ДІТИ

ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ

РОМАН У 4-ох КНИГАХ

ДРУГЕ ВИДАННЯ

КНИГА ПЕРША

1

У ЗАПАШНИХ ПОЛЯХ

1. ЧЕРЕВИК

І.

Кожен краєвид має свою принаду, свій чар.

Цей куточок не схожий ні на Полтавщину з її м'яко-хвилястими обрисами, ні на рівні степи Таврії, де нема за що й оку зачепитися, ні на прорізані ярами глибокі придніпрові балки, ні на поліське лісове царство, — ні на що, чим красна Україна.

А хіба Дрижипільщина не красна своїми лісками-перелісками, своїми .полями та овидами-краевидами, хуторами, розкиданими по неглибоких балочках?

Ось навіть Дарочка, яка на своєму віку мало що бачила, й та раз-у-раз озирається. Чого б то їй озиратися? Ідуть вони, наймолодші діти великої Осташенкової сім'ї, веселим, дружним гуртом оцього сонячного, неділішнього ранку до церкви в Марійку. Тепер цієї сім'ї вже нема, нащадків деяких навіть слід загубився після розгрому цих хуторів. Але той сонячний, неділішній ранок був ще в ХІХ-му столітті і всі вони, — Дарочка, сестра її Наталка, брати Маніло та Никодим, — всі вони були юнаки, налиті соками щастя, здоров'я, молодих надій, як пахучого польового зілля.

Дарочка серед них наймолодша, — мизинчик, мазунка в Осташенковій сім'ї. їй нема ще сповна чотирнадцять років. Вона йде-йде — та й озирнеться назад. Що вона там бачить? Нічого не відповідає, мовчить.

Вона не може висловити словами того, що бачить. Таке, що й усі, але ніхто крім неї не помічає, не бере до серця. Красу.

Спочатку вона озирається, щоб помилуватися, як тріпочеться-тремтить лист на сокорині. Дві сокорини стоять при шляху, двоє сторожів при вході. Хто хоче зайти на хутір, мас змогу спинитися тут і подумати, бо від сокорин ще довгі гони до садка. В тому садку, мов у кожусі, закутана самітня хутірська оселя Осташенків.

Коли не видно стало гри сріблястого листу, Дарочка вже озирається, щоб подивитися, як відпливає в невідомі обрії їх хутір, як зливаються із невеличкою цяточкою садка осокори. Для когось іншого то може й невеличка плямка на небосхилі, але для Дарочки, — світ, повний невичерпного значення й змісту.

Мимохідь зірвати листка з грецького оріха, розтерти в руках — як пахне! Понишпорити межи кущами за порічками та аґрусом у старім садку. Ідучи до пшениці, полазити на рову за суницями, великими й солодкими, з ніжним смаком. Пригнути гнучку довгу гілку молодої вишні, вкинути в рот кілька найстигліших ягід. Вилізти на черешню над вечір по сіро-виглянцованому стовбурі з навмисне виточеними для таких пострибунчиків, як Дарочка, сучками.

Цим не кінчаються Дароччині володіння. З саду треба козиним бкоком вистрибнути на вузьку стежку, що починається зразу за клунею. Вона біжить униз між густими стінами конопель вище людського зросту. Продертись повз міцний і дурманний конопляний дух і збігти в балку. Між лозою й травою, захована серед поважних і завжди засмучених верб, протікає кришталева хвоса.

Тут починався для Дарочки зовнішній світ, тут починалося її трудове життя. Ще з сімох років пасе тут Дарочка товар і вся ця балка вигинчаста, із стежками до якихось інших хуторів, — виходжена, витупана Дароччиними ноженятами. Кожен вигин, кожен горбок і кожну ямку, кротовину знає вона тут.

От скільки то всього відчувається Дарочці, коли вона дивиться на прикляклу до небосхилу цяточку. Хай собі посміхується з неї за це Никодим, він завжди знайде з чого посміятися, — але хіба воно кого дошкуляє?

II.

Наталка з Манілом ішли вперед і ніг під собою не чули, так заговорилися. Маніло й Наталка товаришують. Маніло ж у сім'ї великий розумій! Він ходить до школи в Дрижиполе і гляди ще доучиться до поштового чиновника. А Наталка до школи не ходить, бо то дівчатам ні до чого. То Наталка спокою не дає Манілові, — розкажи та й розкажи! Маніло мусить усю науку їй переказувати. Оце 1 саме Наталка засвоює велике відкриття: не сонце ходить круг землі, а земля обертається кругом великого світила.

— Я тебе навчу, Дарочко, — говорить тимчасом Никодим найменшій сестрі. — Так у тебе в'язи зболять. А ти приший собі очі ззаду. І в Марійці будеш, і надивишся...

— Та й як це — пришити ззаду? — серйозно перепитує Дарочка, довірливо дивлючись на брата.

— А так: візьми голочку й ниточку... — ще серйозніше каже Никодим.

— Та й яку голочку й ниточку? — допитується Дарочка.

— А мальовану!..

Цей Никодим що не скаже, то півтора людського! Не хочеш, то будеш сміятися.

Якось зимою не було чого робити йому, вималював на картонці від стінного календаря квітку, ще й написав великими літерами:

"Гарна квітка, бий його коцюба!!!"

І всі, старші й менші, кихкотіли з цієї "коцюби", аж мати розсердилися.

—: Чого ґзитеся? Бодай ви в чуді сміялися!

Строгі були мати. Враз затихли всі.

От уже й Марійка близько. Тут перед коловоротом під кам'яним хрестом, вони, звичайно, сідають рядком і взуваються. Бо то панські діти взуваються для того, щоб уберегти делікатні ноженята від грудок. А мужицькі глядять свого взуття більше, ніж свійську підошву. Ногам нічого не зробиться, як пройдеш яких п'ять верстов. А за черевики треба гроші витріщати, та ще й як тих ніг аж дванадцятеро пар... Настарчиш?..

То так батьки казали. А діти трохи інакше міркували. Краще босоніж перебігти тих кілька верст, а вже в село увійти в повнім блиску, — в новеньких, виглянцованих черевиках. Певно, що новеньких, їх же більше носили при собі, ніж на собі.

— Та й гарні ж наші дівчата, бий його коцюба! — не витримав Никодим, окидаючи веселим оком сестер.

А гарні! Особливо Дарочка. Дівча воно тонке, як патик, струнке. Личко довгасте, тонковиде, з ніжним рум'янцем крізь смагляву церу. Карі очі — наївні, правдиві, запитливі. Дві чорні коси спускаються аж до колін. А як окру-тити їх біля голови над широким чолом, то так і проситься бажання порівняти її з квіткою. Росте між усяким зіллям степовим квітка-волошка, дивиться на Божий світ своїми задумано-наївними очима й не знає, яка вона гарна.

І Наталка на неї схожа — зразу впізнаєш, що сестра. Але трошки ширше очі поставлені, трошки ширший овал лиця, трошки... і та, й не та, — якась простіша, не квітка, а міцна, замашненька дівчина на виданні, з доброю посмішкою і шорсткою робочою рукою. Робітниця в хаті!

Дарочка й Наталка зодягнені точнісінько одна, як друга. Широко облямовані унизу оксамитом рипсові катанки, сорочки з вишиваними поликами й подолами, зелені спідниці з широкою оксамитовою лиштвою. А ще — червоні справжні коралі і коси довкола голови, кибалкою увінчані.

І ще третя, їх товаришка маріецька, Мар'янка Ферен-цева, теж так само повинна бути зодягнена. І ще четверта, Служаївна Яринка, що на хуторах за Троянами живе, казала — конче так само зодягнеться.

— Це як вистрояться наші дівчата під церквою, — всі люди на них зглядатимуться, — каже Маніло.

— А я ламаю собі голову, чого вони тієї неділі ждуть не діждуться. Думав, може й справді Богу молитися, — просторікує Никодим.

В неділю до церкви — було то велике свято й радість хутірським та сільським дівчатам. З ранньої весни по глибоку осінь гарували вони в темній та чорній роботі на полі та в городі. Тим то ці неділішні виходи до церкви були справді великою розвагою та подією. Ніяка втома у най-гарячіші жнива не перешкодить дівчині хоч раз на тиждень похизуватися своєю вродою та убранням на людях. А тоді цілий тиждень цими спогадами жити.

Попередньої неділі товаришки змовлялися одягнутися в усе однакове, щоб навіть і стрічки були одного кольору, й коси однаково зачесані. Щоб, як доходитимуть до церкви, всі відразу звернули на них очі та питали одне в одного:

— Котра ж це Осташенкова, а котра Мар'янка?

— Та їх аж дві, не розбереш!

— І то видумають!

Змовлялися ще й так: у наступну неділю підуть не до Марійки, а до Розумниці, на третю — аж до Сабадаша.

— А де ж мій другий черевик? — скричала Дарочка, як уже сіли під хрестом і почали взуватися. — Мабуть, у тебе, Наталю?

— Хіба ж ти мені давала? Никодим ніс!

Справді, Никодим ніс. Так, як то він завжди носить: настромить черевики за вушка на кийка, кийка на плечі й чимчикує собі, просторікує. Але ніс, то ніс — де ж це ще один черевик?

Обдивилися кругом себе, Никодим навіть помацав кишені. Що за оказія? Що за лиха година?

Нема одного черевика, лівого. От тобі й пішли до церкви!

— Він десь по дорозі впав, я ось вернусь і зараз знайду його, — каже винуватим голосом Никодим, вже зовсім без смішків.

Дарочка аж умліває з розпачу. Така вразлива.

— Ой, Боже ж мій, Боже мій, що мені тепер мама скажуть?

— Ти не бійся, Даруню, мама й знати не будуть. Вертайся зараз із Никодимом, та добре дивіться — він десь лежить на дорозі, — умовляла її Наталка, сама мало не плачучи.

Розділилися. Двоє пішли вперед, двоє вернулися. Але настрій безжурного ранку впав у пил посеред дороги.

IV.

У Марійці біля Ференцевої хати в садку Маніло побачив під яблунею Данька й Меркурія Сарґолу, що з Троянових хуторів.

Данько, Мар'янчин брат, був вірний товариш Манілів, а Меркурій заглядав сюди більш через Мар'янку. Вони також мали йти до церкви, було ще рано.

Мар'янка помогала матері ліпити вареники з сиром, як вступила Наталка. Найстарша дівка в хаті, вона вже була вбрана — точнісінько, як Наталка. Такі ж черевики були й у Наталки, такі ж самі були б і на Дарочці.

Як почула Мар'янка, що скоїлося, аж у жар її вкинуло. Черевика згубити! А хто ж то такий спритний? Отой Никодим? От іще! Високий до неба, а дурний, як не треба!

Як же це вони тепер без Дарочки будуть? Ще може й Яринка Слухаївна не прийде?

— Чому Яринка не прийде? — почув її останні слова Данько, що ввійшов разом із приятелями із садка до хати.

— Глухий не дочує, то видумає! — відтяла Мар'янка. — Он Дарочка черевика відбігла!

— Відбігла? — перепитав своїм басом Меркурій, мацаючи любовно свого стриженого їжачка. — А голови вона, часом, не відбігла? — І подивився на всіх розсміяними очима, хоч не сміявся наче.

Цей Меркурій не дуже то був добросердний. Всі, як один, бідкалися тою пригодою Дароччиною, а він байдужісінько мовчав. Данько навіть закинув був:

— А знаєте що? Замість до церкви, — ходім-но й ми шукати...

— Та ні, мабуть, ми тут отягаємося, а Дарочка з Цико-димом вже давно біля церкви, — заперечила Мар'янка, якій так хотілося, щоб не розладналося очікуване цілий тиждень свято.

— Хто хоче, то нехай іде... Не мав роботи... — прогув своїм густим басом Меркурій. Неслухняна посмішка таки вибилася крізь непорушну байдужність.

Він був перший бас на крилосі.

V.

Дарочка з Никодимом сиділи за садком на рову й чекали. Никодим, — тихий і винуватий, — ні в сих, ні в тих, заглядав за суницями і клав їх на пелену Дарочці. А Дарочка невтішно плакала. Нема черевика! Боса тепер!

І сказати не можна в хаті.

Тато почнуть зараз пригадувати, як то вони замолоду жодних черевик і ввічі не бачили, в постолах ходили... У двадцять років в самій сорочці ходили, штанів не було. А тепер вам дай готове, та крамне, та й того не вмієте шанувати...

Мама такі, що ще й наб'ють. Тато тільки поговорять, а мама круті в них.

Так, наче вона це навмисне зробила!..

— Ходімо, ще раз обшукаємо. Може ми кепсько дивилися? — підіймає свою похнюплену голову Дарочка...

— Ну, ходімо, — покірно відказує Никодим.

І вони, вже которий раз, знову виходять на шлях, знову пантрують очима, скільки око сягне. Але черевик чудом зник, щез. Ніхто не йшов, крім них, цим відлюдним шляхом — і щез!

— А що я мамі скажу? — в сотий раз питалася Дарочка.

— Зажди, он здається наші вже йдуть. Може вони знайшли?

Одні й другі намагалися на відстані вгадати, чи ті з черевиком, чи ні? Хотіли вичитати щось утішне. Де там, не видко, щоб було щось утішне! Вони й до церкви сьогодні не заходили, як побачили, що Дарочки нема.

Тепер — як повинитися перед старшими? На Осташен-ковому хуторі купівля нових черевик була величезною подією, вона траплялася на кілька років раз. Там копійка була он як дорога.

Ніхто з цих дорослих, чистих серцем, дітей, і гадки не мав, щоб якось вибрехатися, напустити туману. Цього не було на Осташенковому хуторі зроду. Тут не вміли ні брехати, ні хитрувати, — такий уже рід був нелукавий. Не візьме, де не поклав. Не прибавить у розмові, не відбавить. Не приличкує. Потреба в щирій правді, — то була невід'ємна частина Осташенкової вдачі.

Проте, як на те йшлося, — не судилося ні в цю, ні в наступну неділю татові й мамі дізнатися про невідшкодовану втрату.

Молодь не знала, що в господі гості. Приїхала найстарша сестра, Донька, з Побійної довідатися до батьків. Донька, а власне, Єлисавета (невідомо, чого її перехрестили на Доньку), що була там замужем от уже другий рік, не втерпіла та й довідалась додому.

Вже й індик був зарізаний, як на Великдень, вже в хаті був дим коромислом, як поприходили із церкви діти, — де там було про черевики думати? Дарочка кілька разів поривалася, щоб матері повинитися, — несила ж таїтися! — як мати її перебивала:

— Побіжи в льох, з глечика сметани збери!

— Поскоч у садок, вишень нарви, — Доньці додому...

— Подивись, чи там свіженького сінця кинуто коням... Тимчасом, нашвидкуруч смажилася яєшня, — самі

ніколи цього не їли, все на ярмарок до Дрижиполя везли. Так за гістьми не вдалося правди сказати. Ну, а в будень на хуторі не до святкових черевиків. Скінчилася неділя й знов цілий тиждень невсипущої, тяжкої, непере-робленої роботи. В неї втягався весь хутір, від найстаршого до найменшого1.

VI.

Саме починалися жнива, час, коли сплять яких дві-три години на добу. На Осташенковому хуторі наймитів ніколи не водилося, своєї голоти було досить.

Все різноманітне господарство, в якому мало що докуповувалося, провадилося своїми, ненайманими руками, а для цього треба було гарувати від світання до смеркання. Город, поле садок, худоба, коноплі, птиця, вівці, — Господи, чи є край цій роботі?

Дарочці, як найменшій, діставалася найлегша робота. Дарочку любили всі й жалували. Обід зварити, хліб спекти, свиням дати, тричі на день корову подоїти, — все, що біля хати випадає, — це ж виграшка, спочинок проти тієї каторжної роботи в полі, на стерні, під палючим сонцем.

І як Дарочка не огиналася, однаково, це її не минало.

— Та я б радніша в степу, мені спека не страшна, — просилася вона.

— І куди отакому патикові братися до серпа? Хіба ж видолаєш ти... цілий день на сонці?

— Видолаю!

— Дві копі нажнеш і зв'яжеш?

— Нажну і зв'яжу! Аби тільки не оця хатня крутанина... Бо в хаті звиваєшся цілий день, як муха в окропі, —

і познаки нема, що щрсь робилося.

— Ось диви, як руки порепалися, — показувала Наталка свої зашкаралублі руки, грубі від серпа й цурки. — А спідниці до цих снопів десь треба залізної...

— Ну, Дарунько, як так уже тобі припекло, то ставай з нами перевесла крутити, — каже тато. — Узавтра мати вдома зістанеться, хай спочине...

Перевесел треба накрутити стільки, щоб усім женцям узавтра на весь день вистачило. Вили їх до місяця. І справді, тонкі, ніжні рученята Дароччині зашкарубли, набрякли, зранилися, а сама вона впала під ранок там, де стояла, кулака під голову та й заснула солодким сном.

А вдосвіта до схід сонця, — ну, за яких може годин дві, — вже тато будять:

— А нумо, вставайте, поки роса... День не стоїть, зимою виспитеся.

Вдень буде сипатися пшениця, бо нестерпна спека й суша стоїть уже відколи.

Зрештою, прийшлося ту пшеницю до місяця жати. Чи ж до Дароччиних черевиків за такої напруженої жнив'яної гарячки?

VII.

Другої неділі, як зговорилися, — ніхто до церкви не йде. Никодим відмовляється, що втомився, хоче виспатися. Наталка ж таки справді заспала, аж сонце крізь продерту стріху в клуні вдарило золотом їй у вічі. Маніло чогось пішов до Дрижиполя. Старші десь порозходилися. Хібащо, тато пішов до церкви сам.

Прокидається Наталка, — нікого вже нема в клуні, одна Дарочка сидить, примірює її черевики та рюмсає.

Жаль так стало Наталці — розпадається, сердешна дитина, а чим ти їй допоможеш? Якби мала за що, то купила б, та ба... Зроду не мала Наталка грошей.

— Ну, не будь така дурненька, Дарочко, я сама сьогодні все розповім мамі, вони не будуть нічого казати. Хіба ж можна так усе до серця брати?

От уже ця Дарочка! Така вразлива! Така недоторкана! Чи що вколе, чи вшкрябне, то інше за мить і забуло. А Дарочка довго-довго переживає, пам'ятає — і забути не може. Все до серця бере.

І в кого воно таке тендітне вдалося? Таке діткливе? Як паненя.

— Еге, добре тобі казати! — Дарочка сиділа, обнявши коліна, й сумно дивилася на Наталчині черевики. — Нема в що взутися, мама не знають... Як я їм скажу?

І як на те, за столом при обіді такий веселий гармидер зчинився. Тато сьогодні дуже говорущі. Десь чарку випили. А як тато веселі, то дітям тільки подай Боже/ Не сміли самі й рота розтулити, як старші мовчать, але тепер, що гляне одне на одного, то й регочуть. Забували, що з татом та з мамою за панібрата не годиться...

Коли ж самі тато забули. Вони розповідали, що чули-бачили в церкві.

— А оте Сарґолове дурило, як завело апостола читати, то мов із кадовба.

Сарґолове дурило! Ха-ха-ха! Цей пихатий Муркур із їжачком на голові! Тепер уже за ним навіки зостанеться прізвисько "Сарґолове дурило". О, прізвиська на Осташен-ковому хуторі ніхто не обмине, як своєї долі. Навіть рудий, кудлатий пес Віська зветься в них Гуйджасало, — бо обзивається на це кумедне слово.

— А що ж, хіба не дурило? — перепитує батько й обводить усіх очима. — Куди йому ще лізти до апостола? Оце в четвер на ярмарку в Дрижиполі зустрівся я із старим Яринеєм, чарку випивали. Що вже нарікав він на Муркура! Ледащо, чуєте, росте, та й годі. Йому, каже, не про хазяйство дбати, а циганом бути. Скрипочку в руки, та й тирликає... А що коні голодні, що воли не напоєні — йому за всі голови... І отаке дурила лізе ще й апостола читати.

— Чула я, що старий Сарґола вже не одну скрипку на голові йому побив — обзивається від печі мама. — Ану, гляньте-но там у вікно, на кого це Гуйджасало так бреше? Либонь, когось Бог несе.

І що ж! Промайнула під вікном тінь і до хати входить... Сарґолове дурило. Чи то пак, Меркурій... Про вовка помовка...

Меркурій скидає кашкета, ніяково ворушить свого їжачка й каже густим басом, — мов із кадовба:

— Доброго здоров'я, ївши... З неділею будьте здорові! Всі за столом так і хлихонули, але батько спинив цей

регіт помахом вій і так само поважно відказує:

— Спасибі, будь і ти здоров! Просимо до столу... Меркурій ніяково мнявся. До столу він не сів, а сів віддалік на ослоні.

— Що скажеш, синашу? — так само поважно запитав батько.

— Послали мене тато шукати гнідого лошати, — не поспішаючи, відказав Меркурій.

— О, ще й до прикладу! — не витерпів Никодим.

Всі почали знову кихкотіти. І сам Меркурій почав сміятися, хоч не знав доладу, чого це так усім тут весело. Цих Осташенків він бачив на людях — такі тихі та сором'язливі, пісні. Завжди знічуються. Диви, не думав, що така весела в них хата. І він сміявся, показуючи міцні, рідкі зуби.

—А, щоб тобі та бодай тобі! — аж сльози навернулися в очах у мами від сміху.

А таїові хоч би що! Сидять, мов не вони, розпитують, — де, коли, як, якої докладно масти щез лошак?

— Чи ж може так далеко забігти лоша від Троянів аж сюди до нас?

— Бо де вже тільки не шукав... Оце й до вас зайшов, може чули, що хтось знайшов...

Знову всі у сміх!

— Обрік вам грає... — подивився на них докірливо тато. — Дайте-но хлопцеві черв'яка заморити!

Меркурій був не від того, щоб "черв'яка заморити", або, як ще казали, "коня попасти". Як поставили йому миску з варениками, а другу із сметаною, то він геть чисто забув за лоша.

Може й справді лошати шука^? Хоч воно з усякого погляду дивно. Де Сарґолів хутір, а де Осташенків?

Ніколи в житті Меркурій не був тут, не приятелював так дуже з Осташенковими хлопцями, а це... Такий друг і приятель... Йому слід би йти вже собі, далі шукати свого лошати, а він отягається. Постойкує, щось розказує, ще хочеться йому в садку посидіти, черешень попоїсти. Чи не Наталка тут причиною?

Та ні ж бо! Наталка чи не старша за нього на рік-два, — він ще паршук, жаба зелена проти неї. Правдиве Сарґолове дурило...

— Ну, а тепер скажу, чого я прийшов до вас, — таємничо пробубонів своїм басом Меркурій, коли хлопці опинилися в садку під крислатою черешнею, обт^женою бурштиновими, стиглими ягодами. — Кличте-но Дарочку. Я знайшов її черевика!

— Та бре! Не може бути! — аж підскочив Никодим.

— Ото, не може бути! — з досадою бубонить Меркурій, стримуючи неслухняну посмішку. — Як це не може бути, коли воно вже є!

— Та ні, я хотів сказати... — виправдувався Никодим. — Де, як? Ми ж усе чисто обшарили...

— Так ви шарили! Катай за Дарочкою. Але Маніло вже й сам катнув.

— Черевика знайшли! — крикнув він не своїм голосом через вікно.

Добре, що самі дівчата порали в хаті, мама десь забарилися на дворі.

Дарочка саме мила ложки. Так і випав її з рук полумисок.

— Де? Де ж він?

— Катай за мною! В садку!

Біжить Дарочка поперед Маніла, аж ніг не чує під собою.

Але яке розчарування! Під черешнею нічогісінько нема, навіть і хлопці десь щезли. "Дурять!" — думає Дарочка. "Дурить Меркурій!* — думає Маніло.

Дарочка дивиться з невимовним докором на Маніла, вії тремтять, вона може й заплаче зараз.

І в цю хвилину під ноги їй з черешні падає черевик.

— Це добра робота! — бубонить із черешні Меркуріїв голос. — Щоб на черешні черевики росли!

— О, диви! То може Дароччин? — обзивається з другої гіляки Никодим. — Справді!

Вони злазять із черешні, а Дарочка тішиться черевиком, їй навіть у цю хвилину не здається дивним, що на черешні черевики ростуть. Кудлатий Гуйджасало теж був підскочив до черевика, але вона йому не дала, до грудей притисла.

Проте, відразу ж Дарочка зів'яла.

— Та це ж не лівий, це правий!

— А ти якого згубила?

— Лівого! Це не мій черевик...

Хлопці запитливо дивилися на Меркурія. Чого це він голову морочить? Чи ж справді це — знайдена пара до Дароччиного черевика?

Меркурій ніяково вихрить свого їжачка. Тепер йом> незручно лізти на черешню, хоч може там росте ще й лівий черевик. От, досада! Забути, що саме лівого, а не правого черевика бракувало. Мар'янка Ференцева скільки наказувала, — "лівоґо, лівого!".

Дарочка й сама собі не вірила. Може й справді вона забула? Може й справді лівий черевик у неї, тільки правого загубила?

Метнулася прожогом за своїм одинаком, а хлопці зажадали від Меркурія пояснень.

— Хлопці! — таємничо сказав Меркурій і вийняв десь зза пазухи ще одного черевика. — Тут є й лівий, бо я забув, якого бракує, то взяв обидва...

— То це не Дароччин? — в один голос скричали вражені братове.

— Та... ні... — зам'явся Меркурій. — Це мої... себ-то... моєї сестри, Антосі...

— Ну, а вона ж... як?

— Вона?

Меркурій не поспішався розповідати про ті складні сплетіння долі, що привели його з черевиками на Осташен-ків хутір. Він ворушив їжачка й сміявся, показуючи рідкі зуби.

— Тихо... Пс-с... Дарочка...

Дарочка несла свого черевика, а попереду неї біг рудий Гуйджасало. Дарочка притулила свого до того, знайденого. І... диво дивнеє! Це таки був лівий, не правий, як їй щойно здавалося.

— Чого ж ти казала, що правий, як же ж лівий? — докоряв їй Меркурій вже не стримуючи посмішки. — От, дурна коза!

— Еге... — заперечила Дарочка, не маючи часу на іншу відповідь. Вона взулася вже, їй треба було відчути на ногах обидва черевики. — І де ти його знайшов?

— Отут, у рову, — невинно пробубонів Меркурій. — Шукав лошати, а знайшов...

Коли придивляється, придивляється Дарочка, — і знов зів'яла.

— Це не мій!

Троє хлопців мовчки дивляться один на одного.

— Не мій! Мій не так заходжений, і глянцу більше, і... Корок тут не так скривлений...

— Ану, дай я прикладу одий до одного, — щукав порятунку Меркурій.

Приклали. Точ-у-точ однаковісінькі, тільки ж не пара.

— Бери, дурна, та мовчи, — умовляв Меркурій. — Знаєш приказку: "Дають — бери, б'ють — тікай!"

— Ні, не возьму!

— Чом?

— А що я мамі скажу?

— От мені лихо! — схрестив на грудях руки Меркурій 1 добру хвилину дивився зчудовано на Дарочку. — Я ще таких не бачив. А навіщо ж тепер мамі що розказувати?

і

Ні, це не вкладається в Дароччиній голові. Щоб щось від матері затаїти? Як не можна мамі сказати, то це якийсь гріх?

І щодалі, то байдужіший ставав їй той чужий черевик. Ніякої радости з нього, бо це не той, якого згубила. Хоч яка довірлива Дарочка, а вже побачила, що тут її нащось дурять, хотять підкинути якогось чужого черевика. Неправдивого. І ця неправда, що їй була така огидна, ставила стіну між її одиноким черевиком та тим чужим...

Даремно умовляв її Меркурій при мовчазному співчутті братів, мовляв, це ж тільки мертва річ, шкіра. Байка, на чиїй нозі вона буде. Це, — ну, правду сказати, — Антосині черевики, з яких вона давно виросла й давно їх не носить.

Дарочка була непохитна. Брати чуже? Та ще й потайки від мами? Цього її наївна, цілинна душа ніяк не могла втямити. Якісь хитрощі, якісь крутійства, все це чуже її натурі, вирощеній на хуторі, на полі, далеко від різноманітних, повсякденних стосунків з людьми.

Інша річ, якби це знайшовся її черевик з отими трохи закандзюбленими угору носками. То щось рідне. А це..

На Осташенковому хуторі ніхто ніколи не брехав. Не вміли. Батько й мати не навчили. А тут — скільки не носитиме цього черевика, все за ним брехня буде волоктися...

— А що, як я вас помирю? — сказав, нарешті, Маніло. — Берімо черевика й ходімо до мами, чи до тата, всі разом...

— Я не піду!

— Я не піду!

В один грлос скричали Меркурій і Дарочка.

Ще ніхто з них і слова не сказав про це. Чого це цей дука, задавака Меркурій Сарґола, який ніколи в близьку дружбу не заходив із Осташенковою молоддю (оце Сарґолове дурило!), — чого це вш раптом узяв до серця Дароччину біду? І так розпадається, щоб Дарочка цього черевика узяла. Ніхто й слова не сказав, а мати про це запитають.

Хоч яка невправна була Дарочка у житті, а добре тямила, що мати про це спитають. І їй було чогось соромно. Ще подумають, що до неї, як до дівки вже, залицяється парубок?

Меркурій же мав свої причини, щоб старі не знали про цю доброчинність. Вони там на ярмарку у Дрижиполі як здиблються, як почнуть під возом п'ятерика розпивати... Ще, боронь Боже, до тата дійде...

В Меркурія е чимало таємниць, яких не знають ні батько, ні мачуха...

Але в цю хвилину під черешнею з'явився ще один черевик. І приніс його не хто, як кудлатий рудий пес, Гуй-джасало.

Він собі лежав, мов неживий, розкошуючи на холодній траві в таку спеку, і не звертав уваги на молодь. Понаносили купу черевиків і справляються коло них. Не знати, що йому спало на думку, — може подумав, що й він теж повинен свою долю вкласти, — але він раптом скочив на ноги й прожогом побіг кудись у аґрусові кущі. Саме в ту хвилину, як Дарочка й Меркурій зійшлися на одному, — з кущів урочисто вийшов кудлатий Гуйджасало й у зубах, мов зайця,за вушко, держав... справжнього, істинного, лівого Дароччиного черевика. Приніс і поклав рядком коло перших двох. Стало три.

До того серйозно клав свою долю Гуйджасало, що від сміху несила було вдержатися.

Та ба! Черевик був пожмаканий, вушко одне роздерте, гумки розтягнені. І все ж, — свій, рідний. Який вже не є, — Дарочка не потребує іншого.

Гуйджасало радісно лащився, махав хвостом, задоволений, що таке бурхливе враження справила його забавка. Недаром він її відняв у теляти, що жувало згубу під осокором тої неділі, недаром заніс у гущавину під кущі. От і здалося!

Але то була його таємниця. Так само не розкаже й черевик, що він зачепився за гілку й нещасливо впав із Ни-кодимового кийка на землю.

Меркурій не мав більше чого робити, як вийняти й четвертого, правого черевика. Та й поклав його поруч із трьома, отак сам до себе лише всміхаючись.

Стало чотири.

2. НА ВЕСІЛЛІ В ОЛЕВСЬКИХ

І.

Меркурій поспішав.

Він не зчувся, як пройшов день у Осташенковому хуторі. Хто ж знав, що ці тихі, та непоказні Осташенки — удома такі милодушні, сміхами й веселощами надихані, як степове повітря сонцем і пахощами польового зілля? І це зовсім не та галаслива, нерозминуща з чаркою веселість, яку досі знав Меркурій. Якась чиста й незакаламучена, як увесь затишний дух їхнього хутора. Ясна, правдива, незлостива.

Меркурій почував себе так, наче він добре-добре відпочив. Скинув із плечей важкий тягар, якого звик носити, і щойно тепер відчув, як той тягар намуляв йому плечі.

Але все ж, він дуже, дуже поспішав. Просто біг. Так біг, що на Троянах, де три дороги різно йдуть, зопалу мало не завернув додому, — коли ж йому треба тепер до Олев-ських.

Це вже батько дадуть йому чосу! Такий-сякий, ледацюго, оббийбоко, гульвісо! Де волочився? Хазяйські діти он пильнують добра, а ти тільки й знаєш — його переводити... І пішло, поїхало...

Ці думки Меркурієві розбив глухий тупіт копит по шляховій пилюці десь позад нього. Два верхівці невзабарі вирівнялися з Меркурієм і він впізнав у них двох молодших Олевшанок.

"Чого це вони гарцюють кіньми, коли в них удома весілля?" — здивовано подумав Меркурій, проводжаючи поглядом вершниць, особливо ту старшу, Маринку — струнку й недосяжну.

А, це певно, старий посилав їх кудись за чимось...

Дві амазонки як з'явилися, так само> швидко промчали й зникли в пурпурових проміннях західнього сонця. Рисаки

Олевських були знамениті, славилися далеко. А ці дівчата мов позливалися із своїми кониками, сиділи струнко, впевнено в сідлах, як і в житті почувалися. Вся сім'я Олевських кохалася в гарних конях і всі дівчата добре їздили верхи. А дівчат там було багато.

Старий Нечипір Олевський був колись наймитом у пана Браніцького, хвости волам крутив. Така сама мужикота, як і ми, грішні. "Так йому Бог дав", — перекривив у думці батька Меркурій, — "що він собі розбагатів коло панських волів". А тепер уже налічував землі не десятинами, як Осташенки, не десятками десятин, як Сарґоли, а сотнями. Мав у власності землі цілих сіл. Ось віддає заміж старшу дочку, Меланю, за попового сина, лікаря Хрисанфа Дем-ницького, й у придане дає Розумнянські землі, п'ятсот десятин.

Нечипір Олевський не цурався старих звичаїв, старих друзяк. Ось зустрінеться на ярмарку в Дрижиполі у четвер із Сарґолою, Полішуком, Барабашем та іншими хазяями з Троянівських хуторів та й залюбки з ними роздушить півока десь під возом на землі. Спочатку про молодече чумакування згадають, про предків чумаків з діда-прадіда, а потім і затягнуть чумацької... Любили, хвалити Бога, чарку, а бесіда сама текла.

Оце й тепер Меркуріїв батько, видко, не на один день засів за весільними столами у Олевського, як загадав йому прийти по коні.

Ну, а вже молоді, ті все заводять удома на панський лад. Компанії з такими, як Меркурій та сини-дочки інших хуторян, не водять, зимою вчаться по школах, літом не роблять у полі, як вони з Христею та Мокриною, — хіба пошле старий котру за наймитами доглянути.

Ось же йде він, хазяйський син, до них не на весілля, а як наймит, — лише коні забрати.

II.

В подвір'ї Олевських було, як у четвер на ярмарку: повно возів, бричок, тачанок, якихось бідок, верхових коней. Гості з усіх околиць з'їхалися: попівські родини, Дідичі, а з хуторян, — лише шляхта, але не ця недавно розбагатіла троянівська мужицька хуторянщина. Лише старий наскликав старих своїх приятелів і кумів, а з молоді нікого не було.

Молодий, — Хрисанф Демницький, що оце недавно вивчився на лікаря, — привіз із собою на весілля хор. Хоч і був він лікарем уже, але не кидав своєї, з юнацьких літ запровадженої, витівки. В Дрижиполі, де батько його був попом, він зібрав коло себе хлопців і дівчат та й вчив їх співати не тільки в церкві, а й так. Щороку приїздив на вакації додому й знову щороку збирав своїх хлопців та дівчат...

Отож, цей хор також сидів за весільними столами. І думаєте, що співали? Якихось панських, новомодних пісень? Де там! Тих самих, що щовечора на вулиці співають— чорноморця, журавля, отаке-о... Що в тому гарного— дивувалися, знизували плечима деякі. Отакі собі мужицькі пісні, що їх кожна баба курдибакає...

Яриней Сарґола давно вже завоював увагу тих хазяїв, що сиділи неподалік. Він такий був говорун, — що не скаже, то до прикладу. Завжди, де він у компанії — найбільш за всіх говорить, має щось нове й цікаве розказати. А всі, хоч і не хотіли, починають слухати.

Був замолоду чумаком, батька й діда мав чумаків, ходив багато по світі, — то мав що розказувати. Але ж от і Олевський немало світа бачив, мабуть ще й більше, бо й у Варшавах і поза Варшавами бував із панськими волами. Та він тільки в конях кохався, говорити ж не вмів. Але ж як розкаже дядько Яриней, то з нічого щось цікаве виходить. Такий дар чоловік мав.

Правду кажучи, Меркурій знав з першого слова, яку із своїх баєчок розказує батько. Чи то про те, як він навчився з отченаша грамоти, чи як він у Києві дурисвіта обдурив, чи про панщину, якої він зазнав до двадцяти своїх років.

Якраз у той час, коли проходив повз вікно, затулене кущем безу, Меркурій почув, що мова йде про нього.

— Ой, куме, куме... І зостався я з малими дітьми горювати, Муркурові було вісім місяців, а найстаршій, Мокринці, п'ять рочків, як Ганна моя померла. Діти! Писклята! Біда!.. Що ж вони винні? Та беруся я картоплю варити, а Мо-кринка мені помагає оббирати, а Христі кажу колиску колисати. "Киріє, — зустрів я її, — чи підеш служити до мене?" А Кирія...

Меркурій напам'ять знав: зараз батько почне хвалити

"Керейку" (так назрівав про себе Меркурій свою мачуху), що добра до дітей нерідних була. Хазяєчка, пильновата... Так, так!.. Тільки й пам'ятає Меркурій стусани та голод у животі...

З дальших покоїв долинув до Меркурієвого вуха спів "Ой, у лісі, лісі"... Він би залюбки пристав до того співу, — чи не панича Хрисанфа це хор? — та треба ж батькові на очі показатися.

Не без страху зайшов до хати, зразу й не знайшов батька в цім згромадженні гостей, столів, наїдків та напоїв. Підійшов збоку, торкнув за рукав:

— Тату, може вже поїдемо додому?

Тато мов і п'яний не був, як побачив Меркурія.

— Ану, йди-но сюди, йди-но, ледащо! Де це ти волочився досі?

— Я не волочився.

— Я тобі коли казав прийти?

Меркурій змовчав, зукоса поглядаючи на батька. Знав уже цю підступну лагідність батькову. І знав, що хоч який п'яний буває батько, — пам'ятає він про всі свої розпорядження, накази: кого, куди, по що послав.

— То це ти так слухаєш батька? Так десь, щоб збиткг зробити, то він вискоком. Оце бачите шматок бовдура? — звернувся батько до отця Петра Демницького. — Скільки вб'єш, стільки в'їдеш, — нема, щоб як інші діти...

— Та я ж нічого... — виправдувався, сам не знав за що, Меркурій.

— Воно й змалку було ледащо! — все звертався батько до отця Петра. — Бувало: а де Муркур? А он у березі, з очерету сопілки вирізує... Товар хай собі йде в шкоду, а йому за всі голови, висвистує собі. Ой, нема в мене дитини, як Федір...

федір був менший брат Меркуріїв, таки "Керейчин" син. За порадою отця Петра, батько віддав його вчитися до Духовної семинарії і він з'являвся вдома тільки на вакації — чистенький, слухняний, чемний. Меркурій заздрив братові, бо йому судилася інша доля.

Ви, тату, тільки й знаєте, що мене лаяти... Але Федька послали вчитися, а я в вас за наймита...

—-То ти, сучий сину, ще будеш мені вицвікувати? Жабо зелена! — підняв голос батько. — Як кажу підійди сюди, то чого ж уперся, мов пень? Стоїть, хоч ти йому кілка на голові теши!

— Та годі вже вам до хлопця присікуватися, Яринею Максимовичу, — спинив отець Демницький, сват Олев-ського. — Адже ж Тарас Шевченко також був сирота, також ще змалку до чогось іншого брався...

— От, панотче, що ви розказуєте! Шевченко був великий чоловік, а це — ледащо та злодій. Скільки я йому тих скрипок та гармоній на голові побив, то вже й сам не пам'ятаю. А він знов украде пшениці та продасть, та нову купує...

Про цю невгасиму війну межи батьком та сином за скрипку, гармонію й сопілку всі хуторі дуже добре знали, багато чого розказували.

— Ти думаєш, я не знаю, що ти того четверга продав мірку пшениці Янкелеві Цудечкісові? Нової скрипочки захотілося?

— Ійбо, присьєйбо, скарай мене Бог, — почав був Меркурій відмовлятися, але кинув око на батькові брови.

Там було написано, що краще змовчати.

— А до роботи, то тебе нема!

— Вам роби й грудьми, то не будеш людьми! — не витерпів Меркурій.

Але Яриней уже розійшовся і крикнув на всю хату:

— Ані писни! Йди сюди, як батько говорить! Меркурій підійшов.

— Оце тобі! — дав йому по вухові Яриней. — Оце, щоб не переводив добра мого на скрипочки та книжечки...

Вони всі сиділи за столом і вважали, що добре робить Яриней, — дітей тра вчити і з раз ударити не зашкодить. Отця Демницького не соромилися, був він свій чоловік, — і батько, і дід його були священниками, і прадід. А Яриней десять років був церковним старостою в Дрижиполі й з усіма своїми клопотами однаково йшов до отця Петра.

Суворий, крутий батько — це по-хазяйському.

III.

— Ну, і за що це ви так хлопця караєте, дядьку Яринею? — обізвався ззаду голос Хрисанфа Демницького.

Він вийшов з покоїв, трохи знервований, сюди до старшого покоління й натрапив на цю повчальну сцену.

Меркурія він, як і покійний брат Володимир, любив.

У Дрижиполі Сарґоли й Демницькі — сусіди. Городи їх сходять до річки і на тій річці все ото виводився малий Мер-курцьо в короткій сорочині — таким пам ятає ще Хрисанф цього парубійка з коротко обстриженим їжачком. Вже студентом бувши, Володимир зовсім завербував собі хлопця, той за ним назирці ходив/ носив йому старовинні монети, що знаходили дітлахи у городах, черепочки якісь. Допомагав йому розкопувати якийсь вал по той бік річки, у Городищі, а Володимир йому давав читати книжки й трохи підучував.

Ну, а Хрисанф сам учився у Меркурія. Надзвичайно музикальний хлопчина вбрав дуже рано вже в себе весь пісенний матеріял Дрижиполя й Хрисанфові не було нічого легшого, як просто від нього все те записувати. Всі чумацькі пісні, що дядько Яриней співає, всі вуличні, всі ті, що повсякденно співалися в полі, на городі, за п'яним столом...

Ах, то вже таку пристрасть невилікувану мав Хрисанф — закоханість у народній пісні.

Ось хвилин кілька тому зазнав він прикрої гіркої досади через цю саму пісню. Панночкам і паничам, що поз'їжджалися на весілля, не терпілося, — коли ж уже заграють вальса й краков'яка, — а він із своїм хором вліз. Шепотіли, шепотілися, а потім вголос почали нарікати:

— Чи це в?ке ми не чули, як мужики горло деруть?

— Мало ми їх наслухаємося, як вони йдуть з буряків? Хрисанф почув це, відразу спинив хоровий спів, а сам

пішов геть. "Хай уже вистрибують..." — ображено думав він.

Хрисанф Демницький був у душі не стільки лікар, скільки збирач народньої пісні. Він може на те й лікарем зробився, щоб ближче стати до душі народу, щоб довірливість здобути. За всіх своїх вакацій він тільки те й робив, Що блукав по селах Дрижипільщини, записував пісні з уст Дівчат, парубків, молодиць, лірників. Єдиною вимогою до свого хору й до себе було досягти того натурального, не Зіпсованого камерним стилем, польового співу. Щоб чути було в ньому подих запашних полів, замріяність розлогу, як степова сиза далечінь уранці, наївну й цілинну, здорову простоту молодости...

І от те, що він створив, подобається лише йому самому, а більш нікому тут. Ті пісні, на які він милувався, мов на перлини, що скапнули з талановитої душі народу й так закам'яніли, — ці пісні'викликали тут тільки глузливий усміх.

Хтозна, як довго розправлявся б дядько Яриней із сином, якби не надійшов запечалений Хрисанф Демницький.

— І охота ото вам! — докірливо сказав Хрисанф. — Він же в мене на весіллі, а не у вас на хуторі.

Поява панича молодого обеззброїла Яринея Сарґолу.

— Сідай, синашу, та закуси! Ось на, випий чарку, — підбадьорив старий Олевський. — Ти на батька не ремствуй, батько поб'є, та й пожалує...

Меркурій починав своє свідоме життя страхом до батька. Страх цей уже був у звичці, хлопцеві треба було просто пересилювати себе, щоб не здригнутися, коли батько піднесе голос. Сьогодні ж він от-от був би не витерпів, був би вхопив батька за руку, якби не панич. Дуже вже його допекло. Лає, б'є при людях... За що? Отак, з доброго дива, з п'яних очей, що Керейка настрополила.

— Пий, як дають, та дякуй Богові, — напівмилостиво, напівгрізно промовив батько.

Меркурій мусів сісти, мусів випити й закусите — темний, як туча. Хрисанф, такий самий темний, його частував.

IV.

Це весілля ділилося з трьох шматків. В полі біло, тихо, засніжено...

Старі Олевські, особливо мати, Горпина Олевська, цупко трималися старих звичаїв і це весілля було таке, як і кожне сільське весілля: з гільцем, короваєм, перепоєм,, продажем молодої —• рідні було досить, щоб цього доконати.

Молоді панночки, — Маринка, молода Меланя, найменша Рая, паничі, Васько й Дмитрусь Демницькі, були з білими флер-д'оранжами. Вони не хотіли йти межи "простих". Меланя вінчалася у фаті, хотілося, щоб весілля виглядало на баль, з танцями й панськими розвагами.

Молодий, Хрисанф, ще й хор привіз, — ні до чого, власне. Свята наївність, чи варто було заводитися з цією народницько-просвітянською витівкою?

Горпина Олевська не піддавалася повівам нових часів.

Настала хвилина, коли зять повинен був подарувати їй чоботи. Хрисанф був не проти того й червоні сап'янці купив, але в цю хвилину він забув про них.

Ой, зятю мій дорогесенький,

А де ж твої чоботи новесенькі,

А де ж твої сап'янці,

Щоб ми здоровенькі булине другому кінці співав бабський куток весілля.

Чуйне вухо Хрисанфа, насторожене до всякого словесного візерунку, вловило щось нове, не записане ще.

Ой, зятю мій любесенький,

А де ж твої чобітки легесенькі,

Червонії сап'янці, —

Щоб ми всі здорові були... шаліли баби.

Хрисанфові наче покропило душу цілющою водою. Він схопився, знов веселий та моторний, і невзабарі на таці, застеленій вишиваним рушником, підносив тещі червоні сап'янці.

Шкода, що не було тут покійного брата Володимира. Він би зараз завбачив у цьому образок п'ятитисячолітньої давности, з яскравим культом матері. Але як таке українське весілля, то що ж ти зробиш? Це вже хай учені до того докопуються, а весілля без дарування тещі чобіт не можна собі уявити.

Куца, широка й кругла, як барилко, Горпина Олевська пішла посеред хати у танець, високо над головою здійняла два череп'яних розмальованих полумиски. Приспівуючи безсмертне "Оце ж тії чоботи...", вона лупила полумиском об полумисок. Ясна річ, додолу сипалися черепки, але Гор-пині від того ставало тільки веселіше.

Після того молодий під руку підвів тещу до крісла, поставленого на килимові. Сам він почав роззувати тещу й одягати нові чоботи, а баби все танцювали й співали:

Оце ж тії чоботи,

Що зять дав,

А за тії чоботи

Дочку взяв.

Чоботи, чоботи ви мої,

Наробили клопоту

Ви мені...

Не витерпіла й теща, ще невзута, як слід, але вже готова до танцю:

Ой, чоботи, чоботи Із бичка,

Ой, чом ви не робите, Як дочка?

Чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту Ви мені...

V.

За молодим уже шукала молода. Меланя, зодягнена в довге шляхтянське убрання ясного кашеміру до талії, з пишними буфами, із шлярками, з Гіпюрами, з чорними й веселими очима, — була, мов князівна. Вона зайшла саме тоді, як Хрисанф цілувався з тещею.

— Гірко! Гірко! — кричали з другого покою, бо бачили, що Меланю вже засадили за стіл поруч Хрисанфа. " Гірко! с — підхопили і в цій хаті.

Цілувалися молодий з молодою.

Хрисанф Демницький забув за свої недавні досади й розчарування і, розвеселившись, загадував бабському куткові, щоб співали одної за одною. По один бік Меланя, по другий Меркурій, — Хрисанф його все не відпускав від себе. Він ще мав із ним сьогодні погомоніти...

Музика грала туш молодим, треба було йти танцювати. Меланя за тим і прийшла, щоб витягнути молодого до вальсу.

Меркурій уже торкав віжками коні, як із дому вибіг Хрисанф. Він через вікно побачив, що Меркурій їде, й біг переймати його. За кілька хвилин коні були вже розпряжені, а Меркурій із Хрисанфом сиділи в куточку коло фортепіяна й Хрисанф награвав пісню за піснею.

Меркурій або підспівував йому своїм глибинним басом, або перебивав:

— Ні, ця не так співається. А так...

І вони забули за цим заняттям про все на світі. Один, що це його власне весілля, а другий, що батько ще раз може йому затопити по пиці.

— Е, заждіть! — згукнув раптом, не стримуючи вже неслухняної посмішки, Меркурій. — Я й забув...

Звідкілясь витягнув він сопілку. Завжди носив її при собі. Він уже позбувся своєї дерев'яної похмурости, що опановувала його в присутності батька, й ніяковости при паничеві Хрисанфові. З покійним Володимиром він був сміливіший. Але цим одним рухом він змахнув різницю між собою й поповичем Хрисанфом, яку сам же збудував, бо Хрисанф був простий, свійський молодий чоловік. В цю хвилину вони були такі зрівняні одними переживаннями... Хитро підморгнувши, Меркурій торкнувся устами сЬпілки.

Забреніла ніжна, тендітна мелодія. Це навіть не була музика, а її дихання. Простесенькі пісеньки Дрижиполя під пальцями Меркурія ставали граціозними метеликами, що пурхали й кружляли в повітрі. Замріяна поліська змінялася грайливою танковою, відзіґорна танцюриста — чабанською. Перед очима несамохіть повставали безмежні степи з мріючими могилами, з овечими отарами, з дідами-чабанами, опертими на свої ґирлиґи. Один музичний перехід — і духовим очам являлося наївне сільське вуличне гульбище. Парубки й дівчата танцюють гуртом метелиці, — аж увіч наче чуєш бубон, сплески мідних тарілок і очайдушний вивиск скрипки... Ще один поворот, — і вже чується мрійне джеркотання лісового підземного ручая...

Хрисанф сперся ліктем на фортепіяно, підпер підборіддя і так непорушно сидів.

Щоб із цієї пищалки могла людина витягти такі чисті, ніжні, своєрідної краси звуки, з такою силою навіяння? Чи це він простенький дитячий інструмент довів до такої високої досконалости, що передає, ним усю Україну!..

Хрисанф чув повів великого таланту від цього кострубатого, неоковирного парубчака з їжачком. Якби... Якби не зріс затурканим, занедбаним сиротою в запопадливій мужицькій сім'ї то хтозна, що з нього вийшло б... Може композитор, може артист... Хтозна, хтозна...

Яриней Сарґола на очах у Демницьких перетворився з малоземельного селянина на одного з найбільших хуторян-господарів. Казали, що в нього тепер до вісьми-Десяти десятин землі й він ще прикуповує. Може якби Ганна жила, — Хрисанф її ще трохи пам'ятає, — то за-лишився б Яриней десь отам у Дрижиполі на своїй морзі поля. Кирія, мачуха Меркурієва, була генієм Яринеєвої теперішньої заможности. А цей хлопець, власне, жертвою її...

А наївні, пурхливо-легкі звуки з танкової мелодії перескакували до зажурених дівочих весільних ридань-жалощів, до розлогих чумацьких, розгойданих бабських...

Вони' не бачили, що за спиною в них зібралося вже чимале товариство. Людей набиралося чимраз більше, Заглядали вже деякі через двері. Першою виказала себе Маринка Олевська. В ту хвилину, коли Меркурій перестав грати, щось бубонячи своїм басом, пояснюючи Хрисанфові, вона підбігла й вихопила в нього сопілку з рук. Приклала до уст — вийшло якесь жалібне, убоге пищання.

Меркурій оглянувся й почервонів. Весь відмінився в одну мить, згубив свою невимушеність, розсердився сам на себе, зробився тим неоковирним парубчаком, що не знає, де йому подіти свої руки.

— Ну,.буду їхати додому! — несподівано сказав він.

— Куди додому?

— Як це так — додому?

Обидві Олевшанки враз заволоділи ним, — і слухати не хотіли, щоб він уже брався додому.

Це були стрункі дівчата, одна мала чотирнадцять, а друга — шістнадцять років. Вони йому здавалися здалека такими гордими, недоступними, але, Боже, які вони свояцькі!

Синів у Олевського не було, а мав він п'ять дочок. "В мене дівок, як на шаг маку", — любив приказувати Олевський. Але всі його дівчата вміли добре їздити верхи, хоч самі нічого не робили, та вміли владно наказати, де треба нагримати на наймитів і наймичок. Батько посилав їх замість себе в поле, доглянути за роботою, у Дрижиполе — щось продати, чи купити.

Владність свою й пиху тепер, у домашній обстанові, вони згубили й були звичайні, прості, гостинні дівчата.

Меркурієві й хотілося зостатися, але вже давно зайшло сонце, а коні мали бути сьогодні ще в далекому урочищі, щоб удосвіта почати оранку на зяб. Так наказував батько ще вчора, а сам він напевно на який тиждень гульню заклав... І кортіло Меркурієві побути серед цієї паноти, та ба... хоч ти й неотесаний, а май свою гордість!..

Золоті зорі вже висипали на темному небі, як Меркурій виїхав з освітленого подвір'я Олевських. У дворі було ясно, бо вікна світили, мов ліхтарі. І здалося йому, — може здалося? — що як виїжджав, то Маринка Олевшанка стояла біля вікна й дивилася вслід. А може не здалося, а справді поглядала вона на нього крадькома?

Меркурій ліг горілиць на возі, повному сіна, а коні пішли самопас. Меркурій мріяв. Тоскно й солодко водночас було на серці, хотілося і плакати й співати і ще чогось хотілося. Чого? Він сам не знав. Щось таке зробити на весь світ голосне.

Він мріяв, а кіньми не журився, знав, що вони самі добредуть додому.

Мрії це щось таке, що словами не передається. Це — неясні картини щойно пережитого, туманний сплав почувань. Чи то тому, що якось не так подивилась на нього Маринка Олевшанка? Чи то тепла чорна ніч огортає тебе? Чи то легка порожнеча після напруження всієї душі? Чи то відпочинок від думок про буденну, остогидну тяжку роботу на батьковому хуторі? Чи то неясний спогад про якийсь тихий, веселий хутір?

Задивився Меркурій на зорі, що геть чисто всі, які були, висипали на небо, — і не тямив, чи душа дрімає, чи співає... щось спить, щось жевріє...

Ажніяк не згадував він про сьогоднішню батькову прочуханку. Це належало до звичного, щоденного, остогидлого. Він відбувався, завикло з дитинства, страхом на батькове гримання, але відразу ж забував про нього, не приймав до серця. Це вже його, призвичаєного до щоденної лайки, не вражало. Він зашкаруб.

Чи здрімався Меркурій, дивлючись на Чумацький шлях, ни замріявся, не знати, але очутився аж біля Троянів.

Три дороги різно, посередині стоїть камінний хрест і напівзруйнована коршма. Це й є Трояни. І хутір їх та ще кілька сусідніх хуторів також звуться Троянами, або "за Троянами". Меркурій побачив себе саме біля цього хреста й розваленої коршми. Коні стояли й хрумали собі щось...

Це було те саме місце, де повинно бути страшно. Про це місце ходило багато моторошних переказів. Казали, у коршмі нечиста сила водиться, через те тут ніхто не захотів жити. Часто, коли вночі хтось іде тут, то відьма вискакує на плечі людині й чоловік мусить її, бідорака, на своїх плечах везти, скільки вона схоче. Трояни...

Покійний Володимир Демницький геть усе те списував. Ще, коли не було їх хутора тут, брав його з собою. Тоді Меркурій думав, що панич Володимир хоче на власні очі побачити відьму, але Володимир із нього тільки засміявся.

— Ну, а нащо ж ви копаєте землю? — питав одинадцятилітній Меркурій. — Може золота шукаєте?

— Ще цікавішого й вартнішого, ніж золото.

Ледве помітний вал перетинав тут у цьому місці дорогу. Вже згладився він, але ще й досі треба було трохи спуститися вниз, у бакай наче, а потім підійти ка взгір'я. По обидва боки на полях він був ще менше помітний, бо розораний. Але око панича Володимира його бачило й він показував малому Меркурієві:

— Мені здається, що це — Траянів вал... Вал може римського царя Траяна, а може княжий...

Е, якби то жив тепер той Володимир! Такі люди — вчені, розумні, світлі душею, — не живуть. Вони вмирають. І панич Володимир помер десь на засланні. Від сухот. Але Меркурій все життя його, свого вчителя, пам'ятатиме. Е, якби то він тоді розумів усе те, що розповідав йому той світлий, прекрасний душею чоловік!

І що то воно таке, той Траянів вал? Скільки раз ті думки його муляли...

Проте, незрозуміле в свій час, але закладене в якісь таємні схованки дитячого мозку, часто оживає. І про латинського царя Траяна та його вал він дещо знає. Дивується тільки, яка живуча назва. Віки пройшли, людей сотні поколінь пройшло, а назва жива. Така звичайна, а така загадкова. От сховала в собі минуле й живе, а ти, Меркурію, вгадуй. Ще якби то панич Володимир...

Якось аж жалко стало Меркурієві. Скільки на цій землі жилося, скільки чинилося, скільки битв було за цю землю. А от вони орють, сіють і думають, що життя лише з ними почалося, ними й закінчиться. Батько з усіх усюд стягав землю, міняє щось на щось... А скільки людині тої землі треба?

Меркурій не перейняв від батька пристрасти до стягання землі, до господарства. Він би книжку читав... Грав би...

Якби то Володимир Демницький жив, він би його може й навчив чого... не коло ріллі...

Тонкий слух Меркурія раптом щось уловив. Ніби хтось іде... І сюди... Хто ж то? Василь? Чи може Аршин із шапкою? Із Марійки? А може відьма?

Якась задьориста думка шибнула його: "А може й відьма? Дай, хоч подивлюсь, яка вона!*

Біс витівки, вибрику десь раптом прокинувся в ньому і йому захотілося хоч туди пустити нерозтрачену енергію, до якоїсь іншої дії, а не буденного, заповідженого йому ґдирою-батьком і нелюбою "Керейкою"...

Несподівано сам для себе, він розігнався й вискочив на плечі якоїсь постаті, що поспіхом проходила шляхом повз нього, захованого в тіні.

Це були дужі плечі, ейбо, присьейбо! Осідлана постать побігла, цесучи на своїх могутніх плечах Меркурія.

Йому хотілося сміятись, але він з усієї сили стримував себе. Так ось які..."Отакі то бувають відьми?

Меркурій і сам не знав, чому йому на думку спав цей жарт: А чому поніс Антосині черевики до Дарочки? Що Мар'янка не хоче сама без компанії до церкви йти? Чи щоб насолити Керейці? Чи шкода стало Дарочки?

Багато молодечої енергії, душа бажала чогось незвичайного, чогось їй не вистачає, несолоно...

Не все ж робити та робити! Життя на хуторі таке одноманітне, монотонне...

Осідлана постать несла "відьму" просто до Троянів-ського хутора. Е, либонь ще впізнає, будь воно тричі неладне!

Біля першої ліси Меркурій скочив за огорожу і чимдуж чкурнув у лісок.

"Відьми" ніхто не здоганяв. Темна постать з усієї сили побігла вперед.

Меркурій діставшись додому, заліг зразу ж у клуні спати. Кіньми він не журився. Він знав, що вони самі прийдуть до двору. Відчинив тільки їм ворота, хай там наймити ними вже журяться...

3. ТРОЯНИ

І.

Хоч сьогодні й будень, Меркурій справляє свято "святого неробітника".

На хуторі тихо-тихо, бо він сам один, як палець.

Сарґоли тепер живуть на дві хати. Тут на хуторі вже поставили хату, клуню, стайню для волів, садок завели. Жнивами всі тут, хібащо стару бабуню лишають на хазяйстві в Дрижиполі. Звичайно ж, живуть на селі ще, сюди тільки батько наїжджає. Ще наймити тут, бо звідси до ланів ближче, воли й коні тут, — та оце ще він із ними.

Меркурій, власне, повинен разом із наймитами бути зараз у полі, орати — але кат із нею, з тією клятою роботою! Батько загулявся на весіллі в Олевських, швидше, ніж у понеділок його не чекай. Керейка сюди тепер не загляне, — та й чом же йому не полінуватися?

На хуторі тихо-тихо. Стара Самсониха десь у полі наймитам обід варить. Тільки жовті ожереди стоять на току під ліском. Та десь у хаті витинає скрипка.

Скрипку він витягнув із потаємної схованки, — лише так, щоб обтерти її, подивитися, чи струни цілі, подержати в руках. Він і не думав сьогодні до смичка братися, хотів попробувати рукою струни й знов заховати за образ. Зроду батько не здогадається сюди заглянути.

Намірився вже був ховати, але роздумав. А що, коли б підігнати її лад до ладу гармонії?

Довго не думаючи, Меркурій відчиняє грубу й витягає з найдальшої її глибини гармонію. Все одно, батько сьогодні не наскочать...

Сьогодні йому вертиться метелиця на умі, от не відв'яжеться від неї з самого ранку. Така метелиця, як він ізмалку пам'ятає. Тепер цей танок уже перевівся, не танцюють його на вулиці, як за дитячих його літ.

Сестра Мокрина була тоді вже дівчуком, ходила на вулицю. А він малий бігав за нею хвостком. На вигоні біля зборні, — що тих дівчат, що парубків! Дівчата в один ряд вистрояться, а хлопці насупроти їх у другий. Та й так славно танцюють одні до одних, аж серце з радощів мліє. А їх, малечі, більш, як дорослих, кругом юрмиться.

От такої метелиці хочеться йому вдати, танкової, щоб аж куріло. Меркурій пробує, — тб на скрипці, то на гармонії, бере на. різну височінь тону, скільки дозволять інструменти.

Тимчасом чуйне вухо його пантрувало, — щоб часом не заскочили. Щось десь шерхнуло — метелиця враз замовкла. Але байдуже, можна далі викаблучувати.

Бо й сам Меркурій не дивився поважно на свої оці вправи. Було воно йому солодке таке тому, що не дозволене, що виходило воно за коло "корисних", "потрібних" селянських справ.

Змалку мав славу "збитошника", ледацюги, наЬерненого не до статечної хазяйської роботи, а до штуки-витівки. І сам він так думав, що то лише штуки та виграшки. Он назбитки Керейці та рябій Гантошці поніс дарувати черевика до Осташенкової Дарочки. Назбитки батькові в будень грається, а не пішов орати. Немилому мачушиному пасербові хоч вкрастися, а свого доп'ясти кортить.

Все, що не давало якогось матеріяльного зиску, було не в пошані у селян, у його батька та й у нього.

Раптом щось затупотіло по подвір'ї, скрипнули сінешні двері. Меркурій похапцем почав ховати свої скарби. Так підступно часом батько підкрадається.

Відчинилися двері, — а, бий тебе коцюба! Аршин з шапкою!

II.

Звали Антона Рогізняка "Аршином з шапкою" тому, що був сам дуже маленький, а зимою й літом носив високу смушеву шапку.

— Ти хоч би обізвався, як ідеш, — докірливо зустрів його Меркурій. — Мало скрипки не розбив через тебе!^

Це був сусіда й приятель Меркуріїв, посвячений у його збитошні таємниці. Вони разом оце вкрали у сусіда Пере-дерія з льоху барило меду й понесли його в поле, де наймити орали. " Чекайте, хлопці, я щось добре приніс!" Та тут разом із наймитами зразу і з?їли той мед. "Де барило діти, Муркуре?" — питають наймити. — "А закопайте та приоріть!" — порадив Меркурій.

— Ой, Муркуре, біда! — не чув привітання Аршин із шапкою заскочивши до хати.

— А що там? — байдужісінько запитав Меркурій, бо всього іншого, крім батька, він не боявся.

— Буде нам за мед!

— Овва!

— Та оце щойно зустрів мене Кирило Передерій і питає: "А що, солодкий був мед?"

Меркурій поблажливо всміхнувся.

— Він і мене зустрів, це саме питав. А я відказав: "Солодкий!" Та й він відчепився.

— То добре, як Кирило за смішки взяв. А якщо Передеріїха почне допоминатися? Там же така скнара, як трясця! Мало в них меду?

— Та вони вдвох із Керейкою — пара п'ятак!

— Обоє — рябоє! — погодився Аршин із шапкою. Стара Передеріїха була лиха на хлопців ще з того часу,

як пропав віз у Передеріїв із клуні. Шукали, геть усюди обтрусили, — нема воза! "Це те ледащо, Муркур!" — твердила Кирія. — "Шукайте добре в нашому обійсті!"

І що ж! Знайшли воза в соломі, в ожереді, на току.

Відтоді Передеріїха лиха на Меркурія.

— А нащо справді був нам той віз? — питає Меркурій Аршина з шапкою.

І обоє сміються.

— А я тебе вчора шукав! Чом тебе не видно було? — питає Аршин із шапкою, а Меркурій тимчасом оглядає скрипку. Чи не тріснула?

— Опав. А їйбо, тріснула!

— Що там твоя скрипка? — зневажливо закопилив губу Аршин з шапкою. — — Однаково, батько цю розіб'є, а купиш другу. Ось, чуєш-но, яка зо мною оказія була тої ночі!

Меркурій ще пильніше до скрипки приглядається, повз вуха пускаючи приятелеві слова.

— Оказія?

— Мало не задушила нечиста сила! — таємничо сказав Аршин з шапкою. — Мало, мало не пропав!

— О?! — зацікавлено підняв нарешті голову Меркурій від скрипки, що досі всю його увагу забирала. — Кажеш, нечиста сила?

— Відьма!

— Ну, це то вже брешеш! — не повірив Меркурій. — Тобі, мабуть, видалося.

— Де в чорта видалося! — загарячився Аршин із шапкою. — Ще й досі плечі болять, так попоносив її. Де тільки вона мене не виводила!

Меркурій аж поклав скрипку на столі, весь, — здивовання, зачудовання.

— Цеї ночі?

— Та ні, в неділю! Вертався я з Марійки, так близько півночі...

— А ти чого там так довго був? — перебив Меркурій.

— Та так... — зам'явся Аршин з шапкою. — До Фе-ренця Данька заходив.

— Мабуть швидше до Мар'янки! — просвердлив його очима Меркурій. — Гляди, щоб не скрутив в'язи...

— Навіщо вона мені здалася? — пхикнув Аршин з шапкою. — А як хоч уже знати, то думав, може побачу там Дарочку...

— Оте дурне козеня? — закопилив губу Меркурій.

— Але ж гарна яка!

—Мар'янка в сто раз краща!

— Та дай, докажу... тоді будеш про свою Мар'янку, — нетерпеливився Аршин з шапкою. — Отож, вертаюся я з Марійки, доходжу до Троянів...

— А-а, до Троянів... — протягнув Меркурій, мовляв: Що ж ти хочеш, там завжди відьми водяться".

—... коли бачу: якийсь собака біжить поперед мене, такий завбільшки, як кінь. Я наддав ходу, — а собака за мною! Я тікати, — а воно скочило на мене! "А, трясця мамі твоїй!" — думаю. Хочу скинути, а воно ще дужче стисло мене ногами. І носив я її, носив, аж сам не знаю, скільки часу, і де тільки не носив.

— Було б перехреститися, мана щезла б! — промовив співчутливо Меркурій.

— Та я надумався, тільки коли? Як виводило по всіх усюдах... А перехрестився — воно й щезло, мов дим. Дивлюся, де я? Коло вашої ліси...

— От! Ну! ну! Це то так! — дивувався Меркурій з усієї сили.

— Та й кажуть, — нема відьом! — Тепер нікому не повірю.

— Це якби не ти розказував, то й я б не повірив, — співчував якнайщиріше Меркурій. — А я тобі теж розкажу, колись і зо мною таке було, тільки я нікому досі не розказував. Ну, й перелякався ж я тоді! Тиждень боявся ввечорі надвір вийти...

Меркурій почав вигадувати якусь історію з відьмою, якусь давно чувану від баби Хотини казку.

— Знаєш що! — раптом каже він. — Це не інакше, як Керейка! Або Передеріїха. От, якби так зловити та надавати бобу!

І хлопці почали радитися, як зловити відьму. Так випадало, що до спілки треба було ще когось третього.

— Хіба Данька Ференця? — надумався Меркурій.

— Е, де вже тепер Данько! — свиснув Аршин з шапкою. — Досі вже в Києві.

— В якому Києві? — аж підскочив Меркурій.

— В мальованому! — огризнувся Аршин з шапкою. — Батько вислав учитися...

Новина ця, як обухом, ударила Меркурія. Від заздрощів він аж занімів. От, усі їдуть учитися, і Федька батько на попа вчить, — тільки він один росте бовдуром, туманом. Спасибі, Володимир-попович навчив його трохи. Та й баб-райся в землі, Меркуре!

— Е, — стукнув Меркурій по столі кулаком. — Де наше не пропадало! Заграймо, щоб аж шкварчало. Гулять, так гулять! Лий, шинкарю, на копійку квасу!

Він узяв смичка і терпко врізав козачка.

— А як батько наскочать? — застеріг Аршин із шапкою.

— Не наскочать! З неділі загуляли на весіллі в Олев-ських. Це швидше понеділка їх не буде тут.

— Е, то гайда! Шквармо!

Добре в них виходило! Коло Меркурія й Аршин з шапкою теж неабияким гармоністом став. З халяндри перейшли до улюбленої метелиці...

— Хлопці, швидше ховайте... Он тато йдуть до хати, — прожогом ускочила до хати задихана Христя, Меркуріева сестра.

Метелиця урвалася в найбуйнішому місці. Христя? Та звідки вона тут взялася? Таго? Та яким чином? Куди ж це сховати гармонію? Ні, вперед скрипку! Чи чути було їх знадвору? Чути! Батько лихі, буде вам...

Замість скрипки, Меркурій потяг до образів гармонію, але вона туди за образи не заходила. Аршин із шапкою втік через вікно в сад, Меркурій і Христя бігали по хаті й замітали сліди злочину.

Гармонія сяк-так опинилася у своїй криївці, а^Христя під самим носом у батька злодійкувато вискочила* надвір, тримаючи під фартухом скрипку. Смичок сиротою валявся на землі.

Увійшов темний, як туча, батько. Зизом подивився на Меркурія, повів оком по хаті, мовчки взяв у руки з долу смичка й урочисто огЛянув.

Але цієї жертви, смичка, було замало. Смичка покладено було на стіл, а трус тривав далі.

В скрині перевернув усе догори ногами, нічого не знайшов. Заглянув під ліжко, перетрусив усе на жердці. Навіть у горшки на миснику зазирав, навіть у каглу заглянув.

Там лежала схована Меркуріева бібліотека. Полетіли додолу "Бова королевич", "Сім кіп гречаної вовни", "Ма-руся", "Енеїда", "Хуторські придабашки веселої баби Па-лажки", "Кобзар", "Народні оповідання"... За ними — ті брошурки і революційні проклямації, що він зобов'язався передати ще кільком людям, та не встиг.

— Не руште! — з відчаєм скричав Меркурій, дивлю-чись на цей розгром. — Це мені дав панич Хрисанф, маю йому віддати, — збрехав він, бо кожну книжку, бодай друковану сторінку, що попадала йому до рук, він любовно й побожно складав роками, а брошури й проклямації він узяв у дрижипільського товариша, Аби Цудечкіса, сина містечкового багатія-ювеліра.

Але батько, хоч і хвалився, що навчився з отченашу грамоти, проте, читати добре не вмів. То можна було що завгодно брехати.

Ім'я дому Демницьких було магічне для Яринея Сарґоли. Він піднімав з долівки книжки і почав читати по складах назви. А Меркурій скористався, все бігом зібрав, поклав на стіл. Та знову полетіли на землю Котляревський, Марко Вовчок, Квітка Основ'яненко і навіть "Коб-зар" мало був не полетів — та батько цим разом завагався і ііоклав цю книжку тимчасом на столі поруч смичка.

— Ану, читай, що тут написано, — суворо загадав він, узявши до рук чергову жертву.

Його збили з пантелику слов'янські літери на обкладинці та євангелічна віньєтка в середині.

— Не лепо лі ни бяшеть, братіє... словеси... — почав Меркурій, і сам добре не розуміючи, що читає.

Меркурієві цю книжку дав справді Демницький, тільки Володимир. І Меркурій її беріг, як ока в лобі, бо там говорилося про "тропу Трояню", а це близько вже обходило його самого.

— А, це божественна, — пробурмотів про.себе батько. — "Слово о полку" було помилуване.

Всі ж інші книжки, що лежали на землі, мали бути зараз спалені.

О, жах, о, хвилина! Батько намірився це книгоспалення вчинити в грубі. Він відчинив її, а звідти ріжком визирнула гармонія. Зловтішно й тихо, мов боявся спугнути давно пантрованого звіря, батько витяг із груби гармонію. Вона тільки жалібно заплакала. В останній раз.

Аж допіру віднайшов батько голос. Він товк цю гармонію по Меркурієвій голові і приказував:

— Оце тобі гармонійка, оце тобі книжечки, оце тобі скрипочки! То я думав — він на полі оре, а він... Наймити там гульки справляють, а він тут... Оце тобі за пшеницю, що крав, ледацюго! Чого ж ти мовчиш?

І це не сподобалося батькові.

Скоро гармонії не стало, лише тріски з неї лежали на долівці. Аж тоді й із смичком сталося те саме. ' 3 побитою головою, з червоними басаманамй на обличчі, понуро й винувато стояв Меркурій перед батьком і виправдувався:

Скрипка не його, Антін забрав із собою. Гармонію він склеїв ту саму, що вже раз батько йому на голові побив. У поле він збирався йти.

— А книжок не паліть, бо це не мої, поповичеві!

— Бачиш ти! Думаєш попом бути, що книжечок захотілося? — кпив батько. — В господарстві повно роботи, а йому книжечка на думці... Орати, сіяти треба, молотити...

— Він мені казав вернути, — хоч ти йому що, стояв на свосму Меркурій.

— Стидався б! Парубок такий, що вже женитися пора, а йому ще й досі витребеньки та виграшки в голові рояться...

Ну, й любив же батько ґдирати! Але й Меркурій упертий! Якщо він про музичні інструменти, які так любив, думав по-батьковому, що це забавки, витребеньки та виграшки, то коли заходила мова про книжки, він ажніяк не міг пристати на це. Він шанував книжку мабуть більше за батька і міг за неї навіть сперечатися, про що інше не наважувався. Він уперто боронив свої книжки.

Батько ґдирав, а Меркурій збирав книжки й відносив десь далі від груби.

— Чого ж знов граєшся? Піди, доглянь коні! До чого путнього тебе не догарикаєшся... а до книжечки... Це панам можна, а нам треба робити!

Так, наче він уже раз загадував.

IV.

Коні Аже давно були розпряжені, Христя біля них поралась, напувала, їсти давала.

Вона так жалісливо подивилася на Меркурія, що йому зразу стало легше. Навіть неслухняна посмішка спробувала пробитися на виду.

— Дуже набили? — спитала й поманила Меркурія в 'клуню. — Ходім-но, щось дам...

У клуні вона витягла з якоїсь далекої кишені два пиріжки й тицьнула Меркурієві.

— На, та з'їж нишком...

Не на багато старша за нього, Христя все ще мала його за дитину. Так у дитинстві, бувало, все щось украде з-під мачушиних очей і десь у куточку тихенько йому ткне.

— На, та щоб мама не бачили...

В гонитві за великими багатствами у Сарґоловій хаті їли скупо, зле й несмачно. Закрутять абияк куліш, кашу, бо за роботою ніколи було пундиків вигадувати. Старші, дівчата Мокрина^й Христя, ще якось давали собі раду, а малого Меркурія, потай від мачухи, підгодовувала баба Хотина, поки жива була. Як померла, її заступили Христя з Мокри-ною. Особливо, Христя. Вона жалувала дуже свого замур-заного обдертого братика, що ніколи не знав матірньої ласки, а більше штурхани та лайку. Чи якого пиріжка, чи яйце, чи так шматок хліба — все несе тихцем Меркурієві. Бо воно до цього ані приступу не мало і голодне здебільшого лазило.

Вона любила давати.

Старша, Мокрина, вже вийшла заміж. Обидві вони, як і Меркурій, робили, відмінно від менших Киріїних дітей, нарівні з наймитами. Федір учився, а ті, — Антося, Микита й Андрій, — були малі. Відколи старша вийшла заміж, вся робота падала тепер на Христю.

Але вона ніколи не скаржилася ні на що. їй були усі добрі. Добрі й тато, а як нагримають часом, то байдуже, треба слухати їх і шанувати.

— Як ми будемо панувати, то хто ж за нас буде робити? — казала вона. — І вони своїх батьків шанували, то й нам треба.

Щоправда, Яриней Сарґола й своїх батьків шанував. Одного разу, — було вліті, — прийшов сам за ним на поле, де Меркурій пас товар.

— Кидай, Меркуре, баба твоя померла; — сказав урочисто.

Баба вже з рік лежала, була завадою в хаті, але як же пишно та урочисто сховали ту бабу! Немов княгиню. Мала вона семеро синів і три дочки. Всі дванадцятеро внуків несли ТРУНУ 3 покійницею на раменах до церкви по застелених рушниках, а до цвинтаря вже без рушників, воли ж ішли попереду. Пишно, урочисто поховали. Умів батько, як хотів, зробити пишну учту, щоб про неї довго згадували. Сам шанував старих, але й до себе шаш*ч жадав. їх, дітей, мав за свою невід'ємну, покірну й слухняну власність, до наймита не мів такого права, як до своєї дитини. .

Добрі Христі тато, добрі й мама. Як часом Меркурій скаржився та Керейкою називав, — спиняла, бо то гріх.

Так велося з діда-прадіда.

Уміла якось вона з усіма в ладу бути і не пам'ятав її Меркурій, щоб із кимсь сварилась. Коли й сварить часом дітей малих, то дчя вигляду, крізь піднесений голос чується добпота й жалісливість.

Христя вся пішла в доброту.

Часто, бувало, своїм тілом закривала вона малого від караючої руки мачухи.

— Це ти чого приїхала? — запитав Меркурій, як із'їв пирога з квасолею.

— А тра робити! — переконано відказала Христя. Вона вся була нескладна, збита з одного шматка доброти,

слухняности й робучости. Мала грубі руки й ноги, широкі плечі — змалку знала тільки тяжку, чоловічу роботу... Нескладна зовні й внутрішно, — була така якась задушевна та затишна, що в її присутності ставало тепло й радісно.

— Це дорогою питали тато, чи піду я за Федора, — соромливо й таємничо поділилася вона новиною.

— А ти що?

— А що ж я буду казати? Кажу: "Піду! За кого скажете, за того піду"... Вони краще знають... То це, либонь, сьогодні старостів зашле...

— То чого ж ти тут? Чи може поїдеш із татом разом назад?

— О, а мені чого там бути? — сором'язливо сказала Христя. — Тра робити, обійдеться там і без мене...

Поки піде робітниця з хати, треба нею хоч наробитися.

Сумно-сумно стало Меркурієві. Ще одна заступниця піде з хати. Чогось це так вразило його! Не стільки за серце вхопила батькова прочуханка, як ця новина.

4. СОНЦЕПОКЛОННИЦЯ

І.

На Осташенковому хуторі також недавно було весілля. Оженився Никодим. Зв'язки із Побійною не рвалися. Хоч Пилип Осташенко вибрався на Дрижипільські хутори років з п'ятнадцять тому, проте і старші дочки його пішли заміж у Побійну, і Никодим знайшов свою Марію там.

Це була дівчина вдачею пара Дарочці: полохлива й боязка. І хоч літами трохи старша, а ще дикіша за Дарочку.

Наступала осінь. Власне, все ще дихало силою розквіту — наливалися в садах груші й яблука, бралися сивою осугою сливи, закопичені й порослі новими травами поля пахли медами, достигали на баштані кавуни й дині. В повітрі стояла ота, знеможена й розніжена власною розкішшю, нескінченна пауза достиглости й замріяности.

Але вже повітря ставало прозоріше, ранками й вечорами подихали свіжі вітерці, вже сохла трава, де-не-де, мов ненароком, опадав жовтий листок.

Невловимі вісники прийдешнього завмирання приносили в душу невиразні жалі, навівали щасливі смутки — за невідомим, за прекрасним.

Наталка, Дарочка й Марія тепер утрьох справлялися по різноманітному й клопітному хутірському господарству. Треба було добре звиватися, щоб вчасно поспіти усе зробити, що настигало. Пилип Осташенко ніколи не мав наймитів, наймичок, ані пастушків. Надолужували все самі власним відпочинком і працею. Вставали вдосвіта, лягали пізно, Поки все не попорають.

Здавна чередувалася робота, одна за одною, її не переробиш. Ще не відійшли жнива, як уже треба було лазити по вишнях, — рвати й сушити, — яблука збирати, бо за ніч їх падало цілими мішками. Коноплі брати — наготовляти собі роботи на довгі зимові вечори. Всю одежу носили свого виробу, — крамне вбрання про свято лежало в скрині, — а прали в лузі з попелу, бо грошей на мило не викидали.

Отже, на цім хуторі не знали, як то купувати чогось у Дрижиполі. Нащо були тут гроші?

Проте, самі не їли яєць, масла, сиру. Все збирали, все вивозили у четвер на ярмарок, усе продавали. Копійку ту все складалося й відсилалося в банк. Осташенки виплачували позику на ці п'ятнадцять десятин хутора.

І так проходив день-у-день. Не зчуешся, як і листя позолотиться, як запанує сите, діяльне, без літньої напруги життя. Там ціпи молотять — гуп-гуп! — по золоті снопів. Там віють, там млинкують, там коноплі тіпають, там соняшники вибивають, солять, шаткують, сушать...

А все ж, відійшла напруга, — знов легкий прозорий серпанок смутку, як степові далі, окутує душу. Чогось хочеться, за чимось жаль. Дарочка чогось жде, — небувалого, небуденного. Життя на хуторі таке одноманітне, — день на день схожий. Якби розказати про її життя — нема чого розказувати. Роблять, щоб їсти, їдять, щоб робити.

А нащо це все?

Невситимий дух збагачення, пристрасть до прикуповування земель не вітали над цим хутором. Мати була ощадна, може й скупенька, але справедлива, правдива, відкрита. Батько — богобоязливий і з твердими життьовими правилами. Він не знав хитрих і спритних засобів, якими орудували інші хуторяни, щоб приєднати ще одну, ще одну десятинку. Коли б хоч за цю землю оплатитися!

Никодим, правда, мріяв про гарне господарство, про добрі стайні, будови під дахами з оцинкованої бляхи та під черепицею. Він, як тільки оженився, як перестали оплачувати банк, — ще тиснувся разом зо всіма в старій хаті, але вже заклав нову клуню. Знав, що зостанеться сам на господарстві. Маніло піде в службу, а найстарший брат давно десь у Києві візникує.

Ну, а дівчата, звісно, повиходять заміж.

Не було в хаті повсякчасних розмов про нові клапті землі, про наймитів-ледарів, про крадіжки з льоху, з замкненої комори. Не було . розсіяности сільського життя: В хутірській, відлюдній тиші, серед запашних, а іноді похмурих полів, десь у садку під орішиною, розтираючи в руках пахуче зілля, — був час запитати себе: для чого то все, для чого людина живе?

Дарочка питається в Марії. На розстеленому рядні сидять вони і качалками вибивають соняшники... Марія не знає. Так заведено.

Марія не думає про це, вона прислухується до того чуда. Що діється з нею? Де воно —береться, звідки прийде те нове життя, що ще є вона сама й уже живе за своїми законами, росте, зріє у ній самій?

— Вийдеш заміж, — не будеш про це думати, — відповідає тільки Марія Дарочці.

Це неможливо! Заміж? Ні, Дарочку жде якесь незвичайне, незнане майбутнє. Вийти заміж на якийсь такий самий хутір, наперед знати, що тебе чекає таке саме колесо одноманітної роботи, — з весни в літо, з літа в осінь, з осени в зиму... То вже краще зостатися зачарованою назавжди у цьому зачарованому світі дитячих марень...

Ось гора великих, чорнявих дисків лежить обіч неї. Ось вона розмовляє з Марією, забувши вже, що робить, їй здасться, що вона малесенька, а гора соняшників величезна. Вони котяться до неї і котяться, — головаті, маленькі друзі її... Перекочуються через її руки, стають жовті й чистенькі, — золоті щіточки. Все зникло, відпливло, лише велетенська прозора блакитна баня розкинулася над нею й цими незчисленними кружалами.

Та й розстанеться вона із цим світом нечуваної казки безжурного дитинства? Щоб так і на неї хтось гукав, як інколи Никодим на Марію?

— Я не хочу! Не піду заміж! — каже вона.

— А що ж ти робитимеш?

Справді, що робитиме хутірська дівчина? До школи не ходила, без приданого, без фаху. Яка дорога стелиться їй, крім заміжжя?

Але то буде ще десь ген-ген, у безмежно віддаленому майбутньому.

Разом із задумою про безглуздість колеса буття в Дароч-чиній душі химерно сплітається невгамована, бунтівлива радість. Так маки червоні цвітуть у степу впереміш із шпичастими, сивими й пухнатими будяками. Вона любила лазити по деревах, дряпатися аж до найнебезпечнішої гілки, бігати, щоб дух захоплювало, хотіла б бути заразом скрізь, хотіла б бути тим телям, що тиждень тому вродилося...

Вона любила це безглузде життя. Всі сили її степової молодої душі бреніли й відзвучували при найменшому дотикові того життя.

Було ще щось у Дароччиних душевних скарбах, справді, щось дуже дивне.

Після тої пригоди з черевиком часто над вечір вийде вона за сад, аж на шлях, під осокори. Гляне-погляне... Поле, поле, безмежні лани. Манячать у далині такі ж хутори, як їх, зливаються з виднокругом у надвечірніх серпанках. Тепле повітря знімається з землі, напеченої за день, аж дух іде із садової гущавини, розніженість повстає довкола, овіяна вечірнім леготом.

— А чого Меркурій того черевика приніс? — раз-у-раз виринало питання.

Вона дуже добре знала все, як воно було, як складалося. Вже другої неділі під церквою Мар'янка дрочилася з нього "Сарґоловим дурилом", а це похопили й усі інші приятелі. Меркурій не дуже сердився, але всі також знали, що то заради неї, Мар'янки, він так хотів прислужитися Дарочці. І Меркурій на Дарочку ніякої уваги не звертав по-давньому.

Так чого ж мріє, думає так багато Дарочка про цього Меркурія — гордого, зарозумілого, з своїми фанабериками й таємницями? Наче він коли на неї поглянув? Він і не знає, коли своїм густим басом читає апостола, що хтось у цей час губиться у неозорних просторах солодких марень і мрій.

Де б він знав? Дарочка ж не подивиться, не гляне, коли він десь близько. Вона занадто горда, щоб не бачити, як він не помічає її ніколи.

Але чого він приносив черевика?.. Може такий добрий та щирий душею? Може...

І так стоїть Дарочка, загублена серед спадаючих сутінків і дивиться на остагіній пурпуровий промінь, на красу народженого вечора. Краса ця пливе через її душу в непере-литих у слова відчуттях і почуваннях.

Те відчуття як передчуття: щось таке повинно прийти в її життя. Незвичайне, прекрасне. З цим почуттям радости, значної ваги свого життя, вона засинала, зморена за день, з ним прокидалася вдосвіта.

Не знати, коли й як зробилася справжня весна. Ще недавно бурхливо всюди бігло, клекотіло, рвалося в невідому далечінь, навратливо збігало з городів у ярі, ще вчора віяв гострий вітер, — а тут враз стала голубливо-м'яка теплінь, земля запахла молодою зеленню і раптом просохла. Де-не-де ще було болото і вони мусіли шукати стежки, або протоптаних ступаків, щоб не замастити ніг, ідучи в страстний четвер до церкви.

А як верталися,— то вже було сухо.

Вертався їх чималий гурт. Осташенки, старий Пелех із старшим сином та дочками. Не було межи ними Наталки. Вона вийшла заміж цієї зими в Розумницю, але була друга Наталка — Пелехова.

В безмісячну теплу ніч весняну виходили із церкви й розходилися по всьому селу запалені свічки, — скрізь вогники, вогники. Дехто приробив собі паперового ліхтарика, щоб страстної свічки не задмухнути. Осташенко вклав свічку в скляний ліхтар. Бо цим вогнем святим треба ще випалити хрести на дверях стайні, клуні, на сволоку в хаті.

Недалеко в Осташенків об'явилися сусіди. По другий бік берега, так за одну верству, поставив собі хату й заводив садок Матвій Пелех. Оце ж вони йшли, себто, старий, двоє дівчат та Петро, парубок у призовному віці.

Цей Петро разом із Манілом до школи ходив, але не доходив до кінця. Маніло вже служить поштовим чиновником у сусідньому повіті, а Петро не дуже за тією наукою розбивався. Він мав веселу вдачу, білявий чуб і сині очі. Учився він тако собі, але у всіх хазяйських справах був певний. Батько його скрізь уже замість себе посилав. О, то хазяйська дитина! — казали про нього хуторяни.

Він чомусь конче хотів, щоб Дарочка не оступилася та не влізла в болото. Старі йшли собі десь позаду, молодь погналася вперед, а Петро присвічував ліхтарем дорогу і говорили вони бозна про що. Поо харки-макогоники та сім кіп гречаної вовни. Ну, так, Никодим дуже глибокодумно розказував про дядька Харка, який у місті навчився про себе панської пісні.

— От, купив він оселедця, сів під возом і їсть. Коли чує, щось десь грає. Підняв голову, а то з вікна, якраз проти нього сидить панянка й співає "3вук унилий"...

— Ага, я знаю, — зрадів Петро, що хоч раз може й він похизуватися неабиякою одукованістю. — Ось цю:

Звук унилий фортеп'яно Виражай тоску мою, Я жіву среді тіранов — Облегчі печаль мою...

— Ото-то-то! Вона! Дядько Харко добре слухав, враз запам'ятав. Приїхав додому й хвалиться. "От, я про себе пісню сьогодні чув, сто чортів і сіра свита та ще й га!

Жук у глині, Харко п'яний Виряжа куму свою... Я жую суху тараню Обмастити піч мою... А хіба ж я був п'яний?

Регочуться всі, Петро крізь сміх питає:

— А чого ж тараню, коли він оселедця їв?

— Бо мабуть був п'яний, — глибокодумно відповідає Никодим.

Петро не хоче відстати, він розказує якусь придабашку про циган, що крутять Сонцем, а з циган зійшло на дурнів. Побрехеньки й придабашки так і сипалися, кожне мало якусь напоготові й виривалося, щоб і собі що втяти.

Про дурнів уже розказувало третє.

— А то був собі такий дженджуристий парубок, як би, скажімо, Аршин з шапкою. Він забрався межи дівчат і хлопців, узявся в боки й каже, щоб усі чули:

"Штани мої сині, а ще другі в скрині!"

"То віддай мої!" — підскочив до нього найвірніїрий приятель, як би Муркур.

"Цить, дурний, це я так хвалюся!" — засичав до нього хвалько...

— Та про тих дурнів є та й є! — каже Дарочка.

— На, дурний, груш, та мене не воруш! — перебиває Наталка.

— їж, дурню, бо то з маком!.. — вставляє Петро. І посипалося:

— Дурний та й не журиться!

— Пошли дурного, а за ним другого!

— За дурною головою та й ногам нема спокою!

— Оженився дурний та взяв біснувату, та не знали, що робить, підпалили хату!..

— Дурень думкою багатіє!..

— Вольному воля, спасенному рай, а дурному степ!..

— Обіцянка-цяцянка, а дурному радість!

— Дурне діло не хитре!..

— Два дурні б'ються, а третій дивиться!..

Ішли й вигадували навипередки, все чогось більше розвеселяючись. Кожне хотіло щось викрутасішого пригадати. А й не чують, що старі підійшли вже зовсім близько.

— Дурному й пальця покажи, то буде сміятися... — сказало позад них зовсім іншим, докірливим голосом.

Всі враз так і принишкли.

— То сьогодні страстний четвер, а ви такі видумаси справляєте. Христа сьогодні розп'яли, він муки за вас приймав, а ви... Я думав, вони про щось божественне говорять... — цочав вичитувати старий Пилип.

Молодь присоромилася. Як тут про божественне говорити, коли в гурті чогось так хочеться поґзитися? Ніч така тепла та гарна. Але тато правду кажуть!

— Хахоньки будете справляти на Великдень, а тепер гріх! — навчав Пилип, а з того всього мало не проґавив поворотки до свого хутора.

— Прощавайте, Матвію, ми вже вдома, а вам ще треба трохи попойти...

III.

У великодню ніч не сплять люди.

Під церквою, біля церкви повно. В церкві стільки народу, що стоять аж у притворі.

Кругом церкви вже виріс предивний вінок, — із людей, вогників, пасок, крашанок... Кожне принесло свого кошика, — святити, — й поставило в ряд. В кожному кошику горить свічка. Від мерехтливих вогників у нічній темряві радісно виграє й міниться біла скатертина, вишитий, чи узором тканий обрус, рушник. На них по-мистецькому розкладені сині, зелені, червоні крашанки, визерунчасті писанки, кружалка ковбаси, одварене. сато, а ні, то й ціле порося. Паски-баби змагалися межи собою, котра вища, котра краще прибрана.

Дарочка із своєю паскою стоїть біля відзіґорної Мар'янки Ференцевої, своєї вірної колеги. Тут таки крутиться й Петро Пелех, хоч його мати із сестрою стояли аж десь у другому місці. Воно ніби й не годилося б парубкові стовбичити межи дівчат, — он хлопці на вигоні перед церквою багаття палять, та він і в хорі співає. Але чого дурна молодь не робить!

Тут Петра й заскочив Меркурій Сарґола. Він чогось нишпорив межи людьми, когось шукав. Заглядів Петра й укрив мокрим рядном.

— А стонадцять... — хотів сказати "чортів" та згадав, що він під церквою. — То я тебе шукаю, а ти тут за спідницями упадаєш?

— Або що? — не дуже затривожився Петро.

— А в півчій хто співатиме?

— А ти!

— А ти! — перекривився Меркурій.

— Христос Воскрес, Меркуре! — перебила їм сваритися Мар'янка. — А нас ти й не бачиш?

— Воістину Воскрес! — буркнув сердито Меркурій. Меркурій тепер уже не пнувся читати апостола, як

кілька літ тому, але в церкві ніколи не переставав співати. Втім, його головною пристрастю стали тепер книжки, а не гармонії та скрипки. І те, й друге він таки мав, до церкви ходити співати не переставав, але жадібно складав свою бібліотеку. Чогось так любив у книжку заглядати, і що більш коло тої книжки було заборон, то смачніша вона йому була. Йому того життя навкруги так було мало, а в книжках знаходив і переживав інше, нетутешнє.

Крім церкви й книжок, мав ще одне захоплення. Разом з Абою Цудечкісом ходили в таємний революційний гурток, там разом розбирали революційну літературу. І як треба було часом кудись занести її, чи перевезти в більшій кількості, — то на Меркурія можна було покластися, як на кам'яну гору.

Меркурій таки потягнув за собою Петра. Дівчата зоста-лисА самі.

— Ой, як я тобі щось cкaжv, Мар'янко! — не могла вже витримати Дарочка. — Ой, якби ти знала!

Подоуги таємниць одна від другої не мали й не могли їх втримати при собі.

— І чого це той Петро так за тобою упадає? — питає, лукаво примружившись, Мар'янка у відповідь на Дарчині слова.

— Бо й ні! То може за тобою!

— Е, не кажи! Я вже бачу, тут щось завіряється. Він тільки на тебе й дивиться.

— Ой, якби я тобі щось сказала! — знову натякає Дарочка.

— Та кажи швидше, бо я вже лусну з нетерплячки!

— Тільки ти нікому-нікому не говори. Забожись, що не скажеш!

— Єйбо, присьєйбо!

Дарочка витягає щось із • кишені, розгортає хустинку, розкриває коробочку й показує.

— Диви, що мені сьогодні подарував Петро!

— 1-і! А їйбо! — розгорілися Мар'янчині очиці. Низка червоного намиста аж очі вбирала.

— Ану, надягни!

Вбиралися *о одна, то друга, десь геть далеко відійшовши, щоб люди не сміялися з них.

— От, той Петро! І чого він таке собі здумав? — не добирала Дарочка.

— Любить тебе!

— А скажи, — любить, чи ні? — сумнівалася Дарочка. Вона так би хотіла знати. Все, все, — і погляд, і усмішка,

і ці коралі, і от де вона, там він крутиться, мов із під землі виростає, — все це таким солодким туманом обгортало ії, а від того ще більше хотілося знати: любить, чи не любить? Мабуть, ні!

Вже скільки раз вона ворожила. Візьме стеблину молоденької травиці, насіче її нігтем і рахує-приказує:

— Любить — не любить, плюне — поцілує, до серця пригорне — до чорта пішле, своєю назве. Любить — не любить...

А як виходило "не любить", то до трьох раз ворожила, щоб вийшло таки, що любить.

Так і тепер. Зірвали галузку з бруньками й почали ворожити.

— Любить, любить! — сміялася Мар'янка. — А ти його теж, мабуть, любиш?

— Е... ти б хотіла усе знати!..

— О, почервоніла! Я йому сьогодні скажу.

— Мар'янко, крий Боже! — вчепилася Дарочка за рукав їй. — А як він не...

Вони б цілий день про це говорили і не надокучить їм.

— Вбери намисто! — просила Мар'янка. — Вдягни! Тобі так гарно в ньому!

— Чогось соромно! А що я мамі скажу? Спитають же, де взяла.

То була поважна заковика. Мар'янка задумалася.

— Ну, й що ж би тут таке збрехати? Дарочка ажніяк не вміла брехати.

— А, де той Муркур? — забракло Мар'янці. — Він би зараз щось вигадав.

— О, ще й Муркурові розкажи!

— Зажди, щось я видумаю... О! Скажи, що знайшла!

— Як знайшла, то треба віддати. Мама не дозволять носити.

— А ти скажи, що... Скажи, що купила!

— А за які гроші?

Так і не додумалися, що сказати. Вже виходив із церкви хресний хід, пан отець у білих ризах, за ним корогви, свічники, півчі, люди. Три рази обійшли кругом церкви, тоді святили паски...

IV.

Христос воскресе, Хома паску несе, А Хомиха порося, Похристосуємся... Дзвони й дзвоники на дзвіниці наче видзвонювали ці слова. То діти цілий день напереміну баламкали, ані хвилини не даючи спокою дзвонам.

Сонце в цей найрадісніший день року світило щиро, якнайтепліше, але не пекучо. Скрізь розпускалася ніжною пінкою зелень, скрізь було ніжнозелено, молодо, весело.

Скрізь і всюди земля була всіяна червоними, синіми, жовтими цяточками, — з крашанок. То діти христосувалися чия дужча? чия переб'є — і тут же переможець з'їдав виграну крашанку, а шкаралупками мозаїчно встеляв весняну землю.

Така ж сама молодість вирувала навколо церкви. Писанки й крашанки ожили, поробилися дівчатами в яскравих, кольорових убранях, вишиваних сорочках, вінках та розмаених на повітрі стяжках.

Писанки й крашанки побралися за руки й довгим журавлиним ключем ходили кругом церкви, зливаючи ритм пісні й руху в одне. Плели хрещика.

Дарочка з Мар'янкою прийшли, аж як хрещик плівся через усю Марійку від церкви до цвинтаря.

Петро уже давно їх чекав. Він ще здалеку всміхався дівчатам. І як рано чомусь не насмілився, а звичай велить, то мусіли тепер цілуватися. З Мар'янкою спершу.

— Христос воскрес!

— Воістину воскрес! Так тричі.

Коли надійшла Дароччина черга христосуватися, вона запручалася була, але — так звичай велить.

І з Мар'янкою Петро поцілувався в щоки, а Дарочку три рази поцілував аж у самі уста.

Бідна Дарочка спаленіла! Може й справді Мар'янка йому сказала, що вони ворожили на листочках і випало їй останнє "поцілує". Але коли вона могла йому розказати?

Всі з церкви тоді пішли вдосвіта додому розговлятися. Розговілися, — тато пішли, спалили під яблунею свячені кришки й шкаралупу, а тоді вже старі полягали спати. Дарочка ж анітрохи не хотіла й не могла спаїи.

Цей день великодний довгий, як море. Нічого не робиться в цей день, усе святкує, все радіє сонцем, весною.

Ще не повставали старі, як прийшла Мар'янка. Довелося їй трохи почекати, щоб повставали старі, та щоб справити враження своєю новиною.

— Оце, — каже, — бачите, яких стяжок наслав мені Данько із Києва? А ще прислав він ось яке намисто. Тато казали, — тобі віддати, Дарочко!

Тато Мар'янчин Дарочці доводився хрищеним батьком.

— Але гарне! Вдягни-но, Дарочко! А тобі воно й пасує! — каже мама.

— Я вже й не скину! — раділа Дарочка.

— Десь-то розбагатів ваш Данько, що таких дарунків наслав., Що ж він іще прислав?

— А малій Явдошці ще черевички прислав, — навмання збрехала Мар'янка.

— Воно ж іще не ходить, у колисці.

— Він там знає!

— Коли ж він сам уже приїде?

— Писав, що після Зелених свят.

— О, десь-то велике цабе вже стало з вашого Данька! От тепер це намисто красується вже на шиї в Дарочки

і Петро із радістю те бачить, милується.

Мар'янка не.витерпіла й розказала Петрові, як то вона туману в Осташенків напускала — і всі вони сміються, хоч Дарочці совісно, що вона гріх на душу прийняла. Але так же хотілося сьогодні намисто вбрати, що...

Ні, не змовилися Петро з Мар'янкою!

Але чого ж він її тільки одну в уста поцілував?

V.

Ніжна зелень весни вже згусла в соковиту, вже все розпустилося, вже в городах усе вкорінилося, розросталося.

Було це ще не літо, але вже й не весна. Минули Зелені свята. Був час полоття в городах.

Не було ще палючої спеки, але й сонце припікало та вигрівало навіть материні старечі кістки.

Дарочка з Марією пололи бур'ян, не розгинаючи спини. Наче втікаючи, Дарочка все виривалася вперед, вона полола завзято і непомірковано. А може того й не помічала, бо була в п'яній нестямі, причинна.

"Чому Дарочка не обзивається, не співає, така чудна якась мов не тут вона?" — думає собі Марія.

Щось із нею діється. А що? Вона й сама не тямить, сама жахається.

їй хочеться, — нестерпно, жагуче, — цілуватися. О, Господи! Не вірить сама собі, — а так! І чи було те все, чи примарилося?

Місяць бив їм просто ввічі, місяць усе сріблив, — і той рів за садом, де вони сиділи з Петром. І щось таке було запаморочливе в тій ночі, що не можна було розлучитися їм. Ще так ніколи не було, хоч не один так вечір просиділи.

Вона вже кілька разів поривалася встати і рти до хати, але Петро не пускав і ще раз цілував, і ще раз.

І тепер вона не вірить сама собі, що це було, що це могло бути. А від чого ж ці червоні маки розцвіли, горять, п'янять, палять душу?

Мов сонна, мов світ цей із чистим небом і умитим сонцем не існує, вона хоче тих поцілунків ще, невситимо! Боже, якби мама знали! Якби мама знали, що в неї в душі розгорілося! ^

І нічим себе не можна уговтати! Вже та сапа аж літає в її руках, вже вона хоче присилувати себе вслухатися, про що говорить мама з Марією, — а та страшна пожежа все закриває. Чи діждеться вона вечора? — заступає думка почуте. Звернені до неї слова закриваються хмарою, туманом і Дарочка не чує, що то говориться.

Чи діждеться вона вечора?

VI.

В полі біло, тихо, засніжено...

Старий Пилип Осташенко одягнув кожуха і вийшов на двір.

В тишу полів м'яко падав звук. Кругом було біло і незаймано. Все було вкрито пухким снігом, однаковим і на землі, і на покрівлях, і на цямрині та піддашках. Навіть дерева обросли білим пухом. Навіть стежки не було, навіть слід від гусей зразу ж застелявся.

Сніг падав спокійно, тихо, лагідно, замріяно...

Старий Пилип, не чуючи власного кроку, підійшов до воріт, що відділяли обійстя від саду й вели до шляху, і з зусиллям відчинив їх. Гуйджасало учепився за ним. Старий пішов у сад, обійшов кругом, постояв коло кожного дерева. Пригадував день і годину, як садив ці щепи, — і стало йому жалко покидатц цей світ.

А втім, може й гарно тихо відійти... у цей ранок, — пухнастий, спокійний, засніжений.

Імли зливали небо з землею, кругом була така безмежна, неозорна білість, святість.

Потім він пішов на дорогу, — невидною, але скільки раз сходженою стежкою. Як доходив до осокорів, — серце стиснулося, спинилося.

Ні, не йти вже йому в далеку путь. Піде вже, мабуть, у останню.

І знову стало йому шкода цієї садиби, де вкладено всю працю життя, де трудилися його руки. Дітям зостанеться. Стара доживатиме віка. Треба було б послати до Побійної за Донькою, до Розумниці за Наталкою, за Манілом... Мотря з Хросиною вже не приїдуть, — вони десь на Зеленому Клині. Симон також хіба прочитає в Києві листа, що тата вже нема.

А ще й Дарочки шкода. От і не встиг її за доброго чоловіка заміж дати, весілля справити. Ніде правди діти, той Петро золота дитина, Пелехи з хазяїв, — але куди ж було дитину віддавати, як Петрові доводиться ось три роки сал-датську муштру відбувати? Щоб там свекрусі годила?

Ще молода, хай подівує, а як судилося їм побратися...

Шкода йому було Дарочки. Хай ще коло матері посидить.

Отак вони поговорили із Матвієм Пелехом, як той закинув, що Петро хоче старостів заслати. А ще питався старий Матвій за придане. Ні, не буде ділити своїх п'ятнадцять десятин Пилип, от і оіни пішли в світ. Щоб так стягатися на той шматок землі та й знов його почикати на рушнички?

Що ж, як судилося Дарочці з Петром побратися, — в час добрий... Як вернеться із салдатів... Вже він того не побачить... Прийдеться попрощати та...

Ішов по пухкому снігу, ледве ноги згинав у колінах. Тяжко було дійти до хати. Здавалося, наче він сьогодні ішов цілий день, — так втомився.

Старий Пилип постояв біля хати, а Гуйджасало, що не відставав від. нього, лащився, обіймав лапами кожуха. Старий згадав, що ще не подивився до товару.

Молода теличка тужно заревла, мов заплакала, побачивши його. І знову стало жалко йому чогось.

Коні тоненько заіржали, почувши знайому ходу. І все те дихало ніби одним подихом з ним, було ніби частина його самого. Не тільки діти, онуки, а й це все, що мукало, іржало, кудкудакало, гавкало, мекекало, ґелґотало...

Постояв, кинув останній погляд на цей білий світ і пішов до хати.

Ліг горілиць і почав думати. Колись та прийдеться помирати. І вже того життя лишилося небагато, — може кілька годин. Чи не забув він чого сказати, чого зробити? Наче ні! Нікому нічого не винен, ніхто до нього жалю не має, нікого не скривдив, не обдурив. Душа весела і легко через це... помирати.

Старий Пилип не спав з досвіта, все думав, усе передумав.

Тепер він узяв чисту сорочку, наготовлену на смерть, помолився, вийняв з-за образа свічки і лежав спокійно.

Дивився, як у хаті тече звичайне життя, стара з Марією порається, Никодим із Даркою десь у стайні, — нащо їх завчасу...

Еге, вже нажився! Нічого й не боліло. Нічого й не треба. А може й на тім світі так біло та легко й святково буде, як сьогодні?

Думав Пилип про життя на тім світі, а може й відходив від життя цього...

А на дворі біло, тихо, засніжено. Сніжок замріяно, помалу-помалу опадав на землю.

VII.

Куди не глянеш — обрії, куди не сягнеш оком, — жита, пшениці квітнуть. Загубишся серед полів і йдеш, ідеш. Може так і до кінця землі дійдеш?

Сонце заливає блискучим своїм промінням усе, — аж очі мружиш. Над хвилястими пшеничними ланами здіймається безперестань мерехтливе повітря, воно мигтить, наче над вогнем. Наче хліба без вогню, без диму горять і не згорають. Квітують.

Десь на обріях стоять марева — неіснуючі хутори, села, ліси.

Сьогодні — Петра. Сьогодні в полі нікого нема, бо мавки ходять. Дітей хапають. Може й Дарка зустріла б якусь мавку? Може вона навмисне для цього вийшла в полеі — не шляхом, а стежкою. Загублена серед високих хлібів дійшла аж до берегів, де починаються Марієцькі городи.

Ой, темна нічка, петрівочка, Не виспалась Ганнуся дівочка...

Десь іздалека, з берега долітає тонкий дівочий верх.

Це вже близько й село. А чого вона туди піде? Мар'янка тепер не та, — як зустрінуться, то не мають чого говорити.' Пересілося їх приятелювання, Мар'янка що інше в голові вже має.

Тільки Дарочка, яка була, така й зосталася. Вже їй переступило за двадцять, — а вона наче спішилася на вікові підлітка і всіми своїми силами опирається бігові часу.

Вона не помічала, що збігали роки, їй вони були не одноманітні, бо в кожній порі вбачала свою красу, якесь чудо, — у білій зимі, у розквітлому літі, як ось тепер, у бурхливих весняних водах, у осінньому золотому вмиранні.

З чим би не зіткнулася Дарочка, її духовий зір вбачав оцю красу, чудо незвичайности. Без краси й чуда не приймала її душа дійсности, заперечувала.

Любила працю в полі, зимові хуртовини, дощ, — а по-давньому не відчувала смаку в хатній метушні. Там краси душа її не відчувала, там треба було забивати голову дрібницями і згубити наймилішу частину себе, — споглядаль-ну-чудовну.

Минуло три роки, як помер батько — тихою, спокійної? смертю людини, яка чесно й гідно пройшла свою трудову путь і прийняла благо вічного спочинку. Всіх благословив і попросив запалити свічку в руках.

Господарство перейняв Никодим. Весною ж почав ставити нову хату. Заощаджував на всьому, де тільки можна. Кожна копійка йшла в будівництво. Мама з Даркою зосталися жити в старій, Маніло служить десь на пошті, а Наталка давно вже заміж пішла.

Всі подруги й товаришки вже повиходили і найближча колега, Мар'янка також, — тільки не за Меркурія. Вже кожне лаштувало собі життя нове, — одна тільки Дарочка дівувала.

Троє засилало сватів, троє пішли ні з чим. Одному відмовила тому, що осоружний був їй, а другому тому, що занадто любила.

Аршин із шапкою засилав сватів. Як почула це Дарочка — в очах їй потемніло. Навіщо йти за нелюбого, — чи їй потрібен той заміж? Просилася в матері:

— Не віддавайте! Не піду!

— Доки ж будеш дівувати? До сивого волосу? Ти вже й так стара. Трьом сватачам гарбуза дала, — що ти собі думаєш?

Що думає Дарка? Посагів за нею нема, землі жодної. Батько, вмираючи, заповідав землю не ділити. Дочки мали по двадцять п'ять сорочок у скрині, — бо менше було сором мати, йдучи до чужої хати, — кілька убрань, справжніх коралів по три разки, та й по всьому.

Чи випадає такій бідній дівчині перебирати? Хоч би й гарна, хочби й з товстими чорними косами аж до п'ят.

Засипав старостів багатий удівець із двома дітьми.

— Чи підеш? — нерішучо питала мати.

Хоч крута була стара, а не наважувалася випхати доч-ку-мизинку абияк, аби з хати.

— Ні! — не вагаючись, відповіла Дарка.

— Та й так і будеш сивіти? А як я помру? При Никоди-мові житимеш?

Ох, і при Никодимові не хотілося! Чогось ставав Никодим щораз сварливіший, щораз скупіший, щораз твердіший. Рідко коли зажартуе, як колись бувало, а Марія — та із синяками часто ходить, заплакана.

А проте, не кається Дарочка, що й Петрові Пелехові дала одкоша. Непримирена й затята, Дарочка й досі не може забути тої кривди, яку Петро їй заподіяв.

Було б йому прислати старостів таки на Зелені свята, тільки три роки тому, коли вона, замаєна коханням, чекала в хаті, замаєній клечінням і осокою. І не дочекалася. Розважний, як старі батьки, обережний і розмірений, він міг втрачати кожен день і хвилину без неї, а вона без нього не могла.

Дарочка тоді була така, що нікого не слухала б, тільки власного свого серця. Запалилося воно тоді вогнем-пожежа-ми, не хотіла вона слухати старечих розрад. А він — міркував, вимірював, роздумував.

Так, бо вона дужче любила його, ніж він її!

Три роки згодом зустрілися, як вернувся з військової служби. У Мар'янки на весіллі. Хоч би йому що сталося, хоч би тінь туги за нею позначилася на його обличчі!

Не тужив він за нею, як вона за ним!

Був ще кращий, блискучіший. Стрункий такий став, у рухах меткий. А веселий, гомінкий, як і був, може ще гомінкіший. Він так і розсипав круг себе сміхи, дівчата так і липли до нього. І Дарочка не була ближча йому, ніж усі інші, вона це бачила добре.

Може Яринка Слухаївна й тоді вже була миліша йому, бо на другий день після того, як не вдалося сватання у Ос-ташенків, Петро заслав старостів до неї.

Кожен його веселий, усміхнений погляд на інших, на Яринку гострою стрілою впивався їй у серце. Якби це їй байдуже було! А йому байдуже було, до кого всміхатися. Він жартував, а її пекло вогнем кожне веселе, люб'язне його слово.

"Ну, певно, — думалося їй, — Ярина багатша, вона має п'ять десятин приданого. А Петро такий обачний..."

А навіщо ж він зводив її? Нащо ті ночі сріблясті були, ті поцілунки жагучі, нестямні? Щоб заронити в її серце отруту кохання — тоді розмірковувати, як у житті вигідніше повестися?

Але то велике нещастя впало на неї, як вона любить його більше, ніж він її!

І от тепер, на Петра, вона межи полів сама, лише з Богом, питає себе: "Чому так зробила?*

Інакше не могла. І тепер, через три роки, ще так би зробила. Кохання не $нає меж, перешкод. Кохання не може шукати вигод.

Або не треба нічого!

Тут у полях, лише з Богом, Дарка вірила, що якась незвичайна доля чекає її. І то не в заміжжі. Вона відчувала повів великого над собою. Недарма їй хочеться чогось такого незвичайного, небуденного.

Але весь уклад життя довкола був такий, що це загадково-гарне майбутнє могло бути тільки в заміжжі. А заму-жу, аби голову втелюи^ити, вона не приймала.

Вже давно забула вона своє дитяче захоплення "Сар-ґоловим дурилом". Він також десь у світах був, водночас із Петром салдатчину відбував. То смішне, чи рівня вона йому? Рівняйся кінь з конем, а віл з волом! Так і вони. Він багач, а вона що?

Але як літо минає, все думаєш, — попереду Ще воно, — та й не зоглянешся, а його вже нема... Так і Дароччині мрії. Де ж те казкове майбутнє, незвичайна доля, коли прой-шли-проходять найкращі літа?

Вже було їй двадцять чотири роки.

5. ЧЕТВЕР

І.

Веселий, золотисто-бджолиний гомін здіймався над Дри-жиполем.

Хрисанф Демницький походжає межи возами. Біляві вуса за цей час стали довгими, закрученими й завислими вниз. Хоч був ще ранок, вже дуже пражило сонце й Хрисанфові Петровичеві жарко стало в своєму чесучевому сюртукові.

З раннього дитинства любив Він цей середульший день у тижні — четвер. В цей день з усіх сіл багатої, родючої Дрижипільщини з'їжджаються і сходяться всі, хто з чим має, до Дрижиполя. Всі площі, вигони, торговиці, всі кривулясті бічні вулички десь перед півднем захаращені возами, кіньми, різноманітним купном-продажем.

Повітря над Дрижиполем тоді стає насичене найрізноманітнішими звуками й запахами. Вэрещать свині й поросята на свинячій торговиці, ревуть корови й телята на окремій воловій торговиці, іржуть коні по всьому Дрижиполі.

Славетні далеко поза межами України кінські переторги відбуваються на дрижипільських ярмарках. Цигани й ліверанти зганяють їх табунами з усіх найдальших округ і губерній у цей день. Дрібні й великі господарі виводять свій молодняк. Кажуть, навіть з Туреччини приїздять до Дрижиполя купувати коні. І не раз бувало так, що один і той самий кінь перепродується за день разів з п'ять. Цигани тут продавали старих коней за молодих, кривих за рівних, шкап за рисаків... Недарма й приказка існує: "Не бери жінки в Києві, не купуй коня в Дрижиполі".

Десь о дванадцятій годині все містечко вже встелене золотистою свіжою соломою, розсипаним вівсом, пшеницею, житом. В~е набиг>ас затишного, по-селянському чепурного, вигляду. Разом із людським гомоном і різноголосим джеркотанням гусей, тзом із муканчям. іржанням, мемеканням, зносяться до неба випари від кізяків...

Але Хрисанф Демницький любить саме початок четверга, саме оцей, ще не розгуляний, але вже закипаючий вир ярмаркового життя. Він походжає межи кіньми, межи довгими рядами з золотим збіжжям, межи мальовничими глиняними мисками й горшками, заглядає до сидух, що нави-ставляли ряди з гарячим, ковбасами, пиріжками та книшами.

Він щоразу приїзджає з Розумниці у четвер до Дрижиполя. Не приїзджає він ані з жадним крамом, ані збіжжя не продає, ні коней не виводить. Але й у нього тут є свої пекучі інтереси.

Як мисливець, пантрує він по всіх рядах та торговицях, а тимчасом раз-у-раз киває головою, відповідає на привітання й радісні виґуки. Тимчасом приглядається до всієї оцеї дрижипільської людности, що висипала з хат і левад, із степів і садків, байраків та хуторів, з ярків та переярків на цю щотижневу виставку дрижипільської породи.

"Дрижипільська порода" здавна цікавила Хрисанфа Петровича. Ще давно колись, студентом будучи, брат його, покійний Володимир, розкопав десь у церковних архівах, що оця річечка, до якої прилягає їх попівський город, не є безіменна. Цей висихаючий ручай, що відділює Дрижи-поле від села Городища, такий мілкий, що восени в ньому можна замочити ноги тільки по кісточки, — цей ручай, цей потічок і є літописна ріка Торч. Так іменувався він у старих, церковних актах.

Брат Володимир, був зрушений, приголомшений цим відкриттям. Ця їхня річечка, де ростуть верби просто з води?!

І не диво, що Володимира це так стрясло. Ще змалку, хлопцями, чули вони від старих дідів, що село Городище на горі по той бік річки було колись, за незапам'ятних часів, великим містом, мало сорок церков, тощо. А тут, де Дрижиполе, були лише яруги та байраки. Місце, де були вали того міста, навіть і тепер кожна дитина в Городищі покаже. Але ніхто не знав, як воно звалося. Городище та й годі!

Володимир із сільськими хлопчаками ходив сам робити розколини й відкрив у кількох місцях рештки якогось справді таки городища.

Та невже ж це й є те місто Торчеськ, зруйноване татарами, , що про нього пишуть стародавні літописи, а новітні історики та археологи не можуть встановити, де він?

Ех, рано згас Воломимир! Згорів, за все брався, а ще те заслання його доконало. Якби жив, — встановив би, довів би, що це й є те нещасне місто Торчеськ, стерте з лиця землі. Скільки їх, таких міст, зникло навіки на Україні, безслідно, за тих страшних хуртовин?

У всякім разі, Хрисанф із цікавістю приглядається до облич. Хто вони, оці люди, чиї нащадки, яких народів?..

Про які трагедії українського народу свідчать оці широкі вилиці, оці чорні густі брови з монголоїдними рисами? Де взялися оці прізвища: Ґорґулі, Джоґоли, Сарґоли, Каракамболі, що ними повні Городище й Дрижиполе? Чи нащадки це тих половців, що кілька раз брали місто Торчеськ, побили Святополкове військо, спалили місто?

Ах, як це сказано в тім літопису ХІ-го століття? Володимир спеціяльно це місце розшукав і не раз цитував. Колись вони знали його напам'ять.

"Половци же приіймаша град, запалиша и огнем и люди разделиша и ведоша к в-Ьж-Ь въ сердоболемъ своим и сродникам своим многу роду крестянське: стражюще печальни мучимы, зимою оцепляеми въ алчи и в жажи и в беде, опустн-Ьвие лици, языкомъ испаленимь, нази ходящи и боси, ногы имуще сбодены тереньемъ; со слезами отвещаваху друг к ругу, глаголюще: "аз бЪхъ сего города" и другие: "аз сея веси" так съупрашуются со слезами, родъ свой поведающе и вздышюче, очи возводаще на небо къ Вышнему, сведущем тайная..."

Хто ж вони, оці вилицюваті кароокі Каракамболі й Джоґоли? Чи ті, що "огнем запалиша град" і "люди раз-делиша", чи ті, що в кочових вежах сиділи "середбоЛьні сроднікі", чи ті, що в "жажі і біді з язиком іспаленим, ноги імуще сбодени тереньем" — руські старожитні люди? Чи не є оті бал-бали — кам'яні баби печенізькі й половецькі, — і українські предки, так само, як і давні слов'янські руські племена?..

Чи Торчеськ, — місто торків і берендіїв, отих що на околицях Київської Руси охороняли кордони від кочовиків?

Оце ж тая околиця, Дрижиполе...

Хрисанф Петрович раптом побачив те, що він шукав із самого ранку. Думи про минувшину раптом десь відлетіли, він весь наструнчився, запалився.

Недалеко від горшків і полумисків він побачив натовп людей. Кого ж то вони оточили? Так і є — лірник!

Демницький протиснувся вперед і вийняв свою записну книжку...

Але, Боже мій, лірник раптом уриває свою пісню. Скільки не стоїть Хрисанф Петрович, лірник уперто мовчить. Натовп рідшає, він зостається сам. Навіть лірник, і той збирається геть...

На своєму віку Демницький немало вже зібрав, записав пісень на Дрижипільщині. Своє життя він цьому присвятив, свою лікарську практику в Розумниці до цього пристосував. Особливо водив він компанію із літніми бабами, часто ставив їм чарку і тоді тих пісень сипалося, як із мішка...

Але бувало й таке, як оце зараз, — важко було записати, треба було шукати особливої дороги до серця людини.

Найважче ж було із сліпцями-лірниками, бандуристами. Вони ревниво берегли свої скарби і з якого боку не заходив Хрисанф Петрович до такого співця, нічого не виходило.

От і тепер... Зірвалося! Як же той сліпець знав, що він підійшов?

Зітхнувши, він пішов бродити далі по Дрижиполю, встеленому вже пахучою, жовтою соломою.

А все ж, якщо оці дрижипільські Сарґоли — нащадки половецьких, чорноклобуцьких чи яких інших тюркських кочових орд, — чого ж українську пісню виплекали вони, а не якусь половецьку, чи берендіївську? — раптом ударило Хрисанфу Петровичу в голову.

Очевидно, він думав перед тим, що не чисто слов'янська кров тече вже в жилах української нації... А може з фахового медичного погляду, — ІІ!*О наступні покоління від схрещування двох рас талановитіші, ніж нащадки замкненого в собі народу? Так, але чому ж українську пісню й думу хотів він записати щойно, а не якусь монгольську?

Ненароком, вже сам того не шукаючи, він натрапив на другого лірника. Він опинився так щільно коло нього, що почув зовсім виразно:

— Пан!..

Він побачив, як поводир торкнув сліпця-лірника за рукав. Сліпець раптом перестав грати. Так он воно що!

Як же його записати оцей невимовно гарний "Страшний суд"? Це ясно, — поводир, як тільки наближається він, попереджає лірника.

Найгірше те, що всі його тут знали. Знали його, як дивака-пана, який ходить по ярмарках, припитується до лірників, водить компанію з бабами, — нема йому чого робити? Що він у тому лірницькому галайканні знайшов? Ет, панські забавки, химерики!

Зрештою він же може стояти день у натовпі — і так послухати. Може як і запам'ятає.

Хрисанф Петрович заховався за людьми й слухав. Його до сліз зворушував оцей речитатив думи, завжди. Оці прості й величні слова пісні, що бережуть минувшину, щоб не загубилася в поколіннях і пам'яті людській. Оцей епічний початок кожної пісні: "Каже, гей..."

Мав палицю в руках. І як не можна було вийняти олівця та записної книжки, щоб не спугну ти знову лірника, то почав палицею по поросі записувати мелодію. Ні, таки він їх перехитрує! Таки запише хоч одну, дві пісні, а тоді вже, за допомогою зорової й моторної пам'яти легше буде й відтворити.

— Ой, голубе! Дорогий зятю! — радісно скричав якийсь голос над самим його вухом, вриваючись у хвилину най-гострішого захоплення незвичайним записом.

Хто б то не був, Хрисанф Петрович відчув непереможне бажання тріснути нахабу палицею по лобі. Він сердито підвів голову...

Це був старий Олевський, тесть. З розпачем подивився на нього Хрисанф Петрович.

--Ходи, голубе, до нас! Зятьок! А ми тільки-тільки

про тебе згадували! А йди, вип'єш із нами по чарці!

— Але тату, та почекайте, я ось зараз... — відмахнувся роздратований Демницький. — Зараз прийду...

Але старий учепився до нього, як шевська смола. Був уже добре під чаркою, і так припрохував голосно та співуче, що однаково вже лірника не почуєш.

Ні, рішучо не ведеться сьогодні Хрисанфові Петровичу!

III.

Вони сиділи під возом: Яриней Сарґола, Передерій, Рогізняк, Дуб'яга, Слухай, Барабаш та ще кілька хазяїв. Все це були чумацькі діти, діди й прадіди їх заставляли танцювати біду в чумацькій дорозі. Олевський наглядів здалеку Демницького і приволік того, сердитого, сюди. З такими труднощами здобута мелодія враз зникла, випарилася. А записане на поросі вже було затовчене, без сліду пропало.

Випивали вже котрого п'ятирика. Сіли роздушити лише одного, але щодалі, то більша розбирала охота хазяїв. Вже не одно гаряче принесене було сюди, не одна свіжа пляшка.

Від випитого всі поробилися говіркіші, просто незносно балакучі. Приказки, приповідки, примовки, баєчки так і сипалися. Тут були самі куми й свати.

Яриней Сарґола намагався заволодіти увагою, все починав:

— Ой, свате! Серце! Я — з мурґочки! Було в мого батька семеро синів і сім моргів поля...

Але йо^о ніхто не слухав, бо кожен мав пекучу потребу розказати про себе.

— А то я раз був у Києві, — розпочинав знову Яриней. — Та бачу пиріжки такі гарні продає якась сидуха. "Пиріжки з таком! Пиріжки з таком! Що воно, думаю, за так? Може це по панському таком мак зветься? Треба купити, спробувати! Витріщив я цілих три копійки за ті пиріжки, дивлюся, — а там у середині нічогісінько нема. От, дурисвіти!..

Але його ніхто не слухав, всі упадали біля Хрисанфа Петровича, припрохували:

— Будьмо!

— Будьмо здорові!

— Не гребуйте нами, мужиками!

— Будьмо, та не гудьмо!

Він, звичайно, заради своєї пристрасти не цурався таких компаній, але сьогодні уперто не хотів пити. *•

Яриней Сарґола також був не в дусі. Він уже звик, що всі його слухають з полиском цікавости в очах, а це... Тому він зауважив:

— Та й правда! хіба подоба їм тут під возом сидіти? До нашої компанії приставати? Ось краще ходім до сина. Ходім та там по-людському, по-хазяйському, за столом посидимо...

— А єйбо, ходімо! — пристав на це Ференець.

Яриней Сарґола з котрогось часу перестав лаяти та розносити свого Меркурія. Навпаки, часто він ним хвалився, а сьогодні то тільки для того, щоб перед Хрисанфом Петровичем похвалитися сином, і кликав усе товариство. Йому й тут було добре.

— А де це, далеко? — запитав Хрисанф Петрович.

— Та он якраз проти нас, — махнув рукою десь убік кінської торговиці Передерій.

Величезна кінська торговиця обпиралася одним кінцем своїм об рівне поле, облямоване садами й хатами дрижипільських хазяїв. Другим кінцем — об ярі й провалля, а посередині м'яко вгиналася і переходила в ярок із річечкою.

Хоч наче на рівному стояло Дрижиполе, але насправді воно було все порізане ярками, річечками, проваллями. Аж дивно було, що такий великий простір і досить рівний, був незаселений, у той час, як у цих улоговинах, ярочках і над проваллями скупчено тиснулися жидівські хати. Без жадної деревини, з вузенькими вуличками для пішоходів, з надбудовами й різноманітними кучками, з ніколи неприбраним сміттям і покидьками людського побуту. Ці скупчення брудоти, смороду й тісноти були облямовані висихаючими річками, що вилами брали дрижипільські висоти й впадали у річку на межі Дрижиполя й Городища.

І вже по той бік річечок око відпочивало на зелені верб, городів. Свіже, чисте повітря нагадувало знов, що є ще радість життя, краса життя, а не сам один ґешефт і вигода.

В цей час кінська торговиця була забита табунами коней і возами. Компанія старих гультяїв, стараючись не згубити Хрисанфа Петровича, пробиралася до ґанку в якомусь заїзді, над яким висіла велика вивіска: "Шинок".

ХрисансЬ Петрович не зовсім здавав собі справу, про якого це Яринеевого сина йде мова. Знав він усіх чотирьох, ї>едора, що був священиком десь за Києвом, Меркурія... А ті, Микита й Андрій, були ще ж дітьми. Невже Микита, — наймиліший Киріїн син?

Воі^р прс>йшли не в шинок, а десь ізбоку у сіни й зайшли до якоїсь кімнати.

На дерев'яному ліжку сиділа дівчинка й гойдала колиску.

— Здорова була, Оксанко! — весело гукнув Яриней до дитини. — А клич-но тата!

— Хто там? — обізвався густий бас зі других дверей.

— А де ти там, Муркуре? Ану, давай по чарці!

— Ага! Зараз!

Того, хто вийшов до них услід за цими словами, Хрисанф Петрович зразу просто таки не впізнав. Огрядний чоловік у вишиваній сорочці, але з борідкою-еспаньолкою й самозадоволеною, слабо стриманою посмішкою, — невже Меркурій? Правда, голос мав такий самий, — глибокий баритон, — а їжачка вже не мав.

Він, видко, звик уже до таких навал, бо не здивувався, а тільки згукував:

— О! Заходьте! Просимо! Ось сюди!

Він метушливо запроваджував гостей до другої кімнати, кудись вискочив... Взагалі, не було й сліду в ньому того вайлуватого, несміливого парубійка, якого знав колись Хрисанф Демницький.

Інколи тільки просковзала на його обличчі та хлоп'яча, наївна й весела, наче стримана, але неслухняна посмішка. Але що це за еспаньолка, що це за купецький вигляд, що за шинкарський згин стану?

Невже він тоді так жорстоко помилився, вбачаючи в Меркурієві потужну талановиту вдачу? Невже вигадав собі незаурядну яскраву індивідуальність, що на голову стоїть вище свого оточення?

А з нього вийшов звичайнісінький крамар, та ще й шинкар!

Меркурій бігав коло гостей, ставив на столі пляшки з горілкою й вином, якусь рибу й шинку, а старий Сарґола оволодівав розмовою:

— Я завжди казав, що моєму Муркурові робота коло землі в носі крутить... Він собі все метикував, щоб до легкого хліба добитися. Е, молодця сина маю!

— Це все дякувати Богові й татові, — вставив старий Ференець. — Нам ятаю, як ви вчили, бувало, Муркура Яри-неевича. Аж пір'я з нього куріло... Он мій Данько...

— Бо коли б не бив, то так би й виросло ледащо, — оволодівав розмовою Яриней. — Бувало, кажу йому: Мур-куре! Що ти собі думаєш? Поб'ю, поб'ю йому на голові в цурпалки тую скрипку. А він, назбитки мені, другу купує... Таке убоїсько було, — не надіявся, що вилюдніє...

— А тепер має скрипку? — зацікавився Хрисанф Петрович.

— Є, аж дві! Якої тільки в нього музики нема! — радісно відповів Яриней. — Муркуре! — гукнув старий до другої кімнати. — Ось заграй-но нам якої польки...

Меркурій з другої кімнати чув ці розмови. Він виніс якусь скриньку з насадженим на ній рожевим розтрубом, мов велетенську квітку берізку.

— А це ще отаке маю! — самозадоволено сказав він.

— О! Що воно за штука така!

— А ось побачите! — стримуючи неслухняну посмішку, не поспішався Меркурій.

Він приладнав скриньку й з велетенської берізки вилег тіла якась бравурна мелодія.

— Чи ти бачиш? Музика! — дивувалися сивовусі, малі діти. Зглядалися радісно. І чого тільки не навидумували тепер!

Та Хрисанф Демницький бачив уже ці грамофони. Він із презирством ставився до цієї "музики". Якась досада, жаль і розчарування розбирали його, якийсь недобрий присмак щоразу більше осідав на душі.

Ех, брате Володимире, брате Володимире! За народ пішов ти колись на заслання, згнив від сухот. Жертвенно згорів у кипучій роботі для нього. А для чого, кому потрібні були твої жертви?

Сам Хрисанф Демницький не переймався ніколи запалом тих політичних змагань, може навіть трохи скептично ставився до народницьких ідей — у нього змалку була єдина пристрасть, — народня пісня. Але просякнутий мимоволі духом тих ідей, що квітли за його студентських років, він розпочав свою лікарську й господарську діяльність у Розумниці з того, що збудував за власні кошти прекрасну двоповерхову школу, а ще кращу лікарню. Ніколи він за це платні не вимагав, гонорарів із селян не брав, як лікар.

Те, що дав йому^його народ, він старався повернути як-найкорисніше для нього, як найбільше культури йому впоїти.

А цей народ, як тільки ^вибивається в люди", починає набиратися культури, — заводить шинки, прекрасну свою пісню заміняє грамофоном!

І головне, — ніхто, ні ці багаті, порядні й статечні хуторяни, ні молодше покоління не відчували обридливої сторони шинкарського ремесла.

Для них, — як скрипаль, так і шинкар — людина, що має в руках легкий хліб. Честь та шана тому, хто зуміє собі того добитися. Ледащо той, хто не має зисків. Чи існує для них різниця між коршмою й мистецтвом? Хрисанф Петрович думає, що ні...

— Тату, мама кличуть, — вбігла дівчинка, що колисала дитину.

— Хай почекає... Зараз, — відповів Меркурій і накручував собі грамофона далі.

Цікаво, якими ж стали інші учні Володимирові? Данько Ференець, Аба Цудечкіс? За Данька чув, що артистом став. А щодо Аби, то Хрисанф Петрович ще й сьогодні бачив, що ювелірна Цудечкіса процвітає, хоч старий Янкель помер. Тепер там Аба, певно...

Ну, і на що путнє навернув їх той мрійник? За кого себе занапастив? За коршмаря, чи ювеліра-лихваря? Він згинув із сухот, а вони почитали його книжечки, побавилися в революцію замолоду, а минули молоді літд, одвіялася дурість, — та й взялися до справжнього реального життя, за прикладом батьків — багатіти, вибивати копійку з свого ж народу...

А ти, Володимире, лежи в могилі десь у далекому Тобольську!

Хрисанф Петрович був до глибини душі розчарований. Отаке вийшло з Меркурія!

— Меркуре, а йди-но сюди! — визирнула з-за дверей жінка. — Я не дам ради...

— Дарко! Дарочко! дорога невістко! — радісно заволав старий Сарґола до жінки. — А йди-но! Йди-но, вип'ємо з тобою!

— Там у шинку людей повно, я сама їм ради не дам!

— Муркур піде, а ти ходи сюди!

— А хто ж у шинку зостався? — стривожено запитався Меркурій, вже покинувши грамофона.

— Оксанка!

Жінка з закладеними круг голови кілька разів чорними косами, з очима, сумними, як у лані, мрійними й строгими, запитливо глянула на чоловіка й, побачивши, що він рушив до шинку, — скромно підійшла до столу.

— Ой, ти ж моя дорога невісточко! — приплакував уже розчулений Сарґола. — Будьмо! Дай, Боже, що нам гоже, а що негоже, то не дай, Боже!

— За ваше здоров'я, тату! — сказала жінка взявши в руки чарку.

"Де це він доп'яв собі таку мадонну?" — мимоволі здивовано подумав Хрисанф Петрович. — "А сам — шинкар — шинкарем"...

Він ледве сидів, з нудьгою й сумом згадуючи, що сьогоднішній день йому пропав марно.

6. ШИНКАРКА

І.

Чи й справді це Осташенкова Дарка? Те степове, хутірське, тоненьке, скромне запашне стебельце? Чи вона ж це — повновида, квітуча жінка з косами, обведеними круг голови вінком, з сумними й строгими очима?

Вона.

Як це сталося, що замість відлюдного, степового, запашного повітрям, хутора — в цім шинку опинилася?

Сама часто думає. Сама часто віри собі не йме.

Пролетів золотий сон, безжурне дитинство, юнацькі пристрасті, солодкі сподівання і радісна жура, — передчуття чогось гарного й незвичайного. Трьох дітей має, а двоє помердо, — і вже не тріпатися їй, не марити про якесь невимовне, тремтливо-тривожне щастя.

А чи ж мала вона його? Чи знає, яке хоч воно?

І знає і не мала.

Як літо, минає життя людське. Все думаєш, що воно ще попереду, а дивишся — вже минається. Вже все позаду.

Так і Дарочка. Все відсилала сватачів ні з чим, не хотіла заміж іти, все чогось ждала. Не то, що обітницю таку дала. А чого силувати себе? За чим поспішати?

І досиділася. Вже й двадцять, вже й двадцять два, вже й двадцять третій минув, — Дарочка все гарбуза дає. Вже встарілася, — двадцять чотири роки то не жарт для дівчини. І якби ж погана, а то за всіх своїх помруг найкраща.

Але ж вона чогось іншого хоче, — хай би їй сказав хто — чого? Чого хоче хутірська дівчина, гарна, але бідна, темна, неписьменна?

Хоч би й заміж, — то не для того, щоб життя влаштувати, а з любови.

Любов промайнула і зникла. Всі були оті звичайні, повз яких вона проходила й не дивилася.

Ото саме в той час і зустрівся Яриней Сарґола на ярмарку в Дрижиполі із удовою Осташенчихою. Могли б бути сватами. В нього син досі байдикує. Обийбока! Книжечку йому дай! Якби божественна, то хай, а то — тьху!.. Ніяк не всилуєш його оженитися. В неї дочка — от-от до сивого волосу досидиться. Яриней Сарґола хвалив з усієї сили Дарочку. От би такої невісточки йому, — роботящої, чесної, тихої!..

Осташенчиха не крилася: роботяща й слухняна, тільки за нею ніякого приданого нема. Вся земля — Нйкодимові, а сини й дочки порозходилися по Амурах та по Києвах.

— Де там у світі нам з вами рівнятися! — каже вона.

— В мене своєї — Боже, не # вменшай! — відказує Сарґола. — Тут би хотілося, щоб невістка з чесного роду до хати прийшла.

А про себе думав: "Візьми якусь Олевшанку, — та буде коверзувати, не схоче робити... А бідна все буде мовчати та слухати..."

Такі розмови ні до чого не зобов'язують. Але щось мати Дарочці натякнула, щось старий Яриней синові бовкнув ненароком:

— Все байдики б'єш, пора вже й до хазяйства братися. Не все книжечки та скрипочки...

Але й Меркурій проґавив уже всю свою верству. Поки в москалях був, всі дівчата, які були, повиходили заміж. Дівувала ще Маринка Олевська, але він не забув і ніколи не забуде тих слів, що вона сказала йому колись.

Ех, було... Мріяв про неї вдень і вночі, ходив за ною назирці, підстерігав її. Як вона до церкви в Дрижиполе, — і він там, як вона в Розумницю, — туди й його несе якась невідома сила.

А раз ішов полем, вона на коні зустрілася, — насмілився сказати їй про своє побожне кохання.

І що вона йому на це відповіла?

— Хто ти, а хто я! — гостро відрубала вона, повернула свого скакуна і чвалом подалася до свого хутора.

Так плюнула йому в лице. А чи він її сватав, чи думав до неї рівнятися? Любив і нічого не хотів від неї.

Тепер він такий байдужий і чарів тих її колишніх не бачить. За що ж це він так щиро кохав її?

— Коли женитися будеш? — питає не раз батько.

Йому не стільки оженити сина хотілося, скільки роботящих рук до хати. А може й Муркур тоді більше дбатиме.

— Он там у Осташенків дівчина, — чим кепська? "Оте дурне козеня?" — подумав Меркурій.

Він і досі пам'ятав її тонким, полохливим підлітком.

А втім, війнуло на нього ясним, чистим, незлостивим повітрям Осташенківського хутора. Пригадався отой смішний жарт із черевиком. О, то був веселий день!

Внезабарі Дарочка його дуже здивувала. Зайшов він до Мар'янки раз, давньої приятельки, про Данька щось дізнатися. Була там якась повновида, стримана й поважна дівчина-красуня. Саме відходила, а коли пішла, запитав Меркурій:

— Чия це?

— Не впізнав? — здивувалася Мар'янка. — Це ж Оста-шенкова Дарочка!

— Але ж ні!

Стрічав у церкві, казав добридень, дівчина поважно відповідала й зразу відходила. Щось мати казала про нього, але ж... Рівняйся кінь з конем, а віл з волом...

І ніколи одне до одного не заговорили.

А так восени Меркурій ненароком заслав сватів на Осташенків хутір.

II.

Кирія Сарґолиха пантрувала ревниво за наймитами й наймичками, щоб не сиділи дурно, щоб не переїли часом. І Дарочка зразу ж на другий день після весілля нічим не різнилася від наймичок, як і Меркуріева сестра, Христя була.

Вразлива й горда, ясним, хоч і не вченим розумом, Дарочка відразу зрозуміла, для чого її сюди взяли. За наймичку! Вона й словом ніде, ніколи не поскаржилася, хоч уже не раз чула натяки:

— А та королівна хай іде... Та, що скрині сюди понавозила...

Свекор любив ґдирати, свекруха шпиляти, — і тут же, на очах робити велику різницю між нерідними і своїми Дітьми. Ті були недоторкані, спали, скільки хотіли, до праці їх не вельми приневолювали.

Що більше входила у внутрішнє життя Сарґолів, то відворотніше ставало їй, — одна турбота, щоб більше нагли-манити, щоб ще більше розбагатіти. їм усе було мало! Багатіли, багатіли і ще більш бажали.

І хотілося тікати від цього багатства на свій тихий, замріяний хутір, де праця була невід'ємною часткою, такою потрібною для гармонії душі. Але не каторгою.

Все це перегорало в ній внутрішнім вогнем, все більше й більше закипала гіркістю душа.

Та було б горя мало, коли б тільки це. Свекрусі треба годити, ще й свекрусі-мачусі, — але не весь же вік! А от з ким це їй доведеться вік прожити? Чи знала вона, за кого заміж іде?

— Ану, вставай, чого розіспалася? — грубо поштурхував її ногою Меркурій вже через тиждень удосвіта. — Пора в поле збиратися!

Ох, як опекло її це! Вдома вона була пещена мизинка. А тут усі, і перший він, мають її, убогу, за попихача...

Він вийшов, а вона, ковтаючи сльози, нашвидку збиралася в поле. Й умитися не дали! Чого ж чекати від них усіх, як сам чоловік поштурхує її ногою. Чи ж він її боронитиме від лихої свекрухи?

Тоді ж пропала назавжди віра в його чулу, добру вдачу, яка їй примріялась колись. Відвернулося назавжди вразливе, ображене серце.

І воно нічого не прощало.

Бо дкби вона бачила, що й він сам, як брат Никодим, працює. Хоч Никодим і своїй Марії також не раз стусана давав, — але погніваються, посердяться та й забудеться, а не так зневажливо, з доброго дива... Ні, дуже скоро побачила вона, що все правда, про Меркурія не раз говорене. Він завжди від роботи огинався, не любив і уникав її.

— То я мушу робити, як наймичка, а ти будеш гульки справляти? — вже потім насмілювалася йому сказати, коли збагнула дух цього дому.

— А нащо ж я тебе брав! — одверто відповідав Меркурій.

Таємні, нікому неоскаржені сльози лилися вночі, як ніхто не бачив і не знав. Кому казати? Бачили очі, що купували...

Сама собі господиня, сама собі вибрала долю. І вже краще терпіти від товстошкірого Меркурія, ніж любити без тями веселого Петра, до всіх однаково байдуже-доброго. Того вона воліла не бачити й не чути. І це їй наддавало духу терпіти.

Була завзята й непримиренна. Не забувала нічого.

III.

А втім, ніхто в Меркурієву душу не заглядав. Ніхто не знав, що в ній завіряється. Дарка його вважала за товстошкурого, сестра Христя й досі жалувала, хоч він і сам уже мав діти, батько й досі мав за наймита, а мачуха й досі називала ледащом.

Бачив Меркурій, як мала білоголова Оксанка по пилюці на шляху лазить та курячий послід збирає й їсть, тимчасом, як жінка десь на сто двадцятьох десятинах батькових пшеницю жне, — і кляв Керейку. А через кого ж то він із Даркою посварився, ще й з дому в поле нагнав якнайшвидше?

Одного разу задумав він відділитися.

— Он стоїть хата в Дрижиполі. Як маєте людям у найми віддавати, то краще б я там жив.

— З тебе такий хазяїн, як з клоччя батіг... — відказує Яриней.

— Нічого йому не треба давати, — цвікнула й Керейка. — Прогайнує, просвище... То такий...

— А ви б хотіли, щоб вам усе панщину робити, на рябу Гантошку? — відгризнувся Меркурій. — То дасте мою пайку поля, чи як?

— Ти ще не заробив! — подумавши, сказав старий. — Прироби собі так, як я... з мурґочки...

—Ну, то добре! — відмінився на обличчі Меркурій і тільки губи стиснув. — Як так, то я й сам собі раду дам! Н-ну, т-то й д-добре!

Меркурій пішов до Янкеля Цудечкіса в Дрижиполе, відніс йому в заставу свого кожуха й шапку, узяв сто карбованців і найняв у заїзді насупроти собі хату.

Він щось задумав.

Він задумав таке, що аж у носі закрутить тій Керейці. Таки не буде так, як вона хоче! Ледащо? Хай і ледащо, от розсядеться в себе в' хаті та читатиме книжки зрання до вечора і ні від кого не буде ховатися. А скрипки й гармонії навмисне порозвішує по всіх стінах. В пани пхається? А їй що? Ще й наймичку найме, щоб жінка не робила, — вже не буде вона на Керейчиному багатстві рук об стерню колоти.

