Харитиної хати (недалечко ж тут) чи пробігти? Але коли це вона, Ганя, повільно ходила? Не може повільно ходити, коли таке відчуття, наче весь світ хоче їй кинутися назустріч, кинутись прожогом, щасливо, захоплено!