Меркурій на радощах і на самоті аж забув стримати свою неслухняну посмішку. От уже тепер він нагуляється! Так козаки на Хортиці не гуляли, як розгуляється він. Усе будуть у нього в хаті співи та музики, а в поле вже не піде орати, хвостів волам крутити та в гною бабратися не буде. О, тепер він книжок матиме та й матиме! Шафу купить для них.

І як він раніш до цього не додумався? Оце тільки на днях шибнуло йому в голову, якось із Абою розговорився.

Воно, звичайно, було б більш по-панському, якби так десь писати, або як Федір, попом бути, та ба — для того треба трохи повчитися. А як він самоук... Хіба може краще візником стати десь у Києві, як он Дарчин брат, Симон? Або ще може щось таке видумати?

Якби то так колись, за часів оних, то пішов би в козаки, а то, їй богу, нема де людині подітися від цеї Керейки з її Гантошкою та лисом-Микитою!

Ці його розумування про велике майбутнє, що сьогодні відкривалося перед ним, перебив Аба Цудечкіс, давній приятель і товариш по підпільному революційному гуртку, а тепер сусіда. Вони й тепер, як здибалися, то постоять, поговорять про те, про се. Він зайшов, цікавий, чого це так весело тому Меркурієві, * чого це він розсвистався тут у порожній хаті?

Вони тепер були вже на "ви".

— Бо я вже тут живу! — відповів Меркурій, хойаючи сопілку за халяву.

— І що ви думаєте, — батько за вас буде платити комірне?

Нащо Меркурієві було наймати хату?

— А я тут шинок зроблю, — каже Меркурій, вже стримуючи неслухняну посмішку.

— Як то — шинок? — підскочив Аба. — Треба мати патента...

— А я вже й маю, — чванькувито поліз до кишені Меркурій.

Між братани, старшим Меркурієм і молодшим Микитою, давно вже зайшли такі відносини: Микита був поштивий, лагідний, ласкаво-усміхнений; Меркурій — зверхньо-доброзичливий, добродушно-протеґуючий, трохи кепкуючий.

Дарочка, чи, як тепер її звали, Дарія Пилипівна, так чудово вже вивчила за ці роки зовнішню й внутрішню сторони їх родинних доброзичливих взаємин, що її не могла обдурити ця зовнішня машкара. Вона нікому ніколи не говорила про свої спостереження, — а кому було й казати? З природи була мовчазна, подруг не мала, ляпати язиком не вміла, пліток чужих не любила.

Микита приходив уранці, як ще снідали, починалася розмова.

— Ну, що там на хуторі?

— Та хвалити Бога!

— Як там тато, мама?

— Богу дякувать...

— Чи вже отелилася лиса корова!

— Ще вчора. А ти знаєш, чого я оце прийшов? — питав Микита.

— Скажеш! — не цікавився Меркурій.

— Хотів попросити якусь книжку прочитати.

— Яку? — здивовано питає Меркурій.

— А там у тебе є...

Але Меркурій (і Дарка також!) знав, що це ще не того. Меркурій каже:

— Нема в мене!

Дарка знала, що так скаже. Є в нього до біса •тих книжок, а любить ото придуритися!

— Та може там яка знайдеться, — уклінно й ласкаво просить Микита. — А пошукай-но там, у шафі!

І Микита знав, що в брата книжки є. І що брат почне зараз по одній, мов дрочачись, витягати.

Меркурій, стримуючи м'язи неслухняної посмішки, справді відчиняв шафу.

— Ну, ось може цю?

— Календар Брюсова... Е-е... — кривиться Микита. — Може там яка друга є?..

— Журнал "Нива", — витягає Меркурій комплект "Нивы" за цілий рік у грубій оправі.

— Це велика, мені якусь маленьку, похватну...

— "Марко Проклятий". О, це книжка!

— Цю вже читав...

— То може таку?

— "Козир-дівка"... Е, це мабуть, якась славна книжечка...

Хто сказав би, дивлючись на цю мирну розмову, що два брати — закляті вороги один одному. Микита був найліпший син у Яринея, він умів підлеститися, солоденько заговорити, поцьомати в руку... Ніби-то склав уже Яриней духовну і всю землю віддає йому, Микиті. Меркурій, хоч і жив уже самостійно, із ста двадцятьох десятин дістав, від батька наділ у шість десятин. Старий не збирався ділити межи дітьми землю.

— Поки живу ще, нікому не дам...

Ця неподілена земля вже зродила зненависть між братами. Вона живилася спогадами дитинства, повсякчасною різницею між рідними Киріїними дітьми та нерідними.

"Може справді огрубів Меркурій від сирітської долі?" — часом думає Дарка про чоловіка. — І тепер на ній, залежній від нього, виливає він ту жорстокість і черствість, що сьорбнув змалку.

Бо хто сказав би, що цей милий, з такою гарною ніяково-доброю, кепсько стриманою посмішкою, до людей приязний чоловік, — у родинному житті був грубий, черствий, камінь? Хай би вона з ніг падала, — не допоможе їй ніколи, але ще налає, що помалу повертається.

— Чого в тебе обід незварений ще й досі? Чого в тебе діти замурзані?

— Взяв би та поміг...

— А ти ж нащо будеш?..

— Чи я в тебе наймичка? Не штука отак сидіти й командувати, а ти перероби .все!..

— Е, що там хатня робота... В поле ж тебе не посилаю жати!

— То й я сяду та буду читати книжечку...

— Ну, й читай!

— А хто все це переробить?

Йому до цього не було ніякого діла.

Деспотичний і недобрий до неї, милий і симпатичний на людях, чоловік їй був часом смішний.

Вона не знає, за що хапатися, звивається серед дітей і в шинку, як муха в окропі, — а чоловічок сидить, читає книжку і... плаче. Хотіла б вона знати, що там у тих книжках написано, коли вони його більше вражають, ніж те, що діється під носом...

В нього, справді, була якась химерна вдача.

Тимчасом, вибирання книжок для Микити ще не закінчилося. Справді, пристрасний книголюб, Меркурій уже встиг назбирати чимало книжок. Сам того не відаючи, мав він уже всю основну українську літературу.

Нарешті, витягнув він "Сонячний промінь" Грінченка, як погляд Микити впав на "Миколу Джерю" у бурячковій обкладинці. Вигляд її спокусив Микиту, він за неї вхопився.

— Е, цеї не дам... Я ще й сам її не дочитав! — рішучо заперечив Меркурій.

Але то була неправда. Річ у тому, що "Миколу Джерю* він читав вечорами жінці. Небувала річ, але так! Він читав цю книгу не раз і шкода йому було, що сам він над нею приплакував. Таку гарну книжку мусять усі знати. Забував про своє гоноровите ставлення до Дарки, як до нижчої істоти, ущасливленої коло нього працювати...

Але він соромився цього нового в їхньому співжитті. Вони так не розуміли одне одного!

Він любив усякі музичні інструменти, книжки, всякі новинки — вона ставилася до цього, як і батько, — що варте це все, коли сам — товстошкура довбня?

Він любив широко війнути грішми, — накупити дорогих, панських уборів їй і дітям, накликати гостей і добре їх почастувати. Вона показувала йому нагальні дірки й латки в господарстві. Он діти без черевиків ходять, он пачьтечка треба... а він грається та приплакує над книжкою. Краще б мені дівчину взяв до хати...

Він здав з половини своє поле, щоб ні себе, ні жінку не заставляти до тяжкої роботи, — хай уже не скаржиться, Що тяжко їй. А то все стогне та стогне! Он інші більше господарство мають та й не стогнуть...

— А хто в шинку?..

— Та хіба то робота? За виграшки!..

— А город?..

— Та нащо він'тобі?

в

Ні, від цього Дарка вже не могла відмовитися. Ще й города не мати? Де ж вона тоді відпочиватиме від цього містечкового шинкарського життя?

У неї не було другого світу, крім реального, вона в ньому прагнула краси. Меркурій у всьому ділився надвоє, цілком одне одному протилежне. Вона ж була цільна, нероздільна, закінчена.

Коли читали "Миколу Джерю", він плакав, хвилювався, переживав усім серцем. Дарка слухала дуже уважно, майже побожно. Але суворо сказала раз:

— Хіба це воно все правда? Отак, якась побрехенька!.. Як сама вона вміла тільки правду, так і від книжки

вимагала. Не терпіла жодної фальші, не розуміла, чого це він із книжки чуже горе до серця бере, а своєї жінки не пожаліє...

— Що ти тямиш?.. — ображено відповідав Меркурій. — Часом треба побрехеньку скласти, щоб краще правду сказати. Що то... мужик, мужиком!..

І чмихнув незадоволено.

— А певно, ти ж мною гордуєш, у пани пнешся!..

Але "Миколу Джерю" все ж читали й ще не дочитали. Вже збираючись, Микита, звичайно, між іншим, говорив, чого прийшов.

— Це хотів порадитися... — бовкав він. — Хотів порадитися, чи посилати мені сватів до Демиденкової Степані.

— Ти б із цього й починав, — зразу викрив Микиту брат. Він знав, що Микита не за книжками прийшов. Така вже натура була — все винюшкувати, покрутитися довкола, ніде не зачепитися за гострий кут.

— Казав би зразу... А то — мнеться, треться!.. Це до тієї Степані, що на Марієцьких хуторах? А чого ж, славна дівчина. Хто ж це за сватів буде?

Навіть ота форма запитання була тільки для людського ока. Микита вже все обміркував, переговорив, з батьком уладнав...

— Та думав — може б ти? — запитливо подивився Микита на Меркурія.

Широка усмішка ладна була розпливешся на Мер-курієвому обличчі, він до безтями любив усякі учти, весілля, оказії,... Але, стягаючи ту неслухняну посмішку, запитав:

— Як то воно там? Ми, мисливці, добрі молодці, вийшли на лови, перейняли лисицю, темнобуру куницю. Були б пійняли та утікла, бачили, як до вашої господи забігла. Віддайте нам нашу куницю... Так чи ні?

Меркурій чудово знав, що має сват казати, але захотілося йому вдати, що він незнаючий, нетямущий...

Микита підхлібно й солодко сказав:

— Чи то мені тебе вчити? Ти ще інших навчиш.

— А хто ж другий сват?

— Може Антін Рогізняк?

— Слухая візьму, в нього такі вуса, на всі груди, — вирішує Меркурій.

" Господи, тільки й робив би все життя, що бавився.€ — думає Дарка.

Цей сезон був багатий на весілля. Починаючи від Різдва, одне весілля було за другим. То якісь хрестини, то якісь іменини, то входини. А як не вони куди їдуть, то в них у хаті людей повно. Не тільки в четвер, але й на будні. Який хуторянин не заб'ється до Дрижиполя, — не минає Меркурієвої хати. А вступить до цієї хати, — не минеться так, щоб не випити, не погуляти...

Такий якийсь талант у нього був, — скріпляти в громаду, в одне веселе товариство. Де слово скаже, де прикаже щось доладу... Там щось заспіває, а щось і заграє...

І кого не підкупить його посмішка? Наче він стримується щоб її не помітили, а вона, все ж, пробивається. Наче в ньому бурує в душі затамований сміх, але його приховує зверхня байдужість. При цій характерній посмішці всі м'язи його обличчя були в роботі, але працювали на те, щоб стримати її. Наче він ховав свою доброту, прикриваючи зовнішньою грубістю...

І кого вона не обдурить, крім неї, Дарки?

V.

Хоч шумливо й гульливо проходило життя, широкою рікою лилося вино й горілка, хоч мала дітей, заради яких терпіла багато — чуже й немиле було Дарці це метушливе життя серед піятики, п'яних пісень і бійок у шинку.

Вона сумувала за тихим хутором у степу, за чистим Духовним повітрям, не отруєним жадобою й зиском. Вона покланялася вітрові й сонцеві, любила дух землі, шелепотіння дерев і ріст зела. Хотів був Меркурій віддати ко-6* мусь із родичів город з половини, щоб восени одержати готову городину й не морочитися, — Дарка не дала. Це її єдиний відпочинок і втіха в житті. Вийти зранку на город і, забувши про все немиле, сапати щось і слухати шелест зеленого дерева над головою.

А що ж? Зранку до вечора дивитися на калюжу перед хатою, що ніколи не висихає? В найбільшу сушу, — коні по черево в болоті.

Що зробити із серцем? Вже на перегній для дітей пішло життя, а серце ще чогось хоче. Незаймана ще царина порожніла в серці' і хоч проходив ніби нормально цикль життя, вона збставалася незаповненою. Кожне знаходить собі щось у житті, чимось запалюється, кипить пристрастю. А вона? КоЛись один чоловік відкрив їй глибину її при-страстів, аж вона сама вжахнулася своєї безодні.

Хатня тупанина, що йшла за нею слідом, де б вона не поступилася з самого раннього дитинства, осідала на душі страшним несмаком, тупою втомою. Вона її по-давньому не любила й виконувала, зціпивши зуби.

В шинку — піятики й бійки, п'яні вигуки. Поза шинком — містечкова скупченість, смітники, порох, болото. Нема садка, поля, запашного розділля, серед якого виросла.

За тією метушнею щораз рідше бувала на хуторі. Та й там уже нема тієї сердечної, замріяної простоти і тиші. І там чимось інакшим віє, духом Никодима... а дух татів десь уже і звідти зникає.

Цього року, нарешті, була там другого дня Великодня з дітьми. Никодим прислав коні. Наче й той самий був хутір, — і не той.

По подвірю ходив індик, у червонім намисті, розпустивши віялом свого хвоста. По шпориші ґрабалися кури, гнівливо й тривожно ґелґотали гуси, зустрічали гостей. Біля криниці з піддашком стовпився тфвар в чеканні, що йому поналивають у жолоби води. Рудий цуц, не впізнавши своїх, скажено гавкав. Теля брикало по просторому подвір'ю.

Сад цвів-одцвітав. На землі лежав блідорожевий наліт з пелюсток, наче сніжок у вітри й заморозки. Той самий хутір. Той самий, — та не той. Он стара хата вже вгрузла в землю, а поруч неї стоїть ставна красуня під сірою цинковою бляхою. Сіра покрівля з сталевим вилиском і ст^улкі червоні рожі-мальви під вікном.

А де ж ділася стара клуня із обскубаною стріхою?

Нема клуні. На її місці стоїть висока й довга оудівля з горищем і віконечком, під червоною черепицею, де ж ділася стара клуня?

— Клуню я розібрав, — каже Никодим. — А це хіба кепська?

— Де там кепська! Це, як у економії, у якогось поміщика, або в Олевських.

— Оцю стару шопу восени маю розбирати також, — недбало, але гордовито зауважує Никодим.

— О, то ви вже добре розхазяйнувалися, — з подивом каже Дарка. — Скільки то треба на це грошей...

Справді, вже тепер хутора не впізнати. Це не той при-плюсклии до землі убогий хутірець, а ще здалеку впадають у око ці високі масивні будівлі з кричущими добренними покрівлями.

"Ми неабиякі, ми хазяї!* — заявляли вони ще за троє гін до сторожів-осокорів.

А новоцасаджена тополева алея тепер ясно казала, що це — в'їзд у заможний Осташенків хутір.

Десь і сад той молодий, мов із під землі виріс.

А Дарочка сиділа у шинку в Дрижиполі й не знала, що за цих три роки тут зробилося. Тепер вона наче й додому прийшла — й не додому.

У Великодні, Різдвяні дні — коли всі люди йдуть до своїх рідних, Дарка з дітьми мусіла їхати на Трояни. Меркурій ні разу після весілля на Осташенковому хуторі не був, а щоб сюди дістатися, треба було пішки, абощо йти. Перші три роки Дарочка хоч літом ходила сюди на вишні... Нарве відер дванадцять собі, а ще стільки ж мамі... А тепер, як мама померли, нема часу за своїми клопотами... Та й Меркурій ґдиррє:

— Чого ти туди бігаєш, не бачила чого там? Чи не легше вийти на торг та купити найкращих по двадцять копійок відро? А потім стогнатимеш, що переробилася.

Але що не кажи, нема смачнішої вишні, як просто з дерева. Що не кажи, нема кращої втіхи, як по дереву лазити. Дитячі літа згадуються, забуваєш за душну й тісну Дрижипільську клітку.

Водить Никодим сестру, а колишню подругу, по всьому господарству. І Дарка с^ала не та, та й Никодим не той. Говорять, говорять — та й раптом уривається розмова, — нема чим її знову почати.

Де дівся Никодимів гумор; легкий і незлостивий? Де дівся наївний, завжди ладний розбризкатися, сміх Даррч-чин? У Никодима три глибоких зморшки прорізали чоло, у Дарки на устах грає чужа причеплена посмішка, бо очі заслонені смутком.

— Що з тобою, брате?

— Що з тобою, сестро?

Душа питає, але в Осташенковій сім'ї не звикли виявляти назовні ніжних поривів душі. Краще помовчать, душами поговорять.

І хоч змінився хутір, та щось незмінне лишилося. Чи не оці жевжики? Дарчин Тарасик і Никодимова Донька, так і крутяться,, так і крутяться, щоб конче під ногами в них плутатися.

Такі й вони колись були, такі самі жевжики й цвейлики. І тоді була Донька, і ця Донька має справжнє ім'я — Єлизавета.

— Катай-но, Донько, ві льох, внеси вишнівки, — строгим батьківським тоном загадав Никодим.

І голосу такого в Никодима не знала досі Дарка.

Донька, а за нею Тарасик, побігли, — і вже сюд-туд, несуть до них на середину подвір'я повну миску п'яних вишень.

Никодим пресуворо нагримав на Доньку.

— До хати казав нести, не сюди!

Дівчинка знітилась, перекрутилась на одній нозі, десь зникла. Чисто, як покійна мати колись на неї гримали. Хіба щось змінилося, хоч ми вже старіємося? — думається Дарочці.

За столом та ж сама рідна картина. Малеча ґзиться і тихцем оглядається на старших, чи не почує хто. "Дам по лобі!" Старші поважно розмовляють про врожаї, про весілля, про... Гай-гай, щось уже не чути Никодимового сердечного гумору.

На столі — найкраща святочна страва Осташенкового хутора, смажений індик, вишнівка й слив'янка свого хову. Так чого ж у Марії, — тихої жінки, забитої на вигляд, — такі сумні очі? Хіба, як і Дарці за багачем, їй так ведеться за Никодимом?

Проте, та тонка стримана делікатність, що й колись панувала на цім хуторі, зосталася тут у повній силі. Никодим і Марія, хоч і говорила з ними Дарка по-родинному, й разу не спитали, як їй там... Якщо вона сама не каже, то чого лізти в чуже життя? Так само не казали й вони, що їх сім'ю допікає безгрошів'я. Може в Меркурія й є гроші, напевно є, може й позичив би, але не повернеться язик про це заговорити. Дарка позичила б, але хіба вона там хазяйка?

Дарка так би й не знала про це, якби не заговорили за Сашка, найстаршого сина. Він учився у Розумниці, та може доведеться забрати, — ось сто карбованців треба за навчання заплатити.

— Як? Нема сто карбованців? Та ви ж, Никодиме, он який хазяїн тепер!

— Хазяїн, то хазяїн... Але стягався цілий рік на дерево, на черепицю, майстрам заплатив... От і по грошах хазяйських!

Так ось секрет Никодимового фільварку! Вже певно не бачать тут увіч ні цукру, ні мила, ні фантини. Не доїдять і не досплять. Все складають на розбудову, самі ж тільки роблять та роблять... та вбиваються в оці стайні, клуні, черепичні й сіроцинкові дахи.

Ось чому три зморшки проорали Нико димове чоло! Ось чому він позбувся свого незлобивого гумору!

І все людині чогось мало! А скільки треба було їхньому татові, щоб бути щасливим на цьому самому хуторі?

Ні, й на цьому хуторі вже не знаходила ані натяку того, чого прагнула її незадоволена душа.

Де б вона хотіла бути — вона й сама не знає.

Погостювала Дарка до вечора в брата й братови, — та й додому треба їхати. Тарасик із Оксанкою просять, — "побудьмо, побудьмо ще!" Не можна.

— Приїдемо на вишнії

Там уже Меркурій казиться, що довго її нема, треба комусь у шинку сидіти, щоб він йому запався!

Щоб він йому запався, той шинок! Мало того, що все серед п'яної мужикоти обертаєшся, — ще й ганьби довелося зазнати, сорому на все Дрижиполе. Соромно на вулицю показатися, на торг вийти, молока купити.

Дожилася Дарка, що чоловік у тюрмі сидить. Меркурія на рік засудили відсидіти, а вона мусить сама звиватися тепер. Шинок замкнула, але все, — і діти, й хазяйство, — тепер на її голові.

Чи воно їй усе те потрібне, чи снилося коли, що отаку ганьбу доведеться переживати?

І все через оту кляту горілку! Сотки, шкалики, п'яти-рики," половинчики, ока, півока наробили.

Оте ледащо, Мачок, привіз хуру із шкаликами, зніс усе до комори, гроші за доставу взяв, — все було чин чином, як слід. А вночі, — знав, де що стоїть, зламав замка, поліз красти. Меркурій чогось уночі прокинувся, щось йому видалося, він так у білизні побіг до комори, там вистрілив навмання із пістоля і влучив злодієві в око.

А тепер обоє сидять. І злодій, і Меркурій, бо не мав права стріляти на людину. Воно наче й нема плями на честі, а все ж чоловік у тюрмі...

Дарка тепер зжовкла, схудла, замиршавіла. Ото й тільки розради, що приходить Мокрина та Христя. Христя щодня, а Мокрина рідше, вона такою клопіт має з тим Павлом, днями й ночами думає, як того сина вивчити. Проте, як зайде, то в хаті враз веселіше стане.

Приходить ще тепер Петро Пелех. Чого йому треба?

Минулося те, що було. До них, як і заходив коли, то з неохотою, як уже компанія яка затягне.

В нього своє горе, — жінка померла, двох дітей лишила.

В неї також двоє. Отак і йдуть вони — кожне своїм шляхом, — і Дарка знає, що ті шляхи ніколи не зійдуться.

Треба йому женитися, — радиться він. Кого б узяти?

— Он Маринка Олевська й досі дівує, — її сватайте, — не знає, кого порадити Дарка.

— А я такий, що знову вас би сватав, — може й жартує Петро. — Кидайте оцю свою коршму. Нащо вам оце все здалося?

І так жартами, жартами на наче й справді якась знову межи ними нитка плететься.

— Петре! Чи ви за тим приходите, щоб додавати мені ще більшої гризоти? — докірливо відказує Дарка.

— Але ж, — не вгаває Петро, — ми наче судилися одне одному. За цим Муркуром у вас усе Ьуде не так, як у людей. Чи охота вам коло цеї коршми віка збувати? Чи то воно для вас?

Але то правда, правда! Такі їй прийняті ці слова, наче в її власному серці зродилися.

— Це не вадить раз там на місяць за чаркою посидіти, а то ж день-у-день — горілка та й горілка...

— Гріх був би мені, якби ще й я Муркурові досади додала, — задумливо, мов про себе, каже Дарка. — Я ж йому вінчана жінка.

— То й ми повінчаємося, — не бачив у тому перешкоди Петро. — Ось почекаємо, поки він прийде та й...

— І щоб я на таке пішла?

Ніде правди діти, Дарка знає, що Меркурій не є святий, до чужих могодиць охочий, але щоб вона?..

— Та й що, отак будете терпіти?

— А за вами я б не терпіла? Ще й більше!

От цього вже Петро не розуміє, він не може збагнути, чому так Дарка каже.

І так ходить він щодня, вже й люди почали говорите, — ніяк не дійдуть згоди. Як упруться в це закляте місце, — перестають розуміти одне одного. Петро не розуміє, — коли, чим образив він Дарку. Щиро хотів її за жінку мати, сама вона законозилася, а він з тої досади посватав іншу.

Дарка і дтял стоїть на своєму. Краще їй терпіти Меркурієві дивацтва, приниження, бо й зради, а оце ще й сором від людей, — ніж тоді стерпіти Петрову байдужість. Чекала на Зелені свята старостів, як умовилися, — а не дочекалася. Гіркість того дня повік не пройде, не минеться. Бо вона його дужче любила, ніж він її!

А тепер... Тепер уже пізно направляти те, що зламане...

7. РІЗДВО НА ХУТОРІ

І.

— Ану, швидше вбирайтеся, поїдете на хутір! — увійшов до хати Меркурій. — Дід коні прислав по вас!

— До діда! До діда! — заскакали по хаті діти. Заплескали, заверещали. — Мамо, вдягайтеся, поїдемо до Діда.

— Ми приїдемо взавтра, — каже Дарка. — Та чого ви такого парка парите? Ще коні постоять, відпочинуть... Бери, Оксанко, оцю хустку, а ти добре запнись, Тарасику, бо мороз надворі... А ти, Галю, поїдеш? Може завтра з нами?

— Поїду! — зарепетувала Галя. Вона була найменша.

До хати ввійшов дідів наймит, Олекса, бабин Киріїн небіж. Хухав на пальці.

— З святим Різдвом будьте здорові! Але ж і мороз сьогодні!

— Спасибі, будь і ти здоров, — відказує повагом Меркурій. — А-а, мороз добрий! На врожай, кажуть старі люди.

— Чого став коло дверей? — ласкаво питає Дарка. — Іди сюди, сідай, загрієшся...

— Ось я йому зараз чарку дам! — багатозначно каже Меркурій, наче зганяючи непрохану посмішку. — Сідай-но ближче, до столу. Чого такий несміливий?

Поки Меркурій говорить із Олексою, Дарка тимчасом зав'язує в платок калача і пляшку вина. Завжди, як їхали до діда на великі свята, везли дідові "вечерю". Оглядала уважно й перевіряла, як пордягалися діти, попідперізувала, на голови поверх хусток нав'язала білі платки, — щоб не задувало. Тарасика також закутала хусткою.

— Та неси до саней бараницю, ноги їм повкриваєш, — турботливо каже Дарка до Меркурія.

За півгодини обтушковані, обмощені звідусіль діти, схожі на китайських божків, радісно перезиралися, дивилися на тата й на маму, що бігали кругом саней, — і смакували наступну подорож.

До Троянівського хутора від Дрижиполя п'ять верстов. П'ять верст доброї санної дороги баскими кіньми — й не зоглядишся, як перелетиш.

Але сьогодні дід вислав по онуків свою славнозвісну дерешку. Це була стара-старезна кобила, найбільша дідова приятелька. Він із н£ю ніколи не розлучався, — куди не їздив, то казав її запрягати. Вона так зжилася із своїм господарем, що сама вже знала, де стати, куди їхати. їй треба було тільки сказати: "Но-о, Дерешко!" й вона вже везла, куди слід.

У Дрижиїюлі вона найперше звертала до шинку й перед ним ставала, як укопана. Втім, усі шинки в околиці вона знала й неухильно спинялася біля них сама.

Дерешка поволі собі трюхала своїм старечим кроком по закритій сніговою імлою дорозі. Дуже мело цього дня, замітало дорогу, у вічі кололо густими сніжинками, але вона собі впевнено трюхала по добре знаній дорозі. Не раз ще гіршою хуртовиною тюпала вона додому, а старий Сарґола собі солодко спав, як на печі, й прокидався вже у власному подвір'ї, під дверима своєї хати.

Малеча з німим захопленням споглядала із свого рухливого острівця білі, гнівно-бурхливі стихії. Отак би їхати цілий день! Ні, може б уже швидше доусати до теплої дідової хати, а то зашпари в руки й ноги заходять...

Та дідова, повна святочних настроїв і людей, хата тут у дорозі особливо здається привабливою.

II.

На другий день Різдва дім Яринея Сарґоли гуде, як вулик. Взагалі, Сарґолів у Дрижиполі дуже багато, таких, що родичання загубилося десь у десятому поколінні. Але в самого Яринея було дев'ятеро рідних братів і сестер. А скільки ж то було їхніх дітей з онуками? А Кириїна рідня? Хоч би й не всі конче з'їхалися, то в хаті повно, — У обох світлицях, у великій хаті.

Конче і невідмінно у Різдвяні, Великодні та Зелені свята приїжджали дочки Мокрина й Христя — з чоловіками, з дітьми, сватами. Меркурій із ЖІНКОЮ та дітьми, або, насамперед, самі ДІТИ, ЯК оце сьогодні. Син Федір, пш, не міг у такі свята приїздити, а дочка Антося недавно вийшла заміж за сусіда, Кирила ЇІередерш, і бігала до матері й так щодня.

Старий Сарґола засідав, звичайно, під образами — із сватами, зятями, дочками, баба Кирія більше бігала з другої хати до столу й назад, ніж сиділа. Всі молодші гості знаходили собі місце, де яке хто хотів, а малеча юрмилася, здебільшого, в малій світлиці. Котрі вже встигли дістати гостинця — срібну, чи мідну монету, — хвалилися ними. Котрі ще ні, — чекали свого часу, як і на них звернуть увагу.

Оксанка відразу знайшла собі компанію серед хлопчаків, а Тарасик за пів години оббігав усі усюди, зазирнув у всі кутки, на дворі перевірив, чи все так, як було востаннє, коли він був тут...

У великій хаті, що власне була копією звичайної селянської хати, — з мисником, жердкою, скринею, лавами, образами, великим столом під ними, — він помітив одну невеличку зміну.

О, а де це вже дзеркальце із стіни ділося?

— А це я його замастила, є там воно, — почула його здивовання бабуня. — Оте ледащо, Олекса, що не зайде до хати, то в люстерко виглядається. Він у нас, як у тій приповідці: "Наймитку, наймитку, а чого ти так рано встав?" — "А я ще надолужу: то вмиваннячком, то втиран-нячком!.."

Це була клопітна, метушлива, маленька бабуньця з дрібними, але правильними рисами обличчя й ласкавим, вкрадливим голоском. Як і завжди, була пов'язана чорною хусткою, але сьогодні новою, квітчастою і з китицями. Чогось удома тато казав на неї "Керейка", на Антосю — "раба гадюка", а тут: "Поцілуй бабуню в руку... І тьотю Антосю..."

— А йдіть, жевжики, коня попасете! — ласкаво кликала бабуня Оксанку, Тарасика й Галю, найменшу. — Сідайте отут, біля Хариті, Наталки й Олександри...

На столі стояв холодець, смажена капуста, шинка, ковбаса й інші страви різдвяного столу.

— А може ти, Оксанко, печені хочеш? Та бери хрону, хрону бери!..

Христині й Мокринині діти сиділи вже за столом і "по-пасали коня". Кожному давали по якійсь чарчині вишнівки, запіканки.

Яриней Сарґола любив ці шумливі родинні учти. Почував себе на них найзначнішою 'особою, до якої всі мають звертатися з шанобою, підлесливо й уклінно.

Він сидів, як патріярх, за столом і, своїм звичаєм, тримав на колінах обидві руки так: два пальці зігнуті, ніби мав хреститися, а два міцно притиснені до долоні. Так само й Тарасиків тато дуже часто тримає руки.

Хоч дід любив говорити, щоб усі його слухали, в цю хвилину він роздивлявся на червоні та зелені плями квітчастих тернових хусток майстерно вив'язаних і зовсім не слухав, що каже йому дочка Мокрина.

Тітка Мокрина в зеленому квітчастому завої вся аж зашарілася. З очей її аж іскри сипалися.

Тітка Мокріша ^правила своєї долі".

Скільки раз із найглибшого дитинства чув Тарасик цю нескінченну суперечку дідову з опришкуватою й непримиренною тіткою Мокриною. Оце де тільки зійдуться, де сядуть за стіл, так і починалася в них сутичка. І здається, те спірне питання так стоїть і досі нерозв'язане.

Чув Тарасик, як тато не раз говорив із тіткою Мокриною про якусь духовну. Вся земля, всі сто двадцять десятин, — Кириїним дітям відписана, а їм — нічого.

III.

— Бійтесь Бога, тату, чи я не така сама дитина в вас, як і інші? — допоминалася, звичайно, тітка Мокрина.

— Я ж тобі вже дав, дочко! — відказував дід.

— Коли? Що? — дивувалася Мокрина.

— А як ти йшла заміж!

— Дали, що з носа спало. Пів морґа... А в вас же сто двадцять десятин.

— А тобі що до моїх ста двадцяти десятин?

— Хіба я на вашу землю це робила? Дід задумується, а тоді каже:

— Як умру, тоді буде ваша.

Тітка Мокрина мовчить про духовну, бо й старий мовчить. Але вона починає з другого боку.

— Тату! Якби ви були добрі, то хіба б у вас не заболіло серце дивитися на мого Павла?

Павло — найстарший син Мокринин. Тарасик його рідко бачить, бо він учиться. Надзвичайну обдарованість до науки Павло почав виявляти з того, що за один рік переходив по дві кляси початкової школи з відмінними оцінками і похвальними листами. Мокрина відтоді на нього хухала й дмухала, до роботи не заставляла, купувала для нього гас, щоб він ночами не вчився до каганця.

Тішилася ним, усім хвалилася ним.

А як закінчив він двохклясову школу, Мокрина задумалася, порадилася з братом Меркурієм і повезла десь до шкіл у місто.

— Гріх вам буде від Бога, —( наступала Мокрина на старого. — Хлопець, мов по драбині, лізе вгору... До науки аж труситься...

— Е, бо то з нашого роду! — чванливо каже дід. — Бо й ти не дурна вдалася в мене... Та й>Муркур, якби не мужиком уродився, то був би якимось артистом...

— Казав мені вчитель, що Павло на інженера вивчиться... Мости залізничні будуватиме.

— Е, то тра вчити! — переконано каже дід.

— Ну, а звідки? З трьох десятин поля? З того півморґа, що ви мені дали?

— А я звідки брав? Я — з мурґочки!.. Що в мене було? Помер ваш дід, а мій тато, та й що зоставив? Сім морґів поля та й нас, семеро синів...

Тарасик жадібно слухав ці розмови. Вони проливали світло на все те, кщо його оточувало. З них він довідувався, Що дід Юхим, який живе коло річки на городі, дід Іван, і дід Гемень і ще три покійних діди, — то вся рідня. І ще багато цікавого.

Виходило, що півсела, — то все родичі його. І рсі вони отакі собі мужики, а от дід Яриней з тої мурґочки та має тепер стільки землі, що за день не об'їдеш.

— Яз мурґочки! Отак і ви, діти, не ждіть від мене, робіть та дбайте, — то й ви матимете... Хто мені дав?

— Еге, робіть! — відгризалася тітка Мокрина.

— А певно! Удосвіта вставайте, нехай твій Корній не пропиває, а складає, — та все якусь десятинку прикупить. Все звикли, щоб батько помагав. А хто мені помагав...

— Бо вам святий Миколай помагав, — бовкала ті^ка Мокрина. — Та ще ми з Меркурієм та Христею робили, чорно та темно...

Тарасик уже нераз чув про таємничого святого Мико-лая, що допоміг дідові розбагатіти. Воно все якось у розмові миналося, затиралося, — а дуже б хотілося знати, як це той Миколай помагав.

І певно, що Тарасик стояв на боці тітки Мокрини, а не дідовому. Подобалося йому саме те, що вона одна з усіх не боялася рубати дідові правду, хоч знала, що цим ласки не заробить у нього. Широка, з розмашними рухами, з відкритим лицем, широким чолом і веселими, насмішкуватими карими очима, вона в уяві Тарасиковій була втіленням справедливости.

— Знать нічого не знаю! — стукотіла вона не раз до діда кулаком по столі, а як не було стола близько, то кулаком об кулак. — Мені моє мусите дати і край! Мені треба сина вивчити!

— Дочкам не випадає давати приданого, — стукотів до неї дід також кулаками.

— А чого ж Гантошці дали аж п'ятнадцять десятин? Бо під боком ота гадюка?

Це про бабу Кирію.

— Геть з моєї хати! Зінське їценя! Лахудра! Повітра! Леґейда!

І тоді мусів їх хтось розводити, бо знов буде бійка, як не раз уже було.

Як було цього літа. Прийшла тітка Мокрина до діда й каже :

— Тату! Як не дасте сьогодні сто карбованців, то мушу забрати Павла із школи, бо не маю цих грошей.

— А де ж я візьму? — розводив руками старий Яриней.

— У вас є! Ті, що я в вас заробила...

— То ти й од'їла!

— А, ви з мачухою так і звикли, щоб вам хтось дурно робив! На лиса-Микиту, на рябу Гантошку!

— Мокрино!

— Не дали землі тієї, що мені належить, — мусите давати гроші.

— Та й чого це ти на мене визвірилася?

— Бо мені сина треба вчити!

— А мені що до того?

— Ах, ви чортові багачі!—добіла розпеклася Мокрина. — Тільки б глиманили в свою кишеню. Ми робили в вас!

— То це ти так на батька? Геть із моєї хати, лаверендо, щоб я тебе не бачив!

— Не піду! Давайте сто карбованців!

Іншим разом Мокрина посвариться, посвариться, — та й на тому кінець. Цим разом дід розлютився не на жарт. Він вхопив, що було під рукою, — то був батіг, — і почав ним періщити по тітці Мокрині. Набив і нагнав з хати.

Пішла Мокрина, плачучи, з батькового дому. Не так за себе було кривдно, як за Павла. Бо не знала вона ще, що її сина звільнили вже від платні, як найкращого учня, та ще й стипендію призначили. Плакала вона, що її найбільша мрія в житті, — бачити сина інженером, розвіюється.

Але за гони, не одійшла ще від хутора, як чує, — хтось її кличе:

— Мокрино, суча дочко, чекай-но! Вернись! Це батько гукав, — біг за нею, аж захекався.

— На, псяюхо, та мовчи, нікому ані мур-мур! Бо зіб'ю при всіх...

І ткнув їй у руку сто карбованців...

IV.

Тепер дід спокійно сидить, поклавши на обох колінах по два пальці, і слухає розхвильовані Мокринині допоми-нання. Сивувата, якась сіра борода його, що завжди один кінець її наче обскубаний, сьогодні рівно підстрижена.

— Чом он Христя ніколи не допоминається? — кивнув він головою на другу дочку. — А ти все увічі скачеш, мов присок. Христе, ой, ти в мене дорога дитина, робітниця!..

— Я недобра, бо цвікаю, — вставила Мокрина.

— Мені й так добре, — обзивається Христя і це саме промовляють її карі відкриті очі, широке чоло з початком проділя, вже далі закритим майстерно виложеними складками квітчастої червоної хустки.

— Он Христя й разу ніколи не закинула, що тато її скривдив, а я її ще й того не дав, шо й тобі.

— А, нехай собі, я тим не здобрію, — відмахувалася Христя. — 3 мене досить того, що маю!

І справді, від неї віяло такою повнотою, що тільки віддавати.

Дивна вдача була в тітки Христі. Вона не вміла бачити зла від людей. Ніколи не чув Тарасик, щоб вола на кого скривилася, щоб злісно, чи заздрісно , говорила про когось. Все з отим добренним усміхом на лиці, з тим самим, що й у Тарасикового тата, але не притамованим.

— Мені й тато добрі, й мама... А як покричать, налають часом, то байдуже... Часом так і треба, — весело поблискуючи яснокарими очима, каже вона.

— Але ж я не для себе, — вставляє знов своє слово Мокрина.

— Он Христя своїх дітей не вчить і нічого з мене не править... Христе!

— А чого, тату?

— Чи ти пам'ятаєш, як ховали бабу Хотину?

— Добре пам'ятаю! Гарно померли, царство їм небесне, гарно, й поховали.

— Пам'ятаєш, як домовину несли онуки по рушниках, застелених аж до самої церкви?

— Аж до самої церкви? — не витерпів Тарасик.

— А так, так... А вже від церкви також несли онуки, але рушників їм не стелили... А попереду запряжені воли...

— Пам'ятаю й я, —— чом мене не питаєте? — обзивається Мокрина.

— Я Христі питаю! Бо як помру, то на неї одну надіюся... А більш ні на кого... Вона мене поховає найпишніше, як тільки зможе. А на вас... Навіть на Микиту... не надіюся. Федір далеко...

— Е тату! Таке щось балакаєте, — перебиває цю мову Христя. — Ви ще всіх нас переживете!

—• Ви думаєте, я дурний? Я все бачу! — значущо каже дід. — Бо якби я вам землю роздав тепер, то ви б і не плюнули на старого. А так, ось на Різдво з'їхалися, в руку цілуєте, шануєте...

— Христя вдалася в бабу Хотину, — трохи згодом ка^ке дід. — Мама теж була отака добренна, сорочку з себе зніме ... та віддасть.

— Бувало, все нам з Муркурем підтиснуть щось, щоб ніхто не бачив, — згадує Христя.

. — А ти, Мокрино, — гайноха! Ти з Муркуром удалися в мою бабу.

Мокрина насуплено мовчить.

— Яку це? — питає Христя. — Це може ту, що її приковану до кайданів у хаті держали?

— Та ви б хоч трохи розказали нам про ту бабу Лукію, — зовсім іншим голосом каже Мокрина. — Чого це її в кайдани закували? Я ж таки теж хочу знати!

Вона й паленіла з гніву дуже швидко, й дуже швидко відходила. А про ту бабу стільки різних переказів ходить.

Христя також почала припрохувати. Може сваритися перестануть.

Дід не заставляє себе просити. Він нічого так не любив, як оповідати.

— Бо була гайноха. Так само, бувало, як і ти, — що в неї заведеться, яка чарка, чи який кусінь м'яса, яка копійка — зараз прогайнує. А кабана заколе, скличе все село, всіх почастує зараз... Не вміла, щоб у неї що вдержалося. А як нема за що випити, то зараз щось несе до жида. Все.до шинку виносила! Більше в шинку сиділа, ніж удома. То мій тато мусів свою тещу прикувати до ліжка.

Всі сміються.

— Догралася наша баба! Тим, що зять колись у руки цілував, червоні сап'янці дарував та по килимах до себе провадив...

— То ж кажуть, що за старих часів усе тещу до молодого провадили з такою помпою, — щось і собі пригадує Мокрина.

— Я вже того не бачив, перевелося, хібащо десь там аж у великих дуків... Але тато мій ще так женився...

— Ну, а як молодий живе на другому селі?

— А їхали на возах, а вже в селі стелили килими...

— Та й де ж тих килимів стільки набрати? Це ж, як із нашої Голівки та аж на той куток, то добрих півтори верств набереться!

Дід неабияк зацікавив усіх, не встигав відповідати.

— Застеляли, скільки там не є, а на кінці застеленого ставили креселко. От до того креселка зать підводить тещу, садовить її, а вона, втомлена, відпочиває, а зять горілкою частує, та в руку цілує... Перестелять далі, — зять знов веде...

— То так можна й цілий день вести!..

— І вели! Горілкою підживлялися...

— О, то то певно сприводу того, не хто, як наша баба склала:

Ой, випріла, вихилила, Сама себе похвалила, Що я панського роду, П'ю горілку, як воду...

— Та то кожна баба, як уп'ється, то це співає!..

— Але нехай удасть таку, як наша бабуня! — чванливо заперечив дід. — Бо хоч весела, гульлива й недбайлиця була, але що вже пишна! Щодня була вив'язана, як на великі свята... Куди вам! Ви жодна так не вмієте. Над чолом у неї сорокпять бганок дрібнесеньких було, а спідниця, як сяде, то пів ослона"займає. Чепуруха! То вже дід, бувало, дивляться, дивляться на це все, та не витримають, починають бити. Оце наб'ють, наб'ють: "Ти чого ходиш та гайнуєш?" А вона каже: "Молодиці мене покликали та й випила чарку, хіба що?" А на другий день уже знов сидить у шинку й виспівує: "Кличуть мене молодиці..." Сама про себе.

— Е, то може то вона й пісеньку цю склала? Мокрина тихенько заспівала:

Кличуть мене молодиці, То я йду!

Дають мені горілочки, То я й п'ю!

— Еге, егеї

Гарна я, молодая, Гарна я!

Від неділі до неділі П'яна я!

Дід підтягнув, а за ним Христя, а за нею всі, що сиділи за столом. Далі вже разом співали.

Не бий мене, мій миленький Батіжком,

Що я в тебе хазяєчка Над мішком...

Широченна посмішка єднала всіх, коли приспівували: Гарна я, молодая, Гарна я,

Від неділі до неділі П'яна я!

Бо вона чогось усім дуже до душі була, ота гуляка непритворенна, їхня баба...

Господи, та скільки раз чув Тарасик у себе вдома цю пісню! Батько її дуже любить, особливо мережано виходить вона в нього на сопілці.

Не вдержиться на воротях Мотузок,

А у хаті на кілочку Рушничок.

Я все теє до коршомки Віднесу

Та й за милого здоров'ячко Вип'ю.

Поки цю співали, кожне вже держало на умі якусь пісню. Ще не встигли закінчити цю, як посипалося:

Ой, що буде, то буде, Я робити не буду...

Друге затягло:

Ой, за дядьковим током Лежить дядина боком... Але переміг дід, він затягнув улюбленої: Загуляла чумакова жінка Від середи та й до понеділка... І всі йому піддали:

Чумакова жінка гуляє, Бо чумака вдома немає... Гуляй, гуляй, моя чорноброва, Покіль моя голівка здорова, Бо як моя голівка схибнеться, Тоді твоє гуляння минеться... — Ото щодня якоїсь нової вигадувала, — аж сльозу пустив дід. — Що де з нею скоїться, то вже й пісня є. Як зараз пам'ятаю: це десь діда нема, десь у чумацькій дорозі, а баба сидить, вихиляє чарку, та й сама до себе приспівує. Та так, бідолаха й наспівала сама собі. Як померли дід, то вже бабі Лукії минулося теє гуляння. Тато до ліжка прикували, бо не могли з нею ради дати. Як тепер бачу: сидить, ото, прикована до ліжка, та, як тата нема, мене кличе: "Принеси, сину, шкалика, я ж тебе так дуже прошу, так дуже прошу!.."

— А оцеї! — перебила діда тітка Мокрина, розохочена до співу, а не до розмови. — А оцеї!

Ой, п'яна я, п'яна, На порозі впала... Ой, відчини, мужу, Бо йду п'яна дуже...

Пісні самі собою згадувалися й плелися одна за одною, немов сама прабаба Лукія межи них сиділа, прийшли на різдвяну учту до своїх внуків та правнуків діди й прадіди чумаки. Тут не було тих, що не вміли, або не любили співати.

І хто б сказав, що така сварка зачиналася за оцим столом недавно?

Старий Яриней про свого батька почав згадувати:

— Оце, бувало, посідаємо на кутю за столом, а тато мій, дід ваш, сяде за макітрою, з верхом повною пирогів і питає: "Чи бачите ви мене, діти?" — "Ні, не бачимо!" — відказуємо ми — "Ну, то дай Боже, щоб і на той рік не побачили."

— Тату, — питає Христя, — а чи ви й тепер так першого дня виходите в сад до яблуні із сокирою? "Оце бачиш цю сокиру?" — "Бачу!" — То як не будеш цього літа родити — зрубаю!.."

— А, то звичай такий, — переконливо відповідає дід. — То так треба. І мій дід, і прадід так лякали ледаче дерево, що торік зле родило...

Тарасик все це слухає й йому шкода-шкода, що він нічого такого в тім задрипанім містечку не бачить...

— Ой, Мокрино, Мокрино, дорога дочко... — почав був дід, але загупотіло попід вікнами й у хату найшло з дванадцятеро парубків із звіздою.

Сповнили хату свіжим морозяним духом, міцними, бадьорими голосами та тою веселою урочистістю, що вітає над усіма Різдвяними святами.

Дід геть усіх посадив за стіл, розпитав: "А чиї ви?" і знову повернувся до своєї непокірливої дочки.

— Мокрино! — розплакався він. — Ти все до мене при-тенцію маєш, цвікаєш усе, а я... ж тебе...

Тут дідові знов не дали договорити.

Малеча під проводом наймита Олекси ввернула в хату, так дітей з двадцятеро, і заколядувала "Добрий вечір тобі..." Вони щойно чули, як колядували парубки, — то їм не можна?

— Ой, спасибі вам, дітки. Ой, спасибі! — зовсім не дав собі ради дід. Стільки внуків — і в кожному він себе бачив...

Тихо собі плакав дід і все хотів договорити Мокрині...

— Дорога дочко! Ти мені цвікаеш, дзявкаєш, а я ж тебе люблю за це... Правдива ти душа. А скажи сама по-правді, — хіба мені батько що дав? Я — з мурґочки! Я ж тобі більше дав, ніж батько мені...

— Бо в нього не було, то й не дав, — рубнула Мокрина.

— А де ж я взяв? Я — з мурґочки!

— Дід вам усім нарівно поділив.

— Дурна ти!..

— Син мій розумний!

— Дурна ти!.. Хто ж дочкам дає землю?

— Та якби ж у вас не було!.. Якби ж я не робила на ваше багатство!..

— Бог мені дав!

— Не Бог, а святий Миколай!..

— А ти звідки знаєш? — протверезився враз дід.

— Чом я не знаю? Як були церковним, старостою, то все до святого Миколая кланялися, все позичали з церковної скриньки, що люди по шагу наскладали... /л

— Ой, Мокрино, не дзявкай! — загрозливо підніс голос батько. — Хочеш батога заробити?

— Та й чого ви завелися знов? — сіла межи Ними Христя. — !їа ваше здоров'я, тату! Я вам солоденької налляла...

— О, це в мене золота дитина!.. — розчулився дід. — А ти замолоду була походюха, а тепер гайноха... Недбайлиця!

— Так і буде, — бовкає Мокрина.

— Ви з Муркуром пара п'ятак, — у бабу Лукію вдалися. Та ще Андрія до вас додати... — Пошлю, бувало отого недбайлицю Муркура з наймитами орати, а він — орав, не орав, — до наймита:

"Ну, ти ори, а я піду надитися води!" Сів десь за горбком, сховався, поснідав, виспався. А наймит оре!

Тут уже час обідати, — приходить мій ледащиця! Тоді

наймит до нього каже:

"А тепер ти зажди, я піду коні напувати!*

Пішов і просто на хутір. А мого Муркура нема й немаї

Коли дивлюся — телепає пішки! Яких п'ять верстов було

до того Дрижипільського урочища... Було вже йому тоді

від мене!..

— А, ви любили ґандурати! — мов про себе, докидає Мокрина.

— Пийте, тату, не балакайте! — владно забрала голос Христя.

Щоб часом знов не почали стукотіти одне до одного кулаками.

— Треба батькові вважати, — докірливо каже Христя до сестри. — Розкажіть нам, тату, краще, як ви їздили в Крим по сіль...

А на дворі мете завірюха, віхола, метелиця...

"Таки цікавіше сидіти за столом між родом і слухати, й співати, ніж. десь оце вирватися в степ межи сніги. Чи не мудра була та прабаба Лукія, що й пісню склала?

Була я в шиночку, Пила горілочку, З родом ізійшлася, Меду напилася...

думає Тарасик.

Він щойно тепер оглядівся, що з дітей лише він один за столом. Олекса запріг коні, посадив усю дітвору у широкі сані й повіз їх колядувати по хуторах, — з вереском і вивертанням у пахучий, м'який, радісний сніг...

8. КОЛОДКА

І.

Обдерта Нечіпаева хата на підмурках стояла серед містечка зовсім відокремлено на самій кінській торговиці, сеЬто, якраз навскоси від хати, де жив Меркурій Сарґола. Треба б/ло тільки перебігти через площу. Але вона надзвичайно вигідно виділялася серед таких самих обдертих, туго докупи збитих жидівських хат, — своїм густим, тінистим садом.

Колись давно, ще за молодости Автонома Кіндратовича, ця хата бовваніла серед містечка навіть необгороджена. То була, власне, воловня багатого Нечіпаевого дядька. Сміливо можна сказати, що сад цей виник, як нагорода за святенне життя Автонома Кіндратовича.

Дивлючись на його шляхетну голову Саваофа, обрамлену срібною, пишною бородою, ніхто не сказав би, що він бурхливо прогайнував свою молодість серед циган, кокоток, ресторанів, рисаків і карт. Був син багатого землевласника, дуже скоро прогуляв усю спадщину. Після того, взявся до дядькового майна. Дядька того, — каже народня поголоска, — він убив. А як того багатства, що на нього сподівався Автоном Кіндратович, не виявилося, то він цьому не повірив і почав шукати скарбу, десь тут під хатою закопаного.

І довго шукав він того скарбу, кілька років підряд, копав землю навколо хати. Вже так скопав, що цілого місця не залишилося, а скарбу не знайшов...

З того й повстав цей сад. За розшуками скарбу забув Автоном Кіндратович про кокоток і ресторани. На добре скопаному, угноєному століттями ґрунті кінської торговиці за кілька років розрісся цей чудесний, пишний сад. Починаючись від кількох щеп, ненароком уткнутих у землю, тепер це був прекрасний, тінистий парк із алеями, квітниками й навіть городом.

Але в тім саду стояла стара-старезна, столітня обдерта дядькова хата, а в ТІЙ хаті вгніздилися страшні голота і злидні. Автоном Кіндратович Ьув великий аристократ і зневажав усяку роботу. Діти ж у нього родилися щороку й вш їх називав не інакше, як іменами царської фамілії. Як і чим же їх прогодувати, — повинна була думати жінка.

Вона також була висока, огрядна, гарна. Була з якогось бідного шляхетського роду й стоічно, мовчки підтримувала чоловікову аристократичність. З свого приданого вона купила варстат до виробу ковбаси і цим промислом якось годувала своїх дев'ятеро дітей.

Ковбасницька професія ані трохи не ущерблювала імпозантність і пиху Нечшаєвого роду. У неділю цікаво було спостерегати, як Нечіпаевський виводок гордо й чванно прямує по головній дрижипільській вулиці до церкви. Поважні й горді, йдуть попереду Автоном Кіндратович із дружиною, а за ними: Констянтин, Олександра, Анастасія, Ольга, Марія, Володимир, Олексій... царських імен не вистачило, тому менші звуться — Віра, Надія. Є ще вакансія для Любови.

Найстарший, Костик, був старший за Оксанку Сарґо-лову на один рік. Задерикувата й розбишакувата Оксанка з ним водила компанію,, себто, билися, задиралися, бігали із зграєю інших хлопчаків на якісь таємничі експедиції, звідкілясь верталися із подряпаними ногами й подертою одежиною. Разом вони воювали проти містечкових хлопчаків.

Походюща Оксанка, як її називали вдома, була верховодою. В школі вона всіх хлопців, старших за себе, лупила й до неї ніхто не смів підступитись. А вдома вже її лупив тато за те, що вона вічно "походеньки справляє".

їй треба було вродитися хлопцем, а Тарасикові дівчиною.

Часто вона захищала не тільки полохливого Тарасика, але й Костика і вони з вуличних побоєвищ виходили переможцями. Оксанка нічого в світі не боялася, тільки темряви, мишей і тата. Як дуже треба було увечорі йти на двір, то Тарасик ішов попереду. Він людей боявся, а мишей і пітьми — ні.

Тарасикові було п'ять років, як послали його до школи. Ко чи випав сніг, його й не видко було від землі. Оксанка й Костик мали його охороняти від нападів містечкових жиденят. Під цією високою охороною Тарасик нічого не боявся: як тільки десь з'явилися войовничі ватаги жиденят, чи сільські хлопчаки з готовими вже цеглинами й камхню-ками у руках, — Оксанка стае в бойову позицію й викликає:

— Ану, вдар! Ану, зачепи тільки!

І вся ватага розбігалася, мов горобина зграя. Літом, коли вони верталися з города, — мама, Оксанка, Тарасик, — жиденята починають кричати:

— Пані йде боса! Пані йде боса!

"Пані" — це мама. Звичайно, вона ходила на город через містечкові вигони й вулички боса, а це був великий сором у Дрижиполі.

— Пані йде боса!

— Нате клумака, я цим шмаркачам зараз покажу!

Ех, як не зірветься Оксанка, клумака з городиною мамі, а сама за тими "паршивими жиденятами"! Звідкілясь на допомогу виринає Костйк. Напасників, як вітром змітає.

Тарас має також приятельку, Олесю, сестру Костикову. Вони разом з Фімою Цудечкісом, сином місцевого туза, ходять до школи в одну клясу. А Настасі, меншої Олесиної сестри, не любить, бо вона закопилить губу й каже:

— Моя мама — двойранка!

Костик, коли почув, що Меркурій Сарґола відвіз Оксанку до гімназії, три дні плакав перед батьком, щоб той і його йослав учитися. Але Автоном Кіндратович Мав-свої переконання щодо науки. Наука — диявольські хитрощі, щоб людей безбожниками поробити й наблизити пришестя антихриста.

Так і ріс Костик, допомагав матері ковбасу робити.

II.

Годині о сьомій ранку, ще Автоном Кіндратович Нечіпай міцно спав, до хати нагло вскочив, страшенно схвильований, збентежений і переляканий, найменший брат Меркурія Сарґоли, Андрій... Він, не зважаючи на ранню годину, несамовито скричав на всю хату:

— Чи ваші вже встали?

— Чш-ш-ш... зашипіла на нього дружина Автонома Кіндратовича. — Вони ще сплять...

"Вони" означала сама персона Автонома Кіндратовича, обмотана рожевою ковдрою. Всі дев'ятеро дітей уже були на ногах, навіть найменша пацала в колисці. Мов тіні, навшпиньки ходили всі по хаті.

— Що ж робити? — розпачливо зойкнув Андрій, мов не чув застереження. — Нещастя! Біда! Ой, що ж я маю робити?

"Вони", Автоном Кіндратович, із присвистом хропли, а дружина питала; вже трохи схвилювавшись:

— Яке нещастя? З 1 ким? Де?

— Та поїхав Муркур цієї ночі до млина молоти й зламав ногу! — трагічним голосом заволав Андрій.

— Як, ногу зламав? — Що ти мелеш? — підскочив з ліжка Автоном Кіндратович, зовсім, ажніяк не сонний. — Що ти верзеш?

— Еге, верзеш! Кажу ж лежить, бідолашний, і не рухається, кров з нього так і дзюрчить... Вже не знаю, чи що поможе... Ґвалті Радьте, що робити? — ламав руки Андрій.

— Зараз треба до лікаря! — почав хапливо одягатися Автоном Кіндратович.

А Андрій тимчасом розповідав, як він ішов, побачив сполохані коні, як ледве вдалося йому їх пійняти, як здибав скривавленого Меркурія, з якими труднощами вдалося висадити його на воза й привезти додому...

— А оце вже далі сам не дам ради. Дарка руки ламає й бігає, мов здуріла. Що з баби за поміч? Тут треба чоловіка...

Автоном Кіндратович схвильовано одягався, не потрапляючи руками й ногами в одежу. Уже натягнув на голову шапку, як жінка сказала йому, що він у підштанцях. Його таки теж схвилювала ця вістка про сусідове нещастя.

— І як це він так? А, Господи, Icy се!.. — раз-у-раз приказував він, поспішаючи за Андрієм до Меркурієвої хати.

Задихані, увіскочили вони в середину/

III.

В хаті у Меркурія Сарґоли посеред столу стояла величезна сковорода з яєшнею, а кругом неї стояли пляшки й чарки. За столом сиділи: Антін Рогізняк, Семен Медовий і сам Меркурій — цілий і здоровий, як бик. Біля печі стояла Дарка й била яйця в другу, ще більшу, сковороду.

Всі вони зустріли Автонома Кіндратовича несамовитим

реготом. Андрій уже не вдавав трагічної, переляканої постати, а рею ґався разом зо всіма несусвітнім голосам.

— л ж казав, що зніму їх з постели — переможно хвалився він.

— Е, шкода, що не заклалися! Був би виграв!

— Але коли б ми не піддурили, Автоном Кіндратович нізащо не обізвалися б! Авгоном Кіндратович сплять по-панському, до одинадцятої години...

— Як, щоб ми покликали й для нас полінувалися б устати?

З усіх уст летіли вигуки, веселий гомін здіймавсй аж до стелі, за столом ходила чарка, в печі шкварчала друга сковорода з яешнею, — як тут розсердитися?

З усією оцією мужикотою Автоном Кіндратович тримався трохи звисока, милостиво. Білобородий, подібний на Саваофа, чи на котрого патріярха, з величними жестами й поважною мовою, пересипаною цитатами із святого письма, —— він був справжній дрижипільський аристократ. Мабуть таки правда, що він замолював гріхи молодости: Вже котрий рік він не оминав жодної служби Божої в церкві, мав славу найбогомільнішої людини у всьому Дрижи-полі. Це давало йому право гостро осуджувати всякий гріх.

Та й удома, з жінкою та дітьми, він поводився аж занадто аристократично. Спав до полудня, йому варилася окрема добірна їжа, сам він нічого не робив, а дозвілля своє присвячував читанню святого письма та монархічної газетки "Южная копейка". Звідтіля він і почерпував свої премудрості.

Тільки велике бажання пожартувати спонукало Мерку-рієву компанію витягнути з ліжка о сьомій годині для піятики богомільника.

— Та хоч скажіть, люди добрі, з якої це причини ви загуляли? Чи сьогодні яке свято, чи чиї іменини? — оторопіло питався Автоном Кіндратович.

— Як, — чого? — напустилися на нього всі, мов круки. — Меркурій ногу зламав, як їхав до млина, — раз!

— Ха-ха-ха!

— Хо-хо-хо!

— А дпуге, знов: сьогодні свято святого неробітник.а!..

— Та й не сором, вам, Автономз Кіндратовичу, забувати? Ви ж таки на цих церковних святах зуби з'їли, — натякнула Дарка.

— А трете, — урочисто підвівся Меркурій. — Будемо вам, Автономе Кіндратовичу, колодку чшляти!

І не зоглядівзя Автоном Кіндратович, як на грудях у нього вже красувалася стрічка...

— Е... Справді, я й не туди... Та сьогодні ж перший день масляної!

Автоном Кіндратович був переможений, збитий з пан-телику. Він хотів щось сказати про апокаліптичне число шістсот шістдесять шість, про грядущого антихриста й кінець світу через гріхи наші, — а тут уже нічого не скажеш. На масляну мають право всі, — питущі й непитущі, — веселитися, дуріти, на головах ходити.

Не мав він права відмовитися й від чарки, до якої так наполегливо його припрошували. Хоч він і непитущий був.

— В святому писанії ніде не сказано, що пити гріх, — напосідався Меркурій. — Тільки й нашого...

— Пиймо, кумцю, пиймо тут, На тім світі не дадуть...

заспівав Антін Рогізняк.

— Хоч дадуть, хоч не дадуть, Та випиймо, кумцю, тут...

підхопив Семен Медовий, випив і вихлюпнув решту з своєї чарки на стелю.

— Грішникам дадуть смоли пити, — суворо й повчально каже все ж таки Автоном Кіндратович.

— Ви вже своє одмолили, — переконує Меркурій. — А горілка хіба ж то гріх? З чого вона? З хліба святого! А вино лікарі кажуть хворим давати...

І як не поверни, то виходило, що треба Автономові Кіндратовичу випити. Ну, хоч вина!

Вина в Меркурія Сарґоли тепер було та й було. Він уже давно покінчив із простацьким, мужицьким шинком. В теперішньому склепі під загадковою, але панською назвою "Рейнсковой погреб" він продавав усякі портвейни, хереси, мадери, малаги, токаї й наливки. В льоху стояло завжди по кільканадцять бочок усякого вина.

Меркурія непереможно тягло до панів і він, хоч із меншим зиском, але більшою приємністю перешикував свій крам на делікатніший і мэнш клопітливий. Купив, та й забирайся під три чорти! У всякім разі, родичів, друзів не поменшало, а чогось тільки побільшало. Ніхто з хуторян не забував заглянути до Меркурія, як був у Дрижиполі. Не Слухаї, то Рогізняки, не Передерії, то Олевські...

Виявляється, Автоном Кіндратович знає смак у винах І з вином у святому писанії справа стояла трохи легше. Вже з ним можна було й розговоритися.

IV.

Андрій, що вдався ще більшим збитошником за Меркурія, раптом глибокодумно запитав:

— А от, Автономе Кіндратовичу, як то воно так, що вчені люди кажуть — Бога нема? Я ж думаю, що як вчені, то повинні знати?

— То — слуги антихристові! — безапеляційно, ^е задумуючись відповів Автоном Кіндратович.

— Ну, а як же то воно так, що Бог один і в трьох лицях? Я ж думаю, що Бог то* не то що Діва Марія млинці пече, а святий Петро снопи молотить, а є воно щось таке над нами? Ну, а де ж ми взялися, як Бога нема?

На Андрія напала філософічна кортячка.

— Е, ніхто ще не довів, що Бог є, але й ніхто не довів, що його нема, — а ми будем пити, і Бога хвалити

І за вас, і за нас, І за неньку стареньку, Що навчила нас Горілочку пити Помаленьку... — перевернув на жарт Меркурій.

— Ну, як собі хочете, — каже Антін Рогізняк, ще й досі чогось називаний "Аршин з шапкою", хоч уже був нівроку старший чоловік. — Я не знаю, чи Бога нема, але що є нечиста сила на світі, то це присягаюся.

— А хіба ти її бачив? — запитав Семен Медовий.

— Не тільки бачив, а й на своїх оцих плечах носив!

— Еге? — дивується навіть Дарка, що, ,як правило, завжди мовчить.

— Єйбо, присьєйбо, хрест святий, щоб я так не встав з цього місця! — перехрестився Антін. — Було мені тоді років з вісімнадцять, як от Андрієві зараз. Прийщлося відьму на плечах попоносити.

— От, яка то штука на світі буває... — недовірливо сміється Меркурій.

— Ну, не брешу ж вам! Іду раз уночі додому, а відьма мені скік на плечі й цілу ніч мусив її носити...

— А яка та відьма була, з хвостом? — питає Меркурій.

— Здається, в мене хвоста нема? — оглядається він позад себе.

— О! То це, ніби, як? — оторопів Антін.

— А їйбо, я тільки з гони тоді їхав на тобі... Нарешті, всі вже починають щось торопати. Сміх усіх

розбирає. Антін стукає по столі кулаком із запізненим жалем.

— Ну, щоб знав же тоді... дав би тобі тоді лупня!

— То чого, може зараз поборемося?

Автоном Кіндратович регочеться найбільш за всіх. Не він один тут у дурнях!

— Ну, нічому не дивуюся, — все ще не може отямитися Антін, — але дивуюся, що ти двадцять років мовчав. І чого ви, Даріє Пилипівно, пішли за нього? — раптом питає в Дарки. — Ледащо, бовдур, обіясник, оббийбока! Знов скрипочка? Все книжочку йому дай! Якби ще божествена, а то — тьху!.. Чом за мене не пішли?..

— Я сама не знаю! Ні за кого не хотіла, то й за вас не пішла, — трохи сумно каже Дарка. Вона й досі не навчилася хитрувати.

— Ну, а ти скажи, — зводив давні рахунки й Меркурій.

— А нащо тобі був той віз, що ти в Пере деріїв украв і сховав у нашому ожереді?

— Та то ж ти вкрав, а не я — аж у поли вдарив руками Антін.

— Ну, а нащо він був нам?

В тім то й річ, що обоє не знають.

— О, тьотя Христя йде! — скричав у цей час Федько і побіг до дверей.

— Тьотя Христя йде! Тьотя Христя йде! — заплескала в долоні Галя.

V.

В сінях уже справді щось гупало чобітьми. Відчинилися двері. Показалися великі заболочені шкарбани, широке неоковирне обличчя, закутане в якусь дрантиву чорну хустку, і очі. Ті очі лагідні, веселі, саме розтоплене добро, заставляли не помічати ні шкарбанів, ні дрантивої хустини.

— Це я вгадав, що ви йдете! — вискочив Редько їй назустріч.

— £ІІ, я, ні, я!

— Бо це я така коверзя, що як іду, то гуп-гуп, гуп-гуп... — усміхалася тітка Христя — і все в хаті опромшювалось. Вона наче нарочито так убралася, щоб підкоряти людей не зовнішністю, а своєю багатою щирістю душею.

Вона щоразу, як іде "до міста" із свого кутка, Голівки, то вступить хоч на півгодини до них. Як нема нікого, самі діти, то хоч так посидить на скриньці, найзатишнішому місці у хаті.

— А де мамка? Тато є? Оце таке якесь репане спекла, скуштуйте!

Вона розв'язує вузлика. То буває пиріг, опалок, або шишка. Вже тітка Христя так не прийде! І ніколи своє домашнє, найбіліше, не буде таке смачне, як тітчине Христине, "від зайця". І нічого такого не говорить, а чомусь у хаті веселіше й ясніше від неї. Доброта її була вже скрізь вславлена.

— — Христе, а йдіть-но сюди! — кличе Меркурій, почувши її голос із другої кімнати.

Брат із сестрою давно були вже на "ви".

— Не хочу! Мені й тут добре, — обзивається із скриньки' тітка Христя. — Балюйте собі!

— Йдіть, я вам кажу!

— А чого там? Я на часинку заскочила, треба додому поспішати.

— Не втіче ваша дома!

Дарка сідає біля Христі й починає щось із нею говорити. Але Меркурій заходить у кухню, підводить Христю із скриньки й легесенькими штурханцями поштовхує її до кімнати, де тітка Христя мусить випити чарку.

І скільки її не пам'ятали діти, то все вона або в таких шкарбанах, або літом, аж до глибокої осени, — боса. Широка, репана нога, широка вузлувата спрацьована рука, сама неоковирна й нескладна, — а так її чогось усі любили!

Ніколи ніхто не бачив її сердитою, недоброзичливою. До всіх із найщирішим серцем була. Не була й красномовна, як старий Яриней, — ні, наївно і плутано розповідала про хатні справунки — але так запашно, що все те оживало від самих її: "Та й отаке-о, кажу я вам, все якийсь клопіт... В добрий час сказати, а в лихий помовчати..."

Була в неї одна тільки непоправна вада, — любила вкрасти. Щоб дати комусь другому. В дитинстві вона крала, щоб дати малому братові, а тепер у Меркурія, чи й у себе в хаті щось непомітно візьме й когось іншого обділить. Бо не уявляла, як це зайти до хати й не дати дитині гостинця...

— Справляєте масляну? — вступила до другої хати Христя.

— Отак, як бачите, з доброго дива! — відповіла за всіх Дарка, бо з Христею вона й щовчазности позбулася.

— Ніхто й не думав сьогодні, правду кажучи, справляти масляної. Семен Медовий та Антін Рогізняк так собі приїхали до Дрижиполя, так собі взяли з собою по дві копи яєць. Так собі зайшли за звичкою до Меркурія, так собі сіли снідати. А тут нагодився й Андрій — привіз до млина молоти, також зайііюв до брата.

— Стій, та сьогодні ж, здається, масляна! — ударив себе Меркурій по лобі. — Та й це Ми сидимо, браття, отако собі? Гей, що б тут видумати? Кому б це колодку вчепити?

Що Нечіпай, Автоном Кіндратович, був найближче, а головне, що був "такий святий та божий", то схвалили, що колодку доведеться чіпляти йому.

— Ану, катай-но, Андрію, до нього!

— Не піде! — заперечила Дарка. — Він спить до дванадцятої години.

— Скажи, що я ногу зламав.

— А їйбо! — зрадів Андрій. Це був хліб саме для нього.

В цю хвилину, як зайшла тітка Христя, Автоном Кіндратович вже не відчував відрази до " диявольського на-важденія" — грамофона і залюбки слухав "Віють вітри*, що наспівувала платівка.

— Будьмо, та не гудьмо...

— Чогось снилась мені цеї ночі Оксанка. Нічого не пише? Як вона там? — питає тітка Христя.

Оксанки вже півроку не було вдома.

— Так за нею чогось сумую! Коли б крила, полетіла б до неї, — зітхнула Дарка.

Той Меркурій що не здумає, то півтора людського! Ніхто своїх дітей не вчить по гімназіях, а він собі взяв щось у голову...

— Нехай, нехай... Може трохи чужі люди її до рук приберуть. А то вже таке убоїще стало... їй би хлопцем бути! Весь день десь виводиться, б'ється... — каже Меркурій, стримуючи задоволену посмішку.

Тітка Христя чомусь уявляє Оксанку білоголовою дитиною, що лазить по подвір'ю та курячий послід збирає. А це вже була дівчинка одинадцятьох літ, дуже неслухняна, уперта, задерикувата й забіякувата.

— А де вона навчилася так добре по-жидівському говорити? — запитує Автоном Кіндратович.

— Отако собі, поміж жиденятами, ніхто її й не вчив, а воно собі само з себе взяло, — охоче відповідає Меркурій.

— Зустрічає мене Аба Цудечкіс якось і питає: "То ваша дочка так добре по-жидівському говорить? Я думав, що то

— жиденя!" Так і каже! А я й не знав! То як почув це, та ще й учительку їй найняв, — хай вчиться.

— Жиди Христа вбили, — каже Автоном Кіндратович,

— 'а ви по-їхньому дитину вчите. Бога ви не боїтесь! Невідомо, коли й як, але Оксанка, справді дуже добре

говорила по-жидівському. Це було небувале явище для Дри-жиполя. Власне, це й спонукало Меркурія віддати дочку до гімназії, хоч ніхто дівчат зроду в Дрижиполі не вчив, ніхто взагалі, навіть хлопців до гімназії не посилав. Але він усім пояснював свою волю тим, що дуже розпустилася дитина.

— Я б таку дитину своїми руками задушив! — говорив Автоном Кіндратович, широко розсівшись за столом. — Сіонські мудреці в своїх протоколах... записали, що ґой... послухайте, що вони кажуть, — "ви у нас у мішку, тільки ще не зав'язані"... Революцію хотять зробити...

— А чого ж вони нашої вчаться? — гарячився Меркурій.

Якби то Автоном Кіндратович знав, що й сам Меркурій був у революційному гуртку, разом із Абою Цудечкісом!

— Е, добре по-їхньому вміти, вони навмисне не хотять, щоб ми по-їхньому вміли, — сказав тільки він, згадавши про це.

Почали одне одному " доказу вати*. Автоном Кіндратович клявся й божився, що він своїх дітей далі двох-клясової школи й за поріг не пустить, бо та наука всяка тільки революції розводить.

— Та чи ви знаєте, що мій паршук, Костик, уже тепер мене не хоче слухати? Як почув, що ви Оксанку відвезли, то з таким правом до мене... "Хочу вчитися*, — заявляє...

— А я буду $чити, хоч і останню сорочку зніму, — уперто каже Меркурій. — Хіба мені ось добре, що мій батько мене не вчив? Хіба б я в тій коршмі сидів? Буду вчити й Оксанку, й Тарасика, й цих жевжиків...

— А не сідай синку, бо спинку зломиш! За що ви сваритеся? —. розвів їх Семен Медовий. — Ви як той циган — з циганчам. "А це теля виросте...* — "А в нього вродиться друге теля...* — "А я на ньому сяду й буду їздити...* — "А не сідай, синку, бо спинку зломиш...*

VI.

Не помічали, як і час спливав. Коли Тарасик вернувся зі школи, то застав усіх тих самих, що й покинув, та ще тітку Горпину. Це була Меркурієва й Христинина тітка по матері, але насправді їх подруга з юних літ. На відміну до тітки Христі, завжди абияк убраної, вона була завжди артистично вив'язана' в тернову квітчасту зелену хустку з безліччю бганок над чолом, мов вінцем. Була завзята співуха, а найбільше за все полюбляла "Тихо, тихо Дунай воду несе...*

Ой, як любив Тарасик цей несподіваний галалей у хаті, коли ні з того, ні з цього найде повна хата людей і вся хата оживає від голосних розмов, сміхів, співів, музики. Без музики ніяк не буває, бо тато Тарасиків кохався в музичних інструментах, як і в книжках. Ніколи не вгадаєш, чим йому сьогодні забагнеться почастувати своїх гостей. Чи скрипкою, чи грамофоном, чи гармонією, чи улюбленою сопілкою. Одна тільки флейта десь і валяється, — закинута, й без ужитку.

Часом до вечора й розійдуться, а часом два-три дні в домі оказія — мов яке весілля. Тоді Тарасик залазить на скриню, вмоститься межи кожухів, що висять над скринею, і, притаївшись, сидить.

Так, як і при дідовій бесіді, він довідується багато чого з невідомого йому світу відносин, — тата з мамою, тата з дідом, з іншими родичами.

Перших усвідомив він тітку Христю й тітку Мокрину.

Зима на дворі. На дерев'яному ліжку сидить Оксанка й колише в колисці малу Галю. їй уже надокучило гойдати й вона посилає Тарасика:

— Піди-но до мами, скажи, що Галя плаче! Тарасик біжить через сіни до коршми.

— Мамо, сказала Оксанка, що Галя плаче. Мама всміхається. Знає, що Оксанка видумує.

— Скажи, хай поколише, то не буде плакати. Тарасик біжить до Оксанки, до хати.

— Мама сказали, щоб ти поколисала, то не буде плакати!

Оксанка уперта й тверда. Владно наказує:

— Біжи кажи мамі, щоб ішли сюди! Тарасик знов біжить до мами:

— Мамо, Оксанка казала, щоб ви йшли.

Але вже по дорозі форма наказу згубилася, зосталося одне ствердження, що так Оксанка казала.

— Скажи: зараз! Тарасик біжить до Оксанки.

— Мама сказали: зараз.

Вперту Оксанку це не задовольняє. За хвилину знов каже:

— Піди скажи мамі, що в них жидівський зараз!

— Мамо, Оксанка казала, що в вас жидівський зараз.

— А, Господи! — надокучить уже мамі. — Та доки ти будеш бігати, як курка з яйцем?

Тарасик біжить і доповідає старшій:

— Мама казали, доки я буду бігати, як курка з яйцем! Оксанка розбишака, любити, наказувати, командувати.

Тарасик же, що не скажуть, виконує. Не раз надворі біля коршми якийсь гугіяка каже:

— Винеси мені, хлопчику, сотку!

І слухняний хлопчик біжить, бере на полиці половин-чика й виносить. Отаке дурне! Людей боїться.

Йому треба було б уродитися дівчиною, а Оксані хлопцем.

Зате, має він іншу перевагу перед Оксанкою. Оксанка, така смілива до людей, страх боїться зостатися сама, боїться мишей, а борони Боже увечорі на двір вийти. Нізащо не вийде! А Тарасик не боїться, навіть любить оті нічні прогулянки, коли кругом тебе клубочеться стільки загадкового й таємничого.

Але батька однаково боялися, — що Оксанка, що Тарасик.

Тарасик усьому вірить, що йому не скажуть. Раз Оксанка одягла кожуха, виверненого догори вовною, й почала на чотирьох лазити по хаті.

— Агу, а я вовк!

Тарасик повірив, що Оксанка вже вовком стала, й почав кричати. В усе вірить! Навіть у те, що сам розказує.

Ніхто, прикладом не вірить, всі сміються з нього, коли він розказує, що сам бачив, як багато журавлів повдягалися в сукенки — червоні, блакитні, рожеві, зелені, — та й почали танцювати коло церкви польки й гопака. Та й о! Не вірять, але він сам бачив!

— А де ж вони ділися? — питалися в Тарасика.

— Та потанцювали й полетіли. Та йуо!

— Це може тобі снилось?

— Не снилось! Ще й по цукерці роздавали, і мені дали... Та й о! І Оксанці дали... Та й о!

— А коли ж ти бачив?

— Учора.

— А їм не холодно було?

— Та була ж весна!

А на дворі такий мороз, аж тріщить.

Бігає Тарасик із коршми до хати й не втомиться, аж поки не зайде хтось у білому кожусі з малиновими й зеленими кутасами, з терпким духом овечини й морозу.

— А де мамця?

— Мама у шинку...

— Піди, поклич маму, — знову посилає Оксанка. — Скажи, що тьотя Христя прийшли.

— Не треба, я зараз піду! Ось нате вам гостинця від зайця, — виймає вона звідкілясь коржичка.

— А де ви того зайця бачили? — цікаво розкриває очі Тарасик.

— А от біг по дорозі, та й дав мені. Каже: "Нате, оце дасте Оксанці й Тарасикові."

І так тепло та затишно ставало зразу в хаті.

От уже тітку Мокрину Тарасик пам'ятає чомусь за літа, як вона приходить, сідає на свіжовимитій підлозі, широко розстеливши кругом себе рясну спідницю, і розповідає про Павла свого, або про те, як вона на цьому тижні ходила шуліку ганяти...

— Розкажіть! Як? — влазить і Тарасик у цю розмфву.

— А, то не для тебе, то таке бабське свято.

"1 все що не говорять, то не для мене!" — думає ображено Тарасик.

Але найчастіше тітка Мокрина каже:

— Оце зустрілася з татом, погиркалася з ними й заплакала. Хай воно їм, те багатство, западеться! Більш ї словом не обізвуся.

І через хвилину:

— Коли ж кривда яка! Вони тиснуть для Микити, а мені Павла треба вчити.

Обличчя її таке саме вилицювате, як і в тітки Зористі дихає енергійністю і відкритістю. Вона коли всміхається, то наче трохи глузує із усіх, відчуваючи свою вищість. Була в тій усмішці якась владність. Удома господарством заправляла вона. Чоловік її, Корній, був, як чоловік, але що Мокрина взяла все в свої руки, то він якось знічувався.

— Тобі б, Мокрино, міністром бути! — не раз каже Та-расиків тато.

І справді, розуму, підкоряючої сили в ній більше, ніж потрібно звичайній, простій селянській молодиці. У всіх її вчинках проявлялася притаманна їй широта й розмашистість натури. Не тільки дід, а й у них удома позаочі звуть її Гайнохою, бо вона, як у неї що є, щедрою рукою обділяє всіх.

Вона буває в них рідше бо живе не в самому Дрижи-полі, а за п'ять верст, у Марійці.

Тата Тарасикового вона поважає якраз за те, з чого смі; еться мама. За те, що він любить книжки, плаче над ними, збирає їх. Вона й Христя неписьненні, і Меркурій здається їм високовченою людиною. Мокрина, як і' Меркурій, всіх дітей посилає до школи, а Христя все скаржиться, що її хлопці не хотять доходити другого року. "А що я, попом

буду?" —

На цій скрині, межи кожухами, не раз і засинає Тарасик. Тоді мама переносить його до другої кімнати на велике дерев'яне ліжко, де вже сплять Оксана й Галя. Під спів "Видно шляхи полтавськії*... чи "Ой, гіля, гіля, гусоньки на став"..., що наче з-під землі доноситься до нього, засинає Тарасик і в дрімоті йому стає так сумно-солодко за чимось... Чого ще не було... Чи може, — що не буде його ніколи?

— Чом не пішли за мене заміж? — не раз уже чує такі чудні докори то від Антона, то від Петра, татових давніх приятелів.

Ьш уже не раз чує їх, знає, що обоє вони сватали маму а мама не захотіли піти. І Тарасик думав: шкода, що мама не пішли за Антона, було б куди краще, якои татом його був лнтін. Жив ои Тарасик на хуторі коло ліска, талр левада й ставок близько. Кругом поле, кругом гарно, а не так, як тут, серед жидівського смітника, — ні деревини, самий бур'ян попід хатою росте.

Але він зразу одумується: то може він тоді був би не він? Може його й зовеш би не було? Б, з цим важко звикнутися! Як це так, щоб його, Тарасика, не було?!

Як по-правді, то він найбільше хотів би, щоб Петро був його татом. Він має русяві вуса, звішені донизу, і безжурні, блакитні очі. Так смішно лається. "А, бодай ви з носом були!* "А, бодай тебе курка 'лапою вбрикнула!* А тато тільки вдають доброго й веселого.

Тато недобрі!

Вони всю роботу спихають на маму, а як за що візьмуться, то зараз на всіх кричать і штурхають — б'ються... Це тільки з чужими вони такі привітні, а з мамою рідко, хібащо на великі свята. Хіба раз виганяли маму з дому:

— То як я недобрий, іди собі шукай кращого! Іди собі до Петра...

— Дурний піп, дурна його й молитва!

— Геть зараз, забирайся, щоб я тебе не бачив!

— Та й куди?

— Куди хоч!

— Та й як я піду? З чим?

— А що ти мені принесла?

— То я в тебе нічого не заробила?

Тарасик раз кинувся на тата бити його за те, що він маму з дому виганяв. Бо при чому тут Петро Пелех? Він же рідко коли буває в них а мама до нього ніколи й не обзиваються. Все чогось наче на нього сердяться.

І хоч Тарасик дуже боїться тата, але коли тато так уже несправедливо присікуються, то він забуває за все і заступається за маму.

От уже мама — ніколи нікого й пальцем не торкнуть. Вони ніколи не кричать, але так прегарно просять, шо пе можна не послухати.

— Оксанко, піди-но в льох, набери відро картоплі, я тебе прошу.

— Ай, не хочу!

— Піди, піди!

Оксанка, ота обіясниця, уперто не хоче йти.

— Ну, то ти піди, Тарасику!

І Тарасик іде робить усе, що мама загадують.

Але тато! Як почнуть гарикати та докоряти, то хоч би й була охота послухати їх, так відпаде. Вони зараз вуха крутять, на коліна ставлять у кутку, ще й качалку дають держати піднесеними догори руками, щоб зболіли. Особливо діставалося Оксанці після кожних її походеньок.

А скупі! Борони Боже десь щось пролляти, або розсипати з ложки цукру: як заглядать, то накричать і наб'ють мов там незнати яка шкода вчинилася.

— Дармоїди, лежні! На вас роби, а ви тільки переводити вмієте! Чого ти їх так розпустила?

Знов мама винні! Все, що не зробиться — мама винні!

— Тільки й знаєте, — їсти та спати! Де ви набралися на мою голову?

Ну, це вже переходить усяку міру! "Де вони набралися?" Так, наче вони винні, що "набралися" на світі. Хіба Тарасика хто питав, чи він хоче жити на світі, чи ні?

І так несправедливість за несправедливістю.

Та й кажуть на дід^і "Ґандура", як самі вони — добрі ґандура. І за що їх так люблять усі?

Ніколи між татом і дітьми не було тих сердечних дружніх стосунків, що з мамою. Тата боялися, а з мамою можна посміятися, поговорити про все, мама все щось розкажуть, а часом і на тата разом з ними посміхнутися можуть:

— Вже наш батько шапку насунув, сопілку в кишеню... Десь повіявся на оказію...

Або:

— Подивись на батька, — поштовхне часом Тарасика, — Бачиш, як приплакує?

Тато сидять, щось читають і сльози їм капають з очей... О, коло книжки то вони завжди плачуть!.. І як їм, то можна читати, а як побачить його за книжкою, то зараз:

— О, вже книжечка!

Ця "книжечка" увірилась Тарасикові з найменших літ. Самі ж вони винні, що послали його так рано до школи.

Правда, він усім докучав, щоб розказували йому казки, але ж як купили йому читанку "Родное слово", то він докучати перестав. Там уже було багато тих казок... поки то в школі дійшли до третьої казки, то він уже всі перечитав.

Відтоді він невситимо поглинав усі книжки, що траплялися йому. З батькових, з купованих, із шкільної бібліотеки. Як їв. Як вставав, як лягав спати, як із школи приходив, як щось заставляли робити, — за книжкою світу не бачив.

Навіть мама сердилася.

— Знов книжечка? І не надокучать тобі ці книжки?

— Попалю всі книжки, бо вже більше терпіти не можна...

— За книжкою не мае часу й наїстися, не можна його догарикатися!

Що вже не робили. Ховали від нього книжку. Лаяли. Гарикали. Але нічого не допомагало.

То не диво мамі, мама читати не вміють, але тато! Вони ж самі коло книжки завжди приплакують.

От які то несправедливості бувають на світі!

Чи Тарасик винний, що мас невситиму жадобу до читання, що в книжці е другий світ, — кращий, цікавіший, ніж те життя, яке він щодня бачить у цьому задрипаному містечку та в щодня однаковій їх хаті. Все це навколишнє він знає, все це остогидло, надокучило йому. Як же відмовитися від інших світів?

І хіба не ввіриться, коли день-у-день чуєш цей приспів:

— Пошли Тарасика. Де він сховався?

— А де ж! Он, книжечку читає!

— О, вже знов книжечка в руках! А, щоб вона тобі згоріла.

Від цього гарикання "книжечка" ставала тільки смашні-ша. Вона ж була заборонена.

VII.

Та в такі дні, як сьогодні, Тарасикові не читалося.

Він любив цей розгул бесіди, де цікаве перепліталося з дрібницями, розумне з наївним, смішне із страшним. Крім того, його посилали то туди, то сюди.

— Піди, сину, в льох, наточи з бочки вина!

— А де ваша Оксанка? — Автоном Кіндратович велично й зневажливо забував, що Оксанки тепер нема вдома. — Хай-но піде до мене Оксанка та ковбаси візьме... Автоном Кіндратович розгулявся.

— Жінку кличте, що там ковбаса! — протестує Меркурій.

Але Автоном Кіндратович і оком не зморгнув. Мов би й не чув про жінку. Хоч вона в нього була й з дворянського роду, але була б завелика честь для неї — бенкетувати разом із Автономом Кіндратовичем за одним столом. З дому треба було тільки ковбаси.

— О... — наглядів він Тарасика. — Катни до мене, візьмеш ковбаси! Скажеш...

— Чи нема вам тут чого їсти? — перебила Дарка.

Але Автоном Кіндратович розгулявся і перечити в такі хвилини йому не можна. Тарасик побіг.

За хвилину він відчинив двері Нечіпаєвої— хати, вгорі дзенькнув дзвоник і він опинився в комірчині із столом і вагою, відгородженій перкалевими рожевими завісами. Ця відгороджена комірчина була частішою великої кімнати, одним єдиної, бо друга половина цієї великої на вигляд хати й була та воловня, де починав свої пошукуваня скарбу Автоном Кіндратович.

На дзвоник вибігла збентежена Олеся. Заплакана й перелякана.

— Це Тарасик! — крикнула вона і зза завіси вийшла сама Нечіпаїха, також чогось заплакана.

— Тарасику, наші папа в вас?

— У нас, вони казали, щоб ви...

Але він не договорив, бо Нечіпаїха голосно почала плакати, ламаючи руки.

— Що ж це я їм скажу? Тарас ще нічого не розумів.

— Костика нема! — пошепки сказала Олеся, мов у хаті був мрець.

Тут заговорили всі разом. Олеся, Настася, Таня, Оля...

— Ось записку зоставив...

— Забрав із собою сто карбованців, —усі грощі!

— Цього ранку вдосвіта втік...

— Через паркан переліз...

Олеся, Настася, Оля, — всі говорили разом.

Тарасик нерішучо взяв записку в руки й не наважувався її прочитати.

Вони також усі притихли і дивилися з якоюсь надією на Тарасика.

— Може... Може б ти, Тарасику, заніс цю записку їм?.. Бо ми боїмося... Ми ще опівдні її знайшли, але...

Тарасик, нарешті, зважився і прочитав: "Папа! — писав Костик, — Не вважайте мене більше своїм сином, бо я від вас іду назавжди. Костик." Як же це нести таку записку?

Але всі вони так просили, так просили! Вони бояться папиного гніву, бо папа в гніві страшні і стають, мов божевільні, все ламають, б'ють, ганяються по хаті і по дворі за всіма, головою об стіну б'ються...

Тарасикові навіть стало цікаво, як це Автоном Кіндратович здуріє. Він уже за ковбасу й не згадував, а стрілою помчав додому.

— Дядю Автономе Кіндратовичу, тьотя ваші казали, щоб я віддав вам оце-о! — одним духом випалив він.

Автоном Кіндратович зацікавлено взяв у руки записку. Через хвилину руки ці затряслися, очі налилися кров'ю, він змів рукою чарки й тарілки перед собою на столі.

— У-у-у! — поранено завив він. — Змій! Люцифер! Ісча-діє геєни огненої! Будь ти проклят!..

І не встигли всі второпати, що сталося, він уже вискочив надвір і, як вихор, мчав через усю площу додому.

Якось страшно було наближатися до Нечіпаєвої оселі. Звідти лунали страшні крики, благання. Там було якесь пекло.

Ставало страшно. То ж уже було з ним, як перша жін-ка-вихрестка померла, що він сказився і потовк образи, а потім тікав у самій білизні полями до Розумниці...

— Чи він казиться? Чи вже сказився? — питали одне в одного у Меркурієвій хаті.

— А може ходімо та розборонимо?

— Борони Боже! Тільки піділлємо масла у вогонь... Вів скоро переказиться...

— Господи, що ж вони винні, як хлопець утік?!

Так скисло раптом свято масляної, хоч весело і радісно починалося. Посилали Тарасика ще по вино у льох, але воно вже нікого не тішило. Ще не смеркло, як уже всі розійшлися.

Мама зітхала чогось і прибирала сліди забави, тато ліг на топчані горілиць, і насунувши шапку на голові, почмихував:

— Чогось холодно в голову! Подивись, чи там щілько причинені двері...

— На, Тарасику, винеси в льох, — загадала мама. — Та гляди, не розбий!

Тарасик усе помагав мамі. Оксанки не було, а Галя й Федько були ще малі.

У льоху було чогось мокро. Не тільки мокро, а Тарасик хлюпав по воді.

Побіг сказати.

— Що це там таке, може де прорвалася вод^?.. Але не може бути... — занепокоїлась мама. — Ану, піди-но, подивись! — до тата.

— А-а... — знеохочено підвівся тато. — Морочиш голову...

Але взяв свічку й пішов.

— Це ти ходила в льох по вино? — грізно й тихо запитав він, за хвилину повернувшись назад.

— А що?

— Та там же витекла ціла бочка вина, відер із сорокf В хаті настала напружена тиша.

Тарасик затрясся. Ой, Господи, що ж він наробив! Тато вб'ють! Як учора за краплину розсипаного цукру мало вух не відкрутили...

— Якого вина? — не розуміла ще мама.

— Мальованого!.. Хто ходив у льох? — підняв він грізно голос.

В повітрі запахло недобрим.

— Я... я ходив...

— Ти точив вино з тої бочки, що при стіні стоїть? — так само металево підвищеним голосом допитував тато.

— Я... — запинаючись, відповів Тарасик.

— І не закрутив крана?

Вже все одно! Вже все одно! Тато зараз поясом його на кров зіб'ють... Ні, виженуть з дому! Як він оце перелив у лямпу гасу і з лійки потекло на землю, то й то що було...

Але він не вмів, не мав відваги, чи сили якоїсь, чи якоїсь хитрости, щоб вибрехатися, зректися. Йому язик не повертався на це. В цьому він такий подібний був до мами!

Вже все одно!

— А-а-а-й! — спустив голос тато майже до добродуш-ности, проте з домішкою досади й докору. — І як же це ти так?..

Тарасик усе ще ждав тяжкої кари і трусився всім своїм тілом. Він так перелякався, що зубами дзвонив. Дивився на батька, як жертва на удава.

Але тато більше й слова не сказав. Гнів його якось дивно пересівся. Він навіть перестав чмихати, навіть не сказав: "Незціпа! Лаверенда!" Він тільки сказав лагідно:

— Пора вже спати лягати, нема чого гасу випалювати! Нічого не сказав він ні на другий день, ні на третій, ні

за тиждень. Навіть не дорікав цим ніколи, як ото він любив за кожну дрібницю випоминяти.

"Химерна якась душа!" — думає часто Дарка про це. — "3а дрібницю дитину товче, а тут стільки вина пропало, — й не шкода." Це ж і не раз так. Тарасик топив грубу соломою, зачитався, а солома вибухнула, зайнялося все в хаті, ледве згасили. А він тільки сказав:

— А книжечка ж у руках! Хіба він за нею щось бачить?

Аж через рік, як уляглися жалі за бочкою доброго рожевого вина, тато смішками розповідав часом про Тараси-ків "подвиг*.

9. ЩОБ НАША ДОЛЯ НАС НЕ ЦУРАЛАСЬ

І.

Тихо-тихо у мовчазних пахучих полях, залитих місячним сріблом. Дрімають степи, лани й облоги дрімотою мирною і плідною, спить лоно землі.

Великий мир стоїть над землею, — "мір в человецех і благоволєніє". Мир, спокій і добробут розлиті в повітрі, пронизаному місячним молочним сяйвом. Цокотять по білому вкатаному шляху кінські підкови, лунає розмріяна пісня, котиться лунами по стернях/

Спить розкішна Україна, обважніла плодами масного чорнозему і праці невсипущих мужицьких рук. І сняться їй сни щастя, прийдешнього могутнього розквіту всіх велетенських сил і невичерпних талантів.

Спить Дрижипільщина, ярки й переярки, ліски й переліски, улоговини і степки, хутори й села, — арена минулих побоєвищ за ці плодючі землі, арена тяжкої праці багатьох поколінь. В могучім сні грядуть нові покоління, що розцві-туться буйним цвітом на нагромаджених добрах і розкошах. Спить колишнє Дике поле, а тепер заорані, засіяні і зжаті неозорні степи. Чудесні мармурові храми, скляні палаци й казкові сади з водограями та повітряними містками ввижаються спраглим очам Покликаного до життя покоління. Не воно, так грядущі покоління це вибудують.

Все спить. Тихо-тихо у мовчазних полях...

II.

Хібащо не сплять ці подорожани у возах і бричках по дорозі від Розумниці до хуторів на Троянах. Торохтять колеса по утоптаній степовій дорозі й заколисують їх розмріяний спів.

Це вертається все весілля з концерту від розумнянського лікаря, Хрисанфа Демницького, до господи Яринея Сар-ґоли. Сгарии Яриней справляє останнє весілля, женить найменшого сина, Андрія.

Ідуть на возах і бричках,— тарантасах і бідках, сини й дочки, онуки, свати, молодий з молодою. І навіть син Федір, піп, приїхав із Трипілля на родинну учту. Разом зо всіма підтягує старойинної козацької пісні, "Гей, нуте, хлопці...*

Починалося весілля тиждень тому, у неділю, але ще не мав охоти рід розбігатися по своїх домівках. Старий Яриней тягнув би це весілля з місяць, аби тільки бути в центрі того веселого життєрадісного гомону, де він був первопричиною.

А певно! Не було б його, — не було б і цього великого роду. Прості мужики, пани й підпанки, — а все його сім'я. В кожному — якась скалка, одробина його самого.

Якщо не зіпсував Микита, то буде добра пам'ятка від цього весілля. Під ліском, де починає рости бузина, недалеко від^довгого ожереда, вони усі зфотографувалися. Посередині сам задоволений життям старий Яриней, склавши на обох колінах по два своїх незігнутих пальці, а поруч нього, — син Федір, священник. Позаду всі сини з невістками й дочки з зятями, по боках — свати із свахами, а внизу — жевжики-онуки.

III.

А в неділю зажадалося весільним зробити прогулянку до Розумниці. Незвична для Дрижипільщини оказія відбувалася там, хоч уже й не раз бувала.

Невгамовному Хрисанфу Петровичу мало того, що він уже зробив: збудував велику школу, як на Розумницю, аж на два поверхи, — світлу й веселу прогімназію, — збудував лікарню, де грошей з хворих не брали. Йому цього було мало. Він уже от кілька років підряд втілював свою мрію.

Десь влітку, як минуться жнива, він уряджає в Розумниці концерти. Два тижні підряд співає його хор у парку над ставком на дворі, просто для всіх, хто захоче прийти, чи приїхати. І в ці два тижні зїжджаються, — коли хто захоче, на скільки захоче, — люди з усіх сіл близьких і да-лених, з містечок і міст. Великі пани, полупанки, священики, хуторяни, багаті й бідні селяни з дітьми. Інші, як на прощу, йдуть пішки.

Хто хоче, отаборюється возом десь близько в самому парку й слухає усі два тижні, а хто на день-два приїжджає. Беруть із собою харчів, та й не без того, щоб випити, — і слухають, скільки влізе.

Хор Демницького складався із розумнянських хлопців та дівчат, але не тільки. Були в ньому й літні чоловіки та жінки, що ще замолоду в нього співали. Він уже за цей час не одну пісню, записану з уст, гармонізував і все добивався, щоб та пісня його дорога не втратила своєї первісної свіжо-сти та запашности і щоб позбулася несправедливо їй даної назви " примітиве.

Все мав потребу перевірити свою роботу на великому зібранні і не міг нічого іншого придумати, як уряджати такі найширше доступні масові концерти. Його мрія — довести сільську українську народню пісню незфальшовану й неперероблену на романсовий камерний лад до вишуканого столу світових музичних шедеврів, за якими розкошують найтонші, найвибагливіші гурмани, — була провідною зорею його життя.

І він не знав, чи це йому вдавалося. Людей було завжди багато, заїжджалися й сходилися найрізноманітніші верстви, гомоніла про нього слава, — але чи вдавалося те до кінця йому?

IV.

Пізно ввечорі верталися Сарґолові весільні з Розумниці. Співочий рід вертається з розумнянського концерту і ще й місяць так непритворенно світить, мов чарує. Мимоволі якось само собою співається.

На душі в кожного була якась втихомиреність, але й жаль якийсь за чимось нездійсненим, що не приходило ще, а може й не прийде...

Це почуття гострого жалю, що точиться й струмує з місячного сяйва та пісні, як вона долинає через дрімоту, вже знайоме й Тарасові. Він сидить напроти Федора й зачудовано вдивляється в нього.

Так от він який, той дядько Федір, що про нього стільки чув він удома й у діда!

Наче їхній він, наче й не їхній.

Тарасик звик до облич своїх родичів і здивовано знаходить усі їх риси у цьому чужому, світлому, одухотвореному обличчі, обрамленому пишною золотою, аж мідною бородою.

Такої духовної шляхетности ні в кого нема — ні в тата, ні в тіток, ні в Андрія, ні в баби Кирії, ні в діда, ні в Микити. Печать натхненности лежала на високому чолі, на виразі веселих, розумних і добрих карих очей. Почуття від його присутности таке, наче сонце, закочуючись за обрій, зазирає в хату й освітлює темні закутки.

Аж не вірилося, що виріс він у тій самій сім'ї, вийшов з тої самої хати, що на їх дрижипільському городі вже розвалюється, їв із одної миски із усіма разом.

Але це правда! До діда й баби він шанобливо звертається "тату" й "мамо", Мокрина й Христя, отакі репані мужички в очіпках, тикають йому, — й до всіх він подібний, наче зібрав із них усе найкраще.

А цікаво, чи й його тато був би такий витончений і досконалий, якби так само з десятьох років був відданий до шкіл та науки?

І Тарасик силкується уявити собі тата попом, із великою бородою й натхненним та тонким виразом очей.

Це така Тарасикова гра. Він любить уявляти. Людей старих — які вони були дітьми. Дітей — якими вони будуть у старості. З голосу — яка людина на вигляд.

Який же був би дядько Федір, якби ріс разом з усіма, пас товар, орав у полі і діставав дідові потилишники? Чи такий, як дядько Микита — підлесний, потайний, солодкий і хитрий з таємною мрією всіх перехитрувати і крім тридцятьох десятин, що вже мав від діда, ще й решту приманити? Чи такий, як дядько Андрій, якого всі в один голос чомусь називають бовдуром, ледащом і недбайлицею?

Дід нічого не дав дядькові Федорові, жодної десятини. Але ніколи не чув Тарасик, щоб дядько Федір допоминався чогось. Листи його були поштиві, задоволені всім, запрохували в гості, а ось приїхав, — не забув нікого, всіх гостинцями обділив.

Тарасик губився, — їх він, чи не їх?

У тата теж високе чоло. У тіток Мокрини й Христі — чола були широкі, розмашні, але от Мокрина мала такий самий розум у очах, природню інтелігентність, що й у Федора, якусь неусвідомлену зверхність над оточенням.

Тільки в дядька Федора ці риси були вже вишліфовані. Тітка Христя мала безкорисну, неземну доброту, — нею віяло й від дядька Федора. У тітки Антосі були правильні й тонкі риси /Федорові й бабині Киріїні, але вона здавалася бамбулою поруч із своїм братом. Андріева лукава веселість світилася в дядькових очах. І Микитову ласкавість та м'якість, не обтяжені корисними цілями, впізнавав у цім дядькові Тарасик.

Отже, з їх мужицького роду міг вийти й вийшов природний інтелігент, або, як у них звикли казати: пан. Вони ж — навіть не полупанки, тільки підпанки, та й то не всі.

От дядина Мотря, була вже звичайна попадя, — ширша, як довша... Вже в ній не було того світлого й неземного, що так чарувало Тарасика в дядькові Федорові

V.

Панотець, або піп Федір, як звичайно казали на нього в Сарїолів, у "цей час також, підтягуючи "Гей, нуте, хлопці...*, думав своє. Чи ж знають вони, його родичі, брати й сестри, що їдуть вони оце по клаптеві історії землі української? Чи задумався хто з них над назвою своєї батьківщини?

Принаймні, сам він не вдома, а з книжок довідався, що на оцім урочищі, де зараз їдуть, поле дрижало від славної битви українського козацтва з ляхами й татарами. Удома ніхто ніколи не здіймав про це мови, не цікавився минулим. А вони ж усі й він сам — нащадки тих, що билися на дри-жипільськім урочищі. Тих вічно незадоволених "посполи-тих", смердів, мужиків, гайдамак, коліївців, що прагнули в вільне козацтво й підносили голову проти усякого панства.

Давно минулися часи великих півстолітніх воєн, руїни, заколотів, ворохобництва. Запанувала давно й надовго .лирна праця та тиша на землі. Наростають нові цінності з загнузданих людських сил.

Хто ж є він, новітня парость української, колись непокірної " черні*? Хто він, вивчений коштом її праці? Чи той, що відривається, йде на службу поневолювачем і допомагає загнуздувати "чернь", чи?..

Такі якісь думки верзуться панотцеві, бо дуже близько чогось дотикалося його серця, що сестра Мокрина так гостро тужить і досі за Павлом. А якби не сестра його була?

Чи йому й 'ґоді до живого місця в серці шкода було б Мокрини, не міг би дивитися, як Мокрина бануе за сином?

Той Павло може був би генієм їхнього роду, як зумів він, син неписьменної Мокрини, до двадцяти років стати інженером. А може ми всі такі, тільки, одному краща за-безпека, а друге в злиднях мусить учитися. От, помер Павло, не дотяг два місяці до закінчення...

Яка ж би то була сила велика нашого народу, якби всі, хто хоче, могли вчитися в добробуті...

Отак химерно плелися панотцеві думки, — сплітали Мокринину й Павлову долю з якимись давноминулими битвами, з тьмяною й неясною для нього дорогою в майбутнє...

Вже минали велетенський димар дрижипільської цукроварні, як панотцеві думки сполохав його тезко Федір, сестри Христі чоловік. І він, певно, думав свою думу, бо торкнув панотця.

— Ще й досі виорюють тут набої, шоломи, панцери, якісь поїржавлені мечі... Скільки то часу вже минуло відтоді? Либонв, років триста?

— Це ви про що?

— Та про дрижипільське побоїще...

Здивований панотець аж присів. То він думав, що тільки в старих архівах можна довідатися про дрижипільське минуле?

— А хіба ви знаєте?

— Отак, не раз із другими пастушками тут корови пас, то сам знаходив набої від гармат. А ще діди додадуть, які самі колись такими пастушками були та чули від своїх дідів...

Панотець присоромлено мовчав. Він думав їх повчати, а сам у неписьменного двояка має навчитися. Неписана історія від діда до пастушка передається, відкладається в назвах, держиться в пам'яті, принагідно нагадуючи про себе, як частина буття...

VI.

На возі заговорили про Хмельниччину, гайдамаччину, коліївщину, навіть Мокрина ожила. Вона не співала, а весь час про себе плакала, згадуючи небіжчика Павла. У всіх оцих весіллях, співах вона хоче затопити велику журбу, що вже рік її не кидає й не покине, мабуть, ніколи.

Широка розмашна душа її й у горі була така нестримна й повновода, як у щедрості, непримиренності, як у непереможному невідхильному бажанні вивчити сина. Вже скоро рік, як втратила вона його.

Його треба було берегти, як хистку билину, йому треба було всього достарчити, щоб підкріпляти виснажений * непомірною наукою ніжний молодий організм. Хотів за три роки п'ятирічну науку осягнути, жив на студентську стипендію, — а що мала йому з дому вислати? Отих кілька карбованців, що то в батька вицвікае та хіба коржичків якихось? А за ним же треба було глядіти, а доглядіти, щоб з'їв вчасно, щоб не гіеренатужувався! А йому треба було черевиків цілих, одежі доброї, теплої! А подбати, щоб жив у теплій, сухій хаті, а не в тім вохкім закапелку...

Що ж, як коло нього матері не було! Та не було коло нього матері! Здалека нічого не знала, а він не казав, аж перед смертю признався...

Весною мав інженером залізничних мостів вийти із школи, — як десь узялися сухоти й за півроку з'їли Павла.

А може треба було не так до тієї науки допускати? Може якби не так до неї припадав, то й не вчепились би сухоти?

І так недогода, і так невигода.

Хіба ж можна було спинити його, як він рвався все вперед? І літом не спочивав, учився сам, — все хотів якнайшвидше на свої ноги стати, щоб мати до діда не йшла кланятися.

Жалі розривають серце Мокрині. Чому не відчула вона хвилини, як підкрадалася біда? Жалі пізні, ніколи вже не завернути того, що сталось.

Його треба було забрати додому ще тоді, як він уже покахикував, ще на Різдво приїхав. Силою заставити! Коли ж і її манило так, що вже літом інженером додому приїде...

Що ж те помогло, що привезла весною, кров'ю кашляв, не вставав? З лікарні забрала, сказали маслом заливати та медом. Що ж тоді?.. Він уже світився, лежав, думав. її від себе не відпускав, все розказував, як жив, як бідував... Багато вони тоді переговорили, розум його, мудрість його жахала її. І як він знав те життя, такий молодий?.. Не буде жити її Павло!

А в останні дні все йому здавалося, що під стелею голуби літають.

— Дивіться, он вони! Літають, революцію вітають! Гряди, революціє... Мамо, а ви за тією дідовою землею не жалійте! Дідові скажіть, що скоро й так її відберуть усю...

Запам'ятала Мокрина ці слова. Чи маячіння, чи пророцтво? Вже не допоминалася в батька землі, а тільки в палких, невгасимих суперечках докоряла йому, що через нього Павло згас.

Дід сердився, але й йому потрібні були ці суперечки. Він любив Мокрину саме за це, за гостру, щиру, опришкувату правдивість. Вицвікає, викаже, а все ж, не минало без неї жодної родинної учти. Непокірна дочка.

— То ви думаєте віками кадовби масла на ярмарок возити, копійку тиснути, для рябої гадюки, людей голодом морити? — пащекувала вона. — Заждіть, заждіть, Павло, як умирав, то казав, що в вас землю й так революція відбере, — погрожувала вона в невситимій злобі і старий їй поблажливо прощав.

— Е, бабські твої теревені! Он уже була одна революція...

— Та чого ви завелися? В добрий час сказати, а в лихий помовчати, — розбороняла їх Христя.

Але як тільки відходила весела метушня, до якої силою приневолювала себе Мокрина, щоб забути своє горе, то починала отак беззвучно ридати. Сльози пливли з очей самі. Тужила її душа за найкращою частиною себе — сином-розумом...

VII.

Ой, п'яна я, п'яна, На порозі впала, Ой, відчини, мужу, Бо йду п'яна дуже...

Десь на задньому возі знялася ця пісня, що співають її всі дрижипільські баби, як добре повпиваються. Вона напевно й не спливла б на думку нікому в цій, просвіченій місячним сяйвом, нічній зачарованій синій прозорості полів, заколисаній піснею, — якби її сьогодні не співав хор Демницького, якби вона не звалася оновленою й дивно терпко-запашною.

Чув не раз Тарасик цю пісню — співала тітка Горпина, а тато на сопілці пригравав. І піп Федір не раз чув її малим, як співали його тітки й бабусі.. Меркурій ще колись малим грав її на сопілці, а Хрисанф Демницький ще тоді записав її від нього.

Милий відчиняє, Ще й милу питає, Де ти, мила, була, Що за дім забула?

"0, вже бабу Лукію згадали! В кайданах, бідна, віка доживала, а весела, а весела була..." — якось наперекір собі подумала Мокрина.

І несподівано для самої себе повела далі разом зо всіма: Була я в шиночку, Пила горілочку, З родом ізійшлася, Меду напилася...

Мокрина вже трималася міцно-міцно, погляд її, веселий і впевнений, мов би казав: "Дурні ви, дурні всі!* Вона не любила показувати своїх жалощів назверх і так, як і брат Меркурій, легко переходила від таємного, неоскверненого чужим оком, мінору до відкритого, легкого мажору. Такі люди здаються легковажними й" черствими, але як важко збагнути людське серце, — а ще й таке, як серце Сарґолової породи! Вона перейняла в спадщину від бабів і прабабів ту гульливість і широту, яка вирувала на січі, яка породила колись гайдамаччину і яка мала б у її творі прийняти образ інженера залізничних мостів...

Вдармо об землю лихом-журбою, Пиймо, поки ще нам п'ється, Пиймо наливку, — мед-горілочку, Хай наша доля сміється... найголосніше за всіх витинала вона.

VIII.

Не співали ні Дарка, ні Меркурій. Вони посердилися.

Причиною сварки було те, що Дарка, ідучи, не так махала рукою, як би хотілося Меркурієві. Якось по-мужицькому! На концерті він усе старався ходити поперед неї, щоб не знали знайомі пани й полупанки, що то — його жінка. А Дарка це помітила й образилася.

Вона як була вразлива, така й зосталася. Не було в ній тієї легкозмінної настроевости характеру, вона глибоко брала до серця все й гостро переживала. Запам'ятовувала на все життя.

Як Петрові вона все життя не забула одного, так Ь|Гер-курові іншого. Даремно Меркурій казиться, — вона Петра ніколи не бачить і не побачить, краще вже буде зносити химерну, тяжку натуру "Сарґолового дурила". Та душею йому не коритись, бо вона з нього сміється.

Ніхто не помічав, який він смішний, а вона на кожному кроці. Не було до кого, то вона сама до себе всміхалася.

Вона "не так рукою махає". А сам? Чи ж не пан? Бам-була, бамбулою, пхається в панство, а воно до нього й не прикисає! Тому вона його, такого грубого, і не впускає в своє духове, інтимне життя. Там, у своїх духових полях, вона тішиться вже так, як сама хоче.

Наприклад, чи є що смішнішого, як оце Меркурієве "купецтво"? Він тільки задається, що комерсант, а насправді з нього купець, як з собачого хвоста сито. Він краще посидить та коло книжечки поплаче.

Щоб йому була щоразу свіжа книжка, він оце недавно розв'язався з винами, а навіз книжок та паперів. Досі жодна жидівська голова в Дрижиполі не бралася за книгарні та паперовий крам, — видко, нема в тім зиску. Але заради своїх книжок Меркурій ладен стати й людським посміховиськом.

Ще покищо, не розбагатів Меркурій, хоч і чваниться, що багач, ні на горілці, ні на винах. І досі щороку ходять по найманих хатах,, а де яка копійка не вирветься, то на Оксанчину науку йде. А оце цього літа чоловічок її розігнався та купив хату, — за позичені гроші. Під старого Яринея запоруку.

Отакий купець! Тільки чваниться, що багач.

Найсмішніше ж те, що Мерікурій завів у своїй книгарні окремий куток із ковбасою і голян^ським сиром. Не може розлучитися із своїм шинком, хоч ти йому що! І ніхто в цьому смішного не бачить. Тільки раз якийсь дотепник, одної думки з нею, зайшов і запитав:

— Чи є ковбаса?

Вибрав саме день, як ковбаси якраз не було. Та й здивувався:

— І як це так, щоб у книгарні та не було ковбаси? То вже насміялася Дарка!

Та й лізе Меркурій у пани, коли бачить, що те панство до нього не тулиться!

Гей, наливайте повнії чари,

Щоб через вінця лилося,

Щоб наша доля нас не цуралась,

Щоб краще в світі жилося... лине молочно-сріблястим степом пісня, а Дарка до своїх думок додає:

"Мужик-мужиком! Тільки й знають, що чарку випити та горлом дертися..."

Вона не мала смаку до цих грубих Сарґолівських розваг. В них не було тонкої краси, задуми й допитливости, що успадкувала вона від скромних і непоказних, знічених на людях, Осташенків. Завжди делікатні, й внутрішньо інтелігентні, вони зроблені з тоншого матеріялу. Осташенкову породу вона вже впізнає в своїх дітях. Як учепиться часом Тарасик, то не можна одкараскатися.

— Мамо, з чого це ця миска?

— З глини.

— Аз чого глина?

— З землі.

— Аз чого земля?

— На знаю. Бог зробив...

— А який той Бог?

— Бачив у церкві? То такий.

— А де він живе?

— На небі.

— Аз чого небо?

— З повітря.

— Аз чого повітря?

— Одчепись! — надокучив їй, бо й сама вже не знає, що відповідати.

— А чого воно сине? — не одчіплюється Тарасик.

— Не знаю.

— А де зірки беруться?

— Не знаю. Бог насипав.

— А нащо він там воза повісив?

— Щоб чумаки не заблудили вночі.

Тут уже справа ставала веселіша. Тарасик знав, що дід його чумакував, воза на небі йому вже хтось показував. Ще тільки не вияснив він, чи то тим Чумацьким шляхом їздять також чумаки й на небі, чи то шлях цей із землі перенісся на небо, бо й чумаків же тепер нема, перевелися.

— А чумацький шлях був колись на землі? — знову приступає він, з новими запитаннями.

— Ні, то вічне.

— А що це таке вічне?

Отак цілими годинами випитує він та ходить назирці за нею і вона впізнавала в ньому себе малу, коли так само чіплялася до всіх.

До всього додумуватися, бачити й відчувати те, чого інші не бачать, запаморочені метушнею буднів, — такі вони, Осташенки. Тим-то любила Дарка тишу їх самітного хутора, що там не було цієї щоденної, беззмістовної і непотрібної метушні. Не треба було брехати й жартувати, там близько до землі, до зілля, там вітер тебе обвіє запашний. Там нема оцієї галасливої веселости, заздрости, непоказаної нелюбови.

Правдивости, як того повітря степового, пахущого, бракувало їй, вона нею дихала, вона не вміла іншою бути.

І чого вона йшла заміж? Вона ж щасливіша була дівчиною, — зітхає Дарка. Е, якби то... Чогось та людина не має своєї волі. Вона підкорена тим звичаям, серед яких вродилася. Щось роблять інші, над чимось розбиваються, чогось досягають, — так і вона мусить.

А для чого то все воно?

Однаково, людина щасливішою не стає. Те, про що мріялося, однаково не прийшло.

Хібащо, для дітей... Може й добре зробив Меркурій, що Оксанку вчить, може легше їй, вченій, буде в житті, ніж Дарці? їй би хлопцем уродитися, така в неї розмашна вдача Сарґолівська. Тарасикові ж навпаки, слід було б дівчинкою вродитися, такий він тихий та задумливий, — все про щось допитується, за книжками світу не бачить, не грається, як інші діти... Чудна дитина!

Он Галя, та з п'ятьох років все в люстерко видивляється, любить чепуритися. Дивиться раз Меркурій на її дрібну, тонку голівку й каже:

— Наша Галя до мужиків не тулиться, треба її між пани пхати...

Федьком ще, покищо, тішилися, малий він ще Дуже.

— Маленький Федючок по припічку скоки-скок!

Він, так само, як Тарасик колись, за кожним словом додає: "Та й о!"

IX.

Так сердиться Дарка на Меркурія. І він також мав на неї досаду неабияку.

Мужик мужиком! Вже, здається, й обертається которий рік серед хазяїв та панів, — а нема в ній того шляхтян-ського вигляду, що в чужих жінок. Невторопна, та й годі!

І що воно таке? І сама гарна, і коси має такі, як ні в кого, і вбирає він її цо-шляхтянському — а не вміє якось до лиця собі все зробити. Ще й рукою махає якось по-мужицькому!

Меркурій порівнював свою жінку з іншими. Є жінки якісь відзіґорні, допитацькі, доскоцькі, а од така, — ні в тин, ні в ворота. Пошлеш її куди, то як почне розпитувати: "А як, а куди, а де?"

— На кінці язика! — сердиться Меркурій. Хутірська простота й повільність у думанні були йому

нелюбі й немилі. Тут часом треба швидко поворушити міз-ками, часом влучно й хитро сказати, закрутити сліди сміхом, — вона цього не вміє. Але нічого не вдієш, як жінка не вміє розписатися, то треба хоч дітей вчити, щоб були якісь розторопніші...

Меркурій був тепер у зеніті здійснення своїх мрій. Гай-гай, минулися ті часи, коли він боявся, щоб батько не заглядів у його криївках якої книжки! Тепер відкрито, на всю Дрижипільщину, має скільки хоче книжок. Книжки були переважно українські, себто, всі ті книжки, які друкувалися українською мовою, були і в нього. Він їх читав перше сам, а тоді вже можна було й продавати.

От це вже лахва тепер Тарасикові! Читає день і ніч. Він думає, що батько не бачить, як він нерозрізані ще книжки читає, — заглядає в них, як журавель у дзбан...

Меркурій із гордістю про це думає, хоч для вигляду він завжди гарикає на сина за це читання.

За це Тарасик, — такий самий вразливий, як і Дарка, — на нього жалі має, але що воно бачило? Хіба воно знає, як то бути малим сиротою? Отаким дитинчам нещасним, — як що треба було з'їсти, то нишком, щоб мачуха не бачила, бо то вижене з дому. Там десь у куточку дадуть йому баба Хотина: "На, з'їж, та щоб мама не бачила...* Треба було вкрастися, а чи гадав він тоді, що от матиме свою власну книгарню?

Завжди зринають у Меркурія жалі до мачухи, завжди, як згадає своє голодне дитинство! Чи ж нарікати йому тепер, гнівити свою долю?

А от все йому чогось мало, чогось рветься він до іншого, кращого... Усе життя.

Меркурій належав до тих натур, що у найневигіднішому шукали щось гарне й тим жили. З того, що йому життя принесло, він найкращим уважав книжки, бо вони відносили його від одноманітности й буденности дрижипіль-ського побуту й розширювали рамки світу.

Книги й "оказії" були тим отвором, куди він випускав своє невдоволення життям, а воно йшло за ним, з малих літ починаючи.

В таку ніч, із такою піснею на устах, виразно чується у всьому, що є в світі краще, досконаліше життя, ніж їхнє. А як нема, то мусить бути. Туга за ним розливається в цім молочнім сяйві.

Але вони його не бачили, не знають, яке воно могло б бути, а тимчасом, вже й вік їх минається. І може, як вони його вже не побачать, то хоч діти вийдуть на широкі шляхи справжнього життя? Нам, старим, уже з єрмарку, а їм ще тільки на єрмарок!

Меркурій уже давно пересердився в душі на Дарку, він не вмів бути довго сердитим. Еге-ге, якби То усе так до серця приймати, то вже давно не треба було б жити, ґиґнути ще змалечку!

X.

У мовчазних полях, налитих мібячним сяйвом, кожне з них думало свої думи й просило-заклинало до місяця. А все те зливалося в однаково значущі для всіх них слова пісні:

Щоб наша доля нас не цуралась, Щоб краще в світі жилося...

Кінець першої книги

ДОКІЯ ГУМЕННА

ДІТИ

ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ

РОМАН

У 4-ох КНИГАХ

ДРУГЕ ВИДАННЯ

КНИГА ДРУГА

2

БРАМИ МАЙБУТНЬОГО

1. У ВЕЛИКОМУ МІСТІ

І.

Над містом розкинула золоте павутиння пишна осінь.

Дзвінке сухе повітря розкочувало дитячі вигуки — еа! еа! — поміж густими лапатими каштанами. Жарке сонце не палило, а золотило й червонило лист у садах та парках. Зпоміж дерев на блискучих вулицях визирали вітрини, туго набиті усяким приманливим крамом. Ґронами звисав кримський виноград над барилами сибірського масла, рожеві шинки й гігантські жовті сири змагалися з пірамідами вин. Недалеко на розі стояв обвішаний лахміттям, з роздзявленою тупою пикою, волоцюга, — не то від недоїдання, не то від об'їдання, — і кричав:

— Я голоден! Я голоден! Я хочу їсти!

Юрба цікавих завжди стояла біля нього.

В місті панувала ситість, волоцюзі здавали багато ласих шматків, але він, не перестаючи, кричав. Безпритульний устиг вирости з часів громадянської війни й тепер, за часів непу, він із свого нещастя зробив професію.

Ще де-не-де мелькали злиденні мішкові одяги часів громадянської війни — все частіше заливали вулиці вишукані убори і широкі дамські стегна. Після голодних років інші ростуть вширшки і дві-три таких постаті накладають печать на всю вулицю, створюють враження, наче вся вулиця розтовстіла.

Місто відживало, чистилося, чепурилося, залатувало сліди воєн. Руїни в цім відродженні нікого не вражали, на них дивилися може, як на недобудови, чи на перешкоди, на майбутні пляци, сквери, майбутні майданчики дитячих ігор...

. Тротуаром широкої вулиці, залитої зеленню, ішло двоє дівчат. Одна з них нічим не привертала уваги зразу, вся увага переносилася на другу, — струнку, ставну дівчину з продовгастими ЗЄЛЄНИІУШ очима, правильним профілем і гарним хвилястим каштановим волоссям. Втім, при другому погляді ці кучерики, кокетливо спущені на чоло, здавалися дещо старомодними. А втім, при третьому, — їй були вони до лиця.

Таких, як перша, багато з'явилося на світі останніми часами. Це була червонощока, широченька, з широкою кісткою, великими ступнями й руками, з рівним, нехви-лястим волоссям, обстриженим "під макітру" й зачесаним догори, без усякого натяку на кокетство.

Обоє вони несли на плечах плетені лозові корзинки.

Дійшовши до якогось скверика, широченька сперла корзину об залізне пруття огорожі й сказала:

— Спочиньмо, Тамаро!

Друга дівчина також сперлася об огорожу і подивилася з легкою усмішкою на першу.

— А може вернемося назад? Щось мені...

Перша задивилася на пам'ятника, що стояв напроти них, і мов не чула.

— Килино!

— Я чую... Як хоч — вертайся! Я до тієї божевільні не хочу більш.

— Але ж ти кажеш... Як же це ми будемо в одній кімнаті з хлопцями?..

— То вертайся в той цвілий, чорний підвал. Нехай до тебе заскочить із сокирою й піною біля рота хазяйчин деґенерат... а я вже буду із хлопцями...

.Тамара мовчала.

Справді, наче з якого кошмарного сну вирвалися. Та атмосфера пригноблива, що творило її вогке підземелля, сусідство хазяйчиного дегенеративного сина... Хай би він там собі тіпався, падав у піні на землю в себе в кімнаті, — але він ще заскакував до них у кімнату із сокирою й ганявся за ними... Оті втечі від нього через вікно... Т'адже на світі так гарно, такий рай, — невже вертатися'назад?

— Ну, а куди інше?

— Е, нічого, — сама себе заспокоїла Тамара. — Ти ж кажеш, що хлопці все свої.

— Такі, як і ми, студенти... Е, ходімо! Як щось буде не так, то ще кудись утічем. Я вже там вікна помила... Там хоч тепло буде. А як торік ми зимували в нетопленій кімнаті...

— Та дивилися на ці шинки в вітринах...

— Я оце думаю, — не могла забути Килина, — як ми там могли жити?

Студентки не дуже поспішали. Вони розмовляли, згадували тяжкий минулий рік, розглядалися. Почували себе на межі між минулим і прийдешнім.

— Ти їх знаєш, цих хлопців?

— Знаю тільки Карла Моора й Тараса Сарґолу. Але всі вони торік були з нами на основному курсі.

II.

На основному курсі університету торік була така безліч студентів, що не диво було всіх не знати. Найбільша авди-торія університету не вміщала ніколи всіх, а в тій авдиторії людина губилася, з одного кінця до другого не видко було обличчя.

Це був різношерстий народ — переважали свитки, кожушки, шинелі, чумарки, папахи, кубанки, сиві смушки, "будьонівки". Здавалося, що по університетських коридорах ходять ватаги учасників громадянської війни, тільки поздіймали з себе нагани й обрізи, кулеметні стрічки й криві шаблюки. Між цим сірим і водночас барвистим народом губилися чистенькі, виніжнені, вузькогруді, обм'яклі інтелігентські постаті "під краваткою" "маминих синків", вишукані панночки — "непманки", як їх називали, чепурненькі й скромні вчителівни. В такому масовому зборищі важко було навіть усіх засвоїти. Кожне, що прийшло вчитися, мало собі невеличку компанію, "по своєму образу і подобію".

Серафим Кармаліта серед цієї незвичайної мішанини сіряків, уламків громадянської війни і новочасної вишука-ности різко виділявся своїм довгим аж по шию волоссям, своїм кумедним кожухом, зшитим із латок жовтої й чорної шкіри і нічим непокритим. Крім того, був цей кожух у кількох місцях роздертий. Чисто вийшов бандит із лісу, дивишся зразу, — де його обрізан?

Але рожеве, з ніжною дівочою церою обличчя, якийсь наївний вираз дуже молодого лиця вражали своїм контрастом до тої страхопудливої одежі й гриви. Тому він відразу запам'ятовувався всім.

Килина з ним заприязнилася зразу, ще під дверима приймальної комісії.

Перше, ніж потрапити до університету, треба було пройти не одну комісію, бо в тім році місто затопила молодь. В усі інститути напливала сила-силенна бажаючих учитися. Студентів основного курсу було понад тисячу в одному тільки унівзрситеті, а ще скільки то їх було по інших інститутах. Мало було таких, що могли відразу сісти за університетські студії, обрати собі факультет, дехто прийшов до вищої школи з червоної армії.

Більшість із них десь воювала на фронтах, до революції пасла корови, мала незакінчену середню освіту, а то й зовсім того не мала, — але приймали таких за революційні заслуги.

Для всіх них організували так званий основний курс. От під дверима комісії, що приймача до основного курсу, і зустрілася Килина з Серафимом Кармалітою. '

Він мав переляканий вигляд, але героїчно розвеселяв не менш перелякану Килину. Всі вони, коли хто виходив із дверей, обліплювали жертву й розпитували:

— А що вас питали?

Тут відбувалася друга перевірка кожному, бо очманіла жертва не устигала вже отямитися від перехресного вогню запитань у приймальній комісії й покірно відчитувалася ще раз.

— Питали, що робили батьки до революції...

— Питали, чи брав участь у громадянській війні...

— Питали, скільки десятин землі в батька... Інші вискакували щасливі.

— Питали, що таке двохзполовинний Інтернаціонал, — радісно оповідав такий.

І вже гарячково шелестіли в руках сторінки "Основ політграмоти" — всі шукали цього клятого двохзполовин-ного Інтернаціоналу, вияснювали таємне значення якихось ортодоксів, чи аксельродів, чи амстердамів... Все те так вимішалося в голові, що годі було дати з цим раду. А комісія в першу чергу з цього робила висновки — політично грамотний, чи ні.

Килина трусилася з іншого приводу, але жартувала й відповідала на жарти цього смішного хлопчини.

— Хто була ваша прабабуня? — суворо питав довговолосий. — Чи маєте ви зв'язок із нею? А як не маєте, то доведіть...

— Чи ви не є той знаменитий шіллерівський Карло Моор? Мені здається, — ви щойно з лісу! — кепкувала Килина.

— За малим ні, — не дуже відмовлявся хлопчина. — Але мабуть моя лінія йде просто від нього, моє прізвище — Кармаліта.

— Устим?

— Щ, Серафим!

— їй Богу?

— їй Богу! В тринадцять років я й сам виходив уже на Перехрестя й від багатих вибирав, а бідним давав... — легковажно говорив кумедний хлопчина й так серйозно, що Килина ладна була повірити, коли б не дивилася на ці наївні, щиросердечні, дитячі, як у херувима, очі.

— Ні, я жартую! Скажу вам секрет. Я навмисне відпустив волосся, щоб подібним бути до мого улюбленого героя. Мене так, як ви, й товариші мої називають.

Надходила Килинина черга. Вона вже кілька разів питала в тих, що виходили, яка там Натанзон, чи дуже ріже.

Натанзонша, — голова приймальної комісії, член партійного комітету, — могла її відразу впіймати і тоді все пропало. А могла легко впіймати тому, що вони обидві з одного краю. Натанзонша з Гайсина, а Килинина Рогізна під Тайсином за п'ять кілометрів і старий Рувим Натанзон, найбільший на всю Гайсинщину скупник хліба, що вагонами відправляв збіжжя до Москви, не раз заїздив до Кили-ниного батька для якихось порахунків.

Килина вже не наважувалася казати на комісії, що її батько — селянин-бідняк, як у неї написано в автобіографії. А що вона буде казати? Скаже правду — її не приймуть, а так же за всяку ціну хочеться вчитися!

Якби не ота клята Натанзонша, всесильна партійка! Килина її ненавиділа за самовладну, обмежено-зарозумілу пиху на виду. Коли йшла, наче попирала ногою весь. університет. А що вона таке? Гайсинського буржуя дочка, ховалася від наших хлопців по льохах та горищах, а тепер влізла в партію і крутить всім університетом...

— Моргуні — викрикнув її прізвище останній, що вийшов.

Серце Килинине падало десь униз, у безодню, як вона заходила.

III.

— Ваше прізвище Моргун? — запитала Натанзонша, обстрижена "під макітру*, читаючи її автобіографію. — Ви звідки родом?

— З Гайсинщини, — ледве промовила Килина.

— А, землячка! — всміхнулася Натанзонша.

І обертаючись до секретаря партійного комітету, додала російською мовою:

— Рекомендую! Очень способная девушка, беднячка!

І обертаючись до Танцюри, того у жовтих чоботах, додала українською мовою:

— Це наша дівчина! Активна, свідома...

Килина отетеріла. Чи Натанзонша має її за когось іншого? Звідки вона знає про Килинині здібності? І чому вона так палко її, "дочку бідняка*, рекомендує?

А Натанзонша обсипала її компліментами перед комісією і, нарешті, коли приймання на цьому закінчилося, обняла її за плечі й вивела до дверей.

Так перед очима в усіх пройшла з Килиною в обнімку по коридору, розпитувала, хвалила за щось.

Килина ніяк тоді не могла втямити, в чім тут річ. Натанзонша обсипала її ласками, увагою, на другий день дала картку на обіди до студентської їдальні АРА*) і все умовляла, щоб Килина згодилася ввійти членом до студкому основного курсу.

— Але ж я нікого не знаю! — пробувала ухилитися Килина.

— Нічого, ми всй так!

Килина не знала, як спекатися цієї незрозумілої при-хильности. Були в неї причини, крім цієї брехні з "бідняц-твом", не бажати висуватися перед усіма й зоставатися непомітною. А Натанзонша докучала, — чому вона в комсомол не йде, тощо...

Що ти їй на це скажеш? Сказати б так, щоб аж у носі *) АРА — Американська допомоґова організація.

заперчило, але... Килина відмагалася, як могла, трималася все Тамари, жила з нею, ділила з нею свій обід в АРА, не лізла наперед, як хотіла б Натанзонша.

З "Карлом Моором" також дальшої дружби не заводила. Він сидів із тим студентом, що такі чорні страхітливі густі брови має, Тарасом Сарґолою в чорному короткому кожушку. Трохи ближче спізналася хіба, як складали іспити й знов коло дверей нахлявали... Карло Моор держався трохи осторонь, жартував, що їй і так підпишуть всі дисципліни в матрикулі, бо вона — студентське начальство... Висуванка самої Натанзонші...

— Я вже не начальство! — з захованим моральним вдоволенням та зверхньою байдужістю казала Килина.

Це була правда. За зиму партійний комітет чогось до неї охолов і, в першу чергу, Натанзонша. "Що то буде?" — тенькало в душі Килининій. Але жодних заходів, щоб поправити ситуацію, не вживала. Може воно й краще... Може й гірше... Говорили, що має бути студентська чистка, але якось пронесло, чистки не було весною. А засідання студкому відбувалися й без неї.

А оце вже вони й знову з'їхалися вчитися.

Не було й мови про те, щоб її знову обирали до студкому. Про Килину забули, вона й рада.

IV.

Дівчата не дуже радо йшли до Золотоверхого манастиря. Тамара ще там на була, але саме число, — аж сім хлопців і їх двоє, — її лякало.

Та більше не було куди йти.

Вони все затягали свій відпочинок. Якась молода жінка, пристойна і гарна, уповільнила свою ходу й замислено подивилася на їх багаж.

— Якщо не помиляюся, — раптом запитала вона приязно, — ви студентки?

Дівчата здивовано ствердили. — І перебираєтесь на друге мешкання?

— Вгадали, — всміхнулася Килина.

— Хороша кімната? — запитала жінка. — Я тому питаю вас, що я також учуся ще.;.

— Ой, не питайте! Приймають нас семеро хлопців...

Біблійне число сім, проте, не злякало жінки. Вона все довірливіше поглядала на них та їхні корзинки, щось наче наважуючись сказати. Розпитувала, де раніш жили, що примусило дівчат...

— Це ж незручно буде вам...

— Але не буде сокири, — смішками відповідали дівчата. Жінка все чомусь не відходила. Вона ще трохи подумала й наважилася запитати:

— А якби ви?., чи пішли б ви, коли б вам?..

Дівчата насторожилися. Невже кімната? Тепер у місті кімнати не знайдеш. З усіх містечок повтікали від денікінських погромів жиди і заселили все, що було нерозвитого, а тепер стягали своїх з усіх усюд. Знов же, верталися всі ті, хто розбігався з міста через голод і холод. Знов же, було їх таки чимало, студентів, у цім місті.

Невже щастя лізе в руки?

— Власне, це в мене е кімната, — ніяковіючи, промовила жінка. — Мій чоловік — професор, сама я — кінчаю інститут... Я мала намір, — і це йду якраз у цій справі, — запросити одну стару жінку...

Килина й Тамара аж не стямилися з радощів. Казка Шехерезади! Несподіваний скарб! Втілена мрія!

...— одну стару жінку, — провадила далі та, — щоб помогла мені доглянути дитину...

— Дити-и-ину! — розчаровано подивилися одна на одну Килина й Тамара. — У няньки?

— Дитина має сім місяців. Якби одна з вас згодилася, то мала б у мене безкоштовну кімнату й обід...

Дівчата безпомічно дивилися одна на одну. Перспектива окремої затишної кімнати була така приваблива, така манлива! Але як же?.. "Одна з вас"... А друга? І що тоді робити, — чи дитину няньчити, чи на лекції ходити?

— Може ти підеш? — одночасно запитали обидві.

— Я не вмію глядіти дитини, — рішучо сказала Тамара. Вона сама була плеканою дитиною, найменшою, і мала

гордовиті мрії про далекосяжну кар'єру.

— Але... це ж треба нянькою бути! — розчаровано сказала Килина.

Чи для того вони прагнули великого міста, щоб піти в няньки? Чи на те вони жили всю зиму в нетопленій хаті, ділилися вдвох одним обідом на цілу добу, чи на те наїдаються отрути нікому нерозповіджених страхів і пере-страхів? Ні одна, ні друга з дому не мали підмоги, Килина ходила вже цієї осени не раз мити вікна та підлоги, а Тамара брала вишивання в одній артілі, але то зовсім інше! Чи вони пропустили хоч один диспут, хоч одну літературну вечірку, що так рясніє ними місто? А як підуть за цією жінкою — котра з них захоче пелюшки прати в той час, коли друга збиратиметься на цікаву доповідь?

Господи, як це важко було вирішити? Жінка спокушала їх:

— Я вам чомусь довіряю, — казала вона, — тому й звернулася до вас на вулиці. Та й я не завжди буду занята, і ви будете чергуватися.

Жінка щораз більше проймалася до них симпатією.

Вона вже й обох їх прийняла б... Така була своя, так розуміла їх. Але дівчата були ще такі молоді, ще їх запал до студентських вжитків не зламався від першого року злиднювання, ще Такі гордовиті були їхні мрії.

— А може одна котра з вас захоче?

І як не обертали справу, — все чомусь не виходило.

Ну, а друга? Мусить іти за першою, бо коли вони удвох насмілюються іти в хлоп'ячий гуртожиток, то вже напевно одна не зважиться...

І так дивилися вони всі три одна на одну, і не знали, на що зважитися. Молода приязна жінка вже на всі варіянти йшла, але дівчата не могли, видко, ніяк помирити діялек-тичного матеріялізму із дитячим вереском.

Зітхнули всі троє.

— Ну,, ви порадьтеся! Ось вам моя адреса, як надумаєтеся котра, то приходьте.

Жінка пішла.

Підіймаючи свою корзину, Тамара мрійно сказала:

— А як би ми смачно сьогодні пообідали! Підіймаючи свою, Килина відповіла:

— Якби наварили...

Пройшовши кроків кілька, Тамара ще раз пошкодувала:

— От, дурні ми! Треба було згодитися, а тоді, якби вже жили, кімнату на себе переписали б. Що б вона нам вдіяла? Хіба мало так роблять?

— То піди! Адресу ж маєш! — зневажливо відповіла Килина.

2. АРХІЄРЕЙСЬКИЙ КОРПУС

І.

В архієрейському корпусі колишнього Золотоверхого манастиря, а тепер КУБУЧ'а*), людей все прибавлялося. Це була зовсім окрема республіка в кубучівському царстві. Всі інші корпуси, — їх було п'ять, — мали коридорну систему, як у готелі, в кожній невеличкій кімнаті було по три-чотири студенти, кімнати були під номерами, існували коридорні старости, що стежили за порядком...

Щодо архієрейського корпусу, то вважалося, що та велика заля тимчасом порожня, а в тій меншій живе шість студентів — і нікому до того не було більше діла.

Насправді ж там було сім. Тараса Сарґолу, за кілька днів до появи дівчат недавно привів Карло Моор, якого, в свою чергу, привів сюди Кость. Цими ж днями знову ж таки Карло Моор запросив двох студенток, що не мали куди подітися.

Мала заля архієрейського корпусу, де колись відбувалися архієрейські прийняття, була невелика, але затишна. Шляхетні дубові панелі перекликалися з прекрасною дубовою різьбленою стелею. Невелика вона була, порівнюючи з другою залею, колишньою церквою, тепер зовсім порожньою.

Від тих часів, як тут був червоноармійський клюб, зосталися понамальовувані на стінах величезні сині чер-воноармійці. Де був іконостас — рябіло від антирелігійних гасел, написаних ультрамариною і червоною вохрою.

У меншій залі стояло вже семеро ліжок, розташованих біля пічки-буржуйки. Дівчатам поставили два ліжка біля вікна і спільне життя почалося з того, що Борис Микитчук наварив на залізній буржуйці кулішу для всіх. А потім

*) КУБУЧ — скорочено з російського. "Комитет улучшения быта учащихся". В роках 1922-3 прищепилася й так існувала весь час.

призначив чергування, яке суворо зобов'язувало всіх рівною мірою варити куліш, замітати і прибирати. До внутрішньої конституції введено було правило — гасити світло перед тим, як вкладатися спати, щоб кожне могло собі, не соромлячись чужої присутности, роздягатися.

Не минуло й кількох днів, як маєш, на тобі! Дівчатам мало було того, що прийняли з ласки їх. Одного прекрасного дня вони привели ще й третю.

Це Килина привела! І вона анітрохи не виявляла каяття.

— Комусь добре говорити, — багатозначно казала вона ні до кого, але ущіпливо, щоб, — може є незадоволені, — чули всі. — А що вона має робити, — як її вигнали з інтернату на Пушкинській?

— Чому ж то її вигнали? — обережно спитав Сміянець. — Може вона яка злодійка?

— Вона ненароком заснула...

— Ну, то що? — не розумів ніхто.

— Заснула в надзвичайно відповідальний, урочистий момент...

— На варті, чи що?

— Ні, в той час, як Танцюра читав свій черговий фейлетон...

— Ха-ха-ха! — гримнуло в малій залі архієрейського корпусу.

Танцюра, або Жовті чоботи, як називав його Тарас Сарґола, був чи не найбільша гроза університету. Чомусь усі студентські справи проходили через його руки. Він був у всіх студентських комісіях, — приймальній, стипендіяль-ній, кубучівській, — його жовті чоботи мелькали завжди в парі або з Натанзоншею, або з Мовшовіцем. Від нього залежало, чи студента викинуть з університету за буржуазний соціяльний стан, чи звільнять від оплати за навчання та ще й дадуть стипендію. До нього йшли заяви, що починалися: "В зв'язку із моїм скрутним матеріяльним станом, прошу..." і він був цар і бог у цій сфері. З його високої руки комплектувалися гуртожитки. Скільки панночок — "не-пачок" добивалися його прихильности, хоч він був бридкий, косоокий, скільки запрошень у день одержував він на різні вечірки! Його ласки й уваги пошукували всі ті, хто хотів зачепитися в університеті.

Крім цих політичних і громадських талантів, він мав ще один. Він писав коротенькі, з претенсіею на гумор, не то новелі, не то анекдоти, не то фейлетони. Але коли ніхто не міг із ним змагатися в кар'єрі, то в літературному щасті він мав сильних суперників, хоч би в університеті. Новелі Василька збирали на прилюдних вечорах Академії Наук силу-силенну людей, гуморески талановитого Головача, лідера УКП, викликали на укапістських вечірках бурхливі оплески одвідувачів, а Танцюру їли заздрощі й він у себе в університеті влаштовував свої вечірки, правда, часто з провалом. Ото тільки й успіху було, що в гуртожитках, там, де всі тремтіли від його косого погляду. І ясно, що та оригіналка, яка насмілилася заснути під час художнього читання чергового витвору Танцюриного генія — найне-щасніша і найгероїчніша людина в світі.

Були, правда, в нього й прихильники.

В архієрейському корпусі, видко, зібралися прихильники Василька, бо всім так же надзвичайно до серця припав героїчний вчинок вигнаної з гуртожитку дівчини! Чи ж можна досадити авторові чимось більше? І вона завдавала хропака саме тоді, як Танцюра читав?

— Де вона, та дівчина, хочемо подивитися на неї! — скричав Микитчук.

II.

Увійшла та сама винна. Всі з цікавістю обернулися, думали — увійде щось надзвичайно задьористе, відзіґорне, навратливе. Нічого подібного!

Маленька, наче не зовсім доросла дівчинка з наївними блакитними очима у біленькій блюзочці, з краваткою. Наче піонерка. Ще й спідничка з шлейками, щоб, бува, не згубилася.

Вона ніяково посміхнулася, не знаючи, що їй казати, як її зустрінуть.

— Та й йк же це ви? — зненацька вихопився високий Микитчук. — Як же це ви заснули, розкажіть, ради Бога?

— Отак, взяла й заснула, — ніяковіючи, вкидаючись у краску, відповіла дівчинка. — Я знаю?..

— А хоч цікаве щось читав?

— Ой, нудне-е!.. — по-дитячому протягнула дівчинка.

— І так таки й сказав, що за це вигнав? Покликав вас, чи як? —• допитували з усіх боків дівчинину.

— Ні, що ви! — озиралася дівчинка. — Сказали мені, що я — попівна, а гуртожиток тільки для незаможників.

— А ви справді попівна? — вихопилася Тамара і за це таємно дістала доброго щипака від Килини.

— Атож, мені було три роки, як мій папа вмер, я й не пам'ятаю його, — не дуже весело ствердила дівчинка.

— То ви, товаришко, якраз втрапили тепер на певне місце. — схвильовано скричав Микитчук, високий з довгим носом, на журавля схожий. Він коли говорив, — наче носом клював мак. Проте, мав артистичні манери й любив стати в позу, особливо, як розповідав якийсь анекдот.

— Тепер ви, товаришко, — артистичний жест рукою, — проживаєте згідно з вашим СОЦІАЛЬНИМ станом. Як вас звати?

— Неля Орел...

— Не турбуйтеся, Нелю Орелю, якось проживемо. Дрі-вець вистачить, рубати всім по черзі, а як спалимо, то почнемо ламати оці дрова на стелі...

Неля злякано стежила очима за жвавими рухами Микитчука і ще зляканіше підвела очі на чудову різьбу вгорі.

— А реглямент заведемо якнайсуворіший, — невмолимим голосом провадив далі Микитчук. — За чергою всім прибирати сальон, — елеґантний жест рукою, — мити підлогу і варити куліш. І щоб я не чув більш сквернословства! — зовсім грізно подивився Микитчук на хлопців.

— І аще рече, — замогильним голосом відповів Карло Моор. — І аще рече: гиллячку побачив у чужому оці, а в своєму колоди не бачить.

— Амінь! — не зморгнувши оком, відповів Микитчук. — А скажіть, товаришу, — пихато звернувся він раптом до Карла Моора. — Хто ваші батьки за соціяльним станом?

— Мій батько, — шахтар у Горлівці, — блиснувши рівним разком зубів, відповів Карло Моор.

— Та-ак... — протягнув Микитчук, вийняв блокнота й почав його нащось перегортати. — Стопроцентний і спадкоємний пролетарій. А чому в комсомол не йдете?

Борис Гротесково когось копіював, кого саме, не всі знали, проте всі щиро сміялися.

— Я — член комсомолу, — просто відповів Карло Моор.

— Як? Член комсомолу? Ти? — вирвалося в когось не-довірливо.

Це було тим більш несподівано, що якраз Карло Моор все обертався в товаристві безпартійних і не водився з афішованими, патентованими, всіма визнаними комсомольцями.

Тільки Микитчук і оком не зморгнув, а провадив далі суворим тоном:

— Та-ак... Отже, ми маємо вдома на печі, — комсомольсько-партійний прошарок... Чудово!

— Це — Танцюра!—вихопилася Тамара, вгадуючи, кого копіює Борис.

— А ви? — несподівано обернувся Микитчук до Тамари. — Скажіть, хто ваші батьки?

— Мій батько — сільський вчитель, — швиденько промовила Тамара, і оком не зморгнувши.

— Дуже добре! — поважно хитнув головою Микитчук.— В пролетарській державі — дорогу трудовій інтелігенції. А от по вас, товаришко, я бачу, — звернувся він так само раптово до Килини, — бачу, що ви — куркулівна!

— Я — ґрафіня Морґуноска! — манірно відтопірчивши мизинця великої, шкарубкої й грубої руки, відповіла Килина.

— Це нас задовольняє, можете йти! — милостиво кивнув головою Борис.

— Товариші— Волинець, Побережець і Сміянець, ви з одного села, з одної Одещини, — кажіть одне про одного. Чи правда, що кожен з вас проліз у комітет незаможних селян із злочинною метою обдурити радянську владу і незаконно здобути освіту?

— Ми — батраки! З дитинства пасли корови куркулям, а грамоти навчилися аж. після революції! — за всіх обурено й палко скричав Побережець.

— Та-ак... Найнадійніший кадр нової інтелігенції, — промурмотів собі під ніс Микитчук. — Можете йти...

Тут очі Борисові спинилися на Костеві.

— Скажіть, будь ласка, товаришу Нечіпай, — де ви собі заробили цю шинелю? Здається нам, що ви відступали разом з Денікіним і на цій вашій шинелі помітні сліди офіцерських погонів...

У Тараса Сарґоли серце тьохкало, вже черга доходила й до нього. І потім цей Кость... щось нагадував Тарасові забуте, миле. За цих кілька днів, що він тут, не встиг якось довідатися прізвища. Нечіпай! — наче по черепу стукнуло.

— Скажіть, будь ласка, — ввічливо й вишукано відповів високий Кость у шинелі. — Скажіть, будь ласка, чи не пішли б ви під три чорти?

— Якщо там е їдальня АРА, — з великою охотою! Давайте адресу... — згодився Микитчук. — Але все ж, ви, товаришу, щось крутите... Кажіть прямо: бережуй ви, чи про-літайло? — як казав мій покійний дід. Ох, даруйте! '— поспіхом додав він, — яз ним жодних зв'язків не маю.

— Ех, збрехав би, так свідок сидить... — почухав потилицю Кость. — Я, браття, син монархіста-ковбасника з містечка Дрижиполя на Гуманщині.

При цьому він лукаво-прелукаво дивився на Тараса Сар-ґолу.

Тарас охолов. Всі повернули також голову до нього.

— ... і втік від буржуя-батька, як мені було тринадцять років, а всю громадянську війну проходив у цій ось заслуженій червоноармійській шинелі і воював за "власть совє-там"...^Зрозуміли? Можете йти!

— А, то це — гуманський дурень! скричав Борис, непомірною своєю жвавістю намагаючись непомітно проковтнути "облизня" й звести розмову на Тараса. — А я ламаю голову, — чого в нього такий дурноверхий вигляд?

— То ти, справді, Костик? — одночасно з Микитчуком вигукнув Сарґола. — А я вже кілька разів питав себе: хто це такий, хто це?

— Та цілуйтеся ж, гуманські дурні, польтавські гал юшки, одеські тру бо льоти і всякі інші либедські матроси! — командував Микитчук, забувши до кінця довести свою "чист-ку<. — Ну, раз так, то давайте вечеряти будемо, я сьогодні за кашовара. Тільки...

Він обвів очима весь немалий гурт.

— Де це вас стільки набралося на мою голову? Хіба моїх польтавських галюшок вистачить, щоб цю голоту нагодувати?

— У мене є борошно, напечемо ще млинців, — з погото-вою вихопилася Неля.

Таких смачних млинців, як у той вечір, ніхто з них не їв ніколи й не їстиме. Пригорілі, недопечені... Але весь смак цих млинців був у настрої, підібралась душа-компанія. Весь смак був у приправі веселих, невимушених дотепів, що так і сипалися. Микитчук сьогодні розійшовся і всіх заволік із собою. Реготався й дурів зо всіма і Тарас Сарґола, але щось у нього шкребло та й шкребло на серці...

3. ТАРАСОВА ТАЄМНИЦЯ

І.

Це ясно, — Тарас боїться людей.

Не тільки тому, що саме тепер уникає він ближчих стосунків, ні, такий він зроду полохливий, як дівчина. Не боїться темряви, грози, — а людей боїться.

Це зовсім недобре, — з такою вдачею шукати в світі щастя. А він вирушив, ще й із каменем на шиї. Той камінь усе тягнув його донизу, він із ним змагався всіма силами своєї душі.

І це вже другий рік невидима душевна травма роз'їдає Тараса.

На основному курсі, в тій многоликій, різнобарвній і не-змішаній масі, Тарас почував себе дуже добре, хоч досить самотньо. Почував себе пісчинкою, що пересипається поміж іншими й зостається непоміченою. На очах у нього складалися товариства, гуртки, "ви" переходило на "ти", — він майже ні з ким не заговорював. А як траплялося запізнатися з ким, то він із полегшенням довідувався: з усіх кінців України зібралися тут, — з Полтавщини, з Кубані, з Одещини, Запоріжжя, Чернігівщини... Тільки з його краю, здається, він сам-один.

Проте, в своїй самотності, Тарас мав інші переваги. Він був повновладним володарем у фантастичнім царстві спостережень і ні з ким не поділяв своїх володінь, не розріджував своєї уваги нічиїм чужим оком. Кругла колосальна авдиторія, в якій студентська постать здавалася малою цяточкою, кожного робила учасником якоїсь фантастичної дії, виключаючи Тараса. Він був лише глядачем.

Він уже поділив усіх студентів основного курсу на дві категорії: "незаможників" і "непачів". "Незаможники" були переважно хлопці — в вишиваних сорочках, у свитках, чу-марках, кожушанках, а хоч і в міських пальтах, то з задьористими чубами, сивими, заломленими набакир шапками.

Були між ними й дівчата, але вони більше скидалися на куркулівен у своїх добренних синіх чумарках і смушевих шапках, з гордими, визивними рухами.

"Непачі" були переважно панночки-жидівочки, — випещені, з ніжними білими рученятами, з пелюстково-рожевими личками, модаі й елегантні, у хутрах, шлярочках та інших принадах. Вони держалися свого гурту, говорили вишуканою російською мовою й ніяк не зливалися з незаможниками".

Це була дивовижна, кумедна збиранина. Партизан-лісо-вик, червоногвардісць, що тільки-но скинув із себе бомби, обрізи й кулеметні стрічки, революційну стрічку, а може й малинового, чи чорного шлика, — цей страхітливий козарлюга смирно сидів на півколовій лаві поруч випещеної панночки. Лави ті, розходилися все вище й вище, аж до стелі авдиторії. І на них можна було побачити довге волосся "під Маркса" в синій чумарці, червоноармійську шинелю, увінчану кубанкою, жовтий дублений кожушок, потерту шкіряну куртку... Ще не вивелися й "будьоннівки"... Раз-у-раз між ними мелькали стрижені "під макітру* дівчачі голови... довгі коси... Втім, коси в ці роки були не в моді.

Була ще третя численна група, — вчителі, але їх Тарас зараховував або до "незаможників", або до "непачів". Ось цей, у такій модній тепер, незмінно синій чумарці, — досить уже солідний, з поношеним обличчям пересичного лева — цей не " незаможнику це ггррвінціяльний аристократ. А ось другий — з гостреньким обличчям і розумними вузенькими очима, — хоч він і носить краватку й неминуче ставить премудрі запитання професорам, цей — " незаможник*. Вчите-лівни ж були вишукано-чистенькі, чемні, скромні, сіренькі.

А ось ця дівчина з виточеним обличчям у прекрасному тонкому українському одязі, який вона носить "принципо-во", міняючи тільки кольори та узори? Вчителька? З села? З Полтави? Яке її соціяльне походження?

Ах, "соціяльне походження"! Тарас помічає, що він уже протхнувся термінологією цих стін. Скільки за ці місяці наслухався він день-у-день цього "соціяльного походження*! І сам тепер кожного оцінює насамперед з погляду "соціяль-ного походженням Чи не краще без "еоціяльних<* присмаків дивитися на цей задьористий кучерик на чолі в тої, з зеленими очима, що звуть Тамарою. Вона його засліпила, як він її углядів перший раз. А тепер падсь не дуже...

Поява Костя Нечіпая так немило вразила Тараса тому, що Кость міг навмисне або ненароком розкрити Тарасову таємницю. Не тільки Тарас був свідком соціяльного походження Костевого, але й Кость — Тарасового.

Кость, правда, міг не знати, що батько Тарасів, Меркурій Яринеевич Сарґола, — позбавлений у Дрижиполі права голосу, як нетрудовий елемент. Міг не знати, що в них у містечку радянська влада націоналізувала хату. Але що в батька Тарасового була колись крамниця, був шинок, що дід його — найбагатший на Троянівських хуторах стодесятин-ник, це Кость прекрасно знав.

Яким же чином Тарас носить ім'я пролетарського студента? — міг він запитати. Як це так вийшло, що Дрижипіль-ський комітет незаможних селян відрядив його вчитися до університету?

Тарас свято вірив, що всі оці "незаможники" й насправді були незаможниками, — тільки він один дурить радянську владу. Тому й був відрубний від усіх. Ця брехня, що стояла між ним і оточенням, була нестерпна, важким тягарем хилила його додолу і часами він почував, що не знесе цього тягару, спинить когось із "них" і розкаже все.

Тільки кого?

Була Натанзонша, — вона здавалася йому пихатою, обмеженою й бездушною. їй не піде нічого казати.

Були "Жовті чоботи*, отой, що його, як заглядить Тарас де в університетському безконечному коридорі, то намагається втиснутися в стіну, такий чогось він страшний був. Здавалося, він може проковтнути Тараса одним поглядом косих очей.

Була ще Бурманша, досить товсте, розіпхане бабисько, вона завжди запитливо дивилася на Косоокого, коли вони проходили десь удвох.

Були й інші, але "Жовті чоботи", на думку Тарасову, був заправилою в студентських справах університету.

Він мав свій кабінет, був він головою усяких комісій, куди пишуться слізні заяви: "Не маючи засобів до прожиття, прошу" тощо, тощо. До всього цей жовточоботяний мав відношення, — до стипендій, і до обідів, і до гуртожитків, і до чисток, і до платні за навчання, що стосувалися "непачів" та жлясово чужого елементу*...

Тарас міг би так зробити: підійти до косоокого й розказати йому все. Хай його викинуть — зате, як легко стане на серці! Але він боявся людей, не міг переступити якусь грань. Та й що, власне, він розкаже? Про який злочин свій? Це ж він повинен буде втягти в цю історію ще двох людей, які діяли, бажаючи йому, Тарасові, добра.

Тарас не міг ані дня, ані хвилини жити в цім психічнім пригніченні, бо душа його не була пристосована до брехні, ніколи він не брехав досі ніде, — із дня на день відкладав.

Одно тільки міг він твердо й відверто сказати: жодного зв'язку з батьками він не має. Це була така правда!

Починаючи від Різдва, він додому нічого не писав, не переказував, і вдома про нього, видко, забули.

Батько тільки раз переказував, щоб вертався додому, бо допомагати йому вже нема чим. Додому Тарас не вернувся.

Пристав до другого такого самого, що жив у перехідній, темній, вогкій і неопалюваній кімнаті. Вони надіялися на своє воляче здоров'я та терплячість, але вночі було холодно так, що не могли спати, вдень не мали чого їсти. Один мав крупу, а другий муку, — та не мали на чому зварити. Часом мали на обід хліб, а часом як не мали за що купити хліба, обмежувалися цілий день тим, що лизали суху крупу...

Можна було б... Он же інші подавали заяви перебуваючи в скрутному матеріяльному стані..." й живуть тепер у теплих гуртожитках, обідають в їдальні АРА. Ох, у якому скруті був він, якби хто знав! Але Тарас таких заяв писати не хотів, морально підтятий своєю брехнею, весь просякнутий свідомістю, що він на ті блага не має права. А вже дійшов до того, що стояв часто під їдальнею й чекав, коли пустять на лишки обідів таких самих голодних і безправних студентів, як він, без карток. Якщо залишалося в арівських казанах.

Вдень на лекціях шуміло в ушах, до свідомости нічого не доходило з того, що читав професор.

Авдиторія порожнішала. Багато студентів не витримувало, їхали десь на село вчителювати. Зостався й він сам у своїй перехідній кімнаті.

Але Тарас носив у собі якусь незрозумілу впертість. І додому не писав, не просив нічого, і до "Жовтих чобіт" не звертався. Такий початок заяви здавався йому принизливим, а до прохацького змісту заяви не добереш іншого початку. Та й... Спасибі, за навчання не беруть платні... На признавання він уже не мав навіть фізичної сили. І краще здохнути тут, а не піддатися. Капітулювати? Він знає: кидають на рік, на півроку, а застрягають десь у якійсь дірі на все життя.

Зрештою, ще не все так чорно. Он учора пощастило заробити — рубав дрова. Можна буде піти відкидати сніг на вулиці, а може й пощастить улаштуватися розносити газети.

Він так пристрасно хотів учитися, що не помічав вопію-щої суперечности: адже ж, хіба йому, голодному, роз'їденому самобичуванням, лізе в голову наука? Він одно знав у своїй засліііленій впертості — мусить учитися, хоч би ціною власного життя. Так, і ще дорожчою, — ціною власного сумління.

Коли по правді, то ось що заважає йому заводити дружбу, знайомства, ось що примушує знічуватися, йти в тінь там, де треба сказати слово. І це тому, що він тепер фальшований... Що несе на душі непосильний тягар.

Але коли б він не мав брехні на сумлінні, він би вступив у комсомол. Щодня про це чують студенти, скрізь по авди-торіях висять плякати, гасла: "Пролетарське студентство — до лав комсомолу!".

III.

До комсомолу! Которий раз стоїть перед ним комсомол з йапіврозчиненими дверима? Которий раз хоче зазирнути Тарас — що за ними? Вже четвертий.

Перша нагода була тоді, як йому минав тринадцятий рік. Він сидів на скрині в куточку, захований межи кожухами, й плакав, обливався палкими слізьми: "Де правда? Де правда?* — жагуче сам себе питав.

Друга кімната вся була заставлена червоними полковими бойовими стягами, в хаті за столом і на тапчані сиділи командири з п'ятикутніми зірками й по-приятельському розмовляли з татом, з мамою, з Оксаною. Було з ними безліч книжок більшовицької агітації й пропаганди, які вони охоче роздаровували, самі вони були гарні, говіркі, відкриті люди й залюбки тлумачили червоні ідеї. Тато підтакував, дивувався, як то воно колись буде добре і, здається, куняв. А Тарасик все те жадібно слухав і щиро приймав до серця. Так ось які ті більшовики — з загальною освітою й справедливістю для (всього світу йдуть! А про них казали, що де проходять, там вирізують людей і палять села.

І це було зараз після того, як у їх хаті був розташований полковий штаб петлюрівського війська, так само з бойовими прапорами. Малий Тарас так само палко приймав до серця вільну, самостійну Україну. Тоді він збагнув, що найвищий сенс його життя — Україна, нею мусять починатися й кінчатися по думи Тарасові, що б він не робив, де б він не був. Солодка, мила, гноблена Україна великого Тараса, іменем якого він був названий.

Змалку та Україна миготіла йому золотим вогником — у розмовах старших, у татових книжках, у чомусь ще такому невисловленому, рідному, пронизуючому всі почуття.

Для неї мае свое життя. І з нею.

Ще не перестало в серці дудніти солодке піднесення тих днів, як тепер цих слухав із завмиранням серця й переконувався, що не злодії, не бандити вони, як казав тато, не страшні звірі, а інтелігентні, освічені, ідейні хороші люди., які за щастя людини воюють, і української також.

Де правда? Де правда? Хіба вони Україну забороняють? Ні! Тільки чого ж вони про неї російською мовою говорять, чому слово їх ідейне не пронизане любов'ю до українського життя, чому цих гарних слів не розуміють ні мама його, ані тітка Христя? А мама, тітка Христя, — то ж і є Україна, вони інакше не вміють, як українською. Де правда? Де правда?

Тарасові так хотілося віддати своє життя за людське щастя, таке, як розказують червоні. За такого ладу і тато став би скрипалем, і Мокринин Павло не вмер би, і мама не мучилась би коло горшків, і бідних не було б, і не робили б одні на других. Але й без України не мислить він цього всього. А по-їхньому якось так виходить — Україна десь на задньому пляні, в їх устах це слово стає плюскле, порожне й другорядне. Головне ж, — права й охорона трудящої людини, пролетарська .революція у всьому світі. Де правда? Де правда?

І від того плакав Тарасик, що не міг сам, своїм умом і серцем погодити милу Україну з пануванням справедливости на всьому світі, з сліпучо гарною всесвітньою пролетарською революцією. Не міг відмовитися від української правди, а більшовицька була така всеохоплююча.

Бо чого ж ці дві правди воюють? Чому, як уже є ці веселі комісари з червоною зіркою, то не можуть бути золоті тризуби й козацькі малинові шлики?

В комісарів він не міг запитати, бо вони на нього не звертали уваги. Вони Оксану все підмовляли, щоб вона йшла з ними, в них і жінки є в армії, мають однакові права з чоловіками, буде й їй робота. Бібліотекою завідуватиме.

Е, якби вони підозрівали, скільки хвилювання завдавали вони цьому хлопчикові, що бігав у батьковому піджаку з довгими закасаними рукавами й жадібно слухав їх розмови? Але вони не звертали на нього уваги. А він був би втік із ними й тепер може гордо носив би по університетських коридорах славне минуле учасника громадянської війни й витриманого старого комсомольця.

Вдруге розчинялася перед ними брама комсомолу, як учився в педагогічній школі в невеличкому місті. Питання тоді стояло так: "Комсомол, чи укр'юс?".

Тоді ще ніхто незнар, що то таке укр'юс, а що комсомол. За велике диво було навіть, коли прийшли до їх школи про-фесійну спілку заснувати.

Одного разу Несміюнчик, досить таки плюгавенький хлопчина, тільки глумливий, здатний усе на світі висміяти, встав на порожній лекції й сказав:

— Товариші! Прошу слова! Окружком комсомолу доручив мені заснувати в нашій школі комсомол...

— О, а це що за комсомол?

— Комуністична спілка молоді, яка діє й працює скрізь, тільки в нас її нема. Комсомол бореться за комуністичне виховання молоді й нам, як майбутнім вчителям...

Пам'ятає Тарас, як його вразили слова: "На нас покладено почесне завдання творити підвалини світлого комуністичного суспільства... Тепер, як він день-у-день чує ці слова в університеті, — вони його анітрохи не вражають, — інколи тільки, як надокучлива муха, — тепер уже хотілося інших виразів, свіжих не затертих щоденним вживанням. А тоді Тарас аж охолов. Він ще не знав, що це не рідні, виплекані почуттям Несміюнчикові слова, а вичитані, зазубрені з "Аз-буки політграмоти".

Як закінчив Несміюнчик, бурею немов піднісся Іван Тя-гнибіда. Загорнув широкою долонею м'яке волосся з широкого й високого чола, війнув обстряпаною шинелею, всміхнувся своєю сліпучою посмішкою і рубнув:

— Як заснувати, то краще вже укр'юс!

— Укр'юс? — знову хтось перепитав.

— Так, до пор'ядку, — перебив Іван, він десь навчився по-галицькому вимовляти це слово. Він коли вже ставав у ролі промовця, то не терпів, щоб йому церебивали. — Так, українську юнацьку спілку. Це правда, соромно нам тут хіхи та хахи справляти, коли по всій Україні молодь закладає підвалини нашого українського життя.

— А що ж ми будемо робити? — запитала котрась дівчина.

— До пор'ядку! — уговтав її одним поглядом Іван. — Я ось маю з собою програму, ми її прочитаємо й виробимо собі статут, який покаже, що робитимемо...

Несміюнчик демонстративно покинув клясу, а Тягнибіда організував укр'юс далі.

Тільки другого, чи третього дня Івана заарештували, й укр'юс його захолов. А в комсомол також ніхто не записався.

Дотепного, життєрадісного, з блискучим розумом Івана всі любили, а Несміюнчик був завжди їдкий і зарозумілий, пнувся, як жаба, в проводирі, а ніхто на нього не зважав, бо був нікчемний проти Івана.

Іван уже нюхав бойовий порох, хоч молодий, а в українських полках був. Втім, він про це не любив говорити.

Тарасові тоді комсомол здавався ширшим за укр'юс, але от самого Івана він тепло любив і досі любить. Іване, Іване, колодязю талантів! Де правда? Невже загинув ти з твоїм золотим, гарячим серцем, з широким усміхом тонким-бага-тозначним — за вузьку націоналістичну ідею?

Видко, загинув. Сидів у в'язниці довго. Тієї осени, як приїхав до міста, Тарас поніс йому передачу. Вернули назад.

От за Іваном пішов би скрізь! Якби то він був серед цих, — повний життєрадісности, віри, романтики, притягаючої величі. А то дивні суперечності виходять. Так, як і тоді: ідеї милі, підносять душу на високості, навіюють високий патос, а люди, що доносять ці ідеї, чомусь чужі, неприємні, дрібні, плюгаві.

В університеті він уже надивився на цей комсомол досхочу. Якась барабанщина в ньому, нема молодости, нема щирої віри й чуття в тому, що промовляють їх уста. Починаючи з жовтенят, з піонерів, — все одна й та нудота: збори, піднесення рук, політгодина, навантаження. З дітей уже старичків роблять. На зборах говорять зазубреними фразами з "Азбуки політграмоти", а в житті запобігають ліпших вигод, перших місць...

Ну, а ці? Жовточоботяний наче тільки-но з лісу вийшов і косо поглядає, як би кого вперіщити. Бурманша — просто гладка баба, яка боїться, щоб часом раз не поснідати без масла. Натанзонша — з презирством дивиться на цю мужико-ту, що залляла університет, хоч сама вона не варта першого-ліпшого з них. Мовшовіц — наче з бакалійної крамниці вискочив, а Воробйов бігає з новеньким портфелем, як ново-спеченний міністр, і нічого не помічає...

Ціла зграя кар'єристів висне коло цієї верхівки, що держить у своїх руках долю кожного студента.

І хоч Тарас почував себе ніби винним, що не йде до комсомолу, бо він, як уже пролетарська держава його вчить, повинен виховати себе в дусі пролетарської ідеології... Він щиро хоче чесно йти в ногу з життям, якого частина він є. Хоче бути йому корисним. Але він до комсомолу не йде... Хоч усі стіни кричать, запрошують — він не йде. Його щось відштовхує; він гадає, що нудота комсомольської жуйки, оці кар'єристичні пики. А може, що боїться людей? Чи тому, що не має права? — Скажуть, що куркульський синок проліз...

І не йде.

Ніхто досі не полонив його серця так, як Іван Тягнибіда.

IV.

От чому била по нервах Тараса ота весела *чистка" в архієрейському корпусі. Хоч він уже реєстрував у комісії на чистці свій жовтенький, незаможницький квиток і вступив до університету за відрядженням Дрижипільського комнезаму, — все ж він не любив черкатися об цю тему в приватних розмовах, бо мовна артикуляція його не була пристосована до брехні. В неминучих випадках він скріплявся й натужувався, мов на подвиг. Але ж то, як офіційно мусить.

Для його душевної структури було легше правду казати, ніж брехати. Він у ці хвилини приболівав.

Кость, як здавалося Тарасові, відвернув від нього пряме запитання Бориса, і Тарас не знав, — друг йому цей високий, веселий і дотепний паруб'яга, такий неподібний до того малого Костя, чи ворог.

Кость не поспішав входити з ним у інтимності, він був такий рівний зо всіма. Дивну рису він мав, таку рідку серед хлопців. Був надзвичайний чистьоха. Все щось собі прав, все десь роздобував праску і прасував мало не щодня свої штани. Умів шити і краяти, ба навіть умів вишивати, як довідалися вони згодом.

В день його вартування у архієрейському корпусі панувала зразкова чистота, підлога була чисто вимита. Все це робилося з веселими жартами й добрим гумором.

Крім "дівчачих" талантів, цей дивовижний Кость мав ще безліч інших. Умів він малювати, столярувати, фотографувати. Все зітхав, що десь покинув свою, власноручно зроблену, бандуру. І нарешті не витримав, десь доп'яв ма-теріялу, каруку та й почав щось майструвати.

До одного тільки був він байдужий і нецікавий — до політики. Хоч він вісім раз колись ішов у бій за Перекоп, в нього не було смаку до політичної кар'єри, він був глибоко аполітичний. Серйозні політичні дискусії, що не раз, бувало, зчинялися, він двома-трьома словами перетворював на легкі смішки.

Проте, він не уник загального захоплення вечірками української комуністичної партії, що так тоді панувало серед студентської молоді. Може саме тому, що ті вечірки були такі веселі, проходили в фейлетонно-гумористичних тонах.

На одній такій вечірці він познайомився з Карлом Моо-ром, якого згодом і потягнув жити до архієрейського корпусу... Був він студентом художньо-архітектурного інституту, а на тих укапістських вечірках бували студенти всіх вузів міста.

Клюб української комуністичної партії робив свої вечірки в невеличкій залі, яка завжди була повним-повні-сінька. На вечірках цих виступали з інформаціями, живою газетою, фейлетоном, від яких всі багато сміялися. Чогось завжди виходили з клюбу в піднесеному настрої. Всі знали, що сидять у клюбі шпики, які ^беруть на список" тих, хто є. І навіть один одному показували цих шпиків. Але, проте, було там завжди повно.

Вечірка УКП закінчилася досить пізно, о пів до дванадцятої ночі, але всі вони ще й не думали йти додому.

Так уже склалося, що гурт десь на півдорозі розбився. Попереду всіх ішов Карло Моор із Килиною, вони щось дуже прихопилися одне до одного. Як послухати збоку, — страшенні філософи! Ніцше, ІИопенгауер, Вотт Вітмен, так і сипалися з їх великорозумних уст, їм наче мало було твердого ґрунту марксової філософії, вони забиралися в по-захмари індивідуалістичних диваків-ідеалістів.

На порядній відстані ішла трійка: посередині Не ля, а по боках Побережець із Волинцем. Приятелі кидали багатозначні погляди й натяки на захоплених собою мудрагелів і заставляли Нелю червоніти.

— Я прочитав у одному місці, — не скажу де, — такий афоризм: ч"Любовь начинается с идеала, а кончается под одеялом", — ніби про себе каже Дем'ян Побережець.

— А ти скажи, '— де прочитав? — викриваюче напосі-дався Кузьма Волинець. — Ні, ти не скажеш! Ось побачите, Нелю, він не скаже!

— Добре, я чекаю, що тй скажеіп, — кепкував Дем'ян.

— Я? Слово чести, скажу! У клозеті на стіні. От якою літературою він захоплюється!

— Фе, ви обоє такі циніки, що... — обурилася Неля. — Я з вами й говорити не хочу!

— Так, так, ви з ним не говоріть! — рішучо став на сторону Нелі Дем'ян. — Він страшний цинік. Ви говоріть тільки зі мною!

— Присягаюся бородою Маркса, — він вас дурить! — скричав у розпачі Кузьма. — Він вас не любить! Я вас кохаю! Якщо існує де на світі пекельне кохання, то це в моїх грудях.

— Так, так, він ходяча африканська пристрасть, я сам колись ненароком підглядів.

— Що ти брешеш? Де?

— Аз тою солом'яною вдовичкою...

'— Слухайте, як ви не перестанете, я зараз від вас утікаю! — вже рішучо запротестувала Неля.

— Ні, я серйозно, женіть його! — під'юджував Дем'ян, наче це не до нього стосувалося.

Вони дрочилися, вони навмисне намагалися розпекти Нелю, — такий був їх стиль залицяння. Неля не знала, з кого вони кепкують, знала тільки, що їй до сліз часом доходило від їхніх уїдливих жартів... А чи ж вона просить, щоб вони коло неї вертілися? їй значно цікавіше, про що Карло Моор говорить із Килиною, напевно не про такі дурниці...

— Нелю, я вам зараз скажу комплімент, — шукав нової теми, чи жертви, Дем'ян. — Ви зараз подібні до зайця на межі, — не знаєте, чи вам уже тікати, чи ще не час... У вас і вушка полохливо вгору піднесені...

— А де наша друга закохана пара? — шукав ще жертви Кузьма.

Тамара й Борис ішли позад них, також на відстані, щільно під руку. Вони мали також якісь свої таємниці. А може й не таємниці, що ж тут дивного, що вони йдуть під руку, коли говорять про весняні ночі у селі, про аматорський гурток, де Борис грав перші ролі...

Коли компанія вже близько підійшла до Золотоверхого манастиря, звідкілясь виринув Сміянець.

— О, а ми думали, що він десь зник!

— Він "розв'язує світові проблеми, не руште його! — заступився Кузьма.

Справді, Сміянець переживав якийсь незвичайний сум. Він не хотів ні з ким говорити, усамотнювався, хоч далеко не відходив. Так і тепер. Коли компанія замість іти в браму Золотоверхого манастря, звернула й пішла повз високої, масивної мурованої стіни, щоб, обігнувши її, потрапити на дніпрові узгір'я, міські сади, Сміянець, як несподівано з'явився, так і зник у пітьму.

VI.

Кость і Тарас відстали, не помічали товариства, але також завернули за ними в сади. Вони ненароком розговорилися про Дрижиполе й Кость байдужісінько розпитував про сестер, братів, батьків... Він, відтоді, як утік через паркан з батьківського саду, там уже не був. Похвалив, що Тарас "виліз із того болота", добре, що недовго в селі на вчителюванні отягався...

— Я не вчителював зовсім, — спростував Тарас.

Кость здивувався.

— А як же? Яким же чином ти?..

— Закінчив педагогічну школу й восени махнув сюди, — та й усе...

— Цікаві речі! Просто в університет?

— Н, я хотів до іншого інституту, але зрізався з політ-грамоти, не знав, у якому році був випущений комуністичний маніфест. Не знаю, хто розпорядився моєю долею, але за письмову роботу про Франка мене позаочі передали до університету. Я тільки прочитав своє прізвище в списку прийнятих.

— Чудасія!

— Чиста комедія! Були б не прийняли до того інституту, то й поїхав би вчителювати, а тепер... Ні пава, ні во^ рона...

Костя такий поворот справи дуже зацікавив. Він думав, що Тарас вчиться, як член профспілки учителів, як і багато інших йому подібних. В вищі школи приймали тільки ррбітників і незаможників, червоноармійців та за гроші "непачів". Куркульських дітей зовсім не приймали й нещадно їх "чистили", якщо вони десь пролазили.

— Яким же ти чудом учишся?

— Я... я... член комнезаму... — признавався Тарас.

— Ти? Яким чином? — розреготався Кость.

— Ну, правду ж кажу, не знаю! 1— мало не заплакав Тарас. — Ось уже вдруге хтось присилає мені з Дрижиполя картку члена комнезаму. Проходила оце чистка й стара картка була недійсна, я вже думав, що ця брехня, нарешті, з мене звалиться. І от перед самою чисткою хтось знов пересилає мені через інститут цю кляту картку.

Тарас вийняв з парусинового портфеля жовтогарячу цупку картку, де чепурними літерами було виведено ім'я, по-батькові й прізвище Тарасове.

— Я себе глибоко зневажаю, — схвильовано додав Тарас. — Я — безвольний, ганчірка! Хтось думає, що ущасливлює мене, а я через цю ведмежу послугу зв'язаний, фальшований і не можу поворухнутися, скинути з себе брехню. Я несміливий став, я боюся товариства... Ти уявляєш собі, яка це мука?

— То що простішого? Верни картку й діло з кінцем!

— Кому? Кого маю втопити за його доброту? А сам куди? Назад у Дрижиполе? По що? А вчитися? — засипав обурено запитаннями Тарас.

Кость задумано вдивлявся у задніпрянську далечінь. Становище хлопця було трагікомічне.

— А власне, що ти злочинного робиш? — раптом спитав Кость. — Чи це крадіжка, чи вбивство? Чи підлота супроти особи? Чи може супроти держави? Хіба державі буде гірше, коли ще один юнак здобуде освіту?

Спинився й Тарас. Господи, це ж правда!

— І ти не знаєш, хто тобі присилає документи?

— Я думаю на одного чоловіка. Ти його не знаєш, він у нас з'явився недавно, був спочатку продкомісаром, а тепер — секретар партійного районцвого осередку Дрижипільщи-ни. Він у мого старого націоналізував дім і завів самого до списків нетрудового елементу. Твоєму старому також не; дав права голосу...

Кость пропустив мимо вух про свого старого. Він ляснув Тараса по раменах.

— А чи ти не думаєш, що той невідомий — такої ж думки, як і я? Він тебе добре знає?

— А якже! — здивовано скричав Тарас. — Хіба в Дри-жиполі можна не знати одне одного? Господи, скільки ми місячних ночей безсонних разом згаяли? Він, сестра його, щебетушка Тася, твоя Олеся, моя Галя, київська Ніна... її ти також знаєш, це нашого дядька, що весь час жив у Києві, Осташенка дочка... Скільки пісень разом переспівали, скільки нафілософувалися!

— Е! — розсердився Кость. — То чого ж ти мовчиш про місячні ночі? Ну, як тут замішані місячні ночі, та ще якась може дівчина... то... То краще не лізь нікуди із своїми признаннями...

Він ще щось хотів сказати, але тільки додав:

— Місячні дрижипільські ночі... Срібна дорога в чудесну далечінь, зелена тиша, мрійність до болю...

А Тараса борола якась гнітюча, жахлива думка. Він судорожно стискав скроні долонями:

— Боже мій! То це якась кругова брехня, вже не моя власна. Не можна допускати молоді куркульського походження до науки, — але обходами, хитрощами, підробленими документами — можна... давати деяким дорогу. В що

вірити? І бути певним, що то — абсолютна істина. Все, все має два обличчя. Одне показне, а друге...

— А ти думаєш, — засміявся Кость, — а ти думаєш, що всі члени КНС навколо нас — не з підробленими документами? Де це їх стільки, незаможників, зразу набралося?

— Але це — вопіюща суперечність...

— Життя мусить складатися з суперечностей, інакше воно застоїться й загниє.

— Яке мені діло? — сердився Тарас. — Нащо я маю нівечити душу, весь час почувати себе злодієм, щодня, щохвилини чекати викриття? Раз куркулям не можна вчитися, то треба нас зробити вантажниками, шахтарями, чорноробами... Нащо я маю стояти жебраком під їдальнею АРА? Якщо я не маю права бути господарем землі, що посідали здавна мої найдавніші предки...

— Це ти з погляду державного, чи партійного виходиш? Чи свого власного? — здивовано запитав Кость.

— З погляду суспільної справедливости. Якщо партія покликана проводити справедливий суспільний лад і має куркулів за найбільших ворогів цієї справедливости, то й я повинен так думати. Я ж не ворог своєму народові і мушу хоч би й собою пожертвувати на гній, аби нарід мій був великий... Якщо моя суспільна порода для держави зло, то я хочу вийти з неї, а як це неможливо, то хочу прийняти свою гірку долю від справедливости народньої...

Тарас так вірив у справедливість партії, що не відрізняв державної справедливости від партійної. Кость сказав на це зовсім глумливо:

— Який ти смішний! "Народ, народ!" Не "народ", а ^пролетарі усіх країн єднайтесь!* Диктатура пролетаріяту — основа основ. А ці твої ^справедливости*, *народ", "аб-солютна істина* — давно вже пішли в архів... Тобі ще треба політичної азбуки навчитися, я бачу... Хазяїн народ, але робітник, батрак, бідняк. Зрозумів?

Тарас розгубився.

— Ні! Як народ, то народ, а як кляса, то кляса...

— Та певно, що кляса! А то — " народ*!

— То може Дмитро — нечесний комуніст, що постачає мене фальшивими документами?

Кость узяв Тараса під руку й повів по доріжці.

— Ех, не понюхав ти ще пороху й диму... Ходімо додому! І я б ото роз'їдав себе оцим інтеліґентським самокопирсан-ням? Вчишся сьогодні, — ну, й чудесно! А хто фальшивий, — ти, чи держава, чи суспільство, чи партія, чи твій Дмитро, — розберемо в міліції...

4. ЩЕДРОТИ ВЕЛИКОГО МІСТА

І.

При всьому цьому "самокопирсанні", не зважаючи на голодуванння, Тарас якнайширше користувався щедротами великого міста.

Він ревно старався ніде нічого не пропустити. Його все обходило: філософія Сковороди — на засіданні філософського товариства. — чергове засідання математичного товариства, виставка археологічної комісії, демонстрація етнографічних музичних матеріялів, — о, Господи... Старий Демницький з довгими козацькими вусами, такий з дитинства знаний! О, Господи, їх дрижипільські лірницькі заспіви й вуличні пісні, та домашні прабабині Лукіїні, — за великі дорогоцінності тут видаються! Сама Академія Наук над ними розпадається й науковими виданнями випускає.

"Анонс! Ювілей сороклітньої діяльности Марії Занько-вецької. Виступає сама ювілянтка..." — рябіють всі вулиці афішами. І Тарас ламає голову, як потрапити йоцу на "анонс". Хочеться йому до сказіу побачити славетну артистку, може вона вже востаннє виступає, а грошей у нього нема.

Часом Тарас розгублювався, — куди йому йти? Чи до товариства імени Леонтовича, де він вступив до хору, чи на лекцію про Дарвіна та його вчення, чи до Академічної бібліотеки на літературну вечірку, де читатиме свою нову новелю Василько?

Василько також був до недавнього часу студентом університету та його оце викинули після тієї скандальної історії.

II.

Почалося з перейменування університету на інститут народньої освіти. Це робилося ніби за бажанням самих студентів.

У найбільшій авдиторії, де слухав лекції основний курс, зібралися всі курси. Біля катедри поставлено довгого стола, накритого червоним сатином. Збиралася говорити Бур-манша й чогось біля неї метушилися Жовті чоботи, Вороб-йов та інші заправила.

Бурманша виступила з короткою інформацією: на бажання пролетарського студентства комісаріят освіти перейменував їхній університет на інститут народньої освіти. Це зумовлено тим, що в університеті тепер потреби нема, а країна потребує фахових учителів:

Цього чоловіка, що попросив зразу після Бурманші слова, Тарас не знав, але вся авдиторія чомусь зустріла його гучними оплесками. Він був стрункий, з тонкими рисами, що еманували потужну інтелектуальну міць, що грали складною гамою емоцій і відливали високою духовістю та сарказмом. Він мав звичку підгортати раз-у-раз своїми довгими пальцями чудову шевелюру з таким одним непокірним пасмом. Був подібний на артиста в своїй вишуканості.

— Я не розумію, — з натиском на кожному слові, з дикцією вправного промовця, нанизуючи слово за словом, почав він. — Я не розумію, чого це в одному з найстаріших міст України, де здавна існував університет і його традиції — чому стало його непотрібно? Коли в якомусь заштатному провінціяльному Орлі університет потрібен, а в нас ні, то в яку глуху діру російської імперії перетворюється...

Тут жовточоботяний його перебив:

— Ви не наш студент, я позбавляю вас голосу!

— Хай говорить! — загуло, заворушилося все.

По залі перелетіла буря. Артистичний промовець намагався її перемогти своїм чітким голосом, але жовточоботяний Танцюра його перекрикував і, зрештою, силою стягнув з катедри.

— Хто це такий? — запитав Тарас у сусіда в кумедному, розлатаному жовтими й чорними латками кожушку.

Його тут усі звали Карлом Моором.

— Не знаєте? — здивовано подивився на нього сусіда. Це — секретар окружкому УКП, Головач. — Він — студент інституту народнього господарства і тому Танцюра зганяє його' з трибуни.

— УКП? — не зрозумів Тарас. — Як це розшифрувати?

— Українська комуністична партія.

— А хіба є така?

— Чудило! — якимось навіть презирством відповів сусіда. — Ви що, з місяця звалилися? Не тільки є партія, а й клюб її працює, і там щотижня відбуваються цікаві вечірки...

Тарасові стало соромно. Широкий світ стелився тут перед ним у великому місті, а він нічого не знає, загнаний сам у себе й свої моральні самокатування. Всі, що сидять тут, знають Головача, крім нього, бо вся авдиторія аж клекотить пристрастями. Одні кричать, другі свищуть, треті махають руками...

Невідмінно попросить *Карла Моора, щоб той повів його на цю вечірку.

Головача вже стягнули з трибуни, але другого промовця зустріла нова хвила оплесків.

Цього Тарас уже знав, чув його новелі в бібліотеці Академії Наук.

Як вийшов на трибуну Василько, в авдиторії все раптом ущухло. Сам Танцюра не мав підстав не дати йому голосу, бо цей був студентом університету.

З задьористим парубоцьким чубом, з зухвалою усмішкою на глузливих устах, Василько почав невинно, немов заплітаючись, підбираючи слова. Але, слово за словом, його думка міцнішала й усім ставало ясно, що коли навіть за найреакційніших часів царату у центральному місті України міг існувати університет, то тепер його касувати — садити ножа в спину Україні, перетворювати її на рабську колонію, де навіть освіти порядної непотрібно. Першорядна освіта, як годиться, належить Москві, а не якійсь заштатній жабокряківській провінції... Цим тільки ще раз підкреслено, що Україна посідає в РСФСР місце колонії...

Хтось свиснув. Хтось крикнув: "Це петлюрівщина!" Хтось зашикав. Гримнули й покрили все оплески.

Але все одно Василькові не дали більше говорити. Поруч нього став Танцюра, штовхнув його плечем і почав перекрикувати:

— Я забороняю вам!.. Це контрреволюція!.. Жовтобла-китна агітація! Товариші! Сюди прийшла організована група, якз хоче зірвати нам збори!

Піднявся галас. Позривалися з місць. Від страшних криків і свистів треба було затикати вуха.

— Збори закриваються, — несподівано оголосив Танцюра, побачивши, що вже більше нічого не вийде. — А ви, — обернувся він до Василька, — начувайтеся!

III.

Не то, щоб подружився тоді Тарас із Серафимом Кар-малітою, а так чогось сідали вони один коло одного й розмовляли. Карло Моор повів Тараса на чергову вечірку УКП. Там уже в гумористичних тонах хтось написав фейлетона про смерть найстарішого на Україні університету від старечої немочі, та ще Василько з зухвалою міною читав нову новелю "У житах".

Але слідом за перейменуванням університету на ІНО настигла чергова чистка й незабаром ім'я Василька висіло на стінах у ряді виключених серед тих, що приховали своє куркульське й буржуазне походження. Головою комісії був, звичайно, Танцюра.

Студента другого курсу літературного факультету, Василька, вичистили на першому ж засіданні комісії. Прізвище його стояло в списку першим.

Другого ранку на стінах, вхідних дверях, на брамі новонародженого ІНО були розклеєні плякати. Спочатку хто не глянув, думали, що це — нова афіша до опери, де йшов дуже модний балет-феєрія під назвою "Літаючий балет*. Але приглядалися — то було щось трохи інше: ""В и л і т а-ючий б а л е т" за участю балерини Танцюри, Бурман, На-танзон та інших. В головній ролі — прима-балерина, Василько.

А далі йшов уїдливий фейлетон про всіх цих " балерине.

Ось такі події втягали не тільки Тараса, а й усю цю велику хмару студентства, що наїхало з усієї України по науку, у повнокровне, бурхливе й цікаве життя великого міста. Тараса це відтягало від згубної самоаналізи й само-роз'їдання. Він разом із Карлом Моором, Килиною й іншими мешканцями архієрейського корпусу бігав на всі вечори Академії Наук, УКП, на диспути: "Чи є Бог", "Родина й шлюб", "Про кохання*. Приїздили з Москви російські знаменитості, — Еренбург, Маяковський, Сейфулліна, Мейерхольд, — вже неминуче вся архієрейська братія мусить там бути. Якщо не вдалося пройти честю, — пролетарське студентство, що збиралося великими юрбами під замкненими дверима, натискало плечем. Р-раз! — і міцні запори важких масивних дверей не витримували, й уся буйна, спрагла культури ватага вже тупотіла по мармурових сходах пишних вестибюлів, вривалася, вливалася в залю й на п'ять-десять хвилин переривала початок вечора.

Так само здобували часом концерти, диспути.

Скільки раз і Тарас проривався отаким варварським способом, особливо на концерти "Думки". Сумління його за це не мучило, бо він вважав, що краще мати щастя послухати так, ніж ніяк.

Там він із гордістю стояв, де прийдеться, й слухав шалені, несамовиті овації пісням його Дрижипільщини: "Чор-номорцеві", "Ой, п'яна...", "Та колись була розкіш, воля..." Як любив він Демницького в ці хвилини!

Він плакав від щастя, від того нерозривного зв'язку з цими піснями, закладеного у всій його істоті. І цю Україну щоб він проміняв на щось чуже, коли це — сам він?

IV.

Не один він був такий "походющий", як би сказали вдома. Он Тамара збирала в себе колекцію квитків, — театральних і інших — із гордістю їх показувала. Була вже їх велика купа. Біда тільки з Нелею. Вона була мала ростом і завжди з нею щось траплялося.

Особливо набиралася вона горя, коли весною на естраді в Ботанічному саду почали давати оперу й концерти. Звісна річ, менша половина глядачів і слухачів ішла через контрольну фіртку, а пролетарське студентство вимикалося з кущів, із садових доріжок. Шлях був прямий — через паркан.

Задня частина саду була обгороджена високим дерев'яним парканом. Таким довготелесим, як Кость, або Тарас — скільки там діла перемахнути, — але от Неля! То спідниця зачепиться, то застрягне десь на половині паркану.

Але ще складніше стало слухати оперу, коли високий паркан обгородили дротом у три ряди. Пролетарське студентство, правда, скоро дало цьому раду. В двох-трьох місцях ці колючі загорожі були по-мистецьки приплюснуті до паркана й знешкоджені. Постраждали хібащо одна-дві спідниці пролетарських студенток, але перемога була за ними.

Тоді ті самочинні входи до саду хтось злісно обляпав звичайною вульгарною смолою з дьогтем. Це було найбру-тальніше, що могла придумати адміністрація саду на захист від студентських навал на міську культуру. Але перемога зосталася, кінещгкінцем, за пролетарським студентством. Аматори мистецтва завбачливо брали з собою газети, акуратно й міцно приліплювали до смоли з дьогтем і з комфортом перелазили через паркан. Тільки одна бідна Неля вмудровувалася й тут прийти додому вся в смолі.

V.

Серафим Кармаліта одбився сьогодні від своїх, — так йому заманулося, — і блукав по залі, убраній мармуровою колонадою, виліпленими на стелі Гірляндами та сяючій багатими переливами світла. Він, проходячи повз величезні дзеркала на всю стіну, оглядав свого чудесного розлатаного кожушка і довге, як у дівчини, спадаюче на комір волосся. Він нудьгував, бо цих лекцій про кохання й статеві взаємини було дуже багато і все товкли те саме, — про гігієну, про обов'язки, про патології... В уяві його існували інші поняття про це трохи божевільне явище, яке спадає на людину ні з того, ні з сього.

Дарма, щэ він усе був із Килиною, що оці гемонські Аякси увесь час знущаються із них, — все це не видобувало ані іскри того божевілля, був він вільний козак.

Втім, чогось він тут блукає, чогось хоче, — заплутатися в якісь тенета, чи що?

Не знайшовши нічого цікавого в багато прибраній залі, він пішов на балкон, — і там також добре буде чути, — став там десь збоку. Лекція починалася, лектор був уже на естраді. Щоб мати кращу позицію і бачити зза спин лектора, Кармаліта мусів весь час відхилятися, весь час якась голова йому заважала.

Це була якась стрижена, гарними хвилями викладена смоляна голівка. Не кучеряве, а саме хвилясте волосся робило цю голівку подібною на єгипетське божество, воно увесь час йому заважало.

Серафим з того всього перейшов на зовсім протилежний бік балкону. Там були лише такі самі грубі створіння, як він, — потиснув одного-другого — й уже влаштувався.

Єгипетську голівку звідси було видно йому, і ще краще, бо тепер він міг на неї роздивлятися зовсім без перешкод. Дівчина не знала, що її хтось спостерегае, вона суворо й нібито з недовір'ям слухала лекцію. Очі й уста її були однакової величини і справді нагадували щось із єгипетської мітології.

Цікаво знати, що воно за дівчина.

Здається, вона й сама. Ні з ким не перемовляється.

Ні, таки треба йти на той бік, — вирішив Серафим. Тепер він уже знав, де йому найбільш буде чути й видно. Вернувся назад, і так натиснув іззаду, що вона нетерпляче ворухнулася.

— Вибачайте, — сказав Кармаліта й чемно відсторонився, стараючись, проте, зайняти місце поруч неї.

— Вибачайте, — сказала й вона, неуважно озирнувшись, і знову всю увагу втопила в слух.

— Цікава лекція! — сказав Кармаліта, як лектор закінчив і збиті докупи слухачі почали розходитися.

— Не дуже, — усміхнулася глузливо єгиптянка. — "Записки лікаря" Вересаева куди цікавіші.

— А чого ж ви так^уважно її слухали?

Дівчина вперше викриваюче-допитливим оком кинула на нього.

— Ви звідки знаєте?

І сховалася за байдужість.

— Я слухала тому так, щоб можна було не погоджуватися.

Вони вже сходили в вестибюль, дівчина була сама.

Серафим не відставав ані на крок, йому цікаво бvлo, куди поверне дівчина. Може на трамвай сяде? Може... Йти додому йому аж ніяк не хотілося.

— Ви далеко живете? Хочете, я вас проведу! — несподівано для себе бовкнув він.

— Я не боюсь. А як хочете прогулятися, то прошу. Тільки... будете каятися. Я живу дуже далеко!

Щоб він каявся! Та хлопець був такий заінтригований цією єгиптянкою, яка з часів Озіріса прийшла сюди й так сміливо, незалежно поводиться, що він уже й не думав оце зразу згубити її в нічній темряві.

Розмовляючи про лекцію, пройшли вони залиту вогнем центральну магістраль і раптом втонули в глуху, темну, безлюдну вуличку, за якою починався один із міських ринків.

— А ви не боїтеся, що я вас витрушу із вашого пальта? — раптом запитав Серафим. — А може я вуркаган?

Дівчина скоса подивилися на його розлатаного кожушка й довгі патли.

— По-перше, моє пальто не являє жадної цінности, а по-друге, ви ж щойно самі сказали, що ви не безпритульний, а студент.

— Я? Коли я сказав?

— А от кілька хвилин тому сказала* "У нас в ІНО... Бісова дівчина, вона ще й спостережлива!

— Ага, то ви ловите людей на слові! Гаразд, я вам скажу про вас. Ви живете без тата й без мами, ви... де ви вчитесь? В театральному інституті?

— А може й ніде...

— У всякім разі, не в ІНО, бо я б уже вас давно знав... Дівчина дрочилася, ніяк не хотіла сказати про себе, —

де вона вчиться і як зветься, а сама вела богзда куди, в якусь далеку околицю міста.

— Ні, ви справді мене не боїтесь?

— А ви не боїтесь, що я вас заведу до " малини*?

— В "малині" не читають " Записок лікаря*, — помстився Кармаліта.

В цій частині міста Серафим ніколи не був і, власне, не Кармаліта вів дівчину, а вона його і щораз більше й більше заінтриґовували вони одне одного. Кармаліта, викритий уже, як студент, і прізвище своє сказав, і адресу. А ще й досі не міг нічого сказати про неї крім того, що вона дотепна, спостережлива, смілива й має єгипетську красу.

— От я тут і живу! — сказала вона нарешті.

Вони були біля якогось великого будинку модерної конструкції, ніби не житлового типу. Він один височився серед старосвітських безповерхових будиночків.

— А що це за установа?

— " Малина*. Нарешті, ви вже й злякалися! Десь недалеко пробила дванадцята година.

Дівчина ще стояла, не прощалася, не прощався й Серафим.

— Як хочете, я зараз у цю "малину" зайду, — налякав він дівчину.

— Як не боїтеся...

І дивна річ, дівчина пропускає його вперед, ідуть вони якимись сходами, потім якимсь переходом, потім коридором. Вона відмикає двері, заходять вони в якусь кімнату.

В кімнаті було не по-родинному, але стояли ще два ліжка, — не сама вона тут жила. Проте, вона нікого, видко, вже не ждала сьогодні.

— Тепер уже я вас трохи боюся, — відверто сказала вона. — Але я певна, що ви отак постоїте, та й підете. Бо чого вам тут треба? Ви вже виконали свій лицарський обов'язок, пальта з мене ніхто не зняв і в нагороду задовольнили свою цікавість, — знаєте, як я живу. Бачите, що тут нічого загадкового нема. Хочете курити? — раптом спитала.

— То ви курите? — розчаровано протягнув Серафим. — Єгипетське божество — і курить!

— Так, і ще й махорку! — з легковажним викликом відповіла дівчина.

Чекаючи, що він уже піде, вона не пропонувала йому сідати. Він не знав, що з собою робити і почав слідом за нею крутити цигарку.

— Ну, а тепер вже йдіть!

Серафим вагався. В душі вагався, бо щохвилини інше враження напливало на нього. Яка ж дівчина, живучи не сама, ходить в таку далечінь на вечори одна, яка запросить опівночі незнайому людину в такій страшній кожушині й почне на самоті з ним курити махорку?

І все ж, він не насмілювався сісти, як вона не запрошує, щось образливе сказати їй, — так вона поводилася якось, не то по-дитячому, не то недоступно.

— Ну, а як я не піду?

— То чому? — безпечно спитала. — Поки зайдете додому...

— А якби я так тут заночував...

— Ні, вам надокучить так стояти. А я вже хочу спати! — дитячим химеристим тоном перебила його. — То ви таким лицарем показали себе, а тепер хочете зіпсувати враження про себе.

— Маєте рацію, але я думаю, що, — пустився Серафим на очайдушне. — Я думаю, що всі дороги ведуть до Риму.

— Ходімо, я вам покажу дорогу, — рішучо встала дівчина. — Ви напевно, самі заблудитеся.

І вона відчинила двері, чекаючи, щоб він вийшов і тим самим шляхом вивела його на вулицю.

— Я вам прощаю, — сказала аж тут вона, подаючи— йому на прощання руку. — Ви є гарний хлопець і тому я вас не боялася ні хвилини. А той "Рим" вам анітрохи не до лиця. Я не вірю, що ви такий... зіпсутий. Як хочете — заходьте коли! Мене зовуть Тосею. Ї

Ішов додому Серафим у чаду, закоханий по самі вуха.

VI.

Того самого вечора з Нелею трапилась також одна пригода. Вона прийшла додому аж на світанку.

Вона несподівано залетіла аж до театру імени Заньковець-кої на прем'єру експериментально-конструктивного театру під невідомим їй іменем "Березіль".

Це була не "Мірандоліна", де в поклонах кавалери перами своїх капелюхів замітають підлогу, не побутова " Суєта*, не клясичні "Розбійники", а щось зовсім-зовсім нове. Якісь трапеції, піраміди, куби, багатоплощинність і ритмічна масовість не то спортсменів, не то балерин. Артисти приходили на сцену із залі, спускалися десь із стелі... Не то цирк, не то балет, не то Гротеск, — а в цілому якесь вихрово-свіже, несподівано спадаюче на глядача враження краси. В цілому

— якийсь патос, якесь піднесення, вони розривали Нелині груди. Вона ще такого не бачила!

Вистава, як звичайно, скінчилася об одинадцятій. І якби Неля була обачна, поміркована дівчина, то вона пам'ятала б, що сьогодні вона сама, що йти далеко, що пізно, а головне,

— що треба їй іти через базар. Але їй щось таке зробилося, що вона не могла покинути залю. Що буде, те буде, а хоче й вона зостатися на урочистій частині відкриття нового театру. Бо й ніхто не виходить, усі сидять, мов прикипіли до місць. Як же це вона відмовиться від такого епохального, урочистого моменту? І самого Леся Курбаса побачити, — як же тут встати й піти?

Вона упивалася доповіддю Леся Курбаса про творчий шлях "Березоля", старалася втямити його творчі засади, втямити ось це, щойно бачене.

Все це було якесь таке стрясаюче, що вона вже й забула думати про час. Потім пішли привітання, подяки, овації, — й знову ж Неля чесно відсиділа до кінця. Однаково, вже пізно, а коли всі виходитимуть, то вона за людьми може якось той базар прошмигне, якось додому добіжить. Була перша година ночі.

Стояла осіння ніч із місяцем і заморозками, а Неля холоду не чула, лише повів небезпеки й страх. Вона навіть не пішла прямішою дорогою, а за людьми кружною.

Тільки ті люди десь раптом розтали в нічних сутінях і перед самим базаром Неля побачила, що вона сама-самі-сінька.

Якась невідома сила не пускала її вперед. Що зважиться вона ступити крок уперед, — ввижаються безпритульні, що сплять попід рундуками, на базарних столах, у каналізаційних рурах. Роздягнуть, наб'ють! Кудись потягнуть і уб'ють! Невідомо звідки хтось оглушить тебе по голові! Ні, хай вона боягузка нікчемна, хай нерішуча, безвольна, — вона не може заставити себе йти в дальшу путь, щоб дістатися додому.

Але куди їй подітися в цю глупу ніч? Ні взад, ні вперед. Не має нікого тут близько знайомого. Ось кожну хвилину якийсь вуркаган може виринути з пітьми, — де вона сховається?

А хтось уже й справді наближався. Неля шугнула в якісь незамкнені парадні двері. Отут стоятиме, аж поки не розвидниться, — відчуваючи радісне полегшення, що вже вона не на вулиці.

Це була, власне, брама, а не двері, з другим виходом. Страшенно протягало, Нелю пробирало холодом аж до кісток. Вона вже коцюбіла.

Раптом почула якісь кроки з внутрішнього двору. А може то двірник, зараз прийде, побачить її, подумає, що вона вур-каганка, й прожене?

Неля шмигнула вгору сходами. Кроки завмерли. Одночасно вона відкрила, що тут куди тепліше, як там унизу. А як так, то вгорі буде ще тепліше.

Будинок був чотириповерховий. Неля знайшла собі місце на вікні між третім і четвертим поверхом і там скоцюрбилася. Хоч було куди Тепліше, але й тут пронизливо холодно. Ну, треба сидіти; що буде, то буде, а чому зразу по виставі не йшла додому, а тепер сиди та трусись, — лаяла вона себе.

Трусилася не тільки від холоду, але й від страху. Ану ж, хтось вийде з дверей і спитає, чого вона тут. Злодійка? Вур-каганка?

Котра може бути година?

Було тихо-тихо, час, коли всі сплять найміцнішим сном. Чути було, як десь вицокує годинник, як десь хтось спросоння кахикає. Інколи, то десь ближче, то десь далі в мешканнях ці годинники били. Як то неоднаково вони йдуть, — не в один час дзвонять. Не знати, чи то вже друга година, чи половина якоїсь. А Нелі пекуче вже треба знати час, доки ця ніч буде тягтися, о, Господи? Віки, а не ніч!

Нічні шуми полохали ц кожен раз. То хтось іде, — а може зараз почне йти сходами сюди. То якийсь кашель зовсім близько виразно чує... їй усе здавалося, що вже світає, вона поривалася йти, тоді прислухається, — ні, ще ніч. Ніхто ніде не ворушиться. Що з того, що світає, як людей не видко, вуркагани й тепер можуть її зловити та й ніхто не оборонить.

Так вона трусилася, аж поки не почула якихось бадьорих голосів. Хтось віз тачку, якась підвода сміливо прогуркотіла по брукові.

Тоді Неля тихесенько навшпиньки зійшла вниз і прожогом побігла додому. Вже розвиднялося.

Щастя, що ніхто не чув, як вона прийшла! У всякім разі, сонна Килина відчинила їй двері.

VII.

Смак до літературних вечірок зріс особливо після того, як ліквідували клюб укапістів. Це було зроблено одним! ударом: заарештували членів окружкому, при повній судовій залі прилюдно їх судили за якісь дрібні порушення й на цьому, покищо, поставили крапку. Ще не прийшов час... Головачеві навіть запропонували вступити до КП(б)У, але він відмовився і десь стушувався. Другий секретар окружкому УКП нібито збожеволів.

Рідшали потроху авдиторії, менше стало селом від них віяти. Деякі не вдержалися, бо не мали того героїзму й подвижництва, що змушує для освіти зносити все. Других вичистили. Треті вже змінили вишивані сорочки та чумарки на міські туальденерові сірі сорочки з чорними краватами, або ж модні картаті ковбойки.

Не меншала лише кількість етерно зодягнених панночок. Вони всі мали у місті затишні куточки, мали опіку числен-нсЯ рідні, "непачі" мали чим оплачуватися.

Вони були невитравні.

Десь у цих часах зник і Танцюра в жовтих чоботях. Про нього розказували леґенди: нібито, самі дівчата освідчувалися йому в коханні, нібито, він усі ночі гаяв на вечірках, спеціяльно для нього влаштовуваних шукачками освіти в пролетарському вузі. Але він від чаду слави й подарунків не ставав менш грізним головою комісії.

І раптом — почали розповідати щось зовсім інше. Поїхав на вакації додому і звідти вже назад не вернувся. Партійний осередок інституту одержав тільки запитання від деяких органів влади, — яким це чином інститут держить у своїх стінах відомого петлюрівського отамана, так давно розшукуваного. Досі певні органи не могли натрапити на його слід, — аж він сам у руки вліз.

Чи правда, чи ні, але в стінах інституту він вже ніколи не з'являвся.

Дні котилися, як горошини, й спадали десь за обрій минулого — раптово, непомітно, назавжди.

В архієрейському корпусі з'явилася, нарешті, бандура. Кость сам її змайстрував. Грав на ній непогано. Часто, замість бігти кудись на вечірку, сидів і втішався бандурою.

Килина, що мала обіди в АРА, ділила їх тепер не тільки з Тамарою, але й з Нелею. Брала з собою по черзі то одну, то другу і обід ділився так: хтось їсть або одне перше, або одне третє, а друге ділиться наполовину.

Тараса підгодовував Кость...

Одним слово, настали часи добробуту. Вже в архієрейському корпусі були всі такі едуковані, що частенько розгорталися дискусії про конструктивізм "Березоля" й Мейер-хольда. Про футуризм, символізм, неоклясицизм та-інші "ізми". Кость, який тримався у всьому незалежно, не боявся признатися, що йому найбільш подобається неоклясицизм з його спокоєм, античним спогляданням, піснями про Навзі-кай, сонячні Лянґедоки. Тарас схилявся перед символістами: вони були добрими вчителями і слухаючи їх, хочеться рости, краще розуміти світ, — хоч їхня символічна суть була для нього туманна, як і взагалі належиться символізму...

Килині, Волинцеві й Побережцеві подобався просто Василько без усяких "ізмів".

Завзятим апологетом футуристів — спочатку деструкція, а потім конструкція, — був Микитчук. Другим разом він із піною коло рота захищав неоклясицизм, як найдосконаліший "ізм", найвченіший. Справді бо, Микитчук не знав, на яку ступити...

VIII.

Бідний Микитчук! Він потерпів уже не одне фіяско. Інші приїхали до великого міста за щастям, другі за наукою, а він, — за славою. Душа його прагнула слави, слави!

Так щасливо починалася його роля верховоди й "душі товариства* в архієрейському корпусі, — прийшов Кость і непомітно відібрав у нього авторитет, — як ти, Господи, бачиш! Прерогативи влади_відійшли до Костя, всі непомітно для себе й позасвідомо дивилися, що скаже Кость, а не Борис. Костеве слово було важливіше.

Потім із цими укапістами. За малим не ускочив Борис, уже хотів був там попробувати щастя, закинути вудку, може там буде удача. Йому сліпила очі Головачева слава, його популярність серед студентів. Це відбивалося в Борисовому серці неприємним дряпанням, ніби від котячих пазурів. Хіба й він не змігби отак виступити? Так марно час іде, про інших гремить слава, а про нього ніхто не знає...

Поки збирався, гримнув грім над УКП і Борис таємно радів, що не зачепився там. Як то треба добре вивчити все, зважити, щоб не ускочити в неприємну історію. З УКП в нього не вийшло, а голодне честолюбство вимагало десь блиснути, всіх заставити схилитися перед ним.

Хіба в нього не було даних? Вміє усіх захопити каскадом дотепів і драматичністю пози. Не раз у профшколі дивував інших своєю промовистістю, заполонював усіх, розповідаючи анекдоти... На самодіяльних вечірках хто був незмінним конферансьє? За чию увагу змагалися між собою дівчата?

У великому місті, де він інакше своєї ролі не мислив, як першорядної, сталося зовсім інше. В сузір'ї сил і індивідуальностей, що видала Україна цього року, він відразу став маленьким, непомітним. Ідеш по вулиці і якась образа впече тебе у саме серце. Є ти — й нема тебе, ніхто на тебе не дивиться, наче ти — порожне місце. Сидиш у авдиторії й ніхто не підозрює, яка видатна людина є межи цих шла-паків — отой високий, худий юнак з виразними тонкими рисами, з гордим презирливим затиском уст.

Вони б, оці дівчата, що тепер ледве помічають його присутність байдужим помахом вій, спеціяльно для нього хотіли б бути привабливими й чарівними, довго б дивилися услід йому й безсонними ночами плакали б від його жорстокої неуваги.

Але для цього йому треба було поля битц, де він міг би розгорнутися у всьому блискові арени, щоб Тамара не думала, що він такий звичайний, як усі, й не звивалася гадючкою, немов нічого не помічаючи. Повинен прийти його час, повинен!

Тільки він проб'є тоді, як Борис твердо ступить ногою так, щоб не вгрузнути навіки в сірій, буденній невідомості. Яка дурниця сталась би, яка фатальна помилка, коли б він не спинив себе, піддався покликові розпаленого почуття й виявив себе на вечірках УКП!

Але він не бачив, крім цієї проваленої арени, нічого біль-ше довкола себе. Він же зразу, як тільки приїхав до міста, метнув оком — що б йому таке зробити, щоб ім'я його було у всіх на устах? І нічого не бачив. Ті "активісти", що гуртувалися довкола Натанзонші й Бурманші, здавалися дрібними для його польоту: активістам доручали навчати неписьменних, та інше таке абищо, а вони лакомилися, щоб збити собі громадський стаж". Це було не про нього!

І Микитчук, спраглий від честолюбства, не знайшовши нічого примітного та відповідного своїм задумам, вступив до самодіяльного драматичного гуртка в інституті. Його розпирало від бажання збирати на своїй особі погляди сотень, тисяч людей, а як ні, то хоч такого невеличкого гуртка. Він виступав де треба, де й не треба, подавав свої зауваження, виявляв ініціятиву — і добився того, що хоч у тім гуртку став найпершим. Старостою обрали.

IX.

Цими днями Карло Моор і Неля прийшли додому аж на світанку. Цікаво!

Спочатку всі мовчали, мов ніхто й не помітив цього. Мовчали день-другий, спостерігали. Як же то Килина це сприйме? Як же то вони тепер всі троє поводитимуться?

І що ж! Килина ані вухом не веде, філософує з Карлом Моором, аж пір'я летить, а ті, бісової віри, коханці, мов невинні ягнятка. Тільки Карло Моор чогось із таким мрійливим полиском у очах. Та Неля ніяковіє, як зловиш її погляд на найсимпатичнішому для неї.

А все ж таки, де рони були тієї ночі?

Розгризали це питання, як не було героїв, — дівчата окремо, а хлопці окремо. Килину збивало з пантелику, що Неля прийшла аж геть-геть згодом, може на цілу годину пізніше. Де ж вона була? І чом не каже нічого? Була на відкритті театру "Березіль". І хто їй повірить? Як вона дістала квитка, коли ніхто з них не міг дістати? А так, — ішла вулицею, дивились на афішу, а якась жінка підійшла й запитала, чи хоче вона квитка, бо в неї зайвий і однаково пропадає, а вистава за десять хвилин починається. І хто їй повірить?

Кость питав Карла Моора, чи цікаво було на відкритті театру "Березіль", але диво! Карло Моор широко розкрив очі. А він там був? Ну, а де ж він був, що так пізно прийшов додому? Карло Моор мовчав.

Натяки, пошепти, — але про цей роман вголос, — ніхто ані мур-мур!

Дивилися, що то далі буде.

X.

Випала пороша. Все обновилося, на всьому лежала незаймана біла легенька пушинка. На покрівлях, на виступах, на садах — на всім місті.

В такий день м'яко десь потопає в білому пухові Україна. Кожен пригадує собі свою рідну оселю в цей перший день зими.

В невеличкій вузькій кімнаті, колись келії другого корпусу Золотоверхого манастиря затишно й тепло. Вікна виходять у манастирський білий сад, під вікном гріє калорифер парового опалення. Дівчата не ймуть віри, — невже це вони вже мають свою кімнату?

А так! І сьогодні вони справляють входини. Мають прийти хлопці з архієрейського корпусу в повному складі. Дівчата купили сьогодні примуса, йдуть великі приготування. Килинина місячна стипендія пішла на цей баль.

Це Тамара закомандувала, що вона більше не хоче з хлопцями жити. Все наче було гаразд, жили вони такою дружною сім'єю, акуратно всі виконували чергу по хазяйству, хлопці вже очистили свою мову від вульгаризмів, разом ходили на вечірки, до театрів, на концерти та диспути, може там трохи хто кому подобався, — але не без того ж. Велика заля з намальованими на стіні червоноармійцями рятувала пречудесно від незручностей туалетного порядку... І раптом Тамара збунтувалася.

Командувала Тамара, але доводила до кінця, як завжди, Килина. Як тоді, коли тікали від "малохольного" з сокирою, не Тамара, а Килина знайшла архієрейський корпус, хоч саме Тамара щодня плакала. Так і тепер. Килина сміливо пішла кудись, десь довела, що й вони мають право на окрему кімнату, що їх троє і неможливо жити десятьом у однім приміщенні із хлопцями. Вона все ж, за інерцією, мабуть, мала вагу у високих інститутських колах, близьких до На-танзонші—одержувала стипендію, обіди, хоч, хвалити Бога, вже їй ніхто не морочив голову із студкомом...

Але Килина хоче знати, — в чім же річ? Тут є якась таємниця. Може Тамара в кого закохалася?

Тамара енергійно крутила головою.

Може... Ах, так, Килина також бачить, що Борис усе ходить із нею, в них якісь дуже секретні розмови. Цікаво, про що вони так секретно говорять?

Про що? Про всяку всячину, починаючи від солов'їв і кінчаючи політикою. Борис такий щирий, такий ентузіяст. Він такий сентиментальний! Признався, що небайдужий до солов'їного тьохкання.

— Ми якось верталися з вечірки укапістів і він мені признався, що хоче собою пожертвувати за Україну...

— Гм...

— Еге! Хоче вступити до УКП, — таємнично додала Тамара. Він не хоче йти до комсомолу, бо там самі бездари. Хто не має чим узяти, то до комсомолу лізе...

— Невже отакий він? А я думала... тільки дурня клеїти може... — не йняла віри Килина. — А скажи, ви цілувалися?

Тамара злякано й обурено махала руками, відступаючи від Килини.

— Ти така часом буваєш вульгарна... Я тоді тебе просто ненавиджу!

— А скажи, — наступала Килина, — а ти йому про себе розказала?

— Ну, й що? Розказала! Він же мені розказує таке, чого нікому не скаже...

— О! Я так і знала! Але ж, яка ти дурна!

Дружили, дружили, а тепер Тамара, як тільки десь близько вертиться Борис, ховається за Килину, як курча під квоччине крило. І одного дня закомандувала:

— Геть звідси, бо я просто на вулицю виберуся! Чом ми тоді в няньки не пішли? А все Через тебе!

І що там таке між ними скоїлося?

Борис зизом на Тамару поглядає, а Тамара, як та ласочка, перед ним... поки хто є близько...

Все ж, Килину непокоїла ця незрозуміла дружба, чи гра між Тамарою й Борисом. Ще ляпне йому, що всі Килинині брати, рідні й двоюрідні, були в Петлюри, і що вона ненавидить усіх оцих Натанзонш і Бурманш. Тамара ж усі таємниці знає Килинині, як і Килина Тамарині.

Цікаво, чи прийде сьогодні на "входини" Борис?

Вони прийшли повним складом. Борис із своєю журавлиною личиною періпий всунув у двері свого носа, за ним довговолосий з обличчям херувима Карло Моор, за ним не-розлучні Аякси, Кузьма Волинець і Дем'ян Побережець. Наніс гармідеру й пакунків Кость Нечіпай. Прийшов тихий і непомітний завжди Тарас Сарґола, несучи Костеву бан-

ДУРУ-

— А де Гриць?

Справді, не було куцого й говірливого Гриця Сміянця. заводія всяких дискусій, а часом найбільшого песиміста в світі.

— Гриць нам влаштував сьогодні бенефіс, — відказав Кость.

— Та що з ним?

— Він останніми днями засумував, що мислить ідеологічно невитримано і сьогодні добровільно пішов до армії. Хоче перевиховатися.

— Та ні, Костеві все смішки на умі, — не хотіла вірити Килина.

— Хлопці, я брешу?

— Грицько прийшов до висновку, що не може бути Україна в складі Радянського Союзу й державою одночасно і що він буржуазно думає, а тому засумував. Цю неврастенію,

— каже, — я виб'ю з себе червоноармійською дисципліною,

— пояснив плутано Тарас.

Дівчата знали, про що йде мова, бо не раз у архієрейському корпусі відбувалися перепалки, — чи потрібна окрема українська комуністична партія, чи Україна — держава, чи може бути незалежною державою, — отаке-о!

— Мрійництво, дурниці! — стрясав своєю херувимською шевелюрою Карло Моор. — Україна ніколи не може бути самостійною, вона завжди буде під крилом якоїсь дужчої держави...

— Та й що? Европейською Індією все має бути? — питався Борис. в

— А чим погано нам у складі Радянського Союзу? Чим вона менш забезпечена за інші республіки?

— А чого всі комуністи нашого інституту російською мовою говорять? — питався Тарас.

— Неважливо, яка мова! Аби освіта широко розіллялася в масах. Для трудящого однаково, яка мова, аби в нього було житло культурне, пристойний одяг, патефон, велосипед...

— Отака безлика культура! — кричала Килина. — Міщанська, безкрила. Начорта мені така культура!

— Ці націоналістичні тенденції — голос української буржуазії, тієї, що прагне повернути свої багатства, відібрані в неї пролетарською революцією, — наче дрочився Серафим. — От, наприклад, Тамара Сагайдачна з піною коло рота свариться тільки тому, що намагається завернути колесо історії й вернути собі гетьманські права.

Тамара якраз набирала в рот води, коли починалися такі дискусії. Вона тоді роздериротно нудьгувала. Сьогодні вона перший раз чує, що славний гетьман, то її предок.

— Це ти — славних прадідів великих нащадок плюгавий, — напустилася Килина на Серафима, захищаючи Тамару.

— Єдиний шлях для України — соціялізм! — спокійно, мов дражнячи запальних опонентів, з херувимською посмішкою відповідав Серафим.

І от хто з них найщиріше все те до серця брав! Грицько Сміянець!

— Чи він здурів? — не розуміла Тамара.

— Як не здурів, то здурів би... — спробував утнути Борис. — Е, чого ми про нього так багато говоримо? Вольному воля, спасенному рай, а дурному степ. Еге ж, гіелю Орелю?

Борис сьогодні демонстративно не звертав ніякої уваги на Тамару, а з Нелі очей не зводив. Даремно Тамара заговорювала до нього найніжнішим своїм голоском, даремно заглядала мрійливо й маніжно в вічі, як то вона часом любила. Любила Тамара пофліртувати й дуже пильна була до своїх кучериків над чолом.

Даремно! Ніякого результату. Борис її не помічав, а Тамара пробувала платити тим самим.

— Які у вас чудесні, густі брови, — пробувала вона на очах у Бориса казати до Тараса. — Яв них закохана!

— А я до вас байдужий! — відповідав Тарас.

Він був до неї байдужий. Вона його засліпила, як він побачив її вперше, але на дуже короткий час. Поява її в архієрейському корпусі ані трохи його не вразила. Він мав своє захоплення — вчився грати на Костевій бандурі.

— Ви не знаєте, чого в Карла Моора такий замріяний вигляд? — закидала Тамара вудку в іншому місці.

Карло Моор зберігав цілковите мовчання. Це б пак, він би їм щось розказував!

Так, у нього очі стали мрійливі, він весь якийсь розніжений ходить, запаморочений.

Другого дня він знову був там. Він легко впізнав той великий модерний будинок і по дню прочитай вивіску. Гуртожиток студентів медичного інституту".

Так вона студентка медичного інституту! Ах, який же він страшний недотепа! Як він не здогадався з першої хвилини, коли вона згадала про "3аписки лікаря"? Що ж вона подумала про нього?

І від цієї останньої згадки він не насмілився зайти.

Третього, і четвертого, і п'ятого він уже насмілювався, але його переслідувала фатальна невдача. Як перший раз зайшов у знайомі двері, почувши на свій стук відповідь "прошу", — якісь дві невідомі дівчини запитливо подивилися на нього.

— Чи можу я бачити Тосю? — запитав він. — А може я помилився дверима?

— Тося тепер на чергуванні в лікарні.

— То може я її почекаю?

— Ні, вона не ночуватиме дома.

От, як то воно просто все роз'яснювалося. Тоді, видко, на чергуванні були вони.

— Скажіть, що приходив... один її знайомий...

І так не щастить Серафимові. Вона якась невловима, ця Тося. Скільки не заходив — і не застав...

Може навмисне не хоче з ним здибатися за його дураць-кий "Рим".

Це не заважало йому бути мрійливим, згадувати всю оту химерну, повну натяків і чистоти розмову, її єгипетську голівку. Він навіть прощав їй оту махру. Медички всі курять!

Але від цих чортових Аяксів не сховаєшся. Он, бач, уже й Тамара хотіла б знати, в кого він закоханий.

— У вас, — усміхався щасливо Карло Моор.

І це анітрохи не бентежило Килину. Вона з Карлом Моором мала таку дружбу, що закоханість не в'ялила її. Чогось тільки Неля смутніла.

Борис же не давав їй сумувати. Він розпитував Нелю про якийсь вечір. Вона, здається, була вчора...

— Хто був учора в товаристві імени Леонтовича? — перебив голосно всіх Кузьма Волинець. — Сьогодні весь інститут гуде про цей вечір. Що там такого цікавого?

— Я була, — сказала Неля. — Ой, цікаво! Живих, столичних письменників бачила!

Всі заздрісно подивилися на Нелю. У Бориса аж ніс витягнувся.

— І вони казали в суботу сходитися до великого театру. Будуть записувати у письменники. Просили всім своїм друзям і знайомим переказувати...

— То чого ж ти в рот води набрала?.. — накинулися на Нелю.

— Всіх, хто хоче? — аж підскочив Борис. — Отак просто підійшов і записався?

5. "ЛІТЕРАТУРНА СІЧ"

І.

Побачити живих столичних письменників! Тарас не міг дочекатися того вечора.

Він міг тільки мріяти про... Хто ж не засміється, коли Тарас скаже, що й він хотів би... Але ні, це смішне!

Ті його марення, ті коротенькі етюди, що він їх давав колись до шкільного журналу педагогічної школи і що показував колись у Дрижиполі Дмитрові (тільки йому одному!)— ха! про красу літнього дощу, про величну і красиву смерть — хіба ж то ще дає право на такі мрії? От Василько, чи Рогнідич — то письменники!

Проте, на кожну літературну вечірку Тарас летів, як муха на мед. Він успадкував від батька невилікувану пристрасть до красного письменства й обожнював усе, що до цього стосувалося. У книжках він знайшов реальніший світ за саме реальне життя. На письменників дивився, як на істот, опромінених із середини духовним сяйвом.

Балкони, яруси, гальорка, партер — все було заповнене. Студентська молодь залляла театр, — побачити, як обіцяла красномовна, рясно скрізь розліплена афіша, живих столичних письменників.

Цей вечір справді було закроєно на широку ногу. Узято було найкращий міський театр, розчинено навстежень усі двері, — заходь, хто хочеш! Безкоштовно! Даром!

Море світла заливало з щедрих, сонцедайних люстр незчисленне, невміщене у проходах і повисле на поручнях та висячих німфах море студентства. Вже ця широка й щедра урочистість настроювала на піднесений, схвильований лад.

Що то сьогодні буде?

Микитчук міг уже натішити свою душу спогляданням живих письменників, бо запосів аж перший ряд. Поруч себе він посадовив Нелю, яка вже їх бачила й казатиме про кожного — хто.

Карла Моора щось не було видно в партері. Волинець і Побережець у куточку таємничо про щось між собою радились. Килина й Тамара сиділи урочисті й трохи зблідлі.

Тарас знайшов собі місце в ложі збоку, щоб можна було на них найкраще роздивитися. Він почував у душі велике свято, щось епохальне, наче в ці хвилини все життя його розділилося навпіл і прийдешнє відпливало від минулого. Ой, яке ж те прийдешнє хвилюючо-пресолодке! Тепер він знав, за що терпить поневіряння й злидні, таємні похмурі самокатування. Заради того, щоб стати письменником. Заради цього — й руку на розпечене залізо покладе. І він ним стане. Стане! Стане!

Тарас наче сам себе загіпнотизував цими словами. І чадів.

II.

Весь театр/напружено затаївши дух, слухав вступне слово, чи#доповідь плечистого добродушного чоловіка з темним крученим запорізьким вусом, — про надзвичайні події в історії української літератури. Закінчилася дожовтнева сторінка, сьогодні починається нова, велика пожовтнева ера революційної робітничо-селянської літератури. Український нарід-титан повинен створити нову літературу, що відбивала б прямування до майбутнього комунізму. На пролетарських письменників падає величезна роля в формуванні нового світогляду.

В такому дусі піднесеної патетики говорив темновусий чоловік довго і гарно, а потім перейшов на діловито домашній тон і розказав, що в столиці письменники зорганізувалися у дві дружні літературні організації: "Плуг", що об'єднує розпорошені досі сили селянських письменників, і "Гарт", що має об'єднати пролетарські робітничі письменницькі кадри і оспівувати робітниче життя.

Так наче здмухнув він тими словами всі напрями й "істичні" угруповання, до яких звик досі Тарас. Неоклясики, футуристи, й символісти та інші немов би не існували на світі.

Ті були відокремлені великою дистанцією від студентів, а ці бесідують з ними запросто й кажуть: "Може хто з вас

почуває себе письменником, чи хоче бути поетом — можуть сьогодні ж зголоситися. Хто хоче бути селянським письменником — записуйтесь до мене"! — "А хто почуває в собі поклик до пролетарської тематики, — прошу вдатись до мене", — сказав другий, також із симпатичними вусами, але русявими, і не в чумарці, а в шкіряній тужурці.

Виступив ще й третій, маленький, в окулярах. Він прокляв буржуазне мистецтво такими словами:

— Ми, творці нової ери, покликані творити первістки нової поезії, поезії переможця — пролетаріяту. Ми спалюємо весь гній феодальної й буржуазної естетики та моралі і разом з ними розтління гниючого трупу. Ми рішучо пориваємо з усіма дотеперішніми традиціями і йдемо в майбутнє разом із робітничою клясою до комунізму через колективну творчість не як нова Генерація на тлі старого мистецтва, а пориваючи з ним усякі зв'язки. Ми рішучо заперечуємо всі дотеперішні традиції...

Промовець зробив паузу й подивився та залю підозріло. Наче йому тут хто не вірив.

— Ми однаково одгетькуємо — і всіляких неоклясиків, і футуристичних безмайбутників, і всякі там формалістичні школи та течії — імажинізм, комфутуризм та інші "ізми". Ми оголошуємо еру творчої пролетарської поезії.

Це було таке бомбовибухове для старого академічного міста, де красне письменство плекалося в невеличких залях закритого типу, хоч там набивалося до задухи усієї оцеї молоді. І взагалі, там усе було в строго академічних рямцях — тут же — мов для козацької голоти викотили бочки з горілкою й вином.

Тарас був заклопотаний думкою, — куди йому записатися? До "Плугу", чи до "Гарту"? "Гарт" це чистокровна пролетарська організація, він би там вигартувався... Але ні, це, мабуть, хай якісь з робітничого походження записуються до "Гарту" й оспівують робітниче життя, тим більше, що той гартівський промовець у окулярах такий сердитий. на все непролетарське.

А от "Плуг" буде виховувати. "Плуг", як каже організатор його, оцей симпатяга, Пилипенко, буде об єднувати селянських письменників і вони в тісному союзі з пролетарія-том підуть у боротьбу з власницько-міщанською ідеологією серед селян та будуть виховувати селянські маси в дусі про-

бо

детарської революції. І там у "Плузі", каже Пилипенко, із симпатичними закрученими вниз козацькими вусами, можна буде використати досвід попередньої літератури.

Питання було вирішене. Він чомусь почував симпатію до цього дяді з серповидними вусами.

— Тепер переходимо до другої частини нашої програми. Перед вами виступлять наші українські пролетарські письменники із своїми творами...

III.

Театр завмирав, легка дріж ішла по тілах від ліричного, майже пісенного й водночас епічного читання поета. Кільканадцять сотень сердець дихало в унісон з поетом, переживали, що хотів він.

То раптом стіни стрясалися від аплодисментів, бурі захвату... Такого успіху, мабуть, самі письменники не сподівалися. І кожен мистець доносив свої перлини по-своєму, кожного зустрічали й проводжали з шаленим надпоривом.

Крайнього напруження досягла авдиторія під час читання двох новель. Прозаїк з крилатими бровами й густим, мов тужава туча, поглядом, читав так, що слова його віяли на душу не як слова, а як хвилююча, стрясаюча душу, музика. Емоціями повної залі молоді вони владували якось непереможно, всесильно, магічно.

Хвильовий підкоряв собі світ.

Ще з п'ять хвилин панувала тиша в залі, коли він закінчив. Приголомшені, тихо сиділи всі, мов осліплені блискавицею, що прорізала й розколола небо. її вже не було, а відчуття ще живе. Мов усіх ввергнуто було в якийсь інший світ і звідти вийнято назад у цей звичайний, буденний і, все ж, дивно оновлений світ.

У всіх в умах дзвенів ще шум сосон, бреніли слова: "А сосни гудуть, гудуть... Чого так сосни гудуть? Ах, ви сосни мої — азіятський край"!...

Нововідкритого майстра слова не хотіли пускати зі сцени гуком, скаженим гулом, завиванням. Але завіса опустилася.

Всі сиділи й не хотіли вставати. Чекали ще чогось, і ніхто не підводився з місця.

Але їх і не думали пускати. Оголосили тільки перерву на десять хвилин.

От чого душа хотіла! Наче жайворонок у небесній синяві, купається вона в цій мистецькій атмосфері, що привезли із собою і розвіяли навколо столичні письменники. Купається вона у сяйві люстр, у великому зборищі людей, з єднаному одним, великим, людським. І він, і кожний тут — невід'ємна частка цього кипучого великого організму, що сміється, клекотить гомоном, хвилюється. Не коліщатко, не піщинка, не гвинтик, а жива, діюча і безмірно потрібна частка однієї живої душі, що без неї не можна уявити велике.

Тарас почував уже себе членом "Плуга".

IV.

Карло Моор також був тут. Він був на гальорці й бачив усіх, хто де сидить. Але ніхто його не цікавив. Він, правду сказати, й не прийшов би, якби не сподівався її побачити. Тепер, як іде вулицею, в кожній сподівається впізнати її і в кожній розчаровується. Ніхто й ніщо не цікавило його тепер, крім тієї єгипетської голівки із смоляним чорним хвилястим волоссям і очима більшими ніж уста. Нема її!

А вона повинна тут бути! В кишені у нього лежить най-дорогоцінніший талісман — лист. Від неї. Він упивався кожним словом, кожним закрутком, за ними шукав бага-тенних світів, груди його розривало від щастя. А там було лише кілька слів, запрошення десь зустрітися, бо вона дивується, що він і досі не знайшов часу, щоб продовжити так оригінально завязане знайомство.

Після трьох невдалих візит Кармаліта туди вже й не йшов більш. Вона сміється з нього. Вона не цікавиться ним, якби цікавилась, то переказала б, коли прийти йому, коли її можна застати.

Він уже про неї й думати не хоче. І от — цей потряса-ючий лист.

Нічого йому так не треба було, як хоч здалека побачити, Запитися тим, чого ні в кого, крім неї, нема. І от шукав уперто по всій залі, вдивлявся, — її не було.

І раптом, у перерві, коли всі почали вставати, — Серафимові серце стукнуло й спинилося. Сліпуча до болю посмішка ударила його щастям... і...

Вона сміялася до якогось юнака. Поворот її голівки сповнив Кармаліту божевільними ревнощами, ніколи він так не любив її, як у цю хвилину. Він закоханий, безнадійно закоханий! Це ясно! Бо чому від неї аж через усю залю плине невимовне щастя?

Гіпнотизував її очима. Невже вона не обернеться, не відчує? Гіпнотизував, аж поки вона не почала озиратися. Серафим вітав її рукою, але вона не бачила його. Когось і вона шукала, а потім перестала шукати, захоплена тим, чим були захоплені всі.

V.

Як знову знялася завіса, ролі помінялися.

— Хто хоче висловитися? Може які будуть запитання? Можна подавати записки.

Зразу ж виступили один за одним знані Тарасові з вечірок критики й письменники, — футуристи, символісти. Вони, хоч їх і "одгетькували" сьогодні, тим анітрохи не образилися й радо вітали:

— ...нове монументальне мистецтво доби пролетаріяту, що виходить, нарешті, з задухи дрібно-буржуазного мистецтва на широкі площі для мас. Ми також проти гасла •мистецтво для мистецтва", воно повинно бути мистецтвом праці творчого колективного МИ... Але маючи за далеку провідну зірку червону інтернаціональну мову, треба пам'ятати, що шляхи до неї лежать через національну добірну, культурну мову... — казав один.

— Ми проти національної обмежености безпринципного спрощування, буржуазних мод, аморфних, аполітичних мистецьких організацій, провінціялізму, трьохпільного хуторянства, неуцтва, еклектизму... — заявляв другий.

Виходили на сцену один за другим юнаки й заклинали, що вже пора й тут створити нову літературу Жовтня. Велика епоха повинна мати великих майстрів.

Потім усі вздріли... юнака з довгим волоссям "під Маркса", у такій самій чумарці, як Пилипенко* але страшенно облатаній. Він вийшов і почав свою промову:

— Товариші! Я вийшов поділитися з вами моєю великою радістю, що тут бачу, позаяк... Себто, я хочу... Я ось вам прочитаю свого власного вірша, по...

— Не треба, товаришу Позаяк! — крикнув хтось із залі.

— ...позаяк я сам селянин із батраків і все життя про-батракував у куркулів, і, нарешті, мені світ розвиднився... Я хочу... вам прочитати... позаяк... — белькотів він, а в залі вже реготалися, а дзвоник уже дзвонив, щоб промовець кінчав.

В залі почали вставати, щоб краще роздивитися, голосно засміявся хтось. Ще дужче. Сміялися в усіх кінцях залі, вже заглушували слова промовця, а він ніяк не міг вибратися з нетрів своєї біографії і все спотикався об "позаяк".

Дзвоник дзвонив несамовито, сам Пилипенко підійшов до промовця й потягнув його за рукав. Але юнак із а-ля марксовою шевелюрою захопився й нічого не чув, все підготовляв слухачів до свого вірша. Він, здається, не помітив навіть, що добросердечний Пилипенко узяв його під пахву, мов лантуха з половою, перевернув боком і виніс із сцени за лаштунки.

Вся заля несамовито веселилася.

VI.

З театру Серафим вийшов найостанніший. Він у той час, як усі рвалися одне поперед одного, бігли навипередки, щоб захопити чергу до Гардероби, він стояв і безучасно дивився на партер.

Зворушилися ряди, вставали всі, встала й Тося. Вона, — ясно, — була не сама. Той паруб'яга у робфаківському синьому шевіотовому, добре зшитому костюмі, — може то її симпатія? Може то вона з ним прийшла, а він... Який смішний він буде, коли побіжить зараз собачкою за нею... О, ні!

Серафим вийшов із залі найостанніший, вже погасили в ній вогні. Найостаннішим забрав своє пальто, найостанніший вийшов з вестибюля. Найнещасніший з найнещасні-ших у світі!

Наставив коміра й сумно побрів вулицею.

Хтось сапнув його легесенько за рукав.

— Як ви довго не виходили! Я вже думала, що згубила вас у цім натовпі.

Тося!

— Тосю! — не стямився від такої радісної несподіванки Серафим. — Як ви знали, що я в театрі?

— Бо я вас бачила! Ви когось увесь час шукали очима.

— Так, я шукав одну дівчину, що мені прислала листа.

— Цікаво! Вам дівчата листи пишуть? Я ніколи в світі перша не написала б.

— Що ж ви? Вас ніколи вдома не застанеш!

— Якби я знала, що ви закохані в якусь дівчину, я не чекала б вас. А яка вона, розкажіть! Курить?

— Як заводська труба!

— Дуже огидна?

— Така; як ви?

— Ага, то я, понвашому, огидна? То дякую! І після цього чекай вас!

— А вас? Мені дуже сподобався той цікавий хлопець, що сидів біля вас.

— Бо я йому призначила сьогодні побачення. Тому сидів. Думаєте, так, як ви?..

Так вони, сміючись, ішли, світу не бачили, нікого й нічого, десь у них бралося слово, що таїло безмежний зміст. Як вони тішилися одне одним!

VII.

Тарас ніяк не міг призвичаїтися до цього нового стану речей.

Ось у комфортабельнім кабінеті редакції газети "Селянська правда" сиДить він, а поруч... поруч сидить Танцюра, той самий Косоокий, тільки вже не в жовтих чоботах, не у френчі, а в скромному, проте, чепурному костюмі. І говорять вони один з одним, як рівний з рівним, і обоє — члени "Плуга". І нема страху перед ним, тільки цікавість.

Так он він який! Звичайнісінький чолов'яга, добродушний, з м'якою гумористичною мовою, з подільською говіркою.

Крім нього й Тараса, сидять Кузьма Волинець, Дем'ян Побережець, сидить Неля Ореля... Та, власне, всі сидять побратими — крім Тамари. Тільки Карло Моор, Кость Нечіпай, Килина Моргун сидять як гості, а вони, як члени й учасники.

Втім, усі тихенько мовчать.

Кузьма й Дем'ян знайшлися на перших зборах "Плуга" несподівано. Вони не признавалися, що вступають, а тихцем вдалися до "папаші", як чомусь казали на голову центрального осередку "Плуга", Пилипенка.

Неля, одна тільки дівчина в "Плузі", сама того не знаючи, викликала і в Бориса смак до літератури. Він, здається, не мав досі літературної сверблячки і коли б Неля не сказала йому, що подала заяву до "Плуга", то він би й далі провадив кар'єру лідера в своєму драматичному гуртку.

Тепер він вертався додому удвох із нею, а не з Тамарою.

Тамари вже давно не було в інституті. З нею приключи-лася біда. Килина секретно розповіла Тарасові, що Тамару раптом, другого дня після їх "входин", викликали до комісії по чистці і запропонували подати документи, що її батько, — вчитель. Тамара поїхала за документами й досі ще не вернулася.

— Де вона їх візьме, коли батько її й досі попує?.. — таємничо додала Килина. — Але чия це робота?

Борис Микитчук і Танцюра виявилися давніми знайомими. Принаймні, на велике здивовання всіх товаришів, він напівпротеґуюче, напів по-братерському згукнув, побачивши його:

— А, в'юноша! Шанування, молодий таланте! Мой, мой! Дивно! Борис ніколи не говорив, що знається з Тан-

цюрою.

Інші члени обласної філії "Плуга" були ще невідомі одне одному, ще не перезнайомилися.

В цю неділю, звичайний день зборів "Плуга", — всі з цікавістю розглядають газету, першу літературну сторінку з. творами "плужан". Гумористичне оповідання Танцюри, — на першому місці, він тут найвизначніше "імено". Ліричний вірш Кузьми Волинця. Програмова стаття голови їхньої філії — Липовецького, редактора "Селянської правди*.

Борис Микитчук був зачеплений у саме серце. Він ішов сьогодні з певністю, що побачить і своє прізвище на шпальтах газети над нарисом про перше творче засідання "Плу-га". З горя він навіть не підбирався сьогодні до запашних папірос Липовецького, що манливо лежали на столі. Чо-

му ж не надрукували його нарису? Адже Липовецький так підбадьорливо, з надією, на нього поглядає, в так його підтримує.

Борис смикнувся був до Танцюри, бо з ним таки Липовецький радився у всьому, — а той каже:

— Що ж ти думаєш, газета усяку беліберду буде друкувати? Треба ще над собою попрацювати.

Тому Борис сидить, як чорная хмара. То таку ж саму чиюсь "беліберду" надруковано...

Ах, рішучо перші ролі йому не даються! Все десь серед надцятих сидить. Це було пекучіше за полин для честолюбного серця Борисового.

— Коли почуємо твори Тараса Сарґоли? — питав жартівливо Танцюра у Тараса, але в тім жарті був відтінок чогось неприємного. — Щось ти, брате, довго розгойдуєшся...

Тарас, таки правда, довго розгойдувавася. Він боявся виступати із творами. Особливо, як почув гостру критику на інших. А може воно в нього написано не в дусі пролетарської ідеології? А може безпорадне? Щю особисті настрої — смішне?..

Його дуже бентежив голова Липовецький. Він так звисока й так чужо подавав свої зауваження та оцінки, що часом аж на душі холодно ставало. А потім, — до всіх творів з одною міркою: треба кожен твір розглядати з погляду інтересів і конкретних завдань пролетаріяту, що бореться за соціялізм. Тільки тоді він виконує свою соціяльну ролю і має художню цінність.

Тарасові було дуже дивно, яке це відношення має Липовецький до пролетаріяту і трудящого селянства. Щуплий, з тонкою й дрібною кісткою породи, яка поколіннями була далеко від фізичної праці, з вузьким обличчям, з вузькою сухенькою дамською ручкою, яка ніколи, видко, не брала в руки чогось важчого за перо, в елегантних малих, вузьких черевичках, із купецькою, як здавалося Тарасові, звичкою закладати пальці обох рук за пройми жилета, — редактор газети дуже легко й вільно орудував словами: "про-летарська диктатурам "робітничо-селянська влада", "бур-жуазна ідеологіям

Тарас аж жаль якийсь мав на "папашу" за цього Липо-вецького. Невже він не міг вибрати когось, хоч трохи схожого на себе? Тарас ще не знав, що не сам "папаша" його добирав. Поки дійшло до того, що тут у кабінеті редакції збираються вони для своїх студій, — багато чого діялося. Насамперед, ЦК КП(б)У дав санкцію на приїзд і влаштування в цім місті прилюдного вечора. Також і на заклик до молоді. Потім не одно засідання в обкомі партії було, аж знайшов обком відповідного, свого, голову.

Чому головою української письменницької організації — не українець? А чому?.. Так... не будемо далі про це розводитися...

VIII.

Тут то вони тихенькі, а вдома Кузьма й Дем'ян дотинають і допікають усім, як тільки можуть. Вони так і шукають, до чого) б учепитися, з чого б поглузувати.

Цими днями вони не нудьгували. Сенсація! Установлено безповоротно факт — Карло Моор закохався!

Вони бачили вже другий раз Карла Моора з якоюсь невідомою. Ішли вулицею, мов п'яні, нікого й нічого не бачили, тільки себе. Ну, а як же Неля, Килина?

Килина, — хоч ти їй чорта дай, — все сміється.

А Неля все дужче ніяковіє, коли заходить мова за Карла Моора. Тут і сам дідько ногу зламає. Де ж вона була тої ночі?

Зговорилися Кузьма й Дем'ян, підмовили Костя з Тарасом, ще й Килину і почали розігравати Нелю.

— Нелю, твій коханий тебе зраджує!

— Який? — червоніла Неля. Бо воно почасти було й так.

— А той, що ти з ним цілувалася усю ніч.

Неля мало не плаче. Знов вони вже знущаються?

— З ким я цілувалася?

— А тоді, як ти прийшла додому на світанку.

Неля вже починає щось розуміти. То що, й Карло Моор прийшов на світанку?

Це її й смутить, але одночасно вона на всю хату регочеться.

— Та я ж усю ніч просиділа в коридорі якогось будинку, між третім і четвертим поверхом, і трусилася...

Нова версія! І хто їй повірить? Але факт фактом. Карло Моор закохався — і не в Нелю. Може й правда?

— Чого ж ти там сиділа? — напустилася Килина.

— Бо я боялася йти!

От яка то пригода з нею трапилася! Та вона ж героїня, — й мовчить.

— А чого ж ти досі про це мовчала?

— А чом ви не питали? Питали, де я була, я й сказала. А чому я пізно прийшла, — ніхто не питав... А що ж я, виправдуватися буду?..

Ну, й Неля! Чи вона боягузка, чи безстрашна героїня? Досидітися до першої години ночі й потім ночувати десь на коридорі між третім і четвертим поверхом...

А може найбільш відповідатиме істині те, що їй соромно було за свою боягузливість.

IX.

— Будеш сьогодні читати, Нелю?

— Буду, — зітхнула Неля.

Вона боялася, але не дуже. Етюд її вже пройшов "апро-бацію" найлютішого критика "плужанського", Бориса Микитчука і він її похвалив. А хто ж іще так жорстоко накидається на жертву, як Микитчук? Він сам прочитав був раз щось несусвітне, його розлаяли й тепер він у кожному шукає щось поганого.

Неля ніяк не могла скласти собі твердої думки про цього Бориса. На її думку він — довбня, не має в собі ні грана нічого тонкого, мистецького. З ним можна говорити на дуже складні теми, але, борони Боже, перечити. Як почне періщити своїми голобельними арґументамиі то на світі стає немило жити. І конче вона, Неля, повинна думати так, як він, все повинна йому коритися? Через те, що вони дружать? Якщо йому подобається солов'їний спів, то вже всякий інший, хоч би її, Нелін, погляд викликає в ньому якусь упер-^ ту злобу і зливу їдких, незаслужених епітетів.

Його смаки виключають усякі інші.

О! То вона навмисне наговорила йому про старосвітсь-кість і міщанство замилування в соловейковому тьохканні. Як вона кисейна панночка, то він...

Бо таки правда, про що не заговорить, то зразу видно, що довбня, якийсь дуб, повстяний валянок без емоції і відчуття краси. Неля помітила, що він і про красне письменство говорить з чужого голосу, бо йому недоступні якісь тонкі переживання й хвилювання. Доступні якісь слізливі " Марусі" Квітки-Основ'яненка, або "Сатана в бочці". Він тільки мас добру пам'ять і здібність переймати чуже. І це його рятує, мало хто бачить, що Борис оперує нахватаним, накраденним добром, а не своїм індивідуально зродженим.

Сумнівається Неля, щоб він любив і музику, хоч він і про неї силкується дуже вчено й авторитетно говорити й оцінювати. І чого такі люди лізуть у мистецтво, коли не люблять його?

То для неї загадка.

Неля примушена про це думати, бо їх взаємини набирають якогось не зовсім здорового характеру. Якщо вони приятелюють, ходять разом і якщо вже вона йому подобається, то хіба нема іншого, делікатнішого способу виявити свою зацікавленість, як цими волячими грубими жестами, від яких стіни червоніють. Найпростіша дівчина в селі вимагає якоїсь лицарської чемности до себе, — не оцього вульгарного лапання. Тепер аж зрозуміла Неля, чому Тамара тікала від Бориса... Бо він бридкий оцим "залицянням".

А Неля не тікала, вона йому не терпіла, а відкидала ті вульгарні, масні руки, сварилася. А востаннє вони геть остаточно розсварилися, того дня, як читали її етюд. Під час серйозної розмови, обмірковування твору, він, ні з того, не з сього, несподівано засунув свою руку їй за комір блюзки. Від обурення й сорому тієї хвилини їй і зараз хочеться на стіну дертися, хочеться якнайпильніше вичистити цей спогад із своєї пам'яті. Бо які вона приводи давала йому до цього?

Вигнала тоді його. Не хоче вже з ним говорити. І тепер не говорить. Так буде, мабуть, нормальніше. З такою довбнею краще не заводитися!

Етюд звався "Хмаринка й жайворонок". Про чудесну дружбу-кохання на тлі блакитного неба й безбережного океану колосистої золотої пшениці липневого ранку. Так, їй уявлялося, було б, якби Серафим Кармаліта її бачив. Він до неї зовсім байдуже ставиться, хоч він такий тонкий і чутливий. Так же він її щоразу більше вражає, що Неля вже не може. Абоу сміятися, або плакати, або писати на папері, щоб себе хоч так вгамувати.

Для нього писала, а його тут сьогодні й не було, як читала.

Як звичайно, помовчали хвилин п'ять, хоч Танцюра й викликав охочих до слова. Не знати було, чи сподобалось читання, чи вельми не сподобалося. Всяке думало: "Я почну хвалити, а може треба це гудити? Послухаю, що інші скажуть."

Тоді встав Липовецький, заклав за пройми ;жилета пальці, пройшовся по кабінеті й почав:

— Цей вірш мені нагадує чомусь Олесів сентименталізм. Це не означає, що товаришка Орел дорівнюється талантом до Олеся, а якраз навпаки, вона епіґонально розвиває його негативні риси. Це дуже небезпечний шлях для початківця і нам треба тепер уже застерігати себе від цього хибного шляху. В кожному творі ми повинні шукати соціологічного еквіваленту.

"Соціологічний еквівалент" — це була новинка в лексиконі Липовецького.

Початок було зроблено. Тепер вже видно було, що вірш поганий. Один за одним виступали й запитували:

— Чому авторка вдалась до неактуальної теми?

— При чому тут блакитний і золотий кольори?

— Де патос праці?

— Чому дієслівні рими?

— Безпомічний естетизм!

Неля безнадійно озиралася навкруги, шукаючи підтримки, чекаючи, коли ж виступить Борис Микитчук їй на захист. Він один хіба іншої думки. Але чи він тепер виступить?

Він виступив.

— Товариші! Для чого ми тут зібралися? Для того, щоб творити монументальну літературу пролетаріяту, комунізму, — чи щоб слухати альбомні вправи кисейних панянок з інституту благородних дівиць? Товаришеві Липовецькому це нагадує Олеся, а мені... Чарську, Вербицьку, чтиво для гімназисток. Ми повинні дивитися на кожен твір, як на засіб виховання ортодоксально-монолітного комуністичного світогляду на базі діялектичного матеріялізму, а яких гімназисток та' іншу буржуазну наволоч виховує це епігонство Чарських і Вербицьких, що ми оце почули?

Всі переглядалися.

Так, так, Борис Микитчук проголошував себе ортодоксальним марксистом, клявся бородою Маркса й Енгельса, напам'ять цитував довженні цитати, щойно вихоплені з інститутських лекцій. В нього справді, була дивовижна пам'ять, якась малп'яча. Він міг цілі сторінки так запам'ятати й скопіювати, що не впізнаєш від його власного.

"Так, так, Борис Микитчук став ортодоксальним марксистом! — думає Килина. — Що то йому Тамара розляпала про мене?"

— Про які це жовтоблакитні кольори мріє авторка? Жовто-блакитні ганчірки вже зітліти в огні революції, а з нею вмерла й ненька-Україна від старечої хвороби. Буржуазія часто ховається під мистецьке забороло, щоб із позицій імманентного мистецтва робити проти пролетаріяту вилазки. Отже ми маємо твір наскрізь чужий нашій /войовничій пролетарській ідеології.

А далі Килина почула ще й не таке. Коли ж це Борис став комсомольцем?

— Наша література повинна бути творцем комуністичного суспільства, а всяка інша — нам ворожа. Єдиний вірний світогляд — це партійний. І в особі комсомолу партія має надійного помічника й застрільника. Нам потрібна комсомольська бойова література, а не оця безхребетна кислятина. Бо в комсомол пішло все, що є в нас дійове, творче, ідейне, здорове. Поза комсомолом — бездари, отакі гнилі інтелігенти...

Борис періщив своєю важкою голоблею по Неліному черепу, як сам хотів. Він кпив з неї й, зв'язавши вірш її з ненькою-Україною, глумився над "самостійницькими мріями деяких". Одночасно вбивав він два зайці: мстився за своє чергове любовне фіяско й наживав політичний капітал.

Він з насолодою виступав, він відчував у цю хвилину, що арена перед ним відкрилася, що знайшов він врешті те, так довго й марно розшукуване поле бою, з якого він вийде найпершим, найславетнішим, наймогутнішим...

X.

Весна починалася під гаслом: "земля над нами не порозумнішаєм Ніхто не хотів учитися.

Кость роздобув собі фотоапарат і захоплювався прояв-люванням різних краєвидів. Він занятий був винаходом кольорової фотографії.

Тарас учився грати на бандурі, правда, коли не було близько Нелі.

Кузьма вже був великим поетом. Він уже друкується. Мало не лусне з пихи!

Неля вправляється тепер у прозі й біологію — по боку.

Іспити були ще далеко і все одно — вчись, не вчись, а як помреш, земля над тобою не порозумнішає! А тут уже пахне весною, почалися нежиті, грипи, які переходжуєш на ногах із якимись радісними, закоханими, — і в кого, і чого? — настроями. Часом ідеш по вулиці, глянеш у чиїсь очі ' — і щось таке зробиться нестямне, несамовите.

Тарасові світ відмінявся, як близько була Неля. Він може закоханий у багатьох, у тих, що йдуть вулицею й вражають смертельними стрілами. Але Неля — це щось від усього відмінне.

От дивна річ! Тамара спочатку приголомшила, здавалася якоюсь такою красунею, що досі й не бачив. А вже другий-третій раз побачив її — якось промиґалася ця краса, а як жили разом у одній кімнаті, то й зовсім врна його перестала цікавити. А от Неля навпаки. Спочатку була воца щось таке непомітне, сіреньке, а тепер щодня щось нове і змістовне в ній знаходиш, щодня якась краща стає.

І чого то йому якось окрилюється все, коли з нею? Чи може він у неї закохався?

Вони так багато мають про що говорити. Вона наче й звичайна дівчина, —• сентиментальна, боягузка, наївна, — але вона має щось таке, що всі ці вади стають незначні. В розмові з нею все набирає якось більшого змісту, якесь ясніше стає все.

І все ж, він не знає, чи він закоханий у неї, чи вони собі так дружать...

XI.

Карло Моор одержав місячну стипендію й пішов, купив собі за всі вісімнадцять костюм. Хоч було ще холодно, але він уже кожушка не хотів носити. А патлів принципово не стриг. Так він воліє! Хай хоче любить, а хоче ні! Бо може то вона така через його кумедну зовнішність?

Що воно за суб'єкт, оця Тося? То вона сама біжить його шукати, а як бачить, що він уже навіки її вірний раб, — стає така ображаюче холодна, що він, принижений і розтоптаний, присягається більш і не думати про неї.

Вони вже місяць, як не бачилися. І хоч уже й не носить кожушка, він, наперекір гаслові "земля над нами не порозумнішає" — вчиться, як проклятий. Зранку лекції, по обіді в бібліотеку, обкладеться книжками й працює, аж поки не подзвонить останній сигнал, що бібліотека замикається. Поміж "Аналітичною геометрією", "Експериментальною фізикою", та "Діяматом" лежить "Єгипетська міто-логія" — там є такий малюнок: дівчина держить металеве дзеркало в руці й видивляється в нього. Зовсім Тося!

Як подзвонить останній дзвінок, він із жалем, що не можна взяти книжок із собою, здає їх і покидає читальню. Не поспішаючи, йде собі додому, повний похвал сам собі і приємно втомлений. Десь є на світі Тося, але він от учиться й нічого в світі не.хоче знати.

Так отже, — Тося його'й тут знайшла.

Одного разу риється він в каталогах, — підіймає голову — вона! Сидить, забула, що робить, і сумно, сумно дивиться на нього.

Він наче й не бачив цього. До неї не підійшов, вклонився й пішов собі в читальну залю.

Тоді вона підходить до нього й каже:

— Чи можете вийти на п'ять хвилин? Я маю до вас справу.

— Чи ви не знаєте, чому я про вас усе думаю? — запитала Тося, як вийшли вони в коридор.

— Тому, що і я думаю про вас! — відповів Серафим.

І все знову стало б по-старому. Вже того вечора він, би знов її провожав, і уста і очі цілував би, а умовилися б вони, що вона може й сюди приходити працювати.

Та він до перших слів додав:

— Але я тепер не маю часу на амури, я готуюсь до іспитів і тому не надаю значення цим усім думкам про вас.

Ну, так! Як жорстокість, то жорстокість!

— А я зайшла сюди даремно, — думала, що знайду тут собі деяку літературу, — сказала Тося з великим гонором у очах. —• Вибачайте, що потурбувала!

І так іде собі Кармаліта вулицею, стомлений і, пригадуючи це, відчуває якусь похмуру втіху.

XII.

Під ногами хлюпало, в небі стояла несамовита блакить, сонце легковажно видивлялося в кожну калюжу і ця весела, безпричинна легковажність від весняного повітря передавалася людям.

Кузьма Волинець зустрів Тараса біля самої редакції й потягнув із собою. Він почував уже себе поетом, — бо друкувався його один віршик, — і дуже любив ходити до редакції. Щодня лазив.

Тарас ще ніколи не був там, крім недільних зборів. Він також мав уже надрукованих два якихось там нариси, але <саме через це не заходив, бо боявся, що всі з презирством почнуть на нього тикати пальцями.

— Та чого ти боїшся? Там усі свої хлопці! — переконував Кузьма.

Вони зайшли немов би до Танцюри. Танцюра сидів у одній кімнаті із... із тим самим Головачем, якого колись стягав Танцюра з трибуни в колишньому університеті.

Головач за ці часи ані трохи не змінився, мав ті самі витончені, елеґантні рухи, ту саму зміїну-тонку, але звабливу посмішку.

Вони з чогось реготались, як заходили хлопці. Видко, жили в гарній приязні, по-добросусідському. За третім столом сидів Василько і читав.

Кузьма ткнув свого носа в двері і, побачивши трьох за трьома столами в веселому реготі, — посунувся назад.

— Хто там? Це ви, хлопці? Заходьте, чого ж ви?.. — побачив уже їх Танцюра.

— Послухайте нові вірші! — з ентузіязмом сам себе перебив Василько.

З чого вони так голосно регочуться?

Тарасові пригадалася раптом та давня, напівзабута сцена: Танцюра стягає з трибуни Головача, а тоді Василька. Хто сказав би тоді, що за рік-два вони сидітимуть разом і реготатимуться так смачно, так заразливо. Це, мабуть, знов якийсь "Вилітаючий балет"?

Василько. такий гострий, так уміє дотинати, що біда — попас гися йому на зубок. Ця задеркуватість і гострота слова в повсякденному побуті, якось у нього переплавлю-валася в міцно напоєні сильними емоціями новелі, але хто-зна, що було в ньому дужче — запашний талант новеліста, чи притягання його яскравої індивідуальности.

Головач, кажуть, вступив був до "Гарту", але скоро вийшов, бо не зійшовся в творчих засадах із голорою "Гарту". Він тепер і ще кілька рафінованих поетів та прозаїків, щоб не бути "дикими", заснували об'єднання "Ланка". І хоч хижо гризлися на виступах по студентських авдиторіях із "Плугом", "Гартом", панфутами, символістами, — ось як вони мило та гарно в приватнім житті гаяли час.

Тих вечірок тепер ще побільшало. В місті було кілька об'єднань з непримиренними між собою творчими декля-раціями і плятформами. Звичайно, бувало так, що якась група дає свій вечір у якійнебудь педшколі, а вже опоненти приходять невідмінно і в дискусіях "про шляхи й напрямки сучасної літератури" дають одне одному припарки, добіла розпікають атмосферу, а то часом і почнуть перемивати брудну білизну.

Потім вони всі разом вертаються додому, — сердечні, милі, ввічливі друзі.

"Плуг" у цих дискусіях ще не розгортався, хібащо Танцюра, чи Липовецький виступлять. Поривався до бою й Микитчук, — але ще боязко й непевно, хоч він свою непевність намагався маскувати навратливістю. Зате Василько й "Плуга" не милував своїм їдким сарказмом. Навіть не читаючи новелі, чи вірша якогось "плужанина", зауважував глузливо:

— Папір усе терпить!

Тарас так близько ще досі не здибався з "визнаними" і був приємно вражений. Він, почувши якось, що папір усе терпить, був ображений, почував справді якусь "квадратуру кола", магічний круг. З одного боку, у "Плузі" він почував задуху безкомпромісних вимог "пролетарської тематики", "витриманої ідеології^, а, з другого боку, люди широкого діяпазону і вже досвідчені — кплять з тебе.

А воно ось і не так страшно! Ось вони вже всі разом сидять і розмовляють. З другої кімнати прийшов ще символіст Ставенко, ерудитна і широко освічена людина, з чудесним стилем промовця. Він приніс нову купу віршів до Головача.

— Було чомусь у кореспонденції до нашого відділу, — сказав він.

— Це знов мені? — вжахнувся Головач. — Я скоро втону в цій зливі віршів. Чи ви бачили десь у світі таку націю, щоб усі писали? їйбогу, нація поетів! Мабуть, нема на Україні жодного юнака, щоб не писав віршів...

— А ви й досі цього не знали? Нема!.. — ствердив цю застарілу аксіому Василько.

— Коли де мене приходить якийсь юнак із віршами, так і знай, що в нього їх торба є, — сміючись аж по вуха, сказав Танцюра. — Я зразу питаю: "А де торба?"

— їйбогу, вони мене доведуть до того, що я напишу статтю, або нарис "Літературна Січ". Це ж справді стає подібне до козакування! — з комічним відчаєм підгорнув неслухняне пасмо з чола Головач. — Колись кожен юнак, як хотів добути собі слави, як не знав, де подіти свою енерґію — то йшов у Січ. А тепер куди? В літературу пруться, сучі діти!

— Козаки-нетяги, — вставив несміливо Тарас.

— Ось ці козаки-нетяги вже складають суворі іспити в нас, досвідчених козарлюг, — кивнув у бік Волинця й Сарґоли знов Танцюра. — Коли вже будеш читати ге-ніяльний твір, в'юноша?

Це до Тараса.

— Скоро, — ухилився Тарас.

Справді, писали майже всі, кого тільки Тарас знав. Недалеко ходити: у їх архієрейському корпусі, крім Килини й Серафима, (дівчата ідейно ще й досі належали до архієрейського корпусу) всі грішили, всі виявлялися талантами.

Неля писала й далі свої безтілесні, як хмаринки, поезії, вона вже прибрала собі й псевдонім такий — Хмарка.

Побережець строчив предовжелезну прозу, шукаючи себе то в Гамсунівському ліризмові, то в Винниченківських психологізмах, то в футуристичних антрашах, кульбітах і спіралях.

Волинець оспівував сам себе, борсався між міським пейзажем і рідною селянською стріхою.

Навіть Кость впав у загальне безумство, мазюкав шаржі,, де тільки прийдеться, і підписував під ними смішні тексти.

Навіть Сміянець обізвався віршем про червоноармійця і просив "друкнути".

Одна тільки Килина була переконана й категорична геологічка.

Та ще Карло Моор закопався в науку. Він хотів забути Тосю.

А Тарас хоч писав — і досі тримав під замками таємниці свої дорогоцінності. Одну тільки з них, не питаючи Тараса, надрукував "папаша" в столиці, та й то вона потрапила до нього випадково, разом із Тарасовою заявою про вступ до "Плуга". Але щоб сам Тарас ліз... Він навіть боявся отак прилюдно читати...

Борис Микитчук після свого невдалого дебюту й першого тріюмфу на Неліному, взяв різкий курс. Він критикував усе з піною біля рота, усе, що не показали б йому, лаяв. Кожен твір був для нього не що, як "дрібнобуржуазне відригування", "інтелігентські ремінісценції^, "психо-ложество".

Микитчук сидів і наче клював носом, аж поки не починалося обговорецня. Тоді він першим брав слово і гатив, мов сліпий сокирою, розбивав у пух і прах автора, його буржуазну, "не нашу" концепцію, "не центральні постаті нашої героїчної дійсности — нема робітника, чи найбідні-шого селянина", "дріб'язковість теми, коли наш час такий багатий революційними темами".

Особливо діставалося песимізмові, або тим творам, де хоч трохі^ повівало сумом, елегією. Це — "втеча від життя*. "Чому автор у конфлікті з нашим полум'яним, революційним сьогодні? Яке його соціяльне походження?" Просто ліричні вірші про палаюче листя підпаленої вечірнім сонцем тополі він вважав смертним гріхом проти пролетарської літератури. А бідні традиційні соловейки мусіли тікати світ заочі з пролетарської поезії, бо то вже було найбільше падіння в очах Борисових.

Борис гатив і періщив рублем, не розбираючи, на кого потраплять його удари.

А власне, хто йому міг заборонити? Могли ж інші читати свої твори — чом він не може їх критикувати? Тим більше, що молоді кадри покликані знайти новий творчий соціялістичний метод і розгромити все старе^ трухляве, гниле, всі ті буржуазні дзеньки-бреньки. Годі дзенькати-бренькати, пора запрягти літературу на службу пролета-ріятові і здійснити діялектично-матеріялістичний постулят про службу мистецтва пролетаріятові й партії! Геть буржуазне гасло: "мистецтво для мистецтва"!

У такому лайливому дусі він міг говорити цілими годинами.

У всякому разі, те чого він добивався, ставалося. Про нього вже котилася слава не тільки в тім колі, що відвідувало "Плуг", а й ширше. Називали "голобельний Борис", коли ж він хотів би чути "неістовий Віссаріон". Висміювали, хоч дивилися, як на несерйозну юнацьку гру молодих сил. Чи ж не "ортодокс!" Чи ж він розуміється в тому, за що розпинається?

І Борис ті репліки чув, і зі злости ще довшими цитатами засипав.

— Ви не дуже так із Січчю, — застеріг Танцюра Головача. — Як почує наш голобельний Борис, то зубами вгризеться в вас.

— Я собі уявляю! — засичав своїм в'їдливим сміхом Василько. І відразу зробився лютий-прелютий, зовсім такий, яким стає в полемічному запалі Микитчук. — Ви чули? "Січ!" Дрібнобуржуазні націоналістичні виродки хотіли б відродити "Січ"! А ще може й гетьманську неньку-Україну, а там дивись і самостійну директорію, УНР? їм не до смаку робітничо-селянська держава, ін-дустріялізація, заповіти Леніна! їм, бачте, Січі, Петлюри захотілося!

— А я, все ж, напишу! — стріпнув своєю чудесною шевелюрою Головач. — Дуже вже мені весело буває часом читати оці зливи письменницької кортячки нашої молоді. Може якось оборонюсь! — іронічно додав він.

Головач прекрасно володів сатирично-ліричним пером, мав глибоку всебічну культуру та тонку естетичну вдачу, і було суконному Борисові до нього, як мосьці до слона. Глибоко пророблена концепція проглядала в кожнім його ненароком кинутім слові, в кожнім нарисі й нотатці. Це не було учнівське, рабське копіювання чужого розуму, це був неповторний індивідуальний вогонь думки, хоч віком він був не такий дуже старший за початківців. Діялектичний матеріялізм він знав, мабуть, краще за Бориса, але не в цитатах, а у внутрішній духовій переробці. Знав він і ще дещо, наприклад, кохався в історії України й викінчував роман "Січ-мати".

Головач, сміючись, обвів усіх своїми, жевріючими безперестанною думкою, очима.

—г Мене захоплює в цім надзвичайно цікавім явищі сила нашого народу. Ви подивіться: варто було революції сколихнути глибоченні народні шари, як молодь, — так, робітничо-селянська молодь! — поперла до вузів по науку, по мистецтво. Молодь не хоче жити в тому стані, в якому жили їхні батьки. Так було триста років тому, так і тепер. Тоді Запоріжжя, а тепер література стала омріяною Січчю, куди йде всяк, хто тільки хоче...

— Але куди потрапляє лише той, хто витримає голобельну критику Микитчука... — іронічно вставив Ставенко.

— Ні, він тільки графоманів розводить! — скричав жваво Головач. — Ось прошу!

І він потряс у повітрі жмутом паперів.

— Графоманство це страшний бич, — захвилювався він, бо йому доводилось усіх цих претендентів до "Січі" перечитувати. — Це — барабанно-індустріяльні вірші, заримована політграмота, — все, що так пропагує Микитчук, як перли пролетарської літератури.

Тарас був глибоко схвильований цими словами. * А він гадав, що вже всі на світі думають, як Липовецький і Борис. А ось сидять люди з повівом великих творчих сил і атмосфера тут така, про яку він мріяв і досі не знаходив...

Він, відколи в "Плузі", тягнув, тягнув із себе "проле-тарські" мотиви і в нього не виходило нічого. Він ще й досі мовчав, нічого не читав на зборах. Ніколи він не критикував, бо не вмів таким стилем говорити, як завели Липовецький з Борисом. На нього вже почали дивитися, як на безнадійного.

А Тарасові хотілось би писати щось казкове, радісно-сумне, романтичне, або суворо-філософське. Та це все було під "вето".

Один раз він написав про хлопчика, який сумував, як помер Ленін. Та й то не потрапив. Сумувати також не можна в бадьорій, оптимістичній пролетарській літературі. Треба було або галасливо радіти, або сум перетворити на потяг до боротьби із всесвітньою буржуазією. Або цю буржуазію викривати, або клясову боротьбу показувати, — як пузаті й кошмарні куркулі активно наступають на соція-лістичні елементи села і злісно намагаються перешкодити соціялістйчному будівництву.

Хто-хто, а він міг би про куркулів українських написати... Цікаво, що там у Дрижиполі? Чи ще живий дід? Як там дядьки, хуторяни? Що там діється вдома? От і поїхав би туди, і мав би матеріял для творчости. Подивився б на оту фотографію дядька Андрієвого весілля, під ліском на Трояна,х, — і вже мав би на цілий роман.

Та ні! Тарас уже вирішив. Він власним досвідом спізнає долю робітника, батрака. Щоб сміливо дивитися всім у вічі, щоб правдиво писати те, що сам пережив. Він перекує свою буржуазну психіку, витравить з неї все куркульське, що напластувалося з дитинства. Незалежно від того, чи є на світі Микитчукц з Липовецькими та й Головачі, він хоче і своїми плечима підперти величну Грандіозну будову комуністичного майбутнього суспільства, інтернаціонального, безклясового...

Він додому не поїде.

Надходять літні вакації, — щось треба придумати.

— А чого ви, товаришу, вподобали собі ролю великого мовчальника? — вивів його з думок Ставенко, взагалі, дуже уважний до молоді.

— Мені перешкоджає те, що я забагато думаю, — зніяковіло й незграбно відповів заскочений Тарас.

— Хто мовчить, той двох навчить, — блиснув своїми чудесними міцними зубами Василько. — Будьте таким, хлопче, як ви є, й не підробляйтесь під чужий смак.

— А я завжди подозріло ставився до цієї ура-револю-ційности. Ці молодики мені нагадують, як часом співається "Інтернаціонал", — додав Головач і несподівано заспівав, жваво й бадьоро диригуючи сам собі рукою. — "Ве-есь мір насільєм ми разрушім до основанья"... — і спустив свій енергійний бадьорий тон на протяжливе та безнадійне: — "...а-а-а зате-є-єм..."

Це було так влучно, багатозначно й дотепно, що всі розреготалися. А нічого ж такого й не було сказано. Всяке ж додумувало: "Чи вийде що "затєм"? Руйнувати все було дуже легко, але от уже відколи тягнеться цей відбудовчий

період, а ніяк не можемо розгойдатися, все ще та відбудова обмежується закінченням розпочатого до війни 1914 року будинку...

Який же він дотепний, цей Головач!

Всі вони розійшлися з чудовим настроєм, що золотим мереживом-променем ще довго світив із царини згадування. Дуже вразила Тараса та вишукана ввічливість, що панувала в цім товаристві. Всі вони були на "ви", не було між ними амікошонства, вульгарного побратимства, сказав би Тарас... І разом із тим така приятельська, дружня атмосфера. Артистична.

Тарас так за нею стужився! Так її прагне!

XIII.

Серафим Кармаліта несамовито вчився.

Одна тільки подія вивела Карла Моора з його студійного завзяття. Вже будь ти тричі фізико-математиком, а не втримаєшся, не пройдеш мимо того, про що всі тільки й говорять.

У всіх на устах був памфлет Хвильового "Камо грядеши". І як тут всидіти над якоюсь педагогікою, чи експериментальною фізикою, коли всі біжать на літературний диспут, коли сам блискучий Микола Костевич сьогодні виступатиме? Давно вже не чув він його кучерявого слова, щедро розсипуваного перед тисячами людей, хоч то були коштовні скарби. Цікаво, це вже він сьогодні всипле тим барабанщикам. В Миколу Костевича він закоханий відтоді, як слухав у нього курс із літератури.

Прочитав і Серафим памфлет, одним духом, з насолодою. Одним-двома словами Хвильовий обіймає цілі комплекси понять, вивертає з коренем... Та це читається краще, ніж який роман...

Якже не піти на такий диспут?

Людей було повно, тих, що стояли, було навіть більше, ніж тих, що сиділи. Було щось подібного в тому диспуті до матчу, люди хвилювалися, чекали з блискучими очима розгортання подій. Але всі, — і вороги, й поклонники, — слухали промову Миколи Костевича з побожною насолодою.

Він говорив, вирізьблюючи свою думку філігранно й всебічно. Кармаліта, слухаючи й дивлячись в ці напружені, захоплені обличчя, не розумів: чому це диспут, коли це — тріюмф Миколи Костевича!

Ну, і як же було не піти на цей вечір?

Але як же було стерпіти Карлові Моорові те, що він, розглядаючись по залі, побачив?

Тося сиділа з юнаком у синьому костюмі, з тим самим, що й колись у театрі.

Бачити їх удвох було понад силу Серафимові. З тієї хвилини він уже неуважно слухав блискучу, пересипану цитатами, промову Миколи Костевича, а сам дивився все в один бік.

Під час перерви він пробився до того місця, де щойно сиділа Тося, і сів на суміжному стільці. Тут сидів юнак у синьому костюмі. А що то Серафима обходить? Місця не нумеровані! Він з інтересом чекав, що то буде, як Тося прийде. Може прожене?

Місця були ненумеровані. Зате на кожному кріслі лежало щось. Кармаліта взяв з Тосиного крісла "Анатомію" і почав її перегортати.

— Вибачте, товаришу, але ви запосіли моє місце, — почув він над собою, страшенно зачитаний у книжці.

— О, — сказала Тося. — Знайомтеся! Добридень, товаришу Кармаліто! Ви так пильно вчитеся, що й тут не гаєте даремно часу? Готуєтеся до іспиту?

Боже, як вони скучили одне за одним! Той її залицяльник зостався, ні в сих, ні в тих, стояти, а вони засипали одне одного їм одним зрозумілими натяками, їдкими й палкими водночас помстами.

Юнак намагався й собі вставити якесь слівце, але воно до них не долітало.

Як це він міг бути стільки часу без неї? Терпіти душевний холод і похмуру зловтішність. Та вона ж і не подумала затаїти проти нього стільки недоброї досади, як він проти неї. Вона тільки на нього й дивилася, вона сиділа вся опромінена, сяюча — і знову межи них не на життя, а на смерть зав'язався герць невситимого кохання.

У чаді несподіваного щастя, вони більше прислухалися до себе, дивувалися, що от після тортур розлуки й зневагУі вони сидять поруч, — чи це чудо, чи сниться? А юнак стояв на проході по другому боці від Тосі, він не віступався.

Критики, письменники, літературознавці, теоретики, професори один, за одним виступали, розпалювали авди-торію палкими суперечками, закидали одні одних їдкими докорами. Безконечна фаланга промовців бажала ще виступити. Ба, навіть Борис Микитчук поліз на трибуну й почав із апломбом розказувати, що він вивчив з підручників діямату до останнього іспиту, видаючи те за останнє досягнення людського духа.

Правда, він же й дістав! В заключному слові Микола Костевич назвав його навченим шпаком. Одного тільки цього слова було досить, щоб з Бориса зосталося мокре місце.

В веселому, розбурханому настрої розходилися люди з диспуту. Серафим пішов проводити Тосю. Добре, що Тося була з товаришкою, бр той юнак уперто йшов з ними, він не мав наміру відступатися. І так вони йшли компанією, хтось почував, що є зайві, хтось почував себе зайвим. Але йшли.

Саме розвивалися дерева, вже вбралися вони в ніжну, соковиту, зелень, а від електрики вона ще й блищала якось так, мов дорогоцінні ніжнозелені перли.

Дискусія, яка щойно розгоралася в залі, ще не згасла межи слухачів. Напевно всі, що розходилися по всіх ра-діюсах міста, говорили на одну й ту ж тему, і напевно приблизно в тім пляні, що й наша компанія.

Наприклад, Карло Моор ішов і реготався з Бориса.

— Ну, не думав я, що наш Борис сьогодні так осмішить-ся! Бо чого поліз? Куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею... Ой, він мене сьогодні потішив!

— Це котрий Борис? — запитав юнак. — Отой високий студент?

Юнак був, мабуть, якийсь робфаківець, він ще не вельми в тих літературних стравах і приправах розумівся.

— А по-моєму, — палко заступився він за Бориса, щоб хоч чимнебудь вирівняти своє невигідне становище. — А по-моєму, той студент мав найбільшу за всіх них рацію. Він по-нашому, по-робочому сказав, але заткнув їх усіх за пояс, цих буржуазних попутників. Розносилися з своєю Европою, коли в нас уже першоклясники знають, що Европа загниває і розкладається.

— То ви не зрозуміли! — скричав Кармаліта, розвеселившись ще дужче. — Чули дзвін, та не знаєте, де він. Хвильовий каже: "Дайош Европу". А як колись казали: "Дайош Варшаву", то теж був буржуазний голос?

Юнак, спанталичений таким поворотом справи, задумався.

— То ви не розібрали, — шантажував його далі Кармаліта. — Хвильовий хоче, щоб ми повдягали смокінґи й танцювали буржуазно-міщанський фокстрот, а замість піти на Дніпро й по-пролетарському заживати здоровий спорт, ходили по ресторанах цілими ночами та дивилися на розпусний балет ґерлс...

— От, бачите, — приймав і це за чисту монету юнак. — А ото, що вони кажуть: "Треба вчитися в греко-римського старовинного мистецтва". Я з цим не згоден ажніяк! Я згоден з тим вусатим, що... Бо як це так? Заразити нашу пролетарську молодь культурою, викоханою в атмосфері рабовласництва й насильства?! Той вусатий промовець добре сказав, я з ним цілком згоден...

— Ще один Борис вбивається в колодочки...

— Ваш професор підробляється під пролетарську революцію! — увійшов уже в смак дискусії юнак.

—г О, це щось уже нове, — зацікавився Кармаліта. — Досі від Бориса я чув, що Микола Костевич — контрреволюційний попутницький зубр і ненавидить пролетарських письменників... Бо він дозволив собі десь висміяти нашого Бориса...

— А як же? — він так сьогодні гостро виступав проти "Просвіти". Відомо, що "просвіти" — то були гнізда контрреволюції на селі...

— І подумати тільки, — такий контрреволюційний зубр, і потягнув нашого Хвильового... і він говорить в унісон з правими... "Правая, лєвая ґдє сторона..." — процитував він, як цитував сьогодні й Микола Костевич...

Вже й додому підійшли, вже й час прощатися, а літературна дискусія" ще не закінчилася. Треба вже було прощатися.

Прощатися? Це не входило в Серафимові пляни.

— Заходьте на кілька хвилин. Ще рано! — запросили Дівчата, яким уже надокучило стояти.

І жоден не відмовляється, вони обоє заходять.

Кармаліта явно насміхався з юнака. Той так плутався межи тим усім, що почув сьогодні!

Але вже як зайшли до кімнати, він перемінив глузливе плутання своїх думок і вчепився до юнака, щоб той йому сказав, чи відкидає він потребу засвоєння всього того, що досі осягла людська культура...

Вони змагалися і сперечалися, вже минуло тих кілька хвилин, на які їх запросили. Спочатку й дівчата жваво впліталися в цю дискусію^ але дедалі їхні голоси ставали рідшими. Одна тільки Тося спершу сміялася, а потім все серйозніше прислухалася до суперечки. Дівчата, бачивши, що цій розмові й кінця не буде, поперекидалися на ліжках до сну і лише Тося з усмішкою то одному, то другому щось підкидала., І вона також була вже наче стомлена.

Хто ж із них раніше вийде? Серафим заклявся, що не він. Чого йому тут треба, цьому бовдурові? Вже прощався й ішов би. Серафимові треба хоч десять хвилин із Тосею поговорити наодинці. Він не може встати отак і піти.

Але й той був також упертий. Він, коли вже вичерпалася суперечка, почав розказувати анекдоти, курити раз за разом. Він намірився пересидіти цього довговолосого, впевненого в собі зайду, що всі розуми поїв і що десь так, ні сіло, ні пало, з'явився на Тосиних горизонтах.

Вже перестали ходити трамваї. А гості сидять!

Дівчата прокидалися, дивувалися, що ще світло горить, — а побачивши, що Тося з своїми поклонниками женихається, — знову засинали. А гості сидять!

Вже й світла не треба, бо світає. А гості сидять!

Нарешті, другий, не Кармаліта, зважився відходити. Ще опізниться на лекції. Переможений, він з кислою міною, але ввічливо прощається. Тося схилилася над столом і ніби дрімала.

— Тосю, ти хочеш спати? Я вже також іду, — нахилився над нею Серафим.

— Ні, мені так дивно солодко, як уві сні, як часом крізь сон чуєш мелодію з-під землі. Так мені шасливо і так жаль за чимось...

Світало.

Тополі на вулиці перші приймали на свій ніжнозелений пушок знаки рожевого сходу сонця. А вони не могли помиритися з тим, що ось уже ранок, що прийде день, — знов звичайний, — і минеться це, пурпуром і золотом ткане, марево.

Стояли у вікні, прихилившись одне до одного, дивилися, як починається день і зачаровано мовчали.

Чи повториться ще коли в житті оця хвилина?

6. РОЗШУКИ ПРОЛЕТАРСЬКОЇ ІДЕОЛОГІЇ

І.

Килинин пекельно-гФгіяльний плян сьогодні починав втілюватися в життя.

Ось вони вже вийшли нагору. Перед лісом ззирнулися й, вражені, поставали.

Внизу стелилися замріяні луги й чагарники, біліли піски. Поміж ними котила води велична історична ріка, розсилаючи свої рукави й заводі по всій задніпрянській низині.

Крута дорога, покинувши піщані береги, вивела угору сюди аж до лісу, а тепер знову манила донизу, до того білого піску, що аж стверд, нетоптаний людською ногою. Від Літнього ранкового сонця був він якийсь сліпучий, повітря було кришталеве, дзвінке й нестерпно радісне.

Жодного села, жодного житла не видно було, скільки сягне око, — тільки димок від пароплаву, що їх тут висадив, вився далеко десь, далеко. Тільки ліси, ліси, ліси...

І що тут змінилося за ці вісімсот років? Чй не виїхали вони з двадцятого століття і за кілька годин чи не опинилися в дванадцятім? От-от, здавалося, почують звуки мисливського ріжка, гавкотню псів, і сам Володимир Мономах виїде насупроти них на білім скакуні разом із своєю хороброю дружиною.

Він вертається із ловів у лютежських пущах, а вони втрьох — ідуть йому назустріч, ідуть здобувати пролетарську ідеологію, чи то пак, шукати, де тут у Лютежі підсочний промисел, щоб найнятися на роботу. А все навкруги залишилося те саме.

Мовчки увійшли в зелений храм.

— Ви чуєте гімн тиші? — урвав мовчанку Тарас.

Вже довгенько йдуть вони мовчки. Кожне по-своєму переживає якусь піднесену патетичну урочистість, що огорнула їх душі, як тільки вступили в ліс. Вона наче пливла на них зза струнких стовбурів і таємничих кущів.

Над ними спліталися верховіття й творили незглибиму таємну стелю з променястими проріхами. Під ногами траплялася папороть і м'яко пригиналася до землі.

— Я почуваю себе так, наче наді мною розпалися мури, — озвалася, нарешті, Неля.

— А я — наче скупалася, змила весь леп міської метушні і взяла чисту сорочку, — додала Килина.

— От, де справжнє життя! — скричав Тарас. — А воно могло б і в місті бути, якби не затягалося чимось пакосним, якби не було обтяжене клопотами і метушнею. Хвалити Бога, в це чародійне царство не сміє промикатися все те непотрібне!

Знову йшли мовчки, говорячи кожне само із собою.

— Як мало людині треба для повноти і щастя! — не міг стримати своєї внутрішньої розмови Тарас.

— Всього лише іти лісом і дихати тишею та ароматом. А хто скаже, — чим пахне?

— Липовим цвітом...

— Ні, сосною...

— Але ж ні, бо...

— Ку-ку! Ку-ку! — десь дуже далеко і дуже близько закувало.

Тарас зачаровано замовк. Аж став.

— Ну! Й що ви на це скажете? А, трясця мамі його! — щасливо й здивовано запитав він дівчат. — А ми потрапили в рабство речей і добровільно волочимо за собою їх ланці.

Вони йшли отак, щохвилини дивуючись, щохвилини вражені несподіваними й геніяльно-простими думками. їх наче вистукували по стовбурах тутешні телеграфісти, дятли, а цю "азбуку Морзе" кожне переводило на свою мову.

Сідали відпочивати, а як сідали, то вже й хотілося простягнутися й дивитися на це нечувано синє небо, що проглядало крізь верховіття. З душі спадало одне за одним якесь непотрібне лахміття, зоставався лише одяг спокою, тиші, миру, радости й гармонійности. "Цей доконечний одяг аж на самому споді, він є у кожного, тільки нащось поверх нього ми натягаємо чортзна чого багато..." — мурмотів, мов до себе, Тарас.

— Ти б хотіла бути коровою? Просто рудою, з білими латками, коровою? — несподівано запитав він Килину.

Килина не мала настрою ображатися, але ясність, якась прозорість, сміливість несли її думку у нестримний літ.

— Не я буду, якщо на те літо не поїду в експедицію десь у алтайські гори. Коровою не хочу! Хочу випитувати надра землі, хочу володіти над природою, а не бути її елементом...

— Лахміття... — безапеляційно оцінив Тарас. — За ним мусиш одягти лахміття улесливости, підлабузництва, за-здрости, захланности, поклонництва, брехні, чванливости, суеславства... Так спроста не поїдеш...

— Попрацюю над собою й візьмуть без улещування, — уперлася Килина.

— До праці ще треба булави та голови...

— Диви, який метелик над тобою літає... — скричала Неля.

— Ну, а ти, Нелю, хотіла б бути ©цим метеликом? Скажімо, не цим, а таким із золотистофіялковими й зеленкуватими крильцями...

— Щоб мене натикали шпильками на картон і дивилися на мою мертву вроду? Ні, не хочу... — запротестувала Неля.

— А по-моєму, вони краще за нас знають сенс життя, — провадив свою, йому одному ясну думку, Тарас, стежучи за метеликом.

— Гм...

— Філософія амеби...

— Хоч би... Чим ти, Килино, вартніша за амебу? Недовго було й до сварки.

Та посваритися їм не дала пісня.

Десь далеко тонкою луною котилася поліська пісня жури. Не самі вони тут, в храмі природи. Він ожив по-людському, став тямний, явилася душа лісу. Замріяна, спрагла далекого й недосяжного жура.

— Гайда, хлопці, по конях! — спам'ятався перший Тарас.

II.

— Де ж твої підсочки? — питалася Неля в Килини.

— Зажди трохи, будуть! — впевнено казала Килина, хоч у душі трохи потерпала. Ануж, так ітимуть цілий день

і ніч та й не побачать ніде живої душі. Тільки хтось співатиме цю журу, — може сам ліс?

— Проте ж, як гарно літо проживемо! Цілий день у лісі. Тарас буде тільки підсікувати сосни, а ми тільки ходитимемо позаду й збиратимемо живицю. Грошей заробимо цілу купу. Молоко попиватимемо. А в вільний час порозлягаємося в лісі й читатимемо... Ще краще, як у санаторії... Бо надокучить же цілий день нічого не робити...

Книжок вони, всі троє передбачливо понабирали стільки, що аж угиналися під їх тягарем.

Ба так і в місті Килина малювала їм цю казкову перспективу. Це був пекельно-геніяльний плян, — поїхати в ліс на ціле літо на підсочний промисел, заробити грошей, подихати сосною, напитися молока досхочу — ще й привезти із собою натуральні документи, що пролетарський студент працював ціле літо промисловим робітником.

Плян цей виник у Килини як закінчилися іспити. Було дуже чудно почувати себе зорсім вільною людиною, трохи порожньою після вчорашніх напружень. Так, наче ти відірвався від землі й перестав діяти закон Тяжіння. Роби, що хочеш, — а воно нічого не хочеться. Інерція напруження, заклопотаности "хвостами", робочої звички ще діє. Неможливо й так без діла сидіти, але й літери найлегшої книжки не лізуть в голову. І чудове літо манить тебе своїми розкошами.

Студенти розїзджалися.

Одні їхали додому, другі в екскурсію, треті — із старших курсів — на виробничу практику, четверті не мали куди їхати, як от Неля, п'яті не хотіли їхати з їм одним відомих міркувань.

Килина, наприклад, не може в своє село навернутися, бо зараз хтось донесе, що вона має зв'язки з батьком-куркулем і тоді — прощай, інституте! І так усе на волоску тримається, комісія перевірки соціяльного складу студентів вже не перший раз наміряється її викидати, та вона всякими правдами й неправдами діставала досі потрібні документи.

Також і Тарас із приблизно подібних міркувань не поспішав додому, але попри це він твердо й щиро вирішив здобути собі пролетарську ідеологію. Без неї закриті брами в літературу.

Але він не мав куди їхати.

Під цей настрій і зустрілися вони з Килиною в подвір'ї Кубуча, під крислатими липами, при вході в дзвіницю — браму колишнього Золотоверхого манастиря.

— Нікуди не їдеш? Що? То їдьмо з нами!

— З ким це, з вами?

— Я й Неля думаємо махнути на підсочки...

— І Неля? На які підсочки? Розкажи! Де ти про них чула?

— Та вже як я кажу, то знаю! Житимемо краще, як у санаторії, книжки читатимемо, ти тільки будеш підсікати сосни, а ми тільки ходитимемо та збиратимемо живицю...

І Килина в яскравих барвах почала розвивати свій ге-ніяльний плян.

— То коли ж ви їдете? — вхопився руками й ногами Тарас за цю блискучу ідею.

— Узавтра пароплавом. Козакові-нетязі недовго збиратися. Хібащо могло б спинити його, — нема грошей на квитрк до пароплаву, одного карбованця. Але козак не без долі. Ішов позичати до Танцюри, а по дорозі на тротуарі знайшов аж п'ять карбованців. Щасливий знак, буде удача!

III.

Уранці вже стояли на палубі й дивилися на своє місто, як воно відпливає й затягається ранковими сизими димками. Воно віддалялося — кучеряві сади горбів і схилів, вежі, високі будинки, бані й шпилі знесених до неба церков, чи пак, антирелігійних музеїв.

— Трохи шкода, — каже Неля, — що ми тепер їдемо.

Вони саме увійшли в смак екскурсій по старовинних історичних місцях. Бо то як пройдеш по двох-трьох вулицях та зайдеш у театр, чи міський сад, — це ще не каже, шо ти знаєш своє місто.

Треба постояти на тих пагорбах, де були колись княжі гридниці, храми й майстерні з похованим там секретом невмирущих емалів, потовктися там, де були вали найпершого міста, уявити собі ті історичні ворота з церковцею на поверсі, пройтися тими площами, де були колись невільничі ринки, де збиралися віча. Треба прогулятися по кривих і закручених вуличках, узвозах з історичними назвами, оброслих леґендами. Треба власними очима глянути на зразки українського барокко — Мазепинську церкву, бо кажуть, що її мають знести... Рукою провести по старовинних мурах, ступнути вниз на урослий у землю східець сивого віком собору...

Новими очима подивитися на університет, уявити його не в прямокутнику вулиць, а серед звичайнісінького поля. Бо цих вулиць струнких, з розгоном у далечінь, десь у поля й ліси, — не було зовсім. Там, де кипить життя, сяють вітрини, — уявити собі позаміське звалище. Д та центральна маґістраля, що ділить місто на дві половини, — ще на початку минулого століття була просто собі відлюдним яром, де ставили перевесиці на птиць та стояло зо два млини. А за ним — непрохідні нетрі, тепер людні вулиці...

Треба знати, що кожна п'ядь цеї землі — шматок історії. Тоді встає прекрасний і багатогранний образ твого міста, яке ти, £аз спізнавши, не забудеш ніколи і носитимеш у свому серці, як святиню.

І тепер на палубі вони любуються вже не просто поверховою красото міста, що височиться над розстеленою по другий бік ріки лугами, низинами й пісками. Його душа вже стала й їхньою.

За те Тарас і Нелю любив, що вона така невтомно-чутлива до кожної нової риски, яка вплітається в їх спізнавання міста.

Але, їйбогу, Тарас не знає, чи він закоханий у неї, чи ні! От як колись він у педшколі втелющився був у одне химеристе й вітрогонне створіння, то ходив, як очманілий. Нічого йому на думку не йшло, тільки милуваннячко та цілуваннячко... Чогось не було часу на розмови, та й не було чого говорити. Та й створіння те вітрогонне нічим не цікавилось, крім того, щоб гарно вбратися та когось зако-кетувати. Поза тим, — лялька лялькою!

Тарасова душа хотіла чогось іншого, і він скоро охолов.

А от тут, — здається, з Килиною й Нелею однаково вони товаришують. Нема між ними трьома різниці, всі теми їм однаково відкриті, включно до Форелівських премудростей.

Але от із Килиною збіжиться десь на коридорі, на вулиці, чи й до іспиту разом готуються, чи вертаються потомлені з екскурсії, — то нічого такого не діється, а як із Нелею — світ ширшає, кращає, повнішає.

Неля, мабуть, не відчуває, не знає тоТо. Вона така довірлива й товариська, що, як мабуть Килині, так і Тарасові розказує все, що на душі має...

IV.

Господиня їхньої клуні ніяк не могла добрати, чий полюбовник оцей високий парубок із густими чорними бровами, — широкої чи тоненької, — а тому вона казала до Килини, або до Нелі: "Ваш полюбовник".

Дівчата не протестували. Вони скидали й це до загальної купи чудного, якого вони ще не освоїли.

Якась жура, тиха й задумлива, бродила по цих просіках, поміж жовтими житами, обгородженими низенькими лісками. Никала поіа самітними хатами, що бовваніли ген уприкінці житніх полів. Жовті городи, жовті піски велетенські несходимі борища і синє небо! Жовте і синє (без жодної політики), жовте і синє...

Це навіть не село, а розкидані по просіках межи лісом хатки, самотні оселі, загублені в жовто-синьому царстві Невідомо, звідки несеться задумлива, мрійна пісня поліської жури, невідомо, хто, де її співає, бо навіть вулиці в Лютежі нема, а наче співає її само повітря.

Ставало якось ніжнорадісно сумно, неначе цей сум пробивається в свідомість крізь товщу міцного сну.

Цю пісню може створити дух у високому польоті, в поетичному піднесенні...

І раптом, — зовсім десь близько, луна розносить грубу, з викрутасами, матірню московську лайку. Поліська луна доносить усі слова, аж сама червоніє.

Хто творив пісню? Хто творив матірню лайку?

Студенти спихали всі ці вражіння до одної купи й вечорами в клуні намагалися порозпихати, — що до чого.

Неля була певна, що лютежани, це — аморальні, без-моральні, неморальні, розбещені, огидні, зіпсуті, неохайні душею й тілом, безсоромні, паскудні люди.

Килина розносила в пух і прах московську культуру. От із чим вона приходить з русифікованого міста до українського села! Та ще й такого поетичного, як Лютеж.

Це, видно, найяскравіше з неї, якщо найшвидше за все прищеплюється. Емблема! А що ж, не так? їхня Рогізна в сто разів далі і в тисячу разів культурніша. Хвалити Бога, не ходять щодня по науку до змосковленого міста, а живуть своїм розумом, своїми звичаями, із своїми дідьками, катами й ковіньками...

Тарас присягався, що їхня господиня — живе вад ч^сів дорюрикових, що вона злісно ухилилася від Володими-рового хрещення і в Дніпро не пішла разом з усіма віруючими християнами, хоч тут воно й поблизу. Ярослав Мудрий її зустрічав тут у своїх князівських пущах і мав її, безперечно, за архаїчний анахронізм, бо не вніс уже її найсвятіших законів і приписів до " Руської правди". Так, наприклад, у "Руській правді", основаній на звичаях свого часу, він зіґнорував її аґрономічний захід боротьби з градом, хоч сам не раз бачив, як вона виносить мерщій кочерги й лопати та спиняє град навроченням...

Нечистої сили кругом неї юрмилося, шейкалося, вешталося роями і вона на кожному кроці відганяла й розганяла її нашіптуваннями, закляттями, вроками, а то просто мітлою та віником.

А що крою одежі вона уперто, принципово не міняє з часів смердів, то це факт.

— Ну, не клепай! Он і Ярославни ходили в таких виложистих, круглих комірах і в таких жупанах, та й гетьманші... — заступилася Килина.

— За це не скажу... — поступився Тарас. — Може ті пані були народниці-демократки?

— Еге, може ще скажеш — члени комуністичної партії?

— У всякім разі, наша смердиха щось занадто нас експлуатує, — жалібно сказала Неля.

— Куди радянська влада дивиться? Вношу пропозицію позбавити її права голосу!

Вони на неї сердилися.

Мітичних підсочок, от уже кілька днів вони тут, ніде не чути й не видно. Адміністрація лісництва не підхопила ентузіязму робочої маси й, здвигаючи плечима, роз'яснила що ні сном, ні духом не винна в розповсюдженні таких чуток. Де Килина їх чула?

Килина не признавалася.

Розтанули в блакитному повітрі мрії про аркадське життя у лісі, ніби в санаторію, з приємними розвагами. Смердиха-господиня, яка пустила їх ночувати в клуню, зміркувала на третій день, що нічого їм байдики бити, хай беруться до роботи. Тарасові дала в руки сокиру, щоб рубав дрова, а дівчатам по сапі й послала на просіку підгортати картоплю.

— Знаєте що! — відкрила якось увечері Килина велику істину. — Наша господиня — експлуататорка і куркулька, використовує батрацьку працю задармо. Ми сьогодні цілий день, як каторжні, працювали, а вона каже: "Наша одна дівка до обіду сполола б усе, а ви вдвох за день і третини не зробили!"

—Дасть якоїсь юшки посьорбати й хоче, щоб ми працювали як коні! — тоненько поскаржилася Неля.

Бідні дівчата, виснажені за зиму недоїданням і школою, виглядали таки справді,' як здохлиці. Вони, відзвичаєні від фізичної праці, зголоднілі й зморені, мріяли про молоко, а їм давали... по склянці кисляку. Як тут не заговорити революційній свідомості?

— А ви знаєте, — таємничо сказав раз Тарас. — Вона — відьма! Мені сьогодні таке видіння було. Рубаю я дрова, забувся за все, аж бачу — наша господиня верхи на помелі їде й кругом неї танцює, аж роїться, нечиста сила. А навкруги блакитний ліс, зелене небо й...

— Еге-ге, Тарасе! То тобі, брате, галюцинація була, — озвалася Килина з свого кутка. — В тебе недокрів'я розвивається...

І сама себе перебила:

— Е, біс його бери! — Килина десь у пітьмі напевно рішучо стріпнула своїм рівним, коротким волоссям. — А їйбо, йдіть до мене в батраки, я вас вволю молоком напою. Рушаймо взавтра до Рогізної!

— Або на торфові розробки, — запропонував із свого кутка Тарас.

Здобування пролетарської ідеології відбувалося ударним темпом. Спізнавши долю й світогляд сільсько-господарського батрака, вони вже відчували, що їм нічого тут робити. Аркадія, заправлена "акридами й диким медом" із кисляком, видалася зблизька не такою вже дуже привабливою, вона потребувала масла, вареників із вишнями у сметані і жирного борщу із свининою.

Кар'єра сільсько-господарських батраків, проте, закінчилася швидше, ніж вони гадали.

Одного вечора посідали вони вечеряти на ґанку. Якраз заходило сонце, мукали корови, сосни палали золотом... Прилинали якісь холодні хвилі з лісової гущавини, що обступила садибу. Звідкілясь линула тужлива й щаслива мелодія Полісся. Дуже гарно було. Вже й сутінки закрадалися, а вони вс^е сиділи та вечеряли, — розповідали, сміялися... Так дуже гарно було...

Тут їх заскочила господиня. Вона, ні сіло, ні пало, почала їх всіляко лаяти. Спочатку ніхто з них не розумів, за що. Чи за те, що задармо в клуні живуть, чи за те, що погано працюють, чи за те, що вдвох одного полюбовника мають, чи за те... що вечеряють на дворі по заході сонця? Видимо-невидимо нечистої сили збирають вони коло її хати, на ніч вся в хату полетить.

Вона недвозначно проганяла їх із двору і то негайно. Щоб і духу їх тут не було узавтра вранці!

Вдосвіта вийшли вигнанці з Лютежа, так і не довідавшись, в чім була їх провина. Після довгих і всебічних аналізів та дебатів вони одностайно зійшлися на думці: за те розгнівалася на них господиня, що їли на дворі після заходу сонця. Переступили законодавство неписаної "Пра-руської правди*.

V.

Він завжди жив у атмосфері самотности. Це був звичайний стан Тарасової душі навіть тоді, коли був серед товариства. Дуже й дуже рідко виходив з цього окреслення, в великі свята щирого й нефальшивого звучання душ.

Але то, звичайно, була плідна самотність, повна внутрішнім життям, — чужа присутність там заважала.

Теперішня самотність тут, на підозрілої чистоти простиралі, в районовій лікарні — була жахлива.

Тарас почував себе забутим, закинутим, нікому непотрібним. Нема коло нього нікого. Сам. Нелі й Килини також нема.

Вони тоді втрьох прийшли з Лютежа найматися на найближчі торфяні розробки. І вже були всі троє найнялися, та треба було перейти медичний огляд. Лікарі забракували Нелю за кволий фізичний стан і її не прийняли.

Це остаточно вплинуло на Килину.

— Кат його бери, їдьмо, Нелю, до мене! Хоч молока нап'єшся "від пуза". То, що я з батьком погиркалася... та не хотіла їхати. Але нічого, хай вибачає... та тішиться.

В Килини, щоб вона не робила, виходило так, наче іншого, кращого не можна нічого й вигадати, а те, що вона вигадала — геніяльне. Підсочки? Геніяльно! Глузувати, іронізувати з "підсочок" почала тепер лише вона одна, а вже після неї можна було й ще комусь докинути слово. Додому? Неля й не сміла опиратися, бо це було геніяльно. Втім, обережна Килина навіть не казала справжньої причини свого нехтування батьківським домом.

Зостався Тарас сам. Тепер він робітник, руки в нього за три дні вже погрубішали, взялися виразками, робота була важка, а треба було виганяти норму. Але Тарас не відставав від інших, він працював із смаком морального вдоволення. Вже краще буде сам, так легше буде від Нелі відгородитися, від тої підступної дружби, що кінчається поразкою кохання.

Та не довго працював він. Рівно через два тижні, як розстався із дівчатами, він, по роботі скупавшись, відчув повну безсилість, жар, знеохоту, важкі руки й ноги, — одним словом, недуга за день зборола його. На медичному пункті виявили в нього задавнений плеврит із додачею ще чогось недоброго.

І от він лежить тут, нікому непотрібний, ніхто на нього не звертає уваги. Лежиш собі, вмираєш — ну, і вмирай! І нікому в цілому світі непотрібний. Навіть і собі.

Знесилений безпросвітнім голодуванням, з анемічним світовідчуванням, він лежить на ліжку, на жовтому простиралі, якого для нього, здається, навіть не міняли після попереднього хворого, і дивиться на підозрілі цяточки.

Він почував не тільки фізичний занепад, але й духовий — отаку байдужність до всього, небажання ворухнутися, — несилу. Наче все заволоклося якимось сірим невиразним туманом.

Почуття всі притупилися. Було байдуже, — їсти, чи не їсти, ставлять термометр, чи не ставлять. Байдуже, що все лікування й дієта тут у лікарні полягали в перевірці температури та пляшці молока на цілий день.

Так... Як це він втрапив сюди, в районну лікарню?

Із торфяних розробок його привезено сюди на якомусь драбиняку. Може це його остання дорога? Він не відчуває ні радости, ні печалі.

Він думав про себе, як про когось іншого. І не було жалко. Скільки насіння сіється, а скільки то з нього могутніх дубів виростає... Він — те насіння, що зійшло й зразу захиріло. Ну, й що ж, шкода йому тих безвісно захирілих насінний, коли вони — щось таке, що не він? Ні! І що за могутній дуб міг би вирости з нього, як він не вміє сам собі ладу дати? Хотів словом завоювати собі право на життя, а слово його звуку не дає.

Він не співзвучний епосі.

Це несподіване відкриття було для Тараса справжнім смертним вироком, може навіть більшим струсом, ніж недуга, ніж Нелині недавні признавання. Бо нічого більшого в житті не хотілося йому, як бути співзвучним жовтневій революції, боротися за обіцяний нею кращий соціяльний устрій, працювати каменярем на побудові його.

І от кожен знає, як це робиться, а він не знає. У нього не виходить. Всі інші знаходять собі якесь місце в житті, а він... на два тижні став робітником — і вже звалився.

А й коли б не звалився... По правді сказати, — хотів би він із теперішньої своєї життьової практики взяти сюжет, написати щось, хай би Липовецький видрукував, — на сором свій, Тарас нічого цікавого навколо себе не бачив, не знаходив. Одноманітне, нецікаве, убоге й важке життя, неофіційні заздрощі, нарікання, офіційно багато тріскучих газетних фраз" — та й годі. Знову Борис песимістом назве.

Ну, а про інше, своє писати, — кому, якому Липовець-кому цікаво?

То як Тарас не може стати мистцем, — нема й жалю! Нехай і Неля не любить, — не має це вже ніякого значення. Дорога йому в небуття. Нема чого небо коптити, такому виходцеві з куркульського середовища.

І все ж, вибуваючи з життя, захотілося написати йому до Нелі листа.

VI.

"Ніжна прозолоть мого життя!

Ти колись назвала мене песимістом. Так, я є страшний песиміст. Здається, всі основи моєї душі проіржавлені цією страшною хворобою, хоч я колись був не такий і хоч росту з кореня, де не знали цієї роз'їдаючої декадентської немочі згасаючого духа.

Я знаю, що в епоху піднесення й розквіту всіх творчих сил, мені нема місця в житті і за це життя я й не чіпляюся. Що мене жде, як я не вмію радіти?

І я не знаю, чи я сам такий, чи десь у ембріоні закладене в мені спадкове розбуялося в душі тепер, — чи то тому я такий, що належу до "соціяльно й клясово ворожої породи" і не маю прав пролетарських? А от ти, Нелю, цього не відчуваєш, правда? Хотів би я секрет знати, бо ми хоч і щирі все були й відверті, але скільки то недоговореного між нами зосталося. Що, якби не спинило щось людей до кінця уточнювати справжній стан речей, — що б то виходило?...

Я знаю? Може й ти, Нелю, не довірилася б мені одного вечора отам на просіці, як ми були удвох і дивилися на Чумацький шлях. Ти в своїй простодушності розповідала мені про життя свого серця і, сама не підозрюючи того, ранила смертельно мене.

Я з Кармалітою не дуже в близьких стосунках, — як з усіма, — але похваляю твій вибір. Він один із нас може найширший і бачить найдальше за нас усіх. В ньому е сила. І я тебе розумію. Бо я й сам такий, як ти.

Ти знаєш, що Серафим тебе не любить, любить іншу, — і все ж, ти не можеш засудити свого почуття, викинути його на смітник. Сумна любов, любов непомічена й непотрібна. Але серце так хоче. Такий і я.

Але які комічні ситуації викомбіновує часом наше життя. Чи ти знаєш, Нелю, що я був на волосинку від одного признання тобі в ту хвилину, як ти мені сказала про свої почування до Серафима. В мене з уст уже зривалося признання, що я кохаю тебе. І я тоді нічим не показав тобі цього. Тепер, коли я в стані самовідречення й байдужости до всього, я вже можу признатися.

Ти була і є ніжною прозолоттю, Що вплелася в моє похмуре життя. Від тебе йде до мене світ невгасимий, зоряний. І чому б тій силі, яка керує нашими почуттями, не звернути твоїх поглядів на мене, чому Серафим не побачив тебе?

Легко й вільно мені з тобою, кохана, про все говорити, бо я знаю, що й ти в цьому нашому навпомацки просуванню по житті, як і я, побачиш і трагічне, й смішне.

Я так прагну цього нефальшованого, щирого й неза-сліпленого дрібними пристрастями людяного ставлення, яке знайшов у тобі, і яке прозолотило мені останні дні мого нікчемного й непотрібного життя..."

VII.

— Сюди! — відчинила двері, когось пропускаючи, санітарка.

Тарас знав, що до нього ніхто не прийде. Він писав прощального листа й не хотів навіть повертати важкої голови до дверей.

— Ти маєш совість? їздь по всьому світі, шукай його, хвилюйся, переживай!.. А він, як якесь велике цабе, розлігся тут і лежить! — почув він сердитий, дивно знайомий голос.

Хто це? Невже до нього?

Тарас повертає важку голову й бачить... Хто це? Сестра? Оксана?

Але Оксана, як тільки загляділа його лице, раптом якось зіскочила з свого крику й почала тихесенько плакати. Нічого не казала вже й плакала.

Тарас раптом впірнув у інший, такий забутий, такий рідний світ. В дитинстві вони завжди билися, себто, Оксанка завжди лупила його. Тарасик був на дівчинку схожий, — тихий, боязкий, — а Оксанка була задерикувата, збитошна й непосидюща, як хлопчисько. її вдома й прозвали хлопчуркою за те, що вона компанію водила тільки з хлопцями, била їх, верховодила й навмисне задиралася, щоб устряти в якусь бійку та вийти переможницею. Нічого вона в світі не боялася, тільки пітьми, мишей і тата.

Тепер це була вже заміжня жінка, мала хлопчика й розпадалася над ним. Від вдачі дитячих літ в ній лишилася хібащо владність. Але в цю хвилину вона її втратила.

Оксана дивилася на Тараса, Тарас на неї й обоє плакали.

Тарасові від цього всього, від того, що так несподівано побачив Оксану, та ще й в такій обстанові, раптом стало чогось шкода себе самого, такого, як він зараз є.

— Чом же ти ні слова про себе не напишеш? Мама там журяться, плачуть... щодня... — почала зовсім іншим голосом, з паузами, казати Оксана. — Мама щодня про тебе питають: "А що з ним? А як він? А де вінї" Сни якісь такі погані сняться їм про тебе... Приїхав Костик — ми думали й ти приїдеш. А як розказав вш про твоє бідування, — мама зібрали мене й послали по тебе...

Тарас мов цілющу воду пив, слухаючи ці слова, й йому ще більше хотілося ридати.

Так хтось про нього думає? Журиться, плаче? Не забули про нього?

— Тато маму заїдають, — нащо тебе пустили, — розповідала далі Оксана.

— Мама винні?

— То ти пустив, ти їх у науку пхаєш, — кажуть мама... Чом же ти ніколи не написав?

— Я писав, — виправдувався Тарас і почував себе винним, бо справді згорда щось разів зо два за зиму написав до свого куркульського дому: "Живий, здоровий, нема про що писати..." Він знайшов собі новий пролетарський дім і горнувся до нього. А тепер, як йому горе... Хто про нього журиться? Мама... тато...

— Хіба Кость у Дрижиполі?

— Еге! Але він щось уже знов із старим Нечіпаєм не мириться, мабуть довго не всидить.

— А як же ти знала, що я тут? — у тому ж дивному, щасливому розслабленні питав Тарас.

— Обшукала! І в кубучі вашому була, і в тому селі, що в лісі, як воно там... Добра була морока з тобою, — але вже зовсім не сердито казала Оксана, відчуваючи, що та півникувата, задьориста, різко-войовнича маніра їх дитячих наскакувань минула з дитинством разом, а тепер настав час говорити тепліше, м'ягше, з приязню й взаємоповагою в тоні.

— Ну, вдягайся, збирайся, а я піду тебе виписувати, — загадала, нарешті, Оксана.

— Куди збиратися? — здивувався Тарас.

— До Дрижиполя поїдемо! А то ж куди! — також здивувалася Оксана.

— О! — спромігся тільки сказати Тарас.

7. ДРІБНОБУРЖУАЗНА СТИХІЯ

І.

З крижаної сльоти самотности Тарас потрапив у теплу купіль родинної турботи, наскрізь пронизану запашним духом материного піклування.

Зовні його й не видно було, бо мама, завжди, скільки її знав Тарас, соромилася виявів ніжности й далеко її в собі ховала. Але ця, нерозвезена назовні ніжність так тепло відчувалася, і, здається, повітря було напоєне нею. Незримо стояла в хаті, виступала з кутків, коли все затихало й Тарас залишався сам.

Це ж коли б не мама, коли б не її ясновидюще почуття, що з ним лихо, — помирав би десь там, серед чужих людей.

Інколи Тарасові здавалося, що він вернувся до дитинства. Так вовтузилися з ним і тоді, вирятовуючи від різних легеневих хвороб.

— А, Господи, яке страшне зробилося! — чув він у напівдрімоті ніби тітчині Христині слова. — Одні тільки брови й зосталися. Чого це він такий став?

— А допитайтеся в нього, як він там жив! Нічого не каже, — відповідала мама.

Річ у тому, що мама сама не питала ніколи. фона з якоїсь делікатносте обходила ці моменти, знаючи, що це розказується не в кожну хвилину.

Втім, він був занадто знеможений, щоб мати силу розказувати, або розпитувати.

Він лежав на тапчані у великій кімнаті й не міг поворухнути жодним членом, жодною думкою. Якась прострація налягла на нього. Несамовите напруження, моральне й фізичне, оцих двох шалених зим неначе затруїли нерухомістю його істоту й він поволеньки-поволі її видихував. Він почував цю втому фізично, а найліпшим станом було йому оце змертвіле, задерев'яніле лежання, здавалось би, таке неприродне для молодого хлопця.

Так, за два роки він постарівся на багато-багато літ.

Він може цілими днями, місяцями лежати, як колода, не бажаючи нічого приймати в свідомість, лише видихувати отруту безмежної втоми.

Дивувався, як міг він скласти всі іспити. Де сили бралися, де бралися відповіді професорам? Він же приходив на лекції голодний і не сприймав тупою головою нічого, що говорилося з катедри. Яким чином воно ввійшло йому в розум? Ось тепер все він має, а не має сили не то що до книги взятися, а й поворухнутися.

Після напруг настала всевладна прострація. Вона спопелила його зовсім. Як крізь сітку, просочувалися зовні новини, події, але мозок відмовлявся давати їм оцінку, складав десь у таємні комори спогадів.

Надмірна любов і цікавість до "Его" здавалися йому також недоречними, нічим не виправданими. Адже ж ми звикли чути й думати байдуже про когось, — чому ж і не про себе?

Навіть спогад про Нелю не був болючий, а ніжно-сяючий... Листа того він ще з дороги послав.

Байдуже було й те, що вдома діялося. Брата Федька викинули з піонерів, бо батько — нетрудовий елемент.

Одної давної звички він не змінив. На тапчані завжди лежала бараниця, нею вкривали ноги, як їхали куди зимою. Цю бараницю, як і колись, він скидав і всі хатні знали, що Тарас не любить на м'якому спати. Йому подобалося, що муляли тверді дошки. Здавалося, — їде кудись далеко у вагоні й спить на горішній.полиці.

Щоб не сміялися з нього, він не розкривав другої, глибшої причини такого свого дивацтва.

Але хіба він не вгадав ще давно, що виросте й не м'яка буде його життьова путь — треба звикати до твердого тапчана змалку. Так робили грецькі стоїки, обмежували свої потреби до мінімуму.

От на цьому твердому тапчані без бараниці лежав він цілими днями, пропускаючи лише на перший поріг свідо-мости щось зовні. Десь далеко бренів золотий сум, як лю-тежський ліс, пронизаний сонцем, але на поріг свідомости Тарас не хотів його пускати.

Лише як приходила татова сестра, тітка Христя, сідала десь на стільчику й починала свою немудру розмову з мамою, — він позбувався своєї заціпенілосте, мов купався. Власне, в суть розмови й не вслухався, бо з дитинства знав її. Хатні клопоти, город, " гарних людей було в церкві*, "хліб не вдався". Тітка звітувала за той день-два, що не приходила, сумлінно, з відповідними інтонаціями — добродушними й вдавано сердитими. А Тарас хотів уловити, — чому така запашна ця її втихомирююча, цілюща розмова?

Монолог тітки Христі завжди був сумбурний, поплутаний. Він наполовину складався з коротких півфраз, незначущих слів.

— Сідайте з нами обідати! — каже тато.

— Я їсти то нє, а водички вип'ю.

— Це якби чарка, то й з'їлося б...

— Нима, нима! ПозЬикали до чарки, — сміхотливо бурчить вона, показуючи щербатого зуба. — Нихай-но! колись принесу, як звару. Оце була на городі, — геть чисто баклажани щось позривало. Як ще такі котро зеленіші, то бай-дужеі а червоних нима й званія... А я оце чогось заслабла, та кажу дівчатам: "Геть про мене, що хочте тут робіт, а я ляжу на печі, та й буду лежати..." То чогось, їйбо, не можна влежати, такої все роботи... Ішла оце сюди веле-повеле... А ти, Насте, кажу, пішла б до... Може б там якої фантини набрала... Бо, їйбо, нема чогось чим голову закутати. "Та й чого я там буду? Не бачила!" — Ну, ну! Не можна так! А. безголов'я з таким чоловіком!.. А сама думаю: "Може й впрем? В добрий час сказати, а в лихий помовчата..." То ж воно зпотанову так ведеться...

Тітчина розмова з усякими "та й отаке-о", "я вам кажу*... — дзюрчить так, що середина може бути кінцем, а кінець початком. З розмови було ясно: людина не має задніх думок, сухости розрахунку, — вона викладає все дочиста, а ви там уже собі розбирайте що до чого...

Тарасове вухо тільки реєструє ці особливості тітчиного лексикону, а коли б його запитали, про що йде мова — не переказав би.

Але слухати її було для нього — немов би відпочивати від своєї прострації.

Нехай там собі хто що хоче каже, він у тітці бачить різьблений образ української сільської жінки. Це — сільська проста баба, яких мільйони на нашій землі. До них звикли ставитися зневажливо,"— "якасъ сільська баба!" О! Мудрість, мир і простота сільської, щирої, безкорисної, доброї бабиі Скільки чарів тепла й радости приносиш ти в цім злобнім і користолюбнім світі!

II.

Галя виросла, стала вже стрункою, дорослою дівчиною. Федько також витягнувся. Хистом, ростом і віком найбільш за всіх підходив до ролі піонервожатого в школі, але його усунули вчителі, бо був з нетрудової сім'ї. Федько це дуже тяжко переживав.

Галя працювала кур'єром у суді й так, як колись Тарас, як колись Оксана, до першої години пропадала на посиденьках разом із іншими поклонниками дрижипільських місячних ночей.

Тарас не звик бачити їх такими великими й були вони наче трохи чужі йому, мусів з ними наново знайомитися.

І тато змінився. Постарівся" насупився наче. Зникла вже десь гармонія. Скрипка висіла на стіні без діла, але в тата з'явилася нова пристрасть. А може вернулася стара, з дитячих літ?

Він удосвіта вставав і стругав, видовбував з бузини сопілки. Потім походить, походить — береться одну за одною пробувати на звук.

Через ці сопілки часто заходили смішні сварки між татом і мамою. Мама вважала, що тепер не такий час, щоб бавитися із таким "чортзна чим".

— О, вже знов за дудки взявся! Може вони в нього похрипли, пробує кожну...

А тато сердито чмихав і мов не чуючи, провадив своє.

— Іди собі, йди від мене, бо вже мені чогось аж недобре від твоїх дудок...

— Чого там дзявкаєш! Роби собі своє, як робиш... — згорда обізветься тато й пробує далі кожну, "чи не похриплим..

Чиста, наївна мельодія виходить зпід його пальців. Всі ті звичайні, "родинні" пісеньки, Що їх чув Тарас від старших за чаркою, що співав сам, — виходили з сопілки якісь ви-тонченіші, ушляхетнені. З майстерністю обточував їх тато, надаючи одній пісні безмежної мрійности, неозорности синюватого степу... У тім степу бачиш діда, опертого на ґирлиґу, чуєш пахощі тирси, татарського зілля й материнки.

— Це — дойна, пояснював тато своєму слухачеві, Тарасові. — Чабанська.

Друга — також мрійна, але нагадувала чомусь Лютеж, Нелю і той особливий золотий сум, як сонце, заплутане поміж дрімучим сосновим похмурим лісом. Чи одержала вона його листа? І нащо він його послав? Якби тепер, — не послав би вже...

— Це — поліська, — казав мов до себе, батько, бо вони ще не звикли так удвох розмовляти собі, мов двоє дорослих. Тарас ще не одвик ніби боятися батька, а батько не звик, щоб хто серйозно ставився до його мистецтва.

І враз із тужливої повстає безжурна, задьориста, легковажна мелодія. За чаркою в баби Горпини ця пісня виходить якась розгойдана, тягуча. Тепер — струнка й легка.

— Це — чумацька, — каже батько, ніби Тарас не знає. Цих чумацьких пісень, ніби одної мелодії, але то гультяйських, то повитих сумом, було в нього безліч.

— Діди наші всі були чумаками. Дід мій, разом із Кон-дрою Олевським ходили все життя по сіль до Криму. І дід твій покійний чумакував замолоду.

Тарас не раз чував це від самого діда Яринея. Тато говорить, мов сам собі пригадує, а може, щоб Тарас не забував цього.

Мов із чарівної палички, витягав пісні — чумацькі, весільні, вуличні... До кожної щось скупо додавав. Він у ці хвилини позбувався своєї похнюпленої мовчазности й обі-злености, особливо тоді, як мережив метелицю. Вона оживала йому перед очима така, як була в дитинстві.

— Тепер уже це вивелося. А як я ще малим був... Позбираються на вулиці хлопці, дівчата, вистрояться в два ряди й танцюють одні до одних... — каже він і неслухняна насмішка пробивається, як давно колись, на виду.

Але варто було нагадати чимось про теперішнє, сучасне, як він згортався, затвердав і бовкав:

— Злодії! Грабіжники!

Мовчки натягав шапку на вуха, насуплювався й чмихав.

Власне, тато "грався" з сопілками, як казала мама, тому, що не було йому до чого рук прикласти. Книгарні вже давно не було, захиріла вона, коли він пішов на війну. Як революція настала — вже не було нічого. Поле, по-давньому, віддавав з половини, в хаті, що купили перед війною була тепер пекарня, а по другім боці — кіно. її вже давно націоналізував Дмитро Степанський. То що татові було робити?

Був у нього приятель, Оверко-п'яничка, вони вдвох десь ходили по якихось "оказіях". "Оказії" часто й удома траплялися, — баба Горпина з тіткою Христею, чи дядько Ан-дронік приносили пляшку "первака" й тато обзивався до мами:

— Давай-но там чогось закусити!

На столі з'являлися картопля, огірки, цибуля, — минулися колишні вжитки й достатки. Але річ була не в тім, що стояло на столі. Річ у тім, що за столом сиділи гарні люди, що не переривалася ніякими подіями, ніякими світовими завірюхами, міцна нитка, яка в'язала це покоління із старшим, що так само колись збиралося до гурту, переплітало свою бесіду прислів'ями, приказками, спогадами про рід, що розгалужувався на півсела, — дідів, бабів, тіток, дядьків, — і все закріплялося піснями.

— Заграйте-но, Меркурію! — просила товаришка татових юнацьких літ, баба Горпина, по-старосвітському вив'язана в зелену тернову квітчасту хустку, з незчисленними складками над чолом. — Отієї, що на місці не всидиш, як почуєш.

— О, він до цього торгу й пішки! — скептично відповідала за тата мама.

А за мить знову критикувала:

— Ця пісня вже на Смітнику валяється, кожна баба її курдибакає, — презирливо казала вона, щохвилини ладна осудити татові захоплення.

Тарасові все це було таке звичайне, знайоме. Здається, ніби ніколи не переступав він порога свого дому. Незначність, якась водоплинність розмов присипляла його, як колись. І він думав:

"Треба тікати! Дрібнобуржуазна стихія захльостує мене!

Тимчасом, він ще й з хати ні разу не виходив, був кволий.

Так само вранці, як колись, — ще снідали, заскакував Микита, татів брат. Він жив на тому самому хуторі, недалеко Дрижиполя, що йому збудував дід. Але вже мав тільки три гектари землі. Всі тридцять десятин, як і решту дідових дев'яносто, забрала революція ще за дідового життя. Дід помер, як і народився, — з мурґочкою, в злиднях. Другий брат, Андрій, жив на старому дідовому осідку, на Троянах.

Дядько Микита був такий самий солоденький, уклінний і до всіх ласкавенький. Він уже звик до нового становища й жив собі потихесеньку-помалесеньку, любив "по-пан-ському" закинути якесь слівце.

Приходив, розказував про новини на хуторі.

Там уже всі порівняли. Хто мав сто десятин, хто п'ятдесят, хто двадцять, — у всіх відібрано. Було проведено землеустрій, дано було кожному трудовий наділ по гектару на душу, але не зважаючи, де чия була земля.

— Та й Антонові Рогізнякові, — розповідає дядько Микита, — щось не така земля припала, як він хотів, а його земля чогось у Медової опинилася.

Антін Рогізняк був давній приятель татів, вони ще парубкували разом. Пам'ятає Тарас — звали його "Аршин з шапкою". Цікаво!..

— Ото завівся він з Медовою за ту землю. Іду я раз на хутір до Андрія й чую — на весь хутір сварка зчинилася. Антін кулаками вимахує:

"3аждіть, заждіть, не танцюйте так! Ще прийде на вас!* А Медова:

"У мене є сини, то як попідростають, — я вам усім голови поскручую..."

Тато вражено хитає головою:

— Так бери гадюку та батогом! Одну й другого!

— Боже, що робиться! — зітхає мама. — Свої між собою колотяться...

Микита провадить далі:

— Кричить: "Геть буду з вас кишки випускати, де не зустріну"...

— Та й що тут дивуватися з голоти, як хазяї не можуть помиритися? Це щоб на хуторі таку сварку завели? Тьху! Ще й свати, родичі! — каже тато.

— А, нехай йому маму галакає! От, перевівся світ — журно додає мама.

Ні, не все, як було. Якесь нове життя Дрижипільщини вривається в Тарасову свідомість, він хоче те життя усвідомити, зрозуміти. То ж тут відбувається ота сама клясова боротьба, що лежить у основі всього нашого суспільного життя і що її мають оспівати мистці пожовтневої епохи. Скільки раз читав у газетах Тарас про наступ куркуля, про його опір соціялістичному будівництву. А цей дядько Микита якраз і є типовий куркуль, не такий, правда, як на плякатах показують — не товстопузий, не з кучмою волосся на голові і застромленою там соломинкою, не з обрізом, — а все ж, хитрий, не дурний і з жалями за своїми тридцятьма десятинами.

Тарас приглядався до дядька Микити.

IV.

Взагалі, Тарас до всього приглядається. До батька, до матері... Почуває страшну роздвоєність, неначе межи двох стільців сидить і не знає, який правдивий, на якого ж сісти.

Потроху, потроху розповідав він мамі, як жилося йому в світах. В такі хвилини мама була урочиста, строга, наче відбувалося таїнство. Тарас відчував її співпереживання з ним того всього, що розповідав він. Про холодні ночі в нетопленій і разу кімнаті, коли холод доходить до кісток...

— Там ти й простудився...

Про те, як крупу гречану лизав, бо не мав за що хліба купити...

— А, Боже мій! Чом же ти додому не їхав? Ту же хоч картоплі є доволі, — проривається мама.

— А, ви не розумієте! — сполохується Тарас і замовкає.

— Як тут чогось такі злидні весь час... Ану, такі часи настали, що нема де й копійки взяти. Не сплатиш одну подать, як уже й друга настигає. Та все якийсь клопіт... То за одне, то за друге тягають...

Тарас завмер, мов у стійці.

Перед ним сиділа мати, вчителька й керівниця його перших кроків життя, мати, у справедливість і правдивість якої він свято вірив. До сього часу її слово, тонке чуття правди й огида брехнею, її життьова мудрість, взята не з освіти, а природня — були мірилом у всіх випадках.

І перед ним сиділа куркулька, яка, за законом теорії клясової боротьби, що обіймає всі випадки життя людини — уперто, злісно державі ворожа. Газета щодня пише про опір, про наступ куркуля на соціялістичні елементи, про невтомного й заклятого ворога соціялізмові, якого треба придушити.

Яка нісенітниця!

Мати спокійно розказувала:

— А скільки ми пережурилися, як батька заарештували!

— Як? Цього ж я не знаю! — скинувся Тарас.

— Хтось у кіні поскидав портрети Леніна й ще якихось там, порвав на шматки й на них наробив свійського. Та й до батька. "Це ти!" А батько якраз цю ніч у млині був і дома не ночував. То забрали й два тижні не випускали...

— Коли ж це було?

— А перед Різдвом. Щоб вона краще згоріла, ця хата, скільки через неї напасті!

— А не віддають? — обережно запитав Тарас.

Він знав, що батько ще давно підніс клопотання, щоб хату йому вернули.

— Віддадуть! Як рак свисне!

— А ви й не правте, забудьте, — порадив Тарас.

— Легко сказати! А з чогось же треба жити. Одна картопля в хаті, а то, хоч скрутись, нема чим душу закропити.. Нема й копійки, а щодня дай... Щоб усі ці податки оплатити, то треба корову добру продати, або троє свиний, а як нема, то ніхто тебе не питає...

— А земля? Чи вже нема, забрали?

— Ні, батько сам здав чотири десятини, бо вже не можна видолати, такі податки накладають.

— А все через ці хати. Якби їх не було, то які ж ми куркулі? — з прихованим докором казав Тарас, бо він часом сердився на них за це. — Наймитів не маємо, ні корови, ні коней, кілька десятин землі...

— Піди їм розкажи! — всміхнулася мама.

— А нащо татові було аж дві хаті? — не відчіплювався Тарас.

— Такий був час, що треба було мати... А от тепер без них і байдуже, тільки клопіт усе на голові чоловік має...

— Так, як дід. От, багатів, багатів, та й..*

— Та й умер, як старець...

Мама, проте, не втратила тонкого почуття смішного.

— Йде, бувало, дід через свое поле, а хлопчики-пастушки до нього кричать: "Діду буржую! Діду буржую! А шкода земельки, га?" "А не гоніть, бахурі, скотини на мою землю!.."

— Старий уже був дід...

— Ще й посидів у нетопленій лазні з цементовою підлогою. А за що? За те, що багато землі мав.

Тарас не знав і цього. То й дід скоштував дрижипіль-ської холодної?

— "3а що ви мене посадили?" — "А нащо ти стільки землі собі купував?" — "То хіба я землю собі купував? То я тюрму собі купував!"

— Дід і там не відмовив собі сказати до прикладу. З татом не можна так говорити, як із мамою, посміятися з чогось, над чимось задуматися, безсторонньо висловити свою думку, скажімо прямо, більшовицьку. Батько взагалі не любив про все це теперішнє говорити, він, як заходить про щось мова в хаті, сердито буркає:

— Бандити! Грабіжники! Тільки й знають — чуже переводити!

І брався до своєї сопілки.

Батько — ясно виявлений куркуль, чужий його світоглядові. Вони з Тарасом наче на різних берегах стоять і розділені прірвою. Бо ніколи Тарас не спорідниться із махровою батьковою куркулыциною. Добре, що батька общипали, може як переробиться його світогляд. Якби не був буржуєм, то не мучився б стільки Тарас. А тепер сиди й думай кожен раз, що написати в анкеті на запитання: "заняття батьків до революції?* Коршму мав?

Ну, добре, а тітка Христя? Сама вона, семеро дочок, троє синів, чоловік, — зранку до вечора запряжені в чорній мужицькій роботі. Не то що наймитів не мали, а самі на буряки до цукроварні ходять. Хто ж тітка Христя? Чому однаковий з його батьком світогляд має?

А баба Горпина? А дід Андронік? Це ж із таких складається Дрижиполе, всі їх відомі й забуті родичі.

— Ні, треба тікати! Дрібнобуржуазна стихія мене захльостує, — казав сам до себе.

Одного ранку дядько Микита прийшов чогось розгублений. Він посидів кілька хвилин мовчки й сказав:

— От, була мені тількищо оце зап'ята! І досі не можу розкумекати, до чого це він сказав...

— Хто?

— А отой комнезам Мачок, із тих злодіїв...

— А, то ледащо, — ствердив тато, ще не знаючи, що сказав Мачок.

Мак був членом президії незаможницького комітету в Дрижиполі, той самий Мак, що колись позбувся ока в чужій коморі.

— Зустрів він мене на полі, коло мого хутора, чогось там вештався... І завів розмову.

— Як хазяюєте? те та се...

Та от — кажу, — господарство за дванадцять лєт во-зросло трохи.

— А далі як думаєте?

— Так, як усі... Якось проживемо на своєму полі...

— Яке там своє? Тепер совєцьке... — відказує він.

— Ну, то що? Я ж таки голос маю...

— А як копи заберуть, то тоді що?

— Е, то то копи!

— А ми так зробимо, що вас у село перепхаємо, а самі тут сядемо...

Подивився я на нього та й думаю: "Що тобі, бандитюро, казати?"

— Вже ж усю землю відібрали, — вам ще мало? А він, мов насміхається:

— Ми хуторі ваші рознесемо й вас повикурюємо звідси. Що ви на це?

— Та й як?

— А так, що недовго вам тут панувати... Заждіть-но трохи... Це вже в протоколі у нас записане...

Повернувся і пішов. Ні, ще раз обернувся і крикнув:

— Шкода, що ми вас тоді в сімнадцятому році не пови-душували. Ми ще до вас...

І показав мені кулака.

— ... повиганяємо звідси, щоб вас і духу тут не було. Микита запитливо дивився на брата, так наче він радився, — женитися, чи ні, купувати коні, чи...

— Чи ж він правду каже?

— П'яний! — переконано відповів тато.

— П'яний то п яний, але що в тверезого на умі, те у п'яного на язиці.

— Та й як це — вигнати? — запитливо подивився тато, аж піднявши над очима окуляри на лоб, а це ще більше надавало йому здивованого виразу. — Хіба вони той хутір будували, що будуть виганяти?

Він подумав.

— У їхніх книжках сказано: "Хто не працює, той не їсть". А ці незаможні тільки й звикли лежати та на чуже рота роз дзяв ляти.

— Недурно наші тато казали: "кому "на", а кому "дай"!

— Ну, то віддали ж, що мали, а тепер і ми такі самі злидні. Тато ще й так казали: "Буржуй це — бережуй, а пролетарій це — пролітайло*. В нього все пролетить, — та й знов нема.

Микита ніяк не міг заспокоїтися. Поговорили про інше, а через хвилину він знов:

— Я ж таки голос маю... Хоч хазяйство трохи куркульське, але все ж таки...

Помовчав і знов:

— Та що воно за слово таке "куркуль"?

— Той, що має землю, — ото й куркуль.

— А чого ж робочий, що одержує по найвищому розряду, та не платить налогу... А куркуль — придналог давай...

Дядько Микита так і пішов, — затурбований, збентежений.

А в батька була якась легка вдача. Сьогодні Оксана прийшла з новиною, що на їх воротях висить список із заголовком: "Нетрудовий елемент містечка Дрижиполя, позбавлений права голосу*. А на першому місці — тато.

Батько сказав:

— Хай уже збиткуються!

Насунув ще глибше шапку на вуха, сопілку в кишеню, —• та й почимчикував із Оверком на якусь "оказію".

VI.

Хоч Тарас сидів у хаті, власне, лежав непорушно на своємі тапчані, але соціяльні процеси все більше й більше втягали його в свій крутіж. Вони виром неслися на нього. Байдужий спочатку до всього, він якось раптом опинився в центрі цього виру, бо мусів сам із собою найперше все це втямити.

Мусів себе погодити або із своїм оточенням, або з диктатурою пролетаріяту, яка дає йому змогу тепер учитися. І чи ці Земани, Кольобашки, Явдокими, про яких він щодня чує, с провідниками політики диктатури пролетаріяту — чи вони просто " перевищують владу"?

В хатині так само стояла скриня, на якій він так пристрасно колись плакав підлітком, питаючись: "Де правда? Де правда?" Тільки тоді змагалися між собою стяги полковницьких штабів петлюрівської й червоної армій, а тепер, — батьки, тітки, дядьки з якимись НОВИМИ СОЦІАЛЬНИМИ силами, яких покликала радянська влада до життя.

Як тут йому ставитися?

От приходить баба Горпина й скаржиться:

— Шарлота! З усього світу назбирається шантрапи! А й є їх тут, як собачого г.... Прийде й командує!

Вона просто з торгу.

— Побачив, що я винесла трохи буряків і капусти, й гавкає: "Хай дає куркуль, в нього хватить, он вона торгує на базарі..."

Баба Горпина реаґує своєю добірною бабською лайкою:

— А, трясця мамі твоїй! То я не маю права свого продати, щоб купити собі сірників? То я куркулька, як винесу трохи буряків? Прийде шантрапа й панує тут. Вони то можуть собі добрі чоботи й костюми справляти...

Баба Горпина хазяювала все життя на трьох десятинах поля.

Ця дрібна скарга не проходить повз вуха Тарасові. Він вслухається далі.

— На сході якась малеча позбирається й... Вилізе Кольобашка з гопалкою, отой консомол, і вчить! На кому тепер світ стоїть? Бандит — і вчить...

— Хто на тому мужикові хоче, то й на ньому й їде, — говорить хтонебудь, часом і мама.

— Злодійське царство... — чмихає батько, який усе це слухав і досі мовчав.

Слухає Тарас ці антирадянські, антисемітські, куркульські, махровоконтрреволюційні розмови й думає: "Це ж по всій Україні у своїм колі, між собою, таку розмову почуєш. То виходить, — уся Україна є контрреволюційна?" А новини всілякі щодня прибувають.

— Он, розказують, у Марійці втопився чоловік у криниці. Ускочив з розгону, як прийшли по хліб...

Товариш татів, Андронік, що поновив десь на "оказіях" дружбу, закладену ще в хлоп'ячих літах, заходить і, не здоровкаючись, питає:

— Чули? Андрущенка, того, що держить Гамосеву дочку, взялися розкоркулювати. І слово придумали таке! Має чоловік три з половиною десятин землі, а вони наклали на нього тисячу карбованців ще й сто пятьдесят пудів хліба.

— Та й де ж він їх візьме?

— Бідний чоловік плаче: "Як нема!" А вони йому: "Нащо ти спас кіньми?"

Батько стверджує:

— А, коні в нього, як змії! Любився завжди чоловік у конях...

— Вони люблять, щоб усі коні були такі! — ледве ходили...

— Чорт їх маму знає! Самі ж вони люблять на баских конях проїхатися. А тобі не можна...

— Нехай уже збиткуються...

Батько останніми часами часто ці слова приказує. Він так виварився вже в цих скаргах і новинах, що не реаґує інакше. Для нього ясно, що це — "злодійська власть". Для Тараса ясно, що "соціялістичні елементи наступають на куркульню*. Але... але все ж... Як так, то й усі — куркульня: й тітка Христя, й баба Горпина... Ну, це вже смішно... Куркульня — до глибокої осени босі, а зимою в якихось шкарбанах. Нових чобіт Тарас із глибокого дитинства на них не бачив.

Андронік трохи виговорився, вилив своє обурення. Розмова сходить на інше.

— Оце я йшов полем, — гарні хліба ростуть...

Та чогось, якось і ця розмова невинна переходить у "антирадянську".

— Е, однаково чорти заберуть, — відповідає тато...

— Хай вони не діждуть...

— Заберуть! Земля государственна і хліб государствен-; ний...

— А, Господи! — зітхає Андронік. — Коли б воно не росло, як так...

— Нічого, ось хай-но запряжуть у ярмо...

— Е, довго ждати!

— Запряжуть! — запевняє тато.

— Та коли б уже посторонки легші для нас пустили, та хай уже запрягають, — сміється Андронік.

Тарасові все ж було забагато цього. Він ясно бачив себе й це оточення на різних берегах. Можливо, в одному таборі він із тим Кольобашкою, що так часто згадується про нього в хатніх розмовах. Сільський активіст-комсомолець, напевно молодий хлопець... Кожен раз, коли говорить про нього, то додають: "із гопалкою", — себто, з опалкою, портфелем.

— І цей уже взяв гопалку та ходить по місті, — насміхалися з нього.

— Це він таку здорову взяв, щоб усі бачили його.

Він був і до облігацій, і до хліба, й до розкуркулення, й до накладання кар усяких. Десь у якогось Ригора забирають город...

— Хто? — зараз питають.

— Та хто? Кольобашка, Задник і ще якісь там бандити.

— Коли б но що інше, то так би аж патинками ляпали...

— Ригор не дасть! Щоб у самому подвір'ї город та й віддати?

— Тільки не .поможе...

Цей Кольобашка був всюдисущий, видно вихованець Дмитра Степанського школи тутешніх комсомольців.

З Дмитром Тарас ще не бачився, хоч він і досі був тут секретарем районового партійного комітету. Цікаво, чи знає він про ці биття, примуси, самогубства? Може це все — "куркульська аґітація"? А наївні й нехитрі Христі та Гор-пиии передають її за чисту правду?

Тарас почував себе на другому березі й дивився на цей берег очима спостерегача, аж ніяк не співчуваючи. Коли Дмитро позбавив батька права голосу, то й правильно зробив... Він наче догадується, як у хаті в них на радянську владу сичать. Відібрали хату й зробили з неї громадський заклад? Дуже добре!

Та якесь таємниче дзичання бреніло в його душі ось тут близько, поруч. А де ж ти взявся? А хто тобі передав найкращі риси душі, що надихують сенсом твоє життя? Хто передав тобі любов до краси української душі — пісні? Хто краще них усіх розуміє батька, як Тарас, бо мав таку саму пристрасть до книжок? Хто тут розумів цього мистця душею, заскорузлого від-'того оточення, де впхнула його епоха? І як може Тарас відірватися від батька?

А мама також куркулька? З цими грубими, порепаними від ніколи непереробленої роботи руками? З цією тонкою задумливою душею, вирощеною під знаком хутірської тихої зірки?

Так що ж, він більше свій, чи більше чужий?

Тарас не знав. Он ті, кого йому треба вважати своїм табором, і не поцікавилися, як він помирав у лікарні. Може й померла десь якась кузка, — кому до того діло? А ці, — клясово-чужі, — розшукали його, огріли, оживили, клопочуться, пестять...

Ні, є більше, ніж оті грубі форми суспільних взаємин, що в них втискають нас...

Тарас — пролетарський студент. Мама його — куркулька, неписьменна баба. Але чого це вони з півслова розуміють одне одного?

— А справді, мамо, нащо були вам ці хати? — допитується вже которий раз Тарас, бо все йому хочеться й не зважується докорити їм за ту кривду, яку вчинили вони дітям своїм куркульством.

— Одна тільки слава, що хати! Як купували, то завжди в боргах сиділи. Та за Оксану щомісяця платили... Та цю ставили... Ніколи в кишені копійки не було... Працювали, запобігали, а прийшов якийсь чорт нетруджений і забрав...

— А чи не однаково, — з ними чи без них, коли нестатки?

— Я знаю? — задумалась мама. — Така була тоді мода. Всі за чимось гналися, один поперед другого. Той хоче багато, а той ще більше. Та й мусіла людина не відставати. А як на мене, то й непотрібне воно все було.

Мама зовсім, як Тарас, думає.

Власне, вона все життя не думала інакше" але чи її тут воля?

— Але така заведенція тоді була: одні робили, то мали, а хто не придбав нічого, то прогуляв гарно життя. Думалося — дітям краще зробити, а зробили гірше. Тепер ви — куркульські діти! Он Федька викинули із школи...

Ой, як Тарас на собі відчуває тягар цього слова! І як повернеться язик, щоб їм ще докорити?

От і не треба ніякої вищої школи, ніякої політграмоти, і не перешкодив мамин куркульський соціяльний стан так легко погодитися з Тарасом. Нема ніякої стіни нерозуміння між ними. Мама все швидко сприймала й розуміла.

Так що ж, — він більше свій, чи більш чужий тут?

VII.

З тапчана підняв Тараса лист. Писала Неля. ^Добридень, любий Тарасе!

Насамперед, цікавить мене, чи ти ще живеш? Може я пишу на той світ?

Не гнівайся на мій жартівливий тон. Хоч ти й думаєш, що я непоправна оптимістка, але я дуже добре знаю той стан душі, в якому пишуться такі безпросвітні листи. Я сама вже не раз умирала й воскресала. Чи ти повіриш, Тарасе? Я вже раз труїлася. На мене часом нападає такий песимізм, що я не хочу жити.

З твоєї дописки я бачу, що ти захворів і сидиш тепер коло мами, тому я впевнена, що мій жартівливий початок листа тебе не образить.

Але без жартів приймай моє звернення "любий". У мене інакше не виходить, як думаю про тебе, хоч твоє признання було для мене несподіванкою. Мені здається, що наші почування — як листи, вкладені в поплутані адресами конверти.

І саме тому, що твоє признання прийшло після мого, воно мені звучить особливо мило, зворушливо й гарно. Ти мені не став дальший, як тоді, коли ми говорили про С, а може навпаки. Отже, чи я тебе люблю?

Ні, бо якби не той щемляче-солодкий біль, що вплівся в мою душу ось відколи, якби не туга за С, то я б сказала: так. Ти є щось інше, — з тобою легко, невимушено, вільно. Чи ти не знаєш чому я боялася до С. сказати слово? Чому я зв'язана при ньому й заворожена?

Отже, Тарасе, я б не хотіла, щоб ти від мене відкинувся тепер, щоб твоє ставлення до мене змінилося в якийсь бік. Бо ми б тоді не мали таких гарних взаємин, як тепер, коли я можу з щирим серцем написати тобі: любий Тарасе!

Відпиши мені за твоє здоров'я, бо коли не відпишеш, то я буду каятися за першу фразу мого листа.

Вітає тебе Килина, ми вже тепер краще працюємо, ніж у "куркульки-смердихи". За місяць ми вже думаємо вертати назад до міста. А ти?

Щиро вітаю тебе. Твоя вірна товаришка

Н е л я".

Тарас відписав їй, як вона просила. Докладно описав своє ледарське життя на тапчані, гідному стоїка, і ні слова не згадав про те, яке враження відпечаталося в нього на душі її листом.

Проте, лист цей вернув його до життя, протверезив якось, наче старшим зробив.

Йому ясно. Неля не має такого самого містичного, божевільного й невисловленого почуття до нього, що задурманює, як трунок...

8. НАД РІЧКОЮ ТОРЧ

І.

— Вже клигаєш?

Тітка Христя перестріла Тараса на одному з роздоріж села Дрижиполя. Він ішов униз з горба, а вона здому до містечка, що спиналося на пагорбку, оточене довкола селом.

— Куди дибаєш? На город?

— Еге...

— А мамка там?

— Геть усі там!

"Геть усі" означало — "вся сім'ям крім батька, який незнати коли вже на городі й був.

— А я оце йду на покупку... Зараз і назад. Це коли б Голяна навинулася... то й ми прийдемо, поможемо.

Тарас "подибав" далі.

Він наче вперше бачив це село, так його все дивувало. Горбкувате, вигинчасте, з ярками, проваллями, безконечними зеленими берегами у вербах... Кожен шлях у селі неминуче приводив до роздоріжжя на три шляхи, з якимось вигонцем посередині. Ніде нема нічого рівного, все оцей схвильований пейзаж, куди не кинеш оком.

Містечко, власне, стоїть на горбі, на розвилках між двома стародавніми ріками, а тепер зарослими вербами берегами. Зелені яри й городи, що сповзають до ярків, становлять різкий контраст до голого містечкового гетто, без жодної деревини.

В ярах між верболозами жибонять джерельця, струмки. Тільки весною в ці стародавні річища прибуває вода й вона впадає в ту річечку, що відділює Дрижиполе від Городищ.

До цієї річечки й прилягає їх город. Ось промине Тарас Ще два трикутники, "з трьома дорогами різно", все забираючи праворуч, і увійде просто в те подвір'я, де народився він, народився батько, тітка Христя, дід Яриней. Чи ще й досі на клуні той чорногуз гніздо мостить?

Дивне хвилювання охоплює Тараса. Дивне, бо по-новому встає перед ним предковічна стара бальківщина. Батько його тікав від неї, шукав чогось іншого, кращого. І він, мабуть, тікав би, а тепер, вернувшись, усе обновлено, учуднено бачить.

Він наче прийшов із ХШ-го століття сюди, щоб подивитися, як же виглядає місто Торчеськ тепер у ХХ-му столітті. Його духовим очам являється те місто там нагорі, по той бік річки Торч, величаве, увінчане верхами церков, із княжими гридницями на шпилі. Чомусь любив ці місця сімсот років тому князь Мстислав Удатний. Чи може тут у нього які діти були нешлюбні? Не раз боронив він Торчеськ від половців і від заздрісних князів суздальських.

Де ходив, то ходив, по Новгородах і Галичах, а все вертався до Торчеська, навіть умирати сюди приїхав. Перед смертю 1227 року сюди вернувся доживати останнього року життя. Звідси поїхав на прощу до Києва й по дорозі помер.

Тарас мріяв розкопати колись те городище, що вали його бовваніють і досі по той бік річки нагорі. Може б він знайшов ключ до таємниці того удатного князя, що однаково був прив'язаний до всіх руських земель, а найбільш оцей Торчеськ любив.

Духовим очам Тарасовим являються іще давніші часи. В боротьбі за Київ тут половці розбили Святополка й узяли місто. Торчеськ горить, половці гонять людей, — чорних, голодних і спраглих, із ногами "сбодені тереньєм". Може по оцих ярах люди розбігалися, якась його далека пра-пра-прабабуня маленькою дівчиною ховалася в яругах. А тепер стільки її нащадків тут, аж навіть не знають одне одного. Може й Кольобашка такий самий її нащадок, як і Тарас?..

Найближчих предків своїх, що жили на цій садибі прадідівській, він знає: дід Яриней, та його брати, Іван, Яків. Ще пам'ятає їх.

З дідових Яринеєвих нащадків тут зостався був лише Меркурій, тато, та й то не засидівся, вибрався в містечко. А Яковичів у цій садибі було двоє і Іванів син один. Вони повідгороджувалися вже, набудували клунь, шоп, хлівів, повіток. Широкий колись город над Торчем поділили на вузькі смужки.

На одну таку смужку й іде оце Тарас, — помагати картоплю підгортати.

Тараса в цю хвилину огортають запізнілі жалі. Яку міг би він мати колекцію старовинних монет, якби зберігав усі ті зелені "копійки", що знаходив з дитинства на цім городі! Але хіба в них хто надавав цьому якогось значення? Як тут люди забули навіть назву річки й Тарас із писаних джерел довідався, що ця річка, власне, і є Торч.

Що ж до самого Торчеська, то самі історики його ще не знайшли, хоч ось він лежить на горі, на битім шляху між Галичем і Києвом. І Тарас чує образу за свою Дрижиігіль-щину. Рясніє вона слідами минулих подій, кипучого життя, а не знайдеться нікого, кому було б це мило й близько до серця. Чи ніхто не виходить з Дрижипільщини, чи, вийшовши, цурається її?

А тим часом ось уже й свіжа руїна. Невже й Тарас відцурається свого кореня?

Від старої хати, де народився він, стояв лише комин. Мають його вже розвалити й забрати місце на город. Клуня ще трохи тримається, але вже обдерта. Садок здичавів, зосталося кілька сливок, а вишні хтось вирубав. Чорногуз є — але на клуні дядьковій Геменевій.

Він немов тут чужий?

Є тут родичів тих у Дрижиполі! А хіба він їх знає? Хоч би тих нащадків сімох синів і трьох дочок прадідових. Ось і цих уже забув, які вони.

Н.

Тарас досадував передчасно. Дядина Іванова й дядина Геменева, і тітка Мотря зразу загляділи, як "щось довго-телесе" пішло на Меркуріїв город. Посходилися, обступили, дивуються.

— Та чи це ти, Тарасе?

— А витяглося як!

— А страшний!

— Чи в тебе часом не буркульоз? Підійшов і дядько Гемень. Він повагом запитав:

— Це Тарас давно з міста?

Така була форма звороту. Щоб не казати ні "ти", ні "ви", говорилося безособово, немов про відсутнього. Тарас відповів.

— А думка довго бути?

Тарас засміявся.

"Що б їм таке сказати?" — подумав він.

— Я вам щось скажу! То, кажуть, був собі хлопець, поїхав до Києва і вивчився на шевця. Приїхав / додому в гості. Назбиралося до хати родичів, хотять подивитися на нього. Але він їм здається такий гордий, що бояться з ним говорити, лише між собою говорять. Думає він: "Щоб їм таке сказати? Чого вони мене соромляться?" Та й каже: "Балакайте зо мною, як із простим"... Бо він, бачте, почував себе вже великим цабе серед них.

Почали сміятися. Е, то цей Тарас ще не є таке цабе!..

— Ану, викапаний дід Яриней! Ті також, — як що скажуть, як що прикажуть... До чого не є, — зараз баєчку якусь розкажуть...

— А Тарас правду каже! Он як котрий із села десь трохи потреться між людьми, то вже до нього ані приступу, — заступилася тітка Мотря. — Он, Здьоришин хлопець прийшов з армії, десь він там партєйним став. Прийшов у село, став посеред вигону й питає якоїсь дівчини: "Ска-жітє, где жівйоть Здьоріха? Какой єйо гадресть?"

— А, сказився б ти! — аж сплюнула дядина Іваниха. — Забув, де живе!

— А як же! Треба ж показати себе: "Ось то я!" Після того дядько Гемень змушений був недвозначно

перейти на першу особу і "ти"...

Вони дивилися з цікавістю на нього, він на них. Колись і він був таким білоголовим жевжиком, як оці дядькові Геменеві нащадки, що зпідлоба зиркають на нього зза материного подолу.

— Лазив отут по подвір'ю та за ласощі їв курячий послід, — показує тітка Мотря терен колишньої Тарасової діяльности.

Вони на нього дивляться з початку ХХ-го століття, а він на них із часів ХІ-го. Яке ж то живе там покоління через дев'ять століть? Дивно! І Торчеськ спалили, і людей у половецький ясир забрали, а плем'я живе, розростається, тісно йому стає. Ці торки, що запосіли були тутешні краї і навіть Київським князям у поміч ставали, — і їх десь увібрала в себе українська стихія, хіба що лишилися вони спогад про себе у цих широких Геменевих монгольських вилицях, у їхньому прізвищі Сари Ґюль — Жовта квітка, у Тарасових чорних густих бровах...

— Видко, не мед пив хлопець у тім місті. Сидів би вдома! — сказала дядина Гемениха.

— Нихай, нихай! Що він тут висидить? — заступається тітка Мотря. — Хоч світа побачить.

— А на кого ж їй вчишся?

Тарас побачив, що доведеться тут складати іспита.

— На вчителя.

— О, — розчаровано протягнула дядина Іваниха. — Я думала — на попа! Був би, як покійний дядько твій, Федір...

— Є тим попам тепер! — зневірено махнула рукою тітка Мотря. — Он таке рейдають, що церкву на тіятри заберуть.

— Еге, казали баби: "Як заберуть, то підемо та порубаємо*, — сказала дядина Гемениха.

— Нічого вони не зроблять! То тільки балакають... — запевняє дядько Гемень.

Може хто зневажливо ставиться до цих примітивних, "бабських розмов", але Тарас — ніколи. Він вважає їх дуже цікавими й запашними, він ловить кожен звив у думках родичів, які є не виділеною частиною народу, як він, а цілком органічною. Від цього примітивізму й довір'я, з яким вони його обступили, віє запашним чимось, незайманим.

Він тільки слухав, а вже слухати було що, — виявляється, — те, що доходило до них до хати в містечку — незначна частина того, що діялося на селі.

Про якийсь сход розповідали:

— Це на сході завдав хтось вопрос: "А як же буде із церквою? Тоді той представник, як зачав, як зачав! І договорився до того, щоб голосувати проти церкви, щоб записуватися в безвірники.

— І записувалися? — питав Тарас.

— Еге, якраз! — засміялася дядина. — Деякі почали тікати, щоб не голосувати. Тоді замкнули двері й почали заставляти всіх підписуватися.

— Хто ж це так старався?

— А там позбиралася малечня — комсомольці по п'ят-надцять-шістнадцять років. Та й мусіли люди підписувати.

— То не всі ж на тім сході були?

— А пішли з наганами по хатах партійці — і сам церковний староста записався в безвірники... А були такі, що не захотіли. Он Завіруха їм у очі сказав:

"То що вам поможе, як я розпишуся? Однаково, буду до церкви йти..."

— А тому бідному церковному старості, — перебив Ге-мень, — тепер гочі колють:

"Чого ви йдете до церкви? Ви ж записалися в безвір-ники!"

"Я не винен, що заставили!"

— А, нехай тобі всячина! — спльовує тітка Мотря. — І нащо ще воно так?

— Ти там межи людьми терся, — звернувся дядько Гемень до Тараса вже. — Чи правда, що якась комунія має бути?

Про цю "комунію" глухо вже тоді говорили, коли Тарас востаннє був тут на городі. Говорили про якусь велику ковдру, що нею будуть вкриватися всі, про те, що старих будуть перетоплювати на лій та на мило. Це стверджувалося й різними видіннями людям.

— То є такі, що бачили, як сходило двоє сонців на Великдень... Не спроста воно...

Тоді, — пам'ятає Тарас, — не міг він їм нічого сказати точно, як воно буде, бо й сам не уявляв. Він відповідав на це так, що й сам не торопав:

— Та ні... Зроблять так, щоб усі однаково мали. Хто робитиме, той і матиме всього, чого захоче, а хто ні, — тому нічого не дадуть. Все це про мило і ковдру — брехня!

— Е, ти ще молодий, дурний! Вас там манять...

— Он кажуть старі люди, що прийде такий час, що будуть одні до одних ходити із своїм хлібом.

Тепер про "комунію" уперто скрізь говорять. Правда, самі баби. Гемень, хоч запитав, але зразу ж сплюнув:

— Це все з дзвона вилляли... Бабські теревені! Але, помовчавши, все ж запитав:

— А от, слиш, не пойму я ніяк, як це воно буде. Це, виходить, наче не вільний сам собою? А як я хочу, то сьогодні зроблю, а взавтра ні?.. Та й що мені буде за це?

Видко, він уже не одну дискусію провадив десь із кимось, із самим собою, і вже чув про "общий тік", про "гобщу машину", про хліб, "що будуть видавцями давати"...

Тарас не знав, що йому на це казати.

— Обратно ж, як я коло чогось роблю, то хочу, щоб воно мені йшло. Та й нащо я буду робити, як воно не мені йде?

Тарас і на це не знав, що сказати.

Дядина Іваниха заїхала в їх розмову із своїм клопотом:

— А оце в мене були гусенята, так я їх попродала. Не тра!

— Гусенята то жидівське м'ясо, — засміялася друга дядина.

— А на чорта їх держати? Вони більше з'їдять, — та ще й куркулькою станеш. Хай уже комуни держать...

— їм не тра пір'я!

— Адже їм треба подушок? От хай беруть, та й... глядять. Звикли, щоб на мужицькій голові усе..

Тут і тітка Христя надійшла. їй щось не вдалося в місті. Стомлено сіла на землю:

— Оце таке добро зробили! Пішла в місто, думала купити дріжджів у кооперації, бо їйбо, нема в хаті хліба... Так у тій кооперації, хоч посвищи...

— Еге, вони добре роблять... Тих дурних, молодих, манять, а вони думають, що це лучче...

— Та щоб у цю пору нігде дріжджей не дістати? Та кооперація... тільки паї правлять, а як шість годин, то вже й зачинилися.

— А, зачинилися! Бояться пересидіти...

— Хтять панувати! Та й отаке-о, я вам кажу... Так не-вигбда й так недогбда...

Дядькові Геменеві десь глибоко запали в душу якісь думки. Може про те, що ходитимуть і записуватимуть на пні врожай? А може про що інше? Він мов і не чув ні про дріжджі, ні про гусенят. Щось таке, все ж, насувалося й він не міг тому дати сам ради.

— Ну, а як усі ледачі в комуну зберуться, то що тоді буде? — раптом знов запитав він Тараса.

— То їм дадуть ті, що роблять, не знаєте що? — замість Тараса, відказала тітка Христя. — Адже з тієї криниці й воду беруть, де є. Але чоловік не може так, щоб не думати, щоб у нього не було.

— А я вам кажу, що може! — з притиском, аж загарячився дядько. — Я знаю таких, що літом лежать, а зимою ходять хліба просити... То ти ж знаєш, що в тебе нема, то треба робити!.. А то сидить, щоб хтось дав...

— А хай тебе западь візьме!

— Ні, ви скажіть, чого це так: той стає через п'ять років куркулем, а той?.. Йому й власть допомагає, і кредитами обтикає, мов ватою, й налогу не бере, — а він все одно бідний.

Тараса спустили, нарешті, з уваги. Іспита він склав, треба сказати, поганенько. "Тих молодих, дурних, манять..." —• це ж4і про нього!

А по-їхньому, — хай світ спить, стоїть сто тисяч років на одному місці?

III.

Ні, він іспита не склав.

— А що то воно буде, що з тими облігаціями докучають? — брали знов родичі Тараса на допит.

Таких новин навіть у своїй куркульській хаті Тарас не чув, як почув над річкою Торч.

Самого Геменя за ці облігації роздягли до сорочки та й посадовили зимою в нетоплену лазню:

— Терпів я терпів, та й мусів підписатися на сто карбованців, — розказував Гемень.

— Не мали права, це ж добровільно, — твердо сказав Тарас.

— А як вони ще в ополонку обіцяли вкинути! А хіба не було так, що й вкидали? А хіба не бачив я сам, як він усунув у рот нагана?.. Та й той чоловік збожеволів. А мало людей побив отой скажений бандитюра, начальник міліції?

Тарас провалювався. Що він міг казати, коли вони не "чули", а на своїй шкурі переживали?

І не встиг він будьщо відповісти, бо тітка Мотря когось загляділа.

— Хто то сюди йде?

Дядина Гемениха зиркнула й скрикнула:

— Ой, тікай, бо це — Кольобашка! А їйбо, сюди! Гемень хотів був справді десь смикнути, за клуню чи

що, — та вже було пізно. Кольобашка простував до гурту.

— Нема вже куди... Що то скаже?

— А гопалку яку несе! Більшу за себе!

— От, гидоли! А вбраний який!

Кольобашка вже був близько. Замовкли.

Це був зовсім молодий хлопець, здається, він ще не виріс. Та Тарас його знає. Він був навіть не з Дрижиполя, а марієцький, разом до школи ходили.

Був він з великим портфелем, у синьому галіфе, захисного кольору сорочці й з ремінцем через плече.

— Здрастуйте...

— Доброго здоров'я, — тихо відповіли.

— Дядьку Геменю, я до вас!

— Це вже знов по мою душу?

— Я й своєї не бачив, — ніяково відповідає Кольобашка. — Скільки маєте лишків хліба?

— А, щоб ви вигоріли із своїм хлібом! Доки ви будете ходити?

— Та й чого ви на мене? Хіба я що? Він таки трохи перелякався.

— А чого ж ти прийшов до мене хліба правити, як у мене нема й зерна лишків?..

Кольобашка тимчасом порпався в своєму портфелі й вийняв якогось списка. — Тут ви підписалися... Гемень не дав йому договорити.

— Ну, то що? Підписався, як заставили... Ти думаєш, що від учора до сьогодні ці гроші в мене виросли?

Кольобашка був ще дуже молодий. Кожен раз полохався.

— Та й чого ж це ви на мене? Хіба я вам що кажу?.. Тільки ж...

— Але я ж тобі й учора й позавчора казав, що не маю. Не маю й не матиму до нового врожаю. Що я продам? Де я зароблю? — все більше гарячився дядько Гемень.

— Якби ви були сознательні...

— Я сознательний, а от чи ти сознательйий?

— Як не хочете чогось гіршого...

— Лякай, лякай, я вже ляканий...

Тарас із інтересом спостерегав цю перепалку. Так от він, цей Кольобашка, про якого він стільки наслухався у себе в хаті! Невже ж він, оце плохеньке хлоп'я, може й нагана людям у рот пхати?

З обличчя Геменьового зникли благодушність і гумор. Він уже шаленів. Кольобашка теж перестав скидатися на нодорозвиненого хлопчака, він мінився, розчиняв нащось портфеля й хапливо висмикував звідти папери, та не ті, які потрібні були, бо швидко клав назад.

— Як не хочете добром помогти советській власті, то ми вас заставимо! — кричав він.

— Може б ви трошки тихше? — запитав Тарас у Кольо-башки.

— А ти хто будеш? — визвірився Кольобашка на Тараса й раптом аж наче зрадів:

— А, от яким вітром тут віє! Тут куркулі підкльовують... Близька рідня Сарґоликів!

— Та ну вас к лихій годині! — знизав плечима Тарас. — Я тут при чому?

Але Кольобашка вже погнався, наче він впіймав корінь зла й тішився, що ось, нарешті, з ним розправиться. _

— Оце такі-о собачки щодня бігають, — презирливо сплюнув за ним услід Гемень. — Дають їм власть у руки, — збиткуються над людьми. Він тобі нагана в рот суне, а ти не маєш права на нього поскаржитися. Бо їх власть...

Тарас мовчав. Чи ж справді він "підкльовував", щоб дядько Гемень КольобашКу прогнав? Тим, що мовчав та дивився, що робиться над річкою Торч?

Чесно кажучи, йому треба було роз'яснити дядькові, агітувати за позику соціялістичній державі.

Але як, коли факти агітують сами за себе?

— Тарасе, чи ти довго ще там? — перебив його думи Галин голос з-під розложистої верби.

IV.

Цей перший вихід у світ після довгої відлюдности ударив на Тараса, як струмінь свіжого повітря після темниці. Все його вражало.

Од непризвичаєности все звичайне стало цікаве й значне. Все навівало думки, що в'язали дрібне із всесвітом.

Вражало його рідне село.

Воно наче й те саме, й не те. Є наче все, що селові належиться, — з пертівочкою, що виводить десь тут у березі тонкий дівочий голос, з чорногузами на клунях, з левадами й крислатими грінченківськими вербами. Але є й активісти-комсомольці, нове слово "куркулі", розмови про "комунію". Але нема, вже не застав Тарас купальських вогнів.

Ще мов уві сні мариться йому гаївка, під церквою, хрещик заплетений, дівчата в яскравих, святних убраннях. Ще не вивівся храм на Покрову, як кожна господиня, і мама також, несе під церкву "мисочку", себто, чималий горщок з якимнебудь варивом. А з усіх кінців Дрижипіль-щини сходяться старці й убогі на мед, та й сідають помежи хазяїв, разом із ними трапезують. Ще на Маковія жінки, діти й баби несуть під церкву святити квіти й макові голівки, ще тітка Христя до Спаса яблук не їсть, — але вже не продають за копійку сидухи під церквою дітям після причастя коників, півників і чоловічків, себто, розмальованих червоним і зеленим медяників, — колишніх тотемів, які поїдав у свято єднання із своїм богом його предок, а й сам Тарас у дитинстві.

Святе причастя з ложечки церковним вином із проскуркою перед престолом не витравило того обряду, з якого воно само походить, — воно тільки витиснуло його за церковну огорожу й зробило дитячою втіхою. А сидухи сидять і продають чоловічки й коники, медяники і не в голові їм, що вони цупко тримають сиву традицію з найдавніших, дохліборобських ще часів, бо вже хлібороби той ритуал поїдання своїх богів переробили на свій лад, почали їх робити з хліба святого... Вже тоді на святому родовому хлібові — короваєві, — насаджували й ріжків, і дійок, і бичачих голів, і місяця, й сонце... І Так до сьогоднішнього дня...

Скільки тих слідів стародавньої тотемістичної, вогнепоклонницької й сонцепоклонницької релігії може побачити вдумливе око ще сьогодні, в часи пролетарської революції! Он мама й досі забороняє їм, своїм дітям, викидати обрізані нігті та пострижене волосся, — бо то гріх! Все це треба спалювати, святе йде до святого. А вже він, нащадок вогнепоклонників, чи буде передавати дітям цю віру, коли ось у цю хвилину думає, що цей звичай є уламок панівного колись світогляду, за яким людину по смерті спалюють усю, віддають святому вогню?..

Вихорі думок роїлися у відсвіженій і відпочилій голові Тарасовій, вже готовій до змагання за дальше життя. Він у цю хвилину відчув, як зміцнів, як почав усім цікавитися. І без тієї неврастенічної надсади, що змушує до всього ставитися трагічно й з болем. Він по цих напівзатертих слідах звичаїв, назов, забобонів розгортає собі яскраве й широке полотно життя й побуту на цих землях в масштабі тисячоліть, вставляє своє покоління й свою істоту, — тим бавиться, таку гру думки собі вигадав...

І навіть спогад про Нелю його не ранив. Вона наче в димці, в тумані, в легкому серпанку смутку.

Він читав і перечитував її Листа багато раз, шукав недоказаного і все більше проймався певністю, — не любить його Неля.

І от в такі багаті дні й хвилини, коли душа втихомирилася, а думка ширяє в просторах тисячоліть і приносить йому кольосальну втіху, він навіть думає:

"Як би я хотів бути невразливим до кохання, не бути рабом еротики! От, як то добре без неї, — душа вільна й світ безмежний..."

9. ПРИЯТЕЛІ

І.

— Так ти студент? — заздрісно питав Фіма:

— Так ти, виходить, тепер робітник? — заздрісно перепитував Тарас.

Вони стояли коло зеленої брами Тарасового подвір'я, саме коло списку "нетрудового елементу, позбавленого права голосу". На першому місці стояло прізвище Меркурія Сарґоли, а слідом за ним і Фіминого батька, Аби Цудечкіса.

З Фімою Тараса зв'язувала давня дружба, шкільна ще. Тарас пам'ятає Фіму ще маленьким, чорненьким, кучерявим жиденятком, яке жодної хвилини не могло побути в стані спокою, у якого невідмінно щось повинно бути в русі, — руки, ноги, блискучі очі, кучерява голова, плечі... Навіть ніс, навіть м'язи обличчя, — були в безперервному хвилюванні.

Так наче по ньому весь час бігав живчик.

Вони разом вступили до школи, разом ходили, хати їх були одна напроти одної. Обоє вони були під високою рукою й охороною Оксанки. Коли траплялися вуличні бої з містечковими хлопчаками, подавала Оксанка їм знак — "Утікайте! Я їм зараз покажу!" І вони щасливо утікали, а Оксанка з розв'язаними руками завзято кидалася в бій.

Батько Фіми, Аба Цудечкіс, був ювеліром, мав свою крамницю — майстерню, де зустрічалися усякі пани й полупанки Дрижипільщини. У нього можна було купити перстні до шлюбу, дитячі хрестики, позичити грошей, в заставу дати щось, починаючи від дорогоцінностей і кінчаючи мішком пшениці чи кожухом. Поруч із цінними золотими речами можна було знайти в нього й копійчані мідні, чи срібні, брошки, перстні й каблучки, хрестики.

Крім того, він міг виправляти шифкарти до Америки. І взагалі, ювелірна крамниця Цудечкіса вважалася найши-карнішим місцем Дрижиполя.

Двохклясову школу кінчали також разом. Хоч здебільшого, Фіма далеко випереджав Тараса. Своїм швидким умінням орієнтуватися, своїми влучними відповідями, здібностями в льоті хватати те, чого хоче від нього вчитель, особливим талантом до рахунку він собі заробляв раз-у-раз "п'ять".

І тому, що так легко йому все давалося, він завжди плигав по вершечках, не вгрузаючи по вуха в предмет, як це виходило в Тараса.

Тарас знав щось одне й те вже любив з усіма почуттями, а чого не любив, на те махав: "якось то буде". Але чогось то Фіма "прийдіте поклонімося" до Тараса, як доводилося трохи ближче чогось торкатися. Не щастило йому з комами, ятами, відмінками, не читав він стільки книжок на своєму віку, як Тарас.

Тут уже Тарас не мав суперників. Він був і "грамотний", і "одукований". Що було в батька книжок, він усі перечитав, — правда ні він, ні тато не знали, що це — клясики української літератури, але просто так любили їх. Веселу "Енеїду", пошарпану дуже, наївного Квітку-Основ'яненка, що пишався в чорній шкіряній палітурці, "Сонячний про-мінь", "Миколу Джерю" в кольорових тоненьких обгортках, Марка Вовчка на пожовклому, дебелому папері...

Батьки Тараса й Фіми теж мали якусь свою давню дружбу, чи знайомство і часто навіть кивали на малих.

— Гляньте-но, адже й ми колись були такими, адже й ми колись козакували разом!

— Ой, ваший Тарасик має така розумна голівка!

— Що це таке? Де цього Фіму не посій, то вродиться!

— Що ви хочете! Діти!

Ця, з покоління в покоління переходяща, добросусідська дружба й приязнь була порушена струсами революції. Під час війни занепала ювелірна справа, ніхто не виправляв шифкарт до Америки — але це ще півбіди. Щоб ворогам стільки болячок, скільки ще років може Аба Цудечкіс жити й нічого не робити. Тільки ж розвалився фронт, "жидки в місті грали, як перед погибеллю", Аба Цудечкіс навіть об'явився революціонером, прибічником Керенського. Та скоро зібрався — він перший у Дрижиполі — і десь виїхав.

І звідки міг би думати тепер Тарас, що Фіма в Дрижиполі?

Він повертається з городу, несучи на плечах півмішка всякої городини, і бачить — іде якийсь хлопчина середнього зросту, стрункий, з веселими очима, кучерявий, — щось знайоме. Йде не поспішає, — хіба Фіма міг би так? Привітався, порівнявшись, Тарас здивовано відповів на привітання.

— Це що за проява? — весело пожартував кучерявий. — І чом не впізнаєш?

Мама помогає:

— То це ти може Абів син? Господи, як же тебе впізнати? Коли приїхав?

Тарас безмірно дивується:

— Може я й проява, але де ти взявся?

— Не впізнали ми тебе! Багатий будеш, — так мама. Фіма приїхав до батька кілька днів тому, бо вже давно

старий Аба вернувся до своєї хати, вставив двері й вікна та й живе.

— Вчишся? — запитав лаконічно Тарас.

— Е... — невиразно махнув рукою Фіма. — Працюю...

— Знаєш що! — перебив Тарас. — Почекай мене, я ось занесу мішка до хати... Поговоримо. Я ж не знав, що ти в Дрижиполі!

II.

Вже смеркало. Сходив молодий місяць.

— Так ти студент? — заздрісно питав Фіма.

— А ти — робітник? — із заздрістю перепитував Тарас.

— Робітник Одеського заводу "Лічильник". Тепер ти зо мною не жартуй!

— А скільки ж ти заробляєш?

— Ейсих! Хіба в тім собака зарита? Маю перший розряд, це дуже мало, але папаша мені підкидає грошенят. У Одесі я маю родичів і в них є чудесна, комфортабельна кімнатка, спеціяльно для мене призначена... Мені б тільки пристроїтися в вузі вчитися, а там...

Тарас трохи не розуміє. Хлопець хоче вчитися, а пішов працювати на завод. Невже це старий Аба не може потрусити для одинака золотою калиткою? В них же того золота!

— Дурний! — палко скричав Тарас. — Кидай ту роботу та їдьмо зо мною разом.

Фіма поблажливо й .презирливо засміявся:

— Може хто й дурний, тільки не я. Ну, а як ти розумний, то скажи, — чи довго ти продержишся там у вузі? Хто ти такий?

Обоє мимоволі подивилися на список, прибитий до зеленої брами.

— Я...

Тарас хотів сказати: "член комнезаму", але затнувся.

— Я, розумієш... той... Мене прийняли... Я вчусь... Фіма зацікавлено почав придивлятися до Тараса.

— Та ти не мни! Зразу видно, що хочеш щось ізбрехати.

— І брехати нічого. Я — член комнезаму і...

— Ти? Ха-ха-ха!

Фіма лунко розреготався. Він навіть не спитав, як доп'яв Тарас це комнезамство, його не цікавила пекельна гама переживань, що зв'язана була з тією жовтогарячою карткою. Виявилося, сміявся він не тому, що вважав смішним Тараса в ролі члена КНС.

— Наївний ґою! — скричав він, пересміявшись. — Є приказка: "Мужик хоче відразу заробити руб на руб, а жид — тільки копійка на копійка". Сьогодні ти студент, а взавтра тебе викинули... якщо тобі не вдасться довести, що ти пролетарського походження", продовжити комне-замську картку... як хтось зміниться... чи не догодиш може кому. Це — димок із папіроси — фук! Та й нема! Нащо мені так?

— Цікаво! Ти знаєш, як інакше? — щиро розплющив очі Тарас.

— Я собі за рік-півтора зароблю робітничий стаж і тоді хто я за соціяльним станом? Ану, спробуй сказати, що я не робітник! Начхоз мені тоді на всіх!

— А зв'язок із батьком?

— Ейсих! Хто там про це знатиме?

Якже він, цей Фіма, далеко в майбутнє прозирає! Адже Тарас ніколи не думав про такі речі, він тільки борсався в тих нерозв'язних обставинах, які складалися мимо його волі.

Він ніколи не будував свого майбутнього, як Фіма. О, ще й обмірковано, непохибно, з холодом математичної точности й цинізмом вигоди!

І образливо було (хоч це можна було вважати і за вияв делікатности, чи може солідаризування), що Фіма ані натяком не прохопився: яким способом? хто поміг? Він напевно думає, що батько— комусь могорича поставив. Або підкупив. Думає, що Тарас має нечисту руку...

Як не терпів він цієї каламутної атмосфери двознач-ностей, він у ній досить уже душився ці два роки! Любив чисте повітря ясної відвертости, правдивости, потребував "цього, як легені повітря. Лише тоді був сміливий, рішучий і наполегливий. Коли заходила якась брехня — спотикався, непевнів, як сліпець.

— Ти знаєш, я вже більше місяця вдома, а ще й досі ніде не був, — здалеку почав він своє признання. — Це вже давно треба було б зайти до Дмитра...

— До якого це Дмитра?

— Степанського.

— Як? Ти з ним знайомий? — з величезним здивуванням і цікавістю запитав Фіма.

— Не тільки знайомий, але ще трохи й родичі.

— Чи це ти може не про секретаря районового партійного комітету?

— Авже ж, про нього... — сказав Тарас, не розуміючи, чому так підкинуло Фімою.

— Та це ж найбільша шишка в Дрижиполі!

— Уяви собі — дуже гарний, простий хлопець. Він років на два старший за нас, але страшенно здібний. В вісімнадцять років він був у нас уже райпродкомісаром. Не знаю, коли він учився, але дуже розвинений, з ним про все можна говорити. Такий якийсь природний розум. Ми так цікаво цілими вечорами говорили з ним...

Фіма перебив цю нескінченну тираду.

— А який він тобі родич?

— Він тут оженився, взяв дядькову Осташенкову Ніну, що з Києва переїхали в вісімнадцятому році.

— Це він повивішував ці списки з нашими родителями на першому місці? — показав Фіма рукою на зелену браму.

— Ну, ясно!

— То може він тепер з тобою й говорити не захоче?

— Батько що одно, а я що друге! В батька він хату забрав, батько судився з ним, а мені він дав відрядження до інституту. Кажу ж тобі, що це не якесь косолапе бурмило, а' зовсім молодий ще, інтеліґентний хлопець. Він втратив батьків за часів громадянської війни, зостався вдвох із сестричкою на вулиці й пішов угору...

— Цікаво його побачити... — задумливо кусав губи Фіма.

— То колись зайдемо!

— Може зараз ходімо? — стріпнув кучерявою головою Фіма.

В голові йому блиснуло: "Чорт візьми! Познайомитися з секретарем райпаркому..." І додав:

— Я, знаєш, люблю так: задумав, зробив! А то тягнути, чухатися...

— Та ні... — зам'явся Тарас. — Бачиш... Він кожен раз, як зустріне, то питає, чи я вже комсомолець... Дав рекомендацію, а я...

— А ти, дурний ґою?

— Я її нікому не показував та й усе. Якось незручно було.

— Боже, який святий! — глумливо промовив Фіма.

— Та, власне, треба було б зайти, — вагався Тарас. "Все одно, колись треба", — подумав він.

— Ми пройдімося так, коло вікон, — вирішив Фіма.

— Може вже пізно... може він ліг спати? — знову запитався Тарас. — То колись було, як упадав він за Ніною, просиджували ми цілі ночі, а тепер, як уже він жонатий...

Йому, страх, чомусь не хотілося йти. Ще якби сам...

— Е, начхоз!

Тарасові чомусь дуже не подобалася ця розв'язність Фіми, особливо оце "начхоз", таке модне серед "пролетар-ствуючої" молоді.

III.

— А, пролетарський скубент! Довго ми тебе чекали! — зустрів їх Дмитро Степанський. — Загордився дуже, що носа не показуєш?

Він, Ніна та сестра Таня сиділи на ґаночку під двома липами, що підносили свої могутні крони над парканом.

Це було таке знакомите Тарасові! Місячна ніч, товариство сидить на ґаночку, забируща пісня якась, невимовна...

— Та я тільки оце перший день, як вийшов! — виправдувався Тарас. — Дуже був хорий. Мокрий плеврит, — десь захопив.

— Шкода, що ти там голови собі не одбіг.

Дмитро за цей час не змінився. Може тільки підкресле-ніше виступає його звичка, підсміхуючись, кепкувати, — добродушно й протеґуюче.

В світотінях, під промереженим зеленим світлом липовим гіллям, Тарас впізнавав юнацьке гарне Дмитрове обличчя, завжди сміхотливе, трохи насмішкувате, але не зле. Тарас не пам'ятав, щоб Дмитро про щось говорив серйозно, — все смішками. Але цими смішками говорив путнє, часто Тарас зостановлявся й думав над тим уже серйозно. Серйозний Дмитро був, як говорив прилюдно, тоді всі ті, що мали його за балагура, бачили, що помилялися. Своїм, даром красномовности підкоряв усіх і завойовував собі завжди перше місце, попри всю свою молодість.

— Сідай, чого стоїш? — посунулася Ніна.

Вона була з київського візницького передмістя Шулявки й їй не дуже доводилося призвичаюватися до містечкового життя.

— Ну, вже є Тарас, — здається всі. А чом Галя не приходить?

— А це хто з тобою ще? Якийсь негр? — вдивився Дмитро у Фіму.

Дмитро натякав на кучеряву Фімину шевелюру.

— Це — Фіма! Знайомтеся! Шкільний друзяка...

— А-а! Привіт робочому клясові! — усміхнувся Дмитро Степанський, подаючи Фімі руку.

Він уже й про Фіму знає!

— Привіт від робочого клясу міста Одеси! — відрапортував Фіма, не зморгнувши оком.

— Приймаєте місячні ванни? — спитався Дмитро.

— Ми з "корешом" вийшли "хапать свєжій воздух", — розв'язано підтримував Фіма раз узятий тон жартівливої розмови...

І в такому тоні плелася вся розмова. В повітрі літали такі слівця, як "начхоз", "чорна й біла маіія", "рідні па-лестини", "рабочий із-под станка", "на большой с прісипоч-кой"... "хоч би тобі хни"... Легке, беззмістовне, але смішне й веселе "плетеніє словес".

Фіма старався з усієї сили, щоб сподобатися Дмитрові. Він мов ненароком, глузуючи з свого "папапгі-буржуя", розказав, як колись замолоду він і Тарасів "папаша" були "страшенними революціонерами", читали й розповсюджували підпільну революційну літературу... "Бьілі і Ми когда-то рисакамі..." — вплів він...

— "Билі когда-то і ми рисакамі..." — поправив Дмитро. Але Фіма не перейнявся цим і далі пересипав свою мову

ходовими утертими російськими виразами. Це надавало мові його блиску, хоч дуже дешевого.

— Як? — скричав украй здивований Тарас, почувши про нелегальний революційний гурток, де був членом і його батько. — Як? Мій батько ніколи жодним словом про це ніколи не прохопився!

Тарас згадав отой повсякчасний рефрен батьків до всього: "Грабіжники! Бандити! Жидівські наймити!" і до себе всміхнувся. Батько революціонер! Неймовірна комбінація! А може йому соромно тепер признаватися?

Але Фіма вже тепер серйозно запевняв:

— Справді, мені родитель розповідав не раз, що в Дри-жиполі був підпільний революційний гурток. Керував ним Володимир Демницький, що потім помер на засланні, та потім один адвокат, — він тепер у столиці прокурором республіки...

Навіть Дмитро зацікавився. І ця діра також була охоплена мережею підпільних організацій? Це невідмінно треба до істпарту передати, як матеріял до вивчення революційного руху на Україні.

Фіма ще раз ненароком підкреслив, що його "папаша" був діяльним членом.

— Якби він не був такий скромний, то напевно кричав би, б'ючи себе кулаком у груди на кожному кроці: "3а что боролісь? Тріста лєт!.."

А чому Тарасів батько держить це в такому секреті?

Тарас ніяк не міг добрати. Ну, нехай до революції це було небезпечно. А тепер? Ніколи в спогадах про себе, про свою мачуху, побиті скрипки, Володимира-поповича, — він не натякав на щось подібне. Він може соромиться, що такими дурницями грався, а от до чого те дурне довело... "Бандити! Злодії! Тільки й знають — чуже переводити..."

В усякім разі, використати це, зробити кар'єру, як каже

Фіма, якось міг би... Це тепер честь — он же Фіма цим хвалиться.

Так, Тарас пригадує: батько приїхав у сімнадцятому році з армії — такий піднесений, радий! Привіз чутку про революцію. Але тоді всі були раді.

Ні, Тарас зовсім збитий з пантелику. Плакати над книжкою, стругати сопілки, ходити на "оказії*, — все, тільки не революціонер.

І ніколи жодним словом не прохопиться, соромиться наче, — коли друге кричало б про свої "революційні заслуги^

Цікава людина його батько! Тарас вражений. А Фіма розсипав далі блискотки дотепів, завзявшись зачарувати сьогодні Дмитра.

— Як з комсомолом? — зненацька, серед розмови, запитав Дмитро Тараса. — Уже вступив?

— Ні...Я не маю ще другої рекомендації...

— Ось я скоро дам тобі від себе, — пожартував знову Фіма.

— А ви що, вже комсомолець?

— Так, я готуюся, — з наголосом відповів Фіма. — В усякім разі, мені теж бракує ще одної. Я вважаю, що молодь, яка твердо вирішила порвати з буржуазною пуповиною, — почав він, якось перебільшено палко і голосно, — для тої молоді єдиний шлях — шукати виховання в комсомольській організації. Я тому й робітником став, щоб мати своє "я", а не успадковане від родителів.

— Е, з вас, Фіма, будуть люди! — похвалив Степан-ський.

— Нам з батьками не по дорозі!

Звичайно, все це правда. Дмитро Степанський не раз це чув і від Тараса. Може він тому й відрізняв Тараса від його родини? Може тому слова Фіми не справляють на нього враження новини? В усякому разі, Тарасові здавалося, що він чув щось інше від Фіми там, біля зеленої брами.

В усякому разі, Дмитро всю увагу переключає на Тараса. Як жив у місті? На який факультет пішов? Чи пише? Читав у газеті його "художества" і показував тут одному чоловікові...

— Ну, як там у вас, дуже перелякалися, як я послав до старих на мешкання ревізора комнезаму? — запитує Дмитро.

Фіма цього натяку не розуміє, а Тарас знав, у чім справа.

Йому вже розказали вдома, як воно тут було. Приїхав із центру представник спеціяльно для того, щоб перевести ревізію діяльности комнезаму. В хаті у Сарґолів не знали, що то за птиця, а він також не розказував про себе, тільки їх усе розпитував. І мама, та й Оксана, яка щодня приходила із своїм малим, геть усе розказали. Є в них Тарас, що учиться й не хоче вертатися додому, не знають, як він там і що. Нічого не пише. Хоч нема звідки йому допомагати, він уперся й не хоче вертатися. Змалку такий був, тільки книжки знав, за ними світу не бачив, — і так далі, і так далі...

Аж потім довідуються, що він більше за них знає, що це — ревізор комнезаму і що він уповноважений вичистити всіх фальшивих членів із комнезаму. Ну, це вже й Тарасові нема чого надіятися...

А ревізор все те вислухав, випитав і... Тарас одержав після чистки, якраз перед чисткою в інституті нову картку комнезаму.

А він там сидів у місті й нічого не знав, що ним так багато людей у Дрижиполі цікавиться.

— Я йому розписав усі твої таланти, показав твоє оповідання в газеті й сказав, що його воля зробити, як він вважає найліпшим, — посміхаючись говорив Дмитро.

О, Господи! Вони ніхто не знали, скільки моральних мук завдали вони йому цією доброчинністю. Ніхто з них не бачив цього вопіющого фальшу. Всім, починаючи від домашніх, і кінчаючи тим ревізором ("такий якийсь свій дядько!" — казали мама) — всім їм здавалося, що й "кози ситі і сіно ціле". Ах, сіно те було збурене, пожмакане, видихане!..

Вже було пізно, як розійшлися вони, задоволені одні одним й кожен собою.

IV.

Якось у неділю по обіді вони вийшли з Дрижиполя й пішли насипом у поля. З високого насипу далеко було видно хвилясті рівнини полбвих жовтуватих ланів... Денеде, на тлі цих хвилястих полів підносилися верхівки дерев, що зраджували там, в улоговинах, хутірці. На обріях різьбилися силуети поодиноких дерев та від миготливого повітря стояли марева, — ліси, села, хутори.

Зовсім близько на цілині, повз насип, на боках висипу буйно росло і квітло всяке зілля, пахощі й барви справляли бенкет. Від цих медоносних і ароматоносних трав було якось п'янко й радісно.

Приятелі йшли до Марійки. В Марійці мали товариша, що ходив разом з ними до дрйжипільської школи. Ладько доводився небожем Тарасові, бо мати його, Наталка, була найстаршою дочкою тітки Мокрини, татової сестри. З нею Тарасові також хотілося побачити. Фіма ж цікавився, як виглядає "червоне село". Так від недавна почали називати Марійку.

Скоро звернули з насипу у вузьку доріжку між жита. По цих житах ходили мавки й їх прозорі серпанки видимі були тільки легким мерехтінням над колоссям. Тарасові хотілося, щоб котра мавка вигулькнула зараз у образі Нелі, з золотистим, пушистим, рівненько втятим волоссям.

Хотілося мріяти, про Нелю думати, а хоч не мріяти, то говорити про щось таке небуденне, не відмічене печаттю метушні.

Шкодували, що нема з ними Костя. Той Кость метеором пронісся над Дрижиполем, не добув двох тижнів, погнівався з батьком і поїхав.

— Казав, — більш ніколи до Дрижиполя не загляне.

— Правду казати, нема чого сюди й заглядати, — промовив Фіма. — Досить задрипане жидівське мистечко.

— Скажи ще раз, я не дочув! — скричав Тарас.

— Що ж тут дивного? Ну, задрипане жидівське містечко!

— Невже тобі чужий єврейський нарід? — безмірно здивований, запитав Тарас. — Як це так? Свої ж...

— Я їх не люблю! — безтурботно відповів Фіма.

І Тарасові навіть жаль стало, що в Фіминій інтонації він не вловив трагічної, сумної нотки. — Я їх не переношу! Від них часником тхне...

— Бач, який ти сучасний! — майже з заздрістю промовив Тарас.

— Ну, так скажи — ми ж ідемо до інтернаціоналізму! — напівзапитав, напівствердив Фіма.

— Так, я це глибоко розумію! Все старе, все трухляве, все. що тягне назад у середньовіччя — треба змітати з себе. Ми йдемо до інтернаціоналізму. Я це так добре розумію. На наше покоління покладено велику місію, — перебудувати світ, викорінити все дрібнобуржуазне, що наросло на нас і на наших батьках...

— І найперше, — викорінити із себе, — вставив Фіма.

Тараса охопила дивна радість. Йому здавалося, що нарешті, знайшов він однодумця, який почуває те, що й він, але краще справляється з нерозплутаними проблемами. Фіма йому, нарешті, допоможе розплутати химерні візії його душі. Вони обоє належать до однакового суспільного прошарку і мабуть Фіма переживає такий самий душевний процес, що й Тарас, але вже десь позаду залишив ті етапи, з яких не може вилізти він. Фіма" так гостро, ясно, безповоротно виявляє свої позиції. Вони вже не раз говорили, особливо Фімі до душі припав "Історичний матеріялізм" Бухаріна, якого йому сумлінно переказав Тарас.

— Але я так не можу, як ти! Відтяти себе від свого народу? Я почуваю якийсь нерозривний зв'язок між собою й тими родичами-селянами яких, пів Дрижиполя. Я їх навіть у лице не знаю, знаю найближчих дядьків, тіток, і дядин, але мейі здається, що вони нічим не різняться від тих. яких я не знаю.

Тарас стільки раз про це думав... і нікбли не говорив нікому...

— Я так хочу інтернаціональної, вселюдської культури... але занадто почуваю себе українцем. Мені жаль за всім, що складає мою милу Україну. Губиться зміст, сенс, інтерес, смак інтернаціонального, як нема в ньому українського. Ти мене розумієш?

— Чому ні? Розумію! Ти в полоні солодкої націоналістичної романтики, — відказав Фіма, хоч, здавалося, він зовсім неуважно слухав приятеля.

— Е, ні! Я жодної хвилини не хотів би бути тим обмеженим вусатим націоналістом у широких штанях, у смушевій шапці набакир, та ще й з якимось там шликом, червоним чи зеленим поясом — і іншою бутафорією націоналістичної романтики... І обмеженими, затхлими ідейками... в той час, як світ десь поза нами — великий і прекрасний, і мені його хочеться знати, відчувати, влитися в нього...

Тарас пошукав слів. Він так багато мав казати, але так сплелося все...

— Але я не можу відмовитися й від мого, українського...

— Хто ж тебе заставляє? — здивувався Фіма.

— Я б не міг так легко, як ти, перейти на іншу мову. Мені здається, що коли б я так зробив, то я б зрадив свою матір. Мама іншої не вміє, вона неписьменна й не вміє своєї думки висловити інакше, як по-українському, а для мене чомусь Україна й мама зливаються в одне.

— Ну, а я дуже задоволений, що знаю, не тільки по-своєму... Мова для тебе — фетиш, а для мене — лише знаряддя, яким я орудую, як хочу. А те, що ти кажеш — нісенітниця!

Тарас задумався. Хай так! З мовою щось негаразд. Фіма має рацію, а Тарас не вмів сказати тонше й виразніше.

— Хай так! А от цікаво мені — що ти бачиш навколо нас? Що ти почуваєш?

Тарас показав рукою на переліг. Там паслася череда, ледве помітно було розорану могилу, за нею другу...

— Ну, бачу корів і хлопчиків, що сидять кружка і в карти грають, — відповів здивовано Фіма.

— А я скидаю десять століть і бачу ці степи у дикій первісній красі. Оці отари губляться серед височенних трав, на могилах стоять кам'яні баби печенізькі чи тюркські, ще не сточені вітрами й дощами. Десь серед цих трав заховалися кочові гарби випадкових гостей, що прийшли й підуть, а у тих видолинках, як і тепер, — заховані хутірці, села... Там на горі, по той бік ріки, за височенним валом — город, люди туди збігаються, як тільки прочують про наїзд кочових немилих гостей...

Фіма сказав:

— Давай, сядемо...

Навкруги них уже все було зорано, засіяно, жодного клаптика з тими буйними травами не було, хіба що тут на висипу та біля нього щось у нестримному й буйному квітуванні трав в мінятюрі нагадувало колишні прерії.

— А серед цих високих трав ледве помітно шлях... І бачу я, — розмріявся Тарас, — чумацьку валку. Вже спека спала, заходить сонце, на небо вийшла зірка. Чумацька валка зійшла з шляху, отаборилася серед безмежного степу. Обсмалений, обвітрений чумачисько, може мій

Ю

прапрапрадід, почав куліш варити на таганах. І з якого боку не заходить до того казана з кулішем — незручно йому, чогось тісно... Тупцяв, тупцяв чумак навколо казана й розсердився:.

"От, чортова тіснота! Нема де й повернутися!"

А другий мій прадід задер голову до густосинього неба, дивиться на Чумацький шлях, на Воза, на Квочку й заспівав:

Як сонечко зійде, а вітер повіє,

Роса на землю впаде,

Так наше чумацтво, так наше бурлацтво

Усе марно пропаде... Так співає він і цією піснею, цими словами перегукується із своїми предками, та й зо мною, невідомим йому нащадком...

— Ні, ти скажи, — перебив сам себе Тарас, — хіба має право так думати інтернаціоналіст? Я хочу бути ним, а кожна точка в моїм "я" обзивається Україною.

В ногах у них стелилася та хвиляста, полова, безмежна Україна.

— І ти думаєш, що й мені не смердить піт, гній та горілка від цих сто раз схрещених полян, смердів, таврів, скіфів, тюрків... Моя мама мала бабу з якихось Ярмолін-ських — чи не тої збіднілої шляхти, якій не вдалася польська колонізація і яка зіллялася з цими смердячими мужиками. І я почуваю себе наче зліпленим з тих шматочків, що складають всю історію України...

— А ти не уявляєш собі, — перебив його раптом Фіма, — ти не уявляєш собі, скільки правди в твоїх словах і для мене! Адже Україна не тільки твоя батьківщина, — також і моя^ Що для мене якийсь там Ієрусалим, Палестина? Аравійські пустелі? Коли я їх ніколи не бачив. Я зріс на Україні, її інтереси також і мої, я з дитинства говорю, як селюк, українською мовою, нарівні із своєю... Я не менше за тебе люблю українську пісню, — то чому ж я не маю права брати участи в побудові її майбутнього, її щастя?

"Хіба її можна не любити?" — думає Тарас, слухаючи ці слова, поринаючи поглядом у хвилясті безмежжя...

— А часник... Під часником я розумію все старе, середньовічне, реакційне. Все це — на злом!

— О! Правда! — зрадів Тарас.

— Я хочу бачити цю нашу Україну, твою й мою, — не такою, як вона є, — буржуазною й куркульською, із смітниковим гетто, з куркульськими хуторами, — соціялістич-ною. Не націоналістичною, а в складі сім'ї народів з однаковими правами...

— І обов'язками...

— Все здорове, міцне, життьове мусить жити, — захопився Фіма. — Трухляве хай гине без жалю! Здорове й мужнє є те, що переступить свої й чужі забобони та жаль за минулим...

Тарас приймав і це. Так мусить думати революціонер. А Фіма говорив далі:

— Я вірю, що парості молодого покоління, не обтяже-ного багажем минувшини, проб'ють собі дорогу. І єдиний шлях до цього — школа комунізму, комсомол.

Так, це правда. Можливо, дідів їхніх розділяла зненависть, визискування й погроми, а от вони, — молоде покоління, — сидять на насипу серед пахущого зілля й говорять про милу Україну.

— До речі, — недбало згадує тут Фіма. — Чи ти вже говорив про мене Дмитрові?

Мова йшла про рекомендацію. Фіма просив Тараса "про-вернути" цю справу в Степанського. Він і сам звертався вже, але Дмитро сказав, що треба ще Фімі виявити себе.

Хоч Тарас здибався вечорами із Дмитром дуже часто, бо в Дрижиполі інакше й не можна, але Дмитро не давався якось на серйозну розмову. Він все жартував. Тараса ж кілька раз питав:

— Коли візьмеш рекомендацію? Він хотів дати нову, кращу.

— Ще візьму, — туманно казав Тарас. Він усе зволікав, хоч Дмитро не раз виразно казав, щоб прийшов.

— Ну, що вона тобі завадить? — дивувався Фіма. — Чи вона в тебе їсти проситиме? Візьми — на всякий випадок. Може коли пригодиться...

— Це було б нечесно... — туманно відповідав Тарас, встаючи перший з насипу, відчуваючи вже того клятого чортика знов.

В розмові і дружбі з Фімою той чортик часто вискакував в образі незначної деталі. От говорять вони так, як сьогодні, "по душам", відчувається одна думка, одне горіння, одні почуття... Говорять вони про новітню людину, про місто-село, про нову мораль і щиру працю... І от від одного такого повороту, як оце сьогодні, все розліталося в пух і прах, натомість приходив фальш, незадоволення другом і розбиті думки. Тарас хотів сказати, що досить з нього й тих тортур душевних, які він несе в собі заради вузу" оцей хрест КНС...

Але Фімі це казати було недоречно.

— "Чесно", "нечесно"! — перекривляв його Фіма. — Старомодні, давно стоптані моралі! Треба виводити з погляду: корисно, чи шкідливо це пролетаріятові. Корисно? Ну, і амба!

І що Фіма тепер виразно насідався, щоб Тарас поговорив про нього із Дмитром, той чортик знов усе між ними розбив. Десь поділися ширяння в піднебессі мрій. Жарко стало йти...

— Ти просто пасивіст! — обізлився Фіма. — Знай, що само до тебе нічого не прийде, поки ти не притягнеш до себе за вуха.

Звичайно, Фіма мав рацію! Тарас пасивіст і неповороткий мрійник. А пасивності нема місця в ровонародженому світі. Це гасло йому вже й у інституті вуха просвердлило. На кожному кроці висіли плякати: "Перша якість пролетарського студента — активність!".

— Чи в розуміння більшовицької активности включається розпихання собі ліктями дороги? Обіди< АРА, стипендія, кубуч...

— Конче! Як хочеш вчитися, то мусиш добре попрацювати ліктями. І молодець той, хто зуміє це зробити...

Вже видно було Марійку. З долини виверталося село, воно засіло у балці, а над ним тільки церква несла вгору свої зелені круглі бані.

Вони входили в "червоне село".

10. "ЧЕРВОНЕ СЕЛО"

І.

Тарасові нетерпеливилося.

Йому швидше хотілося побачити, як Мокринині діти здійснюють тітчин іскристий, чудесний талант до життя, ішли вони до найстаршої дочки її Наталки, що з її сином, Ладьком, разом ходили до школи, — він і Фіма.

Він уже й забув, де її хата, але так ішов навмання й дійшов.

їх, звичайно, не сподівалися... Наталка, вже літня жінка, захвилювалася, як то буває в таких випадках. Вона не знала, як краще прийняти гостей, де їх найпочесніше всадовити. Хлопцям хотілося посидіти на подвір'ї, встеленому зеленим шпоришем, а Наталка тягнула їх тільки до хати. Погодилися на тому, що винесла з хати дзиґлика та ослона.

Ладька не було вдома.

— Біжи за Ладьком, — загадувала розгублена Наталка меншому синові, дванадцятилітньому Василькові.

— Поскоч у льох, внеси гладущика, там під стіною, — загадувала другому, Максимцьові.

— Я побіжу, вишень нарву, — поривалася сама.

— Та не клопочіться так, — спиняв її Тарас. — Ми й самі, здорові, підемо та наїмося. Де ж це Ладько?

— Де ж? у тіятрах!.. Сьогодні ж неділя, вистава в нас. Зразу видно, що "Червоне село".

— Атож, щотижня! — устряв найменший, Кирилко.

— Та й чого так рано починається, — здивувався Тарас. — Я думаю, ще нема й четвертої години.

— О! Та він же там за якогось старшого, — здивовано відповіла Наталка.

Так, наче хлопці повинні були це знати.

Гонець, видно, скоро домчав до Ладька з надзвичайною естафетою, бо не встигла Наталка посадовити гостей за стіл, як у хату прожогом влетів Ладько.

Посипалися вигуки здивовання, непідробленої радости, розпитування, — тисячі ознак щирої зустрічі. Тарас відчув те саме почуття заколисуючої теплої купівлі, що так до сліз вразило його в перші дні приїзду до Дрижиполя. Фіма ж широко посміхався й прикладався до сметани й велетенських пиріжків із вишнями.

Наталка більше вела розмову з Тарасом, Ладько з Фі-мою. Ладько — високий, майже сформований парубійко, зрадів, що є кому показати свої багатства. Показував того радіоприймача, що сам сконструював, фотоапарати, одного й другого, патефона, велисопеда, правда, трохи ушкодженого, але все ж... Вони так захопилися оглядинами цього всього добра, що аж через годину Ладько стукнув себе по лобі:

— Максимцю! Біжи, скажи, нехай там самі. Ми прийдемо пізніше.?.

— Куди? — запитав Фіма. — Може вже й додому час?

— Підемо на виставу! Це щоб ви були в Марійці у неділю та не бачили нашого театру?

Тарас цього не чув. Вони з Наталкою також були захоплені. Наталка розповідала щось дуже цікаве. Так от чому Марійку звуть "червоним селом"!

Ще тільки в Дрижиполі ходять туманні загальні розмови про якусь таємничу "комунію", а тут уже вона й організується... Що ж то воно таке?

— А я знаю? Одні кажуть соз, а другі — комуна... у панській економії... А що воно буде — убий, не скажу!.. Та й тако-го, я знаю?.. — задумливо говорила Наталка.

А Тарас замилувано слухав марієцьку говірку, трохи відмінну від їх дрижипільської.

— Ладько записався сам, усю сім'ю нашу приписав, а тоді вже й мені сказав. Я, як почула! "Ану, зараз мені піди випишися!" Накричала на нього, натупала...

Наталка аж згорнула руки на грудях, розказуючи.

— А потім сіла та й думаю: "А може?.. Чогось же й Карпо там, і Хросина з чоловіком-учителем, і тато... і всі... А ми будемо збоку? Усі, хто грамотніші, то пописалися, а ми так зостанемося? Та й куди?" Та хай уже буде так...

— І Карпо теж записався?

Карпо був другий син Мокрини теля Павла. Він закінчив двоклясову дрижипільську школу, ще десь учився трохи, служив якийсь час на пошті, а тепер усе був серед сільських заправил, {підхоплював кожне нове починання, вважався найрозумнішим чоловіком на село.

— А як же! Він же активіст! Що де не є, то він — перший.

— О, то розумій! — сказав Тарас батьковими словами.

— І так деякі хазяї пописалися. Он Яків Дуб'яга, не рівня нам, хазяїн добрий, а прийшов із армії й почав усіх ото намовляти.

Якова Дуб'яга Тарас не знав.

— Не знаєш? Той, що держить наймолодшу Ференцеву, Явдошку. Ще їх найстарша сестра, Мар'янка, з дядиною Одаркою, твоєю мамою, були колегами.

Ні, Якова Дуб'яги Тарас не знав. Але, як Наталка каже... Тарасові все здавалося, що зза Наталки визирає улюблена тітка, така була вона на свою матір подібна.

— А-а!.. — пригадав він. — Казали мама не раз, казали...

— Мар'янка та вже померла, царство їй небесне...

— Де ж це воно буде? — перебив Тарас. Він щораз більше приймав до серця марієцькі новини.

— А в панськім дворі! Там тепер сови літають, але так беруться усі...

— О, то цікаво! — заіскрилися Тарасові очі.

— Коли ж так лякають, що це будуть пайок давати, та невільний будеш його з'їсти...

Знов подумала Наталка.

— Але що буде людям, то те й нам... По правді сказати: є нас чотири таких, щоб робити, та й нема коло чого. Була пара коней, дві корови, — якось би жилось. Та як узялися на нас, як узялися! Наклали якийсь гекспорт, та якісь самообкладання.. Них ти сказишся! Старий узяв та продав коні й одну корову. А це ще є січкарня, то треба розібрати й сказати, що зламалася, бо наклали триста карбованців...

Дивувався Тарас. І вони потрапили в "гекспорт"? Та в них же й землі нема!

— Ну, то що? Торік були бідняками, а цього року стали середняками, ще й заможними. Добре, що ще не знали про дівку, а то було б... Тепер нитра дівки!

Наталчину мову треба було розуміти. Очевидно, щороку хтось складає списки й визначає, кому "ходити в серед-няках", а кому в бідняках, а кому судилася доля "експортного господарства", себто, призначеного на ліквідацію й конфіскацію, якщо той господар не виконає всіх податків хлібом і грішми, що накладено на нього.

Тиміш Чорноїван, Наталчин чоловік, був "гамерика-нець".. Безземельний. З Америки, де він пробув п'ять років, вивіз він вічно нового капелюха та вміння працювати коло машини. Спромігся на власну січкарню і заробляв цим досить, щоб прожити й без землі. Був ще механіком коло молотарки та й синів цього вчив.

Наталка, — яка родинна схожість із Тарасовим татом, — також не дуже прихилялася до хліборобства. Вона собі "сама з себе" навчилася шити на машині, купила на виплат зінґерівську машину й здавна була за сільську швачку. Не мала й одної дочки, самих синів, то завжди держала дівчинину, яка вчилася коло неї шити та допомагала в хазяйстві.

"Але що ж у всьому цьому поганого?" — питав сам себе Тарас. — "Чому — "гекспорт"? Чому триста карбованців податку? .За січкарню? Треба,, щоб були конче всі вбогі?"

Боже, який він тугий до політики! Он Фіма зразу поставив би все на своє місце. А він неминуче потрапляє у полон фактів і стає на бік оцих несвідомих, політично невитриманих сестер Наталок, дядьків Геменів, тіток Христь. Він не може в самому собі нічого знайти, щоб протиставити оцим скаргам. Він не вміє правильно, по-пролетарському, оцінити того, що діється навкруги.

Для нього Наталка — сестра того самородного Павлового генія. І Тарасові уперто навертається думка: що не вдалося тітці Мокрині втілити в Павлові, те вже складається, може повільніше, в Наталчиній сім'ї. Сийи її, — це вже справді з найглибших низів — могли бути і стануть "самі з себе<$ сільською інтелігенцією, із інтелектуальним рівнем, вищим за сільський загал.

Це погано?

Він далеко зайшов у своїх думках і, звичайно, не туди, куди слід. Адже саме слово "інтелігенція* звучить тепер якось старомодно, так само, як і "народ". Ба ні, ще гірше, як старомодно, — лайливо!

На столі з'явилася повна миска добірних темних вишень, але ніхто їх не захотів їсти. Пішли в садок, — з дерева в рот вони смачніші. А Наталка хутчій метнулася попорати.

— Чекайте-но, і я з вами піду! — спинила вона хлопців, коли вони виходили вже в подвір'я.

— Ніколи не ходила на ці вистави, а думаю сьогодні піти. Подивлюся, — коли нема нікого такого, як я, старого, то піду додому.

Наталка не хотіла розставатися з Тарасом.

II.

Театру а вірніше, сельбуд у "червоному селі" Марійці був перебудований з попової хати. Просторе подвір'я, — колись гарний сад, а тепер вирубаний, — було населене усякими гойдалками, кільцями, сітками, драбинками. Як майдан для ігор у якомусь санаторії.

Перед сельбудом на дзиґликах сиділи музики: скрипка, бубон, фаґот, флейта. Призначення їх, — закликати до театру на виставу. А враження було таке, наче тут починалося весілля. Особливо старався бубон.

Наталка, Тарас і Фіма по дорозі згубили Ладька, він побіг уперед. Коли вони підійшли до сельбуду, там уже був дим коромислом.

— Он, які фартикули приставляють, — показала доброзичливо-глузливо Наталка на сгіортовців, що витягалися на кільцях, на драбинках, перекидалися через штанґи... — І де вони такої моди набрали?

Вистава ще не починалася.

Вже й смеркало, а дівчата все кружляли польки та краков'яка, вже було пов^о <на подвір'ї, але початком вистави ще й не пахло. Тарас цього не помічав, за розмовами з Наталкою. Та ще прийшла Хросина з чоловіком вчителем, ще й Настася, — вони мали про що говорити. А Фіма жорстоко нудьгував.

Квитки почали продавати, як уже смеркло.

— Чого ж так пізно? — питав Фіма.

— Пізно? — дивувався Хросинин чоловік. — Ще ж тільки смеркло!

— А їйбо, вдосвіта приходять мої хлопці, — напівгордо, напівскаржливо ствердила й Наталка.

Тарас із Фімою покупили квитки — найдорожчі, по двадцять копійок. Вони, власне, зробили почин. Ніхто ще не брав.

Чорнобрива дівчина-касирка поскаржилася:

— Але наша публіка! Звикли дурно ходити, то ніяк не хотять квитків брати. Ждуть, поки почнеться...

Вже десь одбігли й Хросину з чоловіком, і Настасю. Хросина співала в хорі, Настася була головною артисткою, а Хросинин чоловік, Матвій, — заслуженим гримуваль-ником. Наталчина ж мова все жибоніла й жибоніла, як вічний ручай.

Вона згадувала матір, згадувала всіх родичів, пригадувала таке, чого Тарас зроду не знав. Виявляється, Наталка його колись гляділа, коли був немовлям.

— Дядина Одарка раненько йдуть, бувало, в поле жати, а тебе й Оксану, на мене кидають... Клопоту було з тією Оксаною! Не зоглядишся, а вже біла її голівка лазить у поросі на вулиці та кізяки збирає. Оксана, кажуть, викапана баба Ганна.

Тимчасом, вже й у залю дозволено зайти. Сідають, хто де бачить, все так, щоб ближче до музик. Розсувають лави, стільці, розсувають завісу на сцені й всюди танцюють.

— Них йому, як душно! — каже Наталка. — Піду додому, нима таких, як я, старих.

І починає знов про Христиних дочок говорити.

— Вони ж, як ті чорні воли, роблят! І що вони бачать? Город, поле, заводські буряки... І то, щоб жити в Дрижиполі коло школи, — а жодної не послати вчитися?

У тітки Христі було семеро дочок, дві вже заміжні, найменша, Ганя, — ще дрібний підліток. Але всі вони були неписьменні. Ба навіть хлопці тітчині не хотіли ходити до школи більше, як один-два роки.

— А що я, попом буду? — оглушали вони найсильнішим у світі аргументом Наталку, чи дядька Меркурія, як ті до них чіплялися.

Що вже казати про дівчат?

— То нима такої завиденції, — жибоніла Наталка, — щоб дівчат учити. Али ж щоб хоч трохи грамоти! Так пугано, коли не вмієш і розписатися!

Це Наталка вже про себе. І вона була неписьменна.

Фіма уважно роздивлявся на плякати, і якісь пишні банти з кольорового паперу, розвішані по стінах сельбуду. Може він думав: "1 чого я сюди прителіпав? Спав би досі або книжку почитав. Що тут цікавого?" А може...

Він з нудьгою поглядав на свого годинника на руці, але коли зустрічалися поглядами із всюдисущим летючим Ладьком, іронічно всміхався. Мовляв, — нічого, я не нудьгую, дуже все цікаво, алеж коли вже почнеться вистава?

— А покійні мама геть би всіх нас учили, якби було звідки, — згадувала Наталка. І заплакала. — От вони любили науку! Бувало, покійний Павло...

Перед очима Тарасовими встав незабутній образ тітчин. Якесь весілля... Чи не Катерина заміж ішла? І тітка Мокрина посеред хати танцює з полумисками над головою. Сама собі співає: "Оце ж тії чоботи...* її добродушне, розумом і іронією освітлене енерґійне лице з широким чолом, мов створене для цього ритуалу. Полумисок б'ється один об другий, падають черепки на землю, а тітка Мокрина й не помічає цього. їй усе веселіше й веселіше стає. Ох, і любила ж вона дотримувати тонкощів численних і найчисленніших звичаїв!

— В нас тато були тако собі, аби в хаті, а ми за чим не є, — все до мами, все до мами! Всіх нас вони ставили на ноги, — жибоніла Наталка. — Якби не той тиф, і досі жили б.

Тітка Мокрина померла так само славно, як і прожила.

Вона гойно все роздаровувала щедрою рукою, як у неї що було. І себе так само віддала. Відступала петлюрівська армія, зостався в неї у хаті хворий на тиф вояка, літами якраз такий, як був Павло. І тітка Мокрина, як ніжна мати, його виходила, вирятувала, з усією щедротою своєї душі. Хлопець видужав і пішов, а тітка Мокрина заразилася від нього й несподівано для всіх, у розквіті сил, померла.

Це було цілком в її дусі. Недарма її називали Гайнохою. її муляло завжди, коли щось у неї є, а в других нема. Це була якась пристрасть — роздавати все, що має, широкою рукою.

Тарас із Наталкою не помічають, що вже починає в залі заводитися на початок. Наталка розповідає, як виривала саможертвенно тітка Мокрина невідомого юнака з пазурів смерти.

— А жаль їм було його дуже! — сама собі відповідала Наталка, чи може на безмовне Тарасове запитання.

Кругом них зсувалися вже лави, розміщалися, хто як собі хоче.

Вікна обліплені безквитковими глядачами. Вже одинадцята година.

Ладько здіймає з-під стіни лямпу й починає перевіряти квитки. Він; стоїчно пролазить через безліч ніг, бо лави з економії місця щільно зсунуті, й каже до білявого, чубатого парубчака:

— Твоє місце ззаду. Виходь звідси!

— А як я не хочу!

— Кажу, виходь!

Парубчак вперся, ніяк не хоче йти, бо що ж тоді буде з його гонором?

— Бо зараз приведу виконавця, — суворо попереджає Ладько. — Тут місця сільради...

Парубійко з великою неохотою встає й ушивається.

Другий контролер, молодий хлопчина, має клопіт з дівчиною, що сіла на вікні. Розпорядчик вживає й умовлянь і погроз — нічого не помагає. Дівчина купила квитка за п'ять копійок і вважає своїм невід'ємним правом сидіти на вікні.

Попри всі свої повноваження, розпорядчик безсилий її зігнати.

— Зараз піду спитаю, що робити з такими!

За хвилину він виходить на сцену й оголошує:

— Новий приказ вийшов: як хто не хоче на своє місце, то віддай квитка і геть із тіятру... щоб тут тебе й не смерділо...

— А гроші за квитка? — зухвало опоминається дівчина з вікна.

— А гроші хай пропадають, як нема добром!

Цей останній арґумент, нарешті, вплинув і дівчина з жалем наважується покинути обрану позицію.

І так з усякими загостреннями, тяжкими інцидентами перевіряють із годину. Дехто вже дрімає, діти на руках позасипали. Не диво, — вже година дванадцята. Фіма також дрімав.

А Тарасові ніяк не хочеться спати. Наталка дуже цікаво розповідає про темну для нього пору їх роду.

— Це покійні мама часто про дядька Меркурія розказували. Ой, Господи, натерпілися ж вони від мачухи! Це ж їм і року не було, як наша баба Ганна померла. То мама вже глядять мале дитинча та плачуть над ним, а мамі було вісім років. І як щось з'їсти, то не можна, бо мачуха наб'ють і виштовхають з дому... А воно таке було — все сопілки вирізує.

— А в тітки Христі геть чисто натура баби Хотини... Та теж, кажуть, була така милосердна, — з себе сорочку зняла б для другого. Ото вони втрьох і вигляділи твого батька...

Зовсім недоречно в цей час засурмила труба, починалася вистава, відсувалася завіса.

На сцені сиділи, говорили, входили й виходили. Тарас не вслухався дуже, машинально дивився, бо був овіяний могутнім подихом роду, що корінням своїм заходив десь далеко в надра минувшини. Вставали, оживали прекрасні образи його дідів, бабів, що жили колись, робили, любилися, сміялися, страждали й розставалися з життям.

Якийсь культ, якась релігія родини наполегливо проступали крізь Наталчину бесіду. Це було щось поганське, язичеське, це була більша за нього сила, сила, в якій вони були утлими листочками. Вітер здмухнув — і нема. Тарас бачив і відчував: баба Ганна, зовнішні риси якої відродилися в рисах Оксани, прабабка Хотина, що відродилася в тітці Христі. Він, Тарас, вилитий на лиці тітка Христя. Наталка, з обличчям зовсім таким, як у його батька. Дві Гайнохи, — тітка Мокрина й мітична прапрабабка Лукія...

На сцені все виходили й виходили, публіка, що так терпляче ждала вистави, кожен раз живо перегукувалася між собою.

— Диви, це Трихвін!

— О, Настася!

Настася грала головну героїню й, здається, не те важило, що саме вона грала, а те, що її відразу впізнавали. у Дуже сміялися, коли наймит розправлявся з куркулем

і так само дуже сміялися, коли куркуль наймита бив. Ані трохи не ніяковіючи, то один, то другий актор в антрактах, одягнені у свої костюми та перуки, виходили в залю й здирали нащось із стін оті паперові банти, — одного, другого-третього.

— Та досить уже з тебе! — голос із публіки.

За хвилину окраси ці пишалися вже на сцені, символізуючи куркульську хату. Поки була непотрібна ця декорація, то чого ж мала дурно валятися десь за лаштунками й не прикрашати театральну залю?

Хтозна, чи й Фіма'так само уважно дивився на виставу, як Тарас? Чи й йому було смішно, що фігурувала увесь .час одна й та ж . лямпа? В антрактах чіпляли її під стелею, перед початком дії виносили з залі й, як розсувалася завіса, вона вже красувалася на сцені.

А як антрактів було безліч, то артисти тільки те й робили, що носилися з цією многостраждальною лямпою.

— От часто думаю я, — казала Наталка, як знов повісили у залі лямпу, — часто згадую я про Павла. Чому не дожив Павло до революції? Він же її провіщав! Хіба хто думав, що таке буде? А він же не раз казав:

"Не сушіть собі, мамо, серця тією дідовою землею, однаково, її скоро забере революція..." Так, наче по писанію читав. І помовчавши:

— Це ж мама, як помер Павло, то скільки то вони попоплакали! "Ой, світе ж мій! Ой, розуме мій!.." Вони тоді добрали досади!

Голос її звільготнів. Ні, вона не бачила вистави, вона вся була в полоні родинного культу. Вона не помічала, що вже знов забрали з залі лямпу, й повагом, з павзами розповідала, як помирав Павло.

Брат Павло, що блискавицею геніяльно промиготів у їх мужицькій родині, вивчився на інженера й помер... За ним плаче тепер Наталка.

— А якби тітка знали, що таке буде, чи воювали б із дідом за ту землю?

— Аякже! — переконано відповіла Наталка. Мама ж хотіли справедливости...

На сцену вже виходив бандит із лісу. Це був зовсім смирний чолов'яга, нащось із тією самою лямпою, тільки обліпленою зеленим тонким папером. Він її держав поперед себе, а тоді передав:

— На, подерж лямпу! — сказав він домашнім голосом до когось за лаштунки й почав крутити ручку телефону.

Всі добре бачили, що це — коробка з ручкою від старого грамофона, переверненого догори дном, відкинуто тільки рожеву трубу. Але всі знали, що в цю трагічну хвилину розламану грамофонову коробку треба було вважати за телефон.

Потім почалася на сцені пекельна стрілянина й повальна паданина. Можна було думати, що й у залі відбувається перестрілка, — такого шелесту наробила ця заключна сцена.

— А, них йому! І то видумають таке! — задоволено сказала Наталка, як спускали завісу.

І наче махнула магічна паличка, — заграла музика. Зал я миттю відмінилася. Всі кинулися до танцю. Була ще тільки друга година ночі.

— Коли б уже марша грали та додому! — не видержала якась дівчина, що сіла недалеко них.

— А це ти без маршу не можеш? — грізно подивився на неї розпорядчик, отой наймолодший, білявий хлопчина.

Марш, нарешті, змилувався й пустив їх додому перед світанком. Настася йшла з ними, бо додому їй далеко. Ішов і завсельбудом, найбільш за всіх натомлений Ладько.

— Наша Настася перша в сельбуді, перша й у церкві, — гордо казала Наталка.

— В "червоному селі" й церква є? — здивувався Фіма.

— Аякже! Тільки мало ходять... Оце часто буває, що в церкві їх оно трьох: піп та дяк та наша Настася... Казали на сході, що ніби там радіо має бути, але ще поки правлять...

І повертаючись знов до Настасі:

— А в сельбуді найкраще грати, заводити пісню, — теж Настася! Ото звикла по сельбудах та по гулянках... десь-то думає так і вік прожити...

Тарасові в ту ніч снилася Наталка.

— ...мама як померли то наче половини світу не ст^ло... Половина є, а половини нема. Йому в Дрижиполе, — нитра мені! Йду в поле, — нитра мені!.. Отак, нічого нитра!..

О, Господи! Він навіть не чув, коли вона це казала. Але ж виразно казала, з невитравною печаллю в голосі.

11. "ХУТІРСЬКА ІДИЛІЯ

І.

У Дрижиполі біля соші, недалеко від церкви, над одною хатою красувалася вивіска: "Новомодні хволюші". Кожен раз, як Фіма з Тарасом проходили повз цю оригінальну вивіску, вони від душі сміялися.

— Автор її — людина, обдарована тонким почуттям гумору, — сміючись, казав Тарас.

— То зайдімо, подивимося на нього, — запропонував Фіма. —Тільки треба вияснити, що це за "хволюші", а то... чого ми прийдемо?..

— Та фолюші ж, сукновальна машина, — здивувався Тарас, що Фіма не знає. — По-дрижипільському "хволюші", тільки чого ж "новомодні"?

— Ах, фабрика! Ну, зайдімо...

Але, на превеликий жаль, "новомодні хволюші" були замкнені. Дівчинка-сусідка пояснила, що сукна ніхто не несе робити, а хазяїн фолюш удома.

— Хто ж хазяїн?

— Та якийсь не дрижипільський, з хутора...

— З якого?

— Або я знаю?

— Що ж ти знаєш?

Дівчина на це запитання мовчала.

— Гм, хто ж це може бути? Який він із себе, як зветься?

— Довгий такий, як верства, на окулярах... А, згадала... З Марієцького...

— їйбогу, це...

— Теж мені бізнесмен знайшовся! "Новомодні хволюші" — і завжди під замком...

Вони вже знали, хто це. Хто ж, як не Панько Осташенко?

— Я певний, що вивіску цю складено так для того, щоб хтось ішов і всміхнувся.

Не було ніякого сумніву: довготелесий, в окулярах, з хуторів, "новомодні хволюші", — це він.

Фімі не диво, він же давно з Дрижиполя, а ось Тарасові простити цього не можна. Відколи вдома, а забув про Панька, й разу не згадав про Осташенківський хутір.

І ті добрі! Відколи він тут, — ні разу не зайшли. Ні Донька, ні Катруся, ні Оленка, ні Сергій, ні Панько. Вони завжди були чогось горді, скільки раз Тарас із Галею й Федьком ходив до них улітку, а вони бувають у Дрижи-полі щотижня, напевно й до дядька Симона заходять а до них не зайдуть. Все бояться бути зайвими... Несміливі й горді.

Підприємство Панькове явно програло. Сам він у цей час сидить мабуть на хуторі під вишнею й вигадує нове назвисько для собаки. Але ні, дядько Никодим не дасть посидіти. Мабуть, махає косою, або клепле її, підсліпувато смішно придивляючись.

І не зайшов ні разу! Ніхто з них не зайшов, навіть Сергій, одноліток Тарасів. Як же там дядина Марія? Але цей світ міняється! Такі були близькі родичі, а тепер... І він добрий! Зовсім забув про них.

Це може найдорожче, найзапашніше, що зв'язане з дитинством, — Осташенківський хутір, самотній, поетичний, на полі...

Панько з Сергієм ходили звідти до дрижипільської школи, Фіма їх добре знав.

— Ходімо колись до них! — скричав Фіма.

II.

— Дурний, та й не журишся! — не схвалила мама Тарасового наміру піти разом із Фімою на Осташенківський хутір. — Не хочу я, щоб ти йшов туди з ним. Там горе, а він свого Фіму на забавку буде вести...

— Горе?

— Хіба ти не знаєш?

Що з ним робиться? Забудьків брат! Казали йому ще в перші дні, як приїхав, — дядина Марія дуже слаба. Як вони там справляються? Ще й жнива настигли...

— А дівчата?

— То ти нічого не знаєш! — збоку кричала Галя. — їх нема й званія на хуторі!

— А де ж вони?

— Повиходили заміж обидві разом, ще в запусти.

— Як? Вони ж ще малі!

Він уявляв їх і досі отими маленькими дівчатками, що бігали по березі у яру, корів разом з ним та Галею пасли і якихось "щуриків" все полювали.

— Еге-ге! Коли то було! Тепер на тому хуторі товчеться сам Никодим із хлопцями, бо Марія нездужає від посту, та ще Донька свій клопіт має... Куди там іти? То якби було все добре, — хай би пішли.

— Я сам піду!

— Сам — піди! Пішла б і я з тобою, та далеко. Чогось така стала непотрібна...

Так дівчата заміж повиходили! От тобі й "новомодні хволюші"!

Знайома дорога по насипу незакінченої через війну і революцію залізничної колії. Скільки раз ходив по ній! Ростуть і цвітуть так само квіти степові, так само на небосхилі вирізьблюється два високих осокори — мета його подорожі. Звідти Панько й Сергій щодня п'ять років ходили до дрижипільської школи, туди влітку на цілі тижні ходили гостювати Тарас із братом та сестрами, а вже в останні роки, то з дядьковою Симоновою Ніною на коротший час.

Чорна цяточка повзла звідти на небосхилі десь у напрямку Марійки, — якийсь гурт людей, чи що?

Тарас не звертав на неї уваги, заглиблений у свої думи.

Фіма! Хоч вони й приятелювали оці два тижні, але щораз дужче щось не таке відчував у ньому Тарас. Не знав, що. Чи то надмірна розв'язність Фімина бентежила Тараса? Особливо в присутності Дмитра, коли Фіма ставав якось підхлібно, підлабузницько розв'язний, із своїми "хоч би тобі хнй" та іншими "прісипочкамі". І хоч Дмитро теж розв'язний, але яка різна ця розв'язність. Дмитрова більшу має схожість із протезуючою розв'язлістю Липовецького, тільки не така презирлива.

Чи оця маніра Фіми всіх і все використати? Все чіплявся до Тараса з тією рекомендацією для нього від Дмитра Сте-панського. А чи винен він, що Дмитро йому каже "прийди", а про Фіму мов би не розуміє?

Чи оцей незвичайний для Тараса спосіб думання, без ілюзій і сентиментів. Бід подиху його Тарасові слова переставали родитися, а думка, замість розцвітати пишним цвітом, стискалася до слова, а те вже слово ставало не тією задуманою думкою.

Мабуть вони з Фімою говорили різними мовами, що йшла з глибини їх єства. От-от дійдуть вони контакту мови, як отой чортик вискочить поміж ними й зруйнує весь попередній настрій глибинної щирости.

В цю хвилину Тарас почував полегкість, що він сам, а нема тут Фіми, цієї тріскучої революційної фрази, до якої дуже щільно прилягає звичайна турбота про свою кар'єру.

Бо хоч Фіма багато говорив у дусі осуду буржуазної ідеології, а що він зробив для ствердження своєї нової? Те, що став робітником? То що, для кар'єри?..

Добре, що його вже нема.

Склалося так, що Тарасові не довелося й одкараскувати-ся від Фіми. Фіма вже поїхав. Несподівано й раптово. І здається, спричинився для цього той лист.

Тарас одержав три дні тому листа із столиці на блянку з видрукованим там штампом спілки селянських письменників "Плуг". Повідомлялося його, що його новеля друкується, в черговому номері журналу "Плуг". Чому нічого більш не надсилає? Радо будуть друкувати.

"Просимо й надалі надсилати до нас матеріял. З товариським привітанням...** — так кінчався цей лист.

Тарас зразу ж побіг до Фіми. Вони читали й перечитували цього, надзвичайної ваги, листа, а Тарас вивчив його на пам'ять. Фіма зразу став маленький-маленький, а Тарас на цілу голову виріс. З ним листується редакція! Сам "папаша" до нього пише!

Фіма аж грав очима, слухаючи захоплені розповіді Тарасові про літературні побоєвища та про надзвичайно широкі можливості стати письменником. Він про все докладно випитував Тараса, а Тарас, який досі щось скупо про це буркав, у нападі телячого захвату розписував усе, як тільки міг. •

— Ну, коли я досі нічого не вирішував, — сказав позавчора ввечорі Фіма, — то сьогодні вирішено й підписано. Восени зустрінемося з тобою в інституті... Може я на робфак попаду, ейсих, це неважливо, але я...

Він хотів сказати, що доб'ється, коли й його ім'я, розмножене в тисячах примірників, буде красуватися на папері, — але... Навіщо, щоб хтось знав про твої думки?

За три дні Фіма раптово зібрався й раптово виїхав.

III.

Добре, що Тарас іде тепер сам, дихає запашним степовим повітрям, дивиться на марева, на це мерехтливе повітря над хлібами і думає, що собі хоче.

Він, наприклад, може думати на зовсім абстрактні теми, уточнювати різницю між настроєм, почуттям та емоцією, — яке кому діло? Чому треба часом сказати " почуття*, часом "емоція", а часом "настрій"?..

Полові лани хвилями мінилися під зливами сонячного тепла й світла, пронизуючого все, небо було сьогодні таке синє, що здавалося, аж видко зорі, спеку проганяли леготи, наповнені м'якопянкими ароматами розквітлого літа, обрії наче наблизилися й розширилися водночас, така прозорість панувала всюди, — якась симфонія світла, дозрівання, квітування. Ось у цьому є настрій, себто гама почувань, що забирають людину, підносять її, розчиняють і напувають своєю силою.

І це ще не ївсе. Тарас знає вже безпричинну "телячу" радість-екстазу, знає й радість думки, коли вона грає, й міниться, і летить нестримно, — чи то не є також емоція?

А сьогодні на тлі симфонії сяючого літнього дня він просто мрійливий, — сьогодні він дуже, дуже любить Нелю. І це не настрій, не поодинока емоція, не почуття, це щось більше. В цій екстазі, всепочутті є ще самовідречення.

Хоч Неля тепер далеко, він бачить її голівку, її пушисте, рівно підстрижене золотаве волосся, що пишним німбом обрамляє чисте чоло й різьблений профіль, з ледве наміченою лінією переходу чола в ніс. Коли вона стріпує голівкою, волосся те також усе разом стріпується, неначе воно — важке золото. І це так гарно!

Нелині сині очі то там, то сям визирають Тарасові з-над хвилястих ланів задуманими волошками. Він так її любить! Але він ніколи не зміниться до неї, як був її щирим товаришем, таким і зостанеться.

І він у цьому самовідреченні, такому гармонізуючому настроєві цього багатого літнього дня, не почуває щемлячих болів, лише радість великої любови. Що ж, Неля пише, — "не хочу, щоб ти змінився", — він буде такий, як вона хоче, їх взаємини ніколи не зміняться.

Скільки раз думав він над її листом і ніколи його так не зрозумів, як сьогодні. І коли досі він не знав, як йому повестися, то сьогодні ішов радісний, мрійливий, сильний.

Як же назвати це настроєм, коли воно визначає його життьову поведінку на довгі майбутні роки?

Вже тепер напише до неї. Бо він ще їй не відповів по суті...

IV.

Перед самим хутором, коло недобудованої залізничої будки, Тараса пройняло легке хвилювання. Як то приймуть? Може вже забулася дитяча дружба, оті несонні ночі в клуні на сіні, з хихотінням і юнацьким філософуванням їх великої громади братів і сестер. Може холодом повіє від зустрічі?

І справді! Ніхто не вийшов його зустрічати, — це щось небувале. Навіть собака не ґавка^в. Що за знак?

Підійшов до дверей Тарас, — двері були замкнені. Нікого дома нема.

Де ж вони могли бути? На полі?

Ні! Поле стоїть тихе, самотнє. В яру серед верб не чути ніякого голосу, ніяка хустина не біліє поміж коноплями. Лише на ставочку плавають каченята.

Тиша.

І саме сонце здалось самотнім на цім покинутім, замкненім хуторі. Стоять вишні з червоним жаром ягід, — і вони самотні.

Сум.

Сум і тиша.

А як же весело тут було колись! Як ще недавно вирувало життя!

Кожен куточок тут таїв спогад про якусь витівку, про якусь сміховинку. Всі вони були однолітками, з різницею на рік-два вгору, або вниз. їх сміхи та хіхи перемежалися із глибокими, задушевними настроєвими розмовами. Таких у середовищі Сарґолів ніколи не почуєш. Порівнюючи з Осташенками ті Сарґоли, батькові родичі, здавалися грубо витесаними, мужицькими, а бабине Киріїне покоління — себелюбним і хитрим.

Справжні куркулі, особливо дядько Микита.

Осташенки тяглися до витонченої душевної досконалосте, як до сонця рослина, вона віяла в усьому, в поглибленому підході до кожного явища, без заздрости й зловтіхи у вдумливому його розгляданні, в їх поведінці гордовитої бідности, в їх гордій правдивості, в їх безкомпромісній чесності. "Не можу взяти, де не поклав", — такий їх девіз.

Ця духова охайність і чистота проявлялася в намаганні оточити себе красою.

Тарас обійшов обидва садки, — старий і новий, — походив у тіні черешень і грецьких оріхів, яблунь і слив, поблукав серед запущених аґрусових кущів, пішов поза старою клунею, над ровом, де розрослися вишні, обдивився, як хазяїн, нові, міцні, криті черепицею стайні, нову клуню, возовню... Постояв перед хатою, подивився на гармонійне сполучення сивої цинкованої бляхи та червоних мальв попід вікнами...

І все це зроблено трудовими зусиллями одної сім'ї, яка ніколи не наймала для свого господарства жодного наймита, ані наймички... Яка протилежність до хутора на Троянах!

Тарас вирішив чекати. Хтось таки навинеться, не може ж бути, щоб нікого не було. І де дядина Марія? Може її замкнули?

А може повезли до лікаря?

Він зазирав у вікна, вдесяте обійшов круг усіх будівель хутора. Можна подумати, що тут неабиякий поміщик живе, таке все тут солідне, капітальне.

Але Тарас добре знав, яка ціна цього заможного вигляду. Старий Никодим не дозволяв найменших втрат на щоденний ужиток, не визнавав навіть мила. Весь прибуток з господарства він вкладав у ці пишні та красні будівлі.

Це була його пристрасть, якій він присвятив усе життя своє, рабом якої став ще замолоду.

Борони Боже, найняти когось навіть у гарячу пору. Все повинне зроблене бути самотужки, хібащо восени машина помолотить. І на їжу скупо було, — яйця, масло, кури, гуси, індики, вівці, — все йшло на дрижипільський ярмарок, все збивалося в копійку.

Як то ще зважувався він дітей до школи посилати?

Правда, дівчата допущені були скупим дядьком Никодимом лише до марієцької трьохрічної школи, але хлопців після дрижипільської двоклясової школи він посилав докінчувати освіту у чотириклясову розумнянську прогімназію. Так само, як і покійного Сашка, що загинув у світовій війні.

За кого ж повиходили Катруся й Оленка? — набігають думки в Тараса, побиваючи попередні.

Вже смеркало. Зорі висипали швидко, не так, як у місті. Виступив виразно Чумацький шлях, бита дорога через небо, що завжди його так манила. Віз уперся дишлем в дядькову цинкову дахівку.

Тарас міркував, як би йому дістатися на горище до клуні, — там завжди повно запашного сіна. Хіба через віконце? Там було б непогано спати...

В цей час у сутінках до подвір'я в'їхала підвода, з неї позлазили, — ну, звичайно, дядько Никодим, Панько, Сергій, Донька з чоловіком і дитиною. Мовчать. Чого вони такі сумні?

Тарас хотів був вискочити з затінку й жартома налякати їх, але відчув, що це —глибоко недоречно, не треба цього. Він відділився від сутінків і сказав:

— З пів дня вас тут чекаю. Де це ви були?

— Е-ех... були... Не маємо вже мами, — відповіла Донька якимось здавленим голосом, зовсім не дивуючись, що бачить Тараса.

Наче так і потрібно було, щоб Тарас упав з неба. Вірніше, це було в цю хвилину всім байдуже.

— Померли наші мама, — сказав не то Панько, не то Сергій, в сутінках не видко було.

Наче блискавка прорізала небо, Тарас усе зрозумів. І як же він, — бачив цяточку, бачив похорон дядини Марії, — й не пішов випровадити її в останню ПУТЬ?

І чи може бути, щоб не було вже її? Вона напевно десь тут є близько, не можна уявити собі цього хутора без неї, такої мовчазної завжди, з cvмoвитo-гoлvбинoю усмішкою, з тихою лагідною мовою. Ніколи не ЧУВ Тапас, скільки бував тут, окрику дядини Маоії, — чи вона вміла сердитися?

— Ой, нема нашої мами, нема! — пилаючим голосом поскаржилася Донька Тарасові. — Наробилися, намучилися... і пішли...

Всі стояли з похнюпленими головами біля нерозпряженого воза та й не знали, — що ж робити далі? Нащо розпрягати, нащо все, коли вирушили із цієї садиби із матір'ю, а вернулися самі?

Як раптом посиротіло, як затяглося все тугою!

Дядько Никодим раптом голосно розридався. Панько обережно взяв його під руку й попробував вести до хати.

— Годі вже, годі! Тепер плакати пізно! — сухо, з іржавим докором протягла Донька. — Цим тепер не поможете...

Взяла дитину й пішла, нічого не додавши, до своєї хати, прибудованої збоку до великої.

Старий і хлопці побрели до своєї, а Кирило, Доньчин чоловік, почав розпрягати коні.

V.

Не світили світла, не вечеряли, не спали.

Донька забрала Тараса до себе, прийшли на якийсь час хлопці, тільки старого не було. Він молився.

Чому цей час, коли навіки не стане рідного, без діяль-ности такий важкий, пекельний — і чому всяка діяльність стає зайвою?

Тарас не знав, чи йому розганяти оцю напружену мовчанку, чи розпитувати про останні дні й години дядининого життя — чи краще не розвереджувати живої рани. Все ж, несміливо почав питати.

— Якби не наш добрий тато, то мама ще сто років жили б! — з притиском на слові "добрий" кинула Донька в пітьму.

Хіба Донька вже перестала бути тою задушевною старшою подругою з широко відкритим поглядом, із цією притаманною для Осташенків лагідною іронією і беззлобним гумором, із безмежною задумою? Такі тверді, сталеві нотки, нові для Тараса, бренять тепер у її голосі.

— Мама все життя закривали нас своїми грудьми, все на себе приймали, все на них сокошалося...

Тарас здивувався.

— Я думав, що це тільки в нас батько з матір'ю не миряться...

Тарас багато не розказував тут, вони й так знали, що батько його вважав Осташенків і жінку свою з їх дому чимось нижчим, бідними родичами, — тому вони й не любили заходити до них у Дрижиполі.

Але для нього Доньчині слова були несподіванкою. Ніколи не помічав він натяку на якийсь розлад у цім хуторі. Строгий завжди дядько Никодим здавався йому справедливим.

— То ваші тато хоч до вас милість мали, — заперечила Донька. — А наші — самі з себе зробили чорного вола, й з нас усіх. За кожну нашу згаяну часинку мама несли кару... Коли б не мама, то виглядали б, як старці, голі й босі. Як що справити, то хіба крадькома від батька, бо за копійку заб'ють.

— Це в кожній сім'ї таке, я бачу, — зідхнув Тарас. — Скрізь мама за все терпить...

— Але ж не так! Ти знаєш, відколи мама заслабли? Тарас не знав. Перед Великоднем?

— Ні, я не про те кажу. Відтоді, як маму збили тато до крови....

— Збили?

— І за що? За півмітка!

— До крові за півмітка?

— Ану, не можна здумати! Ткали ми з мамою полотно й не вистачило мені трошки, півмітка. То скільки там діла? Пішла в Марійку,, позичила, аби швидче закінчити. Чи то так важко його потім віддати?

Так, єдине, на що могла реагувати Донька, це ці пекельні спогади. Голос її набирає пристрасних, гнівних відтінків.

— Еге! Як побачили тато цього півмітка чужого, як узялися до мами! "То ти не могла вночі допрясти, то тобі треба його позичати?" і за цього нещасного півмітка кинув тією бідною мамою на землю та як почав місити. Побив ту бідну маму так, що вона рачки до мене лізла через подвір'я.

— Господи! — вжахнувся Тарас — І ти цього не чула? Дядина не кричала, чи як?

— Де там, не кричала? В стіну стукала, щоб я прийшла посвідчити, що не вона позичала, а я. Та я нічого не чула... Коли дивлюся — мама рачки лізуть у хату, скривавлені... О, Боже, за півмітка!

Тарасові стало страшно. А він ішов сюди шукати ідилії! Дядина Марія, скривавлена, лізе рачки по подвір'ю!

— Тепер хай плачуть, хай землю гризуть, — я до них милости не маю, — з жорстоко-стал€вим полиском у голо-сісі говорила Донька. — Ото як заслабли мама, як заслабли з того часу, то вже й не встали...

І помовчавши, насмішкувато додала:

— Поспішали з похороном, бо жнива підходять, шкода часу гаяти... Навіть дівчата не знають, що мами вже нема... Грошей шкода було на телеграму...

Тарас мовчки стиснув кулаки.

Та й варт шкодувати за старим світом? В цій гонитві за багатством, за маетностями люди гублять людську подобу, звироднюють до потворного свою психіку, гублять людяність. І хто? Дядько Никодим, який на макове зерно не скористався з чужої праці, який своїми мозолями добивався свого уявного добробуту!

Нащо цей фільварок, коли в ньому розпинали дядину Марію?

Оце й є куркульство.

Ні, яке ж це куркульство? Що стоять будівлі? А як вони самі злидні, раби своїх будівель. Де ж тут куркульство?

Тарас губився. Він не міг прийняти цього. Нехай це багатство згорить, коли воно так калічить людську психіку! Може колись дядько Никодим також був такий тонкий гуморист, як Панько, з таким самим нахилом до глибокого, вдумливого зазирання "в корінь*? І може Панько згодом став би, як дядько Никодим?

Хвалити Бога, революція вже не допустить. Хвалити Бога, вже розгромлено ідею збагачування, кожний, навпаки, гордий тим, що він бідний. Вже не тяжітиме над молодим поколінням ця темна пристрасть...

Тарас майже не слухав Доньчиних скарг, так його стрясла причина дядининої смерти. Весь світ знов почав здаватися йому в іншому перекрої.

— Ні, правду каже Фіма, — треба все це старе, трухляве, звиродніле рознести, змести з лиця землі. Хіба хто ним задоволений? Може його мама була задоволена, може вона не хотіла іншого, кращого? А, скажімо, й тато?

Теж усе життя про щось краще мріяв і їм, дітям, стелив дорогу до цього кращого. Вони не винні, вони не знали, яке воно, те краще.

Молоде покоління вже знає, бачить у імлі недалеке прийдешнє. Там не буде цих свинств, у яких живуть їх батьки. Тарас не бажатиме більш, ніж потрібно для його щоденної потреби, а потреби ці будуть філософсько мінімальні, без рабства у речей.

Донька притихла. Говорив Тарас Хотів виговоритися.

— А хіба в мами були великі потреби? — запитав Панько, що все мовчав. їх у них не було ніяких... Може одна — працювати...

І так вони говорили усю ніч. Голубіший дух дядини Марії витав над ними, будив несподівані яскраві думки.

А Тарас же йшов на хутір, щоб позабавлятися з приводу "новомодніх хволюш". Про них не згадано було й словом.

12. БОЇ

І.

Він собі сидів у Дрижиполі й нічого не знав. А тимчасом у великому світі греміли події, бряжчала в битвах зброя, лунали бойові кличі.

Ах, як він відстав, як відстав!

Приїхавши восени до міста, Тарас розгубився, шукав точку опертя, щоб зорієнтуватися в пишно розбуялому літературному світі. Поки він там хворів, ходив по хуторах та по сільських виставах, тут життя не стояло.

З'явилося багато нових імен, регулярно відбувалися вечірки "Плугу" й "Гарту", було два вечори дискусії про Европу й просвіту, в яку, між іншими світилами, устряв і наш Борис Микитчук.

Він мав нахабство виступити проти їхнього професора ІНО, невичерпного колодязя цитат і знань, Миколи Ко-стевича. Всі страшенно обурювалися цим, висміювали Бориса на всіх перехрестях, але Микитчук з притаманною йому упертістю, після першого виступу на дискусійному вечорі, де він ганебно провалився із своїм учнівським багажем, другого ж дня заніс до редакції статтю... і диво! Ту статтю Липовецький прийняв і негайно надрукував.

Це було тим більше давно, що Микитчук був на ножах із Липовецьким. Борис не помирився в "Плузі" за те, що йому весь час давали по носі, вбивали його намагання висунутися найвище за всіх, запосісти місце Танцюри, місце присяжного критика. Він перейшов до "Гарту" й перетягнув із собою ще деяких, між іншими, Волинця й Побережця.

І ще не ясно було Тарасові в цих темних хащах дискусії, в яку він нагло впав, мов муха в мед, — чи Липовецький підтримує "папашу", проти якого, власне, й спрямований був похід Миколи Костевича та його однодумців?

Здавалось би так, а отже ні! Так принаймні, відчував Тарас:

Европа, чи просвіта? Вчитися світової літаратури й мови, чи не вчитися? Сприймати європейську культуру, чи відгороджуватися?

Ну, це вже!., прости Господи... Хто каже, що ні? Ясно, які можуть бути дві думки, про що сперечатися?

Або ще нісенітніше: графоманство, чи висока кваліфікація, здобута наполегливою працею?

А отже, сперечалися, писали сотні статтей, дотинали веселими й образливими дотепами одні одних, засипали наліпками: переверзіянщина, воронщина і ще щось таке... Щ слова та ще якісь рогаті раппи, напостовці, форсоци, пролітфронти, — набирали значення страшної лайки. "Нова Генерація" ставала "новою деґенерацією", Полторацький — Полторадурацьким...

Ішов бій за початківця, за нього, Тараса.

Хоч Микитчук був таким самим початківцем, він, із властивим йому нахабством, натягнув машкару поважного метра й говорив задавачно, чванно про корисну утилітарну функцію пролетарського мистецтва й літератури, як знаряддя розвитку суспільної думки. Він втягнув у свою мову силу чужоземних слів, думаючи прикрити ними своє убоз-ство. Тарас скоро не захотів читати отакого нагромадження, як "моністичний стиль, як єдність ідеологічної художньої творчої методи та оформлення...*

Це так було далеко від тої втіхи, яку давало Тарасові мистецтво! Зовсім не треба бути начиненим незрозумілими слівцями, щоб його відчувати.

Душа його ненавиділа сірість і нудоту звичайносте, по-всякденности. Абсолютно не терпіла трафарету, повторно-сти. Жадала чудного, казкового.

Власне, в кожній душі це закладено, але в його — гіпертрофічно. В чудесному світі книжки він напивався, мов у цілющому джерелі, й тамував згагу до чуда. Книжка для нього сама вже була чудом, бо вона часто показувала той самий світ, що й він бачив, але через якісь несподівані призми. І що більше чуда, індивідуальної неповторності! було в книжці, тієї невловимої ароматичнонти, то більше розкошувала душа.

Так змалку навчився він розпізнавати талановиті книжки від сміття, що лежить у друкованих рядках. Якщо книжка заводить у інший світ, — вона хороша.

І з нього досить було цього критерію. Щодалі, він усе більше не хотів читати возів задрукованого паперу, повного цих нікчемних, смішних, словесних боїв.

Його поривала геніяльна стихійність і неутерта логіка блискучих памфлетів отого буревійного Хвильового з крилатими бровами. Хвильовий умів заводити в інший, фантастичний світ; Хвильовий бачив його по-своему і несамовито сміливо рушив у бій проти піґмеїв, що навратилися залити все довкола, а самі не вміли нічого іншого, як малпувати московські зразки. Геть від товстозадої міщанки, задри-панки-Москви, — чи може бути коротше й різкіше?

Хвильовий ударив на сполох на всю Україну, а в їх місті, як вірний, непомильний дзвін, озвався їх унікальний, неповторний, енциклопедичний Микола Костевич.

Тарас же захоплювався одними, а себе почував отим самим неуком, проти якого вони пустили свої огненні стріли. Так, він не знає чужих мов, не мас літературної підготовки, не знає клясиків світової літератури — і лізе в письменники.

Чи винен він, що ніхто не керував його читанням? Серед книжок він виріс, але що з того? При тій жадобі до читання, яка була в нього з дитинства, він міг би усе перечитати, усіх клясиків, якби був хто коло нього і не вважав цю пристрасть за виграшку. А на що пішов запал цієї пристрасти? Скільки він перечитав "Хуторських придабашок веселих бабів Палажок" та "Сім кіп гречаної вовни*..., замість клясичної літератури! Читав, що бачив, а тепер бореться із злиднями і не мас змоги дозволити собі розкіш читання, крім обов'язкового мінімуму.

Чого ж вони так чванливо й так глумливо ставляться до цих виходців із низів, які ще й того не читали, що він? Щойно тепер вони могли б правильно поставити своє ознайомлення із літературою, коли б були за спиною "пан і мам".

Йому в тисячу раз симпатичніший і рідніший Пилипенко, який усім цим неукам і початківцям хоче стати за тата й маму, який вишукує, підбадьорює, сприяє ростові отаких, як він. Де ж візьмуться відразу ці рафіновані, коли до них, Тарасів, будуть з такою погордою ставитись?

Але тоді й Липовецький разом із Пилипенком? Це вже Тарасові щось не по духу...

Так борсався Тарас між одними й другими. Захоплювався одними, а сам був у таборі других.

II,

З'явилися нові люди, але не всі з'їхалися. Так, не приїхав Серафим Кармеліта. Його не було в місті й голосу про себе не подавав він. Лежав йому якийсь лист, його тут може кому й бракує, а може хто й сумує за ним... Та його нема. *

Після літніх вакацій Неля здалася Тарасові ще кращою, ще більше нагадувала вона йому якусь грецьку античну голівку. Вона засмагла, лискуче волосся зробилося чомусь біліше, сині очі ще синіші. Вона й Килина радо зустрічалися з Тарасом, любили згадувати про Килинин "пекельно-геніяльний плян" і лютежський ліс.

І ні слова про листи.

Тарас був лицарсько-приятельський, завжди охоче відгукувався на всілякі задуми й починання, "виходи в світ", "пекельно-геніяльні пляни", — але без тіні залицяння. Неля те достойно оцінила й залюбки забігала до Тараса сама, із ним верталася додому і після вечірок вони ще довго не заходили до кубучу.

Вони завжди мали про що говорити, мали довір'я одне до одного й не спиняв їх страх чи сором висловлювати ті думки, які раптом родилися й вражали. Вони, як уміли, тягли й розсотовували нитки, які випускало життя.

Цієї осени в місті було багато літературних вечорів і кожен вечір неминуче зводився до літературної дискусії, що ще весною вибухла і тепер не вщухала, — як не на літературних вечорах, то десь на сторінках преси.

Виходили вони, початківці, з таких дискусій, начинені найрізнороднішими ідеями. І мусіли те все переварювати, застосовувати до себе. Як звичайно, найбільше враження робив Микола Костевич, кожного, вони до нього міряли й такого другого не знаходили.

Крім того, вони завзято відвідували гукус, — гурток культури українського слова, — заснований при інституті. То був напівсемінар, напівтовариство, напів наукова інституція. Члени його зобов'язувалися стежити за чистотою своєї мови, листувалися з дописувачами своїх місцевостей, які за анкетами надсилали мовний матеріял, розширювали лексику, особливо в спеціяльних галузях, а для цього робили переклади з чужих мов.

Членом гукусу був також і Микола Костевич. Заради цього до гукусу припливло багато закоханої в нього молоді. А хто ним не захоплювався? Він же навіть, як викладає стару українську літературу, то починаєш нею цікавитися, як найновішим перекладним романом.

Одного разу, вертаючись із засідання ту куса, Тарас і Неля не могли не постояти й не подивитися на безконечний ряд електричних вогнів^ що велетенським разком намиста оперезав місто. Простягався спочатку вниз, а потім угору на кілька кілометрів прямої, як стріла, вулиці. Як же не любити це місто?

— А ти знаєш, — пригадала собі в цю хвилину Неля. — Отой "Енко", що спричинився до літературної дискусії, не хто, як Поштаренко, отой, що працює в газеті й часто буває на зборах "Плуга".

— От, ненароком чоловік у історію літератури потрапив, — засміявся Тарас — А, власне, він не такий уже "енко". Має кілька книжок, сам по-европейському пристойний, часом навіть до діла висловлюється.

Під "енком" і вони також розуміли якогось хохлацького дядька з гопачисто-шароваристими вусами, — хоч і самі були з-під тієї самої квочки — "папаші", "з-під широкого пилипенківського кожуха вилізли", як любили насміхатися Хвильовий та Зеров.

— Кажуть, що "папаша" розводить "енків<<, але коли б не його підбадьорювання й не теплота до початківця, то напевно ми не насмілювалися б до літератури й наблизитися, — сказала Неля.

Тут щось не гаразд. Тарас також це почував. Але вони, як і всі, закохані в Миколу Костевича, слідом за цим почали знову перераховувати, — яку блискучу ерудицію він має, як він вводить в епоху письменника і бачиш його серцевину... яка тонка критична аналіза, скільки цитат наводить він, — як його голова все те вміщає!? То треба бути ходячою енциклопедією...

І знов, так вони тепер з Нелею говорять, — перескочили через давно вже відоме, вимогу Миколи Костевича, — вчитись, вчитись і вчитись... Зненацька Тарас запитав:

— А як по-твоєму, — Пилипенко, Микитчук і Липовецький це одно?

Неля не зразу відповіла. Це ж правда, всі вони підписуються під формулою "Куди лізете, сопливі?*, оцим докором, що кинув Пилипенко Хвильовому та іншим "олімпійцям".

— Для Липовецького в першу чергу "пролетарська революція", а потім уже якийсь там початківець. А в Пили-пенка — навпаки — йому в першу чергу треба стелити дорогу молоді, — метикував Тарас

— А може так: Липовецький користується революційною фразою, щоб заробити собі ім'я пролетарського критика...

— І Микитчук...

— ...а Пилипенко. таґкож користується революційною фразою, щоб якнайбільше молодих сил втягнути в літературний процес. Бо мало кричати — "вчіться, вдосконалюйтесь!" Треба ще дати місце, де можна було б вдосконалюватися. Ну, так, треба нам школу, — захвилювалася Неля, — щоб ми могли там говорити на повний голос А де ми її візьмемо? От і опинилися у Липовецького! А ті рафіновані тільки глузують з нас Вони хотять, щоб ми вийшли з лябораторії готовенькі, тоді вони з нами говоритимуть... А ми десь же повинні цю лябораторію відбувати?..

— І виходить — "крик у глухім околі", — сказав Тарас, дещо з нею незгодний.

Це було крилате слівце, пущене в обіг недавно.

— Ну, я з цим незгодна! — рішучо заперечила Неля. — Якби справді був глухий окіл, то ми б не стояли оце на вулиці й не говорили про це, і так само багато інших людей, що може розумніше й всебічніше підходять. Не набивалося б на ці диспути стільки людей, не було б стільки різних точок зору. Який же це глухий окіл? Що Микитчук нахабно забирається на трибуну і провіщає, які він має останні осяги з діямату, то це ще не все. Крилаті думки Хвильового не виняток, про це свідчить той резонанс, що вони мають.. І щодо Европи... Чому ми повинні навколішки падати перед Европою, коли ми самі — Европа?.. І місцем розташування, і традиціями, й способом думання...

— Але ж ти не заперечиш, що отакі Микитчуки збивають молодь з пантелику, роблять задуху в літературі своєю зниженою невігласною критикою...

— Це так, але ж мусить бути якийсь розчин. Адже ж і інші літературні епохи мали свій початок, сам Микола Костевич не раз замилувано говорить про ті ручайки хутірської, провінціяльної поезії, які передували великій літературі... Я гадаю, що мусить бути масовий інтерес, той рух, який робить Пилипенко, а тоді вже в цім розчині будуть вироблятися смаки...

Тарас із цим згоден, але він стільки терпить від цього!.. А хіба Неля ні?

І так вони стояли й сперечалися, аж згадали, що треба йти додому. Так вони прогризали ті хащі, що розросталися навколо них. І Тарас був певний, що Неля не має до нього жалю, бо він був такий, як вона хотіла...

III.

Втім, не завжди так було.

Від недавнього часу Неля ударилася в хандру. Вона вже не хотіла з Тарасом здибатися, вона охолола до літератури й знову навернулася до своєї біології. Хібащо, на гукусі її побачиш. Вона ставала щораз більшою песимісткою.

Чи може вона й досі тужить за Карлом Моором? Його й досі нема і напевно не буде вже. Чи може її так уже вразив той лист, якого вони гуртом ухвалили прочитати?

Тепер гурт порідшав, бо Борис Микитчук знайшов собі якусь "непачку" і, оженившись, пішов жити до її "папи і мами", — як це докладно вивідали Кузьма й Дем'ян. "Непачка" була одна з тих, етерних панночок із шляроч-ками, кудельками, пікантними капелюшками, що сиділи у інституті поруч із "учителями" й "незаможниками", але з ними не зливалися ніколи.

— Та ви всі її знаєте! Софа Краковер, ота, що мало не вилетіла з інституту ще на основному курсі, бо дочка великого мануфактуриста.

— А, ота, що таку чалму собі нав'язувала?

— Ну, тепер уже Борис гарантований, що ніхто йому не пришиє українського націоналізму! — заспокоївся Кузьма.

Ідея розкрити Серафимового листа належить Аяксам.

Вони вже давно вертіли в руках цього листа й хотіли його конфіскувати.

Отже, підкріпившись морально й правово одноголосною ухвалою, — вони раз урочисто роздерли чужого листа. Звідти випав блакитний листочок, дрібно списаний.

— Якась Тося! — значущо скричав Дем'ян, подивившись на підпис.

— Від дівчини, їйбогу!

— Та читай уголос!

— "Любий і жорстокий!" — почав був Дем'ян. — Ого!

— Без реплік!

— "Любий і жорстокий!

Смійся з мене, смійся! Я тобі пишу.

Сиджу біля вікна, електрики не свічу, світить місяць і я й так бачу, що маю написати, вогненними словами воно горить у мені.

Світить місяць, тепла ніч, я чую як там унизу під тополями сміються й цілуються, — а я сама! Чому ти мене не хочеш знати? Чому я сиджу й ридаю, коли все, все в цю ніч тішиться щастям?

Любий і жорстокий! Наша любов подібна до сватання журавля й чаплі. Скільки раз ти сватався, — я не хотіла, скільки раз я сваталася, — ти був жорстокий. І я тобі все те прощаю, бо так і треба було мені за мої примхи.

Тепер же не прощаю! Та хвилина, як ми стояли вдвох коло вікна удосвіта, а сонце золотило верхівки тополь, а в світі стояла до болю щаслива й містична пауза, — та хвилина ніколи не забудеться.. Вона примушує мене ось зараз скласти всю мою гординю й писати тобі, клятий і любий.

Бо я не можу збагнути,, — чому? Чому ти така загадка? Чому ти ввійшов непроханий у моє життя, став владно ногою на моє серце, — й втонув у невідомість. Не хочу думати, що ти боявся суперництва. Того дурноватого Ваню я навмисне держала, — для тебе, — як уже хочеш знати... Та ти й так знаєш, не потрібно тобі розказувати. Я його більше ніколи не кликала з собою на жодні вечори, але й тебе ніколи більш не бачила.

Де ти дівся? І чому саме тоді, коли ти мені сказав про своє кохання, а я тобі?

Якщо ти кохаєш мене, — чому ти зник? Якщо не кохаєш, — чому не сказав і зник? Знай! Я тобі цього не прощаю!

Тося."

Хто настроєний пореготатися? Нема нікого. Всі переглядаються, засоромлені, що влізли в чиюсь душу. Якась Тося! Хто ж знав, що у Серафима є якась Тося? Якась трагічна дівчина оплакує своє кохання. А де Карло Моор? Чому він справді зник, знявся і навіть не запитає, чи є до нього від кого листи?

І от приблизно з того часу Неля так змінилася. А Тарас бачив це і не підходив ближче. Вона сумує за іншим? Хай!

IV.

Борис Микитчук не помирився і в "Гарті". Невситиме честолюбство його, зрештою, знайшло свою поживу. Він вирішив сам організувати собі групу.

Він виступив на чолі групи комсомольців із деклярацією, що організується комсомольська літературна організація "Молодняк". "Молодняк" виступав проти всіх і всяких буржуазних "ізмів", як би вони не вуалювалися. " Молодняк* оголошував боротьбу всяким націоналістичним тенденціям у літературі, проголошував єдиним своїм героєм робітника і завод, чи шахту.

І тут Тарас, перечитуючи деклярацію, не зовсім розумів. То виходить, що для "Молодняка" не досить революцій-ности не тільки "Плугу", але й "Гарту"?

Бував Тарас і на творчих зборах "Молодняка". Там не визнавали в літературному творові таких понять, як волошки, зорі, кохання... Все це були ремінісценції буржуазної поетики, за виразом Бориса, — "мелкобуржуазная от-рижка". Борис часто застосовував російських виразів, — і не тому, що їх не було в українській лексиці, а тому, що його власна мова була убога. Не знає слова "ремиґання", чи " гикавка*, ще й лізе в проводирі!

Звичайно, як би він був членом гукуса, то напевно навчився б говорити чистіше, але він перший пустив поголоску, що в гукусі позбиралися самі буржуазні націоналісти й на гукусівців починали дивитися косо.

З "соловїв" тепер він немилосердно глузував. Зате в творах, які він розхвалював, настирливо звучало " кайло*, "музика заводських сирен*, "героїчний комсомолу "змичка молота й серпа", "барабани б'ють"...

Очевидно, все це було насичене новою пролетарською красою, бо хвалили. Ця мода з "Молодняка" перекинулася й на "Плуг". Хоч їхні платформи були різні, але "Іілуг", "Гарт" і "Молодняк" ходили одні до однихс

Тарас мовчки висиджував всі ці збори і... мучився. Він більше не буде сюди ходити. Як він не бачить патосу відбудови, як його хвилюють "поодинокі випадки, не характерні для епохи Жовтня"... Скажімо, що якийсь начальник міліції в ополонку кидав людей. Хіба це типово? Це — перевищення влади, випадкове явище, не характерне для нашого розгону в перспективу. Помічати тільки це, — " повзучий емпіризм", обивательський світоглядне хотів ходити, а проте, ходив.

V.

Ну, добре, не піти. То куди ж? Не підеш же ти до нео-клясиків, чи до "Ланки", коли там від одного слова "плу-жанин" гидливо й презирливо морщать носи. А що ж, одгородитися, закопатися?.. Хоч яке трудне, а це є його життя, мусить мати якусь лябораторію...

А якби сьогодні, скажімо, не пішов, то каявся б!

На зборах "Плуга" як увійшов Тарас, було сьогодні небагато людей, чоловік із тридцять. За столом, сидів якийсь нікому невідомий молодий чоловік у чудово зшитому костюмові напіввійськового фасону, в новісіньких жовтих чоботях, новенький портфель лежав біля нього. Сам він був .середнього росту, але напрочуд міцно й гарно складений, — рухливий, чіткий. Сидів він за столом, як якийсь комісар, — в гордій, незалежній і трохи глузливій позі.

— Хто це такий? — питалися одне в одного.

Тут з краю ніхто його не знав, хоч уже й сюди дійшла коробка найкращих папірос. Невідомий щедро частував усіх.

— Товариші! Слово мас член ЦК "Плугу", товариш Іван Савко, — сказав, нарешті, Танцюра.

Іван Савко! То це той відомий Савко, що про нього стільки леґенд ходить! Всі ще з більшим інтересом почали чекати, що то він скаже.

Так, от це то була справжня плужанська знаменитість! Такої на їх провшціяльних зборах ще ніколи не було. То це один із тих, що зібралися на перші збори " Плугу*? Це на нього була ота карикатура, — так, усі впізнавали цей крутий лоб, де розум наче аж ріжками прооиваеться, ці тверді вилиці, це квадратове підборіддя, цей упертий горбуватий ніс.

Савко підніс свою впевнену цупку рухливу постать і обвів усіх присуніх переможним поглядом.

— Товариші! Відбуваючи турне по Україні, я завітав і до вас. З доручення ЦК "Плугу" маю зробити інформацію про поточну діяльність центрального осередку "Плугу* та про роботу на місцях. Хоч я тут серед вас не бачу жодного відомого письменника, а самих початківців, але я вам скажу, хто я. Я — відомий український письменник, автор історичних оповідань і нарисів. Мене вся Україна знає, бо я організував сам п'ятнадцять філій "Плугу"...

Він говорив ніби про "Плуг", про завдання, можливості, досягнення, творчі настановлення, — а справді лише про себе. За півгодини він встиг розказати, що він у своїй творчій праці застосовує непогрішну марксистську методу. Побіжно розказав, як пише, — зважаючи на свої здібності й талант, він, лежачи, диктує з голови, друкарці, — як молодий бог! Сам голова ВУЦВК'у оцінив його по заслугах і запропонував йому безкоштовний квиток по всій Україні, — привілей, яким користуються лише члени уряду.

В цей час, правда, йому перебили. До кімнати увійшов раптом якийсь селянин-дідок із ціпком, здорожений, у білих полотняних штанях і рудій свитці. Він зняв шапчину, — був пострижений по-старосвітському в кружок, — і запитав, чи це редакція "Селянської правди*.

— То я хочу спитати, — почав він і поліз за пазуху, вийняв звідти якогось папірця. — Я хотів вас запитати... Сам я незаможник, а мене розкуркулили, як середняка. То я хочу знати, чи це можливо...

Від несподіванки всі почали реготатися. Але Савко ані трохи не здивувався, не розгубився, він прикрикнув на всіх:

— Чого іржете, шлапаки? Людина хоче знати! Діду! — по-приятельському сказав до старого. — Прийдете взавтра, бо сьогодні неділя й редакція не працює. Дід мнявся.

— От, такої! А я думав, що безбожники і в неділю працюють. То так уже й буде... Та в мене, ніби, й нема де ночувати... Може ви дасте відповідь зараз, тут я бачу багато вчених людей...

— Сідайте, діду, отут на стільці, будете ночувати в мене,

— руба вирішив справу Савко. — У мене в готелі виспитеся. І, як ніде нічого, провадив далі:

— Отже, я, як найкращий учень і послідовник знаменитого історика, академіка Яворського, в своєму історичному романі, над яким тепер працюю, подаю клясовий аналіз історичних процесів на Херсонщині. То буде роман! Всіх переплюне! То буде кирпичина!

Цей Іван Савко, справді, мав якусь притягаючу силу. Він аж у ніс бив своїми хвастощами та самовихвалянням, але чогось не можна було його за це зневажати, вірилося в усі його великі діла. Не диво, що й голова ВУЦВУ'у дав йому безкоштовний переїзд по всій Україні, як він увірвався до нього, мов переможний вихор, і наговорив про себе сім кіп гречаної вовни...

Після засідання він усіх їх, скільки було, забрав із собою до ресторану, — обідати. Також і діда. Він з ним уже остаточно заприятелював.

— І де то ви ті гроші берете, що так сиплете ними? — не витерпів дід.

— А що ж ви не знаєте? Я — Іван Савко, видатний український письменник, і щоб не міг раз нагодувати з десяток шлапаків?

— Ну, шлапаки, як вам подобалася моя тронна промова?

— питався він у своїх гостей, як уже сиділи всі за столом, попивали пиво й чекали другого.

Він нікого інакше не називав, як "шлапаком". міняючи тільки закінчення. Так Танцюра в нього був Шлапцюра, Микитчук — Шлапатчук, Волинець — Шлапинець...

Нелю він посадив біля себе і прилюдно оголосив, що віднині — вона його наречена. Отак, — побачив і вирішив.

— Це, звичайно, робить вам велику честь, — не забув він кинути в її бік. — Ви повинні бути горді, що видатний український письменник хоче з вами одружитися. Ви тільки подивіться на мене — я прекрасний, як молодий бог! Подивіться, який у мене орлиний профіль. А груди, — дивіться, яким колесом! А м'язи!

Всі реготалися, дивлючись, як Савко демонструє свої принади.

— Як будете моєю дружиною, я з вас також людину зроблю. Гарантую, — в наступному числі журналу буде видрукований ваш портрет. А побачите, як вам будуть заздрити! Скільки в мене тих дівчат закохано!.. Може хто не вірить? — подивився він на всіх. — Ось прошу!

І він вийняв із внутрішньої кишені цілу пачку листів, а другу — фотографій і потряс ними в повітрі.

— Я вам колись покажу! Не колись, а сьогодні, — повернувся знову до Нелі. — Ви ж зайдете до мене, правда? Майте на увазі — в черговому числі "Плугу" буде ваш портрет.

Сміялися всі, сміялася й Неля. Під таким натиском несподіваного нареченого, обіцяла, що зайде. І вона також не уникла захоплення цим непритворенним Савком з владною ходою по життю, що так раптом увірвався в їх провін-ціяльну філію.

Ну, і щоб Тарас сидів дома, і щоб життя йшло десь поза ним? Яке воно не є, добре, чи зле, але життя ж!..

V.

Новина! Фіма з'явився!

Він вистрибнув із невідомости якось навально й несподівано. Робітник і комсомолець за соціяльним станом, він зразу вступив на робфак, механічно дістався до гуртожитку, одержав стипендію, новенький синій шевіотовий костюм, який йому дуже личив. Він ходив, як блискучий, щойно із станка, п'ятак.

Відразу ж він знайшов Тараса, ходив за ним невідступно. Тарас познайомив його з хлопцями, водив на всі літературні вечірки, на збори та диспути. Фіма увесь Час розпитував:

— А цей хто? А той?

Тарас, мов би складаючи іспити, давав свої характеристики кожному й дивувався, скільки він, власне, знає: хто до якого напрямку належить, яке до нього ставлення, що написав, де друкується, що обіцяє написати, які про нього анекдоти ходять...

Через місяць Фіма вже настільки освоївся, що виступив на одних зборах і зразу утворив про себе гарну думку. Всі визнали, що він вдумливий, недурний і дотепний, з хваткою промовця.

Фіма збирався навіть щось прочитати. Ще трохи-трохи, — і стане він українським письменником!

От! За один місяць, одним махом, усіх зайців побив. А Тарас чипуляє, чипуляє й усе на одному місці. Ще цього року, останнього, він хоч стипендію має, вісімнадцять карбованців на місяць. Інші й того не мають. Наприклад, Килину цього року зняли із стипендії. Карло Моор може тому й не витримав і десь тепер, мабуть, учителює.

Так само й з виявом творчого обличчя в "Плузі*. Його вже скоро за меблі вважатимуть: усе сидить, мовчить, нічого не подає на загальне обговорення. А що й друкував "папаша", то проходить непомітно.

Аде чи ж винен він? Не знайде теми такої, щоб можна було подати її, не боячись обговорення. Все те, що в Дри-жипо лі так його вражало, що будило такі суперечливі одна одній думки, все, що кидало в обійми стихії, з якої вийшов, то штовхало в гостре заперечення цієї стихії, — все це в Дрижиполі перестало його просто вражати. Він "внюхався* в атмосферу. Оті історії про самообкладання, "гекспорт", "перевищення влади", — здавалися подібні одна на одну. Жодна з них не годилася для новелі. Це поодинокі епізоди, нетипові для епохи. Інше ж здавалося нецікавим і безбарвним. Патос будівництва він бачив тільки в передовицях газет.

А душа жадала узагальнень і неспроможна була їх зробити. Як же роблять спрвжні письменники? Ідуть кудись, "збирають матеріял", от як Іван Савко. А чи можна написати про те, чого не бачив?

Ні, Тарас цього не може, це була б брехня.

Отак і мучиться, нудить світом! Чому він не такий, як Фіма?

VII.

Все це так раптом скоїлось, що Тарас не може ще й досі повірити, чи справді так. Просто не віриться!

Тарас сидить у кімнаті сам, власне, лежить. Хлопці порозходилися, а йому не читається, не хочеться й на бандурі бренькати. Він хоче збагнути: чим той кручений Савко підкорив Нелю, що вона все покинула й поїхала з ним.

Так, Нелі вже нема. Вона вийшла заміж.

І що їй сподобалось у ньому? Чванько, хвалько, сам про себе розписується... І так не знаючи його, на галай, на балай все покинула і побігла за ним!

Нічого. незрозуміло. То, виходить, вона не любила Кар-маліту? Чи може з горя?.. А якщо не любила Кармаліту, то чого ж вона його, Тараса, дурила?

І Тарас викарбовує в пам'яті всі деталі цього метеорного перебування тут Савка, — коли той роман встиг зав'язатися і на чому він побудований?

Ці думки йому перебили. Постукано в двері. Хто це в такий пізній час суне?

Килина увійшла й кинула бистрим оком по порожній кімнаті.

— Ти сам, Тарасе?

Вона хотіла запитати інакше, але обмежилася цим запитанням.

Килина чомусь до них тепер унадилась. Чи то тому, що Нелі вже нема?

— Ну, і дурний ти! — сіла вона напроти нього на дзиґлику. — Ти й досі за нею рюмсаєш?

Яке її діло?

— Такий чванько, ловелас, Хлестаков, півень.., і от пірвав дівчину... — мов дрочилася Килина.

— Справжній півень, — це ти добре сказала! — зрадів Тарас, що, нарешті знайшов те слово, якого він шукав. — І що вона в ньому побачила? Не розумію, де були її очі? Самопевнений бичок... Я певен, що він оті всі фотографії покрав...

— Ага, то я вгадала, — задоволено сказала Килина. — Так от що я мала тобі сказати: ти — дурень! Сам винен, що проґавив дівчину. Ходив з нею, міндальничав, філософував... Коли вона жадала від тебе іншого. Вона вже була цілком твоя, тільки ти, йолопе, був, як дурний бомко. От іще, не люблю таких слинтяїв! Дві дівчини провадив на очах у мене.

— Яких дві? А то ще яку? — безмірно здивувався Тарас.

— А що ж, я хіба не бачила, які погляди кидала на тебе Тамара?

— Слово чести!? — аж піднісся Тарас.

— Я просто не знаю, що ти за людина! — допікала Килина. — Тепер уже ти й тієї не доскочиш.

— А ти щось про неї вже знаєш?

— Ну, так, вона собі пішла до однієї жінки, що наймала нас колись у няньки, чудесно в неї влаштувалася, плює на всі інститути, пішла на короткотермінові геологічні курси, вже заробляє й сам чорт їй не брат.

— Тамара свого нічого оригінального ніколи не видумала, — презирливо здвигнув плечима Тарас. — Якби ти носа врізала, то вона б і собі...

Його заскочило, але не дуже вразило Килинине відкриття. Тамара його не цікавила. І якби войа побігла за Савком, то Тарас ані трохи не здивувався б. Але що Неля могла таке зробити... Якби вона була така пуста, щоб її засліпив зовнішній блиск цього павіяна...

— Так, так! Ти все життя будеш ґав ловити, — гризла Килина його далі. — Бо Нелі треба було заміж, її треба було силою взяти, — й уже. Так Савко й зробив і от бачиш, дуже добре зробив...

— Та й що це ти, найнялася мене лаяти, чи як? — надокучило вже Тарасові. — Оглянься на свої колеса!

— Мої колеса йдуть якнайкраще!

— Така дуже розумна, других учить, а сама... Чого ж тй все тільки товаришуєш? Коли вже я побачу, що ти з кимось окрутишся?

— А тобі яке діло?

— Таке, як і тобі!

— Знаєш, Тарасе, — таємничо сказала на це Килина. — Я тебе хочу щось запитати. Чи ти не знаєш?.. Чи Кость часто вдома не ночує?..

— Кость? Часто! Він десь знайшов собі кімнату й має цими днями зовсім вибратися, — сказав, нічого не підозріваючи, Тарас.

— Ти знаєш? — палко і ще таємничіше сказала Килина. — Його треба вирвати звідти!

— Звідки?

— Та там одна така деґенератка до нього вчепилася. Ой, якби ти бачив! Карлиця, сухонога, клишонога, носата, горбата. Вчепилася і вчепилася! Десь у своїх родичів дістала йому кімнату, лазить до нього, а як він від неї замкнеться, то вона розіб'є шибку й вікном улізе, а як він з нею не говорить, то вона здібна цілими годинами стукати кулаком по столі, або ножем по чомусь залізному... Жалко ж хлопця!

А тобі що, — болить? — подрочився Тарас. — Чого це тебе так обходить? Ви ж ніколи одне одним не цікавилися.

— Та мені байдуже, — знизала плечима Килина. — Шкода, що свій хлопець і так влип. Мало в нас є своїх дівчат? Як би його врятувати?

— То це ти за цим прийшла?

— От побачиш, я їх розіб'ю, — рішучо стріпнула Килина своїм рівним, як пачоси, волоссям.

І чого ця Килина соває скрізь свого носа?

VIII.

За день до свого виступу Тарас любовно кінчав своє оповідання. Хтозна, що було б, коли б він зустрів таку дівчину? Але мріяти про неї може ж він? Він уже її зразу любить, хоч може й не доведеться йому з нею зустрітися. Та вона десь є. Людина, звільнена від рабства у речей. Людина з гарною душею.

Може його й не зразу зрозуміють. Що ж! Він готовий до цього. Але оповідання читатиме, йому цікаво, який резонанс воно дасть.

Проте, в неділю його таки слухали. Його й Фіму.

Слухаючи Фімине оповідання, Тарас не вірив своїм ушам. Так Фіма тоді в Марійці не куняв, коли вони з Наталкою разом сиділи та про ту дорогу й любу всяку всячину говорили? А може якраз і спав, та й йому приснилося не те, що насправді відбувалося.

Оповідання його малювало сільський клюб, надзвичайно активних юнаків і юнок, штанґи, волейбол, — одним словом, марієцький сельбуд. А на цьому тлі — молодого куркуленка, який домагається прихилити серце сільської артистки, самородка. Дівчина любить батрака-комсомольця, йкий, до речі, теж неабиякий таки талант. І от на виставі куркульський син з ревнощів СТ^ІІЛЯЄ на сцену, забиває дівчину й комсомольця-батрака, а сам через вікно тікає.

Ну, й реготався ж Тарас у душі, слухаючи цю нісенітницю!

Де й коли це воно могло бути? В Дрижиполі? У Марійці? Чи хоч когонебудь може підставити Тарас на місце Фіминих героїв із своїх дрижипільських вражінь? Артистка, — це може Настася, яка "і в церкві, і в сельбуді перша"?

"Гоно вона, та піп, та дяк правлять..."

Ось послухаємо, як то його зараз рознесуть. Власне, в Фіми нема смаку, якась тріскуча балаганщина, нема того настрою, яким віє від справжнього оповідання. Тарасові навіть нудно було б слухати, коли б він не знав джерела його походження.

Але на превелике диво Тарасове, — оповідання всім дуже сподобалося. Першим виступив Танцюра й сказав:

— Ось перший раз маємо сюжетне оповідання з виразною клясовою настановою...

Танцюра був плужанським законодавцем мод, задавав тон. Зблизька він не був таким узурпатором влади, яким колись здавався в інституті Тарасові. Тепер він охоче водив компанію із тим самим Васильком, якого колись виставив з інституту, також із іншими, відомими в широкому світі іменами, при чому мав упертість проводити свою, крайню, ліву, радянську лінію оборонця "барабанної поезії*.

Василько який був, такий і зостався, — в'їдливий і глузливий. У такій теплій компанії побиває Танцюру на обидві лопатки. Розповідають, що в якомусь санаторії Василько й Ставенко своїми кпинами довели Танцюру до того, що він не добув свого терміну й з пересердя виїхав геть.

З Липовецьким був шанобливий, із старшими письменниками на коротку ногу, а з початківцями — протеґуюче-поблажливий і насмішкуватий.

Микитчук не зміг винести цього тону зверхности, він із самого початку намагався був запосісти ролю верховоди у "Плузі". Але Танцюра не випускав цієї ролі з зубів, спритно маневруючи між офіційним головою, Липовецьким, старшими "визнаними" письменниками та початківцями.

Це, власне, й було потайною пружиною появи нової літературної організації під голосними комсомольськими гаслами. Микитчука пожирав біс влади, честолюбства.

Танцюра хвалить, — Микитчук буде гудити.

Але ж ні! Навіть голобельний Борис не міг нічого ущіпливого сказати авторові. Він підкреслив бадьорий, оптимістичний дух, як воно і є в нашій радянській дійсності, коли для сільської молоді створено всі умови до культурного життя.

— Дуже влучцо й правдиво показано клясову природу куркуля, який діє в згоді із своїм хижацьким інстинктом. Що йому, — застрелити кохану дівчину? — зарозуміло каже він.

Навіть сам Липовецький узяв слово тільки для того, щоб сказати, що такі оповідання дуже потрібні, бо показують процес клясового розшарування на селі.

Він навіть забрав це оповідання, щоб негайно надрукувати в газеті, без жодних поправок.

Ну, і реготався ж Тарас у душі з цієї комедії!

Підійшла і його черга читати.

IX.

Це дядько Никодим навіяв йому ідею твору. Мізерний раб речей, — тілом, душею. Все життя був у рабстві в своїх стаєнь та клунь під черепицею, а на старість віддав святу труженицю в жертву всевладному богові своєї душі: речі, якомусь півміткові.

Як показати цю покривлену душу, це звиродніння людської психіки? Тарасові не конче важило, чи то був куркуль, чи ні. Та й за всіма офіційними ознаками дядько Никодим не був куркулем: ніколи не експлуатував найманої робочої сили, не мав млина, крупорушки, олійниці, молотарки...

Ні, Тарасові не хочеться конче куркуля виводити, бо оце рабство речей висить над усіма, над усією нашою епохою.

Це мусить бути дівчина з тонкою й глибокою душею, охоплена жагою до поступу й самоудосконалення. З усіх філософських систем найбільше їй подобається грецький стоїцизм, презирство до матеріяльних благ, мужнє й оптимістичне ставлення до всякої недогоди. Ця дівчина шукає, де б спробувати свої сили, добровільно йде в сестри-жалібниці на фронт під час світової війни.

Тут перед нею розгортаються усякі спокуси. Вона опиняється серед вулиць покинутих міст, де стоять відкриті крамниці, валяються по землі сувої шовків, килими, золото й самоцвіти. Спокуси такі сильні, взяти це так нікому не шкідливо, — однаково ж. на вулиці валяється! — що вона відразу стає мільйонеркою й з цим вертається додому.

Приїздить вона якраз у той момент, коли батько б'є матір за півмітка грубої конопляної пряжі. Мати помирає. Дівчина рве, нищить, палить всі багатства й назавжди кидає батьківський дім. Вона вчиться в медичному інституті і стоїчно переносить голод, холод, ходить на щоденну роботу і ніколи не шкодує за знищеним. Вона щаслива.

Не хоче бути рабинею речей, як батько!

Читаючи своє оповідання, Тарас кидав часом одним оком, як воно сприймається. Бачив лише суворі, застиглі, холодні обличчя. Танцюра одним оком дивився в себе, а другим десь на стіну. Микитчук підбирався до прекрасних папірос Липовецького. Волинець і Побережець про щось перешіптувалися.

Що то скажуть зараз?

Тарас ждав. Ця пауза здалася йому безконечно довгою, тортурами. Невже ніхто нічого не скаже? О, як він помилився!

Першим виступив, звичайно, Танцюра. Цю прерогативу намагався відбити від нього Микитчук, але без успіху. Танцюра цупко тримався за амплуа фактичного керівника " Плугу ", правої руки Липовецького.

— Товариші, може я помиляюся, — почав він, дивлю-чись своїми очима в різні боки. — Може я помиляюся, але мені здається, що ми прослухали оповідання про якусь панянку з інституту благородних дівиць. Мені незрозуміло, чому вона потрапила на фронт. Я був на фронті і знаю цих шукачок гострих відчувань. М'яко висловлючись, вони не заслуговують на те, щоб їх ідеалізувати. І коли в неї з'явилися коштовні речі, то повстає питання: за які послуги вона їх дістала?

Хлопці похабно сміються на ці слова.

— Потім виявляється, — говорить далі Танцюра, — що вона — селянка. Вибачте, я ще не чув, щоб сполучалися такі два поняття, як селянство і стоїцизм. Потім... В гісте-ричному нападі вона ці речі нищить... І зрештою, в останньому розділі автор робить із неї пролетарську студентку. Пробачте мені, але якщо наші пролетарські студенти всі такі, то їх треба мітлою повиганяти з вузу, бо це — чужий, ворожий елемент. А коли автор виводить таким одного студента, то не треба забувати, що література узагальнює, що цим він кидає пляму на все студентство. По-моєму, твір надуманий і явно невдалий.

Тарасові похололо в душі.

Але може Микитчук скаже щось протилежне?

— Література має завдання виховувати маси в дусі пролетарської ідеології, — так почав свою промову Микитчук.

Він любив попросторікувати, потеоретизувати перше, ніж угризнути.

— Отже, від кожного твору ми вимагаємо, насамперед, клясовости. Центральними постатями наших творів повинні бути пролетарі та найбідніше селянство, — носії ідеології пролетаріяту. І пролетарський письменник, — якщо він хоче бути ним, — повинен брати їх героями своїх творів.

Микитчук покищо клював носом мак.

— Але товариш Сарґола обрав чомусь основною героїнею людину, клясово нам чужу і, мало того — подає її, як позитивну постать. Симпатії автора виразні...

Микитчук уже почав рубати рукою.

— Розберем, що це за тип і чи є це справді позитивний тип. Ми знаємо революціонерів — виходців із буржуазної кляси, які активно ввімкнулися в клясову боротьбу, ішли в народні маси, творили нове життя. В творові ж ні слова не сказано про маси трудящих, а героїня нічого кращого не придумала, як наживатися на народньому лихові, разом із солдатами грабувати...

Борис люто поглядав уже на всіх.

— Мало того, — розійшовся він. — Автор намагається надати цьому мародерству благородного характеру, психологічно вмотивувати її вчинок, нащось приплутує сюди давно віджилу, несучасну нам, філософію стоїцизму. Вийшло Винниченківське "психоложество", нікому непотрібна психологічна длубанина. Це в той час, коли наша революційна доба така багата на теми соціялістичного будівництва.

І безжалісно Борис провадив далі:

— Виникає загрозливе для автора питання: чим пояснити цей його відхід від сучасности? Чи автор незгодний з нею, заперечує її? Чи він не може піднятися до рівня велетенських завдань жовтневої революції? Може автор хоче відтягнути цим твором увагу читача від центральних питань відбудовчого періоду, прикрити своє справжнє ставлення?

Тут усі чомусь заворушилися, голова смикнув Микитчука за рукав.

— Кінчайте!

Тарасові мов громи сипалися на голову. Він не знав, куди подіти свої очі — від сорому, що так написав. Та й як же це так? Чому ніхто не скаже про основну ідею — осуд зажерливости й любови до багатства, що поділили все людство на багатих і бідних? Що породили клясову боротьбу.

Чому вони говорять про дрібниці, а ніхто не каже про основне?

Він би сам про це сказав, але йому слово дадуть аж наприкінці.

Ні, рішучо нікому не подобалось його оповідання. Одні закидали естетизування — ^переливи шовків і самоцвітів*... Другі — занепадництво. Треті вважали за велику ваду ^рафіновані інтелігентські ремінісценції*.

Нарешті, слово взяв Липовецький. Слово його підводило рису під дебатами.

— Я рішучо не згоден з товаришем Микитчуком, — почав він, вимовляючи "нез'оден". — Я абсолютно нічого ворожого не бачу в оповіданні товариша Сарґоли. І товариш Микитчук зовсім недоречно присвоїв собі невластиві йому функції. Не забувайте, що ми всі тут учимося...

Тарасові відлягло трохи від серця. Він у цю хвилину навіть простив Липовецькому звичку закладати великі пальці рук за пройми жилетки й так ходити по кімнаті.

— Так само безпідставне є порівняння з Винниченком, — блиснув при повороті окулярами Липовецький. — Забагато чести для товариша Сарґоли, нам ще треба навчитися так писати.

Довга пауза.

— Але ніхто з товаришів чомусь не сказав про те, Що основна, — підкреслив він, — основна ідея твору є хибна, її треба нам викрити й зразу ж дати рішучу відсіч.

Липовецький передихнув знову:

— До чого закликає нас автор? Ясно, до зниження життьового рівня потреб. Це в корені хибно. Навпаки, ми, пролетаріят, хочемо жити в палацах з рожевого мармуру, хочемо жити з комфортом і красиво, користуватися всіма благами цивілізації, відмовлення від цього не є наша ідея. Автор роиить ведмежу послугу пролетаріятові, видобуваючи звідкілясь ідеї Ш-го століття до нашої ери у ХХ-му столітті. В робітничо-селянській державі єдина всевичер-пуюча, єдина всеохоплююча філософія — теорія Маркса-Енгельса... Взагалі, я б радив товаришам не братися за те, про що ми чули п'яте через десяте, і краще вивчати діялек-тичний матеріялізм, марксизм, твори Леніна. Липовецький знову передихнув.

— Трохи осторонь стоїть ідея переродження буржуазної панночки із заскоками — на пролетарську студентку. Деяку рацію мав товариш Танцюра. Я ж тільки додам, що це також хибна ідея й навіть шкідлива. Переродження не може бути, клясова суть супроводжує людину до самої могили. Такі ідеї можуть тільки присипляти нашу пильність...

Липовецький ще там щось говорив, заклавши за пройми жилета руки. Тарас уже не мав снаги слухати.

Отже, його твір весь складений із хиб, ворожих тенденцій, весь, — якась суцільна болячка!

X.

Виходив Тарас звідти із потолоченою душею. Так на городі після полоття валяється купами зілля. Воно сохне на сонці, викинуте безжально з землі.

Чи слід читати їм те, що тобі дороге? Потопчуть, розшматують, умертвлять...

Це було навіть не розчарування. Це була гірка, ятруча досада, що заповзає в усі кутки й наповнює огидою до життя.

Він нічого не пам'ятав докладно, що говорили. Якісь уривки вискакували — образливі, несправедливі, нечесні, їм аби тільки трохи вища індивідуальність за рівень їх задрипанського стандартного ідеалу, як уже й клясово ворожий елемент. Ну, а яка ж клясова суть супроводжує Липовецького? "Ми, пролетаріят..."

Хоч Тарас був і надалі членом "Плугу", він душею ним уже не був.

Хай не буде він письменником — письменство така чудесна бездонна криниця, що на весь вік вистачить людині з неї черпати. І чи не краще читати чужі хороші твори, ніж бачити свої убогі, — такі, як вони хочуть?

Ця пристрасть до літератури, замість викорінювання такими вівісекціями, які мав він у "Плузі", закорінялася в Тарасові все глибше й глибше.

Був десь далеко полум'яний Хвильовий, трубадур психологічної Европи, провісник азіятського ренесансу, але він був далеко.

Тут же був другий учитель, Микола Костевич.

Тарас, звісно, належав до численних поклонників Миколи Костевича, бігав на його лекції на своєму й не своєму курсі, — слухати його блискучі, обточені шедеври промовницького мистецтва з могутньою ерудицією. Так знати й так любити світове, своє, старе письменство, як він! Володіти таким чудесним даром показування літературних явищ у всій їх опуклості й красі!..

Ось кому довірив би свої невизнані писання Тарас Правда, він тепер у останній рік навчання в інституті багато вчиться. Він хватає цю запізнену можливість учитися й старається надолужити те, що змарнував у перші роки безпритульного, голодного, анемічного існування в місті.

Він би й ще вчився, та ба! Інститутська машина випихала їх, набирала в свій шлунок нових, щоб за яких два-три роки так-сяк переварити.

Вчитися! Так закінчує щодня й Микола Костевич. Духовий зір Tanaca все частіше й частіше обертається до цього вчителя й тонкого знавця, закоханого в літературі, як і Тапас

Не раз хотів він із ним поговорити.

XI.

Одного разу після лекції Тарас підійшов до Миколи Костевича. Коли Борис насмілився виступати ще в минулому році проти нього, ще з необсохлим молоком на губах, — в нього ж слухаючи лекції, — то чому Тарасові не спробувати поговорити? Пам'ятає Тарас, Микола Костевич після диспуту, де поклав свого учня на обидві лопатки, на другий день зустрівши, перший вклонився йому низенько, ще й капелюха зняв, підкреслюючи свою аристократичну елеґантну вдачу.

Микола Костевич, стоючи на катедрі й збираючись ступити ногою з неї, чекав, що скаже студент. Чи підписати матрикула? Чи записати його в семінар? Чи має запитати щось із сьогоднішньої теми? Цікавиться бібліографією?

— Ви, здається, належите до " Плугу "? — навіть почав розпитувати він, весь — доброзичливість, весь — послужливість.

Він так добре їх усіх пам'ятає?

Але в Тараса була інша справа. Він, бліднучи й пломеніючи, подав синенького зошита й сказав:

— Товаришу професоре, я хотів просити вас... Прочитайте моє оповідання...

У Миколи Костевича обличчя відразу витяглось. Він навіть відгородився руками:

— Ні, звільніть... Я принципово не беру до рук ваших дохлих цуценят!..

Тарас онімів, розгубився, не зразу збагнувши, що сказав Микола Костевич. У другу хвилину кров ударила йому в лице, він круто повернувся і навіть не сказав чогось на зразок "вибачайте", чи там "на все добре", — вибіг із авди-торії.

І довго-довго, багато років, носив він у серці жаль на свого професора. Не мав професор права звисока висміювати неуків із низів, непідготовлених до літературного ремесла, коли сам не кивнув і пальцем, щоб кого з них підбадьорити. Де ж мали взятися подібні до нього олімпійці, так зразу з неба впасти?

Адже те, чого вимагав професор, можна придбати тільки з дитинства, живучи у висококультурній родині.

Одних душа його не приймає, другі звисока відпихають. А з ким же йти йому?

Мусить сам.

Кінець другої книги

ДІТИ

ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ

РОМАН У 4-ох КНИГАХ

КНИГА ТРЕТЯ

РОЗП'ЯТЕ СЕЛО

1. В НИЗИНАХ НЕВІДОМОСТИ

І.

Поглядаючи собі під ноги на зелену, м'яку траву, на блакитне безхмарно-чисте небо, Тарас ішов навпростець через глибоку прадавню балку.

Почував себе чудово загубленим у неозорній невідомості. В глибокі низини цієї невідомости, — і сюди, — доходили інколи проміння чужої слави. Тарас передплачував журнали, там миготіли знайомі прізвища, колись дуже близькі, тепер безмірно далекі.

Тепер він — учитель сільськогосподарської школи, що міститься в Розумниці, в маєтку лікаря, Хрисанфа Дем-ницького. Революція вигнала старого з маєтку на самому початку. Будинки довго пустували й розвалювалися, аж там недавно закладено середню сільськогосподарську школу.

Розумниця, що вже мала чотириклясову школу, двоповерхову лікарню, та ще тепер і середню школу, Розумниця з парком, ставком і широченними вигонами, почала виглядати краще, ніж Дрижиполе. В газетах навіть почали з'являтися нариси про культурне обличчя нашого села, зроджене революцією, — от, Розумниця! — про первістки знищення різниці між містом і селом. . .

Ці нариси, власне, й привабили Тараса перевестися ближче до рідного дому. По двох роках вчителювання на Запоріжжі, він оце зо два тижні, як освоюється в цьому місці.

Сьогодні Тарас іде до Марійки побачитися із Серафимом Кармалітою, давнім приятелем. Вже тепер відлетіло з минулим студентське назвисько. Не було Карла Моора, був учитель марієцької семилітки, Серафим Антонович Кар-маліта.

Не було й сліду тих довгих "карло-моорівських" патлів і наче разом із ними Серафим Кармаліта зняв із себе романтичний образ шіллерівського героя. Серафим немало здивував Тараса.

— Що ти тут робиш? Де живеш? — питався Тарас, коли вони так несподівано зустрілися в Дрижиполі.

— Хай живе великий Кампанелла, — — відповів на це Серафим.

Кампанелла? Невже ж вони й досі на лекціях основного курсу ІНО?

— А чому не Спіноза? — навмання запитав тоді Тарас.

— Які тут жарти? Невже ти й досі не чув про комуну "Вперед"? Я, розуміється, хотів назвати її "Геліос", або хоч "Сонце", — засипав він Тараса, — але Дуб'яга не погодився. Він хотів назвати "Здобутки Жовтня", ми довго сперечалися і, зрештою, зійшлися на назві "Вперед".

Коротше кажучи, тоді Тарас зрозумів, що тут десь поблизу існує комуна "Вперед" і Серафим є її членом, фундатором та ініціятором... Пізніше вияснилося, що не десь, а в Марійці таки.

Тоді в ІНО він раптом зник із третього курсу, не видержав студентських вжитків, чи щось там із легенями в нього було. І Тарас не міг навіть здогадуватися, що колись у Дрижиполі вони здиблються.

Але то нечувані речі! Щоб у їх Дрижипільщині та була комуна? Сонячне місто? Тарас аж сам захопився цим і, прийшовши додому, заходився розказувати мамі про те утопічне місто, наче воно було не в уяві ще, а вже лежало на марієцьких просторах.

Мамі повинно бути цікаве це, бо вона завжди нарікає на свою безрадісну, невдячну хатню тупанину. От там поєдналась би поезія християнської релігії з сонцепоклонництвом і з новітньою технікою . . .

— Е, це поки те сонце зійде, то роса очі виїсть, — скептично обізвалася на це мама. — Не з нашими людьми! Той Дуб'яга ... Ти повинен знати його ... Він держить Явдошку Ференцеву, моєї покійної колеги Мар'янки сестру! Той Дуб'яга чогось із селом не мириться...

— Не мириться із селом? — перепитав Тарас.

— Он у п'ятницю приходила Наталка Мокринина, то казала, що все чогось із людьми б'ються ті комунівські.

— То може й Наталка в комуні?

— Той дурноверхий Ладько пішов, а вони ще сидять удома. Але як почуєш про те все, то й думаєш: "Хіба ж то може бути так, щоб із зла та вийшло таке добро, як оце ти розказуєш? "

— Бандити! Грабіжники! — подав голос і тато з тапчана.

Він, як звичайно тепер, лежав, насунувши шапку на голову, і далекий та байдужий до життя, щось своє думав. Тільки часом бовкне яке слово, і то сам до себе...

Від цієї куркульської репліки Тарасові пропала охота до дальшої розмови. Він навіть не захотів більше розпитувати, що там таке в Дуб'яги із селом вийшло. Зовсім не хотів він дивитися на світ батьковими куркульськими очима, бути перейнятим впливами того оточення, з якого вийшов.

В цю хвилину він цілком єднався із Серафимом. Від цього Серафима безперестань еманувала романтика, все, до чого той доторкався, починало теж віяти романтикою.

Колись у неділю, в лугах на полюванні як були, Серафим проронив недбало з приводу своїх колишніх кучерів, що й сам був на великій дорозі з обрізом у руках.

— Правда, — додав тоді Серафим не то серйозно, не то смішками, — скоро мені це не сподобалося. Архаїчна метода розподіляти між людьми справедливість ...

їм перебило. З бездонної блакиті виринали і вже зовсім близько над ними летіли качки, срібно виблискуючи проти сонця.

— Стріляй! — крикнув у цю хвилину Тарас. — Стріляй, поки не перелетіли!

Серафим задивився у ту далечінь і мрійливо промовив:

— Дивись, яке небо ... сине-сине... А качки які білі-білі... Хай собі летять!...

І вір йому, що він із обрізаном був на великій дорозі!

Може такий самий незбагненний порив душі надихнув Серафима узятися до організації комуни?

Думки Тарасові свавільно перепліталися, химерно переплутувалися. Перескакували від Серафима до себе, від себе до маріецької комуни, до Кампанелли й Томаса Мора, до мами, теперішнього найближчого друга.

Він марив. Це було улюблене самопочуття — зостатися із самим собою і давати волю своїм думкам блукати, де вони тільки схотять, як тільки схотять. Чудесні узори і сплетіння думки виникали і може назавжди зникали, розсипалися, залишаючи тільки повноту гармонії у настрої. Важко було зловити нитку цих думок-марень і коли б силувати себе фіксувати їх, — все воно втратило б свій чар.

Так було йому завжди серед запашних полів.

... А мама була б на місці в тім "Геліосі". О, який це був би "Геліос" — синтеза всього найшляхетнішого, що витворила людина! Хіба мама не є ще й досі язичницею, з тими переданими їй з незапам'ятних поколінь поняттями: сонце — святе, земля — свята, хліб — святий, вогонь — овятий, вода — свята. Все це вона відчуває, як божественність. До всього цього не можна ставитися зневажливо, буденно, утилітарно, як до мертвих речей, призначених на використання.

І знов людство в "Геліосі" вернулось би до ідеї справед-лиЬости, так високо піднесених уже раз християнством. Тільки мама гнівається, коли він часом почне викладати свої думки, сумніви, раціоналістичні міркування про суть християнства.

Розумувань на цю тему не хотіла вона слухати. А мама ж не була святенницею, релігія її була тим внутрішнім корінням і потребою, куди виливалися її жадання поетичного.

"Геліос", заснований на засадах поетичности й справедливости, якраз для неї. І, нарешті, вона б звільнилася там від горшків, на які скаржилася все своє життя. Там би зійшлися до співжиття її ідеали й пекучі життьові потреби.

II.

Отже, рано-вранці Тарас ішов знайомою дорогою з подвійним почуттям — породженим Серафимовим романтичним ентузіязмом і маминим простонародним скептицизмом. "Чи можна зробити добро за допомогою зла?" Яке ж тут зло? Зібралося кілька чоловік ентузіястів, покидали свої хати, виселилися в закинутий панський дім. Принаймні, так розповідав Серафим.

Покинувши хутірці, виселки, Тарас пішов навпростець, щоб перерізати балку горою, вийти якраз на колишню панську економію, чи теперішню комуну. Йому хотілося прийти несподівано й побачити все, що там робиться, без жодних прикрас, наліпок і личкувань.

Той Серафим у захваті від своєї комуни. Побачимо, що то воно є.

Мав уже повертати із стежки на дорогу до села, як увагу його привернуло щось не зовсім звичайне.

Довга валка підвід їхала із села по шляху, інші їхали просто по полях. Чому вони не повертають на Дрижипіль-ську дорогу? Чому вони стали, збилися кучею? Тарасові видно було, як махали руками, пужалнами, погрожували кулаками.

Що за оказія?

Підійшовши ближче, Тарас почув навіть якісь вигуки, можна було вже розібрати окремі слова: "правда...", "на-ша...", "повертайте ..."

Тарас наддав ходи, зацікавлений. Хто це з ким б'ється і що це за валка?

— Повертайте, хлопці, звідси, — кричав червонопикий, кремезий чоловік із вирячними від напруги й гніву очима.

— Повертайте, бо однаково не пустимо! — крикнув десь збоку Серафимів голос.

— На підставі статті закону, — намагався перекричати їх сивобородий, — ця дорога належить селу і ви не маєте права...

— Я знать не знаю ніякого закону! — не давав говорити йому кремезий.

Коло кремезого стояло ще з десятеро чоловік піших, а напроти них сунулася величезна валка кінних і на підводах. Вони всі щось галакали, один верхівець прорвався конем вперед. Кремезий і червонопикий вхопив коня за вуздечку. . .

— Хлопці! — крикнув він.

Хлопці миттю стягнули верхівця з коня і той кинувся навтьоки. Але кремезий догнав і почав молотити своїми здоровенними кулаками.

Цією миттю скористалися люди на підводах та конях і почали прориватися вперед, хто як бачив, просто на ріллю. Вони киями пробивали собі дорогу.

— Хлопці, по зброю! — крикнув Серафимів голос. — Гайда в комуну. Забирайте, яка є...

Тарас не знав, що йому робити. Чи бігти на оборону тому, який лежав під кремезним, чи допомагати цій купці сміливих, що боронилися від хмари кілків. їх ще поменшало, бо двоє справді побігли за підмогою.

Але в цю хвилину сивобородий плюнув і безнадійно махнув рукою. ч

— Ану вас к бісу! Робіть, що хочете!

Був він один без коня, без підводи, без кілка. Він уже дістав не одного стусана в груди й вийшов з бою.

Це якось раптом перевернуло хід подій. Без поводиря валка перестала бути войовничою, хоч селян було в десять раз більше за комунарів.

Ще кричали:

— Нащо перекопали дорогу?

— Не будете однаково полвзуватися!

— Забрали найкращі землі, а тепер і дорогу забираєте? Але вже комунари стояли стіною й видко було, що вони

не пустять селян далі. Якраз підіспіли й хлопці з двома рушницями.

Аж тепер тільки пригадав собі Тарас, що Серафим розповідав йому про якийсь шлях, про якусь плутану і затяжну тяжбу комуни із селом за землі, за шлях, за урочища, за млин і ще щось там. Два роки, відколи існує комуна, вона точиться й не може ніяк закінчитися на користь комуни.

Тоді Тарас не вслухався в це, бо важко було зразу розібратися в цих заплутаних справах. Суди якісь аж до Нар-ком'юсту доходили. Судилися не то з Цукротрестом за дри-жипільське урочище, де були будинки, не то з Райспожив-спілкою, не то з Сільгоспромом за якісь будинки, — все в голові Тарасові тоді перемішалося.

Після такої, аж надто наглядної, ілюстрації Тарас пригадав: село їздило на виселки навскоси, а комуні ця дорога перерізувала землі на косяки. Дуб'яга просив сільську громаду прокласти собі іншу дорогу, але землемір, — це певно отой сивобородий, — та Вергун-партієць, що все виступають в інтересах села, увесь час не допускали цього.

Тоді комунари самовільно перекопали дорогу, розміряли нову й поставили варту, щоб ніхто не їхав їхніми полями.

І це, видко, Тарас наскочив якраз на той момент, коли селяни силою хотіли пробитися по старій дорозі.

Ну, це така дрібниця! Якщо через цей шлях така колотнеча зчинилася, то як тут селян похвалити? Адже ж, справді розумніше об'їхати, ніж псувати посіви...

Жаль, що Тарас так довго шукав орієнтації, — він би з комунарами став ...

Це, певно, якась куркульня заколотила ...

І Тарас уже навчився до всього прикладати клясовий підхід, як єдину мірку, що може правдиво висвітлити всі явища в житті.

III.

— Як? Це ж Хома Вергун доводиться кумом Дуб'язі? Дитину в нього хрестив. Господи милосердний! Та й побив?

— Це ж добрі приятелі! Рідня!

— Побив так, що того підняли, як мертвого, і на воза вклали. А прибігла жінка, скинула з себе свиту та до Ду-б'яги:

"На, їж, бери, давись!"

— І той узяв?

— Узяв! Накрив нею Вергуна.

— Господи! Він же таки хазяїн був, Дуб'яга, поки не пішов у це нещастя. Він же таки жив, як треба ...

— Ото здуріє чоловік... Скільки ми йому не казали, скільки умовляли. "Покинь, нащо вона тобі, ця комуна?"

— Це мало того, що найкращі марієцькі землі забрали, — ще й людей убивають?

— Ще не знати, що то з нами буде...

Тарас сидів на покуті під самими образами і, слухаючи одним вухом цю бесіду, перегортав новий журнал "Червоний юнак". Знайомі прізвища миготіли на сторінках, колись і він там був серед них. А тепер ось — звичайний собі вчитель, куткові збори провадить.

Микитчук очолює бойову комсомольську організацію, дуже часто виступає в журналах та газетах із програмовими критичними статтями... Кузьма Волинець часто друкує ліричні вірші, ще й непогані... Ось і тут є одна його поезійка ... Фіма, той навіть встиг випустити книжку, а Тарас — всього-на-всього учитель мови й літератури в сільськогосподарській школі.

Тарас із цікавістю і якимось ущемленим почуттям розглядає портрети знайомих облич на фотографіях. "Україн-ські письменники на з'їзді...", "Українські письменники на засіданні літгуртка Макіївського заводу..."

А він всього-на-всього вчитель!

"Український письменник, Юхим Загайгора, пише роман "Дніпробуд", — читає далі в хроніці Тарас. Фіма Цудечкіс остаточно відцурався свого прізвища, виступає під псевдонімом.

Комедія! Цудечкіси поставали Загайгорами, а наші Гар-машенки — Гармами, Перепеченки — Ре. На якийсь чужоземний зразок.

— Ще не знати, що то з нами буде, — чує він одночасно із своїми думками розмову. — Може й нам доведеться туди йти?

"Це все про комуну", — догадується Тарас.

— Ну, я вже як одна в селі зостануся, аж тоді хіба ПІДУ...

— А чого? Там, кажуть, добре...

— Господи! Як уже буде так, що всім іти, то я за шворочка та до сволока. Ви б послухали, що розказують, яке там добро ...

— Не вірте! Вони зібралися для того, щоб захопити кращі землі, а тоді, як це лихо перейде, поділяться.

— А ще може придналогу з них не беруть? Не так цуплять, як із нас?

— Еге, чого б то вони так голодували перший рік? Отой самий Дуб'яжка все літо носив мішечками буханці з кооперації ...

Все про комуну. Правду казав Серафим, що всі села довкола пильно стежать за кожним кроком комуни. Але Тарас так надиханий вже цим усім, що знов перестає слухати, думає про своє.

Одного разу він порвав усі свої друковані твори. Кінець мрії! Кінець цьому всьому! З нього письменника не вийшло!

І разом із цим урвалася та єдина нитка, що в'язала його з життям. Як так, то нащо він життю, нащо йому життя?

Тепер уже видко — він кругом нікчема. Він жив у певності, що може здійснювати себе лише в творчості, а яка його творчість? Хіба оті нікому непотрібні й нецікаві переживання, записані в щоденнику?

Те ж, що він не для себе пише, а хоче надрукувати, воно також виїденого яйця не варте ... Та що казати!.. Коли навіть такого простого завдання, як провести куткові збори, виконати незугарний.

Але це може звести з глузду й не таку споглядально-пасивну натуру, як він. Щодня день-у-день ходи, гавкай, переконуй! Всі вчителі зобов'язані провадити громадську роботу, — передплата позики, самообкладання, хлібоздача ... А це заходилися на зразок Марійки, організовувати колгоспи в Дрижипільщині. Знов і в школі з тебе вимагають громадської роботи.

Тарас морщився, кривися і, зідхаючи, ходив. Як він мріяв почитати хорошу книжку, сісти в свій човник свавільних марень і розкошувати, — за топчаком оцим не мав часу.

І головне, — був переконаний, що вона нікому непотрібна, оця громадська робота.

Це треба було в одній хаті зібрати з кутка чоловіків і жінок та й цілу ніч їм токмачити про успіхи радянської влади, про потребу й доконечність передплачувати позику, здавати хліб, про вигоди колективного господарювання, верзти всяку нісенітницю про куркулів, відповідати на кумедні й каверзні запитання.

Власне, він не був проти комуни, він дуже добре розумів усю доцільність і доконечність перебудови сільського господарства. І чого це, справді, робітник та службовець повинен служити в держави, одержувати те, що вона йому дасть, ходити на години, класти свою снагу на індустріялі-зацію країни, — а селянин зараз кричить:

— На часи ходити? Панщину заводять? А як я хочу, щоб було моє!

І Тарас сумлінно все це викладав на отаких куткових зборах. Власність калічить душу людини, — навіть до таких тонкощів добирався він. А у відповідь бачив глузливі, недовірливі очі й читав у них: "Ех, ти, шпінгалет! Що ти бачив? Пішов би попомахав косою цілий день на спеці. Тобі добре балакати на всьому готовому."

Це були очі отих самих дрижипільських його дядьків і тіток — Геменя, Явтуха, баби Горпини, дядини Івги...

—... вони там мало з голоду не поздихали, — знов вривається в течію його захованих дум розмова ззовні. — Геть були розбіглися, тільки четверо їх і зосталося. А тепер усе з чужих сіл до них поприставали. Це вони недавно так почали рости та судитися, та захоплювати нові землі...

— То ж, кажуть, Довга балка вже також їхня?

— Товариші! Будемо починати?

Але він сказав немов про себе, ніхто не почув, — текли й далі неприсилувані, невимушені, а навіть занадто щирі розмови.

Чого ця комуна людям, як полуда в оці? В чім причина? В селянській консервативності? Чому навіть Дрижипіль-ська районова земельна комісія постановила: "Зважаючи, що вищезазначена земля відбирається од бідноти села Марійки для іносельців, районова земельна комісія не погоджується на передачу комуні "Вперед" цієї землі і являється тільки невільним свідком цього захвату".

Тарас зігнав із себе ці думи й розігнав горобців жіночої бесіди.

— Товариші! Час починати, — голосніше сказав він.

IV.

В цей самий час і інші вчителі та вчительки Дрижи-пільщини, мобілізовані районовим партійним комітетом, проводять десь куткові збори. Тарас мав, як і інші вчителі, зробити за тезами райпаркому доповідь на тему: "Міжна-родній імперіялізм та чергові завдання хлібозаготівлі."

Треба сказати, він викликав не одне зідхання, коли мова йшла про можливу війну, про те, що червоноармійці й робітники потребують хліба, про велику підготовку до обороноспроможносте країни. Але як дійшло до умовлянь, щоб люди здавали свій хліб, щоб виказували, в кого є, та не хоче здавати, Тарас почув десь позад себе:

— Хороби вже його є, того хліба!

Ні, він нікчемний агітатор! Ця репліка вже позбавила його промовницького запалу й він мляво закінчував:

— Товариші! Наша єдина в світі пролетарська держава, оточена кільцем, яке щодня ладне зімкнутися, щоб відібрати робітничо-селянські здобутки революції. Докладімо ж усіх зусиль, щоб зміцнити свою державу проти поміщиків і фабрикантів. Хто має яке запитання?

Якийсь дядько аж з найдальшого кутка встав і запитав:

— Дозвольте запитання на вопрос!

— Ну?

— А чом у кооперації нема чобіт? Ось у мене в хаті одна пара чобіт на всю сім'ю й нема де взяти...

О, як захотів Тарас десь у цю хвилину зникнути! З якою радістю поїхав би він до великого міста, щоб не чути оцих "запитань на вопроси", на які сам не знає, що казати.

Така чужа оця роля агітатора його споглядальній натурі!

— Ви, дядьку, як буде відчитуватися голова кооперації, тоді й запитаєте в нього про чоботи, — не знайшов більш чого відповісти Тарас. — А тепер у кого є запитання по доповіді? Може що незрозуміло?

Мовчали.

— Це як так почнуть усі мовчати, то ...

Тарас не знав, як докінчити. Він же сам допіру обірвав цілком слушне запитання. Якщо від дядька держава питає хліба, то дядько питає про чоботи ...

— Ось у мене є запитання, — врятувала становище баба Сердючка. — Чого це до мене вчора прийшов Данило й забрав два пуди вівса?

— Мабуть, із вас належало. Якщо з вас не належить, то ніхтб й не візьме.

— Ну, оце ж таке й належання! Прийшов Данило і забрав. "Як не даси, то коня й корову гарештую!"

Інша баба обізвалася збоку:

— А, багато неправди є! Це коли б чужі, то вони б краще розібрали ...

— Ну, от ви чужий чоловік, — учепилася Сердючка, — як ви скажете? То в мене нічого рішительно не брали вже чотири роки, бо син мій у армії.

— Ну, от чотири роки не брали, а тепер заплатите ... — викручувався Тарас.

— Розумний який! — почала сердитися Сердючка. — Давайте сина додому, то й я буду платити!

— Відколи син у армії, з вас податку не беруть-

— Ні!

— Страхування? Самообкладання?

— Ні!

— Контрактації свиней, гусей, корів, конопель, буряків не виконуєте?

— Ні!

— Ну, то чого ж ви ще хочете?

— А нащо ж він два пуди вівса взяв?

З півгодини отак сперечалися й не розуміли одне одного.

Тарас почував себе наче винним, що в Сердючки забрали цих два пуди, що в кооперації нема чобіт, а з людей усе правлять хліба. Хоч би вже швидше кінчалися ці збори, він більше ніколи не піде їх переводити. Так і скаже Дмитрові Степанському в райпаркомі.

Вже мав закінчувати, коли якась бабуся запитала:

— Але чи це правда, що прийде Розова нога й буде душити всіх членів кооперації, піонерів і комунців? Мені байдуже, я вже нажилася, але ось онук у мене в піонерах, то треба сказати, щоб виписався.

2. ХИЖА ПТИЦЯ ДИРЕКТИВА

І.

Через ту бійку не вдалося Тарасові здійснити свій намір — побачити комуну "Вперед" у всій її ефектності. Втім, це від нього не втікло. Щонеділі він туди ходив, — у гості до Серафима і так ... Цікаво було.

Тарас був піднесено захоплений. Був несамовито захоплений! Нарешті! Нарешті, він бачить справжні молоді парості соціялізму, а не оті барабанні деклямації про нього. Не безплідне тупцювання на місці, а щось гідне пензля мистця.

Він жадібно приглядався до життя комуни, прислухався до спогадів про її минуле, все йому тут подобалося.

Насамперед, вражав його той діловитий, не метушливий ритм цього складного людського колективу, як безперебійний стукіт двигуна у млині, як цокіт годинникового механізму. І при тому, — найрізноманітніші характери й індивідуальності, а щось одне складають, один суспільний організм.

І не так просто все це наладнати.

Він пригадує собі оцю саму велику поміщицьку економію після революції... бував тут, як приходив до Мокри-ниної Наталки ... Пустка, павутиння, сичі по кутках, жодної шибки, ніде дверей нема... Ще рік-два й уже почало б усе валитися. . от прийшли із села енергійні, сміливі люди, наповнили закинуту оселю дзвінкими голосами, творчим стукотом молотків, все відбудували, заселили працею й добробутом.

Тепер заходить Тарас у їдальню комуни — чепурну, завішану зеленню й плякатами. Столики, вкриті білою новенькою цератою, квіти на столиках, подаються кожному ножі, виделка ...

Тарасові захотілося сказати комплімент Дуб'язі.

— Я матеріяліст, — говорив на це Дуб'яга, голова. — Як робити спільне харчування, то вже таке, щоб і тарілочка, й виделечко, й серветочка була, й друга тарілочка, і газета почитати, і квіти ...

Все це, справді, було за столом.

— Щоб член, особливо жінка, відпочивали в їдальні. Тоді вона сама не схоче назад у горшки лізти. Оце я з цього починаю культуру. А не то культура, що він буде газети читати та на збори ходити. Як він наробиться, аж очі на йому на лоб вилазять, прийде додому, з'їсть брандихлисту, тоді піти йому на збори — "А, ну їх к чорту!"

Тарас тільки слухав. Все це нащось було йому потрібно.

— Дайте нашому членові замість полотняних штанів, хоч би такі, як оце в мене, чисту сорочку, та нехай з'їсть не англійського, а хоч би нашого біфштексу, то він скаже: "Я вже не хочу індусом жити!" Індивідуалізм треба ламати...

Він конче хоче, щоб Тарас із ним обідав. їм вслуговують дівчата комунарки, мов у ресторані кельнерки. Одна з них каже до голови, всміхаючись:

— Це на селі показяться, як почують, що комуна членам краму набрала ... Ото чуба чухатимуть ,,.

— Хай казяться! А як село ждало позаторік, що ми з голоду поздихаємо. Самі їли пшеничні паляниці, а ми ячного хліба були жадні. Раз у день кандьор їли... — відказав Яків Дуб'яга, смаковито розжовуючи печеню.

А коли дівчина відійшла, голова підморгнув Тарасові:

— Чули? Отак усі — радіють, якщо село казитиметься із заздрощів.

Дуб'яга за столом був зовсім не той чоловік, що бачив його колись на полі Тарас. Веселий, пребагато розказує — і мас що розказати. При цьому — сміється нутряним баритоном товстуна й весельчака. При цьому — махає руками, немов кує.

II.

Взагалі, цікавий для Тараса чоловік. Кожен раз інакший. І новий якийсь, і наче крізь цього Дуб'ягу він бачить у різних деталях сотні інших дядьків.

Він іншим разом стояв перед ним, товстий і червоний, як різник. Увігнув шию, придивляється до машини, подібний до бика, що збирається на роги взяти.

Тарасові подобався цей Дуб'яга, вилитий з одного шматка, подобалась його барвиста й соковита, хоч і вульгарна, мова.

— Ми як починали комуну, то було так: хоч яловий, а телись.

Чи він завжди такий балакучий, чи тільки з новою людиною? Дуб'яга то заскакував уперед в майбутнє, малював казкові перспективи, то робив раптові екскурси в минуле.

— Наш член зупиниться на хвилину, оглянеться, а зза гори визирає кістяк із косою. Тоді він забуває за все і знов нагинається, і знов робить, робить до знемоги.

— Візьмеш мішечка під пахву та й ідеш у кооперацію. Там дадуть два пуди. То так,соромно здибатися з ким. А як на злість — туди йшов, ніхто не здибався, а назад, — той звідти, а той звідти: "Комунар хліб буханцями несе! Це вже кінець комуні..."

Дуб'яга розказував і поперемінно кував то одною, то другою рукою, стиснутими кулаками, якусь неподатливу річ.

— Яз середняків, таки добрих середняків, — хвалився Дуб'яга. — Хазяйство було в мене добре. Тільки я дуже пристрасний був до совєцької власті. Прийшов з армії додому, — хазяювати? .. Не хочеться ніяк! Це ж совєцькій власті напротів іти, зло робити. Та й почав ото комуну організувати. Думалося спочатку, що це легко. А куми, свати й родичі зараз до мене делегації. Мої хороші друзі середняки прийшли: "Покинь, нащо воно тобі? Ти ж таки хазяїн, а це в таке нещастя пішов? .."

А я їм:

"Я без батька виріс і в самого вже діти є, — й ніхто мене досі не вчив, аж оце ви прийшли..."

Тарасові все більше й більше тут подобалося. Скільки машин, коней, корів! А каже, що починали з одної конячини, борони й плуга. Каже так мальовничо:

— Ми жили спочатку в селі, але там спалили богів, воз-становили проти себе село й му сіли вийти з села. Та щоб уже не вертатися назад — взяли й хати порозвалювали. Мабуть, коли б не розвалили — вернулися б, так було важко. Випросили оце розвалене тоді помешкання. Як прийшли сюди!.. сичі в стайнях, залізо лупає, скрізь розбито — сумно! Голі стіни!.. Кажани літають!.. А в нас — ентузіязм.

Але нас і тут знайшли: спалили нам того ж літа сіно й одну стайню. Це вже ми самі поставили. Він показав навколо себе рукою.

— Як зосталося нас лише чотири члени, — я й думаю: "Хоч яловий, а телись!" Тут до нас вступив і Серафим Антонович, спасибі, поміг духом. Я пішов по всій окрузі пішки, знайшов зіпсованого мотора й млина. Я трохи коваль, наші хлопці теж дещо розуміються в цьому ділі — склали самі гуртом млина, пустили й він до цього часу йде.

Тут тільки Тарас зрозумів, чому він відчував цю комуну, як єдиний організм із одним серцем. То безперебійно стукотить мотор млина.

— Цей млин нас і вирятував. Скоро й борг віддали, що на нього позичили, й самі ожили...

— І ото так-о! Там випрошу, там витребую, там украду, — та все в діло, все в діло ...

— То, довго розказувати, — махнув він рукою. — Одно тільки скажу: якби так прийшлось піти звідси на якусь іншу роботу, то я сказав би: "Забирайте й партійного квитка!"

І так кожен раз щось нового розкаже Тарасові, все якась деталь додасться. А Тарасові все те нащось потрібно було.

Так, наприклад, довідався він, що Серафим віддає в комуну всю свою платню і що він — один із тих цементуючих комуну людей, другий після Дуб'яги. Тільки Дуб'яга був більше по господарській лінії, а Серафим був тим ідейним мрійником, що скріпив комуну в той час, як вона розвалювалася, як усі члени порозбігалися, як зосталося їх тільки чотири: Дуб'яга, Ладько Чорноїван, Решетило Петро та Лановенко Карпо.

Приходив у неділю Тарас і розказував-усе матері.

— Не поспішай так із козами на торг... — сказала в перший раз мама*. — Хай-но трохи роздивишся...

А другого разу за цілий вечір тільки й сказала:

— Я знаю? Може колись і добре буде!..

III.

Що б не робив Тарас, де б не був — він відчував оновлення, набирався нових сил, коли зустрічався із мамою. Це не було оформлено якоюсь синовньо-матірньою ніжністю назовні, це не було також товаришування. Було це позасвідоме вільне розпросторення всього "я", звільнення від усіх умовностей, що накладає на людину оточення.

Приходячи раз на тиждень додому, він розповідав про все, що його вражало, чи хвилювало, анітрохи не турбуючись, чи мама слухає, чи сприймає так, як би йому хотілося. Він знав, що вона наче й не слухає, наче й не доходять до неї його мудрування, він не чекав від неї порад, як йому діяти в незрозумілих випадках, — а кінець-кінцем виходило так, що вона найкраще за всіх схоплювала суть і зерно та з якихось побічних деталей її вислову він сам добирав, як йому далі поводитися.

Вона не любила пересудів і дріб'язкових осудів чужої долі, сама ніколи не колупалася в чужих справах, задовольнялася тим, що з миротворчою, думливо-сумовитою усмішкою вислухувала ...

Тарас не пам'ятав, коли й як мама вчила їх жити, вона й не претендувала на ролю вчительки й виховательки. Діти росли, як приходилося. Вона знала, що діти вченіші за неї, вона була неписьменна. Часто навіть вона сама, мов школярка, з великим зацікавленням у очах, вчилася того, що діти відкривали в шкільних премудростях і приносили додому.

Проте, Тарас знав, що весь кодекс життьової поведінки, передано йому від мами якимись неописаними шляхами і вчинки його, не будучи звітовані, проходять через суворий контроль маминого відчуття чести й порядности. Навіть, коли мама про них не знає.

Тому бесіди з мамою були бесідами із самим собою, із своїм більшим "я" і вони оновлювали, як цілюща вода. Часто навіть не бесіди, а свідомість того, що ти потрапляєш у атмосферу, просякнуту її присутністю. Чисту, прозору, легку, цілинну.

А заплутатися, запаморочитися було від чого. Тарас раптом, несподівано опинився в кипучому джерелі громадського життя, не маючи на те ніяких даних. Йому б сидіти собі осторонь, викладати мову й літературу у сільськогосподарській школі покладену кількість годин на тиждень. Зід-хати тихцем, читаючи журнали та розглядаючи портрети сучасних українських письменників. Колись такі близькі, рівні, а тепер ... В глибоких низинах Тарасової невідомости портрети ці здавалися прожекторами чужої слави.

А він ганяє щоночі по куткових зборах, висиджує весь вільний час у комуні "Вперед", проймаючися до мозку кісток її інтересами. На засіданнях ради про нього забували, такий він був свій, він міг вільно входити в усякі деталі, — наряди на роботу, незадоволення, сутички, вступи до комуни й виходи, нове будівництво, нові придбання ...

Йому часом здавалося, що може трохи забагато суперечок, мама у такому колективі не витримала б, де кожен може другому за щось дорікати.

І будівництво нового житлового дому у формі п'ятикутної зірки занадто небувале, — чи не краще покликати архітектора, а не самим вигадувати одоробла? Забагато говорили: про якусь іржаву лобогрійку, яка в звичайного господаря може викликати жаль один раз, а потім піде в забуття, — тут могли говорити кілька засідань підряд, а потім на всі лади буде пережоване поміж членами. З мухи слона зроблять, пришиють комусь негосподарність — все через якусь іржаву, невдало придбану лобогрійку.

Але правду каже Серафим: комуна е й виховавчий колектив, школа майбутнього комунізму, не тільки господарче об'єднання.

IV.

А тимчасом, поки будувалася в Марійці комуна, — десь угорі, в центрі" в якихось кабінетах, народжувалася Директива. Може Ладько з Тарасом сиділи в цей час у садку в Кіндрата Моголівця й їли соковиті груші. Може саме в цю мить вона вилуплювалася з яйця і ледве чутно шелестіла тоненькими крильцями цигаркового паперу, на ротаторах та шклографах.

Ладько й Тарас ішли над вечір до Дрижиполя з Марійки. Проходячи повз виселок, Ладько показав Тарасові на цю чепурненьку, облямовану молодим садом, садибу.

— Мені треба сюди зайти. Та чекай-но! Це ж і твій родич тут живе ... Зайдімо!..

— Та й який це? — здивувався Тарас, перебираючи в голові всіх родичів.

— Ще й подвійний! Баби Ганни сестри син — то, виходить, тобі дядько. А держить дочку тітчину Христину, Мар'яну, — то сват!

— А, тепер знаю! Віч часто до нас приходив. Е, то до Мар'яни треба зайти! — прояснів Тарас, бо все, що зв'язане з тіткою Христею, мало для нього надзвичайний, радісний сенс.

— Зайдімо! В них груші солодкі.

Садиба Кіндрата Моголівця була обнесена чепурною лісою, виплетеною з лози. В ній панувало свято порядку. Рівна доріжка поміж зеленим килимом шпоришу вела до хати. Друга вела до хліва. І все.

Не було десь видко отих поламаних плугів, борін, зрубаної сухої вишні, якихось зужитих і непотрібних уже речей, яких шкода викинути ("а може коли здасться?"). Все це було дбайливо поховане й не разило ока. Все в подвір'ї лише милувало те око.

Кіндрата вони знайшли на пасіці, він саме ворожив щось біля бджіл у чудернацькій машкарі.

Мар'яна сплеснула руками — кого ж це вона— бачить! — і покинула всю роботу. Дівчина у фартушку побігла доїти корову замість неї. Ожила феєрія селянського побуту у надвечір'я, яку так любив Тарас.

Вони посідали на низесеньких стільчиках, а Мар'яна винесла з комори у полумиску груші.

— Це щойно натрусила ... Чекайте-но, — зробила вона знак. — Ось зараз Кіндрат ще й меду дістане.

— Е, що там меду! — озвався Кіндрат, здіймаючи свою машкару. — Вони, мабуть, голодні, пошукай-но там чим коня попасти.

— Та ні, ми їли!

— Що ви там їли?

— Обідали в комуні.

— Ми того не бачили ...

Кіндрат Моголівець, червоний, свіжий, налитий, як огірок, з акуратно підстриженою головою ""й довгими зміястими вусами, з карими великими очима — нагадує козака Мамая.

— Не завадить вам, як ще раз пообідаєте.

Чи Кіндрат із Мар'яною ждали гостей? Борщ — не од'ї-стися, смажена курка, пироги із сиром і вершками, груші, мед.

— Коли це в вас садок виріс? — здивовано питав Ладь-ко. — Ще ж недавно були тут самі щепи.

Кіндрат Моголівець виселився із села зразу після революції, — коли поміщицьку землю почали давати людям в наділи.

— А ми прийшли, то нічого не було. Це вже нашого хову все. Тільки ...

Кіндрат почухав потилицю.

— Чи довго тут всидимо? Щось дуже тисне совєцька власть. Це щоб той придналог виконати, що на мене наклали, то треба продати корову, коня й хату...

— Це як той казав: "Як живете?" — "А так: продав корову та заплатив придналогу, продав окацію та заплатив облігацію, продав свиню та заплатив пеню... Та й так і живем..." — згадала ходову приповідку Мар'яна, Тарас уже її десь чув.

— Тим, що маю дві десятин поля.

— Але хто купуватиме, коли кожному таке? — згорнула на грудях руки Мар'яна. — Он куркулі своє скоро за без-цінь будуть продавати... І що це за світ настав?

— То там десь поміщики управляють, ті, що їх із земель позганяли, — міркував Кіндрат Моголівець. — Недурно казав один такий поміщик:

" Тисніть тих, що колись у долоні били революції!"

— Аякже! Хтось бив, а хтось і не бив, — не погоджувалася Мар'яна.

— А хату ж ца панському поставили?

— Не одні селяни били, били й робітники в долоні!

— Еге, а ось комусь п'ятнадцять карбованців придна-логу, а мені аж триста. А він наче те саме мас, що й я.

Ладько нічого цього не слухав, він трощив груші, аж за вухами лящало. Тарасові ж було цікаво. І чого це на Кіндрата так беруться?

— Добро робив людям! Це за те, що я брав п'ять десятин у оренду. Ну, то я більше не братиму, нехай тепер вдовам хтось допомагає. А вітряка заб'ю, нехай вітер меле. Хай здохнуть, а хліба не дам... Що мені совєцька власть зробить? Із мужика скине?

Мар'яна питалася:

— Ну, ти скажи, Тарасе, чого це воно так виходить. Іншому скільки не давай, то він усе бідний. А ми ж де взяли? Так само нічого не мали. Кіндрат їздив хурою, а землі Не мали, ні садка, ні пасіки, ні вітряка ... Якщо маємо, то все з своєї праці, все своїм горбом... Інший жере, й ніколи не нажереться...

— А таки так, — підтвердив і Кіндрат.

— Та бодай йому! Дірявого міха ніколи не наповниш. Ти іфаще розкажи, як там дядько Муркур, дядина.

— Не був ще вдома, оце йду.

— І я чбгось була в Дрижиполі у четвер, та й не зайшла ...

— Ну, я. вже наївся грушок, аж лоб твердий! ..

— Може підемо? — загадав Ладько.

Він не приймав участи в розмові, бо щодня чув те саме на тисячу ладів.

— Спасибі, що зайшли. Та візьміть собі грушок на дорогу. Чекай, Тарасе, я ось трохи в платок зав'яжу. Занесеш Галі й Федькові.

— О, я був би й забув, — нагадав Ладько. — Це ж мама просили, щоб ваша Харитя прийшла щось там трохи помогти в городі...

— Добре, добре! Ми вже обробилися, прийде... Випроваджували їх аж на саму дорогу, кидаючи цим

останні проміння своєї гостинности й родинности.

— А що? — несподівано для себе сказав Тарас. — У індивідуальному секторі таки затишніше, ніж у комуні.

— Але ж груші! —/ відповів Ладько, витягаючи з кишені одну соковиту. — Треба буде такі завести й у нас у комуні.

V.

Щонеділі Тарас приходив додому. Так було вже заведено. Не сподівався там чогось нового. Батько усунувся вже від усього й лише робив сопілки, — з якимось запалом. Часом грався з малим онуком, власне, читав із ним разом дитячі книжечки.

Той уже вимагав:

— Де моя читая? Де моя писая?

"Читая" то була книжка, а "писая" — олівець.

Це викликало усмішку. Та ще веселили його оказії, товариші Андронік і Оверко.

Галя вже з кур'єра зробилася діловодом у тому ж суді. А Федько хотів учитися. Не видко було тільки, як це воно зробиться.

До комсомолу його не приймали, з труднощами закінчив він семилітку. Мав уже сімнадцятий рік, але не бачив ще своєї дороги. З того всього він впросився разом із двома товаришами до страхового аґента, допомагати йому. Може чого навчиться.

Найбільше ж тягнуло додому Тараса, щоб побачитися з мамою, набратися від неї якоїсь душевної сили. Любив дивитися в її задумливі, далекі від життьової метушні, очі, на її зовнішньо строгий вираз, за яким ховалася справедливість, що не вміє бути іншим чимось. Мама завжди мало сміялася, гарне обличчя її було моложаве і зовсім без зморшок.

В цей день у очах її жевріла смутна тривога. Нічого здається, не сталося, — не дуже добре живеться, але й не така вже лиха година. Хай би вже так було, як с. Та не може вона перебороти жаху... Сон такий страшний снився, так виразно, — досі не може отямитися.

Снилося, що відрубала пальці на правій нозі й дуже кров ішла ...

Вона, яка була, така сама й зосталася, вразлива... Для іншого — вдряпнуло й забув, а її до основ стрясає ...

VI.

Директива, тимчасом, спускалася вниз.

Вона недовго забарилася в обласних партійних комітетах, вона там тільки підживилася, погладшала, обросла пір'ям — інструкціями, постановами й плянами, — із тоненького цигаркового листочка перетворилася на солідний пакет із написом: "Цілком таємно".

В Дрижиполе вона спустилася тоді, коли її ніхто там не чекав ажніяк. Вже давно був визначений нетрудовий елемент, куркульня задовольнялася трудовими наділами й потроху пищала, в районі, як у Ноєвому ковчегу, було представлено всі види нового соціялістичного сектора, — і державне радянське господарство, і комуна, і позики, і Сіль-госпром, і Цукротрест. Всім вистачало місця, а якщо трохи й притиснули дядька з хлібозаготівлями та облігаціями, то це не завадить. Революція від цього не постраждає, а тільки виграє. Треба з дядька вичавити капітали, довести його до такого стану, щоб сам відмовився від індивідуального господарювання.

В районі панувала думка, що найвища форма соціялістичного господарювання — радгосп, всі в майбутньому стануть робітниками, а комуна це так, експеримент, таран для вибивання із селянина інстинкту приватної власности.

Тому, хоч до комуни "Вперед" і ставилися поблажливо, багато чого попускали, багато чого Дуб'яга просто видирав, вимолював, — але комуні надали право й волю плисти своїми силами, керуватися лише своєю ініціятивою.

Хотіли побачити, що то з цього вийде.

Дмитро Степанський, який і досі був за секретаря рай-паркому, часто, здибаючись, насміхався з Дуб'яги.

— Вас пообтикали кредитами, то ви сидите. А якби не кредити?

— То ми б розсипалися? Е, ні, голубе, нас і довбнею не доб'єш!

Щось ворушилося, щось крутилося, здавалося, що життя йде вперед. До комуни все частіше й частіше приходили екскурсії з дальших сіл — подивитися, як то люди по-новому господарюють. Комуна вбивалася в колодочки, воювала то з радгоспом за землі, то з Сільпромом і Цукротре-стом за якісь урочища, млини й будинки, то з марісцькою громадою, яка ворогувала на комуну за це все разом.

І от з ясного неба, заселеного лише безневинними хма-ринами,спустилася кара птиця Директива. Спустилася вона непомітно. Степанський тільки скликав черговий пленум секретарів сільських партійних осередків і сказав, що досить уже бавитися в іграшки, пора серйозно взятися за хлібозаготівлі.

— На наш район припадає заготовити хліба ... — Дмитро Степанський назвав якусь неймовірну цифру, від якої у всіх очі рогом стали. — Від вас залежить довести цей плян до села, до двору ...

— Плян нереальний, — запикнувся був Вергун. — Вже що було, то вимели ...

Дмитро Степанський подивився на нього зизом.

— З мене спитають, а я спитаю з вас. Тут є такі, що самі вже поробилися куркулями, — хата під черепицею, клуня з віконечком на горищі, город до берега, три десятини землі

— нащо їм що? — пив він просто до Вергуна. — Та ми розглянемо окремо це, — але як мене гріють, то я й вас буду гріти. І хто зловить ґаву, того будем бити... Будемо добре лупити.

Директива була на столі й уже висиджувала свої пташенята. До кінця пленуму вилупилися пляни-рознарядки, доведені до села, проекти наступу на куркульню й активізації сільської бідноти, розписи зборів батряцьких і незаможницьких активів та куткових зборів по всьому району,

— бо то своїх людей, комсомольців і партійців по селах було мало, а тут треба всі села охопити. Також комісії наступу на капіталістичні елементи села і ще щось.

Секретар райпаркому відкрив тільки краєчок чогось волохатого й знову швиденько запнув, бо воно, покищо, пищало в самій директиві й не вимагало настирливої поживи,

— звіту перед центром, як от, скажімо, плян хлібозаготівель.

— Чого це так, що комуна могла вивезти два вагони хліба, — більш, ніж усе село разом? — питався секретар райпаркому.

— 1 чого це у вас? .. у вас? .. — показував він пальцем на одного-другого, — чому нема ніякої колективізації?

— А як не хотять? — дивуючись на таке запитання, відповідали.

— Погано працюєте! Даєте волю куркулям. Отже, пропоную всім вивчити це питання у себе на місці, виявити в кожнім селі актив, на який можна опертися. На наступному пленумі — доповісти мені.

3. "ЯКОБІНСЬКИЙ КЛЮБ"

І.

Коли Тарас із Серафимом увійшли до маріецького сель-буду, там було страшенно діловито, якщо не сказати — затишно.

Хто грав у шашки, хто стояв та співчував і переживав. В кутку деренчала балалайка. Поміж лавами вешталися все молоді хлопці. Дівчат було мало, а старших майже й не видно.

Всі знають, що сільські збори почнуться не раніш, як об одинадцятій годині ночі, хоч скликано їх на шосту годину. Та й потім — не які там важливі збори. Збори сільського активу: будуть говорити про міжнародню революцію, потім переобирати членів правління спілки батраків... і таке-сяке ...

Але відсидіти треба.

І справді, на одинадцяту годину ночі заля була вже повна! Тільки передні лави були чомусь порожні, хоч там позаду — люди стояли.

— Ану, сідайте наперед, чого вшиваєтеся? — кинув у залю голова сільради.

— Ану, наперед, наперед, — припрошував Кольобашка-"Совєцька власть", який прийшов із Дрижиполя спеціяльно на ці збори.

— Мусійчук, твоє місце тут у президії!

— В президію не хочу. Якби там було чим закусити!

— А випити ти не хоч?

— Ну, йди, тебе ж громада просить, — підганяє хтось із залі.

Мусійчук розвальцем іде в президію.

Так і є. Кольобашка, спотикаючись і пропускаючи слова, фрази, читав акт ревізійної комісії. Часом він спинявся в глибокому сумніві — читати, чи не читати. Акт цей, а потім звіт, нагнали в залю сонного настрою. Ті, що сиділи позаду, вже міцно спали.

Тільки дівчата, сидячи купкою, з чогось собі хихотіли. Кольобашка про себе читав, позаду спали, — і дівчата так розвеселилися, що аж на всю залю пирхнули.

— Тихше, тихше, чого ви тут сміхи розвели? Дівчата промовкли. Але не надовго.

— Ви на збори прийшли, чи на вулицю? — суворо обізвався до них голова. — Не можете якийсь час посидіти тихо?

Проте, це впливає лише на якусь хвилину. Дівчата вже ажніяк не можуть втриматися.

— Та що це таке? — обурився, нарешті, Ладько. — Позбиралися самі дівки й не дають робити!

Тарас подумав, що слід було б їм подякувати, бо вже сміються всі — дівки й не дівки. Трохи розвіявся сон у залі.

— Ну чого ви регочете?

— А хіба що? Як будуть поминки, тоді будемо плакати, — цвірінькнула одна з них.

Але затихли.

На задніх лавах панував глибокий сон, він налягав і на передні лави.

Нарешті, снотворне читання закінчилося.

— Давайте вопроси, тільки не всі разом, — припросив голова сільради.

Всі разом ... мовчали.

— Давайте так! щоб аж упрів, поки відповість. Мовчать.

— Невже таки ніхто не хоче словечка сказати? Від вас вимагається голосу, а ви мовчите, — викликав голова сільради.

Члени сільського батрацького комітету також мовчать.

— Може ви, Іване? Може ви, Степане?

— Ні, я не маю нічого ...

— Все ясно!

— То ви по закутах тільки говорите, а тут — як у рот води набрали. Після зборів почнете говорити.

— Ви зараз говоріть, бо загальні збори є кузня нашої організації. Тут треба все розказати, все виговорити, — встав на хвилину Серафим.

— Не стидайтеся! Тут усі свої! — мов у порожнечу кидав голова сільради.

. Мовчанка. Навіть дівчата притихли.

— Хто слово? Павза.

— Кому слово? Павза.

— Я хочу сказати, — обізвався, нарешті, Серафим.

— Нікому в селі не дано стільки прав, як сільгоспробіт-никові. Навіть комнезамові. А ви цих прав не вмієте брати. Спілка, професійне об'єднання, — школа комунізму. Ленін сказав, що в професійній спілці сільських батраків будуть виховуватися нові кадри для колективних господарств і комун, бо тільки через колективи можна буде дійти до соція-лізму. С)т зараз нам треба переобрати правління. Може хто має що сказати про роботу старого, або хоче висунути кого свого — говоріть! Я закінчив.

— Хто просить слова? Мертва мовчанка.

— Ну, так давайте свої кандидатури, виберемо правління, — кинув голова. — Хоч тут розворушіться, прокиньтеся ... Бо як постелете, так і виспитеся. Кого схочете, того й виберете ... Як помре, так і плакати будемо ...

Але заля сельбуду, здавалося, спала непробудним сном. Ця ілюзія розвіялася тільки тоді, як почали голосувати. Підносили руки за того, кого висунула президія.

Нарешті, домучили першу частину зборів.

— Тепер на порядку денному доповідь товариша Вергуна про плян хлібоздачі в нашому селі.

Вергун почав здалека, з міжнароднього стану й капіталістичного оточення. Народні маси в капіталістичних країнах гинуть від безробіття й голоду, а лише Радянський Союз стоїть, мов скеля, на сторожі прав трудящих. Але робітник потребує хліба, червоноармієць, що захищає революцію, не повинен бути голодним . . .

Тези доповіді були надіслані з центру, отже, тут помилятися й ухилятися не доводиться, ба навіть було б небезпечно. Тяжче було далі, саме тоді, коли пішла мова про директиву, — посилити хлібоздачу, — і про те, що село має виконати доведений до цього плян, а тому...

— Товариші, давайте свої пропозиції, як це зробити... Доповідач закінчив.

Щоб не повторювати марного БОБ'у, як після першої доповіді, голова запитав:

— Так ніхто не думає виступити? Це ж цікаво побалакати!

— Тяжкі на підйом, — долинуло звідкілясь із глибокого кутка.

Але спритне око голови вже виловило того, хто подав репліку.

— Подзарей, я бачу, ти хочеш щось сказати?

— Це я бабам кажу, щоб вони...

— От ви сидите тут і мовчите, а це наша найбільша болячка. Це — опір. Ви повинні сказати своє слово.

— Як ніхто не хоче, то я скажу кілька слів, — устав із свого місця демобілізований недавно Терешко. — Ви чули, що з центру пишуть, — треба посилити хлібозаготівлю. В нас у селі вона хромае аж по саме нікуди. Це звесно, що в бідняка нема, але чортів куркуль має, та з нас сміється. Мені оце довелося ходити до нього. Скільки не ґовори, не проси, не вмовляй, — хоч кілка йому на голові теши! Він ще й сміється: "Чого ви торбів не почіпляєте, то я б дав кусень хліба..."

Терешко раптом розсердився і підніс голос.

— То він ці слова свої буде пам'яти, поки не здохне! Це вчора так було — ходиш, ходиш, а він і через губу плюнути не хоче, ще й дверима грюкне перед носом у тебе. А жінка замкнеться й каже: "Нема чоловіка." Сьогодні...

Терешко зробив павзу.

— Сьогодні ми вже з ним не балакаємо і не будемо просити. Раз хліба не хватає, то куркулеві треба дати по носі.

— Хто просить слова? — запитав голова, обводячи поглядом залю.

Після павзи, коли вже простояла досить довга мовчанка, Терешко мов згадав, що не закінчив. Він знов устав.

— Треба вам не сидіти і не мовчати. Раз хліба не хватає, то хто повинен дати? Куркуль! Головне, — бідняк більше здавати не буде, середняк чесний теж ні...

— Еге! Хороший, хороший та й дай і ти трохи! — обізвався якийсь, певно чесний, середняк.

— Але як зберемо державі, то почнемо збирати й бідноті.

Терешко закінчив свою промову остаточно. Так було умовлено, що він виступить, — як не хоче говорити маса, то знайдуться наперед заготовлені промовці. Все ж, він свос зробив, може після цих слів останніх розв'яжуться язики. Нехай не думають, що...

Але збори, як сиділи мовчки, принишкло, так і сидять. Не взяло.

— Ну, хто хоче сказати слово?

— Щось ані мур-мур! — обізвався про себе якийсь жіночий голос.

— Ну, ето нікуда не годіться! Ето на дванадцятім році революції!? — обурився вголос Терешко.

— Мені аж губа труситься говорити, та не вмію, — обізвалася Каленичка.

— Дайте, я скажу, — рішучо стріпнув головою Ладько. — По-моєму, з куркулями мова має бути коротка. Сказати: "3дай хліб, а то не маєш права в селі жити". Коли він дає біднякові якийсь пуд, щоб той їв, а щоб потім із нього шкуру здерти ...

— Ти так і звик підлизуватися до совєцької власті! — зовсім ясно пролунало в залі. — А січкарню де діли? А коні продали й самі в комуну моститесь?

Ладько й не почув цього. Він полемізував із якоюсь уявною, злісною куркулихою:

— Вона каже: "Мої діти не люблять їсти житнього, а як твої люблять гречане, яшне, то хай їдять"! От, що вона каже! То бідняк не знає, за що свої руки зачепити, а куркуль, який злупить із нас гроші, спить спокійненько. Він каже й не боїться: "Нехай здохнуть, а хліба їм не дам! А що мені совєцька власть зробить? З мужика мене не скине! В комору не загляне, а я на ярмарок краще вивезу." Не може бути! Щоб куркуль нами владав? То нас треба в Чорне море за це!

Після Ладькового виступу почали говорити деякі вчителі, ті, що працювали на хлібозаготівлях. Щось сказав Ко-льобашка, кілька слів. Все це було в одному дусі, як і належало йому бути після закритої партійно-комсомольської наради.

Після всіх аж узяв слово голова сільради.

— Ми не допустимо, щоб бідняків, на яких опирається радянська держава, підпору радянської влади, хазяїв села, щоб бідняків тримав під своїм впливом куркуль! — стукав голова по столі кулаком. — Від нас залежить сказати лише слово, щоб довести, що бідняк зостався хазяїном села. І ми хліб зберемо! Ми наступимо на горло куркулеві, — от що на сьогодні вимагається від бідняка. І коли ми візьмемо куркуля за карк, то хліб зразу знайдеться. Як Лозового дряпнули, то він зразу двісті пудів знайшов і привіз.

— А як хто. вже продав? — запитав хтось із місця.

— Продав, то нехай купить, чорт із ним! Куркуль об'явив бойкот бідноті... Ні, не ти нам бойкот, а ми тобі і ти будеш танцювати під нашу дудку! Не діжде він, як жде, щоб продати весною по десять карбованців пуд. От що! І біднота мусить не спати, не відбутися тим, що посидить тут, поку-* няе на ослоні. Біднота мусить доказати, що вона хазяїн села.

Голова сільради вже впрів. Але справжнього виступу від сільської бідноти, що сиділа в залі, він так і не добився. Те, що говорилося тут, було заздалегідь умовлене. Кожному з активу, хто сьогодні виступав, було сказано, що мусить виступити, як має говорити.

Спробував і Серафим Кармаліта сказати слово, але в нього вийшло якось пережовано, блідо. Вже й так ясно було, що...

... Плян хлібозаготівлі треба виконати, напружений момент, труднощі, голодні округи, міжнародній капітал, робітник і армія ... Вже ясно, що бідняки й свідомі середняки здали, а куркуль саботує. Сміється, лоботрясом називає. Сьогодні пора вже покласти край цьому.

— Сьогодні ми з них шкуру здеремо, — потряс він кулаком у повітрі. — Від вас вимагається ваше слово, як хазяїв села і опори пролетарської держави.

Тарас відчув, що йому сидіти мовчки більше не можна. Хоч він і чужий тут, але тим більше мусить виступити. Він, власне, сидів тут, щоб почути хоч один виступ із маси. Але в цю мить встав тихенько і вислизнув надвір.

Була вже друга година ночі.

Він ішов, радіючи, що дише чистим повітрям, що чисті зорі не чули цього всього, не задихнулися від... Від якоїсь штучности, брехні, чи фальшу, чи що?

Чого ж дядьки й тітки мовчали? Крути з них, що хоч, — будуть мовчати?

Чи це Серафим серйозно казав, чи блазнював? Його ніколи не вгадаєш, коли він жартує, а коли серйозний. Як входили до сельбуду, він промовив:

— Тут у нас клюб діяльний, як у якобінців! Ну, й діяльний!

Цікаво, яку ж то резолюцію ухвалюють зараз там? Як Це будуть розправлятися з куркулями?

II.

Зборами активу сільської бідноти відкрито, власне, було сезон. Щовечора по всіх селах Дрижипільщини закладалися на цілу ніч бесіди, куткові збори. Агітаторів і "представників" було обмаль, не у всіх селах навіть були свої, то приїжджали, приходили дрижипільські комсомольці. Всі учителі були мобілізовані, а також і Тарас.

Все, що існувало в районі, поставлено було на ноги.

Районова партійна організація повинна була в найкорот-ший термін піднести клясову свідомість батрацьких шарів, викликати й загострити зненависть бідняка до свого клясо-вого ворога, куркуля, й підготувати ґрунт.

До чого, — ще, покищо, не казали, але по селах ходили найрізноманітніші чутки. Одні казали, що ось скоро всіх зженуть у комуну, другі, що старих усіх будуть переробляти на мило, інші ж запевняли, що не на мило, а на суперфосфат. Ходило по руках таємне послання від папи Римського.

"Папа Римський повідомляє громадян села Марійки, що церква, яку відібрали під клюб, скоро буде відкрита. Нехай баби не плачуть та заготовляють крашанки для попа."

Об'явився у районі якийсь Дука. Звався він іще "Розова нога", а ще —. "3арєжу". Багато говорили про нього, але ніхто не бачив.

Чогось, ні з сього, ні з того, почали люди різати корови, колоти свині, — все одно, в комуну зженуть, то хоч погуляємо.

Тим, що всім доповідачам роздали були однакові тези, — на всіх куткових зборах можна було почути одне й те ж. Агітатори не були винахідливі, — та цього й непотрібно було, це може навіть і шкідливо. Як на те пішло, то Кольо-башка — "Совєцька власть", був у десять раз цінніший за Тараса, бо він говорив виразною клясовою мовою.

А мова та, звичайно, була про куркуля.

Після давньої зустрічі над річкою Торч у дядька Геменя, Тарас із Кольобашкою зустрівся ще раз випадково в Київській Лаврі на екскурсії. Кольобашка приїхав тоді з екскурсією наймитських курсів, що були в той час у Дрижи-полі.

В антирелігійному музеї, Лаврі, лежала книга вражінь і Кольобашка розписався в ній так:

"Екскурсія наймитських курсів, — писав Кольобашка, — одержала багато історичних речовин а також існування релігії було побудоване на задуренні широких історичних мас населення печери з мощами, в яких були звичайні люди але з дворянського прислів'я.

Зауваження: вищезазначена екскурсія вважає необхідним розповсюдити екскурсії серед наймитства та селянських мас.

Керівник екскурсії Кольобашка."

Він закрутисто підписався, був дуже задоволений своїм записом і навіть показав Тарасові.

Тарас щиро посміявся і порадив поставити ще число й адресу. Цим було вичерпано той інцидент, що назрівав був над річкою Торч.

Коли зустрічалися десь на куткових зборах, Тарас був спокійний, бо знав, що йому не треба .вже витягати із себе жили, щоб допровадити збори до якогось кінця. Кольо-башка любив говорити.

— Червона армія, — плоть працюючих мас, буржуазія скалить зуби, аби задушити Радянський Союз. Щодень, щогодини нам угрожає воєнна небезпека. Отсюда третє питання: чи потрібне переведення хлібозаготовок. Сознательні вже давно уявили собі значення хлібозаготівлі, привилося до бідняка й свідомого середняка, а от несознательні ще й досі ухиляються... — шпарив Кольобашка на куткових зборах, як добре вишколена папуга.

—... Коли він, — себто, куркуль, — повинен добросовісно здати свої лишки, сто пудів, то він спокійненько дає тільки п'ять—десять пудів. До такого ніякі моральні заходи не впливають. Не дай йому в кооперації соли, об'яви йому бойкот, — йому, як мертвому кадило. Він каже: "Вішайте мене догори ногами, бойкотуйте, скільки хочете, а з мужика мене не скинете!" Його вже й сіль не бере! Чорт його.знає, чим він солить! Він каже: "Як я ворог совєцької власти, то чого ж ви до мене по хліб прийшли?"

Очевидно, вважаючи цю "накачку" недостатньою, Кольобашка раптом нагнав ще дві атмосфери.

— А це посходяться кнурі на сільські збори й мучаться, то єсть, виноват, не вони мучаться, а ми... Він набере околот смердючого тютюну і буде курити, поки весь тютюн не викурить. В нього серце крепке, в нього жолудок крепкий, він дихає з усіх боків, аби порозкурювати людей.

Побачивши вогники зацікавлености в очах у слухачів (про кого це йде мова?), Кольобашка на хвилину замовкав, немов би милуючись із створеного ефекту. Нарешті, він намилувався.

— Мабуть той, хто затримав лишки, хоче стати кнуром, хай собі кнуру є! Паразит, інакше його не можна назвати, бо він уже перевершив свиню. Він хоче розперти пузо. Це наш гад — куркуль! Довга павза.

— Чи довго ми з ним будемо паскудитися? Чи ми, нарешті, вирішимо по-своему, чи він прийде ще й сюди насміхатися?

І сам собі відповів:

— Кольки!!! Він думає: "Хай там на кутку подрімають, а я собі тимчасом повезу хліб на ярмарок". Кнур, свиня, паразит паршивий. Він ставить радянську владу на старця... Він собі так міркує: "Борони Боже, один пуд здати, бо тоді й сто один прийдеться". Він хоче нас опутати, як гидкий павук. То треба його так одклеїти, щоб та павутина розірвалася. В нас більше сили, ми можемо так придушити, що потече, але не з того боку...

— Го-го-го! Хі-хі-хі! — раптом розвеселилися куткові збори, потішені мальовничістю Кольобащиної доповіді.

Це наддало Кольобашці духу.

— Ми зібрали ці збори, щоб руба сказати: чи й далі ми будемо потурати їм, посилати старчоводів, куняти по кутках, — чи час уже вибрати комісію, яка не буде лінуватися, не буде канючити пожертвування в куркуля, а візьме реальний хліб? Час уже не сидіти по кутках, а час уже на сьогодні сказати: "Куркуль паскудний, не хоче віддати хліба." Вже до нього приходили язикаті й горлаті, але гада-кур-куля не проймеш. Мовчить, як пень, аби хліба не дати. Дражнить! Вже пора сміховисько, тютюн залишити у куркуля, а візьмемося використовувати нашу владу на селі. Я гадаю, що прийдеться ...

— Прийдеться тут ночувати, — муркнув один дядько і взявся за картуза.

Кольобашка на нього напався.

— А ви, дядьку Матвію, не вшивайтеся! Він кашкета на вуха напнув, та й більш нічого його не торкається. От через таких ми й топчемося на місці, кланяємося, ходимо до куркулів. Всякий боїться встати й сказати: "Он той не здав лишків, мусить здати ..."

— Краще б він ним подавився, — невизначено бовкнув дядько Матвій і зняв кашкета.

— А то що? До них ходити, просити, кланятися? Не просити треба в них, а взяти силою хліб! Трохи вже втишилися собаки, — чи завтра знову почнемо їх дражнити? Ти до нього хоч губку прикладай, він хліба не хоче здати, а як чує про куткові збори, то геть із села тікає. Інакше, як негодяем, його назвати не можна. До куркуля не ходити, не просити треба, а зробити так, щоб він до нас ішов... до комісії ... Та просив нас! Согласні?

— Согласні! — відповіло кілька поморених голосів.

— Ну, то може в кого є яке запитання? Я скінчив.

— Чи це празда, що почнеться контрактація дівчат? Котра важить більше, як чотири пуди, — контрактуватимуть і одсилатимуть до Китаю? — запитала баба Самсониха.

— Але хто це вам, бабо, сказав? — скипів Кольобашка-.

— Наші всі дівчата ходять заплакані й мертві. Пріся ходила вже до сільради й заявляла, що не хоче...

— То це вам куркулі навмисне наговорюють, а ви й вірите ...

— Еге, і за комуну казали, що брехня, а тепер самі бачимо ...

— А що за комуну? Совєцька власть хоче добро зробити, підняти на вищу ступінь наше сільське господарство.

— Нам і так було добре. Хай би було по-старому!

— Царський уряд дбав тільки за балі та маскаради, а про нас не дбали...

— А проте, за Миколки нам було краще. Було в що вдягнутися, було що й з'їсти ...

— Бліже к делу! — перебив її Кольобашка.

— Та годі вам уже балакати, — перебили. Самсониху й інші. — Хай-но ще хтось скаже. А то ви так, як молотник: перемолотив, перемолотив, розструсив, — та й нема нічого.

— Ну, щось ви мали запитати, давайте, — милостиво дав слово Кольобашка Самсонишиному сусідові.

— Не секрет, що як тільки почули за контрактацію свиней і корів, так усе й порізали. Ну, а тепер як? — глибокодумно запитав чоловік.

— Чом же ви не роз'ясували? — підхопила друга. — Ви хотіли краще для себе, а нас обидили ...

— Отак ви, товариші-граждани, не зрозуміли, а тепер зосталися без свиней, — звисока сказав Кольобашка.

— А як друга собача душа йде та грабить! — знову' устряла Самсониха. — Нащо ж ти мене в шістдесят років гра-биш? Уб'ю, чортову душу. Мені вже он смерть за плечима, як сонце над заходом ...

— То котра людина характерно твердіша, то та не дасть...

— Бліже к делу! —і незадоволено сказав. Кольобашка.

— Та кінчайте вже, скоро треті півні заспівають, люди й ніч розберуть, — змолився дід Самсон.

— Ну, то я зачитаю резолюцію наших зборів, — з полегшенням вхопився Кольобашка.

Резолюція починалася так:

"3 метою розвитку сільського господарства та пролетарської культури, куткові збори села Марійки постановили вибрати комісію з п'яти чоловік для успішного переведення хлібозаготівлі, а саме ..."

Прізвища були звичайні, тих самих, що вже ходили по хатах, і люди не перечили. Хтось же, однаково, буде ходити... А якби й перечили, то що?

Але Кольобашка хотів, щоб невідмінно проголосували.

— Бо то кажуть "согласні", а як до діла дійде, то — "ми рук не підіймали" ... Давайте голоснемо й запишемо в протоколі, щоб видко було, що ми дійсно вільно голосуємо.

4. КОМУНА "ВПЕРЕД

І.

Тарас часто тепер заходив до Кіндрата Моголівця. Чогось тягло його, — чи по дорозі до комуни, чи як додому вертається, — зайти, хоч і зробити невеликого гака.

Тут не було нових вражень, але тут він відпочивав всією своєю істотою, мов при матері. Так, наче він пробивається через Дике поле, через хащі й зарослі незачепленого лісу, змагається із буйними височенними травами і будяками вище голови, щохвилини ризикує й остерегається: не опинитися на іклах дикого вепра, не наступити на змія-полоза, не вступити у трясовину.

І раптом опиняється в прихованому серед лісу затишному хуторі-займанці, де все дише спокоєм, певністю, споконвічним звичаєм. Всьому є місце: стіл, поставлений віками й традиціями ще може трипільців-вогнепоклонників під образами на покуті, піч — ліворуч на приході, мисник — праворуч, рожі — перед призьбою, глечики — на кілках лозової ліси, льох — там, де йому віками годиться стояти.

Тарас хотів би жити в такій хатині, бути пасічником. Це може найбільш відповідало його натурі. Споглядати, про все це думати і не прискати галасливими словами людям увічі. Дивитися на людсько-бджолину метушню, і самому стояти осторонь, і бачити те, чого не бачать інші. І чому він не має права бути тим, що він є?

А їх усіх, хто так чи інакше вибивався понад рівень селянської маси, силують бути агітаторами, запрягатися в політику партійного комітету. Пасивність, відраза до "гро-мадської роботи" таврувалася майже, як опір заходам радянської влади.

Ну, а як він пасивний! Як це — його природа! То не жить? Нема йому місця в житті?

Він переживав трагедію неспівзвучности епосі. Адже ж тільки в ці часи, що він живе, в часи ламання старого й творення чогось нового, всі конче повинні бути на один кшталт

— громадсько активними, говорунами-організаторами. У природі й у її різновидності, суспільному житті, завжди знаходили своє місце всі витвори невичерпного й вибагливо-різноманітного творчого буття. Хіба конче повинна людина витрачати себе на цю порожню, галасливу тріскотню, що зветься громадською роботою, зборами, виступами, орга-нізаторством? А як робота творча та проходить десь у глибині, забирає всі сили і робить людину зовні бездіяльною?

Так, порожня зовнішня діяльність. Кому і нащо вона потрібна?

Для Тараса це була трагедія. Він твердо в глибині душі вважав, що все, оголошене надзвичайно важливим, непотрібне. І його змушують віддавати свій час, всього себе, цьому непотрібному, міняти, силувати свою вдачу. Не знаходив він ззовні підпори своєму переконанню і мусів виробляти сам у собі ґрунт, боронити свою пасивність хоч сам перед собою, бо разом з нею губив себе.

Ні, Тарасові треба було народитися п'ять, чи десять століть тому, коли не було громадської роботи, не було літературних дискусій. . .

Бо так і в улюбленій сфері він нічого не розумів. Тарас читав оці журнали й літературні газети, — і не хотів читати, вже більш нічого не тямив. Що додавала до вічного джерела втіхи — письменства — оця балаканина про якесь перевер-зіянство, воронщину, форсоцівство, рапповщину, механістич-ність, призов робітників-ударників у літературу і сонми іншої кошмарної словесної сарани?

Він не розумів і не хотів розуміти, за що провадяться ці чорнильні бої. Хіба замінять несмачні оці накопичення слів: "моністичний стиль, як єдність художньої творчої методи та оформлення специфіки клясової боротьби на літературному фронті" хоч одну "Думу про трьох братів"? Або навчить, як її створити? Цікаво, чи Боккачіо також вивчав техніку новелі, як писав свій "Декамерон"?

Тому він тепер не хотів читати цієї беліберди, байдужо минав оком кошмарні накопичення слів і почував себе чужим усьому світові. Він цього світу не розуміє, не сприймає.

Тому добре було йому в Моголівця, бо тут він почував: Кіндрат обстоює нерушені основи так само, як обстоювала його душа для себе у інший сфері. Світу навиворіт тут не було, розумне було розумним, нісенітниця — нісенітницею.

Особливо ж охоплений він був цим почуттям затишносте й відрадности після того, як вертався з комуни. Там усе було в процесі шукання, будівництва, непевности.

Комунари ставили новий дім і почали бу^іи будувати в стилі готельному — щоб кожен мав свій вихід і щоб усі були вкупі. Це була довга будова з коридором посередині. Але хтось сказав, що це подібно на Мошків заїзд у Дрижиполі, а більше всього на касарню. Тоді цю будову розібрали й розігналися збудувати дім — п'ятикутню зірку.

І не зважаючи на це ультрасимволічне значення кому-нарської архітектури, Тарасові ставало важко на душі, коли він проходив близько нової будівлі. Може воно й гарно — дивитися з літака, — але бути поруч цієї неоковирної рай-шури, жити в ній, дивитися щораз на неї...

Почуття було таке, наче тебе хтось придавлює, затискає ... І не допомагав квітник на фасаді та пам'ятник Лені-нові з простягнутою рукою.

Втім, комунари пишалися своїм одороблом.

II.

Сама особа Кіндратова якнайвлучніше сприяла ілюзії, що ти перенісся1 в XIV—XV століття. Перед тобою козак Мамай з довгими зміястими вусами, навскіс розрізаними сливами карих очей. Якщо очі ці красномовно розповідали про якісь далекі таємниці історії українського народу, про таємні процеси сполуки слов'янського смерда з монголом-печенігом, чи торком, то думки Кіндратові були захоплені процесами сучасної історії України. Вони так близько стосувалися його.

— Оце присоглашають у комуну, — каже він до Тараса, — так не до душі. Там у них машини цінні під дощем недоглянені мокнуть...

Тарас трохи був у курсі справ. В комуні було дві течії. Одні, з Дуб'ягою на чолі, хотіли підсилити комуну коштом хазяїв, середняків. Бо бідняк — люмпен, робити не вміє.

Другі ж казали:

— Нащо нам хазяїв брати в комуну? Покранімірі, візьмемо десять бідняків, то хоч наробимося ними!

В усякім разі, в комуні добре розуміли, що треба їм розширюватися. Райпарком ставив так питання, що комуна повинна охопити все село.

Тим-то цікавився Тарас. Чи скоро й Кіндрат до комуни пристане?

— Може коли б ви там були, то й не мокло б ... — засміявся Тарас.

Але на це питання відповіла вже Мар'яна.

— А он, як буряки пололи, то так чисто все й покидали, сапи так і валяються на межах ...

Вона теж!

— Тепер уже трохи прийшли до пам'яті, — провадив далі Кіндрат, — а от ще недавно ... Той струже тік, а той газету читає. "Та доки ти будеш стукати? — сердиться один на другого, — заважаєш газету читати!" А то, як молотять, то покинуть, — там овес, там ячмінь... Свиня прийде, виваляється в калюжі, та й попереду в вівсі викачається, а тоді^ в ячмінь піде ...

Еге-ге! Та тут жоден крок комуни не сховається від ока людського.

— Отак усе: що роблять, — так усе й покинуть! Ніхто нічого не прибере. Там і машини, там і мішки, там і хліб... А вони пішли "на оддих", — кепкувала Мар'яна.

— Ні, мене хіба зв'яжуть та понесуть, а сам я не піду, — весело блиснув своїми сливами-очима Кіндрат, ще й головою замотав.

— Ой, не зарікайся так! Ти й про хліб казав, що не даси, але як прийшли... — зідхнула Мар'яна. — Он дейкають, що гарнізується якась артіль у Дрижиполі й по інших селах. Не мине й нас воно ... Кажуть, хто не піде в неї, — з села виженуть ...

— То баби з дзвона вилляли, — спокійно відповів Кіндрат. — Як це так, щоб мене з села вигнали? То кого ж тоді зоставити, як мене вигнати?

— Є такі, що вже рота роздзявляють: "А, ми бідняки, а в нас нема, а в них є!.."

— Хай роблять, то й у них буде!

— А їйбо, в нас. такі бідняки, комнезаможі, що скільки ти йому не дай, то все, як у прірву. Оце дадуть йому допомогу, — то він собі справив штани, проїв, пропив і знову кричить: "А ми бідні! А в нас нема! А в вас є!" То чого ж ти — корову на налигача та й на єрмарок?

— Не знаю, для кого воно, ті колективи... Хіба для куркулів? — замислився Кіндрат.

— Та де вже вони, ті куркулі?

— Еге! — підхопила Мар'яна. — Бідняки ще більш не хотять іти, як куркулі. Бо там треба робити! А бідняк перший одказує на совєцьку власть, не любить її. Он узяти Андрія Рачка. Він нап'ється та й кричить: "Що, я повинен на чужі діти робити?" А в самого аж дев'ятеро й дві десятини поля. Другий, Степан Олійник, такий самий і таке саме каже, "Це я на Андрієві діти буду робити?"

"То що це воно таке? — думав Тарас, <— Чому не хотять? Комуча забрала цайкращі землі, всі ревуть на неї, а йти не хотять..."

А може Кіндрат "куркульським духом напитаний"? Консервативний мужик?

Кожному своє! Чому Тарас відстоює свою духову індивідуальність? А Кіндрат своєї господарчої не може?

III.

Хоч Кіндрат із Мар'яною й казали, що до комуни не хотять іти ні хазяї, ні бідняки, — це була правда лише до останніх днів. У ці дні до ради комуни "Вперед" посипалися заяви, як із мішка. Рада мусіла цілими днями засідати, щоб їх розглянути.

Тарас тецер із коадуни й це виходив. Якраз починалися вакації в школі, а оцей прийом до комуни відкрив йому широке полотно сільського життя, таке неподібне до того, що він звик уважати за сільське. По морі, ходили валуни, що-глибше схвильовуючи морські, може ніколи незворушені досі, глибини. Цікаво!

Він навіть, подумавши, подав клопотання, щоб його перевели ближче, до марієцької семилітки.

Перед очима проходили сім'я за сім'єю. Були заяви, що їх вдовольняли за дві хвилини, відкладали вбік. Секретар читав:

Заява товариша Гоца:

"Звертаюся до вас всіх членів своїм бажанням аби зарахували меие дійсним членом своєї комуни. З боку моїх обставин рахую аби не одказали."

™ Прийняти! Він уже місяць, як працює й земля вже прирізана, — каже рільник. — Парень на всі сто!

Заява лягла вбік.

— Заява Самсона Бедрика;

"Майже дуже маю охоту вступити в вашу організацію".

— Це старий Самсон? — перепитує Кармаліта. — Та в нього баба дуже сварлива, друга Бирочка. Буде нам тут каламутити завжди.

— Він пасічник хороший!

Задумались трохи. Баба Бирочка, що то виходить із комуни, то вертається, вже всім увірилася, а тут ще й Самсо-ниха. Але пасічника треба.

— Ну, то як знаєте! — махнув рукою Дуб'яга.

— Прийняти! — пише секретар.

— Заява Катерини Скалозуб.

— А, це та> що на кухні допомагає? Хіба вона ще не член?

Стара бабуся вже давно жила в комуні. Ішла попри комуну, несла пуд жита, та й зайшла в комуну води напитися, а потім попросила, щоб їй хто завдав. А в цей час на вулиці хтось те жито вкрав. "То зоставайтеся в нас", — сказали їй і вона вже з. півроку живе в комуні.

З нею довго не барилися.

Але що тут робити? Василь Шевчук із сином подали заяву.

— Та там у них борба йде! — поінформував один член ради. — Жінка й другий син не хотять.

— То убідити їх, — не задумався довго Дуб'яга. — Сказати: "Ви ж хочете добиватися кращого життя! Адже мій батько мав вісім десятин, та й то пішов у ліс у землянку, а не вдалося йому, то й назад прийшов... Так і оце... Невгодно буде, то назад вернуться...

— Може ще почекаємо?

— Ну, гаразд! Хто там далі?

— Заява Гапки Петрик.

— А, це тая ... Активістка ... Курсантка!

— Ха-ха-ха! П'ятиденні курси скінчила ...

— Це може та, що про неї на вулиці співають?

Чоловіче, Грицю, Помий мені ложки, А я піду у сельбуд, Погуляю трошки ...

— Та сама! Там, кажуть, у них удома так, Грицько каже: "Ну, ти, мабуть, попорай, а я піду на збори."

"Ні, ти попорай, а я піду на збори."

"Ну, то скоренько попораймо, та й обоє підемо ..."

З того часу вони почали інакше говорити:

"Ти йдеш на збори?"

"Йду! А ти?"

"1 я йду!"

"То давай скоренько попораємо ..."

Забули всі, що ділова нарада, кожен хотів щось веселе пригадати про цю пару. Реготалися.

— І терпить? Я б нагнав таку!

— Він каже: "Жінка в кооперації, мати в КНС, а я тільки ходжу на збори та паї плачу." Що має казати?

— А вона все це мотає собі двадцять п'ять метрів на вус...

— От тобі й совєцька власть. Жінка керує державою, а чоловік хату маже ...

— Ну, як? — обвів очима всіх секретар, покликаний ощаджувати час і обривати балаканину.

— Але як же це? Чоловік не подає заяву, а вона!

— Та вона скрізь лізе! Вона на всіх операціях у дрижи-пільській лікарні була. її гонять, а вона шмиг — та й там! То таке вже вродиться.

— Як не приймемо, то вона нам комуну розтрясе...

— Треба прийняти!

— Тільки хай і чоловіка з собою бере.

— Так і запишемо, — схилився над заявою секретар.

— Канаш Йосип. Він приїхав учора одним конем.

— І правильно зробив. Батько йому не дає коня, то він забрав сам. Батько собі лишав із сином пару коней. Який хитрий!

— Прийняти!

— Ну, хто там далі?

— А це ось подав заяву голова Буряксоюзу, Петренко.

— О, чого це він надумався?

— Жінка напоролася йти в комуну. Каже: "Не хочу бути інталіґенткою" ...

Дуб'яга без надуми сказав:

— Утриматися на двадцять чотири місяці. Пішли далі.

— Ну, а що робити з цією? Жінка комуніста Маціпури.

— Це того, що подав був заяву, його прийняли, а тоді знов вийшов? — перебив член ради, Решетило.

— Нуда, він то вийшов, а от жінка з трьома дітьми... Справа була заплутана. Маціпура перед чисткою партії

подав заяву до комуни, прийняли його, жінку вагітну й двох дітей. А він після цього поїхав на хлібозаготівлю, побув у одному селі місяць і з учителькою виїхав із села. В комуні є його заява про вихід. А як тепер із жінкою з трьома дітьми? Так, де хоч, з нею дінься! Він від поля відмовився, щоб можна було служити, а хату продав. Справа була заплутана. Довго міркували.

— Вона каже: "Оце приїду з усім збіжжям і сяду посеред двору, хай де хочуть, там і дінуть. Пороли гарчку, щоб ми хату продавали, а тепер... Коли приїдемо, то знайдуть, де діти ...

— Прийняти! — гаряче сказав Кармаліта.

Не всім це подобалося. Жінка з трьома дітьми. А тут треба таких, щоб робили.

— Ще подумаємо! Відклади цю заяву до наступного засідання.

— Заява Андрія Рачка, — читав секретар.

"3 огляду те, що. я призхожу із самого бідного населення і цілком комуністичного напрямку й співчуття, то прошу зарахувати мене дійсним членом вашої комуни. Прошу вияснити і якомога скоріше повідомити про все."

— Не знаю, як ви, а я б його не прийняв, — скривився Кармаліта.

— Чому?

— Бо це, кажуть, такий ледар, що й удома не хоче нічого робити. Хоч би й тому. Крім того, п'яниця.

— Ну, то ледарів і п'яниць нам не треба, — сказав рільник.

— Ні, давайте хлопці, подумаємо. — застеріг Дуб'яга. — Це бідняк, а ми повинні воспитувати бідняцьку масу, а не відганяти...

— Прийняти! — писав секретар.

Далі йшла заява колишнього попа, а тепер бухгальтера у споживкооперації. Була це вже двадцять четверта його заява до комуни.

— Відмовити, — не думаючи, сказав Дуб'яга.

— Заява Хоми Вергуна.

— Ага, прийшла коза до воза сіно смикати! — зловтішно сказав Дуб'яга. — Як прикрутили ... А ми скажемо: "А, козі А пам'ятаєш, куме, як проти нас село настановляв?"

— Е, ні, це так не годиться! — запротестував Кармаліта. — Не слід змішувати особисті рахунки й державні справи. Я настоюю, щоб його прийняли.

— Він же йде тому, що боїться за свій партквиток, при чому тут державні інтереси? А як проти комуни боровся, то теж за державні інтереси виступав?

— Але те треба забути! Я за те, щоб прийняти.

— А вони ж не забули! Колись мед до нас носили, були найкращі приятелі, а тепер про нас кажуть, — такі не сякі, недобрі! А які ж ми? Отакі, як усі люди, та й усе! — розпалився Дуб'яга.

— Та й це думаєте так усе життя ворогувати? — насмішкувато запитав Кармаліта.

— Ще недавно жінка зустріла куму та й каже: "Слава Богу!"

А та:

"Нас ... ма, що побачились!.."

Жінка приходить додому і розказує. Що на те казати? "То нащо ж ти обзивалася? Було б не обзиватися!" "То я вже не буду".

Та й так і досі. Бачиш ти? Тепер проситься в комуну!

— А все ж, я за те, щоб його прийняти.

Дуб'язі не хотілося. Але з Кармалітою мусів рахуватися.

— То відкладімо й цю заяву. Побачимо, — знайшов він тимчасовий вихід із становища.

— Поїхали далі!

— О, це щось довге, — сказав секретар. — Заява Василя Лисенка.

"Товариші комуна Вперед.

Я своїм хистом прочитавше вашу відповідь на мій запит і дуже цим задоволений ..."

— А, це з чужого села, — згадав секретар.

— Читай-но, що він хоче ...

— Читай з середини, — додав Кармаліта.

" ... стіки я не бився і не б'юсь об хвилі несознательної селянської маси, нічого в отраслі колективного об'єднання не виходить. І бачу я, що в тім селі, де я живу, нічого не вийде, аж поки не буде сознательної маси. А я цим хочу жить, бо я цим напитан і декілька разів читав із газет про вашу комуну, де мене трогало і трогає як би мене туди прийняли. Якщо можна, товариші, то будь ласка візьміть оцей лист у своїй сім'ї і нихай розглянут а ви потрудіться і надішлете відповідь на мою адресу.

На всі упом'януті на обороті мої походження маю со-отвіствующі папери. Шануючий вашу ідею бо вона мого хисту..."

— Які там у нього походження? — поцікавився хтось.

— Та ось на початку пише: "Учасник революції в 1918 році, був два роки членом КП(б)У, з 1918 року. Член КНС, два з половиною роки був у червоній армії, був на курсах сельстроїтельства і інструктором ...

— Досить, досить, можна більше не читати, — перебив Серафим Кармаліта. — Все!

— Ні, ще не все. Ось він що дописує: "Що я маю: одну борону, два пуди хліба, бо я й сам одинокий". Ну, тепер усе.

— То як? Приймаємо? —подивився на всіх Дуб'яга.

— Відмовити! — позіхаючи, сказав Кармаліта.

— Та наче свій хлопець, — почухав потилицю член ради, Шапотайло.

— То це як наберемо таких дурнів, та й що будемо з ними робити? — запитав його Кармаліта.

— Як це ти так висловлюєшся? — напався на Кармаліту Дуб'яга. —Де ж це ми наберемо людей з вищою освітою? Самсониха тобі не до смаку, члени комнезаму не до смаку...

Дуб'яга й Кармаліта дивилися один на одного й не впізнавали. Не так давно це було, як розбігалася комуна, як село чекало, що от-от комуна загине, як сиділи на ячному хлібові і робили надлюдські зусилля, щоб комуна не розпалася, а Кармаліта віддавав свою вчительську заробітню платню до комуни, — тоді вони були однодумці.

Не раз і не два говорили вони про це саме, — хто міг би зміцнити комуну й зробити її осередком здорової новітньої селянської організації, підвалини радянської влади. Не раз сам Дуб'яга казав, що найцінніший соціяльно це середняцький елемент, який уміє господарювати. Воно й куркулів непогано було б утягнути, — часом говорив він, — бо в них є не той досвід, що бідняка. В нього три десятини кращі, ніж у іншого п'ять, бо він знає, чого землі треба.

Адже й сам Дуб'яга казав ще недавно:

— Не треба закривати очей, що селянське господарство підупало, що ми хазяювати не вміємо, а що цих люмпенів беремо, то їх треба пасти, сам він ні бе, ні ме. Але й куркулів треба так розорить, щоб вони сказали: "Давайте, будемо самі організовувати комуну".

Ще не далі, як учора, сам Дуб'яга казав:

— Це як притиснули, то ще не є люмпен-пролетаріят поліз у комуну, такий, що нікому він непотрібний.

Та що це з Дуб'ягою за ніч сталося? Який це новий вітер повіяв?

— Ну, то про мене, — бовкнув Кармаліта, ще дужче позіхаючи, — Я своє сказав.

— Заява Соловея Стрижа, — вів далі секретар, щось собі записавши на свій розсуд про Лисенка.

— Це може той, що систематично насміхається з комуни? — запитав Серафим Кармаліта.

— Він наче чоловік нічого, — відказав на це Дуб'яга, дивлючись на всіх, тільки не на Кармаліту.

— Діло ваше! — бовкнув Кармаліта.

— Не ваше, а й ваше!

— Тр^ба, щоб було й ваше! — підкинув другий член.

— Вважайте! — знов буркнув Кармаліта.

— Та не вважайте, а й ти вважай! Кармаліта встав і вийшов.

Він, власне, вийшов тому, що мав у Дрижиполі одне ділове побачення. Він уже й так запізнювався.

IV.

В ці останні дні й місяці в комуні безперестань товклися якісь люди. Одні вибували, другі прибували. Та все високі гості.

Слава про комуну, рознесена газетами у всі кутки й закутки, притягала не тільки із республіканської столиці усяких журналістів, представників, кінооператорів, а й із самої Москви. А то ще з району, з области щодня якісь аґрономи, зоотехніки, фахівці вештаються. Студентів прислали на все літо практикувати. Професор сільськогосподарської академії із жінкою приїхав. Думали, що він день-два побуде, а він уже ось місяць сидить і не думає виїжджати.

Та, крім того всього щодня якісь екскурсії товчуться. Членів щодня прибуває.

На кухні — стогін! Данилівна, куховарка, три рази на, день варить, ще й хліб пече. Вона часом стане, вхопиться за голову й так хвилин кілька стоїть, як статуя, серед кухонної метушні.

— Ану, так чогось голова замакітрилась, що хочеться хоч на мить про все забути, — каже вона до помічниці, старенької бабусі. — А, Господи! І доки ті гості будуть? За три дні кабана з'їли!

— То й не диво!-Своїх їдців зо сто, та тридцять батраків, та гості, та так люди заходять. А старців так зучили, що вони щодня йдуть. Знає, що кусінь не дадуть, а цілу буханку.

— Бо то наш голова слабий. Зараз: "Як же не дати чоловікові пообідати? "

Якби екскурсія жінок-делеґаток із сусіднього району прибула на день раніше, або на день пізніше, то все так би й обішлося. їм би показали всі досягнення комуни, будівництво, худобу, машини... Пообідали б делегатки в їдальні з паперовими серветками й квітами, подивилися б на дітей у яслах, — одно слово, ©они б побачили усе те, про що не раз у газеті писалося, — і загорнувши в серці жарину бажання збудувати комуну і в своєму селі, поїхали б собі на вантажній автомашині додому, дуже задоволені.

Та трапилося так, що за кілька днів до цих одвідин захворіла в Ялини дитина на віспу, і її віддали з ясел. Ялина — "будь, що буде!" — не вийшла в той день на роботу. Див* лючись на неї, ще дві комунарки не пішли. Рада всіх трьох поштрафувала по три карбованці, та й найняла дев'ять дівок, заплатила їм по карбованцю.

Такі колотнечі не раз бували в комуні між жінками, що всі пересваряться. Кожній здається, що вона найбільш за всіх робить.

Бездітні певні були, що вони роблять на чужих дітей, матері також мали багато підстав вважати себе покривдженими.

— Ти робиш, робиш, а тобі й шматка мила не дадуть, ні фартушини не справлять. А другі, чортові душі, шиються поза кутками та й шовкові сукні з шевійотовими костюмами мають.

Тоді тільки й лунають по комуні летючі фрази.

— Бо як я не можу терпіти неправди! За те мене й не люблять.

— Я б із цим не щиталася... Ну, як робить, то всім робить!

— Як ледачком спить, то чого це я буду? .. З мене хватить! ...

— — Хіба мені найбільше треба?

Дуб'яга, звичайно, робив так, що найязикатіших, тих, що заїлися, розставляв у різні кінці, і сварка між ними дотлівала сама собою.

З недавнього часу почали вливатися нові члени, які ще не перекипіли в спільному казані, й колотнеча пішла, головним чином, між "старими" й "новими". "Нові" спочатку робили, але потім досить було котрій "старій" присісти на хвилину, як сідали й "нові".

— Чого це ви посідали? А ви чого?

— Ми старецькі!

І вже починалося.

— А день однаково нам пишуть? А ви по дві години висиджуєтеся на курорті!

— А ви вчора прийшли на готовеньке, та й хочете правувати? Тут ми робили!

— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ти мене завів? — на голос заводила Самсониха. — Коли б до кінця року, та й вийду! Буду на рушничку, а знатиму, що своє.

— О, це друга Бирочка! Та вже разів з п'ять то виходила, то входила! — починали сміятися "старецькі".

— Тепер своїтися нема чого! Нам уже ось три роки кажуть, що свого нема.

— А чого ж ви своїтеся?

В Самсонихи було сім п'ятниць на тиждень. За яку годину вона вже пританцьовувала й приспівувала до жита:

— Будемо тебе жати, щоб ти тут не стояло, та щоб люди з комуни не сміялися . . .

— Хіба вже таки й сміються? — заводив хтось із Сам-сонихою розмову.

— Атож! Кажуть: "3 комуни ніхто дівки заміж не візьме..."

— То ви ще й заміж збираєтеся? Самсониха цього запитання не чує.

— А ще кажуть: "В комуні дивляться, чи жінка хреститься ..."

— То хіба ви ще хреститеся? В вас же в хаті й образа вже нема!

— Е, для мене там у кутку за шафою є один... А ще кажуть: "В неділю робити треба ..."

— Бо таки треба!

— Ну, то коли б до кінця року, вийду з комуни! — вирішує Сомсониха. — Оце приїде кущовий агроном, то я йому скажу: "Виділіть назад мою пайку, піду з колективу, тут Ще гірше, ніж удома".

— А діда свого заберете з собою?

— Дід хай як знає ...

В цей час підходить Кольобашка-"Совєцька власть" з обрізом. Він тепер, відколи тут оперує Дука, все ходить з обрізом.

— Боже поможи! — каже Кольобашка.

Комунарки обзиваються:

— Казали боги, щоб і ви помогли!

— Боїшся Дуки? — питаються в Кольобашки.

— Хібсі комсомолець може боятися?

— А чого ж ти з обрізом? Ми ж без зброї ...

— Але гарне жито! — переводить Кольобашка на інше.

— Я бачу, в колективі таки краще родить!

— Бо то чорт завідує, а не Бог, — відказує Самсониха.

— Еге?

— То ходив чоловік до проса. Раз • і другий — погано росте! Махнув рукою чоловік і каже: "Хай тобі чорт!" Коли прийшов третій раз, — по груди просо! Ото ж і тут так: чорт комунарським владає, бо комуна в Бога не вірує...

— Та й нащо такому Богові вірити, як він не помагає? — запитався Кольобашка.

Самсониха сплюнула.

— Коли б швидше до кінця року. Піду від вас!

— Не хапайтеся так, бабо, буде вам добре! — каже Кольобашка.

— Еге, добре! Таких старих робити посилають.

— Бо робите, то й посилають. А ви одговоріться...

— Чиста панщина! Як не заробиш, то не буде! Он бач,

— яке в бур'яні просо. Як же його, так і покинуть?

— А певно, треба виполоти!

— Твоя правда, зятю! (В неї всі молоді — зяті.) — На всю імперію нема такого бур'яну. Геть до шпенту його!

І Самсониха вже знову пританцьовує, зо всіма співає.

— Зараз продаю хату на селі. Буду на сіні спати, на дворі, — а на село не хочу вже.

— Однаково, через три роки всі в колективі будуть. Все ясно.

Через хвилину Самсониха обдумується.

— Але корову я їм не віддам!

— Чом? Треба все усуспільнити!

— Я не впротів комуни, — нерішучо каже Самсониха. — Але... ще покалічать тут мою корову.

— Цього вам ніхто не дозволить, — завважує Кольобашка. — Корову ...

— О! Та й це я тут у вас уже заробила, що ще й корову віддай? Оце, що за цілий день хліба посолю та кварту води вип'ю... То за своє добро та й отаке-о терпіти?

14Самсониха завела:

— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ж ти мене завів?

Буду на рушничку, — й краще мені буде, ніж тут. Нам же наче ще й добренько було: дев'ять кіп жита, дві копі вівса, — й для нас хватило б!

Дивлючись на неї, друга й собі:

— Позабираю дітей, та й піду десь попід тинами. Як тут так в'їдають ...

— То чого на зборах мовчите? — питає Кольобашка. — Тут у полі, десь по закутках говорите, а на зборах сидите, як у рот води понабирали.

— Та там як почнеш говорити, то тебе вкриють з усіх боків, що й не писнеш!

Ще добре, що Самсониха всіх розважала, а то як заколотиться сварка, то й не розбереш, хто винен.

V.

І от така колотнеча, що нікого не помилувала, зчинилася й тепер. Не встигла вона розрядитися, як лихий екскурсію підніс, як комусь стукнуло в голову урядити урочисте прийняття дорогим1 гостям, щоб вони довго пам'ятали та розповсюджували ідею комуни.

Все було спочатку дуже гарно. Делегатки казали, що аж тепер вони з темних стали видющими, другі ж казали, що аж допіру їм розвиднилося. Але попросила слова Явдошка Дуб'яга, дружина голови комуни.

— Оце, жіночки, хто хоче швидше смерти, то йдіть у комуну. Як я вже тут набідувалася, як я вже тут нагорювалася, то й сказати не можна. А щодня чую, що я така та сяка, що нічого не роблю та насправляла собі шовків із ше-війотами. Ще коли я справила собі той костюм за мамині гроші, вже й зносила, а й досі мені випоминають, та очі колють ... А що я ніколи ні свята, ні неділі не знаю, то ніхто цього не бачить ...

— Замовч! —• крикнув Яків Дуб'яга, що влетів у цю мить до залі, почувши вже нюхом щось небезпечне.

Явдошка через голови всіх, що були в залі, дала йому Дулю.

— Не буду мовчати, хай люди знають! Ніколи не плакала, аж тут сльозами вмиєшся не раз... Я ж ні свята, ні неділі не знаю коло тих свиней, а мені очі випікають, що я в холодочку сиджу, нічого не роблю, що я. в поле не ходжу ...

— А певно, — озвалася збоку стара комунарка. — Хіба ж Явдошці не жаль? .. Ми будували, а тут поприходили на наше, та й тобі вказують. Наробили!..

— Як так, то й я скажу! — встала й собі Ялина. — Тут як не вмішається власть, то нічого не вийде. То тільки здається, що тут усі рівні, а як придивитися, то кругом неправда. Старші, "фундатори", цуплять, де можна, живуть на широку ногу, а ми працюємо, як безправні батраки, за наші штрахи дівок наймають. Ось вони для блізіру прийдуть у їдальню, лизнуть щось а вдомд в них день і ніч примуси шумлять... І тільки пташиного молока немає. Та й дивуються, чого за три дні кабана з'їли...

Від несподіванки, що Ялина заговорила, Дуб'яга стерявся. А вона рубала:

— Якби я була вдома, то й заміж би по-людському вийшла. А в комуні мені й весілля не справили. Голова каже: "Не можна! Хто хоче, хай за свої гроші справляє!" То самі посудіть: це я рік проробила та й на те, щоб напоїти один день комуну? Пішла до загсу в сільраду, а сидів Захарко-секретар:

"Ти справді хоч за нього заміж?" "Хочу!"

"А як там у вас у комуні свині, ще не виздихали?" Цвиркнув убік, ми з Тимошем розписалися, — та й оце таке було весілля моє. А собі вони не...

— А, щоб ця комуна йому згоріла! Нема краще, як своя хата! — заломила руки Явдошка. — Та й це я перед кожним повинна виправдуватися за спідницю?

Ці слова спугнули цілий рій реплік.

— А чому в нас нема?

— Я ось третій рік у комуні, та й досі нічогісінько не справила!

— А я хустиночку одну справила, — за батькові гроші.

— То за харчі вивернуть, то за чоботи, то за дітей ... Хто має діти, а хто й ні... То зимою нема чого робити...

— Після всіх розрахунків мені припало вісімдесят дев'ять карбованців та й одержала я раптом шість. Що я за них куплю?

— А як другий за шість років обдерся. Просила п'ятдесят карбованців, так Яків, голова; "Нащо тобі п'ятдесят карбованців? Хату ставити?" А як Федькові, то побіг у Дри-жиполе, справив костюм сам, нікого не питався.

— А що ж, голого пошлють учитися, чи як? — ввернула Федькова мати.

— Тут так: хто менше совісти має, той пользуеться...

— Тут дітей погано мати. "А я на твої діти роблю?" — тільки й чуєш.

— Це коли б я не в комуні, то підступили б ви до мене, щоб я теля продала. А так може ще й доведеться корову за безцінок віддати.

— Ой, Самсоне, Самсончику, куди ти мене завів?"— заголосила на всю їдальню Самсониха. — Буду на рушничку, та краще мені буде, ніж тут. Я, як була молодою, то не слабувала так, як вони. А це сюд-туд, та й на курон! Хіба ж мисленно? "Я слаба!" Нездужає хліба їсти! "В мене нежить?" За паляницями хліб не влежить! Ото, щоб витягнути її ломакою!

Говорили вже всі, хто ще хотів, і ніхто вже нічого не чув.

— А їйбо, зараз усіх порозганяю! — мінився й біснувався Дуб'яга.

Але його ніхто не чув.

— Ти вперед свою жінку виведи! — казали йому.

Ні голова, ні представник райпарку, що приїхав із екскурсією, не були підготовані до такого випадку.

І хтозна, в що могло б вилитися це, коли б не прийшов Кармаліта. Він кілька хвилин стояв мовчки, орієнтуючись, що тут за ґвалт. Потім пройшов наперед і, не знаючи початку колотнечі, але вгадуючи мотиви, покрив своїм голосом цей галас.

— Тут ви всі кричите, дайте ще й я крикну!

Всі затихли, тільки в тиші ще пролунало запізніле Явдо-щине:

— Ніколи не плакала, аж тут! Чого нас назганяли сюди? От, найнялися на цілий вік!

— Як із таким криком та сльозами, — сердито почав Кармаліта, — то краще було не йти до комуни зовсім. Здається, ніхто вас сюди силою не тягнув, хто хоче, може й узавтра піти. Але чого це з мухи слона робити? То ви не могли на раді сказати, — "В мене нема вдяганки, взуття..."?

— Та кому ж ти будеш казати? Як уся рада така! Раді пишуть першу категорію, а Настя — член ради. Хіба однаково робить? що й ми? А запитай її, що вона знає? Вона оно знає на курорти та на екскурсії їздити ... Катаються на наших трудах ...

— Казали, казали свинарника відгородити від коровар-ника — Настя й вухом не повела на раді. Ми казали, — рада зосталася глуха ...

— То ви тепер дуже розумні поприходили, — знову звереснула Явдошка. — А от комуна голодна сиділа, де ви тоді були? Як ми сиділи голі й босі — ви нам давали? Самі паляниці їли!

Колотнеча починалася знов.

Та Кармаліту важко було збити з пантелику. Він звернувся до чужих жінок-делеґаток, які були німими свідками цієї несподіваної бурі.

— Я здивувався б, коли б вони не сварилися, а що оце чую, анітрохи мене не дивує. Ми ж усі прийшли сюди не тільки для того, щоб поліпшити господарство, але й самих себе. Комуна — це хазяйство, де ти хазяїн і не хазяїн, де й нема пана, й ти сам пан, де й твоє все і не твоє. В вас, — звернувся він до комунарок, — в вас, що покинули "своє", я бачу великих революціонерок, що несуть тяжкий хрест перероблення самих себе — для наших дітей, для великого майбутнього.

Одним махом Кармаліта перетворив звичайнісіньку бабську сварку на величавий історичний процес, на месіян-ство, на хрест і Голготу, на святе діло. Жінки дивилися одна на одну й не впізнавали, всміхалися одна до одної. Кожна бачила за плечима в другої такий хрест, як був у Христа на великому образі колись у церкві.

Кармаліта говорив про революцію в душах, про великих революціонерів, що самі йшли на страту за нас, для нас... Для того, щоб ми могли влаштовувати наше життя, як захочемо ...

Деякі вже плакали.

Ми творимо нове, чого ніхто в світі не знає, й багато помиляємося, — провадив далі Кармаліта серед мертвої тиші, звертаючись то до комунарок, то до делегаток. — От ви, жінки, беріть приклад із чоловіків. Чом ніхто за кіньми не кричав, як ви за коровами? А я вам розкажу. І тоді так було: в того коні кращі, в другого гірші. Той боїться давати коня на руки другому. Сам не може вийти на роботу, — гуляють коні... Були й сварки. Наш голова що тоді робить? Купив двоє коней та висівок і сказав:

"Нікому більше висівок не даю, тільки цим двом, бо це — спільне добро."

Потім привів свого коня, воза й упряж, поставив і оголосив, що продає. Купив би для комуни, бо хороший кінь. "Яй без грошей продам, — каже, — он із мене паю ще належить, то беріть коня, — а записуйте на пай."

А за кілька днів знов і каже:

"От мені добре! Тепер нічого не думаю про свого коня." Деякі чують та й кажуть: "Треба б і собі так..." "То чого ж?"

— Підібрав голова матеріяли, скільки з кого належить, як покрити кіньми, поставив на зборах. Усе виклав. Як розподілити, кого конюхом поставити, як бути, коли кому треба жінку до лікаря повезти, коли членові треба в своїй справі поїхати. Все це обміркували, одноголосно здали коні, а що непотрібне — продали ...

Всі слухали, зачаровані. Еге, можна і без сварок...

— А я, знаєте, радий із вас, товаришки делегатки, — невтомно говорив Кармаліта. — Я радий, що ви не підете з комуни із облудними думками, ніби будувати нове, це наче насіння лузати. Бо ніщо не приходить само, його треба тягнути до себе за вуха й то з важкими зусиллями...

"Мабуть, правду кажуть про цього Серафима, — думас не одне. — Мабуть правда, що був попом. Як же красно говорить, аж за душу хватає ..."

Наче чарівна паличка майнула над головами, ушляхет нила пристрасті, надала їм високого патосу. Явдошка мило всміхалася, Ялина випросталася.

— Та певно, не дивуйтеся, — каже вона, — ми у своїй сім'ї: і полаємося, й помиримося ...

— Чи знаєте ви, що оця жінка ... — Кармаліта інтуїтивно вигороджував перед гістьми не кого, як Явдошку. — Чи знаєте, що вона в найтяжчі часи для комуни, коли зосталося чотири члени, коли село ждало,-що комуна загине, коли сам організатор її, голова, вже зневірився був... От яка залізна людина, а вибився із сил. До жінки оцієї Яв-дошки, казав: "Тікаймо!" Що було на серці в Явдошки, не знаю, але вона відповіла тоді йому: "Щоб засміяли? Вже помирати, то помирати з честю, як у бою. Як почали, то вже кінчаймо!"

Отак ніхто ніколи цього не знав би, бо сама Явдошка ніколи ціни не надавала цьому. Це вона своєю вдачею не дала захиріти тоді пуп'янкові. І хоч сьогодні вона щось інше казала, — в сім'ї всяко буває:

— Перепросімося, тітко Явдошко! — каже Ялина.

5. БАНДИТ ДУКА

І.

Дмитро Степанський сів, сів і Дуб'яга.

— Ну, що, намняли баби чуба? Зіпсували трохи зачіску?

— дружньо почав він.

По тому жестові, яким закликав до себе в кабінет секретар райпаркому Якова Дуб'ягу, той уже бачив, що Степанський усе знає. Це справді, великий скандал, нечуваний. І коли б не Серафим, то хтозна, як би ще воно скінчилося. З того дня Яків навіть у хаті не ночує, спить на сіні з хлопцями, а з жінкою не розмовляє. Хоч Явдошка й шукає нагоди помиритися. На людях жартує:

— Щось ти, хлопче, вдома не держишся! Мабуть, десь до вдовиці ходиш?

— А хіба мені що? Страшно? Більше копи лиха не буде!

— флегматично відповідав Дуб'яга.

— Ой, чи вбереш ти в копу? Та він не хоче миритися.

Дуб'яга почав розказувати Степанському, як було й що, та той перебив:

— Там я бачив доповідну записку, щоб вас звільнили від сільгоспґюдатку. А поламані жатки, замість нових машин, купуєте?

— То купив наш завідувач господарством сам, нікого не спитався, — знехотя відповів Дуб'яга, здивований таким поворотом розмови.

— Ніякого звітування нема, хто куди витрачає гроші... Ніхто нікого не питає, сам, хто здумає, купує старі роялі, іржаві мотори? Нащо корову продали? Щоб заплатити за висівки?

Дуб'яга мовчки хитав головою. Підтакував.

— Під ярину на зяб так і не виорали? Деякі члени дають у кредит гроші по 35 процентів? А другі або на курортах вигулюються, або вдома сардинками та какао ласують? Беруть без дозволу ради гроші й їдуть лікуватися?

Дуб'яга все ширше розплющував очі.

— Ну, а в голови є десяток комунарських ложок, неза-писаних у інвентарі? — закінчив, нарешті, свій допит Дмитро Степанський і ляпнув Дуб'ягу по коліні.

Мовляв, ми ще й не такі гріхи знаємо за тобою, та не звертаємо уваги, проте ...

— І як же це воно зветься?

— Безгосподарність, — не вагаючись, відповів Дуб'яга.

Все це було немов передмова до чогось важливого. Дуб'яга не знав, що на стіл секретаря районового партійного комітету спустилася нова директива і що ця птиця хотіла вже поживи.

Ще хлібозаготівлі?

— Але ж ми засипали всі фонди, вивезли все й залишили для себе в обріз, — спробував помацати ґрунт Дуб'яга.

— І доповідну записку про звільнення від сільгоспподатку ми вчора забрали назад. А село й того не дало ...

Степанський мовчав.

— Ми вже повимучувалися з тією хлібозаготівлею. Товчемося, товчемося, говоримо на куткових зборах до світанку, кожного перевищупаємо: "Давай хліба!" — "Нема!"

— За ніч наберемо шість пудів. Хіба це діло? Всі перемучаться, й ми перемучимось ...

— Ну, це все були фрашки ... — перебив Степанський Дуб'ягу. — Ось прийдеться по-серйозному ... До речі, що то в вас там за проповідник об'явився? — заскалив одне веселе око Дмитро Степанський. — Ти давно знаєш. Серафима Кармаліту?

— Давно! Він помагав нам організовувати комуну. "Та й ти ж його добре знаєш", — у думці додав він.

— А чи там, у комуні, відомо вам, що він — петлюрівець, а опісля — автокефальний піп?

— Чом ні? — спокійно відповів Дуб'яга. — Він сам писав про це в автобіографії, як вступав до комуни.

— Безпартійний?

— Безпартійний, але був комсомольцем...

— Не прийняли до партії?

— Здається, сам не подавав.

— По-моєму, слід би дзенькнути, куди слід.

— Вже дзенькав.

— Ну?

— Сказали не совати носа не в свої справи. Секретар райпаркому замислився.

— Але масло каші не зіпсує. Ви там дивіться за ним!

— Та я в ньому певний, як у собі! — аж вирвалося в Дуб'яги. — Він може, як ніхто, вірить, що тільки комуна виведе наше селянство на шляхи соціялізму ... Скільки раз ми з ним говорили! Він каже: "Треба, щоб робітник і селянин мали не менш, як середню освіту. Тоді він після роботи буде, як і той, що коло чистої праці, нічим не відрізнятиметься ..." Та невже ж не видно людини?

— Ну, а що це за проповідь мучеництва в комуні?

— Воно й мені трохи здалося, — почухав потилицю Дуб'яга. — Я, думаєш, не говорив із ним про це? Він знайшов мені слова Леніна: "Оскільки ми не маємо ідеальної цегли для своєї будівлі, то мусимо брати цеглу побиту й зіпсуту капіталізмом і будувати з неї, з наших зіпсутих буржуазною ідеологією робітників і селян, щось прекрасне." "А про хрест і Голготу, то я, — каже, — так, щоб краще до жінок дійшло ".

Степанський вислухав, подумав.

— Але ж, пам'ятаючи Леніна, не можна забувати й Сталіна." Пильність, пильність і ще раз пильність", "жорстоку відсіч усяким проявам контрреволюційної контрабанди, посилена боротьба з клясовим ворогом," "геть винищити гнилий лібералізм у нас самих" ... — почав вичитувати Степанський з якихось паперів на столі.

— Та воно то, ніби, так ...

— А як він хоче бути агітатором, то хай дотримується тез, затверджених райпаркомом ...

— Добре, я скажу йому...

— Ну, гаразд, я трохи відхилився. Чи тобі вже відомо, що на вашу комуну покладено почесне завдання, — стати базою суцільної колективізації у Марійці?

II.

Ні, ніхто цього не знав. Ні Дуб'яга, ні секретарі партійних сільських осередків, ні партійний актив, — всі вони нічогісінько ще не знали. Вони прийшли й приїхали на черговий пленум, неторкнуті новиною, як невинні ягнятка.

Але в цю бурхливу ніч, протягом пленуму, в них повинні відрости міцні ікла, якими вони мусять хапати й перегризати горло клясового ворога, — куркуля й підкуркульника. Бо як не відростуть за ніч, то їх вхоплять другі якісь ікла. Це твердо пообіцяв секретар.

— Жодного прояву гнилого лібералізму, м'якотілосте, жодного відхилення від генеральної лінії партії ми не допустимо . . .

Партія вирішила перевести роздрібнене відстале сільське господарство на рейки масової суцільної колективі-зації. І перевести це в життя мають низові партійні організації, опираючись на сільський актив і найбідніше селянство, — коротше, так, як директива велить, ні прибавити, ні відбавити.

— І коли хто хоче бути й надалі членом партії, — закінчив Дмитро Степанський, — то мусить собі зробити з цього відповідні висновки.

III.

Минало літо, надходила осінь. Ще покищо лагідна, приваблива. Люди закінчували нагальні роботи, вже мали час і відпочити.

Так колись було.

Тепер, як надходив вечір, саме починалося в селі життя. Весь актив, учителі, комунари теж, справді вже повимучу-валися. Це на цілий вечір сходяться люди, туманіють, товчуть щодйя одне й те ж і, нарешті, розходяться з посоловілими очима, з чадом у голові. І не піти не можна, бо хто не йде — штраф платить. Птиця-Директива щораз ширше роззявляє свою пащеку.

Вночі — куткові збори, а вдень ходили по хатах комісії, ударні бригади, представники усякі з міста, озброєні комсомольці. В хатах двері не зачинялася. Село перетворилося на поле бою. Село так і називалося тепер у газетах — фронтом. Тільки в газетах писали про упертий і шалений опір куркульства, скажений наступ куркуля на ніжні соціялістичні елементи, про безвихідну неминучість провадити клясову боротьбу з найгрізнішим ворогом радянської влади.

Але на селі, тут у Марійці, скажімо, це виглядало трохи інакше.

Вже складено було списки експортних господарств. На хуторян і тих, у кого хата, бодай, під бляхою, дивилися, як на рокованих.

Страх повз по селу, немов його одвідала пошесть холери. Щодня довідувалися, що в ту чи іншу хату заглянуло нещастя. Описали за нездачу хліба Павла Галагана. Дали три дні строку, щоб вибрався, куди знає, Семен Худолій. Оголошено було, щоб ніхто не смів приймати таких. Приходили вчора до Кіндрата Моголівця й три години підряд умовляли, щоб дав заяву в колгосп. Не захотів, відмовлявся, що ще подивиться, як ті, в колгоспі, загосподарюють.

— Ну, то прощавайте! Щоб не каялися!

Вже поїхали ніби сьогодні на хутори, будуть заарештовувати хуторян і садити до дрижипільської лазні.

— Та й що з ними робитимуть?

— Не кажуть. Є наказ — очистити хутори.

Але ж це хуторяни! Багачі! Де в селі ті багачі взялися?

Хай дивляться! Хай шукають того хліба, як не вірять!

Проте, й у селі хазяїн, коли з'являться десь у подвір'ї гості, сходив з очей. Ще "гарештують?"

Знову об'явився бандит Дука. Це до котрого часу не було нічого чути про нього. І раптом: у комуні "Вперед" сіно згоріло. Казали, що зробив це Дука. У Вільшанці через вікно забито голову сільради і знайдено було записку коло нього: "Собаці собача смерть. Дука." Кажуть, той голова заставляв бабів зводити корови до тину під церквою і звозити скрині до колгоспного двору.

Другого дня в Сабадаші згоріло дві хати. Голови) артілі та одного активіста, що цупив з людей хліб.

Вже всі комсомольці поначіплювали обрізани, нагани. За кожним кущем сподівалися побачити Дуку, — хоч його ще й досі ніхто ввічі не бачив, який він. Деякі не вірили в його існування й казали, що то все свої роблять ...

IV.

Був тихий осінній, ясний) вечір.

Тарас поспішав на куткові збори. Попереду нього йшла сільська красуня, активістка Гапка, що недавно оце стала головою сільради. Вона також ішла туди, де й він, але Тарас не поспішав її здоганяти. Пройде по вулиці раз, а розмов буде на цілий рік.

На вулиці тихо-тихо. Не чути співів, веселого гомону, чогось не співає тепер село. Тільки скрип твоїх чобіт дає знати про закони луни. А то наче вимерло все. Ще й собаки чогось раз-у-раз виють.

Тимто здивувався Тарас, коли почув зненацька зза тину тоненький, зухвалий спів:

Ой, піду я на базар,

Та й куплю корсетку,

Бо я Гапка-далігатка

Читаю газетку ... Тарас всміхнувся. Це діти дражнять ту кралю, що йде поперед нього. Чогось вона у всіх на оці, ця Гапка. Вона здавна пхалася скрізь. Казали, що чоловік її б'є, бо він вдома мусить хазяйнувати, а вона тимчасом іде шукати громадської роботи: то збори якісь, то на засідання ревізійної комісії кооперації... А то понесе її до лікарні, бо конче хоче подивитися на операцію, всупереч найсуворішим заборонам.

Тарас здалеку не раз милувався її красою, але поки вона мовчала. Як тільки заговорить, — чари її зникають, злітають, гинуть ...

Як на те, Гапка дуже любила виступати на всяких зборах і коли промовляла, то кричала з усієї сили. Ставала тоді вульгарною, примітивною, нецікавою.

Чого свині рохкотять, Двері виломають? Бо вже Гапку-далігатку Збори зустрічають ...

почув Тарас за другими ворітьми, — наче зухвалі дітиська змовилися переслідувати її. Але Гапка ані вухом не вела, немов не чула. Вона вже звикла. Йде вона справді на збори, а дітиськам не затулиш рота. Вони не знають, що вона тепер уже не "далігатка", а голова сільради — і співають напівзабутої "Чоловіче, Грицю ..."

Тепер куткові збори були вже не ті, що торік. Раніш усі куняли, мовчали, слухняно підносили руки, коли загадували " представники*. Раніш жодного слова з дядька чи тітки не можна було видушити.

Тепер було зовсім інакше. Ось коли, нарешті, зросла активність широких мас. "Совєцька власть" вже навчила людей говорити. Не треба було викликати, підохочувати, — життя само заставляло.

Куткові збори відбувалися тепер одночасно в двох-трьох кутках. В цей час, як ішов Тарас, ішла Гапка, — так само йшов на другий куток комсомолець Трахтенберґ...

Тут на куткових зборах виявляли, хто ще має хліб і не здав, умовляли записуватися в колгоспи, ухвалювали чергові списки призначених до розкуркулення.

Щоб не виглядали ці насильницькі акти розбійництвом, відкритим бандитизмом, актив "демократично" перекладав відповідальність на плечі сільської громадськосте.

Щоб не викликати обурення й осуду маси, сільські власті спершу прозоро натякали на підкуркульників, до яких дійде черга, а потім зачитували списки тих, хто "заважае соціялістичному будівництву в селі й кого треба вигнати із села, а майно їх, як нетрудове, конфіскувати^

Люди, заворожені страхом за себе, не перечили й виходило так, що розкуркулюють не якісь там два-три чоловіки сільських заправил, а цього жадає все село, найбідніша частина, " хазяї села", громада.

Сьогодні збори починалися досить мирно. Гомоніли, питали одне одного:

— Як ви думаєте, сьогодні нам казатимуть брехню, чи правду?

— Я думаю, що більш брехні, ніж правди.

— Тепер правди нема. Правда за Дніпро втікла.

— О, й дід Бедрик причовгав ...

— Цей в крематорій ...

— На суперфосфат ...

— Діду Самсоне! Такі старі — й прийшли? Сказали б, що вже нездужаєте.

— А як кричать! — прошамкав дід Бедрик.

Це був дрібний дід, зимою й літом він ходив у домотканих білих штанях. Був по-старосвітському обстрижений у кружок, носив довгі-сиві, висячі вуса. Він недовго пробув у комуні й тепер знову був "індусом", на радість Самсонисі.

— Ой, це як прийде Дука, — буде тим, що в це діло лізуть! Буде душити тих, що в ці колевгоспи позаписувалися, — точилася собі далі розмова.

— Та ... Це з дзвона вилляли. Скоро будемо з одної бодні сало брати ...

— Нехай-но вперед свиней спільно відгодуємо, а тоді...

— Де в чорта спільно! .. Як у хаті свекруха з невісткою не помиряться, а то хотять, щоб таки чужі між собою згоди дійшли.

— Го! Цей колєхтів, — пху, та й нема! Хай-но зза гори пукне, не сьогодні-взавтра.

— Хай там роблять дурні!

Збори ще не починалися. Вже декому й надокучило дурно сидіти.

— Чого це вони громкомовчать? Давайте починати, бо люди й ніч розберуть ...

Збори мала починати Гапка. Тарасові мимоволі пригадалося щойно почуте на вулиці:

Розступіться очерети, Розступіться, лози, Бо йде Гапка-далігатка Відчиняти збори ...

Гапка різким розмашним рухом розгорнула свою теку, повна свідомості своєї високої гідности. Передала дільничному аґрономові читати якусь довгу, нудну резолюцію про хлібозаготівлі.. Хлібозаготівля ще не зійшла з порядку денного, а тому Гапка почала з неї.

Куткові збори прийняли це читання з неприхованою нудьгою.

— Писали б просто! А то як заведуть: "Приймаючи до уваги" та "на підставі закону такого-то", та згадають всесвітню революцію, аж тоді кажуть, що треба хліб дати...

— зауважила Каленичка, завзята одвідувачка всіх зборів. Вона вже вивчила всі ходові звороти в резолюціях, як псалтир.

— Ми й самі вже ходимо купувати до кооперації, — несміливо вставив її сусід.

— Тут хліба самі недовольні, а ви все правите, — підтримана сусідом, додала Каленичка. — "Давай, в тебе є!" А, щоб ти так бачив світ і свої діти!

— Хліб погорів, а озимина вимерзла. А вони все ходять, та накладають придналог... "Десятина може дати стільки

— то пудів". А, бодай воно на пні згоріло!

— Хто це вони? — запитав аґроном, бо те "вони" стосувалося його.

— Наша власть! Ніякова мовчанка.

— Ну, от ви, діду Бедрику! — каже Чоломбитько, ново-спечений активіст. — У вас хата під бляхою, якраз для ясел згодиться колгоспові. Як ви думаєте, — хліб дасте, чи ні?

— Я вже дав двадцять чотири пуди.

— Аз вас належить ще двадцять.

— То я давав пудами, а тепер даватиму хунтами, а як уже дам п'ять хунтів, тоді й не приходьте більш.

— Але нам не хунтами треба. З вас ще двадцять пудів. А ні, то виходь з хати, — сказав Чоломбитько, переходячи на "ти".

— То й піду!

— Та чого ви до нього вчепилися? — заступилася Галка. — Він давно ще подав заяву в комуну, але баба його збила. Тепер він знову подав заяву до колгоспу.

— А-а, ну, так і кажіть! — примирливим голосом відступив назад Чоломбитько.

Чоломбитько ще недавно сам сміявся ввічі комуні, відкрито казав:

— До вас піду на весну. Тепер спродуюся. Я ще міг би почекати, але за два місяці за ворота виганятимуть...

Тепер йому довели "плян до двору", себто, наклали на/ нього стільки, що всі його спродування не помогли б. То він побіг і подав заяву до колгоспу, щоб стати першим, і зробився найзапеклішим активістом.

— А тепер ще й я скажу! — почув і за собою силу дід Бедрик. — Ось я, приміром, шість днів уже в колевгоспі, а ще й досі не знаю, чи мене заставлять робити.

— Заставлять горобців ганяти з конопель, — озвався якийсь сміхун, подимлюючи міцною махрою.

— То я не хочу! — запротестував дід Бедрик.

— Не схочете, то не будете, — заспокоїв аґроном.

— А як який лобуряка скаже: "0, не робить!"

— Не скаже!

— А як мене заставлять робити? — уперто провадив своєї дід Бедрик. — То я не хочу!

— Ви не слухайте цього діда! — знов заступилася Гапка. — Це такий трудяка, що й сам не всидить. І пасічник добрий.

— Бо це як я сам по собі... Ти мене кидай і в грязь, то я буду князь ... Але як заставлять ...

— Сміливо спіть на своїх подушках, діду! Ніхто вас не заставить.

— Як у кого є, то буде спати, а як у мене нема, то й на кулаку буде добре ...

Всі сміються.

— Ну, а ви дядьку Матвію? — знайшов другу жертву Чоломбитько.

— В мене все забрали! А їйбо, все забрали! Тільки гоно пудик дітям покинули! — скоресенько заговЬрив дядько Матвій.

— Державі треба хліба.

— А я ж чий?

— Треба так, щоб бідняк не йшов до вас за десять хун-тів три дні робити.

Здивований дядько Матвій аж підвівся.

— Та це цам приснилося! Коли це було таке?

— Знаємо тебе, куркульський підголоснику!

— В нас є такі дядьки, — сказала Гапка, — що думають собі: "Я походжу років так три, а ви собі, дурні, робіть у колективі..." От ви, дядьку Матвію, перший ...

Гапка вже також навчилася "щупати" так, щоб пов'язувати одне з другим: хліб і колгосп. Вона додала свою улюблену фразу:

— Давайте лучче чистим, откровенним язиком говорити ... Ось ви, дядьку Овраме! Ми всі знаємо, що ви бідняк. Чом ви й досі не подали заяву в колгосп?

— Я свій хліб із'їв, — та й як піду?

— А тепер що ви будете їсти?

— А яке кому діло? Буду голодний! .. — знервовано скипів Оврам. — Яке кому діло? ..

— Бо жалко нам, що ви несознательний, куркульську руку тягнете, — умовляла Гапка.

— Ну, хто має яке питання? — поспішився аґроном, щоб до гострого слова не доходило.

— Я запитання ніякого не маю, я буду говорити так, як є, — почав Кича. — Ось у мене реманент і кінь. А в Кара-камболя дві корови, він їсть молоко. То це, виходить, мій кінь робитиме на Каракамболя?

— З коровами буде з'ясовано. Може прийдеться й корови звести.

— А їйбо, корови не віддам! — визвірилася на аґронома Мартоха Каракамболь.

— Бліже к дєлу! — строго подивилася на Мартоху Гапка.

— Та я нічого, пішов би, — провадив далі Кича — але страшно, що сьогодні підеш, а взавтра викинуть...

— Народ у нас заляканий, — озвалася баба Каленичка:, якої ніхто й не питав. — Якби ж ваші не страхали людей! Якби ж того хоч хліба був чоловік довольний. Хіба ж ми-сленно — чоловікові попомахай тим ціпом цілий день без сала й хліба?

— Нащо ціпом? Машина змолотить, — заспокійливо перебив аґроном.

— Еге! Машина змолотить та й повезе, а ти тут, як знаєш!

— А от, скажімо, як земля навдобна, або сімена ледачі, непрацездатні, тоді що? — десь із глибокого кутка вилетіло запитання.

— А як град зіб'є? — пурхнуло звідтіля й друге.

— Не може бути в радянських умовах, — заперечив аґроном.

— Треба оштрахувати град... — спробував пожартувати той, що не переставав димити своєю махрою.

— Ми не впротів колективу, — знов влізла із своєю розмовою Каленичка. — Ми ще й допоможемо йому... Зберемося, поробимо два дні, а на весну може й самі вступимо ... Тільки ж не одказуйте нам у кооперації мила й чобіт...

— Не записуйте! — крикнула перелякано Каракамбо-лиха. — А то заставлять робити!

— Ти б краще помовчала! — штовхнули бабу Каленичку вбік.

— Та я ж висловлювання давала, — невторопно сказала баба Каленичка.

— Безсовісна ти людина, як тобі не сором! Треба по существу, а ти не туди їдеш.

— То це значить як? — розгнівалася баба Каленичка. — Чорти, не дадуть доказати, а тоді виходить не до порядку! . .

— Це невєрне запитання, — почав мирити бабів Чолом-битько. — Треба коротко, а ви зразу й запитуєте, й висловлюєтеся. Так ми ніколи до соціялізму не дійдемо, як будемо не по существу балакать ...

— Ану вас к чорту! — узлилася Каленичка й насупилася.

— Слухайте сюди! — встала Гапка. — Давайте, будемо говорити по душам. Он у канцелярії сільради стоїть хліб. Чий він, — чорт його знає! А ви знаєте, в кого ми його знайшли? В такого бідняка, що голим тілом світить, у Йосипа Дробота. Ясно, що не його. Коли ми його притиснули, то він признався, що куркульський. Нібито, п'ять пудів він заробив у Кіндрата Моголівця, а десять пудів Кіндрат у нього поставив, бо була буря й мусів скинути по дорозі. . .

— То який же Кіндрат Моголівець у біса куркуль? — не стямилася вдова Соломчиха, Кіндратова кума. — Роби й ти так, як Кіндрат робить, день і ніч, то й у тебе буде .. .

— А як хтось із себе строїть ледачком . . .

— Всі селом скажемо, що трудяка чоловік, — ще хтось підтвердив.

— І як попросиш що помогти, то все послухає . ..

— В Кіндрата Моголівця — млин, — сказав Чоломбитько.

— Він цього вітряка своїм горбом приробив!

— А як своїх, то ви не бачите? Он Ладьків батько побив січкарню, щоб не платити придналогу, то він і не куркуль?

— А в другого бідняка стоїть куркульський кінь, — мов би не чула цієї зливи реплік, непохитно провадила своєї Гапка. — Серед нас є ще такі, що несознательно за куркулем тягнуть. Може б ми вже звикли до думки, що ми — хазяї села, а не куркулі?

— В нас уже куркулів нема! — крикнуло разом кілька бабів.

— Отож, я й кажу, що вам ще треба сознательности набратися, бо ви ще не тямите, що найбільший наш ворог — куркуль. Ви його переховуєте ... Глядіть, щоб і вас декого не потрусили та не знайшли куркульського коня, або корови якої, або ...

— Чорт його бери, шукайте! ..

— То як же буде з Кіндратом? — запитала Гапка.

— Я думаю, що його, як Хому Ґудзя та Семена Криво-ручку, треба ліквідувати, як клясу — набравшись духу, сказав Чоломбитько.

— Поки вони в селі — діла не буде! Скільки до них ходили, умовляли, просили, щоб ішли до колгоспу... То що з таким робити? — перебила сама себе Гапка. — Поки вони в селі — діла не буде! Куркулів треба розорить, щоб і коріння викорчувати. Як із тридцять чоловік знищимо, то від цього не згине село .. .

— А по-моєму, — несподівано вставив своє слово дід Бедрик, — а по-моєму, хай би собі люди жили так, як жили. Як дядько має, то й держава має...

— Як куркуль був, то не пухли з голоду, а тепер пухнемо, — знову не витерпіла Каленичка. — Куркуль рятував від голоду, а тепер — яшний хліб. Що приробили — забрала власть. Навіть і картоплі нема. Як є шматок хліба, то не знаєш, чи сьогодні їсти, чи на завтра залишити. Пшона нема, а вони ще й вговорують! ..

Знов не туди потягла Каленичка. Вона, як і всі інші, не зразу зрозуміла те, що сказала Гапка.

Лише за кілька хвилин почали розгублено бовкати:

— Та й що це?

— Та й як це?

— То й нас уже беріть та розкуркулюйте!

— Не дамо своїх куркулів, — рішучо вигукнула баба Каленичка. — Це вперед до них, а тоді й до нас візьметеся!

— Робіть, що хочете, а нас не мішайте! Щоб не було, що бідняк винен, в случаї чого...

— Як ви говорите? В случаї чого? То ви чогось ждете? Якоїсь переміни? — єхидно здивувалася Гапка, аж брови порозліталися ластівками над її тонким профілем.

— Тоді куркуль скаже: "Не Кольобашка розкуркулю-вав, а Кича!"

-— За свою шкуру боїтесь? Нема клясової свідомості в чоловіка, нічого не вдієш, — картинно розвела руками Гапка. І де вона навчилася цих ціцеронівських манір?

— Бо що він буде там на Соловках робити? Це коли б весною ... — напирав прямо чоловічина.

— Тут їм ніхто землі не дасть. Треба, щоб вони проле-таризувалися, а тоді стали, як ми...

— Це взавтра й нам таке буде. Випишіть мене з цієї комуни, я не хочу! — запротестував той, що запитував про непрацездатні сімена".

Буря схвильованих окриків не вщухала, а росла, перетворювалася на якийсь безладний галас. В ньому можна було розібрати поодинокі вигуки.

— Тепер зайти та підряд усіх нас розкуркулювати!

— Ну, обібрали, ограбили, — та й буде! Нащо ще й висилати?

— Берете їх — забирайте й нас!

— Є постанова, що куркулів усіх виселять, хочете ви того, чи не хочете! — нетерпляче крикнула Гапка.

— То не треба нас і питати!

— Як вам треба, то везіть, а нам куркулі не заважають ... Хочете, щоб сказали, що біднота виганяла хазяїв?

— Нащо нам така ганьба?

— Це не ганьба! Це якби робітники сказали так, що капіталістів виганяли... — крикнув Чоломбитько.

Але приклад був явно невдалий. Трудно було порівняти капіталіста з Моголівцем.

Гапка й Чоломбитько вже бачили, що нічого не вийде в них сьогодні, не ухвалить громада розкуркулити Кіндрата Моголівця. Гапка зблідла. Ще одне слово — й ці розпасійо-вані баби кинуться на неї з кулаками. А що скаже районовий партійний комітет за те, що не виконано сьогоднішнього завдання?

— Товариші! — поспіщився Тарас із своєю частиною сьогоднішнього порядку денного. — Я гадаю, не всі ще знайомі із зразковим статутом сільськогосподарської артілі. Як розподіляються, скажімо, фонди ...

V.

Місяць уже підбився високо вгору і світив з усієї сили на чистому, без єдиної хмарини, небі. Останнє листя ще трималася сиротинно на дереві, але вже всюди лежала печать осени. Чи то місяць так світив, чи справді паморозь вкрила землю — так усе сріблилося.

Тарас вертається із куткових зборів. Тільки в казках буває така ніч. Такі ночі створено для того, щоб нагадувати людям про чистоту, красу й щастя.

З силою вибухло й розлилося в Тарасові кохання до невідомої. Так за цією шаленою завірюхою, що хурделить навколо нього й забирає всю його енерґію та подуми, раз-у-раз несподівано вривався в душу цей рефрен, крик стуженої душі за нею.

Хто вона? Де вона?

Він її не знав. Не бачив довкола себе.

Поперед нього йшов, клишоного перевалюючись з ноги на ногу, старий Самсон Бедрик. Видко, думав, що сам він на вулиці, бо тоненько щось про себе наспівував.

Цей Бедрик де не ходить, то наспівує, ніщо не може змінити його пречудесного настрою. Він перекладав на спів усі свої думки й пригоди. Часто, прислухавшись, можгіа було розібрати: "Жалко мені цього світу, що минули марно літа..." чи "Я горілочки нап'юся та й ума наберуся..." Або й зовсім не до прикладу: "Клята баба, Самсон винен, все на Самсона ..."

Ніде правди діти, Самсониха була таки трохи винна, що в діда Бедрика відкрився поетичний талант. Вперше він заспівав, як трапилася ота халепа з чорною ягничкою. Ось як скорбно оспівав її дід Самсон:

Зарізав дід Бедрик Чорну ягницю, Зарізав, зарізав, Викинув на гору,

Щоб не було Того поговору, Що він зарізав.

Як прибігла Варка, Та й руки зламала: "Тут моя праця, Тут кривавиця, Тут моя, тут" моя Чорная ягниця, Що він зарізав".

У неділю рано В усі дзвони дзвонять, Вже ж Бедрика По цвинтарі водять. Били його, били Ще й волочили Чорнії кудра Закривавили, — Що він зарізав.

Щоправда, до прикладу треба було трохи прибавити, бо в діда Бедрика зроду не велися "чорнії кудра", а досить було бабі Самсонисі задзвонити язиком, як здавалося, що дзвонять в усі дзвони по "всій імперії".

Що ж то дід Самсон тепер виспівує? Тарас прислухався.

Тихе лунке повітря чисто доносило до нього слова Сам-сонової пісні. Дід може й не чув, що хтось іде позад нього. Він співав:

Подивися, Ленін, сам: Записавсь я в комнезам, Записався в комуну, Та й сам к чорту забіжу, Записавсь я в колєхтів Та й робити не схотів ...

— Що це ви таке цікаве співаєте, діду? — наздогнав Тарас старого.

— А це я про себе. Це Ленін, значицця, каже, щоб ми йшли до колевгоспу, а я з ним оце й раджусь. Я питаюся його, чого це так, що я ніби дуже стараюся по його шляху йти, а в мене нічого не виходить.

— Заждіть трохи, вийде ... — приобіцяв Тарас.

— Еге, вийде! Зженуть усіх до одної казарми... А як я не хочу! Я собі робив, що хотів, а тепер ... Як заставляют ь робити, то я чогось не хочу . . .

— Ніхто вас не заставляє й не заставить, діду, але ви самі захочете. Дадуть вам гарну кімнату з теплою лежанкою, а на столі буде радіо грати. ..

— Е, це треба мінімо ще сто років ждати! .. Я вже до цього не доживу! — з переконанням у голосі відповів дід Самсон.

— А через сто років буде? — зацікавлено запитав Тарас.

— Буде то буде, але що ж, як нас тоді не буде ... Точнісінько так і мама каже.

— Ну, прощавайте, діду, мені сюди, — махнув Тарас рукою в бік крутої вулички.

Він уже відійшов кілька кроків, як дід Самсон його покликав.

— А зачекай-но, сину, я вже давно хотів запитати когось грамотного. З чого то те радіо? З вітру?

Тарас оторопів.

— Ні, то такий апарат..; така машина є... — не знав він, як пояснити.

— А якби я так крикнув у той полумисок: "А, нас.....

вашій матері!" —' то чи почули б у Москви? Ніби може й Сталін у Кремлі почув би?

— Ні, — реготався Тарас. — То треба в мікрофон говорити.

— Ага! — задовольнився дід. — Ну, то прощавай, сину, піду й я спати. Значицця, у мокрофон... — бубонів сам до себе.

Розійшлися.

"Та нас не буде! Та нас не буде!" — цвяшком стояло в голові Тарасовій. Тут до кінця п'ятирічки треба провести індустріялізацію країни, суцільну колективізацію, бо загинуть всі здобутки революції, а дід Бедрик закладає це аж на сто років.

І що більше затягали Тараса думки в свою гущавину, то більше він губив пунктир, накреслений генеральною лінією партії. Тут треба не думати, а виконувати. Від а до б, від б До в, як роблять усі: Кольобашка, Ладько, Гапка. А вже Сталін за всіх подумає.

З кривої вулички він завернув на чийсь город. Через городи й поза садками є добре втоптана стежечка, вона тепер, як сузій полотна, зміїться перед ним.

І знову Тарасові спливає на думку десь колись почуте:

— Та й що ж це буде, як хліб забрали, а неврожай стукне?

— Хай про це власть тепер думає ...

Вже й функція думання стала непотрібна ...

Він відмахується від цих настирливих думок, хоче думати про невідому, дивиться, як місяць лежить срібними латками на виткій стежці, на деревах, на порожніх городах. Але йому не вдається.Думки лізуть у голову, все ж лізуть...

Раптом Тарас побачив: щось наче під одним кущем заворушилося. Він став. Може собака? Чи видалося? Чи то хмарка надбігла на місяць, закрила його й населила тінями землю?

Ні, хмарка збігла з місяця, біля куща звелася висока тінь і, очікуючи, стояла.

Ні, йде до стежки. Ні, стала. Тарас притаївся і також став.

Тінь, здавалося, ждала, щоб він підійшов, але не йшла назустріч. Вже ясно було, що це — людина. Вона ховалася, може давно вже чекала його тут. Ось знов іде, ступнуло назустріч.

В нерішучості і Тарас ступив кілька кроків уперед. Людина моментально зникла, сховалась. Не було сумніву, — чекала, поки Тарас підійде.

— Хто йде? —гукнув Тарас. Мовчить.

Може це й є Дука?

Ну, та чого ж вїн не підходить, навіть дає йому можливість утікти? Чи він знає добре, що Тарасові нікуди тікати?

Тарас ступнув ще кілька кроків, почуваючи мурашки за спиною. Ворога не було видно, він десь ховався.

Коли б це була людина з мирними намірами, — думав Тарас, — то вона б озвалася, ішла б прямо, не ховалася. І тут. же сховатися ніде, утекти нема куди... Чому ж він на Тараса чекає?

Так тривало з півгодини, може з годину. Постать не рухалася, не рухався й Тарас. Тарасові вже надокучило.

"Е, будь, що буде!" — вирішив він. — "Не стояти ж так до ранку. Зрештою, мені холодно ..."

І йому спало на думку несподіване рішення.

— Хто йде? Стріляти буду! — крикнув він зовсім, як йому самому здалося, переляканим голосом. — Руки вгору! Лягай!

Тарас побіг просто на ворога.

Людина випустила якийсь крик, подібний на бойовий клич якихось мічіґанів, чи ацтеків, і дременула геть. Тарас за нею. Зрештою, як той скликає своїх товаришів, то Тарас якось прослизне й вони може його не встигнуть зловити.

Тарас біг і біг, він чув, наче за ним по п'ятах біжать якісь скрадливі тіні, от-от уже хватають за плечі.

Вибіг, нарешті, на широку вулицю й пішов посередині, уникаючи наближатися до тинів, щохвилини сподіваючись пострілу в спину.

VII.

Нарешті він дійшов до вигону й легше зідхнув. Йому все здавалося, що якісь скрадливі тіні ховаються в гущавині садків, поза лісами, скрадаються за ним, хоч він навмисне, — і себе підбадьорюючи, — твердо ставив крок посеред дороги.

Але ще одна хвилина, — й він був би вже знов^побіг. Йому здалося, що в тій другій бічній вулиці, яка також виходить на вигін, щось перебігло через середину дороги й причаїлося. Ні, в цю ніч він напевно вже не дійде додому! Хтось на нього полює.

Тарас ще мав час, поки віддалиться, спостерегати ворога. Ясно, хтось стоїть. Так чого ж чекає? Чи думає, що Тарас зверне з дороги, щоб подивитися на цю личину?

Він з усього розгону завернув у зовсім протилежний бік і, піднявши плечі, рушив далі.

— Ха-ха-ха! — засміялося позад нього. Він не озирався.

— Ха-ха-ха! — дужче й немов би жіночим голосом засміялося.

Нехай там сміється!

— Ну, й куди ви тікаєте? — зовсім виразно почув він. — А там другий побіг. Зачекайте, щось скажу...

Та це ж якась жінка?

Тарас обернувся й очікуюче стояв. Хай ця личина підійде сюди, він на неї подивиться.

Постать, анітрохи не скрадаючись, як йому раніш здавалося, наближається до нього. В місячному світлі видно було, що це таки справді невисока жінка, у короткому, підперезаному поясом, кожушку. Тю! Голова сільради, Гапка Петрик!

Вона від сміху мало не падала.

— Ой, не можу. Ой... оце щойно ... — і не могла від сміху договорити.

— Товаришко Петрик! Десь близько тут є якийсь бандит! — Може Дука? Я оце ледве відкараскався, — почав був Тарас.

Але Гапка реготалася ще дужче.

— То це ви? .. То це ви налякали Трахтенберґа? .. Каже,

— сів до вітру, а на нього Дука напав ... Ха-ха-ха ... Побіг у комуну скликати людей. . .

— Що? Тб це — Трахтенберґ? — не повірив у першу хвилину Тарас.

Йому важко було в першу хвилину повірити, бо раптом усе так смішно оберталася... То "той" його просто боявся, як і він "того".

Тарас зайшовся реготом. Як двоє божевільних, стояли на початку вигона й реготалися. Тарас розказував межи нападами сміху, як було, як Ьін злякався, як чекав пострілу, як крикнув: "Стріляти буду!"

— А я ж ось, як бачите! — розвів він порожніми руками. — А що мав робити? Чекати до ранку? Я вже й так змерз.

— І оце вже? певно, думали, що зараз Дука стрілятиме.

— А їйбо! Ну, а чого це ви ходите?

— Я? А повинна ж я знати, що в мене в селі робиться!

— бундючно сказала Гапка і повела своїми ластівками-бровами.

Але, на диво, Тарас не почув у цих словах тієї крикливости, що ще сьогодні била в ніс, як вона промовляла на зборах. За сміхом вона її позбулася.

— А може й чого іншого, — додала вона. — А може я знала, що ви маєте цією дорогою йти. Ось бачите, й удяглася, щоб можна було постояти ... вас почекати ...

— А може й поженихатися?

Диво! Тарас і себе не впізнавав. Після страхів і напружених хвилювань, що так смішно обернулися, стало чогось легко й, головне, так невимушено жартівливо, що він ладен був плести всякі дурниці. Де ж би він отаке ляпнув іншим разом? Де ж би з Гапкою-"далігаткою" в жарти уночі на вулиці заходив?

— Якби то ви вміли! — сказала Гапка. — То й поженихалися б...

— А Грицько хай там чекає! . .

— О! Йому не хватить, чи що?

То це правда, що вона така? Тарас уже чув від людей про цей її "афоризм".

— Але ж ви ... — дрочилася Гапка. — Хіба ви бачите, що коло вас діється? Ви або у небо задивитеся, або собі під ноги. От якби я вам отак сказала піти та й піти собі вигоном, а тоді в поле, — то ви б і злякалися...

Таке приниження було Тарасові не до душі. А ця Гапка піддавала йому чогось охоту до жартів. Він і сам не сподівався, що таке слідом за цим ляпне.

— Ще десь там ходити? А я й тут ось, на очах у всіх, візьму та й поцілую вас.

І сам того не сподіваючись, він закинув їй за шию руку й міцно поцілував.

Гапка з несподіванки стенулася, відступила, мало не виривалася. Але то була одна мить. Вона в другу мить стала за місяцем, а Тараса так повернула, що його всього їй було видно, й вп'ялася очима в нього, щось довго вивчаючи.

— А ви не брешете?

— Як то? — не втямив він, чого вона хоче від нього .. .

— А може це не ви?

— Та певно, що ні! Перевертень!

— Чи ж по вас можна сказати, що ви так смачно . .. цілуєтесь? . .

— Хочете, я з таким ляском поцілую вас зараз, що аж за верству буде чути.

Новий Тарас, але нова й Гапка.

Таку Гапку, коли від неї відлітає "бліже к дєлу", а виступає вона така, як є—жива, невимушена, не обтяжена ніякими забобонами, ні сільськими, ні інтелігентськими, — таку Гапку чогось так і хочеться цілувати. Заглядати їй у вічі, дивитися на ті ямочки, на ту посмішку лукаву, на ті ластівки-брови. І так весело з нею, бездумно ...

А вона думала, що він...

А він думав, що вона така собі активістка, иіо тільки на зборах може кричати, хліб "щупати", та скрізь свого носа тикати...

Розійшлись вони, як зірниця засяла на блідосиньому небі.

Були й у полі й на леваді. Голова сільради повинна знати, що в неї діється у селі.

От, як то спобіжить людину щастя!

VIII.

— Як ви, все ж таки, думаєте? — запитав Валер'ян Климович Кармаліту на черговому діловому побаченні.

— Я думаю, що Дука — мітична постать — твердо відповів Кармаліта.

— Ну, а цей напад уночі після куткових зборів на комсомольця Трахтенберґа.

Слідчий підсунув Карма літі газету "Соціялістична Дри-жипільщина", де було підкреслено червоним олівцем: "Героїчний вчинок комсомольця Трахтенберґа". Було написано так:

"Учора вночі на комсомольця Трахтенберґа, коли він вертався з куткових зборів у с. Марійці, було організовано напад куркульської банди. Тільки завдяки відвазі товариша Трахтенберґа, йому вдалося рішучо розправитися з бандитами й врятуватися."

— Це цікаво! — сказав Кармаліта й подивився на число газети. — Тієї ж ночі щось подібне трапилося й з одним нашим учителем .. . Тільки .. . щось мені незрозуміло ... В Трахтенберґа ж була зброя, чом же він не стріляв?

— Трахтенберґ каже, що тоді прибіг у комуну, як вистріляв усі набої ...

— Він таки кричав: "Ґвалт! Бандити!" Всіх нас побудив, але стрілянини ніхто не чув ...

— Ну, а той ... Вчитель ... Також не стріляв?

— Та в нього ж нема жодної зброї.

— Ну, гаразд!

Валер'ян Климович ще раз перечитав черговий рапорт Карма літи, дещо підкреслив червоним олівцем і сказав:

— Ви не зовсім ясно уявляєте собі Дуб'ягу. Чи не могли б ви пригадати ще, — при яких обставинах і в якому дусі говорив він про жінчиного брата?

— Явдощиного брата? — здивовано перепитав Кармаліта. — А в неї брат є?

— Так. Ви хіба не знаєте? — невинно подивився слідчий на Кармаліту. — Артиста Данила Ференця, засудженого два роки тому, члена СВУ.

Кармаліта був вражений.

— Ніколи він не згадував ні про якого артиста... І в хаті в них ніколи про це не говорилося. Якби був такий, то колись би та згадали. Я ж там свій ...

— Коли ми щось стверджуємо... — добродушно почав Валер'ян Климович. І не докінчив. — Ну, гаразд! Все ж, я попрошу вас позондувати в цьому напрямку. Може які родинні фотографії, чи що?

І пригадавши щось, він додав:

— І ще я хотів вас просити про одне. Напишіть, будь ласка, до наступної явки про Тараса Сарґолу. Ви йоіо знаєте?

— Дуже добре. Ми з ним три роки разом училися, зустрічаємося дуже часто, майже щодня.

— Що він собою являє?

— Так... По-моєму, хлопець ще себе не знайшов. Правди шукає...

— Аз ким він здибається? Які його теперішні настрої? Чи має він зв'язок із батьками, родичами? Щось я ніде не читав його друкованої заяви, що він пориває із своїми батьками й родичами.

Кармаліта задумався.

— Цього не знаю, але мені здається, що він — чесна людина. Себто, я хочу сказати, — на контрреволюцію нездатний. А настрої ...

Знов подумав.

— Він написав героїчну п'єсу про комуну " Вперед*. Оскільки я його знаю — хлопець він щирий і написане відбиває його власні переживання.

— Напишіть і про нього. Так. Ну^до побачення! Не забудьте ж — у п'ятницю, о сьомій годині.

Статистик райвиконкому, він же слідчий ГПУ, він же — безпосереднє начальство Кармаліти у таємній роботі, встав. На знак, що розмову закінчено. Сердечно попрощався з Кар-малітою міцним потиском руки.

IX.

Може тільки одна людина в світі могла б щось сказати Тарасові на його важкі, міцні думи.

Тарас, як учитель, зобов'язаний був виконувати громадську роботу, ходити на куткові збори, роз'яснювати, що таке колективне господарство, розсіювати різні леґенди, що плодилися щодня в селі. Почасти Тарас корився, а почасти виконував громадську роботу з цікавости.

Він увесь час вирішував якусь складну задачу, що з кожним днем, замість доходити фіналу, ускладнювалась.

Тарас уже шкодував, що поспішився з тією п'єсою про комуну. Він уже надіслав рукописа до Бориса Микитчука, найзубатішого критика. Як той не роз лає, то можна буде з нею виступити.

Але тоді, як писав ту п'єсу, він був приблизно в стані жінок-делеґаток перед зборами в комуні! й Явдощиним виступом. Його дуже захопила важка, порожиста історія комуни і він не витримав, знов узявся за перо.

Але життя не таке, як показує його література. Він, не подавши його многогранно, може й збрехав. А письменник повинен бути правдивим.

Тарас, щодня зустрічаючись із селянами, людьми напевно рідними по крові, міг уже добре бачити правдиву картину. Але він її не хотів бачити. То як це воно виходить? Все село контрреволюційне, бідняк "одказує на совєцьку власть"? То як це виходить? Все село "куркульським духом напитане"? Не тільки від батька, а й від першого-ліпшого бідняка почуєш: "оббирателі, злодійська, грабіжницька власть"?

То як це виходить? Якась купка Кольобашок і Чолом-битьків більш відбивають прагнення українського народу, вони ідейніші, ніж оця вся "відстала несознательна маса"?

Може одна тільки людина могла б щось сказати Тарасові на ці всі думи, — Серафим. Може він краще за нього розуміє ці процеси на селі.

Але Серафим, коли починав Тарас про це все говорити, одмовчувався.

— Ти ж сам кажеш, що ти, — скорочене видання історії України в мініятюрі й "швидкісних темпах", — чіплявся до нього Тарас, натякаючи на барвисте минуле Серафима. — Ти вже дійшов до соціялістичної ери, ти — ідейний комунар. Як ти дивишся на те, що село під батогом женуть у колгосп?

— Я б тобі радив менш ляпати язиком, — незадоволено-знеохочено відповідав Серафим.

— Та я ж не ляпаю, — зачудовано дивився на нього Тарас. — 3 ким же можна тут говорити? З Кольобашкою? Я тільки з тобою ...

— І зо мною не ляпай ...

— Але не можу я, це мене захоплює повище голови*... Не можу я бути байдужий...

— Закохайся краще в когось, — так само неприязно говорив Серафим.

— В кого?

— В кого хоч! Ну, хоч би в Гапку!

— Сам закохуйся в неї!

— Я вже закоханий.

Справді, в останній час Серафим ходить мовчазний, не то незадоволений, не то урочистий. Він також вирішує складну задачу.

Але Тарас на Серафима сердиться. Зарозумілий став, колючий. В той час, коли Тарас так потребує щирого друга.

X.

Гапка не була тим щирим другом.

Він таки й сам не знав, як назвати їх взаємини. На людях як він, так Гапка, і не дивилися одне на одного, а десь по нічних зборах невідмінно зустрінеться одне одному на дорозі. Наче ж і не шукали вони одне одного.

— Що ти чоловікові кажеш, що аж ранком вертаєшся додому? — не раз питав він її.

— А щось ізбрешу! — безтурботно відповідала вона. — Раз живу...

Гапка не мудрувала з життям.

Тарас знав цю "філософію", поширену в міщансько-комсомольських колах. "Бери від життя все, що можеш",

— так звучала вона. Але Гапка, здається, не вміла мудрувати аж так. її просто зачепило, що от усі чоловіки значущо на неї дивляться, як говорять, а цей; з такими страшними бровами парубок і не бачить її ніколи. От вона й доп'яла свого, він таки не втік від неї. А що з цього вийде, — не варт думати. Щось вийде. Грицькові хватить!

Так вона й Тарасові казала.

І от як вони не бачаться, то Тарасові конче потрібно було ненароком із нею здибатися, — отак і не знати, хто з них кого шукав, — і не мав він ніяких марудних думок. Але як розійдуться, — Тарасові було чогось невтямно. Більше того,

— щось ссало. Якась порожнеча розпросторювалася в ньому.

Бо вони ні про що, крім любощів, не мали говорити. Де починався стик із різноманітними проявами життя, — вона ставала вульгарною й примітивною.

І що їх в'яже? Ніщо. Гапка й не вимагає нічого. То чого ж вони тоді шукають одне одного?

Гарна. Не зв'язана забобонами. Не обтяжена моральними філософуваннями. З нею легко, як з Нелею, але там дружба нейтралізувала чисто еротичний потяг, а тут потяг цей нічим не був зв'язаний. А Тарасові ще чогось бракувало.

Вирішував порвати з нею. Бо що вона йому? Він, взагалі, вважає, що кохання то — замана для появи молодого покоління. А як нема цього, то ... Як це воно зветься? ..

— Женімося! Кидай свого Гриця! — каже він їй.

— А чим тобі Гриць заважає? — здивовано питає Гапка.

— Ну, то... Як це воно зветься? І не доказував.

Так, із нею про це говорити зайве. Вона не мала потреби глибоко заглядати в життя. А Тарас мав.

Оце поривчасте, якесь таке ненаситне почуття, що не вміщується в душі, палюче, солодке, — напевно вона його не знає, коли може так казати:

— Е, це якби так усі плодилися, як кохаються, то скоро не стало б і місця не землі...

Вона якось може і з цього зробити вправу для своєї прославленої активности, — так наче вона бігає до лікарні подивитися на заспиртованих людських ембріонів із риб'ячими зябрами, собачими писками й коров'ячими ратицями.

А він уже по вуха вліз у цю еротичність. Хоч знає ціну їй — він не знає міри. То він презирливо, аскетично й само-відречено відходив від усіх людських потреб і бажань, а то... кохання завжди відогравало другорядну ролїо в його найінтимнішому "я", — а то жорстоко мстилося, спобігаючи його несподівано, вихрово й безжально.

І мусить він сам це нуртування переносити в соф, бо Гапка не була йому другом. З нею ...

Щораз більше бракувало йому тої тонкої любови, яку знайшов був раз. Гай-гай, у Гаїіці того, що в Нелі, не знайде...

Справді бо, ненаситний він. Як одне є, то другого нема.

І щодалі, то більше цей роман із Гапкою викресував у ньому тугу за чимсь досконалішим. Йому все було мало чогось, мало... І коли не мав нічого, то й не хотів, а грали свої власні струни вічність буття. Йде голубим степом і творить собі інше життя, переживає минувшину двох-трьох тисяч років. Або ...

Цей роман тільки будив його голод, жаль, чом нема того, що так потребує він. Чому не зустріне він такої, що дорівнювала б йому в силі почувань, дум, марень...

Так, він уже починав тужити за тією своєю екстазою думки, де нема досадного, розчарування-опіку від другої людини, де ти — повний володар свого творіння.

Що складніша людина, то підпорядкованіше в ній сексу*-альне. Що примітивніша, то сексуальність більше місця займає в її житті...

І щораз ясніше ставало йому. Він шукав Гапку, а нудьгував із нею зустрівшись ... Зрештою, чи й він, *як інші, повинен бути сліпим рабом еротичної пристрасти?

XI.

Тимчасом, Дука виробляв, що хотів, у всій окрузі.

У Тетерівці через вікно вбито кулею активіста. Підпалено колгосп у Тихому хуторі. З Сабадаша доходять чутки, що як зігнали всі корови до колгоспу, ^— де не взявся Дука, розігнав усіх активістів та всю власть — і баби переможно повели за налигачі' свої короэи додому.

Але чи бачив його хто ввічі?

Ніхто не бачив.

Одні казали — високий і широкоплечий з палючими очима, весь обвішаний, кулями й "іншою хоробою". Другі казали, ніби це куркуль, що втік із Соловок. Треті казали, — маленький, низенький, на одну ногу припадає. Четверті казали, що Дука це — бандит Зарєжу.

Цей Зарєжу був справжнім сільським драконом. Розказували, що він якусь Ярину побив об дуба, якійсь Веретенисі голову розбив, а дівчині сапкою ногу розрубав.

Хоч ніхто не міг проти нього й слова сказати, бо боялися, — всё ж, про цього Зарєжу дійшло якось до місцевої влади. Зарєжу заарештували, але Дука продовжував діяти.

Районова влада не знала, на яку ступити. З одного боку, якщо широко розголосити цю справу, писати про неї в газетах, — то вийде так, наче в районі повстання, бунт. І не писати ж шкода, бо ось вам незаперечні вияви куркульської помсти, ясні докази, що куркуля треба знищити, викорі-нити, ліквідувати. Ось вам, до чого дійшов куркуль — до бандитизму! Він активно, із зброєю виступає проти радянської влади.

Комсомолець Трахтенберґ був кілька днів героєм дня. Він усім і кожному розповідав, що на нього самого напав був уночі "цей Дука", але Трахтенберґ не розгубився, кинувся на нього, крикнув: "Руки вгору! Ні з місця! Стріляти буду!" Хоч газета й підтверджувала героїзм Трахтенберґа. але всякому, хто чув це, робилося безпричинно весело. Трахтенберґ працював на комсомольській роботі, — хлібозаготівлі, розкуркуленні, колективізації, — і новий секретар райпаркому, Шварцов, був дуже незадоволений.

6. ПАДАЮТЬ ОБРАЗИ

І.

Масонські ложі не збираються з такою таємничістю, як збираються сьогодні на збори марієцькі активісти.

— Нам, хлопці, предстоїть одне діло ... — казав уповноважений райпаркому, Кольобашка. — Спустили директиву з центру, — вивезти куркулів із району. Тут без плачу, без лементу не обійдеться, за ноги будуть хватати. Так, що краще вперед обдумайте, може хто на свої нерви не надіється, то хай краще не береться.

Якийсь ляк пройшов по обличчях від цих Кольобащи-них слів.

Секретар сільської партійної організації перепитував у кожного персонально:

— Ти підеш?

Того, хто казав: "Ні, не хочу", він виганяв геть:

— Ну, то йди із зборів!

Так повідсилав майже всіх. Зосталося чоловік із десять.

З цих десятьох відсіялося ще троє протягом двох днів. Такий нерішучий приходив і все на жінку звертав: "Жінка, як почула, куди вліз її чоловік, — забирала дітей і хату замикала." Другому жінка чудо робила, щоб не йшов...

— Геть, бачите, ось увесь подряпаний...

— Тепер бабське іго, — похитував головою третій. — Жінка не хоче, — й що ти їй зробиш?

Секретар партійної організації охав і ахав. Таке бандитське село! За куркулем тягне!

От і зосталося їх восьмеро: секретар, Кольобашка, Ладько, Соловей Стриж, Чоломбитько, Трахтенберґ та два представники робочих із міста.

Гапка, хоч і треба було їй, — не пішла. Відмовилася зразу.

— Це не бабське діло, — сказала вона.

Перший раз, як ішли на світанку, то для сміливости понапивалися. В цю ніч намітили забрати чоловік із п'ятнадцятеро. Розділилися на три групи, щоб за ніч охопити хутори.

Кольобашка зайшов за Чоломбитьком. Як виходили з хати, запитав:

— В тебе в оборі нема там якого дрючка?

— Є ... Знайдеться ...

— Як котрий куркуль буде плакати, то витягнемо його дрючком.

І потім додав:

— Хай не ставлять таких домів! ..

— Хіба то вони? То ми їм строїли! А вони нам платили по двадцять копійок у день. Я з цим мненіем несогласний, що вони строїли.

Так підбадьорюючи один одного, їхали на перший, найближчий хутір, Осташенків.

Порожній і закинутий був цей хутір тепер. Жив у ньому тільки старий Никодим та Донька з чоловіком та дитиною. Панько й Сергій десь у другому районі вчителювали.

Ще не сіріло, як загрюкали в двері.

— Відчиняйте!

— Хто там? — почула Донька перша цей грюкіт.

— Свої!

Донька впізнала голос Чоломбитька, з ним вони не раз компанували. Часто забігав він до них на хутір, чарку приносив, на вареники з вишнями приходив. Забігав і Кольобашка часом, особливо, коли ще хлопці були вдома. Разом колись до школи ходили ж.

Відчинили.

— За постановою сільської громади, ухвалено виселити вас звідси, — сказав, не дивлячись увічі, Кольобашка.

Никодим був уже глухуватий. Приставив долоню до вуха.

— Що кажете?

— Не маєте права з сьогоднішнього дня жити тут, бо це — колгоспне, — сказав Чоломбитько.

Старий усе ще не розумів. Донька переказала йому ці слова аж у вухо, і в старого здригнулася й відвисла нижня губа. Сива, довга борода помітно тремтіла.

— Це вже ... На Соловки?

Але Кольобашка й Чоломбитько не мали такої інструкції щодо Осташенків. їх тільки негайно виселити, хай ідуть, Куди хочуть. Правда, ніхто не мав права їх прийняти, хоч би на одну ніч.

Представники влади походжали по кухні й по двох світлицях, заглядали в скриню, рилися коло жердки, над полом, шукаючи чогось. Донька ні слова не казала й тільки тихо плакала, будила сина, вдягала його.

— До скрині не маєте права, — застеріг її Чоломбитько, коли вона почала викладати в велику хустку сувої небіле-ного полотна.

Семен, Доньчин чоловік, тільки блиснув на Чоломбитька своїм поглядом, погляд той іноді був у нього страшний.

— А хто ж до неї має право? Ти? Це її матері праця!

— Це колгоспна власність, — назад кладіть!

Донька вже не могла видержати, вона згадала ту хвилину, як мама рачки прилізла до неї... і гарячі сльози залляли її. Вона нічого не бачила через них. Покинула збиратися, перекладала щось із місця на місце. Якийсь нікому непотрібний будильник... колись він так гарно видзвонював ... риночку ... черевички, що вже на Максимця не налазили ...

А старий Никодим чогось шпортався, шукав чогось, взагалі, — він і не думав наче кидати хати.

— Чи довго ми будемо тут з вами воловодитися? — чвиркнув під ноги собі Чоломбитько. — В нас ще, крім вас, багато ділов. Ну, швидше повертайтеся!

— Старий! Вже готовий? — запитав Кольобашка.

І, не дожидаючи відповіді, Кольобашка підступив до Ни-кодима, почав його обшукувати. Кишені вивертав, довго обмацував підбивку в піджаку, підпоров її трохи.

— Ану, роззуйтеся!

— Тільки підійди, то так і блисну! — погрозливо відповів за старого Семен.

— Цього кожуха не зачіпайте, — спинив Семена Чоломбитько.

Семен один лише складався, не розгубився, одного кожуха вбрав на себе, а другого поклав до небілених сувоїв.

— Нащо тобі другий?

— Це братів!

— Як він без нього досі обходився, то йому не треба. Повісьте назад!

Семен мов не чув.

Тимчасом* Кольобашка знайшов таки в старого гроші, зашиті аж у сорочці. Він акуратно вийняв їх звідти й спокійно поклав у свою кишеню.

— Грабіжники! — скричав, нарешті, Никодим, мов допіру прокинувся.

— Ну! Ти ще будеш тут контрреволюцію розводити? Як хоч, то там тебе ши-ирока дорога на Соловки жде! ..

— Нащо ж ви мою працю грабуєте? — хотів кричати, але шепотів Никодим. — Я ж усе життя робив, я ж нікому нічого не винен. Я ж ніколи не взяв там, де не поклав. Я ж не з'їв, не зносив . . .

— Ну, вимітайся, старий, із хати, нема коли з тобою теревенити, — добродушно підпихнув його до дверей Кольобашка. — І ви там!

Тут знов мало не бійка почалася. Семен і Донька хотіли якомога більше речей винести надвір, а Чоломбитько й Кольобашка нічого не Давали, навіть коцюби й лопати, пікної діжки. Все це начиння вони вантажили на сані, поверх кожухів, гунь та іншої одежі.

Потім, випхнувши остаточно куркулів на подвір'я, узялися забивати двері й вікна дошками. Никодим, Донька, Семен і малий Максимцьо дивилися на цю операцію байдуже, ще не усвідомлюючи, що вони з цієї хивлини без покрівлі над головою.

— Геть звідси, чого вирячили баньки! Не маєте права на цьому подвір'ї бути. Забирайтеся звідси, щоб і духу вашого тут не було, — на прощання сказав Чоломбитько.

— Щоб вами тут і не смерділо... — поправив Кольобашка, бренькаючи на балалайці малого Максимця.

— Як нелюбо на нас дивитися, то самі забирайтеся, — буркнула Донька, здригаючись.

Лише тепер вона помітила, що на дворі — мороз хапас за душу.

III.

Новий секретар райпаркому, Шварцов, був незадоволе-ний вкрай. Лютував.

Не диво, що попередника його, Дмитра Степанського, зняли з роботи й він проміняв необмежену владу над цілим районом на рушницю рядового солдата в армії. В районі не зумів він створити престижу комсомольця, члена партії, його робітників підіймають на глум усякі дрібнобуржуазні недобитки . ..

Щойно від Шварцова вийшов Трахтенберґ, — свій, хороший парень, крепкий, витриманий комсомолець, активіст. Трахтенберґа в одному селі баби надавали дум, побили й вигнали... В другому, — самі сільські партійці сміялися, що він злякався вчителя Сарґоли й тікав від нього, хоч той був без нічого, а Трахтенберґ озброєний ...

Ні, вже досить гнилого лібералізму, пора вже круто закотити гайку, нагріти, кого слід! Секретар партійної організації не потерпить, щоб ...

Шварцов з пересердя подзвонив, щоб увійшла секретарка. Вже досить, пора твердою більшовицькою рукою притиснути ці неподобства.

— Викликати мені назавтра, на десяту годину вчителя Тараса Сарґолу, — наказав він.

Секретарка постояла хвилину.

— На завтра, мабуть, ніяк не можна, — нерішучо сказала вона.

— Що-о? — видивився на неї Шварцов. — Що в вас тут за порядки? Якщо секретар райпаркому викликає, — не може бути ніяких .. .

— Щойно передали телефоном . ..

Шварцов зробив нетерплячий жест рукою. Ніяких! Йому, секретареві райпаркому, хтось сміє перечити?

— Там у них нещастя в домі... — притишено сказала секретарка, все ж наважуючись заперечити.

— Це нас не обходить! — гнівився все дужче Шварцов на вперту секретарку.

— Його меншого брата знайшли вбитим... І ще двох комсомольців ... Щойно передали телефоном.

— Забитими? — позеленів Шварцов.

— По дорозі з Кривчунки до Дрижиполя ... В залізничній будці коло Осташенкового хутора.

— Знов Дука?

— Вони їздили з тиждень із страховим аґентом і верталися . . .

IV.

В хаті у Кіндрата Моголівця вже все поздіймали: з подушок наволічки, капу з ліжка, рушники із стін. Обдерта хата враз стала голою, незатишною пусткою. Мар'яна з дівчиною, тринадцятилітньою Харитею, все те пакували, складали в скриню, знов виймали, зв'язували в окремі клунки, радилися.

— Може образи поздіймати, покинути там з одного, а то ще й за це в куркулі запишуть? — міркує Харитя, охоплюючи критичним оком спотворену хату. — Але ж погано стало!

— Тепер не тра, щоб гарно було! — каже мати, Марена.

— Он по селі такий страх робиться. Цієї ночі знов чоловік із п'ятнадцять забрали. А це вже й до нас черга дійшла.

Вони вже були "описані".

— Та й що ми таке? — обурилася Харитя. — Куркулі, чи що? куркулі це ті, що наймитів мали, та по сто десятин землі.

Харитя ж таки теж трохи чогось училася!

— Хіба ці гицелі дивляться? Он Каленичка так уже вірувала в ці закони, а вони ж вигнали її з'хати. За що? Ану, так руки ламала, так голосила! "Ніхто ніколи мене не тягав, а тепер, як собаку, виганяєте? Чи ви рук доклали до моєї хати?" А той наставив нагана та й кричить: "Виведіть Цїо бабу, бо я за себе не ручаюсь!" її виводять, а вона, бідна, голосить: "3а що ж ти мене гониш? Я ж тобі нічого не винна! Заробила? За що це?"

— Мамо, куди ми все це подінемо? — перебила Харитя Мар'яну.

— Куди його подіти? — запитала невторопно й собі Мар'яна.

— Закопаймо тут десь під полом.

— Еге, закопаймо! Он стара Кичиха закопала. То прийшли саме в морози та й:

"Або пиши заяву в колгосп, або вибирайся з хати!"

"Я без чоловіка не знаю!"

"А де чоловік? Утік, сучий син?"

Та в груди її.

— Ото, коли б оце на мене! — блиснула очицями Харитя.

— А Кичиха:

"Я не піду з хати, я слаба!"

— Дурна! Дала б їм здачі так, щоб аж попереверталися!

— не може спокійно слухати Харитя.

— Еге! Як він із наганом та кулаками, то певно, мусиш. Вона хоче до хати, а він її не пускає. То вона тоді:

"Пустіть, дітки, там у мене . .." Мар'яна зідхнула.

— Та мусіла признатися, що пуд сала закопано коло порога, сто двадцять карбованців грошей та одежа. Тільки вона те й бачила!

— Не віддали?

— Де там? Ще й прибігли оті Мачки та почали розбирати. А та Кичиха така, що не змовчить. Геть і не відходила від хати, стояла коло воріт і командувала:

"А ви тієї подушки не валяйте, а складіть чисто!" "Які берете жолоби, то такі ж і привезете, щоб не побили! "-

Геть чисто видивилася, хто яку куди ринку її забрав. Ще десь-то надіється все вернути ...

— Ну, то куди ж? — з відчаєм питала Харитя, більше думаючи про свої клунки, ніж про те, що діється на селі. — Господи, коли б хоч одежу як виховати, а то все, — дідько його бери! Підемо в комуну. Може віднесемо до Стрижа?

— Там йому й очі вилізуть! То такі, що все заглиманять, — і бідні. Ті ніколи не наберуться. Он так тягли Цимбалову скриню, що та аж перервалася надвоє.

— Може до тітки Наталки що віднесемо? — згадала Христя про Ладькову матір, їй двоюрідну тітку. То ж бабуня Харитина та покійна баба Мокрина рідни сестри...

— Хтозна, чи їм уперед це буде, чи нам? — нерішучо сказала Мар'яна.

От, не було куди віднести.

— А якби так до Дрижиполя в містечко? Там же може таки не будуть зачіпати? — згадала про Меркурія Сарґолу Харитя.

— О, дай спокій, в них там своє горе! — замахала руками Мар'яна. — Там ті дядина за ці дні аж зчорніли. Не можу туди навернутися, такий сум там у них. Вже тиждень, як поховали, а все не перестають, плачуть за тим бідним Федьком.

Харитя ходила на похорон, але не дивилися на Федька. Боялася. Всі четверо за_битих були страшні, — помордовані, посинілі, з виваленими чорними язиками. Знайшли їх у недобудованій залізничній будці, що за гони від Осташенко-вого хутора. Були задавлені. Ніхто не знав, що вони там, але їхали на ярмарок у четвер люди і коні коло тієї будки лякалися, хропли й ^алі не йшли.

Трупи вже позамерзали, бо лежали аж із суботи. Ніхто з рідних не шукав їх, бо вони виїхали провадити по селах страхування й удома були певні, що от-от приїдуть. А вони виїхали з Кривчунки й не доїхали до Дрижиполя.

Подушено було їх зашморгом, накинутою на шию вірьовкою.

— І як це так? Чи вони не кричали? — питала Харитя.

— Це ж коло самого Осташенкового хутора!

— А хіба там хто тепер є?

Федько, видко, ще живий був довго, ліз, думав може долізти до хутора, бо лежав віддалік від тих у напруженій позі.. .

Мороз ходив по шкурі, темніло в очах. А як тій бідній матері?

— Ті дядина як не тронуться ума, то я не знаю ... "А нащо я живу?" — все питають .. .

Навіть не задумувалися люди, хто це зробив. Звісно, Дука! Може думав, що поживиться грішми. А в них грошей якраз не було. Везли втрьох сто карбованців.

Мар'яні все стояло перед очима спотворене, почорніле, постаріле на п'ятдесят років Федькове обличчя. Знала його з малої дитини, як ще приказували йому: "Маленький Фе-дючок по припічку скоки-скок!" Потім підлітком, юнаком ... Оце недавно ще' бачила на Різдво, — високий, стрункий, з високим чолом, кучерявим волоссям, з очима дядининими,

— сумними й строгими. Все скурився, що не як вчитися. Вони так задумалися про покійного Федька, що й позабували все... Кругом, кругом віяв той страх. Що той Федько був кому винен?

А клунки стояли, їх треба було кудись сховати.

— Знаєте, що! — надумалася Харитя. — Занесімо трохи до тітки Мотрі. Вона вдова, з трьома дітьми, нічого не має, ніхто до неї не чіпляється.

— Та хіба ж ти не знаєш? Вона й із своїм не знає, де дітися. До неї втік батько з Розумниці та й сидить, ховається ніби, а ті гицлі довідалися й сказали Мотрі:

"Як будеш передержувати куркулів, то й тебе запишемо в експорт!"

Не сьогодні-завтра прийдуть і її розкуркулювати, — де ж вона батька діне?

Не було на цім світі куточка безпечного. Світ широкий, та нема де дітися!

Мати й дочка посідали на лаву й сумно дивилися на обдерту, посиротілу, овіяну жахом і неминучою загибіллю, хату.

— А про хліб і забули! — раптом згадала Мар'яна. Вона тепер стала якась безпам'ятна, забудькувата, — що

робить, то наче уві сні. Це відколи донеслося до Моголівців, що й вони на списку до розкуркулення.

— Розпалюй-но, дочко, в печі, це ж скільки тіста пропаде. Того, що нема ...

Чогось так сумно Мар'яні той хліб місити. Серце стискається — може й на дорогу собі пече? Повезуть і їх, як ото повезли маму й тата, наймолодшу їх сестру, шістнадцятилітню Ганю, двох братів, Миколу й Василя.

Вивезли на тім тижні, цілий ешелон, із Дрижиполя. Господи, що було крику, що голосіння!

Мар'яна з Харитею тільки здалеку й бачили їх усіх, були б може й так не попрощалися, якби сестра Катерина не прибігла напередодні аж із Дрижиполя, — сказати.

— Забрали вже тата й маму!

Як сама бачить Мар'яна ту хвилину. Немов не Катерина була при тому, а сама вона. Слово в слово пригадує Кате-ринині слова.

"Сидять тато отак на лежанці слабі... Такі немічні... А ми з мамою на ослоні, я забігла на хвилину, — журимось, що сидять Микола й Василь у лазні. Коли я зирк у вікно!

"Ой, ховайтеся, тату, бо вже знов ідуть, — хліба правити!"

"Бодай би вони правцем поставали, як я вже той хліб маю ... Це вже мене забирати." "Та тікайте!"

"Буду сидіти, що Бог дасть!"

А тато від котрого часу все або на горищі, або так десь ховалися, бо то щодня приходять за тим хлібом.

"Та ховайтеся ж, бо сюди йдуть, у наше подвір'я!"

"А їйбо, нездужаю встати! Хай уже йдуть, куди я буду ховатися?" — кажуть тато.

Заходять у хату: Кольобашка-"Совєцька власть" і ще якихсь двоє.

" Здрастуйте!"

"Доброго здоров'я!"

"Як живете?"

"Нічого, тільки ось сини в лазні сидять. За що їх посадили?" — питають тато.

"Ось узавтра випустять..." — Кольобашка каже. — "Не волнуйтеся й слухайте, що будемо вам казати, але щоб без крику, спокійно! Щоб були сьогодні ввечері готові. Спакуйтеся, візьміть теплу одежу й десять пудів харчів. Виїдете звідси."

"Добре!" — тихо сказати мама. А в мене сльози: кап-кап-кап!

Списали, що було в хаті, — "до цього вже не маєте права!"

Вийшли вони, а в хаті стало, мов у труні. Де там той крик, де там той плач? ..

Катерина все це розказувала похапцем, бо поспішала. Хоч хліба треба спекти їм на дорогу, бо не то що десять пудів, а навіть нашкребти на одне печиво не було в старих чого.

Спекла тоді Мар'яна хліб та й пішла вдосвіта з Харитею до Дрижиполя. Тата й мами вже не застала вдома, хата була забита, — двері й вікна навхрест перекреслені двома дошками. Вони вже десь, бідолашні, сиділи в лазні.

Побігли до лазні, — а там людей! Кожне хоче своїх випровадити .— та до них ані приступу. Міліція не пускає. Можна тільки здалеку дивитися, наче на тяжких злочинців.

Виводили із лазні під конвоєм, впізнавала Мар'яна багатьох хазяїв із Дрижиполя і з других сіл. З хуторів — дядину Меланку із дитиною, а дядька Микити не було, бо він десь давно утік, не знати куди.

А своїх не видко.

— Ой, мамо, он бабуня сідають в сани! — побачила перша Харитя. — І дідуньо, й Ганя.. .

— Де? Де?

— Он-он-но! Туди дивіться! — гарячилася Харитя, смикаючи Мар'яну за рукав.

— Бачу, бачу! О, й Микола й Василь із ними! О! Та й дядько Андрій тут!

Кожне впізнавало своїх, як виводили та садили в сани. Як посадовили всіх, без кінця їхала валка сошею. Із Дрижиполя, із сусідніх сіл і хуторів... Але вони всі, Христині дочки, — Мар'яна, Катерина, Настя, Олександра, Василина, — бачать тільки своїх. Біжать іззаду, мов цуцики. їх відганяють, — крик, плач до неба несеться. їх відганяють, а вони таки біжать . . . Міліція гонить, — так вони поза крамницями, поза хатами біжать, — щоб хоч здалеку надивитися.

Мар'яна згадує це й не помічає, як великі сльози падають просто в діжку з тістом. Чи ті бідні мама хоч на копійку кому що злого вчинили? Все життя тільки й знали, що робити та роздавати ... Заробили собі — на старість висилку .. . Чи ще там їх Бог милує, чи вже десь із голоду та холоду померли? Не довелося й душу віддати Богові в своїй хаті...

Десь і Кіндрат оце зійшов з очей, як почув, що й на нього вже беруться. Вона з Харитею удвох зосталася. Прийде ніч, — і очей не сплющить. Все передумує. — як на це господарство стягалися, як вони робили. В саду кожна щепа, як рідна дитина. Як же його тепер кидати? Ну, а потім куди?

Все Мар'яні ввижається, що от уже за ними йдуть. Десь шерхне, десь шелесне, десь собака завиє, — вже вона схоплюється й будить Харитю:

— Вставай! Уже йдуть!

Бо то не знати, як воно буде. Одних уночі забирають нагло, як от хуторян, що й не встигли взяти з собою нічого. А другим кажуть напередодні. Котрі розумніші, та повтікали, то ще може як перебудуть оцю лиху годину, це безголов'я ...

То що? — заперечує сама собі Мар'яна, — он дядько Микита Сарґола втік безвісти, а вони першої ж ночі, як зайшли по хуторах, то до дядини приїхали...

Сестри Василини чоловік був за їздового. Від колгоспу йому такий наряд випав.

Приїхали вночі, збудили дядину й сказали негайно збиратися. То Василинин Мехтодь уже сам поліз на горище, набрав їй найкращої муки й ще там чого, щоб не бачили ті гицлі. А згубила дитина черевика й не могли знайти поночі, то вже якось доїхали до лазні, а тоді Мехтодь побіг додому, та приніс із свого хлопця ще невдягані черевички. Як же в такий сибірний мороз дитину босу везти?

А дядина Улита для людського ока розійшлися з дядьком Андрієм. Геть зібралася й кудись виїхала. Його забрали. Десь будуть разом із мамою й татом горювати...

Харитя тимчасом уже розпалила в печі. Вогонь грайливо й безтурботно палахкотів та нагадував інші часи. Здавалося сном — колись вони були щасливі, не боялися за кожний свій ч&с і годину.

Хліб давно вже посаджено у піч. Мар'яна весь час зазирає до нього й не може добрати, — чого це він не гнітиться? Здається й напалила, а білий та й годі...

Мар'яна скрутила з соломи віхтя й ладналася його запалити сірником.

В цю хвилину щось загриміло над головою.

Грім, чи що? Хіба може бути грім серед зими? Чи вже тепер світ так перевернувся? .. Гр-р! Тр-рісь! О, що це?

Так тріснуло й грюкнуло, що здалося, — грім упав просто на їх хату.

Перелякана Мар'яна вискочила на двір. І їй закаламутилося в голові. Вона скрикнула, зомліла й оперлася об плетений тин.

Верха на хаті вже не було, стирчали самі крокви й бантини. Нагорі працювало кілька чоловік, — здирали бантини. Ламали їх хату, — нагло, ні словом не попередивши їх.

Навкруги стояв їдкий пил, тоненько осі дався на галуззя вишневого саду.

Ще якої півгодини — й уже до стін доберуться.

Керував цією роботою... Ладько Чорноїван, двоюрідної сестри, Наталки, синок, завзятий активіст і комсомолець.

За Мар'яною вибігла й Харитя. Побачила й задерев'яніла.

Першою її думкою було — там на горищі заховано в них пуд пшеничного посліду, їх велике багатство. Мама берегли, щоб було чим закропити душу на великі свята, бо вже давно сиділи на ,яшному. Та в цю ж мить забула за послід, — побачила зомлілу маму, безсило схилену коло тину.

— Чого роти пороззявляли? — крикнув згори на тітку й сестру в третіх, Харитю, Ладько. — Вас добром просили, то ви не хотіли? Викидайтесь із хати, бо зараз почнемо стіни ламати.

Харитя не знала, — чи їй матір рятувати, чи послід на горищі, чи скриню в хаті, — а чи прогнати цього дурноверхого Ладька, підлизника до совецької власті.

— Мамо, мамо! — тоненько запищала вона, вчепившись матері на шию. — Яке вони право мали до нашої хати?

— Не ваша тепер! Це колгоспна! Колгосп продав радгоспові з умовою, щоб за один день розібрали ... — осів трохи Ладько, побачивши, що тітка не підводиться, а Харитя його не боїться.

— А ми ж куди? — питала Харитя.

— А ви, куркулі, йдіть, куди хочете ...

— То я й на тебе скажу, що ти куркуль, та й що ти мені зробиш? А січкарню нащо розібрали й сховали?

— Поговори-но мені ще ... — промурмотів Ладько. Покинув сокиру, що орудував нею, і почав злазити

з хати.

— Як не хотіли добром слухати... — бубонів він сам до себе й широким, рішучим кроком пішов до хати.

За кілька хвилин ті клунки, що недавно спаковували Харитя з Мар'яною, вже були надворі, власне, в саду, побіч напіврозібраної хати. На підмогу Ладькові прийшли Чоломбитько й Гапка — голова сільради.

Винесли туди ж, у сад, скриню, почали виносити начиння.

Мар'яна ще й досі не промовила й слова. Німа сиділа на землі, коло тину й дивилася, як розв'язують клунки й розвішують її, ще дівоцькі, вишивані сорочки, спідниці, рушники та інший скарб на вишневому галуззі. Не помічала, що кожух її майже не вкриває, хоч Харитя наче й вгорнула її.

Харитя бігала поміж розвішаним і розкладеним добром, кидала очима на всі боки, — боялася, щоб не здогадалися, де вона сховала квітчасту, тернову, ще бабину хустку. Час від часу вона прибігала до матері, щось поправляла на ній і знову кудись бігла. Не могла всидіти на місці.

Вже все начиння стояло надворі, вже починали розтягати стіни. Тоді Мар'яну й Харитю одігнали далі, Мар'яна сіла знов, вже йо той бік тину, — така чогось слабість пішла в ноги. Дивилася й, мабуть, нічого не розуміла. Чого це підходять люди з села, їх таки сусіди, — й питають?

— Ця спідниця скільки коштує?

Чоломбитько казав якусь дрібну ціну. Вже хотіла брати спідницю жінка, як друга набавляла карбованця й забирала собі.

Так одну річ за другою продавали, а Чоломбитько тільки покрикував:

— Кто больше? Кто больше?

А хати вже не було. Стояла лише піч із ще невипеченим, забутим хлібом.

V.

Якби можна було завернути хвилину! Ту хвилину, коли зважував: так, чи ні. Якби владна була людина, чи бодай людство, чи хоч самі боги, над часом!

І в безсилості своїй перед менущою хвилиною людина знеможено стискає скроні руками.

Так стискає Серафим Кармаліта свої скроні, виходячи — від Валер'яна Климовича, непомітного статистика райвиконкому.

Якби Серафим у ту хвилину, назавжди зниклу, сказав: ні! Він би тепер вже може не існував би, може був би десь у Казахстанських шахтах, чи сибірській тайзі, — але не в засланні духовому, не в смерті моральній. Та хвилина була ембріоном всіх життьових можливостей, з неї могло б народитися зовсім інше теперішнє, ніж те, що є.

Вже кілька років носить на душі Серафим Кармаліта оцей важкий тягар таємне співробітництво в ГПУ. Він зобов'язаний щотижня доповідати начальству про всі свої зустрічі й розмови. Начальство не обмежується усними звітами й вимагає про все писаної документації.

Коли б спитати Кармаліту, — чому він пішов на цю роботу? Чи щоб урятувати себе від арешту й заслання, чи з ідейних переконань, що революція потребує не тільки парадних героїв, а й сажотрусів та "золотарів", чи з любови до ризикованих та гострих ситуацій, з авантурницьких нахилів — він би не сказав точно.

Одно тільки вірно: любив усе життя гратися з небезпекою, відчував якийсь п'янкий холодок від серця до п'ят, коли доводилося йти на риск.

Кармаліта недарма називав себе не раз "скороченим виданням історії України в швидкісних темпах". Це була до-стоменна правда, що в п'ятнадцять років він уже виходив із обрізом на широкий шлях, уявляючи себе не то Карлом Моором, не то Кармелюком. В такий спосіб намагався він тоді поновити потоптану справедливість на землі, на Україні.

Так само щиро всім серцем кинувся він у крутіж петлюрівської епопеї, серце його палив жар боротьби за Україну. То був шлях до відновлення дорогої йому справедливости, в яку залюблений був він ще змалку.

Коли відступала петлюрівська армія з України, його звалив тиф. Трапилося це з ним на Дрижипільщині, в селі Марійці. Одна проста сільська жінка виходила його, як рідного сина, й він, оклигавши, знову пішов у широкий світ.

І тоді він не здався, ідей своїх національних не розгубив, з натурою не розстався. Він, будучи з природи красномовним, бо мав-багато чого сказати, і цим може гадаючи притамувати той жар, що палив його душу, став попом. Це було в ті часи, коли другі священники скидали з себе рясу, коли писали в газеті про те, що релігія — опіюм для народу, коли народ будився та не знав, які шляхи сліпі, а які ведуть у майбутнє. Саме тоді Кармаліта набрався дерзання й став автокефальним священником.

Правда, не довго був він ним. Йому було ще тільки двадцять років, він був не хто, як неук, невіглас. Він дуже скоро побачив, що наслідки його вчинку не викупляють жертви героїзму. Не мав він і поля для розмаху, і треба було йому ще вчитися.

І він із викликом, навіть не постригши своїх локонів, але змінивши рясу на облатаного, смішного кожушка, пішов учитися до університету із довідкою, що він — син горлів-ського шахтаря, походженням із сёла такого-то. Довідку йому видало рідне село, бо це не суперечило дійсності. Батько його загинув у шахті, як він ще був малим, а він виріс у материних родичів.

І от там, у вузі, сталася з Серафимом Кармалітою дивна метаморфоза. Ті ідеї, які жили в ньому, яких він доходив самотужки, ідеї великого й справедливого гуманізму, не для верхівки, а для широких народніх мас, виявляється, вже давно й краще' за нього розроблені у книгах великих мислителів та революціонерів. Перша книга з політмінімуму і взагалі перша книга з політичної освіти "Історичний ма-теріялізм" Бухаріна, тоді широко розповсюджена по вузах, поставила догори ногами всі його попередні думи й переконання.

Кармаліта мав темперамент політичного діяча, але він плив самотужки, не мав над собою доброго впливу. Жодна філософія й теорія не торкалася ще його незайманого розуму. Він досі боровся за Україну, як підказувало йому серце.

І от діялектичний матеріялізм із залізною логікою доводить, що всі оці місцеві течії, оці національні рухи суть рушійною й революційною силою в умовах капіталізму та імперіялізму, але стають контрреволюцією, гальмом, архаїзмом, реакцією в тілі першої в світі соціялістичної держави робітників і селян.

І гарячий Серафим Кармаліта бухнув заяву до комсомолу. Його прийняли.

Не хотів довгий час згоджуватися Кармаліта тільки з одним: що прагнення незалежного національного шляху України є прагненням української буржуазії, — капіталістів, поміщиків і куркулів. Ніяк не хотів він почувати себе, — українського бідняка й робітника, — сліпим знаряддям У руках отієї спритної, ненажерної буржуазії. Він пішов до Петлюри боротися за те, щоб український хліб, цукор, вугілля й залізо йшли на потреби України а не на процвітання

Москви, на будівництво заводів, електровень, палаців, бібліотек та університетів тут, удома, а не в Росії.

Але в цій душевній незгоді остаточно збило його те, що на практиці, в житті, він бачив багато фактів: найтвердішими, незламними оборонцями національної культури були якраз не бідняки, а заможні шари, — діти куркулів і попів. Так ствердив і процес СВУ, який аж кровно обходив самого Кармаліту.

А йому, бідняцькому синові, що тратити в пролетарській державі? Ні маєтків, ні десятин не мав, але йому пролетарська держава широко відчинила двері освіти. Йому, й таким, як він, найбіднішим. Чи ж може зробити це влада, ворожа народові? Бібліотеки — народне добро, користування ними мусить бути безкоштовне, — сказав Ленін. І справді так було. Влада трудящим! Нетрудовий елемент мусить в інтересах народу змінити свою хижацьку природу, або зникнути. Культуру й мистецтво — в найширші маси!

Чого ще треба? Мир халупам, війна палацам! Чого ще людині треба?

VI.

І дивно! Тай само руба поставив питання й перший слідчий, як викликав Кармаліту до себе, десь по якімсь часі після вступу його до комсомолу.

Це було в ті часи, коли всі вони, студенти й студентки, бігали по літературних вечірках, коли всі вони писали і всі хотіли бути письменниками, а хоч "болєльщиками" ...

Це було в ті часи, коли єгипетська богиня, Тося, водила його по міських вулицях, хоч була вона з ним, а хоч і не була, коли все, кругом точило щастя п'яної радости...

О, Серафима Кармаліту вже давно вивчали! Перед носом у себе слідчий тримав цілу теку Серафима Кармаліти: знали достоменно всю його незвичайну біографію, думки й навіть окремі вислови.

— Скажіть, будь ласка, чи ви комсомолець? — питав слідчий, кидаючи оком то на нього, то на папери.

Так, ніби він не знає!

— Комсомолець.

— Чи не скажете ви, які мотиви керували вами, коли ви вступали до комсомолу? Тільки так прямо, щиро кажіть, бо ми однаково все знаємо.

— Ви може думаєте, що я хотів комсомольським квитком приховати те, що я був бандитом, петлюрівцем і попом? — сміливо відповів Кармаліта. — Ні, не тому! Я щиро вірю, що єдино комуністична партія, вчення Маркса й Енгельса виведуть Україну на шлях найвищого її розвою. Я хотів навчитися, як це робити.

— Ми вам віримо, — сказав слідчий, проникливо глянувши на Кармаліту з-над теки.

"А чого ж ви хочете?" — хотів запитати Кармаліта.

— І таких людей... Вам, звичайно, не треба тлумачити, що комунізм сам не вродиться, його треба створити, за нього треба боротися, треба бути чорноробом ... Треба довести ...

В такому дусі вони довго говорили, але до чого те вело, Кармаліта ще не розумів. Може хто доніс, що він — невитриманий комсомолець, може в зв'язку з минулим?

— Я щодня й щохвилини це доводжу, — знизав плечима Кармаліта.

— Якщо ви справді бажаєте бути корисним революції й українському народові, то доведіть це. Допоможіть нам!

— Як? — довго не розумів Кармаліта. — Я живу для України й все робитиму для неї по змозі. Я вже усвідомив, що найкращий шлях, є шлях соціялістичної України.

— Але в неї є багато ворогів. Доведіть, що ви щиро бажаєте працювати для соціялістичної України.

Кармаліта мовчав і ждав. Що він хоче?

— Допоможіть нам!

— Себто ... бути? ..

Кармаліта не міг вимовити те слово, хоч уже й мелькнуло воно в голові.

— Допоможіть нам викривати ворогів соціялістичної України. Якщо ви щирі — вони й ваші вороги. Якщо ви справді бажаєте прислужитися революції ...

Кармаліта мовчав.

— Подумайте над цим! Ніякого насильства над сумлінням вам не треба робити, — якщо ви щиро все тут говорили. А інакше... Вас можуть викинути з вузу за ваше минуле... Ніде не приймуть на роботу... і правильно: якщо людина До нас ворожа, то чому ми повинні їй давати роботу?

І, бачивши, що Кармаліта мовчить, додав:

— Може трапитися щось і гірше...

— То в чім же справа? Якщо я — ворожа людина, то чому ви мене не заарештуєте? — обурено відповів, нарешті Кармаліта і хотів встати. Він погроз слухати не бажає.

Слідчий вчасно зловив цей порив і попередив його тим, що посадив лагідно назад і якнайсердечніше сказав:

— Ми вам віримо! Але мене дивує — ми робимо вам честь, а ви... ще думаєте. Інші самі до нас приходять, а ми з ними не хочемо говорити. Який же ви після того комсомолець, якщо ухиляється від? .. Нам доручено вас притягнути до роботи. Зрозуміли?

— Це все я розумію ... почав Кармаліта. — Але ви дуже невдало вибрали кандидатуру. Я по характеру своєму нездібний ...

— В цьому нема нічого важкого! — перебив слідчий.

— Я нездібний на провокацію, — договорив свою думку Кармаліта.

— Ми зобороняємо нашим людям провокацію! — суворо подивився на нього слідчий. — Ви повинні завжди говорити так, як думаєте, у згоді зі своїми переконаннями й сумлінням. Але ми хочемо знати від вас усе без приховування.

— То будь ласка! — зрадів Кармаліта. — Питайте мене зараз про все, я ніколи нічого про себе не таїв. Ні перед ким.

— Як ви згодні, — зрадів і слідчий, — то треба дати підписку. Це порожня формальність, але все ж, без цього не можна...

Кармаліта мовчав. Довго, напружено. Власне, це добровільно приходити на регулярні допити. Але ж він нічого не збирається таїти від них.

То чого має якісь підписки давати?

— Повірте, що це дуже інтересна робота, — спокушав слідчий. — І коли ми обмірковували вашу особу, то брали під увагу якраз вашу вдачу. Ви захопитеся, ось побачите! І потім самі сміятиметеся над своїми ваганнями.

Слідчий навіть перейшов уже на другий тон, протилежно до офіційного початку їх бесіди. Він запевняв, що з Кармаліти вийде прекрасний чекіст, що йому, можливо доручатимуть найскладніші завдання міжнароднього значення ... Можливо, йому доведеться побувати закордоном ...

— Я... я не вмію... — відмагався Кармаліта.

— І я не вмів, от уже скільки років працюю...

Слідчий по-батьківському, терпляче, годин з чотири розмовляв із Кармалітою, розпитав про батька шахтаря й про матір, чи давно батьки померли, чи є брати й сестри...

— Ось побачите, тут ви знайдете нову родину... — казав він, зловивши сумні нотки в словах Кармаліти.

Зрештою, вони розсталися, скріпивши своє знайомство розпискою. Звідти Кармаліта вийшов таємним співробітником ГПУ.

VII.

Саме тоді й покинув Кармаліта інститут. Все так складалося.

По-перше, він відразу втратив усіх своїх друзів, він утратив смак дружби, уникав її з тими, кого любив. Бо мусів про них звітуватися. А цього він не хотів. Не міг він про Тосю, про ту містичну хвилину комусь розказувати, коли сонце заграло на вершечках тополь, а внизу бродили тіні й мороки, а вони з Тосею стояли й мовчали, сповнені чудом бути вдвох.

Це було понад його сили.

По-друге (а може це й по-перше), — нема чого чекати. Раз Україна має бути соціялістичною, то треба цей соція-лізм будувати, а не ждати, що він сам із неба впаде.

Кармаліта вибрав саме те село, де колись помирав від тифу. Назавжди запам'яталася йому матірня ласка добрячої, самржертвенної селянської жінки, яка не шукала ніякого інтересу, ніякої оплати за свою доброту. В часи душевного спустошення випливав її світлий, невмирущий образ і нагадував, що крім залізної логіки діялектичного матерія-лізму, є в світі й необраховані, невмотивовані, нематеріяльні цінності, — людяність, духова спільнота, саможертва. Вони безсмертні.

Вони — ланцюг, протягнутий від поколінь минувшини до поколінь прийдешніх.

І от в тім місці, яке видає з себе такі чисті, безкорисні характери, він повинен розпочати нову сторінку в історії України.

Він таки знайшов ту хату, ту сім'ю, де вмирав колись. Але тієї жінки вже не було. Довідався, що померла від тифу. "Тут якийсь петлюрівський вояк лежав без пам'яти, а мама коло нього ходили, доглядали, заслабли та й померли", — розповідала дочка її, Наталка.

Кармаліта стримався, не сказав, що то він і є. Нащо?

Нащадки її, сини й внуки — вже були серед перших, що організували комуну "Вперед". Карпа не застав, той покинув комуну й виїхав десь на Одещину. А з Наталчиним сином Ладьком, щодня тепер бачиться ...

Кармаліта думав, що свій тягар він залишить, покинувши місто, божество і друзів. Але ж ні! Якщо він колись був у щасливому стані невідання, то тепер знав, що увесь час багато незримих очей стежать за кожним його рухом. Коли не він розкаже сам про кожен свій крок, то розкажуть інші. Бо тепер в кожному він міг вбачати такого ж таємного аґента, як і сам, зобов'язаного доповісти про всі зустрічі, слова, жести ...

І він у стосунках з усіма4 нарочито, підкреслено демонстрував свої ідеологічно-витримані, радянські —позиції, щоб спиняти необережних. Він, який так любив свавільний вибрик думки, сміливість.

Не раз і в нього, хоч і палкого послідовника Кампанелли, свербів язик поділитися ворохом думок про комуну. Як би він хотів бути на місці того п'янички, Соловея Стрижа, який може дозволити собі розкіш прийти до комуни й насміхатися:

— Я регулярно навідуюсь полюбуватися, як росте соція-лізм серед цих злаків індивідуалізму ...

Як хотілося йому часом посміятися ввічі, з перцем, щоб аж у носі закрутило!

І навіть такого простого бажання не може він здійснити. Зв'язаний, вкладений у рамочку "ідеологічної витриманосте, заточений у незриму темницю, з обрізаними крилами.

Принаймні, нікого не спровокував він. Та проте, мусів щодня сповідатися — його й у Дрижиполі знайшли. Ну, а коли б ні? То п'ять, десять його знайомих розказали б те, чого не договорив він, — про різні "висловлюванням

Хай би стежили за ним, — кат його бери! Але коли б він цього не знав!

А то він ходив наче з зав'язаними очима. Його всі бачать, — він нікого. Його про всіх допитують, а він не знає, хто на підозрі, хто — на службі, як він. Сліпе знаряддя чиєїсь, волі. Оце такий простір для його химерної, жадливої діяльности, вдачі? Собака на прив'язі!

Кармаліта пригадує собі, що він не хотів уже раз бути сліпим знаряддям. У своєї буржуазії, яка використовувала його національні почуття.

А хто ж ці? Друзі його народу?

І так він тягнув оцей ланець і щодалі, то нестерпнішим здавався він йому. І тут знайшлися приятелі, яких він полюбив, а мусів їх потай кусати безкарно, вони нічого не підозрюють. Бо хто вони — не знав.

Начальство все настирливіше вимагало відшукувати, відкривати клясового ворога, шукати змов, таємних організацій. Вже кілька разів допитуються чомусь про Дуб'ягу, вже ось другий раз про Тараса Сарґолу, — про якісь анекдоти проти колективізації... А може й Тарас, і Дуб'яга? ..

Того ж бандита Дуку Валер'яну Климовичу хоч роди! Хоч яловий, а телись! — як любив казати Яків Дуб'яга.

Кармаліта рішучо ніде в Дрижипільщині не бачив того нав'язлого у всіх на зубах куркульського опору. Людей, як баранів, як курчат, ловлять, звертають голівки їм, б'ють, як телят на різниці, люди тільки вгинають все нижче й нижче голови, тягнуть кляте ярмо . . .

Серафимові Карма літі аж спинилося серце від цієї думки.

Так він працює на те, щоб швидше запрягали людей у-тяжке ярмо, орали лихом, лихом засівали? Так оце отак допомагає він процвітати соціялістичній Україні?

А на що перевелася комуна, яку він так любив! Що сталося з людьми, які ще недавно горіли ідейним запалом!

Духовому зорові Кармаліти, загостреному в самотності, давно вже розкрилися два шари, дві кляси, два полюси в комуні. Вони поволі, але певно викристалізовувалися.

Одна кляса хотіла користуватися привілеями, жити в достатку, користуватися правами комунара, посилати дітей учитися. Друга кляса повинна була працювати, була обставлена безліччю різних "табу", — приписів, штрафів, нарядів ... і не сміла підіймати голову. Власне, ця друга була на батрацькому становищі.

З подивом^ жалем дивився Кармаліта на те, що комуна не тільки не вибивала з голів інстинкту власности, а навпаки: люди тут зривали одне одному очі за кожну дрібницю, всяке абищо викликало заздрощі, дріб'язкову колотнечу.

В соняшному місті Кампанелли характери облагороджуються, а в комуні "Вперед" Кармаліти — паскудніщають, здрібнюються, насмоктуються випарами заздрощів і егоїзму, зненавистю до товариша. То чого варта його праця?

Ех, краще не думати! Однаково, ніякого виходу він не бачить...

VIII.

З каламутного туману подій останніх днів, як притупився й занив біль утрати десь глибоко в серці, Тарасові виплило на поверхню свідомости, що його викликав до себе новий секретар райпаркому, Шварцов.

Здається, повістку із штемпелем "ду*ке спішно" принесено в день похорону Федька.

Тарас не звернув тоді ніякої уваги на цей нікчемний листочок паперу.

Всі вони були прибиті страшним нещастям, що нагло впало в хату. Викликали телеграмою Оксану з Уманя, де вона віднедавна жила.

Батько, — може вперше в житті, — гірко плакав від свого власного нещастя і просив у них, дітей, прощення.

— Простіть, діти, — казав він до Оксани, Тараса й Галі, — простіть мене, як я може колись вам що лихого вчинив. Може я був коли недобрий, несправедливий до вас... Я не бачив нічого гарного змалку, мами не мав, то й сам став таким ...

А Федько лежав у цей час у церкві — невпізнаний, спотворений, синій, чорний, — з печаттю передсмертної муки і скарги на жорстокий злочин проти його сімнадцятилітньої долі.

Закатованих хотіли покласти на ніч у старій волості, де час від часу, як збиралося багато заарештованих, робили холодну. Але мама з несподіваною рішучістю запротестувала. Хоч цю останню ніч хай перебуде в урочистій святості, в храмі, а не в захарканій холодній.

Прийшли від райпаркому до них і сказали:

— Вирішено ховати всіх з музикою, громадським похороном. Вони загинули на радянській роботі.

— Тепер, мертвого, хочете відвоювати собі, а як був живий, то ви його відганяли... — гірко сказала мама. — Не хочу я!

Ніхто не розумів серця матері. Для них всіх була це сенсація, неприємність, страх... Страшна доля юнаків викликала жаль до них... Але що смерть ця ґвалтовна роздерла навпів серце матері, — цього ніхто ніколи не збагне, доки не переживе сам. І як переживала вона, — така вразлива на найменшу дрібницю?

Районові власті не хотіли знати цього. Вони хотіли з похорону зробити політичну демонстрацію, а ці куркулі держаться за свої забобони.

Сарґоли поховали свого сина церковним обрядом, із священником і без музики.

Так захотіла мати. Що могла найкращого, те дала своєму синові наостанку. Хоч похований хай буде по-людському.

В хаті, де все ще віяло недавно урваним життям, де кожна річ нагадувала про Федька, увесь час говорили майже пошепки, майже не говорили. Мама замкнулася в собі, вона сама з собою переживала свою невитравну скорботу. Вона зовсім змінилася. І так завжди сумний її погляД став зраненим, страждання втрати точило її. Вона тепер вже ніколи не всміхалася, не було в ній гумору, вона мов погасла.

А в Дрижиполі тільки й говорили про це. Хто замордував хлопців? І сходилися на одному — Дука.

Про цей виклик до райпаркому Тарас нагадав тоді, як вдруге, вже до школи, прийшла звідти повістка. Що там могло бути таке негайне? Може в зв'язку з загадкою їх нещастя? Може райпарком натрапив на сліди злочинців і потрібні якісь додаткові відомості?

З думою десь далеко-далеко зайшов він до райпаркому.

На такі офіційні виклики ще ніколи не ходив. Дмитро Степанський ніколи його не викликав, — але Дмитра вже не було. Його недавно зняли з роботи за невиконання пляну колективізації в районі.

Тарасові довелося довго чекати. Нарешті, його впустили до нового секретаря.

Шварцов без зайвих передмов, бундючим тоном, мов до наймита, сказав:

— До нас дійшли відомості, що ви дискредитуєте одного нашого цінного робітника, розпускаєте про нього всякі брехні,

— Я? Кого саме? — мов прокинувшись, запитав Тарас

— Ми не можемо дозволити, щоб всякий, — чогось підкреслив слово "всякий" Шварцов, — щоб всякий оббріхував наших робітників ... Трахтенберґ — випробуваний старий комсомолець ...

А-а-а! — зрозумів, нарешті, Тарас

Так оце вони заради цієї дрібниці хотіли, щоб він у день похорону брата йшов до них "дуже спішно"?

— Я нічого не брехав.

— Ви, здається, вчитель? — подивися згори вниз на Тараса секретар райпаркому. — Свідома людина, а ніби не розумієте, що дієте на руку клясовому ворогові. Вам прий-деться подати спростовання.

— Чого?

Тарас не розумів, чого цей Шварцов говорить із ним начальницьким бурчливим тоном, уникає дивитися ввічі... А як дивиться, то наче не бачить живої істоти, а лише спинку крісла.

— Чого? — перепитав, а вірніше перекривив Шварцов.

— Вашого наклепу ...

— Але ж справа була так, що обоє ми зустрілися вночі й перелякалися одне одного, але ніякого Дуки ...

— Про Дуку нам дозвольте знати!.. — перебив Шварцов.

Не дає навіть говорити.

Страшним холодом чужости війнуло на Тараса від цього секретаря. В цей час, в дні найбільшого горя, горя на все життя, оцей плюгавець морочить йому голову якимись нісенітницями, не вартими виїденого яйця. Хіба його доторк-нула їхня жалоба? Чуже й байдуже воно йому, зате Трах-тенберґів сором прийняв он як до серця.

Тарас розгнівано встав і запитав:

— Оце все? Я можу йти?-

— Ні, я ще не скінчив ... Цікаво! Що ж ще?

— Крім цих антисемітських пліток, ви, я чув, розповсюджуєте антирадянські анекдоти. — Шварцов заглянув у якусь теку. "Чи буває у вас міґрень?" — "Що ви? Я на нього доніс навіть у ГПУ!" Це вашої фабрикації? Також про попа ...

— Про якого це попа? — розкрив очі Тарас Можливо, він і розказував десь якусь анекдоту. їх так

багато ходить. Але ж ...

— Отже, ви не заперечуєте? ..

Тарасові хотілося встати, плюнути й піти. Яка різниця

— чув чи не чув, розказував, чи не розказував? .. Воно це все так далеко від нього. Хтось їх творить, ці анекдоти, вони переходять із уст до уст. То це добре, що люди не втратили здібности сміятися.

— Гаразд, я замкну рота, — бовкнув Тарас, встаючи.

— Ні, я маю до вас ще одну справу, — настирливо вчепився до своєї жертви Шварцов. — Тут у Дрижиполі живе один куркуль, нетрудовий елемент. Також на прізвище Сар-ґола. Мав до революції крамницю, будинки й сто двадцять десятин землі. Чи він вам якийсь родич, чи так однофамілець, випадково?

Шварцов ще й збиткувався! Тарас повинен був сам сказати:

— Цр — мій батько!

В іншій обстанові, коли б це був Дмитро Степанський, людина більш менш широкого діяпазону, а не ця напиндючена чужа жаба, що ледве цідить до тебе звисока й презирливо слова, коли б Тарасова душа не була в глибокій жалобі, — Тарас би розмалював батька в смішних і зворушливих рисах, як це не раз вони з Федьком та Галею й мамою робили. Справді бо, химерна була в їхнього батька вдача, — така товстошкурість у буденному житті, а така тонка, ніжна вразливість до всякого гарного, до мистецтва. Якесь дитинне замилування до свого сопілчаного виробництва, безжурність, вічні походеньки по оказіях. Політичний світогляд, що вільно вкладається в три слова. Тарас вбачав у долі свого батька життєву невдачу, — має душу мистця, а все життя робив не те, чого прагнула та душа.

І якби це був Дмитро, він би йому без вагань, чисто-сердно сказав, що Тарасові з батьком не по дорозі, батько його ніколи не переробиться на революційний лад і що не хоче він, щоб його з батьком мали за одне нерозривне.

Йому ж, цьому огидному Шварцову, він сказав:

— Ніколи в мого батька не було ста двацяти десятин, а лише п'ять. З них він уже здав державі три гектари.

— Не все одно, що в батька, що в діда? А чи ви маєте з батьком які зв'язки?

Нахабство Шварцова ставало щораз нестерпніше.

— Так! Той зв'язок, що він є мій батько...

— Це, по-вашому, не є зв'язок? Хто дійсно пориває з клясовим ворогом, той публічно в пресі його зрікається.

— Я цікавий знати, як це зробити, щоб він перестав бути моїм батьком? І ніяка заява не в силі моїх обов'язків перед...

Але Шварцов не дав договорити.

— А вам не заважає працювати в радянській школі, виховувати молодь у пролетарському дусі...

— Що?

— А те, що ви — куркульського походження!

"Якого ж ти походження? .. Твій батько оселедці, чи сірники продавав?" — хотілося спитати Тарасові. Він з викликом відповін:

— Ні, не заважає.

— Ну, так нам заважає. Антисемітів, куркулів і анти-радянськи настроєних вчителів нам не треба. Як ви можете виховувати дітей у антирелігійному дусі, коли ви влаштовуєте попівські похорони?

На якусь мить він навіть подобрішав: — Раджу вам подати заяву про звільнення. Все! На цьому закінчилася розмова Тарасова з диктатором Дрижипільського району.

VIII.

З кабінету секретаря райпаркому Тарас пішов просто додому з почуттям, наче його побито палицею, мов нубійського раба.

Він не чекав, шо знайде вдома якусь розраду. Його тягнуло додому, як тягне на могилу до свого близького.

Пустка вдома стиснула йому серце. Сестра Оксана із дитиною вже поїхала, Федько відійшов від них назавжди, Галя була на роботі.

Батько, начепивши на носа окуляри, скинувши піджака, стругав рубанком. Йому забракло грабель і він ретельно коло них трудився. Нащо вони були йому потрібні, як він років з п'ятнадцять не був у полі?

Зате мама сиділа, згорнувши руки. Цього ніколи з нею не бувало. Вона завжди була в русі, цілий день. А тепер сидить, дивиться поперед себе — нічого не бачить.

Кому потрібне було Федькове життя? Хто, жорстокий, убив його? Яке право мали вбити її дитину? Якби був хворий, то не так може тяжко було б його втрачали...

Кому було потрібне життя цих трьох юнаків? Ще й візник коло них загинув.

Казали, якась шайка циган уже не одне таке вбивство вчинила. Казали, що вона лютує по всій окрузі і, грабуючи по дорозі людей, закидає мотузки їм на шию, душить, а потім роздягає.

В голові їй проносяться ті можливості, що могли б запобігти нещастю. Якби спинила, сказала: не їдь! Т'адже їй снився сон — відрубала пальці на нозі й кров дуже йшла.

В день виїзду він казав: "Так чогось не хочеться їхати, як умирати!.." Чом не.сказала: "Ну, то не їдь!"?

І мама почуває свою непрощенну вину.

Чом вони не послухали, не переночували в Кривчунці?

Того дня страшного згодили хлопці одного чоловіка, щоб їх відвіз додому. Чоловік уже запріг коні, вже посідали на сани, як у візника щось обірвалося в упряжі. Чоловік розпріг коні й сказав:

— Не поїду! І вам не раджу. Ночуйте, а поїдемо завтра! Молоді хлопці, дурні ще! Почали сміятися з бабських

забобонів, згодили другого. А якби так послухали? ..

Мама хоче перенестися в стан сина, в ту хвилину, хоче сама пережити ту передсмертну його годину, смертельний жах... Може б йому тоді легше було? Може кликав у останню хвилину її?

Вона нічого іншого, крім цього, не може й думати.

А це ще щось має бути. Такий знак. І вона боїться про той знак думати.

Прийшов Тарас. В інший час він би зразу розказав про допірішню сутичку із Шварцовим. Тепер не сказав. Пожалів. Ще додавати досади?

По хаті бродив жах, сум, моторошність. На столі лежав образ.

— Де ж це тато?

— А де ж! Он, струже щось! Грабель йому притьмом забракувало. Тут такий знак... а йому за всі голови. Чи це ще перед яким нещастя^ чи що? Чи вже ми такі грішні перед Богом?

— А чого образа зняли?

Мама із страхом подивилася на стіл. Вони впірнали все глибше в якийсь каламутний, зловісний вир, їх мов тягнуло туди на дно.

І Тарас повів очима туди, де дивилася мама.

— Ти знаєш, що сьогодні було? — мама знизила голос др шепоту. — Встала я рано, хотіла перехриститися до образа, а образа нема. Кілочок є, образа нема! — Страшно мені стало, але думаю, — може батько нащось ізняв? Коли глянула вниз, — стоїть образ, притулений до стіни, на землі, цілісінький. Наче його хто навмисне зняв і поставив.

Мороз пройшов Тарасові по шкурі.

— То може тато?

— Та ні ж бо! І нікого чужого не було. Це нам усім ще щось страшне буде. Образом цим мама мене благословляла, як ішла я до шлюбу. Щось страшне буде... — поширеними зіницями вдивлялася в майбутнє мама.

В цім явищі, справді, було щось надприродне. Але Тарас, Щоб заспокоїти маму, почав казати:

— Не видумуйте, мамо! Ви за всіх переживаєте та' до серця берете. Вже з нас досить того, що є ...

— Ой, ні...

А, власне, цей моторошний жах, що бродив по їх хаті, торкнув його своєю холодною лапкою, ще тільки він зайшов.

— Дай, Боже, щоб нічого більш не було! — перехристи-лася мама. — Може там із Оксаною в дорозі що трапилося?

Прийшла додому Галя. Щось зарання з роботи.

— А ти чого плачеш? — запитав її Тарас, побачивши, що очі в неї почервоніли й понапухали.

— Вигнали з роботи! — розревлася Галя на всю хату. Мама й Тарас переглянулися. А що?

— Дурна! Та й чого ж так до серця брати? — потішав її Тарас. — Та розкажи, як було, не реви!

— Викликав мене .. .голова профспілки ... й сказав ... що мене виключено з членів спілки, а на роботі не член спілки не може бути.

— А, Господи! І нащо нам були ці хати? — розпачливо скричала мама.—Якби ж не хати, то й Федько був би жив... Чи йому потрібна була оця дурна робота, як він хотів учитися ... А тепер вам усім горе, всіма вами накидаються...

"Вам усім ..." Тарас же ще не сказав, що й його сьогодні вигнали з роботи.

І не мав він сили сказати.

7. КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ НА ВСІ СТО

І.

Дуб'яга не знав, що над ним згущуються тучі. А вони гурдилися над ним аж із самої весни.

Комуна росла, членів більшало, вже було два осідки: старий панський двір із п'ятикутнім домом посередині і господарство в Дрижипшьському урочищі. Дуб'яга почував себе хазяїном величезного господарства, бо й землі прибавлялося. Старі комунари вважали себе ідеологічними керівниками нових, вищими на цілу голову.

А як новітні не хотіли визнавати цього першенства, то часто відбувалися дрібні й серйозні сутички. Рада, якій на своєму віку доводилося гасити багато колотнеч, не звертала на це великої уваги. В "колективному казані" перекиплять, хай там погалакають!

Велике й різноманітне господарство комуни вимагало робочих рук і, звичайна річ, саме новим членам і випадало бути тими робочими руками.

Але тут виявилася дуже неприємна для ідеї комунізму річ. Нові члени знати не хотіли якоїсь там спеціялізацїї. їм дуже не сподобалося, що двоє-троє видатних комунарів-фундаторів саме в жнива поїхали на курорт лікуватися, а кількох молодих комуна восени послала вчитися, пристойно одягнувши їх перед тим.

— Як робить, то всім робить, а то хтось із себе строїть ледачком, а ми батраками ходимо... — стало в комуні летючою фразою.

Дуб'яга, переконаний, що "нових членів треба пасти", шо біднота робити не вміє, частенько нагукував на котрогось сирого хлопця. То в однім кінці, то в другім чути було його погукування.

— Нащо багаття розпалив коло кіп? Лінувався відкинути пирій? Ще спалиш увесь хліб! Це щоб ми не догляділи ...

— Роби й грудьми, то не будеш людьми, — понуро відповідав "батрак".

—— А ти головою роби! Десь у другому місці:

— Це чого ходиш з підбитими очима? Хто тебе побив? Членам колгоспу соромно ходити із синіми очима!

Ще в іншому:

— Нащо ти віддав картоплю братові?

— Я тільки з погреба виніс, — виправдувався "батрах".

— А нащо ти віддав?

— Як дощ ішов ... посадити на городі...

— В нього ще город неораний!

— З'ораний.

— Я вчора йшов, то неораний... Як ти будеш із братом усякі махінації робити ... нас не здуриш ...

А то чуєш:

— Ми в вас, як батраки, робимо, що приказуєте...

— А ти вчора прийшов та й хотів зразу приказувати?

— Он другий, теж член, ціле літо пролежав у кімнаті, — натякав "батрак" на "кандидата на попа", — студента Кар-даша, брата одного з членів ради.

II.

Цього дня рада ніяк не може знайти4 притулку, все їй заважають провадити засідання. Втікла аж у сад.

Рада сиділа в саду під великою яблунею, коли підійшов Ригорко Безсмертний. Став, сперся на вила.

— Беріть-но, та ви ще хоч по три гарбі скидайте, бо я вже сімнадцять скинув, то таки втомився.

— Чи ви бачили таке диво? — видивився на Ригорка рільник, Решетило.

— Хто це тебе сюди кликав? Не бачиш, що ми заняті?

— Ти, чоловіче, контрреволюцію тут не розводь, — суворо почав виговорювати Дуб'яга. — Поставили тебе до молотьби, то роби! А маєш щось, то обжалуй на загальних зборах. Там побачимо, який то ти член комуни... То, що ти три дні поробив ...

Але Ригорко не злякався.

— Ви, хлопці, не дуже лякайте, бо як викинете мене, то я собі раду дам, але й ще комусь іскрутиться.

Така безстрашність заставила Дуб'ягу трохи уважніше поглянути на Ригорка.

— Ну, кажи, чим ти незадоволений? Тільки не мни, бо нам нема часу.

Тоді Ригорко моргнув бровою й ізза паркану виступило ще двоє "нових".

Це не сподобалося раді. Члени ради наїжачилися, позасували руки в кишені.

*— Скажіть нам, чого це в їдальні почали нас помиями годувати?

— Скажіть, де поділися гроші за сіно, що продали, двадцять шість тисяч?

— І за хліб.

— Скажіть нам, куди пішли кредити, що набрали в Українбанку, в Сільгоспбанку та в Кредитсоюзі?

— Скажіть нам, за що винні кооперації двадцять п'ять тисяч?..

— Ви нас порозставляли, порозтикували, щоб ми не бачили, що воно робиться в цій комуні. А ми бачимо ваші балі й курорти, — думаєте, що ні? От, яблук одних ...

Руки членів ради засувалися щораз глибше в кишені. Виглядало на те, що "батраки" бунтуються, а в кожного члена ради був наган у кишені, — проти Дуки.

— Скажіть нам, а хіба ми зобов'язані перед вами відчитуватися? — в свою чергу запитав Дуб'яга.

Він перший отямився від несподіваного серйозного випаду "маси".

— Не дуже лякайте нас револьверами, ми не боїмося, — наступав Ригорко Безсмертний, натякаючи на засунуті в кишені руки. — Ти мене вб'єш, так усіх не подужаєш. Не хочете перед нами відчитуватися, то відчитаєтеся в другому місці.

— Знаєте, хлопці, що? — надумався раптом Дуб'яга, немов згадавши про щось несподіване й надзвичайно потрібне.

— А що? — запитав Ригорко.

— Як хто критикує, кричить дуже, то я того ставлю на відповідальну роботу. Кажу прямо, це мій метод. То говорити не штука, ти спробуй сам керувати! Тебе, Ригорку, поставлю старшим конюхом, робочих тобі дам. А тебе, Панасе, комірником. А ти, Іване ...

— Ні, ти нас не купиш, — мотнув головою Іван.

— Та ну вас к дідьку, як ви думаєте, шо я вас купую! — розсердився Дуб'яга і його бичача шия налилася. — Я тільки хочу, щоб ви самі спробували цього меду. Попрацюєте, самі побачите, — куди, що й до чого.

Переглянулися Ригорко з Панасом, Панас із Іваном.

— Ні, мабуть, не будемо сватами! — рішучо відказав Ригорко. — Давайте вперед ревізійну комісію, бо мене жінка' поїдом їсть: "Нащо ти мене сюди привів? У мене вдома все було!"

— А моя цю комуну панщиною зве! Дуб'яга рубнув рукою.

— А як і ревізійну комісію, то я вас дуже злякався? Ну, марш звідси!

III.

Серафим Кармаліта докладно й сумлінно розповідав на черговій явці в Валер'яна Климовича про акт "контррево-люції" в саду комуни, про сутичку низів з верхівкою.

Але статистик райвиконкому був чогось дуже незадо-волений з Кармаліти. Кармаліта ще й досі не виконав одного завдання.

— Ви пасивно, ставитесь до своїх обов'язків, — розжовував він, м'яко й докірливо водночас, Кармаліті. — Нам треба вияснити, в яких стосунках був Дуб'яга з Данилом Ференцем, старшим братом його дружини. Чи нема в них зв'язку тепер?

— Як же я можу вияснити це, коли Дуб'яга про це не згадує? — відмагався Кармаліта.

— Зробіть так, щоб він згадав. Чи не чули ви колине-будь від Дуб'яги яких висловлювань про процес СВУ, чи щось подібне?

— Ні, не чув.

— А чи не бачили ви якихось старих фотографій? Про ці фотографії слідчий уже вдруге запитує. Кармаліта рився в пам'яті. Справді, бачив один раз ... Одного разу Явдошка, дружина Дуб'яги, перебирала в

скрині й там знайшла якусь пожовклу картку. Там сиділи два парубки у вишиваних сорочках, а за ними стояло дві дівчини з пучечками арґонії в руках.

Явдошка показувала дванадцятилітній дочці, Мальвіні:

— Ця дівчина — найстарша сестра моя, Мар'яна. А цього я й сама ледве пам'ятаю, бо мене ще на світі не було, як брат Данило поїхав до Києва. Раз тільки, як малою була, приїжджав з Києва — куди! Такий пан, не то, що оцей сільський парубчак. А тепер хтозна де він і є . ..

Мальвіна слухала, дивлючись матері прямо в рот. В цю хвилину нагодився Яків Дуб'яга, вирвав із рук цю стару пожовклу картку й нагримав на жінку:

— Держить чортзнащо! Спалити давно треба! І справді, кинув картку в піч, у вогонь. Слідчий вислухав.

— Напишіть про це все, — наказав він.

Це ясно, над Яковом збираються хмари. Чогось вишукують, нюшкують, щось хотять знайти за ним.

А на думку Кармаліти, з Якова Дуб'яги був хороший ломовик, тягнутиме, скільки клади на нього, не покладеш. Він не літає сизим орлом у піднебессі. Не без гріха старий, любить пожирувати, випити чарку, але ж вважає це за своє право. Він будував комуну. Не без —гріха старий, але скажуть везти — везе.

Він там розгортає кипучу і діяльність, не відаючи, що десь зважують на аптекарських терезах кожен його крок, вивчають кожне його слово, сказане протягом усього життя. Вже забув він про ті давні тяжби з Цукротрестами та Промрадгоспами за якісь там куркульські млини й урочища, — а д е с ь тепер все розглядали в люпу, проти сонця й всілякими можливими способами. Перетрусили ще раз невинну справу й про штани для комунарів. То було колись — комуна займала худобу на своїх полях і незаможників тільки залякувала, а з куркулів правила штраф — хлопцям на штани.

Все це дуже добре, але в нього — репресований родич, рідний брат жінчин, засуджений під час процесу СВУ, артист. Він, як є відомості, втік не знати куди.

І тепер, коли згори категорично натискали на те, щоб Дрижипільщина стала масово, суцільно колективізована, районова влада ніяк не могла зважитися, щоб Дуб'ягу допустити до головування в марієцькому колгоспі. Занадто він... самоініціятивний. Занадто багато в ньому цієї дри-жипільської стихії. На випадок чого, — кого будуть гріти? їх, що не догляділи. Застрахуватися не завадить!

Тут треба було слухняного попихача.

Але, крім Дуб'яга, — організатора не бачили. Отут то й була складна дилема. А зовсім не те, що в комуні створилася вже своя верхівка, що комуна фактично вже тепер перестала бути комуною. Це пускали мимо вух, це зовсім ігнорували при зважуванні мотивів за й проти:

А ще коли б не оцей репресований родич!

Яків Дуб'яга, звичайно, нічого не знав. Того самого вечора, ба ні, пізніше, о дванадцятій годині ночі він приїхав з пленуму райвиконкому, побудив хлопців, скликав негайно раду, сільський актив і на цілу ніч засіли складати списки.

— Мене їсть райвиконком, що я ще й досі не переорав меж, — почав він. — Зараз, у цю ж ніч, треба скласти списки членів колгоспу. Зараз, негайно послати трактористів у поле. До ранку, поки будуть готові списки, межі мусять бути вже переорані.

До комісії входили не тільки старі члени ради, а й активісти, що недавно подали! заяву до колгоспу. Вони знали, що тепер земля прирізується індивідуально незалученим до колгоспу тільки тоді, якщо вони бідняки й незаможники. І хоч активістам, що сиділи в комісії та були вже членами колгоспу, не загрожувало назватися середняком, — раз-у-раз спалахували палкі суперечки.

— Та Михтодь Кича ж середняк, скажімо, як ти!

— Як я середняк, то ти — куркуль! — спалахнув названий середняком.

— Та не переходьте на лічності! — кривився Дуб'яга. — І так голова тріщить... Одні батрацько-незаможницькі списки заберуть цілу ніч.

— Як же так? Чого це я вже середняком став? — допоминався обмовлений.

— А ти пам'ятаєш, як зимою балі справляв?

— То було времня, що послєдній бідняк зарізав телицю та пропив. А ти хіба не продав коня, та не справив кожуха?

— Отакої! Он жінка гола ходить! — дивувався, мов з неба впав, той, що продав коня.

— То такого треба нагнать, бо він не купив воза в колгосп, а купив собі пальто, чи пропив, — каже Чоломбитько, активіст чистої води.

— То ти схитрував, а в тієї жінки нема. їй і справляти будемо тепер.

— А є такі члени колгоспу, що продав за сто карбованців воза, а тепер він — член.

— То такого треба нагнати!

— Бліже к дєлу! — підняв голос Чоломбитько, який саме й продав свого воза. — Ось уже світатиме скоро.

Комісія вранці так і не виходила з канцелярії колгоспу. Вже на світанку почали йти сюди люди. Багато з них не одержали землі зовсім, бо не увійшли до списків батрацько-незаможницької групи й не подали заяви до колгоспу.

— Де моя земля, бандити? — питав розлючений Мих-тодь Кича, переконавшись, що вже та, справжня його, відійшла цієї ночі до колгоспного клину.

— Нема, тобі не прирізано! Йди в колгосп! — казав Дуб'яга.

— Щоб вона тобі боком вилізла! Хліб забрали, а тепер ще й землю відбираєте?

— Еге! Казали, тільки поміщицьку заберуть, а до нашої не дійде!,— висунув зза Кичі голову другий, скривджений цієї ночі.

— Щоб ці чорти не пішли до комуни, то й ми б не збулися своєї земельки.

— А ми мовчимо!

— Вони пішли, бо не захотіли на своєму робити!

— Е, тут ще більше треба робити, ніж на своєму! Галакали, кричали, — а земелька та вже була колгоспна. Дехто одержував аж під Вільшанкою й Кривцем — і

дуже був радий.

— Може ніякий чорт років зо два не буде зачіпати!

— А мені дали на горбах, — радів дядько Оврам Кара-камболь.

— Але вище, чи нижче?

— Аж нагорі!

— Ну, то моліться Богу! Туди трактор не полізе... Треті, що подали під тиском заяву до колгоспу, але до

цієї ночі ще чогось надіялися й не думали насправді йти до нього, раптом змирилися, махали зі злости руками:

— Чорт їх бери — колгосп засіє мені, а я полежу на печі! — заспокоївся Соловей Стриж.

— Колгосп тобі не дасть, на трудодні дасть!

— А, ще поки то доживемо до цього ...

А людей сходилося все більше й більше. Вже було повне подвір'я.

Непорозуміло дивилися одне на одного, — що це таке скоїлося.

— Ну, а як же це мені, що не дали землі й я не в колективі? — питав тихенький, сивенький дідок.

— Беріть землю скраю горба, то ніхто сіпати не буде, ось як я! — радив йому Оврам.

— А в мене аж унизу, — розчаровано казав Сусідка.

— Ну, то всі будуть сіпати!

— Треба терпіти! — зідхнув дядько Оврам. — Діди ще не таке терпіли... Так воно не буде, а їйбо не буде. Панщина була, та й то пережили. Все перейде ...

Годині о десятій Дуб'яга йшов вулицею, а натовп сунув за ним. Дехто з упертих досі — сам уже ніс заяву сьогодні до колгоспу, а декого він сам питав:

— Ти чом не йдеш?

— Та, жінка... — м'явся чоловік.

— Щоб сьогодні приніс заяву.

Коли ж питав якої молодиці, вона відповідала:

— Ми, як наші чоловіки, а наше діло попрати, зварити вечеряти...

— Хто не йде до колгоспу, той проти радянської влади... — пояснював такій Дуб'яга.

— То це як — примусовка? — підіймала голос молодиця, але трохи, так на півтона.

— В газеті було розпорядження...

— А в нас не було ніякого розпорядження! — упиралася тоді молодиця.

V.

У вухах ще лунали плачі й ридання розкуркулених, але самі плачі вже стихли. Очистили район від куркулів.

І все ж — у Марійці ніяк не витанцьовувалася суцільна колективізація. Шварцов посилав туди представника за представником. Як тільки наступала ніч, вони починали ходити по хатах. Від хати до хати:

— Підпишись, що вступаєш до колгоспу!

— Не хочу!

— Та ми ж знаємо, що твої діти по місяцеві хліба не бачать! А в колгоспі їдальня є.

— В тебе ж дев'ятеро дітей, що ти собі думаєш?

— Не хочу!

— То давай п'ять карбованців штрафу й заяву, що ти не хоч до колгоспу.

Назбирали карбованців сто. Представники сходилися на одном висновку:

— Бандитське село! Самі бідні, а за куркулем тягнуть! Бо не могли знайти причини, — чому не йдуть люди до

колгоспу. Вже й куркулів повигонили, вже й з "мужика скинули", вже й повикидали з хат злісних підкуркульників, вже й Гапку зняли з роботи, "як несправившуюся", вже й прикрутили так, що декому кістки тріщать. Котрі боязкіші, ті заяви подавали, але ці бідняки ще неподатливіші за середняцький елемент. Бідняк знає, що до нього ніяк не причепишся, — забрати нема чого, хата така, що пора розвалити. Не піду, — й усе, хоч ти до нього вогню клади!

— Це все робота тайних самогонщиків і коліїв, — шукали винного колективізатори. — Від них іде куркульська агітація. Як чуєш ото балачки: "Е, там ваші діти з голоду поздихають! Будете голі й босі ходити! На когось робитимете?" — то так і знай, що десь близько сичить куркульня.

А хто ці таємні колії й самогонники? Як у кожній хаті є самогонний апарат, а колоти й різати вже нема чого. Давно вже поїли все, ще минулої зими...

Добре комусь там вгорі вимагати, а хай піде попробує тут, на місці, провадити добровільну колективізацію. Не брало добром, — шукали інших метод.

— Зводьте корови докупи на колгоспне подвір'я! Хто не виведе своєї, то розкуркулимо, — стукотів на куткових зборах Трахтенберґ кулаком по столі. — Я вас предупреждаю!

Ніяк не можна було допитатися, чи це примусово треба, чи добровільно. Видко, наказ такий є, як він стукає кулаком та кричить.

Але що з того? Баби його анітрохи не боялися й увічі кляли та лаяли. Він до них кулаком по столі, а вони до нього кулаком по кулаку.

— А, щоб ти не діждав! Якесь кислооке, — і руку простягає до моєї корови!

І як почули, що однаково прийдеться здавати, — почали дорізувати останніх корів, свиней, гусей, курей... Як чорт нетруджений забере, то краще самому з'їсти!

Баби зовсім не хотіли входити в становище Трахтен-берґа й інших представників влади.

Щовечора представники повинні були подавати до сільради відомості про кількість і процент колективізації на селі, про приріст колективізованих господарств за день. Сільради моментально дзвонять до райвиконкому.

В райвиконкомі весь апарат невсипуще працює день і ніч, зводить докупи відомості сільрад, бо ще до восьмої години вечора мусить бути подане зведення в область.

Область вже на голках, усі висять на телефонах, приймають райони й тут же, негайно, складають зведення, і тут же негайно телефонують ще вище.

Бо центральний комітет партії сьогодні ж мусить мати картину, як реалізується плян суцільної колективізації в Українській Радянській Соціялістичній Республіці.

Другого дня в центральній газеті публікувалися всесоюзні зведення, — і горе було тим, хто відставав.

Баби знать нічого не знають, але й Шварцов також знать нічого не знає. Чи ти звалився з ніг, чи тебе лають-кленуть, чи кулаки й дулі тобі показують, чи може куля просвистать десь біля вуха ... Його луплять за те, що він відстає, — він буде цупити. Не подивиться на особи! Жодних об'єктивних причин недовиконання пляну. Для члена партії й комсомольця не існує об'єктивних причин. Раз партія вимагає, — мусиш зробити. І декому доведеться розпрощатися з партійним квитком, якщо він не справиться тепер із дорученням партії.

Як тут не зітреться різниця між доброю волею й приму-совкою? Коли рятуєш свою шкуру, то про ці тонкощі вже не думаєш.

І почалася нова хвиля натиску.

Після "накачки" у райпаркомі сільські активісти та партійці "натискали", як могли, як уміли. Викидали з хат, позбавляли земельного наділу, забирали одежу, забороняли жити в селі, садовили в дрижипільську лазню, ніби за са-могонство та за "тайні убої".

Дрижипільська лазня славно послужила революції й культурному будівництву на селі. Там була підходяща для цих справ цементована долівка, — дуже ефектна "при-парка", особливо зимою. Купелі й ванни не перешкоджали, бо ще на початку революції зіпсувалися печі й ніхто ніколи тут не купався.

Котрі були вже переконані такими моральними впливами — вступили до колгоспу та звозили до колгоспного двору реманент, зсипали в церкву своє насіння, зводили коні, корови... Були такі слухняні, що й кури... Почали навіть скрині звозити ...

Якщо село Марійка й відставало в суцільній колективізації, то не менш за другі села України. Все ж таки — й вона діяльно готувалася до першої колгоспної весни.

VI.

Гапку зняли ніби за те, що вона не справилася з роботою. Але причини були глибші.

Цих анекдот розвелося сила-силенна. Зловити їх походження було так само, як зловити блоху. А проте, були спеціялісти, що вміли це робити. Почали докопуватися, хто їх пускав. Хтось десь у лікарні чув, розказували одне одному дрижипільські службовці, навіть комсомольці не були святі.

І дивно! Сліди вели до голови маріецької сільради, Гапки Петрик. Хто сказав би? Де то вона того набралася?

Почали, кому слід, за Гапкою приглядатися. Не все ж вона на зборах кричить та до лікарні бігає на операції. І чогось її нема там, де треба рішучого голосу голови, де треба стукнути кулаком, а то й наганом помахати перед чиїм носом. Баба бабою!

А що то означають ті слова, раз підслухані, звернені до вчителя, Тараса Сарґоли?

— їйбо, як так далі буде, то я або з аґрономом зійдуся, або десь поїду. Безсовісний! Я тебе три години чекала, — й не дочекалася.

Сарґола щось їй буркнув, не дивлючись на неї, й Гапка, мов опечена, крутнула від нього й побігла.

Так он воно що! Зв'язок із ворожим елементом! Тепер зрозуміло, звідки йдуть ці анекдоти.

Не диво тепер, що колективізація в Марійці підкачала, коли голова сільради, замість того, щоб поставити роботу, заходить із куркульськими синками!

Гапку зняли, а на її місце поставили представника якогось заводу, з міста.

Тепер уже вона могла їхати на медичні курси, як давно хвалилася, — а вона чогось отягалася.

VII.

І от наступив вимріяний час, Шварцов тріюмфував!

По-правді сказати, він і його помічники самі з себе дивувалися: як це, все ж таки, при цій складній обстанові, в умовах дрібнобуржуазної стихії, вони добилися таких блискучих результатів у справі суцільної колективізації.

Вони не тільки не відстали від інших районів та областей У всесоюзному змаганні на першість, але й вийшли на перше місце. Сама Марійка дала сто процентів колективізації, якщо не рахувати багатодітного Степана Олійника, який непохитно хоче лишитися "індусом" і не може виїхати з села, бо має аж дев'ятеро дітей. А взагалі ж, хто уцілів, зберігся на території Марійки — не мав права бути поза колективом.

Всі неусуспільнені — або добровільно виїхали з села, як повикидали їх із хат та не дали земельного наділу, або ще раніш покинули село під вартою. Ці в рахубу не йдуть.

Тепер Шварцов був передовий на всю область. В обласній газеті, в передовиці, ставили його за приклад іншим. От як то він зумів провести в селі Марійці суцільну колективізацію на базі комуни "Вперед"!

І от одного дня вся ця, з такими труднощами збудована суцільна колективізація, рухнула, розвалилася. І головне, розвалили її не хто, як ті самі, що цупили низових натягати з усієї сили відсотки. їх тяжка, майже цілорічна робота в одну мить стала не вартою виїденого яйця.

Де тут справедливість?

Ця стаття "Запаморочення від успіхів", хоч вона й самого Сталіна, могла б з'явитися й після засівкампанії, вона шкідливо діє на уми відсталої маси.

І Шварцов, силою своєї необмеженої влади в районі, звелів конфіскувати всі газети із статтею, затримати її на деякий час, поки триватиме засівкампанія.

VIII.

Вже назадовго й весна, а Тарас ще оббиває боки в Дри-жиполі. Нічого йому тут робити. В школі не працює, від громадської роботи відсунули. Терплять. Але чи довго терпітимуть?

За них немов би забули. Та й він за всіх. Бо й нікого не має, не хоче мати, йому краще думати на самоті.

Власне, він тільки радий, що вже не змушений виконувати громадську роботу, вона його так обтяжувала.

Але віддалений від безпосередніх щоденних вражінь, він відчув ясніше ту пригнобливу загальну атмосферу, що пригнічувала кругом усе, а отже й його особу.

"Село — і серце відпочине!" Ці слова його геніяльного тезка звучать тепер, як похмура іронія. З кожного кутка визирає якась зненависть, страх, кожен день родить нещастя. І ніхто не знає, на чию голову воно сьогодні спаде і в якій подобі. Але кожне чекає.

І хоч би твоє власне існування було найбезпечніше, — не може бути погідно на душі, коли чорне крило заступило сонце й кинуло тінь на все, що під ним.

Як навіть таке товстошкуре створіння, Гапка, відчуло це й утікло з села ... Вона поїхала на якісь курси, медичні, чи що. Може й добре зробила ... Тарас тепер дивиться або собі під ноги, або в далину за обрій, тільки не на її веселі ямочки на щоках ...

Тарас дивиться десь за обрій. Він знає: те, що робиться нині на селі — неповторне, історичне. Селянство переводиться волею партії на соціялістичні рейки. Прийдуть часи, забудуться моторошні сьогоднішні картини, забудуться методи й зусилля цього процесу переходу* — тимчасом селянська психіка позбудеться консервативної закостенілости. Зітреться грань між містом і селом і тоді Україна вийде на широкий шлях вселюдської культури.

Та до цих оптимістичних думок домішувалася гіркість, моторошна гіркість, чи щось друге отруйне. Виходить, не для всіх соціялізм — що ж тоді соціялізм, чому зветься так? Виходить, для кращого майбутнього одних треба принести в жертву других?

І чому саме селянство повинно вщент розламатися, щоб стати цеглою для соціялізму, а чому місто не кладе таких жертв для нього? Хіба місто ближче до соціялізму, хіба там не покрученіша, не поламаніша, не зіпсованіша капіталізмом психіка? От, його б і ламати ...

І чому саме на злам та знищення пішла найкраща частина села? Чи. його найдобріша тітка Христя—державна злочинниця, що її під вартою вивезли кудись, "вирвали з коренем"? .. Як таких не треба, то кого ж тоді треба цьому бездушному соціялізмові?

"Ліквідація куркуля, як кляси, не означає фізичного знищення куркульської верстви..." — згадує тут Тарас десь вичитане, чи почуте від Серафима.

Яка брехня! Коли людей позбавляють покрівлі, везуть на старість у заслання, за одну годину роблять старцями, забороняють їм допомогти, пустити в хату, — то це не є фізичне знищення? Це — інквізиція, найповільніше й най-лицемірніше в світі знищення, тільки не вогнем, а голодом і холодом.

"Ліс рубають, — тріски летять..." — заперечує Серафим, чи хтось там.

То чого ж тріски летять з українського селянства? Є ще на Україні й інші, які її теж звуть своєю батьківщиною. Чому з них не летять тріски, як вони хотять заробити собі рівні права в новій Україні? Чому гендлярі, бакалійники й ліверанти, раптом стали вчити трудящих дядьків Геменів і Кіндратів пролетарської ідеології?

"Так нашим чухраїнцям, хахлам і треба!" — чує вже виразно Серафимів голос Тарас. — "Якби не жовтнева революція, то вони б чухали потилицю ще з п'ятсот років".

А до жовтня, то не була революція? Що сказав би на це Серафим?

Та із Серафимом тепер неможливо говорити. Він все, що робиться, захищає, наче осліп, і не бачить, що гасла це одне, а дійсність зовсім інша. Такий стопроцентно нудний став, що Тарас уникає його. Відносини між ними ставали щораз натягненіші й неприємніші.

Тому Тарас додумував до кінця свої песимістичні думки на самоті.

Втім, він скоро виїжджає. Ось тільки поїде з мамою на процес циганів, що замордували Федька. Тяжко вередити наболілу рану, але від цього наче легше. Мусять поїхати.

Він виїжджає звідси й дуже радий. Вже не вливатиме в душу щодня по крапельці отрути, не буде щодня, щохвилини порівнювати прекрасних гасел і огидної дійсности, не буде здригатися від брехливости цих гасел. Подивиться ще де інде, — може в Дрижипільщині тому так, що тут перекручує все Кольобашка?

Та Тарасові, власне, вже нічого тут і робити. Раніш він допитливо шукав істини — як же маса, широка селянська маса і її "хазяї" — бідняки, ставляться до цього велетенського історичного процесу? Чи справді тільки гад-куркуль та злісний підкуркульник опираються цьому зламові й шкодять соціялістичному будівництву на селі?

Тепер уже ці сумніви розвіялися. Колективізацію накаркала директива, що спустилася десь із центру, згори.

Тепер Тарас вирішував чергове запитання: яке право має хтось втручатися в життя народнього організму? Хто краще знає, що треба народові — сам народ, що прожив без няньок, чи то пак, лютих хірургів, і зберіг себе тисячоліттями, — чи чужі йому і його ідеалам сатрапи?

А потім підлизуються до народу статтями "Запаморочення від успіхів". Це нечесно! Заставляти своїх підручних із шкури лізти, щоб догодити, а потім на них же звалити всю провину за неуспіх і злочин.

Не хоче він тут бути.

Але він ще мав поїхати з мамою на той процес. В циганів багато речей з замордованих. Мама так хоче бути на тім процесі... Може впізнає яку Федькову річ? ..

8. ЧИЯ ГОЛОВА ПОКОТИТЬСЯ?

І.

Дуб'яга ішов собі додому з райпаркому і дивувався. Що за діла творяться, Господи, твоя воля! Самі ж заставляли, щоб до весни провести суцільну, а тепер, виходить — ми винні. Ще й слово знайшли таке — "перекручення". Це, видко, не одна голова покотиться. Але хіба винні ці, низові, коли їх згори заставляли?

Він уже завернув у вуличку, щоб забігти додому хоч пообідати. Відколи пішла масова колективізація, їх кому-нарська затишна їдальна перевелася й захиріла. Покищо, їдять усі вдома, але Дуб'яга спішно підготовлюе велику кухню, щоб усіх могла обслужити. А покищо, вдома.

Вже завернув у вуличку, як назустріч йому виринув Ладько, — розхристаний, схвильований.

— Якове Семеновичу! Я вже за вами всюди оббігав! Швидше ходімо, там на колгоспному дворі, біда, що робиться! Розбирають коні, вози, реманент... Все, що попадеться, тягнуть додому назад!

— Хто дозволив? — крикнув Дуб'яга, враз розпалившись.

— У Винограді на ярмарку були наші дрижипільські й почули, що там порозбігалися колгоспи, люди все порозбирали ... А Соловей Стриж почув та побіг забирати свою борону, а всі за ним ...

Не слухаючи, що йому розказує по дорозі Ладько, Дуб'яга біг, біг і все приказував: "Хто дозволив? хто дозволив? " В цю хвилину він би розніс усе село на шматки. Якби в нього була при собі зброя, він би стріляв у ту юрбу, що — вже здалеку було видно, — метушилася на колгоспному Дворі.

Кожен щось тягнув. Хто борону, хто плуга, хто запрягав коні в гарбу. Насупроти, коло церкви робилося те саме. Люди виносили з церкви мішками хліб і тягли — хто на плечах, хто клав на роздобутого щойно воза...

— Катай у комуну, нехай біжать сюди хлопці з якою не є зброєю, — наказав Ладькові Дуб'яга.

В ньому раптом прокинувся командир, в голові блискавично виникали рішення.

— Не руште нічого з місця! Почекайте, поки голова прийде! — безсило бігав межи селянами Кольобашка і виривав то в одного, то в другого з рук реманент. — Не можна так!

— Ти, Совєцька власть, так і звик нас дурити! Не маєш права, це моє!

— Заставляти не маєш права!

— Стій, стріляти буду! — громовим голосом крикнув на все подвір'я Дуб'яга. — Що це за бунт? Контрреволюція?

— Годі вже, годі лякати нас, — а це що?

І в повітрі над головами замаяло кілька газет зразу. З такими самими газетами, із статтею "Запаморочення від ус-піхів", бігли з вуличок чоловіки й жінки.

— Як на зборах громади, то ви всі — неграмотні, "я не вмію розписатися"? А тепер то кожен газетку за пазуху та й сюди? — гримнув Дуб'яга. — Марште з двору! Всі! До ноги!

Це тільки може на якусь мить спинило людей, але за хвилину вони ще радісніше, ще гарячковіше розбирали, хто що бачив. Хватали й чуже, й своє. Наче це була вимріяна, солодка хвилина, якої всі вони прагнули й ждали.

І, звичайно, Дуб'яга нічого так би й не зробив, коли б не надбіг Ладько з хлопцями, з озброєними активістами й комунарами.

— Рятуйте хоч що молена! — крикнув до них голова. — Терешку! Замкни двері в церкві, візьми собі когось на допомогу. Замикай ворота!"

Ворота замкнули.

— Товариші! Громадяни! — звернувся після цієї під-готови Дуб'яга до людей. — Хто нё хоче, — може вийти з колгоспу, ніхто вас не силує. Одержите своє, хто що дав. А тепер тут зостануться тільки члени колгоспу. Хто не хоче — виходь!

— Ти член колгоспу? — звернувся він до найближчого.

— Ні, не член!

— Ну, то марш із двору! Не маєш права тут бути.

— Ось я піду, а за мною ще десять!

Дуб'яга трохи боявся, що все ж їх більше, — можуть і

не послухати. Але він знав і магічну силу владного окрику. Аби тільки трохи їх порозганяти, а вже далі буде легше ...

Оскільки ж ©сі вони кричали, що вони не члени, то скоро актив і комунари зосталися самі.

— А тепер, хлопці, вибирайте, що нам непотрібне. Кладіть у цей бік. Узавтра будемо видавати горлохватам, не членам колгоспу.

І Дуб'яга сам почав наводити порядки в дворі.

— Видамо тепер не те, що хто здав, а те, що нам непотрібне.

Тимчасом, коло церкви людей щораз більшало. Хтось уже складав якісь списки, хтось підписував якісь заяви-скарги на неправильні дії місцевої влади, що, як пише товариш Сталін, перекручує на місцях урядові директиви.

— Нехай-но піде тепер на моє поле, я йому покажу! Буде йому куля летіти у вікно, — зовсім не боячись, що Дуб'яга чує, — кричав на всю вулицю голос.

— Молодиці! Підписуйтесь! Хто цьому Дуб'яжці казав, що можна поздіймати дзвони з церкви? — щебетала повитуха Сек лета, бігаючи поміж жінками.

— Еге! Я добре пам'ятаю, як він казав: "Хто релігійний, то може й так помолитися, а дзвони потрібні для тракторів ..."

— Хай суд сюди виїде, ми всі тут розкажемо! — розважливо говорив бородатий Степан Олійник. — І про штрафи, і про холодну, і про те, що корів заставляли зводити ... як на Соловки висилали за те, що не хоче до колгоспу.

— А в мене скриню забрали! — Готова вже була із скаргою до виїздного суду Марія.

— Бо дурна! Хай би до мене прийшли! ..

— То ви тепер дуже сміливі, а заяву до колгоспу подали? ..

— А як він із наганом та кулаком, то що ж ти будеш робити?

— А як він каже: "Не підеш — в Соловки заженемо!"

— Це добра приму совка!

В цей час зчинялася колотнеча коло церковної брами. Ладько із хлопцями якось відтиснули людей і зачинили важку залізну браму. Але там зосталося ще кілька чоловік і гріли кулаками з середини.

— Випустіть їх! — кричали з натовпу.

9 129

— Хай там посидять! їх ніхто туди не просив, — згорда відповідав Ладько, очікуючи підмоги.

Він бачив злісні, розпалені обличчя, бачив, як надбігали баби з рогачами, люшнями, з лопатами. Кільце круг Ладька замикалося, але він уже бачив також, що підмога, з Дуб'я-гою на чолі, прокладає сюди шлях через бабське військо з рогачами.

І ще бачив він, що всі оці рогачі, люшні, кочерги й вила луплять, куди бачать, — по животі, по ногах, по голові комунарам і Дуб*язі.

— Оце вам комуна! Якби не йшли ви, то й нас би тепер не заганяли сюди!

— Куме! Нас..., що побачились — весело кричала Тетяна Хтомиха, Вергунова жінка. — А пам'ятаєш, як ти колись, мого чоловіка побив?

І лушпарила лопатою, та так, щоб поцілити по голові свого давнього приятеля й кума.

II.

Три дні отак колотилося село.

В сільраді й у канцелярії колгоспу товпилися люди, вимагали назад насіння, реманент. Спочатку насіння видавали з церкви, де були засипані і насіні фонди, і самообкла-дання. Але скоро побачили, що зробилася якась каша. Схаменулися.

Чим же буде сіяти сам колгосп?

Тоді вийшла нова ухвала. Є такі, що від землі відмовилися. Напевно той, хто відмовлявся, щось думав. Ну, то від землі може відмовлятися, а насіння на свій участок дай!

— Восени одержите назад, — потішав Дуб'яга. — Поможемо!

— Егё, хороша поміч! Забрали останнє ...

— Некрасіво так, товариші? — умовляв Дуб'яга. — Будьте сознательні! Давайте, поговоримо по душам. Он прийшла Ґорґулиха й до землі припадала, щоб її виписали з колгоспу. Принесла заяву: "Прошу виписати мене з колгоспу, бо я не маю шматка хліба й не маю за чим ходити на трудодні". А я їй розтолкував:

"Що ви робитимете, як продасте коня й воза та купите раптом три пуди хліба? А як будете робити в колгоспі, то й хліба дамо. Вас і в список не завели, порвіть вашу заяву. А як добровільно хочете, — то чого ж? Просимо!"

— Отак побалакали, вона за заяву, підгорнула свиту та й пішла.

— То не її свита, позичена ... — сказав хтось.

Напруження трохи спало. Дехто, наприклад, Оврам, ладен був навіть забрати заяву про вихід із колгоспу, бо сказав:

— А як другий не схоче робити?

— То не запишуть трудодня.

— Що з тих дурно днів?

— Як спухне з голоду, то буде робити! — переконував Дуб'яга.

— Однаково, ми його годуватимемо. Він у державну кооперацію піде, купить за десять карбованців пуд, бо в нас держава забрала по вісімдесят п'ять копійок за той пуд...

— Бідняк не накупиться в кооперації!

— Та при чому тут бідняк? — завернув розмову до свого вихідного пункту Оврам. — Бідняк і ледар — дві разниці...

— А як я коло машини півтора місяці проробив у комуні й мені сказали: "Ти не робив!" Було ж так? — стряв у цю суперечку Ригорко Безсмертний.

— То ви ж самі не хочете! Хіба я тобі не казав ставати конюхом? Ви не наші!

— Ну, так... — подумав трохи Ригорко. — Не ваші, а все ж таки ваші. Хліб забрали?

— Тепер знову зберемося, проробимо літо, й знов у нас заберуть...

— То вас і чорт не розбере, — вдавано сердито сказав Дуб'яга. — То "ми ваші", то "ми не хочемо"! Чого ж ви хочете, кажіть, хай я почую?

— Ми хочемо знати, як із засівами. А в комуну не хочемо! — твердо сказав Оврам.

— То чого ж зібралися тут?

— От того й зібралися. Як із вкладами?

А людей надходило все більше й більше. Ніякої змоги не було дати якийсь лад цьому всьому вертепові. Вже й діловод колгоспний допомагав Дуб'язі, але його вкрили:

— Вам добре тут по канцеляріях сидіти, а ти йди на холод робити! Бабу можна посадити рахувати, а ти, мужчина, йди в поле ...

— То сідай і ти, як умієш, — огризнувся рахівник і замовк.

— А ми й раді, шо нас мало, — встряла ще й молодичка з гостреньким носом. — Нам самим ліпше!

— От, які колехтівісти! — відразу образилася друга молодиця. — То як до вас вступати, коли в и не хочете?

— А чого ж в и не йдете?

— Бо я не хочу, то й чоловік не йде ...

— Ну, добре, — безнадійно махнув рукою Дуб'яга. — Давайте запитання, а тоді хто не схоче організуватися в колгосп, хай вийде.

І знов з початку:

— Як бути нам, що ми від землі відмовилися?

— Я вже сказав.

— А нащо ж ви оце й муку в нас забрали? Ми голодні...

— Забрали на посівматеріял. Коли не вимітатимемо всіх куточків, то не буде засіяно й десятої частини...

— А ми голодні... І врожай, здається, був!

Дуб'яга перечекав, поки всі виговоряться. Однаково, не чув, хто що галакає.

— Нема більше запитань? — знову почав він, як трохи перекипіло.

Мовчали.

— А тепер, кого викинули з членів колгоспу — виходь! Зараз почнемо збори членів.

— То й ходімо! Виходьмо, виходьмо всі! — затривожилися баби, як почули, що знов вони, ніби, члени. Втім, до цієї тривоги домішувалася й образа. Щоб їх виганяли? Вони й самі підуть.

— Мусієнко, — завернув голова. —• Куди ж це ви? Вас же не викинули, ви ж член. Чи ви берете заяву назад?

Мусієнко вертається. Другий член ради спинив так другого, третього.

Зосталася коло столу в канцелярії тільки маленька групка людей.

— Ну, ще й краще! — з полегкістю зідхнув Дуб'яга. — Хоч будемо знати, хто свої. Давайте, виберемо президію та й почнемо роботу.

— Хай іде в президію Ґорґулиха!

Вдова Ґорґулиха підгорнула поли свити, вийшла зза спин і сіла в президії.

— Вона не член колгоспу! Геть її!

— Вона подала заяву, що член... — заступився Дуб'яга.

— А, ну то нехай сидить...

— Товариші! — встав Дуб'яга. — Наше найпекучіше питання — забезпечити колгоспників хлібом, щоб було за чим сіяти. Не секрет, що бідняки йдуть у колгосп, щоб колгосп дав хліба. І ми будемо в першу чергу цих задовольняти. Цими днями ми вже відчиняємо кухню ... В цю кухню, — я так тепер уже бачу, — побіжить усе село їсти, але ми тільки КОЛГОСПНИЇСІВ будемо там годувати. От я й думаю, — як це зробити? Не написано ж на лобі, хто колгоспник, а хто ні. Село велике ... Може б ми так пустили в оборот такі жетончики? ..

III.

Тут сівба на носі, а в колгоспі коні голодні. Ще й загнав одну пару Соловей Стриж.

Соловей Стриж став активістом недавно, як довели йому "плян до двору", якого він аж ніяк не сподівався, бо був "корінний і потомственний" бідняк.

Хоч йому, як членові комнезаму, й помагали часто, хоч він був опорою радянської влади ще в вісімнадцятім році, як відбирали землю в багатих хуторян і розбирали панський двір, але на добробуті Соловієвому ті підмоги зовсім не позначилися. Інші з бідняків і незаможників поробилися вже совєцькими куркулями, або хоч середняками, хвалити Бога, а Соловей — усе бідний!

Любив чоловік чарку хильнути.

І треба бути справедливим — не завжди траплялася така оказія з вини самого Соловея. Оце прийде чоловік до кооперації набрати якого краму. Одміряють йому два метри.

— Що ж мені на трьох дівчат два метри? Ще два давай, — принижується перед продавцем Соловей.

— Доплати пая два карбованці, так не можна, — звисока відповідає продавець.

Соловей розсердиться, викине всі гроші на ляду.

— Ну, то давай на всі горілки, як так!

І вийде на ґанок із так вимушено закупленою горілкою, скаржиться всім, хто не йде:

— О, люди! Дивіться, до чого кооперація доводить! Любив Соловей частенько заглядати в комуну і як був

не дуже винахідливий у дотепах, то завжди повторював один і той самий солоний жарт:

— Я регулярно навідуюсь у комуну, подивитися, як розростається соціялізм серед цих отруйних злаків індивідуалізму.

І він навіть виявив бажання йти в комуну. Але не на абиякі ролі.

— Найміть мене за секретаря в канцелярію... писати.

— Е, а за пастуха ти не хоч? Так і звик по канцеляріях ...

— А ейбо, не хочу! ..

— Соловейку, чом у партію не йдеш? Ти ж грамотний...

— В комуністи? Штатні говоруни? Подумав.

— А тому, що вже всі портфелі розібрані. Чого я піду? Як нема вже портфеля, то моє життя краще не стане.

— А ти піди, організуйсь у комуну і докажи!

— Я піду! На весну! вперед спродаюся. Я ще міг би почекати, так через два місяці вже за ворота виганятимуть.

Отак собі думав чоловічина жартома й вік прожити. Прийти непроханим, пощирити зуби, невідмінно ненароком втрапити в ту хату, де самогон варять, подати, де слід, корисну пораду.

— Комунарам не годиться на конюшині спати, це сліш-ком дороге удовольствіе для комунарів! — навчально й строго говорив він, як бачив щось подібне.

І навіть думав смішками відкрутитися, коли зайшло так, що або з села геть, або в колектив вступай. Він прийшов до голови сільради, — тоді ще була Гапка, — з дуже заклопотаним виглядом.

— Як це мені вийти з созу? — запитав він. — Кому це заяву подати?

— З якого созу?

Ніякого созу в Марійці не було. Колись, хіба, був, ще до організації комуни, гай-гай, скільки то років тому!

— А того, що розвалився! Я ж ото сам там зостався, то нема кому заяву про вихід подати. Тут би в комуну вступити, то нема* як!

Це ж ясно всім видно, — хоче чоловік із дорогої душі передовиком, бути, та от так складаються обставини ...

А вони, чорт їх маму знає, — не дивлючись на це, не зважаючи на його непохитну сознательність, взяли та довели плян до двору. Правда, з того, однаково, нічого не вийшло б, бо й описувати в Соловея не було чого, але він ото відтоді став активістом, та ще й яким! То вже, як ніхто не хоче аніяк іти в хату до якого куркуля, де будуть за ноги хватати, — туди йшов Соловей, п'яний, як ніч.

Отож, цей Соловей загнав колгоспні коні. Узяв коні до млина поїхати, а через який час приїжджає — коні мокрі.

Чорт його знає, де він був! Коні напилися води, охватилися, поздихали невдовзі. Хто ж винен?

— Звичайно, конюх! — відповідав Соловей. — Нащо він мені дав такі коні, що ледве ноги волочать? А тая, котра повинна до млина, та стоїть та їсть сіно.

— Але коні згинули після того, як у твоїх руках побували! ~"

— Тут ще не один помре! — глибокодумно похитував головою Соловей.

— Як так будемо хазяювать, то дохазяюємось до ручки. Через рік нічого не буде, — кричав конюх, скидаючи всю вину на Соловея.

— Ти нєрвенний, такого не можна ставити на конюха, бо до серця береш усе, — обливав його холодною водою Соловей. — Тут треба холоднокровного. Здохли, — ну, й дідько з ними! Хіба воно твоє?

— Так оце такі порадки? А, хай воно згорить!

— Всі виздихають, як не дамо кормів! — зауважує їздовий Василь. — Он уже підвішуємо до сволока одну коняку, бо не може стояти.

— Та нащо вам що? Он корова Кіндрата Моголівця два рази тікала додому. Вона знає, шо там їй давали їсти!

— Треба сказати раді, хай замовить коровам зелені окуляри, щоб вони скрізь бачили зелене. Вони й цим ситі будуть ... — резонно зауважує Соловей Стриж.

Не тільки корови й коні були вже голодні, але й колгоспники.

Всі нетерплдае чекали, коли це вже колгосп влаштує їдальню. Тільки про це й говорили, переймали на вулиці Дуб'ягу.

— Як жити далі? їсти нема чого!

— Авансувати будемо! Нам треба забезпечити вперед бідняцько-незаможницьку групу, що живе з своїх рук.

— Бідняки є всякі! Он Степан щодня робить, а Соловей на печі сидить. Степан порвав чоботи, що одні на всю сім'ю, а Соловей ...

— Ми й адміністратори, й господарі, й робітники, — перебив Дуб'яга. — Це в наших руках, — нічого йому не дати, як він ледар ...

— Ми це знаємо! А от він загнав коні й нічого йому нема. В статуті сільськогосподарської артілі "Імени тринад-

цятиріччя жовтня", в тім статуті, що його прийняла колишня комуна "Вперед", — нічого не сказано було, що робити, як колгоспник-бідняк зажене коні.

Дуб'яга щораз частіше ставав перед такими самими глухими кутами. Все це було нове, незвичайне, кожен раз треба було ламати голову, щоб не "перекрутити" і щоб догодити райпаркомові. Це коли б який куркуль...

Але голод не тітка. Коні загнали, — кат його бери, все одно не моє, але ...

—. Але ви нам скажіть, як будете задовольняти авансами? — допитувалися Дуб'ягу колгоспники.

— Головне, це спільне харчування. Заколемо кабанчика ...

—Коли то буде!.. Я б согласен, коли б мені знати, де дістати сьогодні три карбованці.

— Згода! Будете брати гроші, але не дістанете хліба. На капіталістичну ногу, — міркував щось нове Дуб'яга.

— Е, ні! ..

— Та ви ж у бідняках! Вам будемо допомагати. Правда, деякі бідняки ще думають, що перевернеться та й не треба братися ... Я як ішов, то не дивився ні на що. Навратився й не слухав ніяких порад. А тут так: чи бути, чи не бути? Як укріпиться совецька власть, то я скоріше до неї, а як розпитається, то я бігом від неї ...

Ще хтось підійшов. Знов про їдальню запитав.

— Чого ви бігаєте за мною про їдальню питатися, а чом не питаєте, як там із сівбою? Он уже є місця, що можна скородити, а чом ніхто в поле не виходить? Будемо дуть вас, бо ви фундамент соціялізму, — починав уже сердитися Дуб'яга.

Он йому треба щодня здавати відомісті про кожен засіяний гектар. Центральний комітет повинен знати за кожен засіяний гектар, а їм що? Вся кампанія повинна бути, як часи, а їм що? Вже як толкував на зборах:

— Всі повітані бути на сівбі! Будь ти сват, чи брат, а як ти симулянт — здорово будем гріти ...

Тимчасом, мало хто виходив у поле з нових колгоспників. Тому батога бракувало, той не міг вийти, бо нема чобіт, той не мар чого їсти ...

Дуб'яга хапався за голову.

— Навіть членів партії, хто брав трохи вправо або вліво, та й то ми їх за хвіст та на сонце. Тут теж не подивимося, будемо викидати. А як опиниться поза колгоспом, та припече йому, то він відчує тоді... Чом ви вчора не вийшли на роботу? — питав першого-ліпшого.

— Бо я їздив до міста хліба купувати...

— То вчора, — а сьогодні?

IV.

Кармаліта мав явку якраз на другий день після пожежі.

Це, справді, знаменно. На другу ніч після того, як згорів колгоспний двір у Розумниці, загорілася в Марійці церква. Згорів засипаний там хліб, згоріла й сама стародавня, дерев'яна церковця.

Випадковий збіг? Ну, нехай у Розумниці, — там колгосп забрав уже угноєну й виорану землю. Але тут? Вже, здається, зосталися самі смирні та покірні.

— А що каже Дуб'яга?

Слідчий останніми часами все навертав Кармаліту на обмірковування Дуб'яжиної особи. Здалося б, якби-Кармаліта побував під черепом у Якова Дуб'яги, переказав би весь комплекс його переживань, — і то вибагливости Валер'яна Климовича не вдовольнив би. Він докопувався до того шару, який, звичайно, зветься підсвідомим. Він жадав вивернути на яскраве денне світло те, що може Дуб'яга хотів би думати й почувати, але свідомо не почував і не думав.

Власне, слідчий волів би, щоб Дуб'яга думав так, і досить недвозначно статистик райвиконкому нахиляв Кармаліту, щоб той своїми розмовами розбудив ті Дуб'яжині думки, які хотів би заскочити слідчий.

Кармаліта вже два рази руба відмовився від цього. Втретє він відмовився підписати рапорт, шо за його словами склав сам слідчий. В ньому Кармаліта відчув щось загрозливе Дуб'язі.

Нічого від себе, власне, слідчий не додав, все те саме, що Кармаліта розказував: в колгоспі загнали пару коней, гине з голоду худоба, люди не мають чого їсти, недавно організована їдальна дає раз на день тарілку кандьору, їсти йде все село, бо голодних багато, не виходять люди на роботу, сівба відстає, — і так далі. Але все це розповідав і писав Кармаліта вже багато разів, при чому констатував, що Дуб'яга робить усе, що може ...

Але що він може?

В рапорті ж, складеному рукою слідчого, виходило, що винен цьому — голова колгоспу.

Кармаліта сам часто не дуже похваляв Дуб'ягу, але почуття об'єктивносте не дозволяло йому вигадувати те,~ чого нема. Вже якщо він — сліпе знаряддя в чиїхось руках, апарат для обсервації, то хоч буде досконалим апаратом, не буде хоч безвольною ганчіркою. Він — слуга об'єктивної правди, але не натяжки, нащось потрібної його начальству. Він думав, що оцей хаос у селі викликаний чимось іншим, незрозумілим, стихійним, а не волею одної якоїсь людини.

— Які розмови на селі з приводу пожежі? — подав слідчий друге запитання.

— Та знов виринув Дука ... Принаймні, про Розумницю так говорять.

— А про вашу церкву?

— Теж, кажуть, Дука ...

Цей невловимий Дука, нема-нема, та й вирине звідкілясь. Він уже осточортів усім, бо ніяк не вдавалося наскочити на його слід. На кілька місяців він, бувало, затихав, а потім знову нагадував про себе пожежами, підступними вбивствами, підкинутими листами ...

І ніхто його ніколи не бачив, а кожен розповідав те, що чув від когось іншого.

— Чи не чули ви в селі якихось розмов, ще перед цими пожежами?

— Ні...

— Може які куркулі повтікали назад? ..

— І такого не чув.

— А що це там у вас за Соловей Стриж?

— Солове-е-е-й! — зчудовано протягнув Кармаліта. — Так собі, чоловічок один. Бідняк. Активіст.

— І перший активіст до розбирання реманенту, як колгосп розвалювався?

Кармаліта засміявся.

— Я цього не знаю, але це можливо. Він може піти перший на все ... як уп'ється ... Може навіть жартома.

— А ви не чули, щоб він щось таке говорив про ма-рієцьку церкву?

Кармаліта вже добре знав слідчого. Він щось уже знав, але хоче, щоб Кармаліта перший сказав. Він мав таку звичку, — вислухувати, а не повідомляти. Вже до Кармаліта були тут, — все розповіли.

Але Кармаліта теж не думав ловитися на гачок. Він усе переказує, як чув, чи як йому здається. Щодо Стрижа, то Кармаліта думає так:

— Я ніколи не надаю значення тому, що ляпає Стриж. Вчора прийшов до нас голова розумнянського колгоспу, подвір'я його згоріло до тла. А наш Стриж закурив цигарі^ й задумався:

"1 так даром ото згоріло? Чи хоч застраховане?" "Ні!"

"Гм! Шкода! Без ніякої користи... А ви спаліть церкву! Все то гроші будуть! Збудуєте школу, або колектив. Все таки, — начорта вона буде стояти?"

"Як на чорта?"

"А що ж? Застрахована церква стоїть, а незастрахований колектив згорів. Несправедливо!"

Посміялися всі з такої поради голові розумнянського колгоспу, а не знали, що цієї ж ночі їх церква згорить, як свічка.

— Це ви самі чули? — запитав слідчий.

— Не я один. Це було в канцелярії колгоспу, люди розбирали наряди на роботу ...

В голові у Валер'яна Климовича ворушились якісь нові комбінації.

— Так ... А чи пригадуєте ви ...

9. ЧИЯ ПОКОТИЛАСЯ?

І.

Зза сцени в залю і назад із залі за лаштунки бігала Соня Бенціонівна, дрижипільська вчителька, дочка ліверанта, Беня Співака, місцева комуністка. Враження від її біганини було таке, наче тут, у сельбуді, має відбутися якась родинна вечірка і перед вечерею вона робить останні розпорядження, оглядає, чи так накрито стіл, чи досить тут чарок і карафок.

За кілька хвилин має тут розпочатися чистка партії на відкритих партійних зборах. Всякий, хто хотів, міг прийти, слухати, питати, висловлюватися.

Поприходило багато людей, повна заля.

Явдошка Дуб'яга сиділа на самому переді і прийшла із самого початку. Вона сиділа з Маланкою Закриничною, дружиною одного з членів ради. На руках у неї був п'ятилітній син Марксель. Ім'я, дане йому, було по-модному скомбіноване з трьох: "Маркс-Енґельс-Ленін".

Маркселик розбушувався й насправжки сердився:

— Ідіть ви к чортовій матері, не чистьте мого батька, він хороший партієць! — кричав він до сусіда.

Явдошка його втихомирювала. Маланка також.

— Ти ж, Маркселику, казав сам, шо прийшов чистити свого батька, а це вже не хоч, щоб чистили!

— О, то то я! — заперечив гордо Марксель. — Мене вся комуна боїться!

— Еге? Та й чого?

— Бо ніхто до хати не пускає.

— Так бояться?

Щаслива дитина! Воно, дурне, нічого не тямить ще. І не хоч, то заставить сміятися, забутися. Дітям що?

— Мальвіна вже трохи підросла, щось розуміє,—кивнула Явдошка в бік дівчинини, що сиділа тихо, як мишка.

— Тільки й їхнього, — зідхнула Маланка.—Он моя Єля небагато старша за вашу, а, Боже, як плакала, коли ми вибиралися із своєї хати.

— Це й досі не звикли тут у нас? — запитала Явдошка. Маланка з чоловіком і сімома дітьми перебралася з ви-

селку у комуну ще до масової колективізації.

— Та й тепер уже наче й нічого, але зразу ... Так чудно було! "Мамо, чогось тут недобре, наче додому хочеться, тут погано!" — "Чого, доню, тут гарненько!" — кажу до неї, а самій на серці так гірко! Сяду та й плачу! А старий не пускає тоді надвір. Каже: "Як плачеш, то в хаті, щоб ніхто в комуні не бачив... Я знаю, чого ти плачеш! Це за своєю хатою сумуєш..."

Та так сядеш, подумаєш... Однаково, довелося б покинути, як смерть прийде. Колись же та треба було б її покинути. Не все ж одним життям жити, треба ще й другого спробувати... — Отак розважу себе... А то ж вік проживеш і нічого не бачиш!

Маланка говорила це, а самій сльози текли на виду. І досі "ще жалко, сумно було за тією хатою на виселку у зеленому віночку.

— Образи там усі покидала, разом із хатою, хтось буде вже на них молитися. А інші пороздавала. Ото й тільки, що в скриню сховала мамине благословення... Та ще є пам'ятка з хати — фотографія. Пилип навмисне зфотографу-вав. Каже:

"Хай наші діти хоч знають, як ми жили колись..."

Дітей у Пилипа Закриничного було багато, семеро. Він і в комуну тому пішов, що не бачив для них дороги іншої. А комуна й прийняла його тому, що багато робочих рук привів із собою Закриничний, не треба годувати старих та малих. Та ще й за те, що був добрий господар. Правда, довго-довго не переходив він у комуну жити, аж перед суцільною колективізацією покинув хату.

Тим часом, чистка вже починалася. Соня Бенціонівна вже не бігала, а сиділа за столом, покритим червоним сатином. Поруч неї сидів старенький огузкуватий чоловік з м'яким і лагідним виразом обличчя та третій член комісії — у пенсне, з начальницько-ревізорським виглядом.

Колишні приятелі й куми, а тепер непримиренні вороги, два сільських комуністи, Хома Вергун і Яків Дуб'яга, зрівнялися сьогодні. Сьогодні їм обом випадало стояти перед Сонею Бенціонівною й чекати, яку вона видасть їм долю із своїх милостивих рук.

Вергун стояв, як салдат на муштрі, або як учень перед учителем, — не сміючи поворухнутися, — і щось нерозбір-чливе розказував:

— і... і я працював удома ... При приході поляків ... при приході поляків ... Вот ... В общем, сущность работи ...

Голова, сивенький, м'яко слухав його плутанину й, нарешті, перебив:

— Чи ви член колгоспу?

— Член.

— Давно?

— Ні, недавно. Кілька днів...

— Чом досі не йшли?

— Жінка не хотіла.

— А оце, значить, кілька днів тому жінка захотіла? Вергун мовчить.

— От ви податку не платите, як комуніст, а коли'б прий-шлося дати?

— Муситиму платити ...

— Скажіть... Чи вважаєте ви, що в селянина непроле-тарський настрій, як він не хоче йти до колгоспу? Так?

— Так...

т— А чом же ви не йшли? Чи ви вважаєте, що колгосп і без вас збудується? .. Хай— хтось? ..

— Труднощі є, але треба їх знищити спільно, — відповів на це Вергун.

— Як це спільно?

— Сообща.

— А паску святите? — запитав молодий у начальницько-пихатому пенсне.

— Я не свячу ...

— А жінка?

— А жінка? — Павза. — Я не пам'ятаю, щоб святила.

— А до церкви ходить?

— Я не ходжу... Жінка теж, здається, не ходить...

— К скажіть, — м'яко й влізливо допитувався сивий чоловічок. — Найкраще було б, щоб ця комуна згоріла? І щоб усі розійшлися по домах?

Вергун упрів.

— Це було... Я говорив по-дружеськи й говорив по-шутєйному... казав, що селяни так говорять... Я казав, що селяни так говорять ...

— А ви теж селянин, — ловив сивоголовий на слові. — Виходить, ви теж так думаєте?

— Я знаю, це написав Швець... По злобі...

— Зовсім не Швець, — грався із жертвою сивенький.

— То може хтось другий!

— Виходить, ви Шевцеві також казали?

Допитуваний був уже зовсім мокрий і розгублений, а сивуватий голова комісії не переставав допікати йому запитаннями, своїм м'яким і влазливим голосом, підкріпленим ласкавим поглядом.

— Ось послухайте цю заяву. "Прошу комісію розглянути цю заяву і дати кінець..." — почав читати голова комісії якусь довгу скаргу на Вергуна.

Людей найшло дуже багато, але не вельми вслухалися в те, що читає голова, що там говориться коло столу. Всім було ясно, що Вергун сьогодні з партії полетить. Тут уже йому згадають і про давню боротьбу з комуною, і про затишну садибу до річки, і про те, що він формально лише вступив до колгоспу, а й досі носа не показує на роботі.

Ждали всі другого, — коли ж це вже Дуб'яга почне чиститись? Було багато лихих на Дуб'ягу, але багато й прихильників, бо вже нікому стільки того клопоту нема, як голові. Тут хоч і не будеш сивим, то посивієш. А справді, Дуб'яга за останні часи геть посивів. Є тому голові!

Нарешті, Вергуна пустили з такими словами:

— Ідіть собі додому, без вас почали революцію, без вас і закінчимо...

Але другий вийшов ще не Дуб'яга.

Марксель уже спав на колінах у матері. Маланка Закри-нична пішла вже додому із чоловіком, а Явдошка ладна була й до ранку сидіти. Правда, в селі це не диво, бо в Марійці здавна звикли починати збори вночі, а десь на світанку кінчати. Мальвінка сиділа поруч і озиралася на всі боки.

Поміж рядами ходили розмови:

— Ось побачите, ці партійці один одного покриють, та й усе буде так, як було. З такою чисткою!

— А он Хтому ж вичистили? —Е, то ж таки людина!

Був тут і Кармаліта, і він чекав. Чи полетить сьогодні й Дуб'яжина голова? До неї підкопувалися вже більше року. Чи полетить?

п.

Дуб'яга виступив сміливо й упевнено, з почуттям всієї ваги свого виступу. Адже всі чекали цього часу й хвилини. Хтось радіє ... Хай радіють! В його житті все рівне, відкрите. Його життя зв'язане з життям комуни, його біографія — буде історією комуни.

З цього він Ґпочав.

Не спинявся довго на досягненнях, хоч пригадував і їх. Проте, докладно описував хиби, свої помилки, провали. Він відчував, що десь є йому засідка, і знав із практики свого довгого перебування на чолі громади, що найкращий спосіб відбитися, — самому сміливо говорити про те, за що можуть ударити. Так він будував, а хто будує, той неминуче помиляється...

Цими словами закінчив Дуб'яга свою біографію. Явдошка думала, що зараз почнуть питати про курорти, розтрати, вечірки, ложки, про чарку...

Кармаліта думав, що почнуть із родича, члена СВУ. Принаймні, йому самому вже набрид той брат Явдощин.

Був тут і Ригорко Безсмертний. І його заява там була в матеріялах комісії. Може правда, нарешті, вилізе наверх, що ця комуна — одна обмана! Фундатори хотять батраків мати й ними робити, а самі пануватимуть...

Тільки голова комісії задав досить невинне запитання.

— Який відсоток селянства колективізовано, а також — яке саме?

— Як то, яке? — не зрозумів зразу Дуб'яга. — Яке це має відношення до мого партійного обличчя?

— Запитання даємо ми, а не ви, і прошу відповідати точно, — м'яко заперечив голова.

— І я ще маю запитання, — додав другий член комісії, той у пенсне з пихасто-начальницькою гримасою, що твердо оселилась у заломі уст.

— Як у вас із партосвітою, чи підвищуєте ви свій політичний рівень? Чи знайома вам остання стаття товариша Сталіна про боротьбу з гнилим лібералізмом?

— Я почну з останнього запитання, — сказав Дуб'яга. Кармаліта помітив у цю хвилину, що руки, закладені

в Дуб'яги назад, помітно тремтять. Е, він таки хвилюється, хоч дуже добре держиться й твердо-впевнено відповідає.

— Я почну з останнього, — ще раз сказав Дуб'яга. — Про статтю товариша Сталіна чув тільки, але сам не читав.

І над собою працювати, — не маю часу. Моя робота підіймає мене вдосвіта, а кладе о першій годині ночі.

— Записуйте, будь ласка, — кинув гримасливий начальник Соні Бенціонівні, що вела протокол.

Але вона й так запопадливо записувала.

— А щодо відсотку колективізації в селі й соціяльного співвідношення, то я можу сказати, але мені здається, що про це дуже добре знає секретар партійної організації, вів щодня подає зведення до району.

— Як ви не хочете так відповідати, то скажіть: скільки куркулів і підкуркульників ховається за вашою спиною в комуні?

— Нема й жодного, — певно усміхаючись, відповів Дуб'яга.

— Ну, а Тиміш Чорноїван із сином Ладьком?

— Я перший раз чую, що він — куркуль.

— Але ви знали, що він перед вступом до комуни продав коні й розібрав січкарню? Знали, що він злісно говорив: "Таки не буде так, як комуна хоче, а так, як я хочу!" ?

— Знав.

•— І все таки, в комуну прийняли?

— Він нам склав три січкарні й дві молотарки, а син його, Ладько, провадив активну боротьбу проти куркулів, і думаю, що ...

— А мати Ладькова переховує куркульське добро своїх родичів? Ось у нас є заява, що в Чорноїванів є на схованці кожухи, кравецька машина та інші речі куркуля Сарґоли з Дрижиполя ...

— От, якби ви дбали про свій політичний рівень, — вставив не намагаючись навіть приховати своєї зневаги той, у пенсне, — то ви б не виявляли цього гнилого лібералізму до перефарбованих куркулів, якими є сім'я Чорноїванів.

— А тепер, — сивенький сказав, — як по-вашому? .. Пилип Закриничний теж не куркуль? Не куркуль, що в нього сто двадцять десятин землі було до революції?

— Він ненароком втрапив у куркулі. Перед війною в чотирнадцятому році він купив цю землю й грошей за неї не заплатив. Взяв у банку позику та й революція настала, гроші лопнули. Він землю ту зразу здав державі, зосталося в нього щось десять десятин, бо має дев'ятеро душ сім'ї. Т він ту землю проклинав уже.

— А розкажіть, як у комуну його прийняли?

— І як воно було, що в комуну прийняли, то я теж розкажу. Прийшов він до мене радитись, бо хотів би сам організувати колектив...

— Щоб можна було користуватися правами й вчити дітей? — єхидно вставив голова.

— ... а я знав, що він хазяїн хороший, та й прийняв його до нас ...

— Ви записуєте? — нахилилось пенсне до Соні Бенціо-нівни.

Соня Бенціонівна газардно мотнула головою.

Голова перегортав матеріяли й натрапив на заяву Ригорка Безсмертного, який писав, що в комуні зібралися колишні куркулі, щоб захопити кращі землі, а потім розділитися, а тимчасом під маркою комуни користуватися всіма благами й посісти пости ...

— А ви знаєте, — ласкаво запитав сивенький, — які погляди Закриничного на шляхи розвитку сільського господарства?

Дуб'яга охоче відповідав:

— Чом не знаю? Та він десь тут сам є... Шкода, нема, вже пішов... Ми не раз із ним говорили на цю тему. Він каже: "Якби поробили скрізь радгоспи, селянам платили, як робітникам, то селянин був би робив і держава хліб мала б.... я перший робив би робітником..." — каже він.

— Чули? — іронічно кивнув головою сивенький до начиненого пихою.

— Що за питання? Ось вам доказ того, що куркуль діє тихою сапою, як казав товариш Сталін. "Ие треба ніякої власности на землю", — як це вам подобається? А що з колт госпами, з колективною селянською власністю? Розігнать? Чи хай самі розвалюються? Хай держава, де хоче, дістає коштів на організацію радгоспів, а селянин закладе руки в кишені й прийде на готовеньке? Ні, як казав товариш Сталін, звольте докласти своїх зусиль та вкласти матеріяльних цінностей...

Пихатий строго подивився на Дуб'ягу.

— Ну да, тепер нам зрозуміло, чому у вас розвалився колгосп перед самою сівбою! Як ви під овечою шкурою не могли розглядіти запеклого клясового ворога, прикриваєте ще й тепер своєю спиною його ворожі вилазки... Який же ви після цього комуніст?

Якби під ногами в Дуб'яги розверзлася незглибима безодня, він не був би такий вражений, як від цих слів.

Кармаліта стежив за руками Дуб'яги, — може навіть більше, ніж за його словами, — і бачир, як вони судорожно стискалися періодично, — пальці, закладені один в один.

— Я не кажу, що я такий ідеальний комуніст, — все ж, відбивався Дуб'яга. — Але я трохи теж політично письменний і знаю, що радгосп — найвища форма соціялістичного господарства. І ніякої ворожої вилазки я тут не бачу.

— Так, по-вашому, соціялізм вам принесуть на золотій тарілці готовенький, а селяни будуть тим часом пропивати й проїдати добро? — вставила й своє слово Соня Бенціонівна.

"Ех, ти, гнидо!" — мало не сказав Дуб'яга, що звик бути грубим і неповздержливим у словах. — "Це може ти мені несеш соціялізм на золотій тарілці? Це може мужик їсть і п'є, а ти будуєш соціялізм? Ти так і звикла, щоб тобі до міста носили кури й масло".

Але згадав, де він, і стримався.

— То це я, по-вашому, всі оці роки склав руки й ждав соціялізму на золотій тарілці? — сказав тільки він.

— Скажіть, чи правда, що в вас коні підвішені, бо так охляли, що не можуть стояти на своїх ногах?

— Правда, є такі випадки/— відповів Дуб'яга, старанно обтягаючи руками на столі червоне полотно. — Я про це не раз доповідав у районі, а також про те, що село голодує, що є вже такі хати, де по два місяці хліба не бачили. Я просив у районі допомоги, вказівок ...

— Нема чого звалювати тепер на когось, — перебив сивенький. — Накрутили тут чортзна чого, поперекручували, запаморочили собі успіхами голови, а тепер у вас церкву з посівматеріялом палять, а взавтра почнуть убивати один одного...

Щодалі говорив поважний голова комісії, то більш усі роззявляли рота. Всім якось ставало ясно, що всьому виною оці сільські комуністи і найбільш Дуб'яга. Вони силою примушували чесних селян іти до колгосйу, вони, — може несвідомо, але це не зменшує їх вини, — допомагали клясово-ворожому елементові протаскувати шкідливі, руїнницькі ідеї, а також і чинити ворожі акти.

— А ви в своїй клясовій сліпоті панькаєтеся з ними, по —сім раз приймаєте її до колгоспу ... Вони перші ж, як от під-куркульник Соловей Стриж, показують приклад розбирати колгосп, а потім ви їх просите назад, .і вони ще й посівмате-ріял вам палять ...

— Не диво, що в селі тепер голод, а в колгоспі безладдя! — влізла знов Соня Бенціонівна.

— Ну, ну! Оце то закрутив! — пройшов шепіт по залі. "Так от чого так пильно зацікавився Валер'ян Климович

Стрижем!" — подумав Кармаліта.

Сивенький передихнув. Потім запитав у свого колеґи:

— Масте ще щось запитати?

— Маю, — відповів той, перегортаючи матеріяли. — Скажіть, будь ласка, чи ви часто сваритеся з жінкою?

— Ні, не дуже часто, але сварюся. Одного разу за те, що вона прилюдно дискредитувала комуну, а другий раз за метрику ...

— Ось, дайте, я скажу ... — встала Явдошка. — Я була теж членом партії, але сама вийшла, бо я любила оденки справляти, а партійкам не можна, — почала здалека Явдошка.

— Це нас не цікавить, — згірдно не дав їй договорити член комісії. — Нехай сам товариш Дуб'яга скаже.

— Та було так, що вона хоче дітей христити, старшу дочку таки охристила. То я, як вродилася друга дитина, порвав метрику, щоб жінка не могла піти до попа. От тоді ми й посварилися ...

— Ну, це дрібниця, — махнув рукою ревізор у пенсне. — А скажіть, як у вас із членськими внесками? Чи при вас є партійний квиток?

Дуб'яга подав.

— Еге-ге! Виявляється, тут не плачено вже більше, як рік, — вигукнув сивенький, перегортаючи книжечку.

— Забув ... — винувато відказав Дуб'яга.

Не тільки руки, але й сорочка вже тремтіла йому на спині.

Він чогось зразу став такий жалюгідний, маленький, приголомшений. Щораз більше позбувався він притаманного йому апльомбу. Без нього й Дуб'яга був не Дуб'яга.

Перед столом стояв якийсь інший, незначний, розгублений чоловік.

—Безумовно, забув! Оце правду товариш каже! — глумливо розреготався сивий. — Як же ви беретесь до великих партійних справ, коли ви не можете виконати першої святої заповіді комуніста? Пам'ятаєте статут?

Знищений Дуб'яга нічого не відповів. Він бачив перед собою свою громадську смерть. Його виганяють із партії, й він не знає за що. До останньої хвилини він був гордий собою, він почував себе командиром на полі бою, на фронті соціялістичного будівництва. І він досі вірив, що робота його конче потрібна.

А в цю хвилину він раптом відчув себе нікому непотрібним шматком ганчірки, об яку витерли ноги й викинули після цього на смітник.

І всім це ясно було.

Настала мить, коли запала в залі сельбуду тиша, ніхто й біля столу не говорив. І в цю хвилину якась жінка півголо-сом сказала:

— Це певно, якійсь бабі не вгодив...

Голова комісії ще не натішився. Він перегортав мате-ріяли і, зацікавившись раптом чимось, підніс ближче до своїх очей.

— Ага! Ось іще цікаво запитати вас: чи давно ви бачилися із вашим шваґром, братом вашої дружини, Данилом Ференцем, засудженим на десять років у справі СВУ. Він як, артист був чи що?

Наступила довга павза. У Кармаліти завмерло серце. Цієї хвилини він чекав, він надіявся, що її не буде, він боявся за Дуб'ягу.

Адже ж у всій залі може він один здогадується про справжню причину Дуб'яжиної громадської смерти. Вони й своєї тіні бояться.

— У моєї жінки нема ніякого брата! — відповів, нарешті. Дуб'яга.

— І не було?

— Був.

— Ви його прилюдно зреклися? Десь було про це може в газеті?

— Ні, він... — повагавшись, сказав Дуб'яга. — Він, здається, помер...

— А скажіть, будь ласка, ви впізнаєте цей портрет? — Висмикнув звідкілясь із матеріялів кабінету фотографію сивий. — Він був петлюрівським офіцером?

— Ні, він помер ... Себто, він поїхав до Америки і не вернувся... — остаточно заплутався Дуб'яга в своїй брехні. — Себто, я ніколи з ним не бачився і думаю, що ...

— А ось на карточці він зфотографований у офіцерській формі...

— Це не він!

— То може він позичив у якого офіцера форму, щоб '.нятися?

Комісія ще довго неприховано глумилася з Дуб'яги, а він

виглядав у цю хвилину загнаним вовком. Ховався, ховався з тим Данилом, — от тобі й виховався.

Вже світало, як комісія виголосила ухвалу: "Громадянина Якова Дуб'ягу, як невиправдавшого себе на роботі, розклавшогося, за політичну неписьменність і гнилий лібералізм, за змичку з клясовим ворогом і за приховування репресованого родича, — з лав КП(б)У виключити і з роботи зняти.

Постанову цю оголосити в пресі."

Складала її Соня Бенціонівна, секретар комісії. Вона ж її й зачитала, милуючись кожним словом, — як то вона добре склала.

III.

Чисткою членів партії почалося оздоровлення атмосфери в Марійці. Чисткою колгоспу закінчилося. Новий голова, Кольобашка, три дні й три ночі засідав із комісією, їздив до Шварцова на затвердження і вивісив довгий список виключених, чоловік із вісімдесята. Список той починався так:

1. Пилипа Закриничного — з колгоспу викинути, як куркуля, що мав власного господарства 120 десятин землі й хотів використати колгосп для своїх власних цілей.

2. Тимоша Чорноївана з усією сім'єю — з колгоспу викинути, як куркулів, що приховували від колгоспу свій дійсний маєтковий стан, і за переховування майна роличія-куркулів.

3. Соловея Стрижа — з колгоспу викинути за те, що прибіг перший розбирати реманент у колгоспі і загнав колгоспні коні. Розкуркулити й хату взяти для потреб колгоспу.

4. Івана Мусієнка — з колгоспу викинути за те, що продав бичка, а не здав у колгосп.

Список був довгий. Пригадувалося тут усе. Тільки тихі й слухняні, що нічим не вирізнялися в сірій масі, гідні були залишитися членами колгоспу.

Ну, нарешті, колгосп оздоровлений.

10. ЗАБЕРІТЬ БАНДИТА ДУКУ

І.

Втім, хоч Дуб'ягу з колгоспу виключили, ідею його, все ж використали. В останні часи він носився з одним удосконаленням.

Стара комуна переходила на статут сільськогосподарської артіли, але само життя диктувало зберегти громадську їдальню, хоч на часи польових робіт, поки настане новий хліб. В селі був голод.

В їдальні не було сили відігнатися від людей. Село велике, людей багато, — кат його знає, хто член, а хто не член і не мас права харчуватися в їдальні. Та були й такі, що формально вважалися членами, а на роботу не виходили. Трудоднів не мали, а в їдальні були перші.

Під їдальнею тепер завжди стояли голодні, як жебраки. Всякі, — старі, середніх літ і діти.

— Чого ви тут стоїте? — накидався на них котрийсь член ради, тепер перейменованої на правління.

— їсти хочемо!

— То чого сюди прийшли?

— А ви ж забрали ...

— Витягли, де що не є, за зиму...

Цим хоч би дав тієї смердючої кислої капусти з редькою, що нею годували в їдальні, то були б раді.

В їдальні часто траплялися скандали й непорозуміння через ці "помиї", через цей "силос". Дисципліна зовсім упала, бо всі були злі й гострі, як оси. Запаси комуни якось враз розтали, а ще до нового хліба було далеко, ще тільки-но кінчали сівбу.

Старі комунари також були злі, як осінні мухи. Коли хто скаржився на "силос", вони не забували нагадати:

— Пожерли наші свині! Сто п'ятдесят штук було, — а тепер жодної...

— Як я був удома, то цілий рік їв свинину, — грубо відповідав парубок. — Наплював я на таку комуну!

І нічого йому не скажеш!

Котрі мали хоч найменшу можливість, розбігалися, — в МТС, у радгосп. Багато подалося на Донбас у шахти, — колгосп узяв це на свій актив. А в газеті "Соціялістична Дрижиш льщина" оголосили, що подарували Донбасові стільки то робочої сили, стільки й стільки комсомольців.

Другі кричали:

— Взялися направляти нас на соціялізм, то дайте нам якесь підприємство, щоб годувало!

— Хай дають їсти — будемо робити!

— Мужик би робив, коли б годували!

— Чи переживемо це, чи ні? Чогось і руки опускаються! Правління колгоспу боролося, як могло з прогулами й

простоями. Вираховувало дні невиходу на роботу, давало й підвищувало норму, не зараховувало дня тим, хто пізно виходив, — нічого це не помагало. їсти давай, — а робити з людей чортма! Трудодні інакше не називали, як "трудні дні", зрештою — "дурнодні".

Тоді то Дуб'яга запропонував ввести якісь марки, чи жетони. Бригадири мали б їх роздавати тим, хто працює в бригадах, напередодні на цілий наступний день, але перед вечерею, в кінці робочого дня. Із цими жетончиками можна було харчуватися в їдальні другого дня.

З Дуб'яги спочатку почали сміятися.

— Це, як у капіталістичному підприємстві?

Але Дуб'яга з властивим йому, незакаламученим жодними сумнівами апльомбом, відповідав:

— Робитимемо те, що підказує життя, а там розберемо, що воно таке ...

Дуб'яга не встиг запровадити в життя цю "реформу".

Його не стало, але з'явилася в колгоспі "Імени тринад-цятиріччя жовтня" "копійка". Це були кругленькі бляшки, їх офіціянтки відбирали перед тим, як дати страву.

— Давайте копійку! — каже вона.

А їй з другого кінця довжелезного, ненакритого нічим, столу кричать:

— Що ж ти, — копійку забрала, а вечеряти не даєш? Де поділася ота затишність їдальні комуни "Вперед", що

нею колись так пишався Дуб'яга!

Те давнє приміщення їдальні було замале для масового колгоспу і для теперішньої їдальні пристосували літній барак із перехрещеними вгорі бантинами, замість стелі, із глиняною долівкою, слизькою й чорною від щоденного болота. В деяких місцях, вибоїнах болото доходило до кісточок.

Раз-у-раз по цьому болоті бігали діти з великими пузами та кривими ніжками до віконця подачі й просили:

— Дайте досипки!

— Ти ж уже брав!

— То на батька, а ще на брата дайте!

— От, зарванська вулиця! Коли ти наїсишся?

— Дайте!

Голос дитини тоне в галасі. Всі чогось кричать, лаються, злі. . . Кожному здасться, що він довго жде, — і так воно й є. Не дивниця, — усе приходить сюди їсти.

Нові члени приглядаються до старих комунарів, які їдять окремо кучками, — чи їм не краще, не більше дали? Так воно й е! Починається голосне, безцеремонне ремствування.

— А їйбо, ми їмо гірше свиней!

— Та що ти, це ж по-культурному!

На довгих столах порозливано кандьор, всі по-зимовому одягнені, в шапках, бо по їдальні ходить вітер ... Хтось голосно розказує:

— Поставили мене плугатарем. Дали шкапу, таку, що падає, — кажуть орати. Вийшов я в поле, а вона відразу й упала. Посилаю за головою.

"Треба його вдарити добре", — каже голова.

Треба вдарити, тільки тебе! — кажу я. — Дайте коневі добрі харчі та й тоді будете ждати з нього роботи. Як так, — не хочу бути плугатарем, давайте іншу роботу!"

— Тобі дають їсти, то мовчи! — нагодився на цю розмову голова, Кольобашка. — А ні, то марш із колгоспу!

II.

Кармаліта не раз спостерегав цю безрадісну картину. Сьорбав і він цей кандьор, гриз і він цей силос. Сідав за грубий, нічим непокритий, довгий батрацький стіл, з огидою брав невитерту слизьку ложку, з огидою човгав по брудній долівці.

Це таке передбрам'я до міста Сонця? Кругом гній, коло самих дверей їдальні свині труться о§ одвірки. Чи колись здумає хтось хоч від дверей їдальні відкинути сміття?

Але хто там про це думає! Хто з цих змучених, зголоднілих, морально задубілих людей бачить ту пишну красу весни, що розцвітаеться довкола? Люди зачучверіли духово й фізично.

Як про якусь леґенду згадується, що ось тут; на місці оцього нудотно-блювотного пейзажу, де всі комунарські бебехи лізуть увічі, де стоять довгі рівні шопи й посередині — бездарна, п'ятикінцева будівля, — що тут колись тінистий парк був, замріяне озеро.

Колись сюди приїжджав із концертами старий Демниць-кий, людям хотілося співати, люди могли звідусіль сходитися, й ніхто їх не питав про те, де діли вони свій час, як згаяли.

І це було в умовах гнітючого царату, безправности й темної некультурности! Як же повинно було б бути в вільній передовій країні, що революційним стрибком скинула з себе тяжкий гніт?

Чи мрія людини, — соціялізм, — повинна приходити в супроводі голоду, духового отупіння, фізичного знищення? Виривається з коренем геть усе село, щоб воно не брало соків із рідного ґрунту. Соціялізм! З кого, коли корінне населення вже розмітано по Сибірах і Казахстанах?

Чи він осліп, чи всі кругом сліпі й не бачать, що діється щось дике, жорстоке, диявольське?

За часів безправности люди були вільніші, кращі й щасливіші, ніж за часів великих прав Людини, ніж за часів тріюмфу людського розуму. Чи це якась божевільна халян-дра в його голові? Чи це реальне-все кругом?

Кармаліта озирнувся. Чи хто не почув його думок? Він навіть думати вже боявся, так звик конспіруватися.

Він уже всього боїться! Він уже став ручною твариною, що вміє ставати на задні лапки перед хазяїном?

То чим же він уже різниться від цих запаморочених, зацькованих і задурманених, що безладно товчуться навколо нього із зав'язаними очима?

Він почував у собі стихію, вітер, яким мав здмухнути з України паскудний намул, що обліпив її. А став . . . запрягли крутити ненависного вітряка.

Та ні! Ще знайдеться в нього сила крикнути на всю Україну:

— Люди! Що ви робите? Схаменіться! Нас дорізують, а ми з нетямущими очима стоїмо під брамою різниці!

А хто ж йому тепер повірить?

Хто він, чий він? Ні пава, ні ворона. Від своїх відстав, до цих не пристав. Ну, скажімо, втіче він закордон, — з якими очима? Хто ж він? Сексот ГПУ.

Так і мусить крутити вітряка, скільки захочеться його хазяям. А прийде час, вивітриться його снага, — викинуть, як викидають паршиву шкуру на смітник. А не захоче...

Як же він не захоче, коли не має права хотіти чи не хотіти?

Кармаліта йшов, мов п'яний від усіх оцих думок. Оплутали невидимими нитками душу й тіло, зв'язали по руках і ногах, — це вигідніше, ніж просто знищити. Це — згаль-ванізувати собі трупа на робота.

Проходячи повз зруйновану садибу Кіндрата Моголівця, мимо комина і поламаних дерев садка, якимись невгаданими закрутами думки приверзлося: крім цього зубожілого села, де вже починають їсти кору, де садки й подвір'я розгороджені, де стирчать раз-у-раз димарі, де віє пусткою, — десь е ще безжурна синь і м'який легіт південних морів, на берегах його буяє цікаве й різнобарвно — різноманітна життя.

До болю, до шуму в скронях захотілося, як не пережити, то хоч побачити, доторкнутися зором до тих барвистих і вибагливих форм людського співжиття, що витворює в своїх шуканнях природа. Йому примерещилися білі мінарети Стамбулу, венеціянські палаци дожів, вузькі й криві вулички Каїра, приліплені серед голубизни й білизни скель міста над якимнебудь Тирренським морем, хмарочоси Нью-Йорку і пагоди індійських селищ.

Але він цього ніколи не побачить, він повинен давитися російським "соціялізмом" в інтерпретації Кольобашок— Шварцових і дивитися безсило, як розпадається від дихання цього потворного чудовиська його мила Україна,* ти-сячовіками створена. І замість Сонячного міста ... оголені димарі та свинюшні їдальні...

Його мила Україна не встигла оклигати від одного спустошення, як настигає їй друге. А хіба до Сонячного міста дійдеш шляхом спустошень та буревійних розмітувань нагромаджених сил? Хіба не треба берегти нагромадженого працею поколінь... хоч би й куркулів? А хоч би й Дуб'яг. Чому Дуб'яга, — і той, — став небезпечний ненажерному

"соціялізмові"? Що зростав і брав соки з українського ґрунту?

Кармаліта часом почував знесилення від цих думок. І завжди вони замикалися одною безвихідною. Нема вороття! Є каяття, та нема вороття! Замість прислужитися Україні, він крутить крила звироднілій потворі, що все більше набирає рис московського імперіялізму. Він і Україні не прислужився, і світу не побачив, — і вже не побачить.

Він допомагає Україну розмітувати, ось на що прислужилася його буйновітрова сила. Він — тільки шпик.

Та ні ж, не буде так!

І кожен раз після таких думок він перевдягався й зникав на всю ніч, а то й на кілька днів та ночей.

IV.

Ладькова мати Наталка Чорноїваниха зосталася сама.

Не було до кого в хаті заговорити, не було з ким порадитися, не було чого їсти. Була тільки сухоребра, облізла кицька, яка лазила по всіх горшках, шарила в миснику, по горищі никала. То Наталка розмовляла з нею.

— Ти в мене дуже активна! — починала Наталка. — Та нічого нам із тобою не поможе. Терпімо, може хлопці, або старий нам припишуть щось. А покищо, терпімо! Так нам Бог дав за те, що ми в нього не віримо.

Після того, як викинули їх із колгоспу, викинули з хати, дозволили тільки одежу та горшки взяти, — Тиміш із хлопцями десь поїхали. Куди, й самі не знали. За людьми. Одно з двох: або на Донбас, або в Крим. Може знайдуть Карпа, брата Наталчийого, що на початку організації комуни виїхав із Марійки, — і як він знав, що з цього таке нещастя вийде? Десь може стануть на роботу, а тоді й її заберуть до себе. Якщо в дорозі їм що не трапиться, нехай Бог боронить.

Наталка зосталася сама, як палець. Часом тільки Серафим Кармаліта забіжить, — посидять, погомонять, згадають Тараса.

Десь як виїхав, то й загуло за ним. Чи знає він, що дядько Муркур десь утік, а якби не втік то вивезли б на Соловки? Ще якесь дядько щастя має. А Галя та бідна теж скитається десь по світах . .. Дядина Одарка сама зосталася .. . Та що там казати! Всім добре прийшлося! Пішла б і Наталка кудись, щоб у холодній хаті не ночувати. Але село велике, людей багато, та піти нікуди. Всі чужим-чужісінькі поробилися, і говорити з тобою бояться.

Хіба до Марії? Все ж, родичі вони, сестри двоюрідні.

Так Мотря геть на другий бік вулиці переходить, як побачить здалека Наталку. А хіба Наталка винна? Як таке-о щось кругом робиться... Як он комунари вже побилися . .. трос вбитих... Закололи потай свиню, та не помирилися.

Т&ке зайшло між Марією й Наталкою відтоді, як переховувався в Марії батько її, дядько Василь. Наталка тоді з дорогою душею зайшла б до Марії й чогось би принесла, хоч якого там підпалка. Але боялася. заходити, щоб не побачив хто та не доніс у вуха, що Наталка з куркулями ком-панує. Оно один раз забігла смерком, хлібину занесла, — й то крадькома. Марія в руки цілувала.

А другого дня зустрілися на вулиці, й Наталка задивилася в другий бік, буцім-то не бачить. Бо якраз ішов той Кольобашка, зараз було б заміченіє Ладькові, що твоя мати з куркулями заходить.

Як уже такі, як Марія з дядьком Василем куркулі, то пожаль, Боже! Але мусиш терпіти . ..

То ото відтоді розгнівалася Марія. Як іде, та бачить Наталку, то переходить геть на другий бік вулиці.

Є ще і своя рідніша рідня, сестра Хросина, що за вчителем. Ще, до котрого часу, їх не зачіпають і, можна сказати, одна тільки Хросина з них і живе нічогенько. Корівку має, молочко, город свій має. А як з учителя, то й придна-логу з них не беруть... Правда, скупенька стала Хросина, води не допросишся в неї, але що ж тут дивувати? Як собі не вистарчає та з обметиці того пиріжка закрутиш із буряковим листям, то мусиш і скупим стати...

Як он, кажуть, у Розумниці, за день шістдесят дітей померло, їх закопали всіх разом, а собаки розґрабали яму, та розтягли ...

Наталка довго ходила по хаті, крутилася, — з кицькою розмовляла, сама з собою. Ні, не сидня їй у хаті! Пустка, холодно, страшно від усіх оцих думок .

І мимоволі взяла Наталка велику хустку, напнула її й пішла до Хросини. З дороги вернулася, загорнула в хустину одного пиріжка з буряковим листям для малого... Такий уже в їх роду споконвічний звичай, — як іти до кого, то з гостинцем, хоч із колачиком, хоч із пампушкою. Звичаю того не їй ламати, хоч пиріжок був і останній, і спекти вже не було з чого.

Там і заночує, бо чогось не може всидіти сама в хаті.

V.

Минула година, може півтори, — Наталка вже відмикала свою хату, темна, як ніч, із щільно затисненими губами, мовчазна й зосереджена. Мов камінна. Вона не обізвалася до кицьки, не засвітила світла, а сіла на лаві, під тим місцем, де були колись образи, а тепер портрет Сталіна, — й аж допіру заплакала.

Та не минуло й трьох хвилин, як у віконце щось постукало. Наталка стрепенулася. Невже Хросина слідом за нею йщла, не витримало її серце? А як же інакше й могло б бути? Своя ж, не чужа ... То на неї щось таке найшло було.

Бо хто ж може ще стукати? В хаті темно, в такий час усі люди сплять.

Наталка, не питаючи, "хто", відчинила двері. Стояла безмісячна весняна ніч, але зорі були такі яскраві, що й без них було видно.

В прорізі дверей стояла якась широкоплеча постать і зза спини визирала рушниця.

— Хто це? — скрикнула Наталка і хотіла швиденько зачинити двері назад.

— Не лякайтеся, — відповів знайомий, м'який голос, — не лякайтеся ви цієї рушниці та швидше ходімо в хату.

Голос ^був дивно знайомий, хоч чоловік був обвішаний зброєю, з вигляду — страшний розбійник. І обличчя в пітьмі не видко було.

Наталка ще стояла, заніміла. Вона б крикнула, якби в неї вистачило духу. .. Але як буває увісні, — хотіла крикнути й не могла.

Чоловік відсторонив її, ввійшов і сіни, втягнув за руку Наталку, дбайливо замкнув усі защіпки, наче був тут свій і краще за господиню знає всі входи й виходи.

— Ще й досі не впізнали? — домашнім голосом промовив незнайомий. — Засвітіть на хвилину сірника. Або чекайте ... Та не трусіться!

Він витер сірника й Наталка злякано відступила. Перед нею стояв озброєний, з патронними стрічками навхрест Серафим Кармаліта. І ця зброя не пасувала до того звичайного лагідного виразу очей, з якими завжди звикла бачити його Наталка, який був у Кармаліти й тепер.

— Прийшов до вас попрощатися, — тим самим голосом сказав Кармаліта. — Не маю більше нікого... А перед смертю, кажуть, треба прощатися ...

— А, Господиньку, що це ви на себе начіпляли! І про яку це ви смерть говорите?

— Про всяку. Чи пам'ятаєте ви, Наталко, як колись помирав у хати вашої матери один вояк? Отак, як і тут, був піл а він на ньому лежав.

Господи, та як же Наталка цього не пам'ятає! Але ж яким святим духом він про це знає?

— Бо то був я!

Не раз і не два Серафим із Наталкою про маму згадували. Жадібно слухав він Наталчину, щедру на спогади, мову. Допитувався, — чи не шкодувала матір, що пригріла й доглянула чужого сина? Чи не проклинала хвилину, що впускала рр хати?

Ні, не жаліла й разу, вона така завжди була, любила роздавати, що мала.

А як помирала? Той вояк не знає, може, що його рятунок коштував їй життя. Нащо безцільні жертви, що про них ніхто ніколи й словом подяки не згадає?

— Не знаю... — губилася Наталка. — Мама не так казали. Казали: "Хоч добре діло зробила, а помирати однаково доведеться. Так треба!"

— Але хай би краще я тоді помер. А мама жили, — каже Кармаліта, снуючи свої думки таємні.

— А, нехай Бог милує до такого доживати! — розпачливо скричала Наталка. — Таких дітей бачити... Вони щасливі, що вмерли ...

Наталка згадала все, все, весь сьогоднішній вечір і, не звертаючи уваги на невчасного гостя, схилилася на стіл головою і заплакала.

— Щасливі, щасливі, щасливі... — приказувала тільки вона.

Кармаліта також понуро схилився на свою рушницю. Він ішов слідом за Наталкою аж від Хросининої хати. Він бачив, як Наталка вийшла від Хросини, підійшла чогось до вікна, постояла там хвилин десять і побрела додому.

А він ішов саме до неї, хотів щось спитати. Чи й його вчинок буде безцільний, безглуздий і непотрібний? Він знає, що так треба, але нащо?

— Вигнала! Рідна сестра вигнала! Щоб мама знали .. Добре, що не бачать! — мурмотіла Наталка.

— Чому вигнала? — запитав Кармаліта, думаючи про своє, силкуючись розв'язати останнє може питання свого життя.

Чи є безцільне Ніщо, нематеріяльна цінність, — йому колись подарована доброта, матірня ласка? Чи вона вплітається в ланцюг, у вічність? Ось і його вчинок назвуть безцільним, безглуздим... Чи його хто зрозуміє? Чи помітять просто-напросто? Чи вплететься й він у ланцюг вічности?

Однак, він питав Наталку. Чого сестри не помирилися?

Наталчині сльози раптом висохли. Із злістю, з шорсткими губами, й словами, й голосом, вона розповіла, як прийшла до рідної сестри, мов до свого дому. Так мати їх учила. Мама вдвох із тіткою Христею братика малого вигляділи й не було між ними твого й мого.

— Руки болять, голова болить, душа болить, — кажу їй. — "Ану, так тяжко ту ніч перебути . . ."

"Йди вже додому!" — каж^ на це Хросина. "А їйбо, не піду! Полізу на піч грітися та й заночую в тебе ..."

Хросина на це нічого не відповідає, а починає з чоловіком гризтися.

"Ні дров нема, ні корова не напоєна, а він сидить та романи почитує", — напалася на чоловіка Хросина.

"А ти нащо? Це моя робота?"

І так звелися сваритися, мало не поб'ються.

Бачу я, що до бійки доходить, — не схотіла бути. Вже краще вдома, ніж із такою сваркою.

Вийшла я й торкнуло мене щось. Ануж, підійду я під вікно. А там трохи фіранка відхилена і геть усе чути, що в хаті говориться.

Хросина таким солоденьким голоском до чоловіка:

"Це я навмисне почала з тобою сваритися, щоб Наталка швидше пішла".

І дивлюся, — виймає моя Хросина з шафи сир і масло, хліб. Сідають вечеряти. Мені ж казала, що нема й кришки хліба в хаті.

Хотіла я заторохтіти їм у вікно, що все бачу. А потім подумала:

"Що ж, я в них не видеру, як не хотять вділити? Хай уже живуть!"

Та й хочете, щоб мама жили й на це дивилися? Померли, то хоч із думкою, що й ми такі самі, як вони були.

Кармаліта слухав і не перебивав. Ось ще один удар, ще один доказ, що треба йому вчинити так, як надумав. Стара українська жінка життя свого не шкодувала для невідомого чийогось сина, а советська уесесерівська молода громадянка, дружина вчителя, — пошкодувала своїй рідній сестрі кусень хліба.

О, вкритий брудом і струпами нещасть шлях до Сонячного міста! Якщо є струпи — не може бути Сонячного міста. Не може зло викликати до життя добро. Тільки грона зла притягає воно, як магніт.

Материн вчинок усе Жсиття сіяє над його душею. І як не заплутується він у тенета, як не скручують вони його, щоб не був їм шкідливий, — а є той дороговказ, та нематеріяльна цінність, подарована йому ...

Наталка схлипувала. "Померли хоч із думкою, що й ми такі... як вони ... добрі... Сором вам признаватися, але скажу: наша співуха Настася з голоду ума тронулась. Дитину з'їла й ніхто не знав. Це ж пляма яка на всю сім'ю! На всіх нас. Забрали її, десь повезли".

Кармаліту обсипало холодом і жаром. Невже це той випадок людожерства в Розумниці, що про нього пошепки розказують усі, стався з дочкою його дорогої другої матері? О, прокляття!

Про ту божевільну розказують, що вона, з'ївши дитину, й спізнавши смак людського м'яса, заманювала людей до хати з дороги: "А зайдіть, подивитися, що в мене в скрині є!" Чоловік довірливо йшов, заглядав у скриню, а вона спускала важке віко й одрубувала голову.. .

О, розп'яте село! А він — гірший ката, своя дитина, її розпинає!

Тихо стало в темній хаті. Страшно стало.

— Як уже їм бути в нас, дітей, за старця, то хай краще лежать, спочивають, — знов згадала ще одну кривду родові Наталка. — Щоб прийшлося їм, як тітці Христі? Мені аж очі стали рогом, як я побачила те. В Дрижиполі колись, у четвер стояла наша Хросина й картоплю продавала. Коли бачу, йдуть тітка Христя, так ледве дибають, бо нічого в них не було їсти. Підступили до Хросини, а вона їм, як старцеві, й подала дві картоплини. А тітка не взяли.

"Як винесла продавати, то продавай! А я колись прийду та візьму ..."

— Чи Хросина ж хоч сказала: "Прийдіть, візьміть з відро картоплі...?"

І знов довга мовчанка запала в хаті.

— А, Господи! Не хочу жити! —застогнала Наталка. —І я вже не хочу, — просто сказав Кармаліта. — Як

може колись побачите Тараса, скажіть, що гніватись йому на мене нема за що...

З живих Кармаліта любив ще Тараса, оберігав його, бодай ціною втраченого приятелювання. Він любив ніжний арабеск Тарасової душі, такий неподібний ні на його жадібну, спраглу до дії, вдачу, ні на череп'яні горшки Гапок і Кольобашок.

Зле, що Тарас не мав у собі напористої активности, така індивідуальність неминуче загине в часи, коли державі потрібен один тільки стандартний тип папуги-активіста без думок і рефлексів. Але може й добре. Кармаліта вбачав у Тарасові іншу відпорність: глибину почувань, нахил усе пережите обняти найтоншими звивами думки. А ще, — чесність, чистоту й правдивість, що так не ціняться тепер, вважаються за ознаку глупоти. Вони його захистять, ці риси. А ця пасивність збереже його яскраву, вдумливу й чисту індивідуальність.

Хотів би все це йому сказати, підбадьорити, піддати сили. Просити: '"Добре, що ти такий, не міняй себе!" Але вони вже ніколи не побачаться!

— Ну, а тепер прощавайте! Не гнівайтеся й ви!

Він узяв шорстку Наталчину руку й поцілував. Наталка для нього була дочкою безвісної української баби, а та безвісна добра душа для нього матір'ю, матір'ю, що з нею зв'язаний він кровно.

Він цілував руку матері Україні, продавати її за дрібну монету власної безпеки не буде. Не буде, не змусять!

Він служив їм, поки вірив, що служить Україні, Сонячному місту.

Пахнуть солоним вогким ароматом слова "Ніцца", "Савойя", душа повна жадоби спізнати невідомі й манливі обрії, що за запертими кордонами. Терпко пахне життя, — прекрасне, неспізнане, може назавжди для нього втрачене.

Назавжди утрачено, як Тосин лист. Якби Тарас не розказав якось випадково, так би й не знав ніколи, що Тося, як і він, усе життя оплакує ту містичну, єдину в житті хвилину, як сонце вже їх привітало, а ще була ніч.

Прощай і ти, Тосю, єгипетське божество! Прощай і ти! Може ти вже давно й забула про ту юнацьку пригоду з одним не то бандитом, не то студентом у кумедному розлата-ному кожушку. А той кумедний хлопчина не забував тебе, ніколи! Божество вічне!

Але його власне життя стало йому смертю і тільки смерть може вернути до безсмертя. Ланцюг безсмертя, поданий йому з рук простої сільської жінки, він мусить закинути в майбутнє. Цього ніхто не зрозуміє? Нехай!

Наталка була вся у владі власних катастроф, вона й досі не могла помиритися з кривдами, заподіяними не стільки їй, як родові, звичаям. Сьогоднішня пригода вхопила її за серце незрівняно більше, ніж те, що після всіх Ладькових намагань їх викинули з колгоспу й розкуркулили. Того вона чекала, до того звикла, те було всім, те було вже нормально. Але щоб рідна сестра вигнала?!

Що сказали б мама, якби жили? Щасливі мама!

І тому вона >не зовсім добирала та дошукувалася, чому Кармаліта був озброєний, чому прощався ...

Аж тільки тоді, як вийшов він і завмерли ^ого кроки, Наталку мов жаром обсипало. Вона вибігла надвір, хотіла його ще покликати, розпитати.

Але ніч була темна, зоряна, тиха. Віз уперся дишлем уже в землю, всі спали давно і наче ніякого Кармаліти ніколи тут і не було, неначе все їй приверзлося.

VI.

Від Наталки Кармаліта пішов просто до сільради.

Він знову почував себе стихією, а не слухняним вітром, заплутаним у чужі крила. Хтось думав, що можна держати в неволі душу людини, в| неволі страху за своє існування. Хтось дарує йому волю в клітці, заслання без висилки, ізоляцію серед громади — і думає, що навіки цупко тримає в руках.

Помилка, товаришу слідчий! Фатальна помилка! Ви зосталися з довгим носом!

Ви ввічливо вставали й потискали руку бандитові Дуці, який являвся вам у многих ликах незастрашеного протесту народніх мас. Ви його боялися, а не він вас! Ви його шукали, а він був скрізь. І буде!

Тому, хто заплутався між Сонячним містом і Україною, краще загинути бандитом Дукою, ніж вашим знешкодженим ручним песиком.

Ніхто, ніхто не зрозуміє, чому він так зробив. Він не лишає нікому ключа для розгадки. Забудуть його, день-два подивувавшись, чому боровся він за Україну, мав зброю, — а поліз у руки двом-трьом районовим міліціонерам.

Та хіба це його особиста суперечність? Хіба Україну, щоб зробити її соціялістичною, не розмітує буревій, хіба не трощить, не б'є, не ламає все українське? А коли нема України,

— не треба й мрій про Сонячне місто, про подорожі до солоних бризків Тирренського моря, до приліплених на скелях білих міст ... Загине Дука, загине— Серафим Кармаліта,

— але Україна не може загинути!

Вікна в сільраді світилися, Кармаліта знав, що там саме відбувалися збори активу, людей розгублених перед стихією й розгулом голоду, людожерства, вбивств, крадіжок і масового вимирання. Димом війнуло від розчиненого вікна. І махорка нічого не допомагала.

Він спинився, востаннє подивився на Чумацький шлях, простягнутий по небу від краю до краю, й владно ввійшов у сільраду.

Поява озброєного з ніг до голови Кармаліти зчинила в сільраді дикий переполох. Активісти повгинали голови, поховалися одне за одного, деякі — під стіл. Але Кармаліта не звернув ні кого уваги, підійшов до телефону й подзвонив:

-— Галло! Дайте районову міліцію! Говорить марієцька сільрада. Негайно приїздіть, заберіть бандита Дуку!

Після того він спокійно повісив трубку, поклав перед собою нагана і сів на стільця, біля розчиненого вікна, холодно й глузливо поглядаючи на навколишніх пігмеїв.

Чекати йому було недовго, ,яких півгодини. Вівці збилися в гурт і поховали голови, от-от чекаючи свого кінця. Вони боялися глянути на це страховище, а він їх і не зачіпав.

Але першого, другого й третього, що ввійшли забрати бандита Дуку, він поклав.

А потім сталося таке, чого ніхто не міг, і досі не може, збагнути. Всі бачили, що Дука приклав до своєї скроні нагана, чули навіть, як пролунав четвертий постріл. Під присягою — чули! Деякі навіть бачили, що впав. Інші, навпаки, четвертого пострілу не чули, але бачили, як він переступив через вікно і розтав у пітьмі. А їйбо, він скричав при цьому: "Слава! Куля Дуки не бере!"

Пірнув назавжди у безвість і учитель Серафим Кармаліта.

Кінець третьої книги.

ДОКІЯ ГУМЕННА

ДІТИ ЧУМАЦЬОГО ШЛЯХУ

РОМАН У 4-ох КНИГАХ

ДРУГЕ ВИДАННЯ

4

КНИГА ЧЕТВЕРГА

НІЧ

1. ДАВНІ ДРУЗІ

І.

Тарас ішов тихими, ще задріманими вулицями великого міста і думав, дивувався, радів. Не Дрижиполе, не село — йо-йо духова батьківщина, а саме оце велике місто, багатоти-сячолітній центр змагань і поривань людського духа. Воно хоча й спить іще, а навіть увісні дихає подихом велетня, во* но живе найрізноманітнішими потребами й інтересами. А Тарас стільки років задовольнявся сільськими примітивами! Як він міг?

Але тепер усе піде по інакшому. Досить з нього села! Якби не отой міднолобий Шварцов, він може ще десять років сидів би в селі І все збирався б здійснити колись свою життьову місію, А так — усе одним махом розрубане, село там, Тарас у місті і йде широким бульваром під велетенськими липами, серед розбуялих кущів бузку в два ряди. Схоче — сяде на зелений садовий ослін і буде дивитися або вниз на химерний міський пейзаж, або напроти себе на оцей високий будинок із вежами, повний причаєного життя. А там десь сидить той ідіот і думає, що зробив йому страшну прикрість.

Ішов Тарас у найкращому настрої, повний цим рожевим бадьорим ранком. Із зеленого бульвару звернув на широку вулицю.

Скільки раз виміряв він туди й назад цю вулицю, ще за студентських років! Але дивно, — ніколи не здавалася вона йому такою широкою, розлогою і стрімкою в далину. Чи то може після сільських кривих вуличок йому здається, чи звик він її бачити заповненою людьми? Тепер, о п'ятій годині ранку, вулиця порожня, тільки крислаті могутні дерева в два ряди обіч просторих тротуарів біжать кудись уперед.

Піде Тарас ліворуч, — упреться вулиця в мури Золотоверхого манастиря-кубуча, а звідти стрімголов покотиться кручами ДО ріки. Поверне він праворуч...

Тарас аж ахнув. Він же думав, що ця вулиця рівна, як стіл! О п'ятій ранку, чи після довгої розлуки, Тарас побачив її неспокійний, схвильовано-м'який вигин — то спад у долину, то піднесення вгору, наче вона пружиниться. Струнка й пружинна вулиця веде кудись у простір. Горби і уголовини, по яких вона прямує в сині поля, не заважають їй бути прямою, як стріла.

Тарас зустрічався з милим другом.

Любив він своє місто за те, що в ньому можна ходити поміж кам'яних згромадищ, відчувати подих велетня і не бути обтяженим, пригніченим тиском міського каменю й цегли. З якого місця не глянеш, — вежі, скляні бані й багатовіконні чотирокутники повстають тобі на тлі далеких лісів, жовто-зелених ланів, заливних замріяних лугів.

Кожен звив, вигин міста, вулиці відкриває якийсь мальовничий краєвид, панораму щедрого на несподіванки сполучення природи й архітектури.

Тарас міг бути в своїм місті й, серед високих будинків, дивитися на свою Україну, ніколи не почувати себе відірваним від неї.

Так, здалека дивитися. Бо зблизька, на провінції, все чогось його отруювало. День-у-день товчи те саме! Самотність і нерозуміння подій навколо... Ні, вже села з нього досить!

Він звернув у ту вулицю, де жили його давні приятелі. Кожен камінь на бруківці його тішив. Не знав Тарас, що так за містом затужив!

Було ще, мабуть, рано вриватися в чужий дім і Тарас вирішив посидіти у садочку на лавочці. Душа його відпочивала на подушці новизни, так йому її бракувало.

— Дайте хліба!

Тарас озирнувся. Це слово його і тут переслідує? Якийсь рефлекс виробився вже в Тарасові, день-у-день довбало його те саме слово. Він ладен був зненавидіти його, коли б не стояло на сторожі з дитинства засвоєне, відчуте, може й незрозуміле: "Хліб — святий". До хліба не можна ставитися зневажливо, чи ненависно, — тільки побожно. Так казала мамина, від предків засвоєна, релігія.

Тарас обернувся. Він ладен був перенести свою відразу на перше слово: "дайте".

Біля будки із хлібом стояло троє селян. Продавець кінчав приймати хліб і, не звертаючи уваги на селян, зважував його.

— Дайте хліба! — сказав знов селянин.

— Продайте! — принижено сказала жінка.

— Не моґу, ґражданє! — відповів солідно продавець.

— Хоч хунт! — просила жінка.

— Не моґу, граждане, в сілу своіх служебных обязанностей... Не моґу! Только рабочім...

— Ми ж ваші робочі! — канючив селянин.

— На карточкі — пожалуйста! — з поготовою відповів продавець.

Переговори ні до чого не доводили. В селян не було карток. Вони потупцювали коло будки ще, подивилися заздрісно на хліб і, понуривши голови, пішли. Вони не бачили юнака, що розгублено стояв на тротуарі і, проходячи повз нього говорили:

— Дурний мужик, що в місто хліб возив. Каменю б їм привіз!

— Гарячого! — додала молодиця.

Весь чар сонячного ранку зник. І тут його переслідують кошмари. В конструктивну епоху стирання гранів між містом і селом душа розпиналася між прекрасною ідеєю й огидною дійсністю. Це ясно, що селяни політично неписьменні. Вони або несвідомі, або одверті клясові вороги, вороги чудесного соціялістичного будівництва, піднесення продуктивних сил і енергії всього Союзу. Одверту контрреволюцію на вулицях городять: гарячем каменем хотять засипати місто.

Але політично трохи свідомий і трохи письменний Тарас, розумом посковзнувшись по утертих, знайомих рейках газетних фраз, усім серцем був чомусь із цими зашмарованими, облатаними селянами із клунками на плечах, з почорнілими, запраженими устами. Хіба це не їхня праця, не їхній піт втілився в гори запашних буханок на полицях хлібної будки? І от селянин прийшов до міста, кланяється, просить, але йому тепер не дадуть! Держава робітників і селян...

Дідько бери всякі ідеологічні надбудови і вихиляси дія-лектики, Тарас хоче бачити факти голими, без наліпок, без прикрас, без гарних, присипляючих фраз, без тюрнюрів "п'ятиліток у чотири роки" без фалдів і дармовисів "ударництва й соцзмагання".

Чому селянам у місті робітничо-селянської держави не дали хліба?

II.

Здається, він стукає в ті двері. Адреса перед ним. Невелике хвилювання, маленька ніяковість, — як то його зустрінуть колишні друзі... Може б не слід до них іти з валізою? Але дарма, вони вони колись жили разом.

Поет навіть не прокинувся, коли Тарас, нарешті, добився до їхньої кімнати, взявши спочатку приступом вхідні двері, а потім ледве достукавшись сюди. Прозаїк перевернувся на другий бік, байдуже глипнув на дорожню людину і заснув. Лише критик цікаво поглядав зпід ковдри на Тараса і розпитував.

Після ранкової омитої овіжости, Тарас відчув себе зле в задушливій кімнаті, пропахлій перегаром алькоголю та тютюну.

Під столом було наставлено порожніх пляшок від пива, вина й горілки. Гуляки не прибрали і на столі перед тим, як послатися. Ранком на чужі очі виповзла вся неприваблива картина п'яного парубоцького бенкету, все те, чого не давали помітити учора ввечорі веселящі пари.

Тарасові навіть шкода стало оцих великих, нерозумних хлопців, що безжально втрачають під ковдрою найкращу частину дня.

Третього, власне, не сподівався він тут бачити. Сміянець уже вернувся з армії? Так, недавно демобілізувався... Живе, покищо, тут, але вже має кімнату й перебирається туди.

Куций і круглий Сміянець не змінився з того часу, як разом училися, армія не обтяла його опецькуватої повноти. Він сипав словами, ентузіястично розповідав, як армія вибивала й вибила з нього неврастенію, який він тепер міцний став.

Все ж, він набрав невловимо тих рис, що надає армія, якоїсь чіткости в рухах, молодецькости. Очі були ті самі, усміхнені не то наївно, не то підхлібно, не то добродушно, не то собі на умі.

Наговоривши про себе ворох усякої всячини, Сміянець раптом підскочив на ліжку, щось ізгадавши.

— Котра година? Я ж сьогодні маю сеанс плавби 1

Не звертаючи вже уваги на гостя, він почав шумливо вдягатися й швидко горошиною викотився із кімнати.

Здивуванню Кузьми Волинця не було краю, коли він прокинувшись, побачив, що куций Сміянець перетворився на довготелесого, з густими чорними бровами, Тараса Сарґолу.

— Дем'яне! — загорлав він на всю кімнату, так, що збудився не тільки Дем'ян, а й Тарас... — Що це за личина отам лежить? Чи ти віриш у трансцедентальний світ і метаморфозу?

— Апулея, чи від веснянок? — спросоння вхопився Де-м'ян Побережець і раптом сів.

Він дико видивився просто себе, з розкуйовдженим волоссям, смішний.

Тарас цікаво спостерегав богему.

— Але ж, хлопці, яке в вас свинство! — привітався він, вистромлюючи голову зпід ковдри. — Що ви тут таке робили?

Поет на якусь мить протверезився.

— Бачиш? — з гордістю показав він на пляшки під столом. — Оця батарея виросла за вчорашній вечір.

Тарас пошукав причини гордости під столом. Очевидно, в тім видовищі була якась приваба, очевидно, оця нічна пі-ятика без чистого повітря, оцей рейвах після гульні навівав поетові його лірику.

Волинець був досить відомий уже ліричний поет. Тарас часто зустрічав його поезії в журналах, читав хвальну рецензію на його першу книжку і гостролайливу на другу.

Але хіба конче треба бути богемою в особистому житті?

Для першого разу він промовчав. Він відстав від літературного життя, він ніщо, не має імени, а тут же перед ним повитягалися на ліжках знаменитості на всю Україну.

Побережець, нарешті, роздивився, де він і що з ним робиться. Він здивовано ткнув пальцем на Тарасову валізу.

— Що це таке? Чемадан новель?

— Ні, серйозно, хлопці, як ви тут живете?

Йому хотілося знати, що на світі робиться, чи так, як і колись, відбуваються літературні бої між угрупованнями. Хто заправляє "Плугом", чи й досі Липовецький? Чи й досі Микитчук такий зубатий, як там їхній "Молодняк", — багато є цікавих речей на світі... Чого це так багато пролетарських угруповань, аж очі спотикаються — ВУСПП — всеукраїнська спілка пролетарських письменників... ВАПЛІТЕ, — вільна академія пролетарської літератури, Пролітфронт — пролетарський літературний фронт... А яка ріжниця між ними?

З кожного запитання лежачі знаменитості дико реготалися. Цього Тарас за ними не знав раніш, — вадливої глум-ливости, колись вони були тільки жартівливі. Замість того, щоб ввести людину в курс справ, вони вигукували раз за разом:

— О, свята наївність!

— Голос із умивальника!

— Ані в зуб ногою!

— Попав пальцем в небо...

Нема, щоб зустріти Тараса з радістю давньої дружби, із спогадами про студентські часи. Чому, наприклад, вони нічого не кажуть про Бориса? Вони ж — його зброєносці, перебігли до нього в "Молодняк" із "Плугу" та "Гарту".

— Мені треба з ним поговорити, я й думав, що тут його з вами побачу.

— Чи має це немовля уявлення, з ким збирається говорити? — глумливо повернув кудлату голову Волинець до Побережця.

— Аз ким же? — здивувався Тарас. — Із Борисом.

— Наївнячок! Він тепер об'їжджає генералів.

— Яких генералів?

— Тих, яких хоче зіпхнути й сам сісти на їх місце...

— ...і приссатися до кормушки.

— Я нічого не розумію! — з відчаєм скричав Тарас. — Що за генерали? Яка кормушка?...

— їйбогу, цей синок стає дотепним!

Поет і прозаїк кихкотіли, звивалися під своїми ковдрами, а Волинець аж сичав, аж шипів з якогось єхидного задоволення. Вони увіч знущалися з нього, з його розгублености й незнання ситуації сьогоднішнього дня.

— Він живе ще поняттями й уявленнями "Плугу" та "Гарту", — потішалися приятелі. — А тут уже й сам ВУСПП дуба дав.

— Щаслива невинність!

— їйбогу, хлопці, це свинство!

— Що — свинство? — погрозливо зсунув брови Побережець.

— Все свинство. І те, що ви такого чудового весняного ранку валяєтеся в цьому смердючому барлозі, як остання богема, сичите, замість того, щоб розказати толком людині, що тут діється. І те...

В цей час Кузьма Волинець хрипко й нестримно розкашлявся з присвистом і тим самим шипінням, що вже раз вразило Тараса.

Замість розвеселого гуляки, Тарас раптом побачив перед собою безнадійно хвору людину.

— Подай води! — гостро наказав Побережець, а сам схопився її подавати. — То це, по-твоєму, свинство, що він відсилає свій пайок батькові у село, бо сім'я його там з голоду пухне й кору їсть? Його треба заливати маслом, а він з горя заливається горілкою, — це не свинство? А вони справляють бенкети під час чуми!

— Хто — вони?

— Твої ідеологічно витримані пролетарські письменники. Твій Ре, твій Борис...

Відколи це вони поробилися такими злющими?

— Ну, нехай вони будуть мої, хоч я не дуже знаю, що це за Ре, — погодився Тарас. — Але що такого страшного зробили вони, аж так в'їдаєте?

— Що? — знесиленим тихим голосом відказав Кузьма. — Колись ляхи українські церкви наймали жидам в оренду, а тепер свої яничари розвелися. Розперезалися в українській культурі й роблять з неї крамничку оселедчану... на замовлення цека. Твої бориси разом із...

Тарас аж підскочив.

— Чи я вже такий телепень, чи мені пам'ять зраджує? — скричав він. — Хто б казав? Ви ж самі таким його зробили!

Він мав на увазі ті часи, коли Борис, розлютившись на Липовецького й Танцюру, заснував "Молодняк", а Кузьма з Дем'яном побігли за ним.

Скільки галасу було тоді, скільки кпинів над горопашним "Плугом" і сущими в ньому бідолашними "хуторянами", "просвітянами"! Скільки самопохвал і зарозумілих реклям "найпередовішого авангарду", "залізної когорти твердокам'яних більшовиків, що виступила на боротьбу із силами націоналістичної буржуазії, поклавши в основу інтернаціональну прелетарську ідеологію"... Ну, а вже заодно й з усім, що думає, має індивідуальний талант, не вкладається в "замовлення цека". Тільки їх тоді ніхто не брав всерйоз, талан-тів-індивідуальностей зародило, хай собі ще й молоді цуцики побавляться.

— Тоді ви навіть жили разом, — додав Тарас. — Через те я й питаю... Ви ж зробили його вождем, чому тепер називаєте моїм?

— Це правда, якби він не спирався на групу, то не наважувався б виступати скрізь. А так, від імени групи, накидався на неоклясиків, на Хвильового, на "папашу"... і вбився в колодочки... — забув свій глум і Дем'ян.

Кузьма лежав тихо, звісивши бліду, тонку руку із ліжка. Ця аристократична рука була мов не його, контрастувала з тим вилицюватим, плебейським обличчям і широким, качиним носом. Після недавнього пароксизму веселощів тихі слова його звучали якось приголомшливо пророче.

— Пропали ми, хлопці, як руді миші! Всіх нас порозганяють, подавлять. Тим катам зручніше мати українського поета Ізю Бабея, ніж Кузьму Волинця. Пропадає Україна від яничарської руки. Але ось побачите: пропадемо ми, а потім і вони...

— З цією спілкою буде так... — почав був Дем'ян, але Тарас перебив:

— З якою спілкою?

Чого вони говорять так, наче він увесь час тут був?

— Ти звідки, з місяця впав? Не знаєш, що цека поста* новило зліквідувати всі літературні угруповання, а замість них зганяє всіх у одну кошару, — спілку радянських письменників... Щоб там один за другим шпигував. Нас, "диких", і на поріг туди не пустять, щоб їм не псували фасаду. Фасад прикрашуватимуть плохенькі сонячні клярнетисти. "Україн-скіе пісатєлі", ізі та фіми, будуть жерти м'ясо, а їх підручні кров вилизуватимуть... Чи ви коли бачили, як колють кабана? Там неподалік стоять собаки й ждуть, коли хазяї заберуть м'ясо й можна буде вилизувати кров...

Ні, Тарас не впізнавав своїх колишніх кубучівських друзів! Чи вони ще з ночі не протверезилися, що верзуть якусь жахливу нісенітницю? Якісь "дикі", якісь "яничари", якась кошара-спілка... А де просто українські, всім відомі й улюблені письменники?

— Е, однаково пропадати! Нумо, Тарасе, вип'ємо за твій приїзд! — по-дитячому сміючись, перевернув на інше Кузьма.

Як Тарас не відмовлявся, нічого не помогло. Кузьма умовляв, канючив, сердився. Тарас мусів ще й купити півлітра Р найближчому соробкопі.

III.

В глибокій задумі ішов Тарас, загублений серед тисячної юрби, блискучою, прибраною багатими вітринами вулицею. Калейдоскоп від кожного струсу чиєїсь велетенської руки, міняв свій взір. В цю хвилину являлася йому розкіш міста, сліпили очі чудесні сувої шовків і вовни, вистави капелюхів, краваток, черевиків та іншої ґалянтерії, різноманітні заклики — театральні афіші... Якийсь акробат з цирку, якийсь Ду-ров, нагадували про себе на кожному кроці. Довгі розклади лекцій марксо-ленінського університету на цілу декаду з заманливими назвами спокушали забути й цирк, і театр, а піти в круглу залю міського лекторія.

Тарас думав про свої ранкові зустрічі, про вражіння від Волинця й Побережця. Вони ж, власне, так нічого до пуття і не розказали. Але Тарас із цих глумів, з'їдливо-саркастич-них реплік, з переходів від хоровито-дразливого злісного сміху до душевного суму, крику душі, до розпачу, — сприйняв цілу гаму дійсносте.

Тут справа не тільки в тому, що хлопці занепали, розпилися, спантеличилися в місті, а може й бавляться в "єсенін-щиму".., Кузьма навіть зачіску носить під Єсеніна. Ні, справа не в цьому.

А може тут ображене самолюбство? Може хорому все в чорних барвах ввижається. Щось Кузьма нарікав, що книжку Йому не хотять випустити, щось про якогось Ізю Бабея... От геній і впав у амбіцію. Ясно, ті, хто не хочуть випустити, — затискають талановитих письменників, нищать українську літературу, гублять Україну тощо, тощо.

Ні, не в цьому річ, хоч може й це має місце.

Чому таке провалля між колишніми ентузіястами пролетарської ідеології й теперішніми песимістами та контрреволюціонерами? Таку воно має назву, все те, що вони говорили. Від тих розмов Тарасові якось не по собі на душі, — все ж, треба бути трохи сучаснішими, а не говорити мовою старого Нечіпая, мракобіса якогось. Все ж, їх усіх вивчила радянська влада... Все ж, ніколи українське культурне життя не буяло так, як розцвіло за ці роки в літературі й мистецтві. Не було ніколи стільки талантів, як зараз. А як далеко пішов розвиток мови! Ну, що за біда, як критикують одні одних, як групуються до свого смаку? Це ж примушує переростати самого себе, удосконалюватися. Це ж і є проречис-та ознака живого, забирущого життя, а як його нема, то й мертвечина.

Зі слів колишніх друзів виходить, що мертвечина. І Тарас не хоче цьому вірити.

Ні, здається, йому з ними не по дорозі. Він знає, що є багато йолопів і вульгаризаторів, але ідейний шлях України для нього ясний. І він також хоче будувати нову Україну, але не шипіти по закутках.

Треба йому побачитися ще з хлопцями. Десь є Фіма, чи то пак, Юхим Загайгора... Цікаво, чим дише тепер Борис, — принаймні, він знав досі двох Борисів. Може ще й третій Борис вразить його чимось, як вразили рано ці?

Ці думки Тарасові перебило щось. Він аж наштовхнувся носом на якогось сліпучо-елеґантного, у вишиваній українській сорочці кучерявого молодого чоловіка. Той вийшов з брами великого будинку і заглиблений, з невидющим поглядом, неуважно зиркнув на Тараса.

Але раптом погляд його опромінився, ожив симпатією, неприхованою радістю.

— От, чорт візьми, невже Тарас? А я оце чомусь ішов зі сходів і про тебе думав. Звідкіля, як, що?

Тарас вдивився. Невже цей елегантний, сяючий здоров'ям, молодістю юнак... Фіма?..

Вже стверджено й доведено, що ніякої иадприродньої сили нема, все підлягає законам зміни матерії. Є тільки випадок, та й той випадок лише слухняний раб цілої низки закономірностей.

Чому ж вони обоє подумали в одну й ту саму мить один про одного?

Тарасові пощастило. Ось і Фіму зразу знайшов. Але йому довелося зробити над собою зусилля, щоб переключитися на темп живого й швидкого темпераменту приятеля дитячих літ.^ Двома-трьома імпресіоністичними мазками треба було ввійти в контакт із цією жвавою натурою, що не терпіла повільносте, що на льоту хватала чужі мислі і в льоті робила круті повороти своїх думок.

Так Тарас і зробив. Деталі потім, — два-три слова і він уже ввів приятеля в центр своїх інтересів.

Ішли вони вулицею, Тарас мимоволі змінив і темп своєї ходи. Фіма поспішав, весело помахуючи своїм новеньким жовтим портфелем, раз-у-раз киваючи кучерявою головою на знак привітання з зустрічними, дотепно й дженджуристо вставляв свої запитання та слівця. За кілька хвилин він уже вдовольнив свою цікавість і запросив Тараса заходити.

Фіма весь час грав портфелем. Зрештою, він узяв його за один кінчик і, безтурботно вимахуючи ним, запитав Тараса, чи подібний він на державного діяча.

— Швидше на сноба, який прогулюється паризькими вулицями, — відповів Тарас і, очевидно, полестив Фімі.

— Звичайно, я зрідка дозволяю собі бути таким! — сказав він. — Взагалі ж, ти, певно, не забув, що я в малу гру не люблю грати...

— До речі, — перебив його Тарас, якому вже набридло, що Фіма весь час говорить російською мовою. — До речі, чи ти вже забув українську мову?

— Яке це має значення, — російська, чи українська? — відповів запитанням, але вже українською мовою Фіма. — У нас всі мови рівноправні.

— Так, але ж ти — український письменник, мова це твоя зброя, то вже має значення...

— Хіба на Україні є тільки одна українська преса? — здивувався Фіма. — А російська, а жидівська, а польська?.. І зрештою, — російська мова, — мова Леніна... І зрештою, я не сподівався від тебе такого шовінізму... — ображено урвав він.

— Ну, вибач, я не хотів сваритися, — відступив Тарас. — Я просто не звик, бо ми із тобою в Дрижиполі інакше не розмовляли.

— Тут я тебе кидаю, — мені сюди, — кивнув головою Фіма. — Так ти заходь...

І доброзичливо всміхнувшись, Фіма зник за важкими, масивними дверима.

— Куди заходь? — хотів запитати Тарас, але не встиг. Крім того, забув розпитати, де можна побачити Бориса

Микитчука. А йому треба було Бориса бачити. Цікаво, що там з його п'єсою?..

2. ХАЩІ

І.

Лише тиждень Тарас у місті. А так, наче вже рік.

Той темний хащуватий ліс літературного життя, що вжахнув його в першу мить, розрід таки чимало. Тарас ходив уже по знакомитих стежинах, хоч у нетрі зазирати ще остере-гався.

Першого дня він навіть не знав, що є таке місце, куди сходяться на водопій уся звірина й пташина літературних хащів. Це було нейтральне місце, де цапати за карк, рвати на м'ясо, виривати ще тепле серце — неписаним законом хащів заборонено.

Там м'ясожери й травоїди чемно вклоняються одне одному, всміхаючись із тонким відчуттям ранґовости, і задовольнивши біля водопою спрагу на новини, чи на шахову гру, чи просто на якісь непередбачені драже, або манну, — не небесну, а таки натуральну! — відходять.

Цей водопій звався досить прозаїчно — місцевий комітет письменників.

Місцевком крутив машину буденних, земних потреб письменників. Будь ти буржуазний попутник, чи пролетарський реаліст, чи призовник у літературу, — як ти вже член цього місцевкому, — дістанеш часом якихось додаткових продуктів, дефіцитного краму, путівку до будинку відпочинку соцстраху...

Яка незначна відстань від олімпу до праху земного, від бога до чер'яка! Від високих ідеологічних надбудов до низьких і примітивних шлункових інтересів! Але яка могутня, притягаюча сила.

Хіба, наприклад, не є приємно одержати десь звідкілясь "дефіцитний* крам", чи яких продуктів? Приходить член у місцевком і бачить, що всі чогось сидять, розмовляють групами, чекають чогось чи когось.

— Щось може дають?

— Там комісія розподіляє. Крохмаль і драже.

— По скільки?

— По кіло.

—, Приємно. Треба почекати.

До деякої міри місцевком перетворився в розподільник мануфактури, муки, крупів, масла, оселедців, драже й папі-рос...

В таких чеканнях грали в шахи, дуже багато розмовляли, в благонадійних тонах, звичайно, — про утворення єдиної спілки радянських письменників. Мудра постанова партії врешті наведе лад і мир. Вже досить ворогувати угрупованням, пора об'єднатися на єдиній плятформі всім письменникам, хто щиро хоче бути радянським і талановитий, справжній письменник, а не графоман. Графоманії — нещадна боротьба.

Про це, принаймні, можна було голосно, одверто говорити, безпечно.

Але одночасно і члени доживаючих останні дні угруповань і "дикі", уламки розтрощених попутницьких об'єднань, і початківці, — з запалом обсмоктували одну й ту ж смачну кісточку: кого приймуть до спілки, а кого й ні?

Щось оргкомітет дуже поволі провадить те приймання. Вже не одне їздило до столиці, щоб там зміцнити свої позиції, просити, сподобатися, виявити себе.

Всі того прагнули — бути членами спілки. І нема нічого дивного. Не приймуть туди — отже, механічно стаєш не ра~ дянським письменником. А яким же? Ворожим? Очевидно, не радянському письменникові нема місця і в професійному об'єднанні. Тоді — прощай драже і крохмаль, путівки до курортів, що з рогу щедроти сипалися на місцевком письменників, творчі відрядження, грошеві дотації, безкоштовне лікування у спеціялістів, а може й академічні, казково багаті пайки, чим чорт не тішиться... Тоді стаєш простим смертним, службовцем.

І вже, будь певен, ніяке видавництво, ніякий, навіть поганенький, журнал не захоче з тобою говорити...

Це було питання життя чи смерти письменницької. Це було визнавання державою твоїх письменницьких прав.

У всякім разі, царі цих джунглів, — леви, леопарди й благородні олені, видатні, чи "маститні" — за влучним виразом якогось великограмотного початківця, — ці вже були прийняті до спілки на першому ж засіданні оргкомітету. Потрапили вже туди й тупі пролетарські мастодонти-орто-докси, та критики-шакали, мостилися там лиси й літературні мокриці, терли м'ягесенькими лапками граціозні кішечки.

2

17

Смердючі тхори чекали ще своєї черги, певні, що без них спілка однаково не обійдеться. Літали безтурботні ластівки, стрекотали коники ще поза спілкою, зайці боялися своєї тіні. Бродили табунами " дикі".

На жаргоні літературних хащів все в цім царстві літаючих, повзаючих, стрибаючих і роз'їжджаючих на автомобілях, мало свою назву, навіть своє особисте ім'я. Наука кля-сифікації мусила б виробити нові методи, щоб розбити на групи, ранґи, види й підвиди цю розмаїту фавну джунглів.

Поети, прозаїки, драматурги, критики, літературознавці, перекладачі. Ортодокси, ідеологи, правовірні, флюгери, буржуазні націоналісти, попутники, підлабузники, пролетарські, селянські, — що в останні часи з успіхом замінювалося на куркульські, — алілуйщики, барабанщики, "уярмлені брати", плаксії, п'яниці... Фашисти, бандити з обрізами, голобельники...

Ні, не знати, чи наука клясифікації з цим усім справилась би. З цими всіма "маститними" вельможами, визнаними, рафінованими, бездарними... З цими українськими, братніми російськими й жидівськими.

В останньому пункті за тотожність із справжнім станом речей важко було ручитися, бо не раз раптом ви бачите, що якийсь Макогоненко чи Штейнберг — непідроблений російський новеліст. Якийсь Сідоров — новоявлена зоря українського красного письменства. А під найщирішим українськими прізвищами Жовтневичів, Загайгор, Першотравневих, Терпуленків після недовгого перебування в цих джунглях ви відкриваєте Фінкельштейнів, Цудечкісів, Гінзбургів. Зате вже наші Перепеченки поробилися звучними Ре. Імена собі повиробляли — Ян та Еґо. Ці хотіли, щоб менш бути подібними на плебейських Іванів та Енків... Гармашенко звучить так вульгарно, по-просвітянському. Але от Гарм... Щось французького є в тім!

Всім ковчегом управляла рука Всевишнього ЦК КП(б)У. Вона направляла хитливий корабель на небезпечних хізилях розбурханого дрібнобуржуазностихійного моря в країну со-ціялізму, опікуючись ними, підкидаючи пайки та дотації, але й невтомно провадячи селекцію. Одних виривала з коренем, других приглушувала, третіх підрізувала, четвертих купувала академпайками, п'ятих насаджувала, — вже таких, як треба мудрому Сталінові, а не таких, які витворила в своїх незачеплених пралісах сліпа мати, — українська природа.

Гра дипломатів була в повному розпалі.

При стінах стояли столики, за ними сиділи Ре, Танцюра, Василько, Осадчий. Ніхто не сказав би, що ці, мирно схилені над шахівницями голови, ці усмішки й характерні для шахматистів вигуки, суть не тільки шахова, а й дипломатична гра. При цьому ніхто не знає: чи хотять ввести в оману оточення, чи одні одних, чи "недрімане око" ЦК.

Танцюра належав до "стовпів" колишнього "Плугу", мав увесь час добре становище при Липовецькому в газеті, завоював уже ім'я "визнаного", був у добрих стосунках із попутниками й пролетарськими, з братніми жидівськими письменниками та "уярмленими братами", як звикли називати письменників з Буковини та Галичини. Танцюра якраз на місці — він тепер голова професійної спілки.

Він грав із Васильком, а приятель Василька, філософічний поет Осадчий, грав із головою оргкомітету, Ре.

Були часи, коли Ре боязко переступав поріг редакції й Танцюра своїм звичайним, грубовато-протеґуючим тоном приймав його. Ре тоді щойно вернувся з військової служби й несміливо пробував свої письменницькі сили. Він тоді ще не написав свого роману "Дзвін кайла" і нічим не вирізнявся серед інших початківців, хоч був уже досить літня людина, мав шестеро дітей.

Тепер роман його уже виданий багатьма виданнями й тиражами, пролетарська критика наробила навколо нього багато шелесту, розреклямувала й роздзвонила про нього по всіх усюдах, бібліотеки були напхані цим "першим пролетарсько-реалістичним романом", — хоч там пролетарського було хіба те, що автор його — член партії, сам же роман був типово бульварний з шаблоново-еротичним сюжетом. І відтоді Степан Ре росте й росте на дріджах доброзичливої критики й уже виріс на голову оргкомітету, а в поводженні на якогось вельможного пашу.

Поводився він тепер, як справжній паша, дарма, що звичаї в домі літератури були демократичні. Окремих кабінетів там не було, вся бюрократична машина Танцюри складалася з одного стола, за яким сидів технічний секретар. Комісії розподілу драже засідали при тому ж таки столі. Хібащо, була дальня кімната, куди віддалялися всі ті, хто хотів інтимної, пак секретної розмови.

Правда, ця найдальша кімната все більше й більше ставала недоступною для простих смертних. Хоч там нічого не

2*

19

було написано на дверях, це не був чийсь кабінет, але так само собою виходило, що Ре проходив туди, як хазяїн додому, але вже такі, скажімо, як Таран, чи Кошель, — з обережною підлабузницькою усмішечкою, яка ніби заміняла стук у двері. Там вершилися високі справи, там провадилися закриті збори членів партії і членів оргкомітету.

Ре прекрасно вмів і в демократичних умовах створити дистанцію між собою й навколишніми.

Непомічений та невідомий прийшов перший раз і Тарас сюди, з надією, що побачить може Микитчука. Майже нікого він тут не знав, його також забули.

Тільки Танцюра, мов учора бачився, кинув йому своє: "Мой, мой! В'юноша, де ти взявся?" — і знову заглибився в свої шахи.

Тарас відчув себе серед цих чужих та незнайомих людей сиротою й хотів іти геть. Тільки запитає в того хлопця— секретаря, де й коли можна побачити Бориса Микитчука.

— Та він тут щодня буває. Але... Ах, так! Він поїхав до Одеси на два тижні — нема його тут...

— А тобі нащо він? — озвався збоку голос, аж Тарас зрадів. Хоч одна душа якась знайшлася, Сміянець.

Він тоді вранці на нього не роздивився, який то Гриць кумедний. Маленький, цупкенький, огузковатий червоноар-мійчик, підтягнутий, чистенький.

Він шумливо вітався з Тарасом, виявляв багатенно задоволення цією зустріччю, дуже швидко й багато говорив, дуже всім захоплювався. Словом, Гриць Сміянець у армії зов-сім-зовсім змінив свою песимістичну натуру на оптимістичну.

З місця в кар'єр, вже вдруге, Сміянець почав розказувати, скільки дала йому армія. Він навмисне пішов до червоної армії, щоб вилікувати себе від неврастенії. Там його змусили важко фізично працювати, не зважаючи ні на які настрої, — напружувати й розвивати всі свої сили, рано вставати, провадити правильний режим, без цієї інтелігентської розхлябаносте, недосипань і безсонних ночей, без хаотичносте цивільного життя. Бачте, який він орел став! Працює, як віл! Оце взявся організувати оборонну секцію при майбутній спілці, згуртувати треба тих, хто пишуть на оборонні теми.

— Ти знаєш, скільки в мені тепер енергії? Я киплю, горю бажанням щось робити...

І Тарасові здавалося, щр за браком роботи Сміянець ладен хоч поспортувати руками.

І чим тільки не захоплювався цей оптимістичний Гриць! За півгодини він зачепив безліч тем, — і все перескакував з пляну індустріялізації країни до величних історичних процесів на селі, а потім знову вертався до індустріялізації, а потім знов...

— Я мав нагоду й сам бути учасником цих процесів, бо мене посилала парторганізація. Грандіозна картина! Ось цей історичний момент треба було б відбити. Звичайно, це дуже складно, часом навіть не зразу зрозуміле все те, що бачиш. Але щоб мати якийсь жаль до куркульства, приреченого на загибіль, — про це й думки не може бути. Партія знає, що робить.

— До речі, — нахиляється Сміянець до самого Тарасового вуха. — Мені довелось розкуркулювати на Полтавщині батька одного видатного письменника. Ну, це була картина!

Якого — він так і не сказав.

Тарас не міг надивитися на цього Сміянця. Ось обрав собі чоловік шлях і твердо ступає по ньому, свято переконаний, що це — єдино вірний шлях. А Тарас плутається, сліпець. Паличкою обмацує дорогу в майбутнє й раз-у-раз оступається, збивається на манівці.

Еге, тепер то він такий, але в пам'яті воскресає забуте, здавалось, назавжди. Це ж цей самий Сміянець зразу ж після розгрому укапістів зник, пішов у армію добровольцем. Мабуть, Грицько забув, а Тарас добре пам'ятає той "пунктик", коло якого крутився його песимізм і неврастенія. Сміянець був охоплений тоді романтикою минувшини, сумував, що він не народився двома-трьома століттями раніш, коли шуміла в світі козацькая слава, майоріли українські клейно-ди, гуляли на байдаках аж у синє море запорожці, а над ними чайки білокрилі ширяли. Він до сліз сумував, що вже не побачив незайманого степу, Дикого поля, де трави й розкидисті бур'яни шумлять вище голови, де він, верхівець, сховався з головою й пробирається до якоїсь, захованої в урочищі, займанки. Він ридав від пісень, що заховали в собі краплини цієї минувшини...

Тоді Тарас здогадувався, що душа Сміянця повна романтикою недавно відшумілих по всій Україні загонів жовто-блакитної України, і мучиться саме тим, що йому тепер доводиться скидати своїх героїв з п'єдесталу продовжувачів славних традицій у баговиння "петлюрівських погромницьких банд". Він шукав порятунку в УКП, а УКП тепер теж стало контрреволюцією.

Тарас не втримався й нагадав про це Сміянцеві.

— Було таке! — щиро признався Гриць. — Не знаю, як хто, а я глибоко переживав тоді долю України. Хто хоч раз втуманів від солодкої романтики минувшини, той не може байдуже осторонь відійти від сучасности. Але не може ж Україна віками стояти на одному місці. В нас, як і всюди, відбуваються соціяльні процеси, капіталістична доба простягла щупальці й до нас, я починав розуміти всю ретроградність націоналістичної романтики, — й душею любив її. Любив те, що було реакційне вже. На сьогоднішній день, час соціялістичної України, всіх отих дрібнобуржуазних отаманів, — Зеленого, Тютюнника, Махна...

— Не тільки ти, багато захоплювалися ними, — заспокоїв Тарас.

— Вони ж хотіли завернути історію назад, гальванізувати заковізлі традиції... А я дійшов до думки, що тільки радянська Україна — наше майбутнє... В мене тоді був такий стан, що якби я не пішов у армію, то почав би пити...

Тараса ця розмова скроплювала цілющою водою. Він знайшов однодумця. Сміянець вкладає в слова й думки те, що неясно кублилося в ньому й мучило раз-у-разГ Нехай сьогодні ще багато шумовиння, брудної піни, — але Україна йде вірним шляхом. Колективізація піднесе її підупалі виробничі сили, нова інтелігенція, що тепер вчиться ще, підхопить теперішні починання й поведе за собою широкі маси...

Вони так захопилися своєю розмовою, що не помітили, як зосталися самі в великій залі. Якби не ввійшов Танцюра, то хтозна, доки б отак сиділи.

— О, ти ще й досі тут? — здивувався він, побачивши Тараса. — Чого ж ти так побіг, як опарений, навіть не сказав, як там у тебе, що? Десь працюєш, чи як?

Грубоватими й недбало-короткими запитаннями Танцюра змусив Тараса оповісти про себе. По короткій мові вій витягнув зі столу чистого листка.

— На ось, пиши заяву про вступ до місцевкому, — кинув він так наче давав гостинця малій дитині.

Та й розбери ти цього косоокого Танцюру, що воно за один! В цю хвилину Тарас відчув до нього синівську ніжність.

3. "К О М У Н А В СТЕПУ

І.

Проходячи повз універмаг, Тарас побачив реклямну вивіску "Театральна каса". Справді, вже скільки в місті він, а й досі не зібрався піти до театру. А здається ж, збирався!

Притьмом йому захотілося опинитися серед людської маси, під переливами електричних люстр, коли все, що бажало показатися кращим, виставлене й змагається в вишуканості одне з другим. Замиготіли відблиски, плюшеві завіси, крісла, хутра, крепдешини...

І це можна здійснити сьогодні ж. За три-чотири години почнеться вистава, а квитка можна зайти купити зараз.

Так він і зробив.

Але на сьогодні всі квитки розібрані, хібащо зосталися до театру об'єднаних робітничих клюбів. Однаково, на будь-що, а піде. Він навіть не цікавиться, що бачитиме. Все для нього буде нове.

Щоб не псувати святочного настрою, він навіть нікуди не заходив. Рівно о сьомій, за півгодини до початку, був уже біля театрального під'їзду невеличкого театру.

На хвилину спинився, розглядаючи афішу. Якась нова п'єса, "Комуна в степу5'. Сучасна. Хто автор?

Тут Тарас остовпів.

На афіші великими, солідними літерами було написано; Борис Микитчук.

Ну, такої несподіванки Тарас аж ніяк не ждав! Микитчук

— драматург, написав п'єсу?

А чому б ні? Справді, хіба не говорили вже про якусь п'єсу Микитчука, що провалилася десь у робітничому клюб-ному театрі? Ну, а друга його п'єса вже йде в міському театрі. Що ж тут дивного? Микитчук знайшов те, чого шукав,

— яка галузь мистецтва дає більше слави й грошей, як не драматургія?

А він — бездара — бездарою! Він сидів десь на Жабокраківці й кумкав разом із жабами в той час, як люди встигли повипускати книжки, ставлять п'єси в кращих театрах...

Ні, мусить все те нагнати, бо що він вартий після цього?

Тарас відчув до самого себе велике презирство, навіть я-кісь негарні почуття, немов заздрощі до цього, великими літерами надрукованого, імени. Він відчув себе незграбою, недотепою... І як на те, ненароком штовхнув у дверях при вході якогось елегантного добродія.

Це примусило його промурмотіти пробачення й подивитися ввічі зустрічному. Очі обох на коротку хвилину схрестилися й перше, ніж Тарас опам'ятався, той уже був далеко. Він сідав у трамвай і був обернений спиною до Тараса.

Чи це може бути, щоб він Тараса не впізнав? Упізнав, Тарас прочитав це в очах у Микитчука. Але не захотів упізнати, Боже мій, як це ясно!

В першу хвилину Тарас хотів був кинутися за ним, привітатися. Як, що, де? Казали ж, він у Одесі...

Але в другу хвилину серце його заніміло від думки, що він хоч крок зробить перший. Нізащо! Як Борис став таким великим цабе, що не впізнає таких самих, як він...

І чого,власне, він так задер носа?

Дві несподіванки, одна слідом за другою, вибили Тараса з рівноваги, він утратив Смак і інтерес до вистави, він силкувався не думати, але знов і знов відтворював цю зустріч. Що означає така холодність? Чи якесь невідоме Тарасові піднесення Микитчука на громадській драбині, чи якась особиста ворожнеча до його, Тарасової, особи?

Ні, впізнав, добре впізнав, в очах йому запалився миттьовий вогник впізнання, але ні на мить не запалилося в ньом вогнику бажання зупинитися, привітатися. Де ж пак! Автор п'єси перед виставою, впевнившись, що все гаразд, покинув театр, а тут під ногами плутається якийсь рядовий глядач, що прийшов подивитися на цю п'єсу. Чи варт на нього звертати увагу? Так би кожен захотів за панібрата стати, поручкатися з автором п'єси, потримати за ґудзика. Але драматург на кожного зволить ощасливити кивом голови...

II.

Перша дія відкрилася увертюрою, вже давно на сцені ходили, говорили, співали, а Тарас нічого не чув, нічого не бачив. Так упекло йоґо за серце.

Наче крізь туман, чи в напівдрімоті долітали до нього дивно знайомі фрази, немов уже пережиті, чувані. Буває такий стан душі, коли здається, що вже раз те саме пережив... Якась міражо-пам'ять... бо свідомо ти нічого не пам'ятаєш такого.

"Це вже кінець прийшов комуні. Дивись, он голова їхній буханками з кооперації хліб носить!" "Еге?"

"Поздихають, ось побачите... їй право, поздихають..."

Господи милосердний! Та це ж його п'єса, та, що він послав був колись Микитчукові.

Тарас напруженим вухом ловив уже кожне слово на сцені. Чи не галюцинації йому часом? З ним таке трапляється.

"Ну, хлопці, — казав високий у подертих чоботях із високими халявами. — Ви тут держіться, а я піду по окрузі, може де якого, хоч поганенького, мотора знайду. Хоч украду, хоч видеру, хоч випрошу, — а додому з порожніми руками не вернуся".

Та це ж точнісінькі Дуб'яжині слова! Колись він розказував йому, Тарасові, про минуле комуни, й ці слова врізалися йому в пам'ять назавжди. Ці слова він достоменнісінько ввів у свою п'єсу.

Що ж це таке робиться? Пробі!

Тарас відчув, як зелене плюшеве крісло, в якому він сидів, попливло на гойдливих хмарах у якусь безодню. Все це більше скидалося на сон, ніж на дійсність. Може це йому приснилося, що він написав і послав до Микитчука п'єсу, а справді нічого в світі не було? Але він навіть копії в себе легковажно не має. А коли б прийшлося доводити, що це — його п'єса?

І коли ще півгодини тому Тарас міг би кожного запевняти, що п'єса годиться хіба на підпал, що п'єса не відбиває справжнього життя, — то тепер, втілена в постановці, здавалася вона йому шедевром. Які героїчні характери! Яка складна ситуація! Які несподівані ефекти! І справді, хіба життя повинно вивертати дійсність з усіма бебехами та кишками, хіба мистецтво не покликане підносити людей на шляхетні вчинки й пристрасті, виховувати, запалювати бажання й собі щось зробити, а не закаджувати небо?

Думка думку побиває. А може справді з його поганої п'єси Микитчук зробив путню річ? Треба з ним конче, притьмом поговорити.

"Чекайте, хлопці! Буде вам на штани! — вигукнув чолов'яга у високих чоботях. — Займайте які де не е коні й товар, нехай куркульня трохи потрусить своєю калиткою..."

Тарас намагається не пропустити жодного слова, знати, — де ж чуже, а де своє.

Все його, хібащо деякі сцени, слова, репліки переставлені.

Не міг досидіти до кінця, хотів кудись бігти, але куди? Вночі? До Бориса! Але де він живе? Може він приїхав і поїде знов?

В антракті пішов директора шукати, — до нього не пустили, сказали, що він приймає вдень. Хотів би кричати тут, на всю залю, що його обікрали, що сьогодні він бачив злодія.

Але сидів скований, німий і навіть із сусідом, якимось начебто продавцем соробкопу, не заговорив. Хто повірить, що автор — він?

III

У великій залі Дому літератури, як звикли всі звати цей ковчег, за столиками при стінах, на канапках і кріслах сиділи, а подекуди стояли мальовничими групами, гаючи час за шахами, милими розмовами. Кумедна стара дівуля у високому старомодному капелюшку тримала за ґудзика жидівського письменника, Левіта, й розповідала йому із запалом, скільки дюжин срібних сервісів, у яких різьблених шафах було в її родовому графському маєтку, скільки рисаків стояло в стайнях і як вона в шістнадцять років майстерно їздила верхи.

Левіт докладав усіх зусиль, щоб терпляче, з привітною усмішечкою її вислухувати. Він відступав крок за кроком, але стара химеричка наступала на нього, намірившись доконати. Від татових маєтків вона непомітно й навально переходила до того періоду, як працювала під час громадянської війни у чека. Що вона там робила? Викладала українську мову. Як, вона ж казала, що до революції не знала української мови, хоч походить із старовинного козацького аристократичного українського роду Бунчуків?

— Жодного слова! Я виховувалася в петербурзькому інституті благородних дівиць, французькою мовою володіла тоді краще, ніж російською, але... Я завзялася вивчити українську мову й почала з того, що стала її викладати та робити переклади. Мої переклади з французької на українську...

Аделаїда Бунчук справді мала багато вже видрукованих перекладів з французької мови, зроблених доброю українською мовою. Яко перекладачка, вона була членом письменницького колективу. Але все те, що вона розповідала, було таке казково фантастичне,неймовірне, а головне, таке безконечно довге, що всі її боялися й уникали її, як чорт ладану. Вона як учепиться, то ні за одну, ні за дві години не можна спекатися і бідолашні жертви тепер просто не ввічливо покидали її на півслові. Брехуха! Що не каже, то бреше.

І головне, вічно чваниться тим, що вона — графиня Бунчук. Чи не є вона несповна розуму?

Так до неї всі й ставилися, як до напівбожевільної. Ніхто не вірив, звичайно, що вона, як каже, написала історичний роман. Можна собі уявити, що то за маячіння причинної.

Левіт був один із тих небагатьох, які не мали відваги грубо кидати її на півслові. Він уже побачив, що Ре пройшов у ту найдальшу кімнату й вишукував у своєму гнучкому мозкові, як би делікатніше втікти від неї.

його врятував якийсь молодий поет, що підійшов до них. Аделаїда Бунчук навіть не помітила, як змінився її слухач, і розповідала про свою дружбу з найвидатнішими петербурзькими літераторами, — Буніним, Вересаєвим, — і про те, що вона в п'ятнадцять років надрукувала багато поезій російською мовою...

— Я оце була у Москві, то зупинялася в своєї приятельки, Анни Караваєвої... А з Вересаєвим проговорила усю ніч...

Тарас, що був німим свідком цієї сцени і з інтересом прислухався, в цю хвилину зірвався з місця. Далі не чув.

Повз нього пройшов Борис Микитчук, з так високо піднесеною головою, що й не побачив нікого. Правда, він усміхнувся двом-трьом, але пронісся мимо них у ту найдальшу кімнату так, що ніяк було до нього приступити. Тарас Сар-ґола подався був тулубом уперед, щоб здогнати, але враз розпружено сів назад.

Хіба чекати, поки вийде?

Тільки не сьогодні. Хай там буде сам папа римський, сам мандарин китайський, — мусить поговорити з Микит-чуком. Чому він його п'єсу вкрав?

Тарас пройшов через ряд кімнат, рішучо відчинив двері і загородив дорогу Борисові. Той саме виходив і хотів форсованим темпом пройти мимо.

Цим разом Тараса він впізнав. Не розібрати було в його нотках великої радости від зустрічі, але довгий ніс його все ж скривився в якусь ніби усмішку з аптекарсько виміряною дозою ввічливости, зневаги й байдужости.

— О! Привітання товаришеві Сарґолі! Чув, чув, що ви приїхали !

І хотів був пройти. Ви?

— Довгенько пропадали. Щось новенького написали? І все?

Тарас мав охоту по-стародавньому запитати:

"Слухай, Борисе, там я тобі прислав колись п'єсу. Чого це ти присвоїв її собі?"

Але він до цієї хвилини думав, що має справу з тим самим Борисом, з яким жили разом. В цю ж хвилину на нього вдарило іншим духом, хоч цукрова посмішка вже осяяла Борисове обличчя. Ця посмішка, видко, завжди готова була з'явитися, якщо було потрібно. Душевна організація Тарасова дуже швидко реагувала, відзвучувала, переймалася, відчувала справжню щирість, чи нещирість і не витримувала натиску ззовні.

Офіційна ввічливість не давала дороги до приятельської сварки, вона вела по лінії найкоротшій. Сказав добридень —і до побачення! Микитчук, видно, поспішав, бо поглядав на двері. В цю хвилину рамки офіційносте зімкнулися, оточивши їх обох атмосферою глухої ворожнечі.

— Я хотів лише опитати тебе... вас...

— Щось маєте зо мною говорити? Будь ласка! — засунувши руки в кишені, напівзневажливо сказав Микитчук. — Прошу сюди, — показав жестом у бік порожньої кімнати із столиками й стільцями попід стінами.

"І чого це він так бундючиться? Дметься, мов жаба! — не міг зрозуміти Тарас. — Перед ким?"

Але мимоволі й сам він наїжачувався все більше й більше. Замість того, щоб підкорити Бориса, заставити його по-давньому, по-приятельському поговорити, він сам переймався, заражався.

— Що ви зробили з моєю ^п'єсою? — таким самим згорда офіційним тоном запитав.

— З якою, себто? — здивовано подивився на нього Борис. Борис усе ще не розумів.

— Ви? Мені? Я перший раз чую, щоб ви мені надсилали п'єсу... Я ніякої п'єси не одержував.

— Але ж п'єса моя! Та, що я вчора бачив у театрі. Моя, і обоє ми це добре знаємо... Краще нам тут поговорити на самоті. Яке право мали ви присвоїти її собі? Бо... Вони обоє посхоплювалися.

— Слухайте, товаришу! Чого ви прийшли сюди мені погрожувати? Я вас перший раз бачу після того, як ми мали випадковість разом учитися в вузі. Раптом ви, як сніг на голову, падаєте мені з якимись смішними претенсіями. Чого ви хочете від мене? Дозвольте, мені ніколи!

І він зробив рух іти геть.

— Ах, мені також ніколи! Я думав, що маю справу з порядною людиною, а виявляється — із злодієм! — закипів Тарас. — Добре, я йду, але я буду боротися, я все підійму на ноги, я доведу, що п'єса моя. Не маю жадної охоти даруза-ти вам ту п'єсу.

— Ха-ха! Прийшли мені в темному куточку загрожувати? Шантажувати? Можете доводити... Якщо ви прислали купу своїх учнівських, безграмотних дописів, то це ще не значить...

— Послухай, Борисе, нащо ця комедія? — спробував Тарас по-інакшому подіяти на Бориса. — Адже ж ти не заперечуєш, що рукописа мого одержав...

— Досить! — злобно скричав Борис. — Я не маю більше ні часу, ні бажання говорити з вами. Якщо ви вважаєте, що я злодій, то прошу... Начхать мені на вас!

І він показав на двері з зарозумілою, ображеною міною:

— Чого ж? Швидше! Поспішайте!

Але Тараса вже в кімнаті не було. Він проскочив повз групи грачів, червоний і стуманілий від образи.

IV.

При виході він хотів прошмигнути повз Кузьму Волинця, що з напускним безпечним виглядом намірявся взятися за мідну ручку вхідних дверей. Але Кузьма, мельки глянувши на нього, руку від дверей відсмикнув і з тривогою в голосі запитав:

— Що з тобою?

Тарас уникав зустрічі із Кузьмою та Дем'яном. Йому були неприємні їх злісний сарказм, озлобленість і безнадійний песимізм, особливо в Кузьми. Крім того, вони його нещадно висміювали, не можна було й слова сказати про літературне життя чи про щось запитати, як вони його підіймали на глум.

Кузьма ходив усе з підпухлими від пиятики очима. Завжди був голодний, занедбаний... Все скаржився, що не хо-тять друкувати, не дають ніякої роботи...

Тому Тарас і хотів утікти від Кузьми, але Кузьма турботливо, пронизливо дивився на нього й наполегливо запитав удруге:

— Що трапилось? Чого ти в таких плямах?

— Бо Микитчук — падлюка! — випалив Тарас.

То буває хвилина, що треба висловити своє почуття хоч стовпчикові.

Кузьма не здивувався, не розпитував нічого, почувши таку категоричну заяву. Він тільки притягнув до себе Тараса й майже пошепки виразно прошипів:

— Чого ти до нього ходив?

Однаково, треба було комусь розказати. Якби не Кузьма, розказав би чорту, бісу. Конче треба було йому вилити ту силу обурення, люті, від якої земля в нього під ногами хиталася. Нехай Кузьма кепкує, глумиться. Тарас не може втриматися.

Він усе розповів. Про п'єсу, про те, як вона потрапила до Бориса, як він учора "побачив її в театрі, про цю розмову щойно.... Він тепер нічого не пошкодує, він роздмухає скандал на весь світ.

Кузьма слухав його мовчки, щільно затиснувши уста, зсунувши брови. Не проронив жодного словаг.

Він вів його під руку і повів по широкій вулиці, просто туди до Дніпра, де в далину стелилися луки, розлатані пісками та лісами. Хоч було дуже тепло, він усе щулився в своєму коротенькому піджачку. Пристрасно промовив, коли замовк Тарас:

— Ми ж тобі в перший день казали, що він — падлюка! Не повірив? Тепер сам переконався. Але справа не в тому. Чого ти до нього пішов? Чому не порадився з нами, зо мною?

— Та чого маю радитись? В мене вкрадено п'єсу, й я на весь світ це скажу! — палко скричав Тарас.

— Ти тільки не тріпайся. Ти не бачив смаленого вовка. Цей тип не спиниться ні перед чим. Той, хто раз став йому поперек дороги, не сміє вже просити собі Бога. Він того, рано чи пізно, з'їсть. Він нікому нічого не забуває. Варто тобі сказати десь слово проти його мазні, варто, щоб тільки воно донеслося до нього, як Микитчук уже так віддячить, що...

ЗО

— Та що він таке? Не такий самий, як і ми, грішні? Я його зовсім не боюся!

— Не єрепенся, а слухай, що я буду казати...

Кузьма говорив не шумливо, не так, як завжди, а теплим тоном старшого брата. Цей Тарас наївний, як молодий цуцик, він зовсім-зовсім не знає ситуації і ладен наробити непоправних дурниць. Кузьмі жалко його свіжої енергії, що розіб'ється об залізні мури.

— Може сам Микитчук із усією його чортівською нахабністю та честолюбством нічого й не значив би, але...

Трудно було це витлумачити. То треба було день-у-день спостерігати й тоді вже швидше відчуваєш, ніж оформлюєш у якийсь висновок. Все ж Кузьма спробував:

— Борис — комсомолець, ти знаєш це?

— Ну, знаю. І знаю, які зиґзаґи робив він, поки до того комсомолу впхався.

— Хіба б я чи Побережець не могли працювати на кінофабриці? Ми ходимо без роботи, нас не хотять друкувати, але цека комсомолу в цей час кличе до себе Микитчука й каже:

"Слухай, Боба! Нам потрібна партійна література, потрібен партійний фільм. Ми на тебе покладаємося й даємо тобі широкі можливості, але мусиш знати й те, що як тільки ти де схибнешся, щось без нашого відому зробиш, то й кісток своїх не позбираєш."

Після такої розмови наш Боба виходить на три милі підрісши, а ми ще нічого не знаємо, ми думаємо, що він такий самий, як і ми. А він уже носій політики партії. От і попробуй з ним задиратися.

— Але ж проти правди не попреш! Як це може, хоч би той комсомол, таке виправдати? Злодій є злодій!

Кузьма на це не сказав нічого.

— Я сьогодні піду до Ре, я піду до Шуліки, я їм розкажу. Вони його не потерплять біля себе.

Ре був найбільше світило на тутешньому обрії. Недаром він був головою комітету спілки радянських письменників. Шуліка ж, з гостренькою рудою борідкою, приїхав із столиці на цей час. Вони обоє тримали в руках долю й майбутнє всіх тих, що прагнули увійти до спілки.

— Не знаю, чи ті генерали захотять з тобою на цю тему говорити. Вони мусять порадитись із старшими...

— Я не розумію...

— Знаєш... Промовч... Напитаєш собі клопоту... Це все одна шайка. Шкода мені тебе!

Ні, цей Кузьма рішучо упереджений, безнадійний песиміст, або просто жалюгідний боягуз. Хіба Тарас проти партійної політики в літературі? Він тільки проти підлоти, нікчемносте. Як Микитчук хам і свиня, то Ре з Шулікою мусять це визнати.

— Раз поїхали до одного міста на виступ Микитчук і поет Рогнідич. В готелі їм дали кімнату й більше вільних місць не було. Ішов дощ, як вони виступали. Після виступу вдома почали ділитися своїми враженнями й Рогнідич щиросердно став критикувати його за щось там. І що ж ти думаєш? Микитчук серед ночі вигнав Рогнідича з кімнати й Рогнідич мусив десь у сквері пересидіти всю ніч під дощем. І нічого Борисові за це не було.

— Як? Є ж громадськість!

— Бач, Рогнідич хоч і дуже добрий поет, але не кар'єрист. А по-друге, він непролетарського походження. Він розказав, так жартома, одному-другому, а при розподілі приміщень у новому будинкові він не одержав квартирі. Дуже просто.

— Є ж вищі органи...

— В вищих органах послухають його, а не тебе...

— Та що це, якийсь дракон росте?

— А що ж ти думав...

Так, аж тепер Тарас бачить, як він відстав, як він не знає ситуації.

Коли він крутився тут ще студентом, Ре був такий собі початківець, як і всі. Він заходив тоді до редакції так само боязко, як і Тарас. Приносив якісь оповідання, а Танцюра милостиво з ним говорив, бо казали, — Ре партійний. Тоді світилами були футуристи — критик Ставенко,Еґо Шавлій, Тимощенко, Явтушенко. Тоді вже отой поет Рогнідич був на недосяжних висотах... А тепер...

А тепер, виявляється, Рргнідича може якийсь Микитчук вигнати вночі з кімнати в чужому місті тільки тому, що той м'який, лагідний, простий чоловік?

Тепер Танцюра тільки голова професійного об'єднання, а от Ре, — вершетиль доль. Він уже тепер не такий собі безвісний, нескладно збитий дядько, а ходить, як патрицій, говорить із довгими павзами, поволі. Як проходить, то дивиться по вище твоєї голови.

Ну, а Микитчук уже також, видно, якесь імено. Хоч його й висміювали тоді, але все ж він брав активну участь у слав-

нозвісній дискусії, як крайній лівий ортодокс. Він був ватажком у "Молодняку". Правда, "Молодняк" також тепер перед організацією єдиної спілки розпустили, як і "Плуг", та "Гарт", але оці Кошелі, Гарми, Дрюччя його підпирали, вони всі пхалися до спілки, і певно, що Ре мусив би рахуватися з ним...

Правда, йому тоді дали добре по шиї за вульгаризаторство й спрощенство самі ж оці ідеологи, таки Шуліки й Ли-повецькі, але Борисові, як з гуски вода. € прислів'я, що критик — це невдалий поет. До Микитчука це прислів'я можна застосувати в переробці. Не спосудившись у критиці й прозі, він поліз драматургію...

Кузьма з якоюсь ненавистю розказував про цього плюгавого Микитчука такі речі, що коли б не історія з п'єсою, то Тарас не повірив би, думав би, що Кузьма має з ним особисті порахунки. Неймовірно і неправдоподібно! Крок за кроком розгортав Кузьма перед Тарасом неперебірчиві шляхи, якими дістався Микитчук до свого теперішнього становища. Нахаба. Захланний. Безпардонний. Кулаками й ліктями всіх розпихає, як йому треба, а сам сідає на те місце.

— Включно до того, що на товариських вечірках він поїдає за столом усі тістечка. Включно до того, що...

І все ж таки, Тарас не розумів. Невже ж так далеко можна зайти одним нахабством і ну, скажімо, комсомольським квитком?

— Чи, на твою думку, він талановитий? — запитав він Кузьму.

— Він не дурний, цього не можна сказати. Має добру па-м'ять, що заміняє йому смак і переконання... Але він пересічний. Саме, як мистець — пересічний. Може щось і написати, але ніколи зірок з неба не хапатиме. Весь його хист виявився в кар'єризмові. І він далеко піде. І не раджу тобі з ним заводитися.

"Одним словом, — подумав Тарас, — Микитчук це — сто Кольобашок". Але Кузьма Кольобашки не знає, шкода наводити йому це порівнання...

— Ти думаєш, чого він із своєю Сурою оженився?

— З якою це Сурою?

— Аз тією Софою Краковер, що вчилася з нами разом на літературному факультеті...

— Ах Софа! — пригадав собі Тарас.

То була в них така маніжна панночка, з родини якогось мануфактуриста, її кілька разів викидали з вузу, накладали

З

33

на неї найвищу платню за навчання, але вона якось перелізла через усі труднощі й разом із ними закінчила вуз. От тоді Борис із нею й оженився...

— Але яке це має значення?

— Має! Ти певно так само не знаєш, хто оцей кучерявий Юхим Загайгора?

О, ще б пак, щоб Тарас цього не знав!

— Ну, то що? Яке це має значення?

— А таке, що ростуть кати української літератури. Роз-пинателі й яничари! — просичав, чи то простогнав Кузьма.

Ясний, прозираючий у майбутнє, розум у цього Кузьми, цього непросипного п'янички й песиміста-сухотника, сплітався з якимось злобним мужицьким чи реакційним світовідчуванням. Здавалося, нема-нема, та й визирне з нього о-той гайдамака-коліївець із вилами.

— Але в нього добре голова варить, — спробував Тарас захистити Фіму.

— О, ягня! — безсило опустив руки Кузьма. — Вони сунуть в нашу літературу, як таргани, а ще пройде якийсь час і будуть стригти вас, а ви будете покірно махати своїми дурними овечими хвостами. Та нехай пустять мене, тебе, — і в нас голова незгірше зварить. Тільки не пустять. Нашому братові не вірять...

Не інакше, Кузьма злий на Фіму за ту ущіпливу критику.

— Я читав його статті, — каже тільки Тарас. — Може він трохи гострий, але хіба ж не треба поборювати дрібнобуржуазну стихію, як вона пре через нас? І зрештою... Чи то погано, що в українську літературу приходять елементи ззовні? Ось є добрий поет Першотравневий та й інші...

— Ну, так, я ніколи не маю за що пообідати, а Першотравневий перетворив уже свою квартиру на музей картин, килимів, ваз, статуеток... Український поет... — промурмотів Кузьма.

Що скажеш хорому, як він усе переводить на особисте? Тарас проминув цю репліку без уваги.

— Мало бути поетом, — сказав роздумливо він. — Треба ще й керувати літературним процесом. А ми...

— їйбо, я тобі по морді за це дам! — знову скипів Кузьма. — А Головач, а Ставенко, а Василько? Хто краще знає, як організувати нашу літературу, за нас самих? А ми тулимось по закутках, ми тиняємось без діла, ми хворіємо... І не бачимо, що ця шушваль іде на нас щільно зімкненим фронтом. Підбирає собі отаке знаряддя, як оці честолюбці, кар'-

єристи й яничари, оці безпринципні падлюки Микитчуки, обсипають їх похвалами й усілякими благами, а нас відпихають, відсувають набік, розганяють, страхом писок затискають... О!.. — хруснув померзлими пальцями Кузьма. — Якби ви, люди, бачили й просвітили справжню суть сучасного дня... якби ми могли не мовчати! Якби кожний заговорив так, як він хоче, а не як наказують! Ми за кілька років розцвіли б... а вони ламають нам хребта, тільки чуєш, як кістки тріщать...

"Чи він маячить?" — перелякано подумав Тарас.

Таким чимось пророчим віяло від нього, такий він мінливий сьогодні. Що з ним робиться?

— Я от помираю... я бачу все оце, — і не можу нічого вдіяти. Я бачу, як наших дурних овець женуть до московських різниць... чужа шушваль преться на керівні ролі... .таланти наші атрофуються, гинуть... Каються! За що? Я бачу... Я бачу...

Він не міг говорить. Його задушив кашель. Різкий весняний вітер, що дув на них із задніпрової широкої низини, не йшов йому на користь. Але Кузьма цього не помічав. Він кілька раз починав: "Я бачу..." і кожен раз це кінчалося довгим, хрипким кашлем.

Тарасові пригадався колишній Кузьма, — загонистий, чи-"сто і гарно вдягнений, з наймоднішою краваткою. Справжній денді. Він тоді випустив першу збірку віршів і при зустрічах ледве кивав головою, так задавався.

Був радий, що довів, нарешті, Кузьму додому і вклав у постелю. Його все це таки схвилювало... Одне за другим. Спочатку Микитчук, і тепер Волинець.

З Кузьмою почував себе так пригнічено, ще з гіршим осадком, ніж від тієї сварки. Він навіть сердився на себе. Він не хотів жодного слова з тих похмурих Кузьмових сентенцій сприймати, а воно само на нього давило. На цього Кузьму ніяк не вплинула школа, вуз, він зостався нерозлучний з тим зоологічним селянським світовідчуванням.

Це якраз добре, що всі нації мають змогу співробітничати, вкладати свою частку, свої національні риси в якусь нову, кращу, вищу якістю літературу. Так і треба, так і є: спілка радянських письменників матиме секції українську, жидівську, російську... Чому це одне має заглушувати друге?

Все це так, але... Чогось його так гнітюче настроїла ця розмова з Кузьмою. Чи тому, що... Каже не зачіпати Микит-чука...

Ні, він буде боротися! Самотній, а розпочне він двобій. З* 35

4. ПОРОГИ

І.

Самотній, розпочав він двобій.

Самотність. Досі це слово мало для нього лише одне значення. Він повновладно ходив по квітучих заповідниках, де не ступала нічия більш нога, не топтала буйних трав і яскравих квітів. Дерева шуміли йому нестворені людьми симфонії, там десь була та дівчина, яку він любив давно і назавжди. Він її ще не бачив, але знав, — є вона.

Самотність ніколи його не обтяжувала. Навпаки, вона живила його, збризкувала цілющою водою там у селі, коли він геть-геть розгублювався. Ні селяни, що з ними він почував кревний зв'язок, ні Серафим, якого він часто не міг зрозуміти, не могли дати цього почуття повноти й духовної сили, яку він черпав у самотності і, треба додати, — серед природи. Бо люди не віддають себе так, як природа.

Ще була мама. Але мама це та ж сфера, що й самотність.

Це такий стан душі, коли підносишся над пилом і випарами людського співжиття в гірські простори й прозорості. Там думка, провітрена від випарів і пилу, сп'яніла від чистого озону, починає бачити все, що діється внизу, зовсім по-інакшому. Всі події стають надзвичайно цікавими й викликають у мозку незвичайно інтересну роботу, що має присмак гри. Почуваєш себе дослідником інфузорій, казково-химерно розбарвлених і Збільшених під мікроскопом.

Але ти десь над ними, ти не з ними, ти пануєш повновладно тут, — скільки хоч і як хоч, і думаєш, що хочеш, блукаєш до несхочу в нетрях і байраках примхливої думки.

Може й у кого іншого є такі чарівні, такі багаті заповідники, але вони не такі, як у нього. В цім гострота смаку.

Що ж таке трапилося? В чім справа? Чому самотність раптом набрала іншого значення, — гнітючого, важкого? Коли відбувся цей перехід? Чому раптово так?

Еге, це надзвичайно важко: хотіти з кимось заговорити й не мати з ким. Людей кругом тебе багато, з ними входиш у різноманітні стосунки, але від цього тільки самотніша душа.

Тарас хотів відкараскатися від цього неприкаяного почуття тим же способом. Стати над собою, спостерегати й себе в цім людськім тісті, — молекулю, що її вимішує серед інших кулак життя.

Це було цікаво, але не тішило. Ну, місить, але хотілося б мати ще одну таку душу, яка б мислила й почувалася, як ти.

Хто ж?

З одними не хоче він сходитися. З тими галасливими при-спішниками й кар'єристами Таранами, Кошелями, Дрюччя-ми, Оксаничами. Другі ним нехтують.

Колись, як був він ще в "Плузі", а Василько вже визначним новелістом, десь читав Тарас своє оповідання, — зелене, недовершене. Василько пустив тоді крилате слівце: "Папір усе терпить!" А ще не може забути Тарас, як хотів дати Миколі Костевичу для суду свій твір, а той сказав: "Я принципово не беру до рук ваших дохлих, недоношених цуценят". Не забуде Тарас цього!

Ну, так, вони талановиті, вони майстрі, вони зчепилися руками пальці в пальці, щоб не пускати молодих, невігласів, висміють їх, обвинувачують у неуцтві й нахабстві. їм закидають це — і правдиво.

Але що ж ми зробимо, як прийшли ми такі репані мужики? А якҐбули б ви, якби не мали культурних пап і мам?

Сніговий Парнас і червона трибуна. А йому хочеться зелених гаїв із тихим шелестом листя, його морозить пихаста зарозумілість рафінованого попутника Осадчого і його відштовхує справжня низькопробність пролетарствуючої писанини.

А сам він і досі ні там, ні там. З Волинцем і Побережцем також не знайшов спільного слова. Вони б пішли в гайдамаки, а він хоче бути учасником велетенського культурного процесу разом із усіма рівними народами.

Ті ж можуть собі гарчати, скільки їм хочеться. Микитчук може скільки хоче задирати носа — є на світі правда!

II.

Хоч нова, всеоб'єднуюча спілка й несла на своїх прапорах мир і гармонію всім групам та угрупованням розпущених лі-

Тературних організацій, — багато ще бракувало до цього миру. В кожному слові, схопленому на льоту, в кожному здибанні, уклонові, усмішці, в кожному розподілі "благ", в розташуванні на групочки під час сходин і зборів, — було повно значення й символіки. Точилася мудрагельна гра, прихована й одверта боротьба.

Розмови переважно крутилися навколо приймання до спілки. Всі хотіли в ній бути, але не всім всміхалося те щастя. "Вони" запевняли, що підхід до кожного буде дуже суворий.

"Бути в спілці" обіцяло "великія і богатия мілості". Різноманітні. Творчі відрядження, манливі екскурсії, грошові безповоротні дотації, безкоштовне лікування у найкращих спе-ціялістів, курорти, розподіл помешкань у новім домі, участь у всіляких з'їздах, нарадах, конференціях, комісіях, бенкетах, ювілеях, редагуваннях, перекладах, а головне, — друкування в журналах і окремими виданнями. Все-все обіцяла та маленька книжечка з підписом Максіма Ґоркото.

А без неї ніхто з тобою говорити не буде.

Ті, що були певні в широкій дорозі до спілки, ходили гоголем, другі бігали хвостиком $а Ре й Шулікою, запобіж-ливо їм заглядали ввічі. Треті їздили канючити прийняття аж у столицю.

— Хто високий, той переступить, хто низький, той вужем пролізе. А як же ми, середняки? — питався Стельмашенко, автор трьох романів, що пройшли досить блідо, без особливої хвальби та й без лайки.

— Вас приймуть, чого ви журитеся! Ось я, то так і ходитиму в "диких" і вже напевно таким умру... — говорив на те йому Василько.

— Коли б ви бачили, як плакала Смеречинська у Шуліки!... Щоб її прийняли...

Юлія Смеречинська завжди була предметом усмішок і пересудів.

Може воно й не так було, — до неї приточували завжди щось презирливе й смішне. Кругом неї ходили якісь плітки, а зрештою виходило, що то вона в них винна.

— Чи може це бути? Кажуть, що то не Ре написав роман "Дзвін кайла", а його жінка.

Вже приспішники, мабуть то Таран, донесли Ре цю фразу, й Ре, перестрівши Юлію, питав її:

— Що ж то ви, молодий чоловіче, розпускаєте про мене" такі плітки? Чи ви знаєте, що жінка моя була неписьменна?

Жінка його вже померла, зоставивши йому купу дітей. Ре був удівець.

Але "молодий чоловік", Юлія, не тратила духу, відважно, добивалася всього... Поїхала аж у столицю, поплакала там і вкрутилася в кандидати спілки. Вона тої відваги ніколи не тратила, писала дуже багато, а ще більше набридила всім редакціям. Зрештою, і її віршик коли-не-коли проскочить у газеті чи журналі на тріюмф авторки й на кпини письменницької язикатої та глумливої братії.

Чомусь не прощали їй успіху, а з невдач зловтішно раділи. Що б вона не робила, за нею уперто ходила слава вічного початківця, або ще ліпше — графомана. Це крилате слівце, таке зручне й безпечне. Графоманів є більше, їх е дуже багато, але кожен раз це хтось інший, не я.

В тій дальшій кімнаті Ре сидів із Танцюрою за шахами й розказував щось на весь голос, а кругом реготалися.

— Та вона ясно виявлена виживаюча з глузду стара діва, що ви з неї хочете? — виривалися окремі голоси.

Це вже про Аделаїду Бунчук. Не щастить жінкам у пролетарській літературі!

Тарас те чув, бо от уже кілька днів усе старався зловити Ре, щоб із ним поговорити на самоті. Не вдавалося, бо Ре був оточений своєю свитою завжди, а любив у шахи пограти, а то були близько небажані люди з колишнього "Молодняка", що вже певно з Микитчуком у одну дудку грають.

Тимчасом, він підійшов до Сміянця, що розмовляв із жидівським поетом.

Жидівські письменники в цім ноєвім ковчезі трималися своєю купкою, але цей Левіт дуже охоче заходив у розмову. Часто бачив Тарас, як він дружньо розмовляв із різноманітними людьми, нехтуючи рангами. І зо всіма по-товариському. Він міг дозволити собі таку розкіш.

— Просто жалко на нього дивитися, — вчув Тарас. — Обдертий, запухлий якийсь, занехаяний, йому треба було б допомогти, — казав Левіт до Сміянця. — Може б...

— Волинець — п'яниця безповоротний, йому вже нічого не допоможе, — відповів за Сміянця Кошель, всміхаючись своєю небезпечно-солоденькою усмішечкою зпід блискучого пенсне. — йому скільки не допомогай, — все проп'є. А то він занехаяний навмисне, — щоб говорили, що український письменник у злиднях.

Кошель був критик із "Молодняка" й нічого іншого Тарас і не сподівався від нього почути. Дивно, що він перейняв усі манери Миколи Костевича, його дикцію, інтонацію, а сам гризе й добиває його в кожній статті. Сміянець підтримував , усе ж, Левіта.

— Але може б йому яку роботу? Він же буквально голодує, я це знаю Все ж таки, він талановитий поет...

— Поет! Скиглить усе... під Єсєніна. Нащо нам це? І роботу давали йому, він сам не захотів. Та ще й з якою претен-сією! "Я — український поет, мене повинна держава годувати..." —перекривив Кошель Кузьму Волинця.

— Але— не поїти, — підкинув якийсь дотепник збоку.

— Дотації йому давали, — все одно, пропивав їх за один день...

— Він людина хвора, і йому треба багато прощати, — відказав Левіт. — Шкода ж людини...

— Як усіх жаліти, — жалю не вистачить, а— їдко кинув, немов про себе, приятель Головача й Василілса, поет Осадчий.

І в ту хвилину Тарас не зрозумів, — чи не треба жаліти Волинця, чи надто багато кого є жаліти.

Якби це було ще вчора, він би інакше зрозумів, але сьогодні, обтяжений і досі враженням від розмови з Волинцем там у садах, він міг доточувати до цієї розмови багато знаменного й найскладнішого.

Скажімо, чи не зрозуміти так, що в природі менше жалю, ніж тих, кого сьогодні треба жаліти? Волинців багато, занадто багато, море, всі ми. Інакше Осадчий і не міг сказати.

Як Василько, Головач та ще три-чотири талановитих письменники, Осадчий був у опозиції до офіційного літературного курсу. Було таке рафіноване мистецьке об'єднання, "Ланка", що з презирством ставилося до оцих почат-ківських "Плугів", "Гартів", "Молодняків", висміювало голобельну микитчуківщину, липовеччину, а тепер і кошель-щину. Після того, як їх "Ланку" ліквідували, вони ходили в "диких" і нікуди не хотіли приставати. їх на кожному кроці називали попутниками, дрібнобуржуазними націоналістами, — але мусіли з ними рахуватися, бо якби їх не було, то відразу скапцаніла б сучасна література. Пролетарські письменники були занадто ще зелені й убогі, щоб обійтися без цих.

До них всміхаючись, їх ненавиділи й шукали всякого приводу, щоб їх укусити.

Вони, — це всякий мусів визнати, — продовжували традиції дожовтневої української літератури і ніяк не підходили під рубрику пролетарських. Але тепер, коли саме слово "пролетарський" було знесене, вийшло з моди, ба навіть Сталін проголосив, що вже пролетаріяту в нас нема, бо робітнича кляса живе тепер культурно й заможно, — вийшло маленьке "але" з попутниками. Очевидно, радянськими письменниками визнати їх мусять, або, — як не визнати й не назвати радянськими, — то треба їх негайно запакувати, чи як? Ну, одного там з них, ще можна було б божевільним оголосити, але ж не всю групу.

Проте, хоч офіційно їх звали буржуазними націоналістами, — неофіційно, в свійських розмовах, звалися вони гадами, клясовими ворогами, контрреволюцією. Тим часом, слово "Ланка", новотвір цієї контрреволюційної групи, широко закорінилося в радянському житті і навіть видало з себе похідне, "ланковий".

Одначе, сам Кошель, вірний пес пролетарської літератури, що кусав, де тільки можна, оцих неокаяних, непоправних єретиків, не насмілювався ввічі їх ігнорувати. Вони майстрі, їх безсумнівно першими приймуть до спілки. Бо коли не їх, то кого ж тоді? Самих колишніх "пролетарських"? То це буде просто перейменований "Гарт", чи "Молодняк"!

Вища політика не дозволяла скидати їх з балянсу, — "пролетарські" з лютим шипінням терпіли їх. Шипіли й ті.

Осадчий, власне, щойно прошипів свою двозначну, контрреволюційну репліку. Бо всякому зараз на думку приходили страшні чутки з усієї України про голод, про людожерство, про вимерлі села й братські могили.

Сам Анатолій Осадчий, видатний поет, був один із тих, кого мали б жаліти. Він був хорий на сухоти і потребував масла, яєць, меду, тощо, — тепер недоступної розкоші.

Тараса ці не дивували. Хіба ж змінилися вони, колишні укапісти, — Головач і його друг, Василько?

Вони не змінилися.

За цей час, поки його тут не було, щось сталося із Волинцем та Побережцем. Бо коли вони тепер кажуть "ми", то це і Осадчий, і інші "дикі", а "вони", то Микитчук, Ре, Кошель...

Два Аякси, нерозлучні друзі, що так бадьоро, розвернувшись плечем, увійшли колись до пролетарських організацій, "Гарту" й "Молодняка", — не вжилися там. Тарас сьогодні знайшов їх із цими, опозиціонерами, вони дихали зненавистю до Кошелів, Липовецьких, Микитчуків та інших славолюбців, що періщили голоблями на славу пролетарської літератури.

І ще здивувало Тараса в цій незвичній для нього ситуації те, що свої ж, українські брати по перу, один розносить Волинця й лає, а другий боїться рота розтулити. Аж жидівський письменник, не боячись обвинувачень у змичці з кля-совим ворогом, ані косого погляду, може піднести голос за українського поета.

І дивна гра життя! В той самий час, як Левіт розпина-єтся за Волинця, Волинець...

Тяжко тут у всьому цьому зорієнтуватися. Не може він, Тарас, пристати ні до тих, ні до других. Цей пінявий шовінізм Кузьми його відштовхує, Левітова ж людяність йому до душі. Жиди людяніші, ніж свої. А ці "пролетарствуючі"... Ні, і з ними ні...

Як колись, відчув себе самотнім. Він сам, багато є різних гуртів та напрямків, — а він сам.

В цю хвилину він побачив, що Ре складає шахи, кругом нікого. Ще хвилина й він міг би з ним поговорити, але цю мить він проґавив. Кошель, що так само пантрував Ре, прожогом рушив до нього.

III

— Бачите... Це всякий може прийти до нас і сказати те, що заявляєте ви, — мляво, по-хахлацькому розтягуючи слова, сказав Ре, уславлений дружними зусиллями підхлібної критики на всю Україну за свій єдиний роман "Дзвін кайла", редактор "Літературної газети", голова місцевого оргкомітету спілки радянських письменників.

Він сидів сам за порожнім столиком, — партнера його хтось покликав, — і, здавалося, був заглиблений у обмірковування свого тягу більш, ніж у те, що розповідав йому, стоячи, Тарас. Поруч стояв ще один стілець, але ні Тарас не здогадався сісти на нього, ні Ре запропонувати цього Тарасові.

Аж нарешті, після стількох днів чекання, Тарас його зловив на самоті.

— А це що таке? — увійшовши й побачивши Тараса,

Скричав Танцюра. — Чого це ти, Сарґоло, прийшов нам перешкоджати? Ніяк не дадуть партію дограти!

Танцюра за своєю звичкою, говорив жартівливо й бурч-ливо водночас, зверхньо, до таких, як цей Сарґола.

— Та ось товариш говорить дивні речі! — глибокодумно й нерозворушено відповів Ре, переставляючи, нарешті, шахового коня. Ніби п'єса "Комуна в степу" — його твір.

— А, чув, чув щось таке! — покосився Танцюра на того коня. То це ти, Тарасе, таку плітку пускаєш? Казали, — якийсь початківець ходить і розказує...

— "Ходить і розказує..." — обурено повторив за Танцю-рою Тарас.

— А ти б, краще, знаєш, що... Замість цього, сів би та написав щось друге.

— Ні, як товариш каже... — глибокодумно сказав Ре. — Треба було б цю справу розслідувати... Чи це можливо, щоб Микитчук на таке пішов? Він — комсомолець, член оргкомітету... Так як це було, я щось не розібрав?

Тарас знову почав спочатку.

— Я хотів би, власне, до "Літературної газети" вмістити свого листа, — вийняв він уже готового, написаного, і поклав на столик.

Побачивши листа, Ре поморщився. Так далеко заходити йому не хотілося.

— То що ж ви тут, в такий час?... Ви б зайшли до редакції, чи як?

Редакція "Літературної газети" містилася тут же, у другій кімнаті, а Ре однаково здебільшого сидів за шахами.

— Може ви хоч прочитаєте? — здивувася Тарас з такої холодности.

— Ні, товаришу, такі справа вирішуються солідніше. А що, коли ви не зможете довести? В якому становищі опинилися б ми, коли б видрукували вашого листа?

— Але ж я вам розкажу, як було. € свідки, є матеріяли, живі люди...

Танцюра щось до себе мугикав, переставляючи шахи. Він своє сказав і більше втручатися не хоче.

А Ре — ані руш! Він уже про себе вирішив, що не буде з цією справою заводитися. Вона для нього не являла жодного інтересу. Але так прямо сказати це, — не випадало.

— Зайдіть колись у ділові години, поговоримо, — ухильно й невизначено сказав він.

Тарас побачив, що тут сьогодні він нічого не доб'ється.

Розгублений, але затятий, відійшов Тарас. Ні, так воно не минеться, ні. Не хотять ці — він в іншому місці знайде рішенець на злодія. Він же живе в державі, а не в злодійському лігві. Не може бути, щоб увесь світ дивився байдуже на цю справу і не встав на захист правди.

Є ще газети, крім "Літературної". Піде до газети "Радянське село". Якраз у тій газеті сидить Фіма, він йому швидше повірить, ніж якомуся там Микитчукові. Він знає героїв п'єси, знає Марійку.

IV

— Чи можу я бачити товариша Цудечкіса? Секретарка редакції здивовано поглянула на Тараса.

— У нас такого нема.. Навіть ніколи не було.

Від несподіванки Тарас розгубився. Та невже ж Фіма з хвастощів йому набрехав? А може він працює заступником редактора вечірньої газети? А Тарас тоді не дочув...

Залишилось хіба повернутися й вийти. Втім, він у вестибюлі зупинився й у роздумі почав розглядати плякати.

— Шанування! Скажи Ліді, що я поїхав... — почув позад себе кінець якоїсь розмови.

Тарас обернувся на знайомий голос, але вже масивні вхідні двері закривалися, майнув тільки сірий фетровий бриль, Тарас присягнувся б, що це Борис Микитчук.

Обернувся в другий бік, шукаючи до кого адресувалися ті слова. Слово чести, та то ж Фімина кучерява голова, і входить він туди, звідки щойно Тарас вийшов! Як же це йому сказали, що Фіми тут не знають?

— Ах, який же я справді, недотепа! — раптом стукнув він себе по лобі. — Певно, що Цудечкіс тут не працює й ніколи не працював. Ах, я ж йолоп!

Тепер він зайшов удруге й сказав:

— Чи можна зайти до товариша Загайгори?

— Так, він скоро прийматиме, — відповіла, кивнувши головою, секретарка.

Тарас сів у просторій приймальній і вийняв з кишені газету.

— А я вас знаю! — почув він за кілька хвилин.

Це сказала якась молода особа, що сиділа біля вікна, мабуть, вона зайшла пізніше за нього, а може вже сиділа, й він її не зауважив-. У всякім разі, за газетою він не помітив, що вона раз-у-раз крадькома поглядала на нього, щораз лукавіше.

Дівчина зненацька встала, підійшла до нього й, мило простягаючи руку, глянула зеленими очима.

Від лукавої усмішки на переніссі в неї з'явилися ніжні, шовкові бганочки. Вишневі уста розкрилися, показуючи чисті й рівні перлові зуби. Так сміялася Тамара Сагайдачна. Але хіба це вона?

— Невже, Тарасе, я так постарілася, що мене й впізнати не можна? Це навіть образливо! — сказала вона.

— Тамара?

— Пам'ятаєте кубуч?

— Ще б пак! Але ви, Тамаро, так вилюдніли! — не втримався Тарас, ще раз оглянувши її з голови до ніг, її струнку постать, елегантне зелене вбрання, довгі коси вінком на голові. — Я вас пам'ятаю все в туальденеровій сірій блюзочці із краваткою... А де ділися ваші кучерики?

Волосся Тамарине було гладенько зачісане й надавало її голові несподіваної клясичности.

— О, коли то було! А пам'ятаєш... пам'ятаєте млинці? — поправилася вона. — Пам'ятаєте, як ми лазили через паркан у Ботанічний сад? Пам'ятаєте, як приймали до гурту Нелю?

— Неля? Не знаєте, де вона тепер?

— Я чула, що вчителює, вийшла заміж, має троє дітей...

Так сумбурно перескакуючи з одного на друге, не договорюючи до кінця одного, вони виривалися одне поперед одного. Минуло... Гай-гай, скільки ж то минуло літ? Тамара ж тоді так таємничо й раптово зникла.

О, Тамара мала що розказувати! Мала чим похвалитися. Донькою!

— Тамаро, ви одружені? — з якимось жалем чи несвідомими ревнощами вирвалося в Тараса.

— Ні! Вірніше — вже ні. Це ціла історія... колись розкажу, — відсунула Тамара розпитування. — Тепер я живу з мамою й дочкою. їжджу увесь час. Я ж тепер геолог.

— Геолог? Цікаві несподіванки!

— Так, я закінчила короткотермінові курси й тепер працюю в експедиціях. Дуже цікаво! Дуже цікаво!

Щохвилини більш інтересувала його ця Тамара. Якісь таємничі сторінки життя її, несподівані, нові сторінки. Сама працює на сім'ю й така сяюча, повна манливої енергії. Нова якась жінка. За всім устигла й тільки виграла від цього.

— А чого ви тут?

— Угадайте!

В цю мить увагу їх обох відтягнула Фімина кучерява голова, що висунулася з дверей. Тамара також уся напружилася, насторожилася, миттю з нею відбулася зміна,* — щось сліпуче, захоплене, люб'язне... І водночас влазливо підлабузницьке щось майнуло через сліпучу посмішку, як тінь, відбилося в нахиленій, наче до польоту, постаті.

Фіма, побачивши першу її й не звертаючи уваги на ще одного відвідувача, ішов уже до неї.

Привітно й добросердечно, як хорошій давній приятельці, стиснув їй обидві руки, посторонився, запросив жестом руки:

—— Можно к вам? — питала Тамара.

— Прошу! Очень рад вас відєть!

Занадто швидко все це відбулося. Тарас устиг тільки здивуватися. Чому російська мова? Але Тамара, Тамара! Вона його просто засліпила.

От, як ростуть наші дівчата! При інших умовах вона б обабилась уже давно, знала б кухню, варила б варення, ходила б на плітки до сусідки, цікавилась би, в найкращому разі, музикою. А перед ним щойно промиготіла сильна і яскрава, енергійна жінка, — самостійна й не затуркана тяжкою бідою. Ще й доньку виховує. В експедиції їздить. Всім цікавиться, як студентка.

То, очевидно, є такий талант до життя. Всюди встигнути й від цього бути ще життєрадіснішою і... стати такою елегантною... І ця лукава, вибаглива тінистість лісової гущавини в очах... Чому він раніш її не бачив? І ця поривчаста манера триматися... Вона свідчить про безпосередню, щиру вдачу...

З пам'яті виринала якась інша Тамара. Здається, її викинули за те, що вона — попівна, чи що... Здається...

Він, не помічав, видко, часу в цих думках. А може недовго Тамара була у Фіми, бо Фіма знов уже послужливо відчиняв двері. Тамара виходила звідти, вони сміялися, ще раз сердечно прощалися. І знову — чистою російською мовою.

Тарас намірився до Фіми. Але Фіма, видко, не впізнаючи його, кивнув до секретарки, щоб зайшла, і зачинив перед самим носом Тарасовим двері.

— Я на вас чекаю у саду, он там, — показала Тамара очима до вікна, проходячи повз нього з іще незахололою усмішкою на устах.

А за хвилину вийшла секретарка й сухо сказала Тарасові:

— Войдіте!

V.

Юхим Загайгора сидів за столом і пильно читав щось. Він немов не помітив, що хтось увійшов, аж нарешті підніс голову й іржаво сказав:

— Прошу сідати. Вибачте, я зараз...

Узяв ручку й розмашисто підписався під тим, що читав.

Вперше бачив Тарас у Фіми цю манеру триматися, — коректно, напівофіційно й сухувато. Так наче він не Тарас, а Фіма не Фіма Цудечкіс, а справді таки Юхим Загайгора. Чи це якась гра, чи справді Фіма не хоче з ним знатися?

Здивований, ошелешений Тарас не знав, що йому тепер робити. Чи повернутися й піти, чи почати розмову в^дусі їх давнього приятелювання, чи й собі вступити на офіційну дорогу. Тоді не має чого тут робити. Прийшов по-приятельському.

Чи то може ця обстанова офіційна зобов'язує говорити не так, як колись у полі, серед степових трав.

— Та страшно й сідати! — сказав жартома він. Товариш Загайгора навіть не всміхнувся на цей жарт. Він

був щільно закутий у крицю офіційности. Щойно, на очах Тарасових, він був вишукано люб'язним джентельменом. Вій міг би на мить стати, як не таким щедрим на сміхи та дотепи, яким був при Дмитрові Степанському, то хоч таким весело самозадоволеним Фімою, — "хоч би тобі хни!" — яким нещодавно зустрів його на вулиці Тарас. Казав же — "заходь!"

Але він не хотів. І він мав на те причини. Дистанція, дистанція, насамперед!

— Все тече, все міняється, товаришу Загайгоро, — напів-іронічно, напівдвозначно сказав Тарас. — Міняємося й ми!

— Ви, очевидно, в якійсь справі до мене? — ввічливо відказав на це той.

"Та перестань ти дурня клеїти!" — хотів був скричати Тарас. — "Пам'ятаєш, як ми в Дрижиполі у довгої лози гралися? А як Оксанка нас відбивала від вуличних хлопчиськів?

Але не скричав. Обстанова теперішньої зустрічі і ще Щось заморозливе, що віяло від товариша Загайгори, не дозволили.

— Я вас слухаю...

— Пробачте, — несподівано для себе сказав Тарас. — Я вам відбираю час, напевно багато маєте роботи...

— Та ні... — нарешті, всміхнувся Фіма. — Яз давніми приятелями завжди радий зустрітися.

Крім справи, Тарас збирався багато про що поговорити. Він знав Фімині неламкі, прямолінійні погляди на речі, — може хотілося тако собі про все порозмовляти. В нього завжди твереза голова, в цього Фіми, завжди він уміє кожному явищу знайти своє місце. А Тарас також хоче крізь нагромадження негативних явищ бачити основне, позитивне, те, що зрештою заллє без сліду море несправедливостей, безлад-ностей, сліз, горя.

В своїх нерозуміннях Тарас шукав когось із твердою, ясною головою. В собі не мав ясности, а нікого з нею не бачив. Він хотів знайти підпору в такій людині, яка, мов криголам, іде насупроти жахливим нагромадженням крижаних скель. Криголам сміливо проломлює серед криг свою дорогу і йде до ясної мети. Все таке плутане, химерне, суперечливе. Хто винен, що голод? Чому вокзали обліпили люди, а міліція їх розганяє, мов худобу, чому ночують у скверах голодні, вошиві обдерті, мрущі українські маси?

Як же це пов'язати із словами вождя, які в кожній газеті прочитаєш, у кожному рупорГ почуєш, — що, завдяки буйному розквіту сільського господарства й добробуту селянських мас, село звільнило багато робочих рук і передало в промисловість?

Він незугарний розв'язати суперечності сьогоднішнього дня, коли змітаються всі вікові набуття, коли ці злами дають такі болючі результати, як голод і масове розбігання із сіл. Коли не розбереш, де діє опір старого, а де є шкідництво, а де — справжня мудра політика, а де з самих провідників нового пре старе, хижацьке й зводить нанівець усі зусилля комуністичної партії.

Ці суперечності можуть звести на манівці й твердіших людей, не тільки таких, як він.

Замовкли знов. Чи ж прийдеться про все це говорити?

— Я вас слухаю! — нагадав Загайгора.

— Пам'ятаєш?.. Пам'ятаєте, — поправився він, — як ми були в Марійці у Ладька в гостях? Ще й на виставу зосталися й удосвіта верталися...

— Ну?..

— От там мені довелося працювати ці роки...

— Це має якесь відношення до справи?

— Має... Ні, я хочу розповісти про...

Ця холодність заморожувала, кільчила вразливого Тараса, він не міг говорити в такій обстанові.

— Може ви якось коротше оповісте, бо я страшенно за-нятий, — глянув Загайгора на годинника.

Тарас хотів ввести в курс подій, розповісти, як розповідав колись Фімі — товаришеві про трагічне й смішне. Тоді лилося якось само собою.

Але репліка, нетерпляча зморшка, погляд на годинника, раптом знеохотили його, стиснули те, що мало розпросторитися, покромсало хід думки. Зосталося лише голе, коротке, обкарнане. Протест.

— Так, я маю важливу справу. Мене обікрадено. Загайгора високо підніс брови й недовірливо вдивився

в Тараса.

— При чому тут редакція газети? В міліцію треба звернутися.

— У мене вкрадено п'єсу.

— Це цікаво! Десь у дорозі чи що?

— Ні, я надіслав її для критичної оцінки Микитчукові, а тепер вона йде на сцені під його прізвищем.

— Це ви про яку?

— "Комуна в степу".

Загайгора аж устав. Він вдавав страшенно здивованого, хоч насправді все докладно знав від Бориса, жінчиного брата.

— Якщо я не помиляюся, — ви прийшли із заявою, що відомий письменник, член комсомолу, кандидат партії, вчинив пляґіят?

— Так! — ще чіткіше, ще з твердішими наголосами відповів Тарас, підвівшись і собі, несподівано розсердившись. — Так! Микитчук, — хто він, мене не цікавить, — підло використав мою довіру і вкрав мою п'єсу, а тепер виставляє під своїм іменем.

Загайгора хотів ще щось гостріше сказати, але одумався.

— Так! — повторив він зовсім іншим голосом*— Сідайте, чого ж ви стоїте?

І сам <:ів.

— Що ж... Коли є така заява, — її треба розглянути. Він подумав.

— Що ж... Листа редакція видрукує.., Але лише після розслідування справи.

4

49

— У мене е свідки! — вигукнув Тарас. Справа повертає ніби йому на користь.

— Я маю свідків. Дуб'яга, Ладько, нарешті, Кармаліта. Ах, ви Кармаліти не знаєте! Микитчук знає...

— Так от, — остаточно встав Загайгора. — Ви нам доставите вірогідні докази, що таку п'єсу ви справді таки написали. А ми тоді надрукуємо вашого листа. Ми теж, із свого боку, перевіримо все.

Перебільшено чемно й перебільшено привітно, — мабуть, навмисне, щоб Тарас відчув усю офіційність їх розмови, а може й ще з яких дипломатичних міркувань, товариш Загайгора подав йому руку.

— Моє шанування! Пробачте, що не можу приділити вам більше часу.

VI.

Під Тарасовими ногами земля гойдалася, як зачинялися за ним важкі масивні двері редакції.

Здається, нічого такого не трапилося. Він зайшов, поговорив, його "прийняли чемно й сухо-ввічливо. Ну, а як же інакше?

Ні, все нутро Тарасове бунтувалося проти такого прийому. Під зовнішньою чемністю він відчув безодню між собою й колишнім приятелем. Вже вони ніколи не вернуться до давніх дрижипільських розмов, ніколи не знищать дистанції між ними. І чому?

Чи причиною тому теперішнє становище Фімине в той час, як Тарас нічого собою не являє? То хіба ж Фіма такий недалекий, щоб це на нього впливало?

Чи якийсь це інший вітер віє? Он же Тамара також нічого собою не являє, а як він її приймав.

Так оце тількищо він говорив із приятелем дитячих літ? Невже з Фімою говорив він? Що сталося, чому не знайшли вони спільної мови? Куди дівся Фіма — веселий, товариський хлопчак?

В Тарасові все нуртувало, не знало, в що вилитися — чи в ображеність, чи в обізлену затятість, чи в сміх. Бо ще не був у тому стані, коли можеш оцінювати, аналізувати, холодно міркувати, зважувати...

Хтось його потягнув за рукав. Тарас обернувся.

— А, трястя мамі його! Я жду вас, а ви проходите повз і хоч би плюнули в мій бік! — почув він.

До нього сліпучою посмішкою сміялася Тамара.

Це простонародне "трясця мамі його" в устах такої елегантної жінки, якою тепер зробилася Тамара, хоч сказане явно жартівливо, дало поштовх нервозній Тарасовій сміхотливості. Та гама емоцій, що нуртувала в ньому, вилилася сміхом. Він міцно вхопив Тамару під руку, ішов поруч, дивився на зарум'янене її обличчя й реготався, реготався! Тамара, дивлячись на нього, й собі реготалася.

Так ішли вони, було їм не знати чого весело, було їм добре.

— Чи ви хоч знаєте, чого я чекала на вас?

— Тому чекали, що зраділи, побачивши мене, бо я став надзвичайно інтересним хлопцем, — не задумуючись, відповів Тарас.

йому в цю хвилину не важко було молоти найпустіші дурниці.

— Ба й ні! Ви зовсім неінтересний! А втім, трохи вгадали. Вами зрадіє хтось... Тільки не я.

— Коли жінка каже "ні", то розумій "так"!

— А вгадайте — хто?

— Не хочу й вгадувати. Моїй голові й так сьогодні є багато роботи. Все вгадай та вгадай! Чого до Загайгори — вгадай! Чого чекаєте — вгадай! Що це за знущання?

— Ах, та-ак?!. Ну, то я вам не скажу, що Загайгора дав мені редакційне відрядження до п'ятисотниці Галі Свинарен-ко, щоб я написала нарис про неї... і не скажу, що Килина частенько про вас...

— Килина? — не дослухав кінця фрази Тарас. — Де тепер Килина? Невже тут, у цім місті?

• Давши волю легкій жартівливості, Тарас тим самим вернув собі втрачену рівновагу. Пустощі, на які він здатний був дві хвилини тому, відступили, дали місце щирій радості. Спогад про Нелю, ту Нелю, якій він віддав стільки молодечих марень, тепер його ані трохи не проймав. А навік залишилася свіжа, невитравна щира й тепла приязнь. Килина, люба приятелька, Лютеж, соснова жура, поліська мрійливість... Спогади хлюпнули йому в лице, — навіть пісня та з луною, немов мавки її співають...

Навіть Тамара рідніша стала в цю мить, — ця відзігорна, кокетлива й шпильчаста жінка, що завжди будила такі суперечливі почуття, — а втім, перемагав завжди якийсь протест проти неї. Тепер Тамара позбулася більшої частини шпиль-частости і манила іншим, — м'яким, лагідним...

4*

51

— Килина тут? У місті? Як же її побачити?

— Вгадайте!

— Ох, не вгадаю! Скажіть! — жалібно запросився Тарас.

— Ну, то будьте слухняним хлопчиком, — змилостивилася Тамара. — Сідаймо ось у цей трамвай і зараз поїдемо... Вона живе на Пустирях...

— Ого!..

— Що? Не маєте часу? Далеко? І слухать не хочу! — заволодівала Тамара Тарасом, може навіть і безцеремонно.

— Та я нічого не кажу... Ось тільки папірос собі куплю, — піддавався цьому штурмові Тарас, знову відчуваючи в душі два суперечливих почуття. Одне протестуюче проти навали, а друге, — упокорене, радісне.

Щось у цій Тамарі є таке, — чортяче!

VII.

Коли вийшов Тарас, Юхим Загайгора довго сидів і дивився на полірований паркет просторого й незаселеного меблями редакторського кабінету. Погляд його блукав по портретах вождів, але він їх не бачив, не милувався своїм кабінетом, як іншим разом.

Цікава заварюється каша. Слово чести!

Він тільки вдавав, що нічого не знає, що перший раз чує про цей пляґіят. Вчора ввечорі за родинним чаєм, — були тільки свої: він із Лідою, Борис із Софою, — Боба розповідав, як він виставив цього нахабу. Мало де може письменник взяти матеріял, — яке кому діло? Наша епоха така багата, що цей матеріял валяється просто під ногами на землі, а як якийсь початківець надіслав йому безграмотну купу своїх дописів, то з цього ще не витікає нічого. Письменник може організувати матеріял, як він захоче, — і в цьому саме його заслуга.

Можливо, Сарґола й має якусь енну долю рації, — обережно припускає Фіма.

Але Юхим Загайгора має гнучкий розум, "їдише копф", він ніколи не розглядає голого факту, як факт. Це — примітивно, це — недіялектично. Є ще кілька площин, які мусить далекосяжний політик брати до уваги перш, ніж прийняти рішення.

Скажімо, в газеті буде опубліковано цього скандального листа. Яякий вигляд тоді матиме пролетарський письменник? Чи має він право бути в спілці? То питання: заради чого компромітувати свого, ідеологічно витриманого письменника, ще й до того комсомольця, кандидата партії? Заради якогось невідомого Сарґоли куркульського походження?

Але це ще не все. € ще одна площина, дуже важлива, хоч вона не любить показуватися на денне світло. Якщо він, Юхим Загайгора, великою мірою завдячує Борисові те, що він — заступник редактора газети, то й його ця справа також стосується. Одно діло — бути родичем видатного драматурга, а друге — зовсім скомпромітованого, виключеного звідусюди графомана... Тоді хоч із Лідою розлучайся, а він цього зовсім не хоче.

Дуже потрібно — жертвувати так щасливо початою кар-єрою, такими зв'язками й становищем заради якогось там Тараса Сарґоли. Тільки через те, що він із ним колись грався в довгої лози?..

Навпаки, треба, і є всі можливості в руках, скріпити, піднести Борисів авторитет. Треба буде замовити статтю про цю п'єсу. Найближчими днями поміщає він рецензію на неї.

І тому справа ця в гнучкому, елястичному й верткому мозкові Юхима Загайгори набирала зовсім іншого вигляду, ніж щойно висвітлив її Тарас Сарґола. Так, це справа не особисто двох, а переростає в політичну. Це — ворожа вилазка проти пролетарського письменника, їй треба дати рішучу відсіч.

Не вадило б тільки знати, як там у нього справа з папашею. Напевно розкуркулили! У всякім разі, з таким соціяль-ним походженням йому не дуже випадає тріпатися.

Юхим Загайгора і не думав друкувати цього листа.

VIII.

Так в один і той самий день Тарас утратив одного друга, а відшукав двох. Лихе завжди ходить у супрязі з хорошим. А яке з них гору візьме, — ніхто цього не знає. Коли б не понесло Тараса до Загайгори, не сидів би він сьогодні в колі друзів, за якими так сумувала часами його душа.

Та ще й жіночому.

його завжди вражала ця властивість жінки — робити життя затишним, інтимним, лагідним, м'яким там, де вона є. Проходиш повз якесь подвір'я, бачиш розвішену сушитися яскраву одежину, якусь квітчасту хустку серед зелені — і вже знаєш: є тут рука, що дбає за добробут та охайність, це не пустка. Коли збереться кілька жінок, Тарасові все здається, що це злетілася зграйка птиць і щебече.

Вони, як атмосфера, що оживляє бездиханну плянету. Нема їх — все стає мертве, як найкращий пейзаж без людини.

Крім того, Тарасові було близьке і властиве жіноче світосприймання, — більше чуттям, ніж глуздом. Може ще й тому почував він себе гарно в жіночому товаристві.

В жіночій компанії він якось дуже швидко ставав своїм, при ньому не соромилися й не церемонилися. Так було, наприклад, у студентські роки — неминуче заходили приязні братські стосунки, невідмінно дівчата ставали з ним на приятельську коротку ногу, — і та приязнь створювала атмосферу, куди не промикається еротичний шал. Але це була атмосфера, насичена найтоншим ароматом. І може, краще так, ніж бути засліпленим, зачарованим, як Гапкою-"далігаткою" а потім у роздериротній нудьзі відвернутись.

Була колись Неля, що, нехотячи, так зранила його серце, — але те було давно, давно...

І от тепер йому знов щось причинилося. Чи то досі голова його була забита іншим, чи пора тепер така прийшла, чи відвик він і занудьгував у селі без жіноцтва свого інтелектуального рівня, чи дуже вже усамотнився тепер, — зразу, як тільки опинився серед цих жінок, своїх давніх приятельок, — відчув, що доведеться йому тут зміряти свої душевні сили.

Обидві вони сколихнули заціпенілі, заглушені іншим струни, — і кожна по-інакшому.

Чому відчув він гостре жало ревнощів, як побачив Кили-ну, як дізнався, що й Килина одружена? Нащо запитав себе: "Чому не я її чоловік?" Але ж не хто, як він, очей не зводить із Тамари, його хвилює кожен рух її, кожен перелив у голосі, кожен випадковий дотик?

Ось сидять вони в тісній кімнаті, на утлій канапці, поспішають усе розпитати, все розказати, розмова весь час переривається, бо Килина все вибігає по хазяйству.

Тамарине життя було оглянуте найперше. Вона має самі успіхи, їй щастить у житті, вона не пропаде. Тарас уже це знав, а якби й не знав, то сам вигляд Тамарин наведе на вірний здогад.

Хіба її тоді не виставили з інституту? А їй, як з гуски вода. Ще краще! Знайшла собі кімнату, як бонбоньєрку, — пам'ятаєте? В отієї самої, що нас у няньки запрошувала, — вступила на геологічнТ курси, щасливо закінчила.

Трохи, а може й багато, вона промовчувала, перескакувала, пересипала жартами, так, що сам зміст губив своє реальне значення.

А як же Килина живе? Дітей, аж двох хлопчиків, Тарас бачить, добре бачить. Але що це за креслення на столі в неї? Невже з геологією, тією улюбленою наукою, покінчено?

— Пам'ятаєш, Килино, як ти захоплювалася, пам'ятаєш палкі мрії про експедиції, десь у казкові, романтичні, екзотичні краї? Невже ж і з тобою сталося те, що з кожною? Протоптана доріжка, — заміж, діти, пелюшки... сім'я... і сіла? Оце й уся ваша рівноправність? — трохи з жалем питав Тарас.

На те подібне.

— Стільки питань зараз, що важко й відповісти! — іскрилася Килина своєю давньою невпинною посмішкою.

Килина ані трохи не змінилася, хіба може трохи не така незграбна стала, якась заокругленіша, тонковидіша. А ще — проділь посередині і коси виросли. Але так само широко, щиро-іскристо всміхається.

— Креслення, — то мого чоловіка. А я йому допомагаю часом. У казкових експедиціях була, — це вже не мрії, а невід'ємне минуле. Маю кілька статей про нафтові родовища... Була і ще надіюся бути, тільки вже разом із синами. Ось хай підростуть, — а тимчасом ми їм манну кашку варимо. І це потрібно. А якби ти знав, скільки цікавого в цім! Скільки спостережень!

Ні, вона не змінилася, не сіла. Вона за що не береться, то їй "страшенно цікаво"...

Прийшла черга й до Тараса. Що ж він робив за цей час? Діти має?

— Ні, не маю! Роман написав?

— Ні, не написав!

Ну, то що ж зробив він за цей час?

— Я будував колективізацію на селі, — засміявся, заско-чений таким суворим допитом, Тарас. — Це вам мало?

— Ой, це цікаво! Що, може й розкуркулювали? — прощебетала Тамара. — Я б хотіла побачити, як це воно...

— На жаль, ні... — саркастично всміхнувся Тарас.

— Ви б хоч розказали нам, що тепер у селі діється, я щось не розумію нічого, — попрохала Тамара.

— Я теж не розумію. У всякому разі, таке, що хочеться заплющити очі й тікати безвісти.

Килина багатозначно мовчала. Поглядом з Тараса перебігла на Тамару й перемінила тему.

— Я написала мамі, щоб приїхала, помогла мені синів доглядати. Та й щось не чути нічого. Нема їй коло чого там триматися...

В цю хвилину прокинувся в колисці сам син. Почалося урочисте показування його гостям. За цим ділом і застав їх Килинин чоловік.

IX.

— Знайомитися! — сказала Килина. Але сама себе перебила. А, трясця мамі його!

— Щоб я з ним знайомився? Ну, це вже як собі хоч...

— Та хто це, — Кость? Бий його коцюба? Скричали це всі троє разом.

Сміючись, Кость заскалив трохи око, — та Костя Нечіпая анітрохи не міняє час. І як же це воно так сталося, що Килинин чоловік і раптом — Кость? — не міг ніяк оббутися Тарас.

— Го-го-го! Тарас! — радів незмінно веселий Кость. Але як же це так, що вони тут вже три години сидять

і ніхто не підготував Тараса до такої несподіванки? Хто міг би подумати?.. Коли вони нагляділи одне одного?

— Я сама не знаю! — широко всміхалася Килина. — Отак, був він мені байдужий, а як вчепилася до нього там одна дегенератка, то мене чогось узяло за серце і...

— Зібралися всі бурлаки до одної хати, — все ще тряс руку Тарасові Кость.

— До вілли, — поправила Килина.

— Вибачайте, до вілли, — прийняв поправку Кость. Вони ще й жартували з своєї халупи.

— А що ж нам робити? Плакати? — знизав безтурботно плечима Кость.

— Хай наші вороги плачуть!

Хатина їх світилася дірами. Стеля затекла, потріскані стіни наче підрили поросята, один бік перехилився. Це була явно аварійна хатина, напевно, не сьогодні-завтра вона сама розвалиться, — прокинуться ранком, а на них згори світитиме сонце...

— Або дощ падатиме...

Ні, й Кость, як і Килина, аж ніяк не здався, не "сів". Такий самий жартівливий, оптиміст. Кйлина гарного друга добрала собі. Цікаво, чи й тепер сам собі усе шиє, сам варить, прасує, підлоги миє? Колись же був такий чистьоха, як дівчина.

— Цікаво, а бандура ще є? — запитався Тарас.

То була колись у Костя бандура, він її сам зробив. Воістину таланти Костеві невичерпні.

— Аякже! — скричав Кость, улещений, що про його бандуру не забуто.

Він її витягнув звідкілясь, і кілька акордів ніжно прошелестіли по хатині.

Настала хвилина звітувати Костеві. Слідом за бандурою з чепурними орнаментами виступили на перший плян креслення, що досі на них ніхто не звертав уваги.

— Ось це проект одного чудесного будинку, що прикрасить ріг одної з вулиць нашого прекрасного міста, — з перебільшеним патосом говорив Кость. — Це — школа.

Він засипав їх, огорошив архітектурними термінами. Ар-хітектурно-плянувальна контора вже не одного проекта прийняла від Костя. Школи, житлові будинки...

Житлові будинки! А чого ж вони самі сидять у цій халупчині? Здається, у всьому місті й його околицях не було більшої розвальохи, ніж ця, підрита свиньми, хатина.

— Коли ми підходили, я не вірив, що тут може хтось жити, — признався Тарас. Бо він не міг зрозуміти, що це за іронія. Будує палаци, а сам сидить у халупі.

— Вже он три заяви лежить у міськраді, щотижня ходжу, все обіцяють дати...

— Та нам ще пощастило, ми тут недавно, — перебила Килина. — А то ми жили ось у цій кімнаті, ходім, покажу.

Вони перейшли через сіни і зайшли в кімнату з обдутою стіною, — вона збиралася падати. Штукатурка з стелі була обвалена.

— Як оця дірка з'явилася, — показав у куток Кость, — аж тоді впросили ми кербуда, щоб дозволив перебратися в ту половину. Е, та в нас тепер розкіш! — розважав Кость гостей, а незмінна, кепкуюча, але незлісна посмішка не сходила йому з лиця, навіть при цих, як здавалося Тарасові, гірких словах.

А хіба Кость колинебудь падав духом?

— То, виходить, я ще чудесно живу! — зробив висновок і для себе Тарас.

— А де?

— Та на Садовій...

— О, найаристократичніша частина міста! Ти зовсім буржуй! Советський... Окреме приміщення, ванна кімната, телефон...

— Так. У комірчині. Знаєте, колись при чотирьох кімнатних приміщеннях були такі комірчини для служниць, з віконечком на чорний хід. Оце я й собі таке роздобув.

Лише за чаєм, — з найдешевшим сорабкопівським печивом, Кость згадав, що вони обоє з Дрижиполя.

— Як там мій старий? — заскалив він одне ©еселе око. — От, розумієте, з батьком ніяк не уживуся. Приїхав до нього раз за все життя, а він мене вигнав, старе чудило. Чи він там і тепер апокаліпсис читає та кінець світу пророкує?

їйбогу, Тарас не знає.

— А-а, так, так, — слідом за цим згадав. — Він у одній компанії з моїм старим. Все разом висять на нашій зеленій брамі у списках куркулів, позбавлених права голосу...

— Куркулів?

Кость на всю хату розреготався.

— В нього ж і клаптя землі ніколи не було! Ото, що подвір'я перекопав та насадив сад, — ото й уся його земля.

— Ну, то не знаю, щось отаке-о... Одним словом, — нетрудовий елемент.

— Ото проклинає старий "антихристів"!... А Богу молиться?

— Молиться! Щонеділі, як патріярх, до церкви через Дрижиполе шествує...

— А твій?

— Мій щось не дуже. Мій сопілки струже... Кость задумався на хвилину.

— Та-ак... Ну, наші старі хоч у молодості повеселилися! — стріпнув він якусь хмарку з чола. — Це нічого, хай їх там трошки потиснуть. Нічого їм не станеться.

І він змінив тему.

— Хто з вас хоч трохи пам'ятає ті старі часи? Я трохи пам'ятаю. Якось аж дивно. Жили тоді люди безтурботно, гульливо. А тут весь час бігаєш по роботах, увесь час клопіт, якесь лихо. Наша епоха — епоха бур і зрушень цілих шарів. По-своєму цікаво, еге? Тільки часом втомлюєшся... Отака товариська гутірка, як сьогодні, — таке незвичне свято... Аж душа відпочиває...

Еге-ге! Кость, здається, не такий уже оптиміст, як був...

їхня правда, Тарас у цих літературних справах, — ані в зуб ногою!

Спочатку, як тільки вступив у ці хащі, йому здалося, що ніколи не пролізе він через них. Потім за три дні видалося, що він уже все досконало знає. А тепер, що глибше втягається він у цю густу агмосферу, — знов, як колись, і ще більше, — губить він сліди, плутається, бо не знає, як до того чи іншого явища поставитися.

Але як хочеш щось тямити, — товчись у кулуарах. Це свята істина. Дейь-у-день приходь, з ділом і без діла, оббивай боки, сідай, жартуй, а як не вмієш, то слухай. Стає це потрібно, як щоденний обід, чи вмивання. Серед початківців і сонмів невідомих з'явиться раптом якась левина голова корифея й от тут уже йому дадуть гарту. Тут кожен з оцих у-сіх має право висміяти якусь житейську слабість того, про кого на шкільній лаві вчився в підручниках.

Микола Вороний був справді подібний на облізлого лева з своїм довгим сивим волоссям, у своїй коштовній, але витертій шубі з великим хутром. Він з'явився недавно, але й ненадовго. В кулуарах кажуть, що йому вже запропоновано добровільно виїхати з України десь у глибинні місця СССР, куди він захоче, — за якесь сало.

Такого багато можна почути на цім світі в наші часи. Он і Грушевський же десь у Москві. А хіба мало "зліквідовано, як клясу", таких, що ще недавно були запеклими марксистами й пролетарськими ідеологами? Та хіба тільки в літературі?

Модний критик, який чваниться тим, що він може, навіть о третій годині ночі пробуджений, проголосити доповідь на тему тут же йому запропоновану, скажімо, "Цвяхи й література", — серед таких самих бонвіванів та сміхунів, як і сам, пліткує про Миколу Вороного.

— Я сказав би, що все життя його побудоване на помилках. Його, коли він виїхав у еміграцію, там запитали:

"Як це трапилося, що ви, — переклали на українську мову "Інтернаціонал"?

"Помилка!" — розвів руками Микола Вороний. Коли він вернувся в Союз, його знову запитали: "Як це трапилося, що ви опинилися на еміграції?"

— "Помилка!" — розводить руками старий. В них уже корифей став просто "старим".

— А що то за сало розказують?

Але всі кругом регочуться й уже про сало не встигаєш зловити.

Другий видатний поет, про якого писала Леся Українка, що він успішно змагався з нею в розробленні світового сюжету про Ізольду Білоруку, як йому було ще років з п'ятнадцять, — він буквально щодня фігурує в кулуарних плітках. Всім дуже подобалося, як він вийшов з Дому літератури, аж коливався на ногах, підійшов до якогось двірника, що поливав кишкою тротуар, відібрав у нього цей інструмент влади над вуличною пилюкою й почав обливати всіх перехожих.

Знову ж, про найпопулярнішого на всю Україну поета, поезії якого дівчата під подушку кладуть, про нього завжди знали, як саме відбувалася його чергова бійка з любою дружиною. Востаннє вони, б'ючись, скинули друкарську машинку з четвертого поверху на тротуар і покалічили кількох перехожих.

Але коли самого поета про це питали, то він з невинною усмішкою розказував:

— Та то було так: машинка стояла на вікні, а бігла кішечка, зачепила хвостом — машинка й впала....

В партійному комітеті чекали, що він знову прибіжить просити: "Розведіть нас, бо я повішусь..." Але поет ходив, невинно по-дитячому всміхався.

— Чи правда, що ти з Галкою знов побився? Прийдеть-ся вас розвести...

— А яке кому до цього діло? Це вже не можна і з своєю жінкою посваритися без партійного комітету?

В Домі літератури на різні лади все це переказувалося.

Ніщо не могло витравити того смаку до сміховинки, хоч, здається, люди й мінялися. Вже багатьох видатних, знаменитих, а скільки правовірних, що таку палку участь у дискусії колись брали, як крайні ліві, — вже їх і сліду не було, так наче ніколи й не існували вони. Не стало Ставенка, Его Шавлія, "як корова язиком злизала", відомого буковинського поета, Дмитра Завула, та й інших "уярмлених братів". Де вони? Ніхто не знав, ніхто й не любив про це говорити.

Хібащо, Кузьма десь не в цих стінах скаже, та й то почне лаятися:

— Та що ти, справді, не знаєш? Давно заарештовані! Що ж тут робилося, поки він був на селі?

Чого Любомирко, самовпевнений, багатонадійний молодий поет з "уярмлених братів", як з'явився з тюрми, то перший раз пройшовся таким боязким та переляканим кроком по великій залі? Непевний, чи хто захоче з ним говорити?

Всі були заняті чимось, нікому не було діла до Тараса й його халепи із злодієм. Та він і не хоче це першому-ліпшо-му розказувати, такі справи не робляться отако собі... Справді бо, нема коло нього доброї душі. Кожне поспішає свою кар'єру пропхати, іншого розпихає руками, ліктями... А прихильник, друг — і сам безсилий... Чи не написати б йому до Пилипенка?

Від Пилипенка колись він мав зо два, зо три листи, той невідмінно відписував на Тарасові. Ретельні, докладні, батьківські — наче він Тараса добре знає, коли ж — вони щось із раз говорили... Ну, й чому б тепер не написати йому до "папаші" все, як є, описати, попросити поради? Він же напевно, як голова "Плугу", в складі оргкомітету.

Дивно! Ніколи про нього не згадував, а то стукнула така думка йому в той день, як у Домі літератури зустрів саме тих, кого йому потрібно.

Старий Пачос, тряс руку гостеві із столиці—також "плу-жанинові", Гачківському, і на весь голос вигукував:

— А як там наші?

— Які наші? — питався Гачківський, всміхаючись люб'язною, добре випрасованою посмішкою.

— Та які? Плужани! Пилипенко, хлопці...

— Вони не наші! Не наші! Не наші! Не наші! — злякано, відставивши руки на захист від таких слів, відступив від Па-чоса елеґант. — Даруйте, не маю часу з вами говорити, поспішаю на поїзд...

І втік.

Що таке сталося?

Танцюра відтягнув Пачоса вбік і пошепки на нього нагримав:

— Ви збожеволіли? Та Пилипенко ж заарештований! От, так! А Тарасові саме сьогодні зібралося на настрій

писати до нього, "поплакати в жилетку", що його тут кривдять.

Так щодня приходила й повзла по кулуарах якась нова, стрясаюча чутка.

Не встигли відсміяти переляканих жестикуляцій Гачків-ського, як уже другого дня неголосно, але всім стало відомо, що цієї ночі Гачківського в поїзді на захід заарештовано. Він утікав кудись... і не втік.

В такій тривожній атмосфері, притрушеній смішками, кпинами й крохмалем, присолодженій драже, деякі ще й у-мирали від старости звичайнісінькою смертю. І там знаходилася нагода викривати контрреволюційні вилазки. Наприклад, один корифей,— та той самий Микола Вороний, — на похороні одного старенького письменника сказав таке: "Він усе життя потребував звичайного українського сала і його не мав". Ага, то українські письменники в найпередовішій країні світу голодують?

Це, мабуть, і було те "сало", за яке він вибирає тепер собі яку завгодно місцевість СССР поза межами України.

Ще говорили про Поштаренка, якусь Наталю Яворину, Савка. Критика скажено напалася на цих куркульських письменників, які протаскували контрреволюційну контрабанду, прикриваючись широкою пилипенківською спиною. Чи не найбільше за всіх дісталося Наталі Яворині, бо вона написала свої наївно-правдиві нариси про колгоспи та й стала "рупором буржуазії". Спочатку тими нарисами захоплювалися, носилися, показували одне одному, питали: "Бачили? Та це ж цікавіше за будьякий роман!" А це змусило пролетарську критику придивитися до них, і вона добачила в них неприховану контрреволюцію. Відсіч була нещадна й нищівна. З ворогом не дискутують!

"Кирпичина" Савкова, якою він загрожував уже давно, з'явилася таки, але скоро й зникла, сильно рознісши навколо себе запахи одіозної "яворщини".

Ну, а третій був Поштаренко, той, що колись образився на Хвильового, мовляв, Хвильовий його не пускав на олімп, а з цього загорілася дискусія під назвою: "Куди лізете, со-пливі?.." А з тієї потішної дискусії виплила й широкими водами розлилася епохальна дискусія про шляхи розвитку української культури. Тільки тоді кожна отака подія — стаття, виступ, вислів — відбувалися в розчині гострого інтересу, вільної гри сил... Текла жива вода, живосрібляне слово не барилося зароджуватися в яскравих інтелектах і немало було таких, які аж заздрили Поштаренкові за те, що він започаткував таку цікаву епоху й попаде в історію літератури. А тепер ці "проробки", себто недотепні, одноманітні лайки на адресу "пророблюваних", крім несмаку та втоми, залишали ще й якусь неясну, сполошену розгубленість. Чи це літературна критика?.. Ну, словом, Поштаренко був іменинником вже другий раз.

Тарас чув уже тільки відгомони тієї розправи з куркульськими письменниками, де з ворогом не дискутували. Хтось навіть здогадувався, що кінець Пилипенка це останній акт тої розправи, а інші казали, що справа не в Яворині, яку він захищав, а значно глибше...

Втім, що його, Тараса, те обходить? Його особисті шляхи ніколи не збігалися з жодними...

XI.

Вступаючи в браму будинку, де жив Танцюра, Тарас зловив себе на кпинах над самим собою. От і він, що добивається правди, звертає на шлях особистої протекції.

Застав, що саме снідали. Як уже було усталено, Танцюра поблажливо-зверхньо розмовляв із гостем. Тарас бачив не раз, як цей самий чоловік говорив із вищими ранґом, — о, то зовсім інша рахуба! Почувався приниженим Тарас, але ковтав це. Все ж, із Танцюрою можна говорити, від свого можна й полину напитися.

Сів на запрошення пити чай... з давно небаченим маслом.

— Та ви намазуйте маслом ліпше, — припрошувала дружина. — Не так по-совєтському, а по-американському...

То був шкільний вираз їх малого Юрка.

Тарас ніяк не вмів намазувати масло по-американському, себто, товсто, він сидів, мов на голках. Волів би не снідати й разу так сито, якщо вже не має змоги влаштувати собі такого ж нормального життя. Він відганяв свої злісні на цей чужий добробут думки, намагався повернути їх до справи й поволі розповідав, що його привело до Танцюри, яко голови колективу.

Танцюра наставив на нього одне око, а другим дивився десь убік.

— До Ре зайти можна, чому ні, — роздумував уголос він. — Але не знаю, чи з того що вийде...

Він чогось не договорював, цей Танцюра.

— Що, знов не захоче слухати? — навздогад спитався Тарас.

— Та ні... Не знаю, чи що допоможе...

— Як уже Ре нічого не допоможе... — почав був Тарас, але Танцюра його перебив.

— А ти думав, що Ре — Бог? Всі ми під цека ходимо. Чи ти знаєш, що Борис — комсомолець?

— То що?

— Ото ж то бо й є! А ти так думав, усе воно просто робиться? Прийшов, побачив, переміг?.. Ре сам за свою шкуру потерпає.

Хто його розбере, цього Танцюру? Чи відлякує, в своїх інтересах намовляє не йти до Ре, чи забагато відвертий?

— Оце читав? — подав Танцюра Тарасові газету "Известия" і ткнув пальцем десь на заголовок.

— "Махровий национализм в украинской литературе", — прочитав Тарас.

— Але ти, в'юноша, читай далі, далі, ось тут, де підкреслено...

— "...несмотря на усиленную работу в украинской литературной организации, националистическая отрыжка еще не изжита в самом сердце оргкомитетов..."

Тарас нічого не розумів. То ж уже чистили, били, "проробляли", заарештовували, висилали. Ще не всі, — хто ж на черзі? Невже сам Ре? Ну, кому, кому, а Ре вже ніяк не можна закинути націоналізму. Стопроцентний пролетарський держиморда.

Звичайно, того слова останнього Тарас не сказав, та воно само якось ненароком вискочило в голові.

— То хіба ж це до Ре стосується?

— А до кого ж? До Липовецького, чи до Шуліки? Хто, по-твоєму, очолює? Думаєш, по голівці глядять?.. Ти, я бачу, ні бе, ні ме... А ще й у письменники берешся...

Тарасові хотілося рвучко підвестися й піти, як має такі образливі вирази вислухувати, але він себе переміг. Хтозна, що воно за Танцюра? А хіба ж із Тарасом хто говорив так знаючо і, зрештою, доброзичливо? Чи не допоможе хоч кпинливий і колючий Танцюра пролізти через ці хащі?

— Так, виходить, і над Ре також хмари збираються?

— А я що, лікар? — знизав плечима Танцюра, мовляв, не совай свого носа куди не слід. — Знаєш, козаче, ти б може краще перечекав із своїми дрібницями... Хай трохи ситуація роз'ясниться.

— Але якщо справді Бориса підтримують такі авторитети, як цека комсомолу, то мій обов'язок — освітлити його обличчя, — загарячився Тарас. — Якщо він здібен на нечесну підробку, то...

— Те, те, те,... — зневажливо розреготався Танцюра. — Ну, й дурне теля! Ховай швидше в кишеню твою християнську мораль і кажи спасибі, що більше ніхто, крім мене, цього від тебе не чув.

— Я кому хоч це саме скажу! Я так думаю...

— Та пост-і-ій! — протягнув розважливо й так само дра-туюче-протеґуючим тоном Танцюра. — Дай сказати... Якщо

справді Борисові позиції міцні... А ти видно, не знаєш, — стишено додав він, — видно, не знаєш, що таких молодців деякі органи через мікроскоп вивчають... Тарас не знав.

— То ж то... Якщо вже він на певній дорозі, а ти вискочиш, як Пилип з конопель, із своїми викриттями, — ти наживеш собі ворога не тільки в особі Бориса. Чи ти забув, який він мстивий? Та, зрештою, це байка... дитячі фрашки... Гірше те, що ти своїм виступом підіймеш проти себе таку могутню організацію, яка тебе розчавить, мов кузку. І не ти виграєш на цьому, а він, бо з тебе зроблять лемішку...

Танцюра махнув рукою.

— Та що дурному розказувати... Роби, як знаєш! Велика трагедія, — п'єсу вкрали. Он цілі села вимерли, а він із своєю п'єсою розносився, як той з писаною торбою... Кому вона тепер потрібна?..

Тарас широко розплющеними очима дивився на Танцюру. Ні, він таки справді теля! Нехай Танцюра "хитрий хахол". підлабузник, що хочете, але який далекосяжний він політик. Мов розставив шахові фігурки й наперед бачить, що приманить кожен тяг. Зрештою, який він не є, але чи ж він не з доброзичливости остерігає Тараса?

— Стара, дай-но мені чисту хустинку до носа! — урвав на цьому Танцюра, безцеремонно ладнаючись до відходу. — А ти, Тарасе, пиши краще щось нове...

5

65

5. ЧЕКАННЯ

І.

Тарас чекав.

Настав такий якийсь період у житті, що всього треба було чекати. Чекав він відповіді на свої листи з дому, — може хоч удома збереглась чернетка його п'єси, — від Серафима Кармаліти, від Дуб'яги, чекав появи свого листа в редакції, чекав появи своєї повісти в журналі "Червона Зоря", прийнятої вже до друку.

Часто бачився він із Тамарою, частіше, ніж із Килиною. З Тамарою в нього зайшли якісь дивні стосунки.

Все більше й більше хочеться її бачити, він не міг дня прожити, щоб хоч здалека, десь наглядці, її не зустріти.

А коли в Тамари з'являлася якась примха й вона сама знаходила його, тягла до театру, чи прогулятися, чи до Ки-лини, — він відчував якесь досадне розчарування, якийсь пронизливий холод у душі, аж до кісток, терпку відразу.

Дивно, як ця Тамара вміла бути зо всіма за панібрата, така ласкава й мила! Вона ніби не була й письменниця, якщо не рахувати якихось два газетних нариси, але часто з'являлась в Домі літератури і там, на превелике диво Тарасове, всі чисто були їй знайомі... Колишні "гартованці" так само радо стискали їй руки, як "буржуазні націоналісти", "дикі", "визнані" — як "уярмлені брати", "ухильники" — як і "ортодокси". Вона плавала серед течій, як опанцерена грайливо-мерехтливою лускою риба серед дивовиж морського дна. Ролю "кололітературної дами" вона виконувала якнайтала-новитіше.

Одного разу Тарас побачив її в товаристві Соломона Левіта. Вони сиділи осторонь, як давні приятелі, хоч Тамара мала задьористий, майже комсомольствуючий вигляд, а Левіт був статечний, поважний. Його опуклий шляхетний лоб був обрамлений сріблом багатознаючої змужнілости.

— Тарасе! — покликала Тамара. — Я хочу вас познайомити з...

— Ми вже знайомі. Пам'ятаєте, разом пробивалися через задній хід до закритого розподільника.

Тарас це пам'ятав, хоч не гадав, що Левіт його тоді зауважив. Там тоді таке робилося! По головах лізли, кожен хотів поперед другого проскочити. Хоч це був і закритий розподільник, лише для прикріплених щасливців, але кожен боявся, що йому не вистачить. Тоді вони знайшли потайний вхід, відомий тільки довіреним, і шугнули туди.

— Ara-ага! Осадчий тоді ще кепкував, що крохмаль став основним продуктом нашого харчування.

— Ще б пак! По два кіло крохмалю дістали — ще йому мало!

Тамара поновила щойно обірвану розмову, — Левіт багато подорожував у своєму житті. Він навіть у Палестині побував, щоб мати уявлення про свою прабатьківщину.

— Не тому, що я запеклий націоналіст, а тому, що культурна людина повинна збагачувати свій досвід, — натякнув він на обвинувачення його в жидівському націоналізмові, якраз за ту збірку філософських поезій про Палестину.

— Ах, я так би хотіла поїхати до Палестини!

— Ви ще маєте час, наїздитеся, — по-отецькому заспокоїв її Левіт. — А по-друге, заки поїдете, прийдіть до мене; в моїй бібліотеці знайдете прекрасну, багато ілюстровану книгу про Палестину. А вже при тій нагоді моя дружина вас почастує варенням із райських яблучок. Майте на увазі, — сказав він спеціяльно для Тараса, — це моя велика приятелька. Ми з нею, як у Соломоновій притчі, завжди дружні, бо нам нічого одному від одного не треба. Ну, діти мої, я вас на хвилиночку покидаю.

Левіт відійшов, залишивши за собою якийсь приємний, затишний, доброзичливий слід.

Тамара також була ним захоплена.

— Його визнають за найбільшого сучасного жидівського поета, а він із нами, шмаркачами, так запросто.

— З вами, Тамаро, всі запросто.

— Правда? — перепитала Тамара. — Я думаю це використати.

— Використати? — здивувався Тарас. — Як?

— Дуже просто! Ось приходить призов ударників до літератури...

Тарас неймовірно подивився на цю божевільну.

5*

67

— Яка ж ви ударниця? Це ж із заводів та фабрик... Хіба можна...

— Е, то єрунда! — зневажливо махнула рукою Тамара. — Аби бажання, а то все можна... Мені й Загайгора, і Борис Микитчук казали, що в мене дуже гарний стиль, оригінальні образи... і потім... Я ж жінка!.. Одну мінуточку...

Тамара зірвалася й почала доганяти Юхима Оксанича. На літературному обрії з'явився ще один Юхим.

Тарас його знав. Він на рік пізніше кінчав інститут, писав рецензії і, хоч вважав себе "украінскім пісатєлєм", говорив виключно російською мовою.

Юхим Оксанич завдячував свою кар'єру жінкам. Було його амплюа — чичисбеем крутитися біля дружини якогось впливового мужа. Тепер він був чичисбеем молодої дружини Ре, товаришував їй всюди.

— Одну мінуточку! — защебетала Тамара, підбігаючи до Оксанича. — "Вам пєрєдалі мою..."

Далі Тарас не почув. Він скривився. Дедалі, то все частіше в Домі літератури лунала московська мова. Навіть деякі українські письменники охоче закидали російське слівце, не кажучи вже про тих, які були національністю жиди чи росіяни, називаючись українськими письменниками. Ті думали російською мовою, а лише з мусу перекладали вже на дубово-офіційну, нібито українську. Лише деякі жидівські письменники, типу Соломона Левіта, говорили гарною й добірною українською мовою. Більшість же — або жидівською або російською.

А наші теж! Тамарі, виходить, однаково, якою мовою вона говорить. В російську мову вкидає часто українські слова, а українську пересипає російськими фразами й часом, як от зараз, переходить зовсім на російську.

Чого так неприязно затумаюються Тарасові серце й очі у ставленні до Тамари? За це?

Господи, яка вона трафаретна часом йому здається! Яка розрахована ота її ударяюча в ніс, сяюча ефектність!

Тамара вернулася.

— Чи ви зараз ідете? Ходімо!

І Тарас покірно підвівся, пішов за нею.

— Чому з Юхимом Оксаничем ви по-російському? — хмурно й лаконічно запитав на вулиці.

— Як же він інакше не говорить!

— І ви теж інакше не говоріть.

— Якось незручно...

— Незручно?

— Подумають, що я не знаю російської мови. Або ще гірше... Що я — націоналістка.

— Вам то незручно не знати російської мови, а йому не незручно, що він української не знає? Виходить, — наша мова щось нижче? Мова некультурних?

Тамара спасувала перед таким наступом.

— Ні, не нижча, але... але всі кругом вас, всюди, — на вулиці, і трамваї, в крамниці, в установі, — говорять лише російською... Звичка...

— То її треба викорінювати! Не плентатися по хвості за течією, а самій творити течію...

— Яка різниця? — знайшла в собі й Тамара заперечення. — Я люблю російську мову, чому я не можу?..

— Не можете... — різко почав Тарас.

— А я прошу мені нотацій не читати! Я сама знаю, як мені поводитися... А ви з вашим шовінізмом далеко не заїдете!

— Пильнувати чистоти своєї мови, — це шовінізм? Ех, ви...

— Ми, здається, збиралися в кіно? — роздратовано перебила Тамара. — То ми вже його проминули!

— Я вже роздумав, — неввічливо сказав Тарас. — Бувайте здорові.

Повернувся й покинув Тамару на вулиці.

II.

Він кріпився день. Кріпився два дні.

А на третій день пішов її перепрошувати. Винен він.

Справді, коли з тобою грубо говорять, то мимоволі починаєш заперечувати, так і Тамара. А потім, — які можуть бути заборони щодо мови? Всі мови рівноправні, всякий може говорити тією мовою, яка йому до вподоби. Йому, Тарасові, подобається тільки українська мова — його ніхто й не вішає за це.

Так недовго й справді скотитися до шовінізму, уподібнитися Кузьмі Волинцеві. Он скільки той із Дем'яном наговорили йому страховий, а як роздивиться Тарас, — воно й зовсім не так.

Правда, Микитчук і Загайгора біжать у президію, щоб більше тістечок наїстись, розпихають усіх ліктями й кулаками, але ж вони — тільки одна течія в цьому ноєвому ковчегові, Домі літератури.

Тут "усякої тварі по парі", зизують одне на одного, а проте, якось уживаються. Сидять за одними шаховими столиками та на зборах колишні панфутуристи й неоклясики, молодняківці й вуспівці, символісти й ударники-призовники... Однаково всім розподіляють дефіцитний крам, — усім, хто входить до цього ковчегу.

І уряд дбає за цей ковчег. Як нема нічого в крамницях для всього населення, то все ж вони у закритих розподільниках дещицю дістають. Правда, одним вухом чув він, що є ще одна група — та одержує якісь академпайки. Але це може й неправда. Хто діставав — окутано великою таємничістю. Напевно Ре, Танцюра...

І хоч як не люблять попутників, Василька й інших, але є якась до них мовчазна, без змови, повага.

Є якась рівновага.

От же й до нього добре ставляться! Ре прийняв його повість до друку в журналі "Червона Зоря".

І з цього всього неминуче виходив один висновок: треба піти помиритися з Тамарою.

Виявилося, що це не так легко зробити. Коли він прийшов, знайшов її приміщення, постукав, то вийшла якась жінка й сказала, що Тамари нема дома. І Тарас повартував там годин зо дві, все чекав, що прийде. Смеркало вже, у Тамари засвітилося світло. На стіні він упізнав тінь від її голови.

Вона вдома!

Миле вікно з зеленим м'яким світлом! Сиди, Тамаро, дома, читай, працюй, гнівайся на Тараса! Йому більше нічого не треба.

І, втихомирений, він пішов додому.

III.

Другого дня він уже був біля Тамариного дому знов. Сьогодні він мусить з нею помиритися. І то — зараз! Вона його не чекає — тим краще.

Він став за виступом, так, щоб його не було видно, коли вона виходитиме з дому, й чекав. Вона повинна йти на роботу.

Але скоро надокучило так стояти. Як підступний злодій. Як еспанський зальотник у оксамитовому кльошеві з сентиментальної комедії. Вона ніколи не запрошувала його додому. От він і прийде сам несподівано, побачить, як живе вона.

Що мав він казати — ще сам не знав, буде це ясно в останню хвилину. Коли б хоч не сама вона відчинила.

Відчинила Тамара. У якомусь подертому, квітчастому капоті, незачесана. Побачивши Тараса, скрикнула й почала рятуватися — скочила десь у закамарок. Вона не сподівалася гостей й у своєму збентеженню забула, що сердиться.

— Заходьте до хати, я зараз, — крикнула вона десь із глибини. — Ні, не заходьте, почекайте тут! — звеліла.

Але марно. Тарас уже зачиняв за собою двері кімнати.

В кімнаті від тісноти ніде було повернутися. Якась стара жінка, схожа на Тамару, — певно мати, — здивовано подивилася на раннього гостя. Вона прала дитячі сорочинки, а поруч на примусі варилася кашка. В колисці спала дитина.

Рейвах, тіснота, вбогість! Бідна Тамара, як тобі доводиться тягнутися, щоб справляти враження такої пишної, елегантної, всім задоволеної красуні! Бідна матуся, скільки тобі доводиться на собі тягот нести за такою крученою дочкою!

Тарас привітався, просив пробачення. Просила пробачення й бабуся. Нема в них де й сісти. Нарешті, Тамара внесла якусь полегкість у напруження.

— Хіба ж можна заходити, коли кажуть, що не можна?

— накинулася вона на Тараса. — От тепер і стійте так, і дивіться у вікно, і більш нікуди, бо я вдягатимуся, — вичитувала вона йому. — І я через вас мушу без сніданку йти на роботу, бо ви не могли попередити про свої найясніші одві-дини...

Вона бурчала і бурчала, а це було Тарасові як медом по губах, бо виходить, — вона не сердиться. При матері незручно було просити пробачення, але як тільки вийшли надвір,

— він це зробив.

— Щоб ви більш не сміли до мене приходити... без попередження. Бо я вам не знаю, що зроблю. Я вас приб'ю!

Хоч вона сама йому казала, щоб він зайшов до хати, — він знав, що кругом винен. Зате вона йому тепер в тисячу разів миліша. Ось він її бачив таку, як вона є, без отієї негарної штучности, ковзання по поверхні, чванливости, хваль-куватости.

Але не знав він, що Тамарі так сутужно. І сама виховує дитину, без чоловіка? Це таємниця — де чоловік?

— Чоловіка нема! Це — дитина кохання! — з викликом кинула Тамара й подивилася на Тараса, яке враження це на нього справляє. — Чи в цьому є якась ганьба?

— І як же він... — почав був Тарас.

— Я так схотіла! — гордо кинула Тамара — і далі Тарас не смів розпитувати.

Так от вона яка! Бореться за своє існування і кріпко бореться. За себе саму подумати, — то одне. Але дитину з мамою прогодувати...

Ні, вона не така собі порожня "совбаришня", якій від без-ділля заманулося грати ролю "кололітературної дами".

Тарас не міг надивуватися, начудуватися.

Хоч всю дорогу Тамара бурчала, але прийти сьогодні до Килини пообіцяла і навіть мило всміхнулася, на прощання помахавши рукою.

IV.

У Килини Тарас також часто бував, — з Тамарою й без неї. Кость мусів увесь час бігати на підробітки, Килина не мала на кого спустити дітей, тримати робітницю не могли, — і ні за що, і ніде, — от вона й мусіла сидіти дома. Геологія пішла по боку.

Скільки не приглядався Тарас, шукаючи ознак "обаблен-ня" Килини, — він не міг цього про неї сказати. Здавалося б, ще один приклад того, козирного для глумливих ворогів жіночої рівноправности, явища. Кость і Килина здобули обоє вищу освіту, поженилися, народили дітей, — і на цьому завершився Килини життьовий цикль. Він росте, має успіхи в фахові, вона ж, якби й не тратила багато років на свою освіту, то робила б те саме, що тепер, тільки може ліпше.

Потріпала крилами й сіла.

Килина робила все те хатнє, що випадає жінці з двома дітьми. Але аж ніяк не збиралася вона відбиватися від тих інтересів, які хвилювали її раніш. Вона не змінилася в цьому розумінні.

Те гостре почуття ревнощів, що вшпигнуло Тараса в перший момент їх зустрічі, згладилося, але щораз заходив він до Килини більше для того, щоб отак собі поговорити, розказати про себе. Розмова в них завжди була незакінчена і замикалась бажанням ще раз зустрітися.

Звідкілясь Килина вже знала про всю оту скандальну справу з пляґіятом, Борис на це здібний. Тарас приходив, як щось було цікаве, до неї й розказував. І чомусь інстинктивно Тарас не хотів нічого говорити Тамарі. В найдовірли-віші хвилини він не міг бути з нею такий довірливий, як з Килиною.

Між ним і Килиною панувала якась повнота. Не вузький ланцюжок мосту, як із іншими людьми, а широкий і повний контакт, мова відчувань, не лише слів.

Втім, Костеві не було причин гніватися на Тараса.

Бо були вони такі різні, — Тамара й Килина. Різні струни душі Тарасової відгомонювали на їх бреніння. Дружба й палкий шал пристрасти. Чому їх дві, чом не одна?

V.

Вони сьогодні посходилися всі, навіть Кость, якось раніш з'явився додому.

Кость любив створювати видимість свята, відпочинку, коли він удома. З'являлася бандура, сідали за чай із так тяжко роздобутим печивом, "вибухав сміх, а то й цікаві розмови. Кожне щось вносило. Кость часто розповідав цікаві новини з архітектурного світу.

Не можна було не запалитися подивом і захопленням, зостатися байдужим, коли він розповідав про ті пляни реконструкції міста, що розробляло їх архітектурно-плянувальне бюро. Оті новобудови, риштовання, що,ними тепер захрясло місто, це тільки незначні острівці, початок Грандіозного будівництва. Палаци з рожевого мармуру в колонадах, величезні майдани, метро, нові центри, — а ці старі кособокі й темні райшури, халупи, рештки капіталістичної епохи, будуть зметені.

— Там, у тому районі, що живу я, вже цілі вулиці з такими халупчинами й старосвітськими будиночками знесено, а тепер закладено будівництво колосального житлового комбінату, а одночасно й великий парк, — згадав Тарас.

— О, то проект нашої бригади, там і моя частка роботи є!

Всі вони любили своє місто і могли годинами говорити про нього, обговорювати кожен куточок його, кожну вулицю, кожен ріг, кожну алею.

Взагалі, цікавий час. Вся країна на ногах, будуються колосальні заводи й фабрики, Магнетобуди, Дніпрельстан...

— От тільки доведеться нам підтягнути ще більше пояси в цю п'ятирічку, — сміється Кость. — Але те тільки перших п'ятдесят років важко, а там уже піде, як по маслу...

— Мені здається, що нам би на перших порах вистачило й одного Дніпробуду, — відказала Килина, годуючи з ложки малого Богдана.

— Шкода, що тебе не призначили головою раднаркому, — покепкував Кость.

— А що, думаєш, злякалась би? Якби я була головою раднаркому, то я, насамперед, пішла б на вокзал і подивилася, що там робиться...

Справді, на вокзалі робиться щось неймовірне. Всі приміщення нового й старого вокзалів захаращені селянами, вся прилегла площа, бічні вулиці. Люди кудись їдуть, з дітьми, з клунками. Вони сидять там днями й ночами. Чи не встигає залізниця їх перевозити, чи щодня прибувають нові?

Що це робиться?

В місті з'явилося багато отаких жебрущих селян, вони ходять й просять хліба. Хто вони такі? Чому плавом пливуть із села?

— Брудні, вошиві, із якимись дрантивими бебехами! — гидливо сказала Тамара. — Мені оце доводилось їздити у відрядження. Боже! Скільки там людей! Обліпили звідусіль вокзали, їх міліція ганяє, нема як пройти, не можна у вагон увійти, щоб не набратися якихось звірів...

Килина тільки зідхнула.

— Це все куркулі, — сказала вона іронічно. — Ті, що не охляли з голоду й здужали виїхати.

— Куркулі? І такі обдерті та брудні? Здається, повірила Тамара.

— Яз одним дядьком розговорилася. Каже: "їду до Москви, може там хліба куплю..." То це спекулянт та й усе...

— Була б і ти спекулянтка, якби лободу гризла... — прорвалася Килина. — Добре, що тобі щодня дають чотириста грам хліба... з того, що в них відібрали...

— А при чому тут я? Чи я тому виною, чи я відбираю той хліб? Хороба його знає, чого воно так виходить! Місто заповнилося риштованнями й голодними селянами. Щось таке переплуталося — розбудова з голодом... з вошами.:, бр-р..

Тарас уже знав, що такі слівця, як "хороба його знає", "трясця мамі його", Тамара запозичила в Килини. Він нього не любив у ній, — малпування, схильности все звести до трафарету...

Взагалі, він помічав, дедалі більше, скільки у Тамари на-хватаного, запозиченого. Що тільки якийсь складніший зворот, — так і знай, що запозичене... У Килини не звучало б це так штучно. Нехай-вона по-селянському грубувата, — це її власне. В Килини все — її власне.

Він ще повинен придивитися, в кого Тамара позичила цю ласкавість, майже котячу, майже низькопоклонницьку.

— Не знаєш, то не кажи, що брудні, — роздратовано від-. тяла Килина.

Вона, як і Тарас, наїжачилися.

— А що ж, не брудні? Фе! — не відступила Тамара, граючи наманікюреною рукою.

— Вони тому брудні, що ти чиста, з манікюром...

— Ну, це вже неправда! Можна й бідно жити, і працювати багато, і бути охайним. Просто я вважаю, — низька культура, мало мила вживають. І взагалі, — українська інтелігенція... — презирливо закопилила губу Тамара.

— А краще бути перевертенською? — скипіла Килина.

— Теж мені інтелігенція? Навіть не вміють одягтися. Подивишся на цих інженерів, учителів, письменників, — сором руку подати. Непрасована сорочка, штани видулися на колінах, якийсь лейбичок на плечах... Он Волинець, поет. І ще й претендує на світову славу!

— Якби я не знала, що ти теж українка, я б із тобою не розмовляла після цього! — скипіла Килина ще більше.

— "Тьми нізкіх істін нам дороже нас возвишающій обман", — подрочилася Тамара. — Ми не любимо, коли нам кажуть неприємну правду. Ми любимо, як нам кажуть: "О, українська пісня! О, романтика козацька!"

— Ні, ми хочемо, щоб такі перевертні, як ти, знали, які ми багаті всім, тільки самі обдерті, голодні, вошиві...

— Ти хочеш сказати, що Україна в колоніяльному стані? — розкип'ятилася й Тамара.

— Я нічого не хочу сказати, тільки те, що якби наші багатства йшли на нашу користь, то ми споживали б багато парфумів і косметики, наша інтелігенція мала б не тільки духовні цінності, а й по дванадцять пар винрасованих убрань у гардеробі... І вже якось би зуміли виробити смак до естетичного одягу...

— Та... — махнула рукою Тамара. — Українці завжди були незадоволені. За старих часів мали хліб і сало, — якого дідька їм ще треба було? їм хоч чорта дай, то...

— Знаєш... У тебе в селі нема брата, чи тітки, які ходять завжди босі, бо одні чоботи на всю сім'ю. Тобі це не болить, а мені болить. Бо десь і моя мама їсть може бурякове листя, перемішане з корою, або їде серед цієї вошивої юрби й не може дістатися до мене, спить десь під станцією надворі не одну ніч...

Кость із Тарасом мовчки слухали, як зчепилися давні приятельки. Переглядалися. Чи вони так часто? Коли це в них таке розходження почалося?

Ясно, Тарас був цілком на боці Килини. Ну, певно, що тому мужикові треба? Мав хліб і сало, — а він ще й університетів захотів...

— Ви тому й мови нашої цураєтеся, що боїтесь, як би вас до цих нижчих шарів безклясового радянського суспільства не зарахували? Ануж, хтось вас із простою, брудною селянською бабою переплутає? — уколов він Тамару.

— Власне кажучи, яке ваше діло? — накинулася Тамара на Тараса. — Чи я вас шукала? Чи я вас просила? Ви самі до мене в'язнете, бігаєте за мною хвостиком. І зовсім я не хочу вислухувати ваших грубіянських сентенцій.

Вона встала, сердито напудрила носа й надуто попрощалася. Вона ніяк не хоче виходити разом із Тарасом. Вона піде тільки сама.

Як так, то й так!

Коли пішла Тамара, треба було кількох хвилин, щоб розвіяти неприємну атмосферу. Кость узяв кілька акордів на бандурі, а Килина сказала:

— Ти з нею не дуже про такі речі. Я перед нею не розкриваюся. Вона і нашим і вашим...

— А чому ж ти?..

— Та це в мене мимоволі якось вирвалося, бо вже допекло...

— То є людці — на чийому возі їду, того й пісню співаю. Як було колись інше повітря, то вона вихвалялася, з легкої руки Карла Моора, що походить із знаменитого козацького роду Сагайдачних, а тепер вона полюбилу російську мову, — кепкував Кость.

— Поки чоловіка її не заарештували, вона якась інша була...

— Як? — підскочив Тарас. — Вона ж мені казала, що чоловіка й не мала!

— Ну, от бачиш! А нащо це їй брехати?

— А нащо усім знати, що чоловік — офіцер, репресований? — кепкував Кость.

Не надовго помирилися Тарас із Тамарою. Лише до вечора.

6. КАТАСТРОФИ

1.

Був ясний, бадьорий ранок, серце завмирало від кришталю в повітрі.

Тарас підійшов до кіоску з газетами й журналами у найкращому настрої. То буває така хвилина рівноваги й погід-ности.

Правда, він нічого не має, становище його хистке й непевне, листа Загайгора не друкує і не згадує про нього зовсім, здається, й уникає... Але... він кількома точками опирається "а невиміряні нематеріяльні реальності: на дружбу з Килиною й Левітом, на мовчазну Танцюрину прихильність, на... Ось уже в трьох журналах прийняли його речі. Ось у журналі "Червона зоря" почала друкуватися його повість. Він уже склав угоду з видавництвом на цю повість і дістав гонорар. Відразу ж вніс його в пай на помешкання. Матиме хату, — зразу ж маму забере до себе. Хай спочине коло нього, а він від неї мудрости й мови повчиться. Так уже мріє про це...

Власне, він побачив оце саме нове число журналу й поспішає його купити. Авторський примірник.

Він заплатив за журнал і, не розгортаючи його, відійшов. Несила було себе стримати, за кілька кроків він аж приріс до місця й почав перегортати свіжі, з друкарським запахом, сторінки, шукаючи свого.

Але ж ні, цього не може бути! Він зле дивиться, десь воно тут є.

Ні, його повісти нема.

Місяць тому, як складали число, сказали йому, що повість іде в цім числі. Тиждень тому був у редакції, й ніхто йому не сказав, що повість не йде.

Факт був у нього перед очима. Скільки б він не шукав, — імени його в журналі не було.

Тарас не зоглядівся, як усе кругом нього скисло. Погідний ранок зробився сірим, з пронизливим холодним вітром, без урочистої кришталевости.

Назустріч йому йшли люди з кислими, незадоволеними фізіономіями. Нічого відрадісного й у його житті нема, — все якесь похмуре, марудне, тягуче, сіре. І сам він сірий, безбарвний, один із тих, про кого Тамара презирливо говорила: Інтелігент з невипрасуваною сорочкою.

Якби він почував себе елегантним денді у прекрасно вшитому костюмі, якби він щойно встав зза столу після поживного сніданку, — він був би повен талановитих думок, яскравих задумів. Він пішов би просто до редакції, до Ре і зажадав пояснень.

А таким кислим і прибитим, — не піде.

Потребувала душа зустрітися з кимось, — ще півгодини тому він думав, як добре, що в нього є друзі. Тепр ясно, ясно, — нема в нього нікого.

І додому йти не хотілося. Що там його чекає? Холодна грубка?

Він побродив по вулицях із твердим наміром — нікуди не заходити. Нікуди!

Але ні, він, все ж таки, піде, спитає. Хоч він і жалюгідно виглядає, хто винен у цьому? Чому батьківщина не дає йому того найменшого скупого, що потрібно для повноцінного життя? Він не винен, що не має теплого пристановиська, не має гарячого снідання й не має. куди подіти свею силу, снагу. Хай дивляться, як мають очі, яка то є українська інтелігенція.

Авжеж! Хай дивляться, хай відповідають!

В Домі літератури було чомусь людно й заворожено наче. До кого не заговориш, — якось здивовано подивляться й відвернуться. Чи є хто в редакції журналу? €, але туди краще не заходити — відповідають.

Тарас ладен уже був взяти це на свій рахунок. Він насуплено сів чекати, коли можна буде зайти.

— Тепер і нам прийдеться помирати, — почув він. То говорив до Василька Осадчий.

В Осадчого були сухоти, він часто говорив про смерть. Може тому такий їдучий був?

— Кому ми тепер потрібні? Досі про нас хоч Скрипник дбав, а тепер... Тепер можемо хоч щодня помирати, нікому це нецікаво.

Чому це вони про Скрипника згадали? Нерозуміло.

Заходили все нові й нові люди. Всі з одним і тим самим виразом заворожености й здивованого переляку.

— Чи не чули, чому?...

— Яка причина самогубства?... — шадали в насиченому повітрі окремі слова.

— Яке знов самогубство? — без привітання рушив він до Левіта, першого, що впав йому в дорогу.

— Та всі говорять! Одне за другим — два самогубства. Один із них — політичний діяч, другий — найвидатніший письменник епохи.

— Хвильовий? — тепер і Тарасове лице витяглось.

Тут тільки зрозумів він чудну поведінку кожного, до кого він підходив. Справді, чи тут до нього, коли таке діється ?

Сталася якась катастрофа. Це очевидно, коли член уряду, комуніст-письменник вкорочують собі віку.

Яка — це бачив кожний, але кожний вдавав, що не бачив її. Всі вдавали з себе веселих, задоволених ситим і веселим життям, гумористично настроєних. їздять у відрядження на село, пошепки розповідають про людожерство, пухлих і мерлих, яких нема кому вже ховати, а в газетах вони ж друкують новелі й нариси про повні миски вареників у сметані на столі в колгоспника у сучасному заможному, колгоспному селі. Або ж про дітей-героїв, що виказують на батьків, стригунів колосся на полях... еге, "розкрадачів соціялістичної власности"...

Так отже від імени цих "стригунів" та "розкрадачів", від імени всієї творчої трудової України крикнув сьогодні Хвильовий те, чого не хотіли помічати боягузливі споживачі закритих розподільників. Недарма вони не можуть отямитися, шепочуться, не знають чи добрим словом поминати (член же партії!), чи проклинати. Всім ясно, що вже нема чим більше очорнити українське серце. Бо співцеві загірньої комуни не прилатаєш ні "куркульського опору", ні "дрібнобуржуазної стихії", ні "солодкого дурману романтики минувшини", ані "туги за маєтками".

Ні, всім надто ясно, що сьогодні Хвильовий заявив свою приналежність до цих пухлих і мерлих на українському селі. А найясніше всім, що це — не просто собі самогубство втомленої цькуванням і страшними картинами на селі емоційної людини, а щось безмірно страшніше для тих, які навчають дитину шпигувати за батьками, як би ті не врізали десь потайки власними ж руками викоханих колосків, щоб цю ж дитину врятувати...

п.

— Тут до вас приходив якийсь дядько з села, — постукала до Тараса сусідка, щойно він встиг зачинити за собою двері. — Казав, ще раз зайде.

"Хто це міг би бути? — ламав голову Тарас. — "Може яка звістка від Дуб'яги, або Кармаліти?"

Ще не встиг закипіти його куліш (божий дар, а вірніше — того розподільника, куди прикріплений був колектив письменників), як до кімнати без стуку відчинилися двері. Тарас гнівно обернувся. З якого це часу до кімнати можна входити без попередження?

Гнів його перетворився в безмірне здивовання. До кімнати зайшов батько.

— Добридень! Приходив уже раз, та не застав, — сказав він звичайно й тихо, наче вони бачилися вчора.

Був він без нічого, тільки маленького клуночка в руці тримав.

— О! Де це ви взялися? — замість привітання, вигукнув Тарас, чогось трохи перелякавшись. Батько ніколи не збирався до міста.

Він усе ще стояв, мав чужий.

— Роздягайтеся! Чом не сідаєте? Як чужі! Зараз куліш буде готовий...

Тарас не знав, що говорити, батько не знав, що говорити. Так несподівано вони зустрілися.

— Як же там мама?

— Не знаю, я вже три тижні, як утік...

— Утекли?

— А втік! Хотіли везти на Соловки...

Батько говорив байдуже й тихо, як про звичайні речі, а Тараса глушило хвилювання щораз більше, прибивала до землі тривога. Він хотів про все знати, що там скоїлося вдома, в Дрижиполі. Що ж з мамою?

— Бабів без чоловіків не вивозять, — бовкнув батько.

— А ви їх там покинули? Чи вони може до Галі...

Але батько був скупий на слова, скупіший, ніж будьколи. Отакі всі вони: що глибше утне життя, то зав'язаніший язик.

Тарас перестав розпитувати, примусив батька роздягтися, попоїсти, вмитися, лягти. Батько відмовлявся, як у чужих гостях. Тарас не впізнавав батька. Щось відбувалося в ньому, він став інший, ніж був, — тихий якийсь, прибитий.

— Як же ви, тату, знали, що вас мали забрати? — спитав Тарас удосвіта, почувши батькове чмихання.

— Вночі прийшов Андроніків хлопець та й каже: "Дядьку Муркуре! Оце я щойно із зборів бідноти. І ви там є, на тім списку, що на висилку. Як не зійдете з очей, то заберуть". То я вже побачив, що нема чого ранку чекати, мама поклала мені в торбинку трохи чогось, та й забіг я аж за п'ятдесят верстов до Таращої, там до людей, ти їх не знаєш. Думав, може там переховаюся... Але як скоїлася та веремія...

— Що скоїлося?

— Та як почали по всій окрузі перешукувати, перетрушувати, заарештовувати... Якусь велику банду ловили, бо головний отаман Дука перебив усю міліцію і зник безвісти, ніби там у нас таки... То я й побачив, що там не сидня, та й сюди приїхав...

Він уже не говорив, як колись: "бандити, грабіжники..." Він більше мовчав, думав якусь тяжку думу. Так до світу лежали обоє, батько на розкладачці, Тарас на підлозі, — і кожен цро своє думає.

Що більше звикався Тарас із цим фактом: розкуркулений батько, засуджений на висилку до Соловків, — на його плечах, — то в глибшу безодню жаху й моторошности занурювався він. Думка на думку набігала, одна чорніша за другу.

Вони тут лежать спокійно, — а мама де? Може її везуть десь у вагоні на північ?

— Старих бабів не беруть, як вони не мають при кому бути. Не буде їй і вади...

— Ну, певно, — не погоджувався Тарас. — Було написати Оксані, хай би за ними приїхала. Чи сюди привезла...

— Що ж, як не здогадалися... Не було коли подумати... До Оксани треба листа написати.

Чим же він годуватиме батька, як і сам ледве перебивається? Від пайка до пайка? Ганьба! Здоровий, дорослий, самому б сім'ю мати, а він... Сором... У цій хатині застав батько. Думає собі тато: "Оце! Вчився, вчився, — та й добився!".

Не мають вони щастя.

О, Тарас згадав! Чи не заходив до них часом Серафим Кармаліта?

— Я писав йому, щоб там у моїх книжках одного зошита пошукав.

— Це який? Отой здоровий козарлюга? — перепитав батько. — Та кажу ж, що він об'явився бандитом Дукою, перестріляв дрижипільську міліцію й ото наробив стільки шелесту по всій окрузі...

6

8і

Тарас схопився з постелі й сів.

— Як? Серафим Кармаліта?

— Та отой, що заправляв разом із Ладьком у маріецькій комуні. Такий бравий, гарний. Так умів до всього приказа-ти... Та й мов крізь землю провалився, кажуть, вистрілив у себе, а куля його не взяла...

Але Тарас не слухав. Обтяжений іншими думками, він я-кось пустив повз вуха те, що розповідав батько про Дуку, аж тепер він те усвідомив.

Серафим —бандит Дука. Тарас не може вмістити цього в своїй голові. Мабуть, поки дійшло за п'ятдесят верстов, то легендою обросло... А він ще й писав йому листа! Ну, певно, з безвісти не відповість. А Ладько ж, Ладько чому не відповідає? Дуб'яга?

— А Наталчиного Ладька ви колинебудь бачили?

— Е, то г......, — впевнено, по-старечому відповів батько.

Так йому й треба! Ходив людей розкуркулювати, поки його самого не вигнали.

— Ладька з колгоспу?

— Еге... їх описали й розкуркулили за те, що Тиміш На-талчин колись розібрав січкарню, щоб не платити приднало-гу, а потім утаїв її від комуни. Це приходила Наталка, то розказувала.

— Та й де вони?

— Десь Тиміш із хлопцями поїхали до Криму. Казала Наталка; "Коли б швидше звідси, — нога моя не буде в цій Марійці, так вона мені вбридилася..."

А Тарас усе розпитував. Батько оживився, охоче розповідав, — про інших усе.

— Дуб'язі тому минулося вже панувати. Скинули з голови, з колгоспу викинули, а ще навряд чи в селі вдержиться. Чогось на нього накопалися ті гицлі. Як не виїде, то заїдять.

— А хто ж там тепер головою?

— Та був трохи Кольобашка, оте світове ледащо, та як завелося оце безголов'я, голод, нещастя... То це якогось прислали...

Батько змовк. Знову похмурі, невеселі думки почали снуватися.

"Це, значить, кожен може тепер кинути мені, що я маю зв'язок із куркульською ріднею, — міркував Тарас. — Раз у мене живе батько, то я з ним заодно... Хто повірить, що я з його світоглядом нічого спільного не маю..."

"А не повірять, — дідько його бери! Досить з мене, що я сам це знаю. Реверанси перед кожним роби... У всякім разі, до газети не напишу, що від батька відмовляюся. Скільки не відмовляйся, — все одно він твій батько..."

Тарас відчув себе затисненим у нестерпні кліщі. Не прийми батька в хату, бо й ти — куркуль. Не подумай із болем про вигнання оцих старих із Дрижиполя. Якесь невидиме око стоїть і невтомно стежить за тобою.

Е, дідька лисого! Який уже є, з якої верстви вже вийшов, — такий і буде.

IV

Поки над ним самим не завис дамоклів меч, він ще міг так-сяк мирити свою ідеологію із своїм життям-буттям. Але на нього звалилося дві нестерпно важких гори.

Він, якщо хоче бути письменником, бути членом спілки і втриматися при житті, — повинен ствердити, підтримати, схвалити найсправедливіші заходи партії й уряду, оспівувати величну епоху соціялістичного будівництва, а також і розкуркулення, не бачити голоду й смерти.

А він і досі не міг цього, а тепер ще й на своїй шкурі зазнав цю "справедливість".

Або батька вигнати й писати епохальний твір про шалений опір куркульні, найбільшого ворога соціялізму, про не-чуваний зріст добробуту колгоспних мас, — або разом із батьком переживати нещастя.

І те, і те неможливо.

Відмовитися від письменницького шляху також рівно смерті.

Крім того всього, Тарас почував себе наче винним. Він мусить сьогодні ж піти й сказати всім, що живе з розкурку-леним батьком. А ховати цього не хоче. Однаково, не сховаєшся від письменницької громадськості — і якими очима він буде на всіх дивитися?

Хай як хочуть, — він має обов'язок батька прийняти й годувати. Державі нащось було так треба, щоб він прийняв на свої плечі цей тягар, — він його бере. Але це зовсім не означає, що він і його батько одним духом дишуть.

Найкраще зрозуміє це Сміянець. Сміянець колись сам переживав щось подібне. Крім того, він кандидат партії, він, як колишній "плужанин", вважається за представника колишніх "плужан" у партійній групі оргкомітету.

Інколи вони навіть забігали один до одного, — щось прочитати, порадитись.

Але чого це, коли він раніш приходив до товариша, то почувався вільно. Сьогодні ж із завмиранням серця постукав до нього.

Стукав і почував уже, що ще й досі гаразд не вирішив: чи то слід так притьмом бігти й дзвонити про свої родинні обставини? Кому, власне, до цього яке діло?

Але гаразд, це не буде звітування, а просто товариська розмова. Він шукає підтримки в важку хвилину й сподівається її саме тут знайти. Це ж не буденна річ, — опинитися раптом серед тих, проти кого радянська влада.

Зрештою, не хочеться ж бути в якомусь непевному стані

— хай йому ясно буде видно, за кого його мають. Свого, чи чужого?

Сміянець виглянув зза дверей і, побачивши Тараса, вийшов на коридор.

— Пробач, але в хаті такий гармидер, що їйбогу, не можу впустити. Повно родичів із села.

— То ходімо, пройдемося.

— А ось тут на вікні посидьмо, нам ніхто тут не заважатиме.

Вони сіли біля кальорифера між третім і четвертим поверхом. Сміянець жив у доброму будинку, мав невеличку, але затишну кімнату.

— Певно, якась новина із п'єсою, — вгадував Гриць по зворушеному, напруженому вигляді Тарасовому, що його привело щось надзвичайне. — Чи може хочеш щось прочитати?

— Ні те, ні друге. Батько приїхав! — випалив Тарас.

— Та що ти? — розреготався Грицько. — Це ж і до мене приїхав батько та ще й з усією сім'єю.

— Мій батько утік від висилки...

— О, це погано! — пробігла тінь по Сміянцевому обличчі. — Що ж ти тепер будеш із ним робити?

— Я тебе питаю.

— Мого батька, правда, не розкуркулювали, але вони всі вже пухлі. Все покинули й до мене. Що я з ними робитиму,

— я й сам не знаю. Головне, — тіснота.

Проте, слова клопоту не відповідали його бадьорому, широко усмішковатому виразові обличчя. Він не хилився перед різними несподіванками, — на те й вони, щоб їх поборювати. В світлі цієї Грицевої безтурботности й Тарасове становище не здавалося йому таким уже безнадійним.

— І ніхто ж не говорить про фізичне знищення куркулів,

— неначе заспокоював його Сміянець. — Мова йде про те, щоб вибити зпід їхніх ніг матеріяльну базу. А при таких епохальних соціяльних зрушеннях страждають і невинні. Ліс рубають, — тріски летять...

Здається, й Тарас говорив колись, десь такі слова. Але як вони тоді звучали, а як тепер... Тепер, — як смертний вирок...

V.

Килина зустріла Тараса надзвичайно стурбовано. Наче чекала його.

— Та розумієш, — ніби перервавши щойно розмову й повертаючись до неї знов, сказала вона. — Розумієш, — з дня на день чекаю, що приїде мати з Рогізної, вже й роботу собі знайшла... Як цей старий шкарбан уліз у хату...

— Який старий шкарбан? — не зрозумів Тарас, угадуючи собі, як то Килина поставиться до його новини.

— Костів родитель!

— Старий Нечіпай? — розреготався Тарас, точнісінько, як нещодавно реготався й Грицько Сміянець. — Патріярх?

— А їйбо, патріярх! — повеселішала й Килина при цім слові. — Але ж ти влучив! Сива борода на всі груди, саваоф-ська осанка... А претенсії!..

І то добре, що навіть у трагічному знайдеться якась смішна риска. Уже легше!

— Розумієш, притарагунився, ніби його хтось сюди просив, як до готелю. Кость же до нього ніколи навіть не писав, і він ніколи Костем не цікавився. Та мало того, що він непроханий вліз, мало того, що прийняли, як могли, — а він ще й незадоволений. Чому мешкання тісне, чому обід несмачний?

Килина обурювалася, а Тарас реготався.

— Де ж він? Подивлюся хоч на старого...

— Пішов церкви шукати. Я йому сказала, що в місті зосталася тільки одна церква, то він ще й бурчати почав. "Антихристи! Люципери!" Так наче я тому винна...

— Цік-аво! Куди не підеш, — скрізь батьки...

— А де ж я свою маму подіну, як вона приїде?

— Може ж старий ненадовго?

— Геть зовсім! — скричала з відчаєм Килина. — Вигнали з хати, дозволили тільки одежу взяти й сказали: "йди, куди хоч". То стара його поїхала до дочок, а він сюди. Добре, але чого до нас? І ще й хоче, щоб Кость йому платив аліменти. Казав, у суд на нього подасть... Куркуль проклятий!

Тарас реготався до нестями.

— Хто? Нечіпай — куркуль! Та в нього тільки й майна, — рухомого й нерухомого, — що гонор. Тут щось не так.,.

Килина оторопіла.

— Сам ти щось плутаєш. Як послухати старого, то там не хата, а палац на все Дрижиполе. І якийсь там такий садок, що не поступить гуманській Софіївці.

— Садок якраз непоганий, на все задрипане містечко садок. Але хата... Може знаєш отакі містечкові старі коршми, як у гоголівському "Вії". їй уже сто років, там і комора, й хлів для корови, кімната з якимись закамарками. Оце й у-весь палац. І то на цю райшуру позаздрили? Нечіпая куркулем зробили? Що ж Кость?

— Кость? Та мовчить! Років з двадцять не родичалися, аж тепер згадав про сина. А він мовчить! От, м'якушка! Щоб ти зробив, якби тобі так прийшлося?

— Мені вже й прийшлося.

— Що-о?

— І мій батько вчора приїхав. Утік...

Коли сум та журба нічого вже не допомагають, — починаєш сміятися. Це так колись сказав Левіт, У них саме так і виходить.

Вони сміються.

7. БЕНКЕТ ПІД ЧАС ЧУМИ

І.

Справді, залишилося тільки сміятися. Не сміятися, — реготати.

Доживалися останні копійки, а нових заробітків не передбачалося. З невідомих причин повість Тарасові повернули. Слідом за невдачею в "Червоній зорі" прийшли другі. З "Радянських шляхів" прийшов лист, що новелі його не у-хвалено. А в тонкому журналі "Соціялістична ера" відповіли, що за браком місця видрукувати його річ не можуть.

Досі Тарас жив сьогоднішнім днем. Є сьогодні щось — добре. Що буде завтра — побачимо. "Загнав" частину пайка — залатав чергову дірку. В його маленькій шаховці було завжди порожньо. Він не був пристосований ні до приймання гостей, ні до родинного життя.

А щодня треба щось їсти. І тепер уже не було такої хлібини, яку можна "загнати", проходячи повз базар.

Батько переживав ще більше за Тараса. Він поводився боязко й винувато, аж серце Тарасові краялося. Коли починали варити куліш, він метушився, оббирав картоплю, — не хотів сина обтяжувати.

Або брався хату замітати.

— Я б друкував тобі щось на машинці, — несміливо сказав раз він. — Колись на воєнній службі...

— А де ж машинка? — здивувався Тарас.

— Це якби так яку роботу знайти... Он я зустрічав старого Барабаша, — сторожем служить. А це йду вчора, — дивлюся, Маринка Олевська підмітає тротуар. "Що ви тут робите?" — зрадів я. А вона ще більше. Двірничкою тут.

Горда Маринка Олевська так і зосталася старою дівчиною, з великого перебору не знайшовши собі нікого до пари. Тепер їй довелося покинути батьківський хутір і проміняти верхові коні на двірницьку мітлу.

— Я просив, щоб старалися десь і для мене. От добре було б, якби й собі якого сторожа знайти, — тер долонею сиву потилицю старий.

Тарас і сам не мав роботи. Та йому не стільки робота була потрібна, скільки отих копійок нещасних. Він працював над новою повістю, — а то що, не робота?

— Це якби так бузини дістати, — робив би хоч сопілки...

— Бузини? — зрадів Тарас, що є хоч чим потішити батька. — Скільки хочете! Я знаю, де є. Тільки що ж ви з тими сопілками робитимете?

— А винесу на базар, буду грати, може хто купить... Аж тепер Тарас впізнавав свого батька. При згадці про

сопілки й бузину обличчя його випогодилося. А як висловлював отой химерний проект про базар, — на виду пробилася неслухняна посмішка...

— На старців перевелися, що то казати...

Стояв погожий ранок, сніжинки іскрилися на сонці і вони, не відкладаючи, пішли через сади й горби та байраки до ріки.

Хоч-не-хоч, а на серці стояла радість. Зимове бадьоре повітря, міріяди мерехтінь на снігу, — і бузини цілі гаї. Тарас був радий, що знайшов батькові розвагу.

II.

Історія з Микитчуком і пляґіятом вже здавалася йому дрібною, не вартою виїденого яйця, справою. Тамара відсунулася десь у глибочінь спогадів. Оксана прислала листа, що мама в неї, прийшли пішки, бо їх вигнали, як утік батько. Тепер лежать хорі, але вже трохи піддужують. А Галя вже поїхала на роботу у другу область, друкаркою, бо тут ніхто не хоче її приймати, як не члена профспілки.

Всі ці особисті хвилювання, його родинні справи, здавалися піщинками в буруні інших новин, які щодня накочували, — все нові, все страшніші. Звідкілясь, з усієї України, сунули вони сюди, накочувалися, перекочувалися в якійсь демонській завірюсі. Пісчинка мотається, кружляє, б'ється, зштовхується з іншими, — але вона тільки пісчинка.

Все частіше й частіше лунало страшне слово "голод". Загадкове слово. Який може бути голод на Україні, коли неврожаю не було? В газетах тільки й мови було про хлібопоставки, хлібоздачу, хлібозаготівлі, проценти недовиконання, шалений опір найлютішого ворога, куркуля, непримиренну й нещадну боротьбу з ним... Про голод ні слова не було, але хто співставляв дійсність і газету, той міг думати, що в тому лихові винен не хто, як куркуль.

Не хто, як куркулі, обліпили вокзали, бо не хотять робити в колгоспі. Хліб зогнив незібраний у полі, а вони ось шалаються по вокзалах. Не хто, як куркулі, поховали хліб, а люди мруть масами, аж нема кому їх хоронити. Радянська влада вживає всіх заходів, щоб викрити організаторів цього ганебного явища. Добирається навіть до високих партійних робітників, наприклад, недавно розкрила свідоме шкідництво в наркомземі. й розстріляно вже тридцять чоловік. Радянська влада вживає всіх заходів, щоб хоч дітей урятувати. Само ГПУ взяло шефство над дитячим віком і організує його порятунок. Дітей по селах збирають, забирають до міста в дитячі садки, там ставлять на ноги.

Ніхто не знає, скільки вночі тачок із цими малими тільцями вивозять на кладовище.

Село йшло до міста просити хліба. У місті в продуктових крамницях на полицях стояли виставки порожніх коробочок, на вітринах ці самі коробочки прегарно обрамляли портрет вождя.

Інколи в якійсь крамниці з'являлася коняча ковбаса, — там миттю виростав хвіст. Ковбаса ця мала назву "конніца Будьонного", а дехто веселіший починав іржати, так, наче він уже "від пуза" наївся цієї ковбаси.

Увійшли також у моду кролики. От, ні з того, ні з сього на прилавку з'явиться гора оббілованих синіх, худих котенят. Заходять покупці, потягають носом і делікатно питають:

— По чім ці трупики?. В їдальнях замість "борщу українського" та "котлет по-московскі" чи "еврейского жаркого", "судака по-польскі" з'явилася намоднійша в світі соя. Соя на перше, соя на друге...

Соя ця ,всім уже в печінках сиділа, так про неї верещали всі газети, всі реклями. Були спеціяльні ресторани, які поклялися готувати найрізноманітніші й найсмачніші страви із сої, що заміняє геть усе — і м'ясо, і цукор, і яйця, й масло. Були такі жертви, що з пекельними муками ковтали цю універсальну бурду й також клялися, що більше в цей ресторан не підуть.

В крамицях з'явилися нові гатунки ковбаси. "Ковбаса з соєю" — написано. "Соя з соєю" — читали покупці. "Вені-ґрет" — писалося, "силос" — читали. А інші читали —

"утильсировина". Треті ж бралися на штуки й вишукали ще один термін — "комбікорм".

В крамницях ще з'явився так званий комерційний хліб, себто, без карток, але дорогий, трохи дешевий, як зпід поли. За ним треба було стати в чергу звечора, але без гарантії, що дістанеш. Перед самим відкриттям крамниці набігали якісь молодці з більшими правами й стусанами, вони розпихали юрбу й входили до крамниці перші. За ними може й діставалося селянам, що напливали сюди з найдальших околиць.

Несвідомі обивателі міські туманіли з нерозуміння. "Мені кажуть, що куркуль — мій ворог, — просторікує отакий малосвідомий міщанин. — А який же він мені ворог, коли він носив мені масло, молоко, яйця до хати? Я б сказав швидше, що то був мій друг..."

І в Домі літератури також якось пожвавішало життя через ці земні справи. Бо останніми часами щось небагато було творчих вечорів, будьяких подій на зразок появи нової книжки. Були всі приголомшені тією катастрофою, самогубствами. Поволі час стирав перше гнітюче враження, насував нові клопоти й хвилювання.

Хвилювання й ажіотаж доходили найвищого ступня, коли ставало відомо, що в комору привезено крупу, цукор, борошно, оселедці і навіть масло. Була спеціяльна комісія, яка в побуті звалася господарською. Але фактично це була справжня кваліфікаційна комісія.

Вона розподіляла продукти серед членів колективу не однаково, а залежно від питомої ваги й таланту, визнаности письменника. Після її роботи письменники бігали, обурювалися, гнівалися.

— Я більший письменник за Стельмашенка, чому йому дали масла на 200 грамів більше, ніж мені? — кричав Таран.

І що більше всмоктувалося в життя слово "голод", що більше з усіх шпар визирали голодні — на вулицях міста, на вокзалах, у звістках від родичів, — то більше турбувалася влада за письменницький колектив. Перевели їх усіх до першої категорії, що діставала по півкіла хліба на день, а не по двісті грамів, як тепер мали службовці. Прикріпили всіх до їдальні командного складу червоної армії і там письменники могли за дешеву ціну діставати натуральні м'ясні страви. В обкомі обіди, все ж, були, мабуть, кращі, бо туди було прикріплено лише кілька "мастітних",—Ре та ще двох-трьох.

Коли раніш блага діставалися час від часу, то тепер прикріпили всіх до закритого розподільника. Кілька чоловік найвизначніших діставали "спецпайок". Чи то воно було те саме, що й "академпайок" — знали лише утаємничені.

Країна вийшла вже із злиднів, росла, багатіла, розвивала могутню індустрію. Вона не забувала при цьому піклуватися своєю інтелігенцією, — підкинути пару кіл масла, шоколяд, мандарин у той "спецпайок."

Міськрада ще рік тому ухвалила збудувати для письменників дім, вже й паї були зібрані. В цім році ще одним риштованням збагатилося місто, й так усе в риштованнях.

І цього здалося мало. Деяким заслуженим, як от Степанові Ре, міськрада будувала вже власну двоповерхову віллу в сосновому лісі, спеціяльно оформивши це постановою.

Але й цього здалося мало. Щоб письменники ще дужче відчували піклування, ще більше згуртувалися навколо партії й уряду та допомагали їм здійснювати велетенські завдання, які взяла на себе робітнича кляса, — почали входити у звичай товариські вечірки. Не вечірки, а бенкети.

Так вони звалися, такими були й насправді.

III.

Цей бенкет під час чуми відбувався якраз на третій день після арештів.

Уряджений був він із великим смаком. Не було вульгарного поділу на урочисту частину, концерт, вечерю й таниі.

Ні, заля була затишно обставлена квітами, закупленими великими масами. Квітами оторочено було навіть імпровізовану естраду. Он у центрі столиків, зіставлених великою літерою П, сидять "мастітні". Романіст Ре, критики й ідеологи Шуліка та Липовецький, Загайгора, Мамаєвський, члени оргкомітету й партійної групи — хоч незнані поети й прозаїки, але поставлені Всевишнього волею цека у вожді. Сиділи там і підлесники їх, — Таран, Кошель, Оксанич...

Трохи по боках трон підпирали імена, яких знав широкий читач. Наївний поет Леонид Криничка, Рогнідич, Стель-машенко, Поштаренко, Танцюра... Одно крило запосіли Микитчук, Дрюччя, Першотравневий, Росинський, Пустовійт, Любомирко, Балалаєвський, що заробляв хліб із маслом на трьох мовах. Друге крило — жидівські письменники.

На самому кінці цього столу сидів і Тарас Сарґола із Кузьмою та Дем'яном. Та й Левіт був тут. Тут мали б десь близько бути й Василько, Осадчий із своїми приятелями. Але їх не було.

Тарасові мимоволі на думку спадав боярський стіл при московському Кремлі. "Іменітость", пиха, чия шапка вища, хто з ким має сісти, хто з ким може говорити і з яким відтінком: уклінности, чи рівности, чи зневажливої зверхности.

Чи вони не думають про це, чи думають за якимись іншими законами, ніж він?

Славнозвісна "безклясовість"! Вже три роки, як голова уряду проголосив промову про безклясове суспільство, а хіба в ійй залі, де зібралися "інженери людських душ" на товариську вечерю, є якийсь натяк на втілення цієї утопії? Та ж у кожному колективі, що сьогодні зібралися за столом і святкують перемоги жовтневої революції, отака сама картина, — вищі й нижчі, знатні й чернь...

Здається, формально всі вони тут рівні, всі — члени однієї професійної спілки. А насправді?

Про це можна було тільки думати, бо сказане, воно позвучало б, як "вилазка клясового ворога". Ого, яку одностайну відсіч зустрів би від "іменітних" той, хто посмів би ткнути пальцем у кричущу розбіжність між гаслами, вкладеними в уста радянського письменника, і його життьовою практикою!

Вже набридло слухати оці фальшиві фрази про "перспективну дійсність", яку не повинні затьмарювати порпання в дрібницях сьогоднішнього дня.

Для кого то вони проповідують цей.ідеалізм?

Тарас полемізував сам із собою, на диво, йому вертілися всякі остогидлі фрази про уперту клясову боротьбу, про ворога, що пролазить у найменшу шпару. Недаром Василько у якійсь промові казав, що правильніше було б, замість "інженери людських душ", уживати "міліціонери людських душ". А що ж, хіба не з поліцейського кодексу ці фрази?

А тим часом столи гнулися від усяких делікатесів, вина й пива, але гнулися не настільки, щоб придушити пляшки з горілкою, принесені невідомою рукою.

Народ письменницький їв і пив, а тим часом на естраді виступали одні за одними найкращі концертові сили міста, з найкращим репертуаром.

Отак треба веселитися! Після короткого привітання, що обіцяло цим бенкетом відкрити безконечну низку таких самих і ще цікавіших бенкетів для створення дружньої творчої атмосфери в середині спілки, Степан Ре запропонував сам себе вибрати на томаду. Хто не знав, що таке томада? Мусів знати, бо знамениту збірку Степана Ре із кавказького життя читали всі, а хто не міг її проковтнути, то мусів мовчати. Ре — знавець кавказьких звичаїв, то ж він блискучо проведе сьогодні цю ролю розпорядника у гульбищі.

Втім, приявність томади відчутна була лише в горішній частині літери П, де сузірно зосередилися імена, "видатні''. А вже дрібнота-мілкота, що позасідала аж десь на задах, — і сама собі якось там впорається за допомогою таємничих отих пляшок попід столами.

Після того демократично розсунули столи й усі могли на власні очі переконатися, що фокстрот перестав бути міщанством, бо танцюють його всі, перший же, — сам натоптаний, мужикуватий Ре.

Бенкет був справді демократичний. "Всі тварі по парі" були на нім, всі, хто належали й не належали ще до спілки, але кого об'єднував місцевком і закритий розподільник, всіх мов і націй, всіх жанрів, ранґів і напрямків. Не було тільки на ньому блискучо-саркастичного Василька, витонченого повістяра французької школи Зеленгая, рафінованого й уїдливого філософічного лірика Осадчого, гострого й дотепного Шемета. їх не було.

Хоч ніхто не згадував уголос про відсутніх, всі були під гнітом, під пресом якоїсь небезпеки, якогось заціпенілого страху. Навіть Дем'ян сьогодні утримувався від своїх їдких дотепів. З особливою увагою ставилися до дружини Осадчого, що сиділа межи них і з награною веселістю частувала всіх десь із під землі добутими дорогими папіросами.

— Пиймо, кумцю, пиймо тут! — похмуро брав папіросу Дем'ян. — На тім світі не дадуть...

— Всі там будемо! — хильнувши чарку добутої під столом оковитої, відказував Кузьма.

Де — "там"? На тім світі чи в тюрмі — не можна було вияснити, але кожен думав так, як казав Дем'ян. Всі думали, — за що ж їх заарештували? Хто ж би це сказав, якби й знав?

Заарештовано їх якраз три дні тому. І може в той час, як підіймали тост за дружню й товариську творчу атмосферу у спілці на бенкеті, — саме в той час вели на розстріл Василька? А може в цю хвилину життєрадісний Васько Шемет вішався на власній сорочці у тюремній одиночці?

То закрито завісою таємниці, бо лише згодом опубліковано було список розстріляних, лише згодом пошепки розказували про самогубство Шемета.

Десь на півночі жадібні влади не поділилися. Один із них впав навзнак із кулею у тім'ї. Здавалось би, — який стосунок має це до української землі? Аж ні, українська земля розплатилася за це своїм цвітом. Досить було зметнутися вгору гаслові: "Вище клясову пильність! Нещадно нищити ворога!" — як схопили найяскравіших дітей українських, перших скраю. Сьогодні першими скраю були ці.

Але на бенкеті не всі навіть знали про те, що їх схопили. Помітили зразу, що Василька нема, бо поява його сприймалася завжди з гострим інтересом. Той навіть, хто ненавидів його, визнавав Василькову зухвалу обдарованість. Його просто бракувало.

Бо кожне слово його мало резонанс. Одні з ненавистю, другі з захопленням розповідали, що де він сказав.

Веселилися, пили вино й горілку зпід столів, а дехто в душі ридав, а новина повзла.

І ще одна новина котячими лапками нечутно увійшла в залю. Що вже Ре скоро...

IV.

— Чи правда, що Василька розстріляли? — питався Тарас Кузьму, зустрівши його кілька днів згодом на вулиці.

Під впливом всіх оцих подій, арештів, загибелі з невідомих причин, — він відчув теплі, дружні почуття до Кузьми.. Радий був, що побачив це вилицювате, з хоробливими рум'янцями обличчя. Воно було йому рідніше, ніж будьколи.

В очах Кузьмі застиг жах.

— Правда! Цієї ночі забрали Явтушенка й Дем'яна. Ше-мет повісився в камері... — здушеним голосом прошепотів він.

Той самий жах, що в Кузьми стояв у очах, вселився й у Тараса. Що ж це*робиться?

— Це щастя, що Головач виїхав.

— Як то виїхав? Я ж його недавно бачив!

— Виїхав, вже з місяць тому. Хоч ми ще ніхто не тямили, він уже бачив, що ми всі в пастці, що нас усіх похватають не сьогодні-узавтра. Я пригадую собі — ми якраз так, як оце тепер, зустрілися на вулиці. Перед його від'їздом. "Не можу! — каже він. — не можу я дивитися, як катівський брутальний чобіт наступає на горло моєму народові. Мій нарід у передсмертних судорогах корчиться під цим ненависним чоботом, а я повинен його лизати. Мені огидно злизувати крихти коло панського столу, оці пайки й спецпайки, коли народ мій опух з голоду. Я не можу! Жити, і бачити, і мовчати? Не діяти? Не маю сили! Виїду!"

— Куди? Куди їхати! — спитав Тарас, бо й він уже не раз ставив собі таке запитання.

— Світ-заочі, хоч би й у Казахстан.

— То це ж те саме заслання, тільки добровільне! І там спитають, чого ти приїхав. І що там?

— Скажи, що він нерозумно зробив!

Вони стояли на вулиці і ніби про теє-сеє говорили, але Тарас бачив, що Кузьма все більше й більше хвилюється, хвилювання це передавалося й йому.

— Як їм не жаль Василька, то що ж їм уже жаль в Україні? Ці ще клятіші за тих, що вхопили Шевченка! — усвідомлював ще й досі Тарас почуте.

— Тільки той, хто ненавидить Україну, міг це зробити. Бо Василько не відривався від плоті своєї української. — Голос у Кузьми шипів, як кожен раз, коли він говорив таке, що його мучило й розривало.

— Ти знаєш, він ночами стояв у чергах, щоб добути комерційного хліба, клав добуте в мішокЧ носив додому на село, бо батьки його дерев'яну кору мололи й їли. Так, як і мільйони людей тепер на Україні.

Все це говорив Кузьма так: помовчить, помовчить, — та й знов капне.

— Ось іду. Кличуть.

— Хто? — не зрозумів Тарас.

— Хто ж... Кати...

— Ну! — похололо в серці Тарасові. — Чого?

— Не знаю. Може й не вернуся. Кажу тобі, щоб ти знав, де я дівся, як мене не стане. Може вже й не побачимося.

— Ти щось почуваєш!.. — Тарас хотів сказати за "собою", але затнувся.

— За собою? — доказав за Тараса Кузьма. — Хоч би ос-тілечки, — показав він десь на кінчику нігтя. — Нащо кому здався Волинець-п'яничка? Ну, і начхать! Кличуть — я йду. Але, на всяк випадок, прощавай.

— Ти ж невідмінно зайди до мене після "них". Щоб я знав! — попросив Тарас.

Вони стояли внизу на розі вулиці. Тарас мав увіллятися в вічнорухливий людський потік на центральній магістралі з потолоченим першим снігом. Кузьма мав іти вгору на стрімку вулицю, що наче сторч стояла над долиною центральної магістралі, ще білосніжна й незаймана. Вона в цю хвилину була майже безлюдна. Чи вернеться він нею назад?

— Люди! Згляньтеся! Хоч шкуриночку... Хоч сухарика дайте!

Обоє вони повернулися. Звідкіля йде цей повний благання хрипкий голос? Голодні діти, голодні жінки юрбами ходили по місту, — вже якось притупилося почуття, як бачиш їх. Знали, — це ті, в кого вистачило сил дійти до міста, — а скільки тих, що по дорозі гинули? А скільки їх у селі мерло? А не доходить людина до того, що байдуже обминає о-пухлий труп на вулиці?

Голос молився:

— Люди! Рятуйте! Люди, згляньтеся!

— Підійми голову! — із сичанням пришипів Кузьма. — Он!

Нагорі, там, де починався стрімкий схил, просто посеред вулиці стояв навколюшки старий, кремезний дід. У добротній брунатній кереї, з довгою сивою бородою. Він благуще простягав руки до перехожих городян, щоб вони врятували його від голодної смерти. Він усе життя хурами віддавав містові, — чому ж йому й шкуриночки ніхто не дає?

Наче вирізьблена серед мурів будинків і кам'яних сердець стояла навколішках ця постать у добрій старосвітській кереї, благаючи милостині. Українського селянина, що все життя тільки давав.

Йому ж тепер ніхто і милостині не подасть. Люди наче й не бачили цієї символічної картини, не підготованої жодним режисером, але такої, що серце запікається. Проходили мимо й не спинялися.

І два українських інтелігенти з поширеними зіницями Мч> гли теж, — лише спостерігати. Нічим не могли помогти. О-дин іде може в тюрму, а другий ламає голову, де б йому роздобути копійку, щоб на вулиці не з'явився ще один такий старий.

Для них це був не просто дядько, який може й випросить шкуринку, а може й упаде там, де стоїть оце навколішки. І врятується він від смерти чи ні, — це теж дрібниця в цій моторошній трагедії. Ось вона, безсило розпластана під чоботом Україна, — і дід цей, і вони, молоді, але роковані, неспроможні піднести на захист руку...

Не дивлячись одне одному ввічі, Тарас і Кузьма розійшлися.

Не попрощалися.

Недовго ходив Тарас. Непереможна сила, якесь каяття, тягнули його назад, до тієї стрімкої вулиці. Чом же, чом не підійшов він до діда, не підвів з колін, не забрав із собою, не нагодував картоплею? Він дорікав собі за черствість, він хотів виправити щось.

Може таке й з ним або з батьком не сьогодні-завтра станеться? І дід той такий подібний на дядька Геменя, тільки в того була чорна борода, а в цього сива. А може це й він?

Бігцем подався він до тої вулиці.

Там уже діда не було. Де він дівся? Чи знайшов у собі сили йти далі в невидюще, сліпе майбутнє, чи забрав його хто з собою, чи міліція прогнала, чи помер і його прибрали.

Тарас пильно дивився на те місце, — може очі його зраджують?

Глибоко замислившись, не помітив, як ноги самі донесли його додому. А то було далеченько, — у іншому кінці міста. Чи не заходив Кузьма?

Уже смеркало. Тарас засвітив електрику. Тато цієї ночі не буде вдома ночувати. Він десь аж на передмістя пішов, обіцяли йому дрижипільчани якусь роботу напитати... Там і заночує. Батько щодня ходить, шукає роботи, щоб хоч за що-небудь зачепитися. Він став такий якийсь, як дитина, боязкий та сором'язливий. Не буде сам їсти, треба його умовляти, а як їсть, то старається гірше їсти, кращого шматка не зачепить.

— Я вже старий, мені не треба, — казав він. — їж ти! Або:

— Я юшечки з'їм та мені й так буде добре...

Часом Тарас із батьком сперечався за політику. Тарас, пригадуючи свою практику на куткових зборах у Марійці, хотів якось примирити батька з дійсністю. Розповідав, для чого роблять колгоспи, чого викорчовують куркулів із сільської громади. Але в батька на все були незаперечні аргументи. А чого колись? Чого був хліб і ніколи не було голоду, — хіба землі стало менше?

— А чого колись у волості був один писар, та й усі добре жили? А тепер понароблювали дармоїдів, а мужик усіх годуй! Повидумували! Якісь райвиконкоми, та райпродкоми, та заготскоти, та заготплодоовочі, та статистики, та біс, та чорт... А скільки службовців тих із портфелями бігає!..

— Та й чого це так, що мене вигнали з хати й не дали нічого з неї взяти, а ось оцей сусіда, що з нами тут живе... Ломов, чи як?

— Ломов.